а║нь блискучошкiрих огирiв, накидали сiдла, затягували попруги. Опинившись у сiдлi, Чорнобай вiдчув себе спокiйнiше. За плечима у нього гарцювало пiвтора десятка вершникiв. Вiн наказав вiдчинити ворота. - За мною! Нападникiв небагато! Вируба║мо всiх до ноги! Нiкого не жалiти! Щойно пережитий страх змiнився лютою радiстю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тiльки б не випустити з рук Звенигори i його друзякiв! Вiн махнув шаблею i на чолi загону вихором вилетiв з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела, на гору, до фортецi. 6 Минка вгамував розлютованого пса i зачинив у комiрчину. Потiм вiдтягнув убiк будку. Пiд нею виявилась майстерно зроблена ляда. - Тут, - сказав пахолок i, злякано позираючи, чи нiкого не видно з людей Чорнобая, вiдступив за рiг комори. Звенигора з Романом пiдняли досить-таки важку ляду, стали на колiна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею i плiснявою. - Стехо, - тихо погукав Звенигора, все ще не вiрячи, що тут може бути сестра. - Стехо! Сестричко! У нього над головою згромадилися товаришi й односельчани, що по┐хали з ним. Всi затамували подих. З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи. - Стехо! Ти тут? Це я - Арсен! - гукнув козак щосили. - Арсене! - не крик, а зойк вихопився з ями. Звенигора зразу впiзнав голос сестри. До того голосу прилучилися поклики ще кiлькох дiвчат. Пролунав тупiт нiг, i внизу, якраз пiд отвором, з'явилося четверо дiвочих облич. Запорожець побачив змученi очi Стехи, скуйовдженi коси. Дiвчина простягнула вгору тонкi руки. - Драбину! - крикнув Звенигора. Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по однiй пiднялися наверх. Арсен пiдхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей. - Сестронько! - Братику! Арсене! Де ти тут узявся? В цей час внизу, над рiчкою, забив на сполох дзвiн. Низькi уривчастi звуки тривогою одiзвалися в серцях козакiв. Усi нараз принишкли. Звенигора пошукав очима Минку, але того мов вiтром здуло - десь зник. - Чорнобай склика║ сво┐х людей, - сказав Роман. - Так, прогавили ми його, собаку! - глухо вiдгукнувся Арсен. - Тепер нам тут залишатися небезпечно... На коней, друзi! Для дiвчат осiдлайте Чорноба║вих! Поки сiдлали чотирьох огирiв, Звенигора вiддавав накази. - Романе, ви з Гривою берiть дiвчат i мчiть попереду! На допомогу вiзьмiть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Iваника, - i тихо додав: - З нього менi мала допомога, а вам усе-таки жива душа... -Потiм голосно: - Ми ┐хатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас i ми вiдстанемо, то ждiть нас на Iнгульцi! Сонце зайшло, i на землю спадали синi вечiрнi сутiнки. Попереду ви┐хали з фортецi Роман, Грива, Iваник i дiвчата. За ними - решта загону на чолi з Арсеном. Спихальський був незадоволений. - Може, хоч червоного пiвня пустимо на це кляте гнiздо, пане добродзею? - спитав Звенигору. - Невже так i по┐демо? - Не треба, - скрушно махнув рукою Звенигора. - Не гнiздо винувате, а той звiр, що живе в ньому. Хитрий, бестiя! Наготував лазiвок! Знав, що рано чи пiзно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж ┐┐ руйнувати? Добрий захисток для наших людей вiд татарви... - Як зна║ш, пане добродзею, - буркнув Спихальський. - А я викресав би вогню, жеби вшистко пiшло з димом! Звенигора не вiдповiв. Попереду, з узвозу, виринув кiнний загiн. Хоча до нього було не менше двохсот сажнiв, i Арсен i пан Мартин зразу впiзнали малиновий кунтуш Чорнобая. Впiзнав його i Роман, бо миттю звернув лiворуч i погнав зi сво┐ми людьми поза селом до лiсу, що чорнiв удалинi. Звенигора прикинув оком i зрозумiв: у Чорнобая бiльше людей. Встрявати у рукопашний бiй небезпечно. До того ж йому не хотiлося ризикувати життям чи здоров'ям сво┐х односельчан. Тому вiн вирiшив ┐хати слiдом за Романом у надi┐, що скоро наступить вечiр, i темрява схова║ ┐х вiд переслiдувачiв. Чорнобай розгадав задум козакiв i, зрiзавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свiжi, нестомленi конi. Почалася погоня. Гула пiд копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули бiленькi хати села - i три загони вирвалися в степ. Переднiй явно стишував хiд. Не призвича║нi до швидко┐ верхово┐ ┐зди полонянки ледве держалися в сiдлах, i це змушувало Романа i Гриву притримувати сво┐х коней. Нарештi, коли стало ясно, що до темряви вiдiрватися вiд погонi не пощастить, Звенигора на ходу крикнув: - Приготувати мушкети! Стрiляти на ходу залпом! Цiлитися не в вершникiв, а в коней! Козаки зiрвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити сво┐х. На горбi Звенигора подав знак зупинитися. Верхiвцi осадили коней i, не розвертаючи ┐х, впiвоберта приклали мушкети до плiч. - Пали! Гримнув залп. Три чи чотири переслiдувачi рухнули на землю. Iншi зупинилися. Конi здибилися, злякано заiржали. Почувся крик i стогiн поранених. Потiм усе зникло - пороховий дим кострубатою хмаркою поволi посунув на переслiдувачiв i прикрив ┐х вiд козакiв. - Вперед! - гукнув Звенигора. Прищуливши вуха, конi рвонули щодуху. Пострiли, крики, запах диму стривожили ┐х, наддали нових сил, i втiкачi прудко помчали до лiсу. Через двi-три сотнi крокiв Звенигора оглянувся. У нього радiсно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засiб зупинити наступ ворожо┐ кiнноти цiлком виправдав себе i тут. Загiн Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на мiсцi. Видно, смерть чи поранення кiлькох товаришiв вiдбили у пахолкiв охоту продовжувати переслiдування. Незабаром вечоровi сутiнки погустiшали i темно-сизою пеленою покрили степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотiв i мав сили, мусив би припинити погоню. 7 Справдi, несподiваний козацький залп викликав у загонi Чорнобая велике замiшання. Два пахолки були пораненi. Ще четверо, упавши з тяжко поранених коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам'ятi i товаришi вважали ┐х загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Вiн хотiв продовжувати погоню, але нiхто за ним не по┐хав. Тому вiн наказав пiдiбрати поранених i вертатися додому. У фортецi, кинувши поводи пахолковi, наказав: - Розшукайте Минку i приведiть до мене! А також пошлiть за Тхором i Митрофаном - хай зайдуть! А сам пройшов до себе в спочивальню, зiрвав зi стiни два пiстолi - застромив за пояс i, сiвши край столу на лаву, задумався. Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволi Звенигори було як грiм серед ясного неба. Тiльки чудом урятувався вiн сьогоднi. Але небезпека не минула. Запорожець у перший-лiпший день може повернутися з бiльшими силами або пiдстереже його десь одного i пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотниковi. Грюкнули дверi - i пахолки ввели Минку. Чорнобай пiдвiв голову, суворо глипнув на хлопця. - Пiдiйди ближче! А ви - геть звiдси! Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, пiдiйшов до Минки. У хлопця задрижали колiна. - Це ти впустив тих розбiйникiв, падлюко? - прошипiв господар. - Скiльки вони тобi заплатили? - Батечку, ┐й-богу, нiчого! - забелькотав Минка. -- Хай мене грiм поб'║, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова... Вiд Юрiя Хмельницького або вiд Многогрiшного... А виявилося... - Ти чув, що вони тут говорили? - Чув. По тому, як у Чорнобая блиснули очi, хлопець зрозумiв, що бовкнув зайве. Руки його ще бiльше затремтiли. - Кому про те розповiдав? Тiльки правду! - Нiкому. Хай менi язик одсохне, коли брешу! - Забожись! - Хрест мене побий, нiкому!.. Хiба я маленький? - Гаразд. Iди! Хлопець повернувся i ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорноба║вiй руцi ятаган - i пахолок, не встигнувши крикнути, упав на пiдлогу. Чорнобай нахилився над ним i вдарив ще раз, цiлячись у серце. Потiм витер ятаган об одяг пахолка i знову сiв на лаву. Через деякий час у сiнях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню - запалив свiчку. Потiм прочинив дверi. - Це ти, Митрофане? - Я, - почувся протяжний голос. - А Тхiр з тобою? - Та вже ж. - Заходьте! Пахолки боязко зайшли до свiтлицi. Пiсля по┐здки за Днiпро вони мiцно спали i тепер, почувши про напад на фортецю i про погоню, в якiй вони не брали участi, не знали, чого чекати вiд господаря. Побачивши на пiдлозi труп, зупинилися. Митрофан перехрестився. - Невже Минка? Чорнобай не вiдповiв. Зачинивши за пахолками дверi, пiдштовхнув ┐х на середину кiмнати i став насупроти. Пахолки вiдчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кiнь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхiр, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього: - Чого крутишся, мов муха в окропi? Перед ким сто┐ш, падло? Забув? Тхiр завмер, гарячкове думаючи, звiдки чекати напастi. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не мiг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподiваним запитанням: - Де ви подiли Звенигору? Митрофан вирячив очi. - Якого Звенигору? - Не прикидайся дурнiшим, як ║, йолопе! - гримнув на нього Чорнобай. - Того козака, що я звелiв посадити на палю, а потiм кинути в озеро! - А-а, - Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, нiби говорив: "Бач, я ж тобi казав!" Тхiр улесливо усмiхнувся, винувато опустив очi. - Ми продали його Алi, пане. - Продали Алi? Як же ви посмiли, нещаснi? - Митрофан пiдбив... Каже, господар заробив добре, а ми хiба не люди? Я й не хотiв, але вiн напосiвся... Погрожував... Митрофан ще дужче вирячив очi. Обличчя його посинiло вiд гнiву. Вiн аж задихнувся, почувши, як Тхiр звалю║ з себе вину й переклада║ на нього, i не мiг нiчого сказати в сво║ виправдання. Вiн здебiльшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацiдив Тхоревi у вухо. Той вiдлетiв до вiкна i вихопив пiстоль. Гримнув пострiл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволi осiв на пiдлогу. Чорнобай усе ще непорушно стояв бiля столу, тiльки уважно слiдкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготовi зведений пiстоль. Тхiр кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя. - Готовий! - I ти гада║ш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? - тихо спитав Чорнобай. - Гада║ш, я так i повiрив, нiби то Митрофан пiдбив тебе продати Звенигору татариновi? Тхiр позеленiв. Упав на колiна - поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай рiзко вiдштовхнув пахолка. - Ти хитрий, Тхоре. Але й тобi прийшов кiнець! Твоя хитрiсть мало не коштувала менi життя. - Простiть мене, добрий господарю! - схлипнув Тхiр. - Не iнакше - диявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам... Тiльки не вбивайте!.. Згадайте, скiльки разiв я рятував вам життя... Я завжди служив вам вiрою i правдою. Ну, а раз схибив - позаздрив на грошi... Каюсь... Вiн знову пiдповз до господаря i, плачучи, цiлував його замазанi в глину чоботи. Чорнобай мовчав. Лише по кiлькох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку i поставив перед собою. Свiчка мерехтливо кидала на перекошене вiд страху обличчя пахолка жовтаве свiтло, - i вiд того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою вiдштовхнув парубка вiд себе. - Гаразд, Тхоре... Я помилую тебе... З грудей пахолка вирвався радiсний стогiн. - Однак не думай, що я тобi прощаю... Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно... Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у сiчове товариство. А там вибереш влучну хвилину i прикiнчиш Звенигору... Вiн не зна║ тебе в обличчя? - Нi, не зна║. - От i добре. Це сприятиме нашому задумовi... Та не зволiкай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорноба┐вцi. Сьогоднi ж вирушу в Крим до Алi... Я ждатиму звiстки вiд тебе... Чу║ш? - Чую... Все буде зроблено, як ви наказу║те! 8 Лише опiвночi Звенигора зупинив загiн на нiчлiг. Козаки попутали коней i пустили пастись на долину, а самi, прославши кире┐, вклалися спати. Не спали тiльки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Iваник. Iваник виявився доброю i хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухо┐ нехворощi i помостив пiд кущем, заслав ┐┐ широкими попонами. - Прошу, дiвчата... Це, зна║те-ма║те... того, не перина, та все ж м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошка║ погоня... Та, думаю, до цього не дiйде! Ми ┐м, зна║те-ма║те, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв'язались - бiльше носа не поткнуть! Слухаючи хвастовите буркотання Iваника, Звенигора усмiхався в темрявi. Вiн був радий, що все скiнчилося щасливо. Стеха уникнула татарсько┐ неволi, нiхто з односельчан не потерпiв... А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непоко┐ло запорожця. Прийде час - потрапить птаха до сiльця! Iншi думки полонили його. До пори до часу не дiлився ними з товаришами, а зараз вирiшив, що вiдкладати нiкуди. - Вранцi я залишу вас, - сказав друзям тихо. - Ви по┐дете в Дубову Балку, а я на Запорожжя... - Арсене, що ти вигадав? - здивувався Роман. - Так треба. Я мушу негайно везти фiрман! - Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб? - Я повернуся незабаром. А Златцi, Младеновi i Якубовi у мо┐х буде добре... Та й ви будете з ними. - Е нi, пане-брате, так негоже. - Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Сiчi! - Тодi ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека i небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине? - Атож. Пiвсвiту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мене всеньке життя кортiло хоч ║дним оком поглянути на ту славутню Сiч Запорозьку. А допiру така оказiя, панове! Га!.. кстем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза, панство! Заради не┐ я ладен хоч на край свiту, перун ясний! - Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспiша║ш до панi Вандзi в Закопане. Наступила пауза. В темрявi не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всi почули тихеньке, стримуване зiтхання. - Поспi║мо з козами на торг! - буркнув пан Мартин. - Панi Вандзя чекала на мене тши лята, почека║ ║ще ║дне - буде штири! - Ну, що ж, друзi, якщо ваш намiр твердий, то по┐демо разом! Скажу вам, чортяки ви мо┐ дорогi, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех! Звенигора намацав у темрявi руки товаришiв i з почуттям мiцно потиснув ┐х. Ось вони - друзi! Неволя i спiльна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила ┐х, i вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь i воду. I вiдвертий, щиросердний Роман, i запальний, гоноровитий, але, по сутi, добрий, як дитина, пан Мартин, i похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, - всi вони, не вагаючись нi митi, грудьми заступлять його в час смертельно┐ небезпеки, як i вiн кожного з них. I вiд того, що вони нiколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що iнакше бути не може, що кожен зробить те, що ма║ зробити справжнiй друг-побратим, Арсеновi стало на душi легко i радiсно... Справдi, один у полi - не во┐н! Це старовинний закон вояцького життя. I скiльки разiв вiн переконувався в справедливостi цього! Мiцна ж вояцька дружба i готовнiсть у найскрутнiших обставинах постояти за товариша - то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цiлим iз найнебезпечнiшо┐ тарапати. Охопленi спiльним почуттям, друзi довго гуторили впiвголоса, лежачи горiлиць на землi i вдивляючись у густо-син║ небо, всiяне безлiччю мерехтливих зiрок. До них озивався нiчним шурхотом степ: шелестiла пiд вiтерцем тирса, цвiрчали на тисячi ладiв коники, iнодi десь, налякана нiчним хижаком, запiдпадьомка║ перепiлка чи зiрветься з гнiздовища бистроногий стрепет. В долинi форкали стриноженi конi. Нарештi на всiх налягла дрiмота. - Спати, друзi! Спати пора! Незабаром свiтатиме, - сказав Звенигора. Однак сам не заснув. Тихенько пiдвiвся i тiнню ковзнув до куща, де спали дiвчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущенi коси i довго сидiв нерухомий, заглибившись у сво┐ думи й оберiгаючи сон дiвчат i товариства. Вранцi загiн роздiлився надво║. Спихальський, Роман i Грива ще сiдлали коней, а балкiвчани вже вiд'┐жджали. Iваник, якого Звенигора назначив отаманом загону, гордо випинав вузенькi груди i примушував коня грати пiд ним. Арсен побажав щасливо┐ дороги, поцiлував Стеху i гукнув: - Ну, рушайте! Балкiвчани вдарили коней i риссю помчали широкою долиною прямо на пiвнiч. Коли вони сховалися за виднокра║м, Звенигора скочив у сiдло, i чотири вершники повернули на пiвденний схiд. НЕСПОДIВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ 1 Третього дня, пiзно ввечерi, чотири подорожнi зупинилися пiд брамою сiчово┐ фортецi. Звенигора рукiв'ям пiстоля загрюкав у мiцнi дубовi дошки. У пiдворiттi прокотилася гучна луна. Десь угорi, в темрявi, скрипнула хвiрточка, i сонний голос незадоволено запитав: - Який там чорт, прости господи, товчеться? Звенигора мало не зареготав. Радiсть розпирала йому груди. Пiсля всього того, що пережив у чужих краях, ось вiн сто┐ть перед ворiтьми рiдно┐ Сiчi i сам собi не вiрить: сон це чи наяву? Нiби й не було важкого шляху до Криму, Гамiда i Сафар-бея, гайдутинiв Младена, ненависно┐ галери, довго┐ путi через Болгарiю, Волощину i сплюндровану Правобережну Укра┐ну до тихо┐ Сули. Зда║ться, нiби вчора надвечiр ви┐хав вiн iз цi║┐ брами, а сьогоднi вже й поверта║ться назад. I зустрiча║ його не хто iнший, як сам батько Метелиця! Усмiхаючись невидимою в темрявi радiсною усмiшкою, Звенигора уявля║, як там, нагорi, висунувшись iз вiконця, старий козарлюга вдивля║ться вниз i намага║ться розпiзнати чотири постатi. Але розпiзнати не може i вiд того злиться. I вже готовий вибухнути гнiвом i добiрною лайкою. Голос загримiв знову: - Чи тобi там заклало, iдоле? Чого грюка║ш, питаю? Тепер уже Звенигора не витримав i зареготав. Саме такi слова i сказанi саме таким тоном, притаманним тiльки бувалим запорожцям, що не бояться нi бога нi чорта, вiн сподiвався почути зараз вiд свого колишнього учителя. - Пiзнаю сво┐х! - крiзь сльози i смiх промовив Звенигора. - Вiдчиняйте, батьку Корнiю! Невже не впiзна║те? Метелиця на якийсь час замовк. Потiм охнув i, чути було, одскочив вiд оглядового вiконця. З надворiтньо┐ вежi знову почувся його гучний голос. Вiн будив вартових запорожцiв, якi, нехтуючи небезпекою, спокiйнiсiнько повкладалися спати. - Вставайте! Та вставайте-бо, iродовi душi! Сiкачу, Товкачу, годi спати! Прокидайтеся! Дорогий гiсть при┐хав!.. По дерев'яних сходах загупотiли важкi чоботи. Заскрипiла пiдойма, грюкнув залiзний засув - i брама вiдчинилася. З не┐ вилетiв засапаний Метелиця. За ним поспiшали Сiкач i Товкач, якi спросоння до ладу не розшолопали, чого ┐х так поспiшно збудили, i незадоволено бурчали. - Арсене! Чортяко! - вигукнув Метелиця i згрiб Звенигору в сво┐ ведмежi обiйми. - Живий! Прилетiв, соколику! Ох ти боже!.. Вiн мiцно притис Арсена до грудей, поцiлував в обидвi щоки i, врештi, просльозився. Здивованi i зрадiлi Сiкач i Товкач силомiць вирвали товариша i побратима, якого вони вже не сподiвалися побачити живого, з могутнiх рук Метелицi. - Арсене! Брате!.. Пiсля перших бурхливих проявiв радостi, коли чулися тiльки окремi вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожнi, мабуть, стомилися i потребують вiдпочинку. - Без спочинку з-за самого Дунаю, батьку, - сказав Арсен. - Тож не дивно, що я i мо┐ товаришi не вiдмовимось вiд вашо┐ гостинностi. Останнi три днi мчали, мов на крилах. Скучив за товариством сiчовим та й наглi справи... А що - кошовим i досi Сiрко? - А хто б же? Вiдмовлявся, правда, дуже. Казав - старий став. Але ж товариство наполягло... Та й час тривожний... - Менi б зразу до нього... - Чекай, чекай, хлопче! Надворi глупа нiч - а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся - а тодi роби що зна║ш! - охолодив Арсена Метелиця. - За┐жджайте!.. Товкачу, постав коней до стайнi! А ти. Сiкачу, роздобудь чого-небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавiше, недотепи!.. А я вже постою на чатах! Пiсля сито┐ вечерi Метелиця вiдправив Романа, Спихальського i Гриву спати, а Звенигору примусив розповiсти про сво┐ мандри i поневiряння. Старий запорожець i його молодi товаришi, затамувавши подих, довго слухали цiкавi розповiдi, i лише перед свiтом зморений Арсен заснув. Вранцi вся Сiч дiзналася про повернення Звенигори. Кожен хотiв на власнi очi побачити його i послухати про все, що вiн зазнав. Але Звенигора, скинувши з себе турецький одяг i вбравшись за рахунок вiйськово┐ скарбницi у новий, пiшов до кошового. Зате Спихальський, Роман i Грива на всi заставки оповiдали про сво║ поневiряння в неволi. Особливий успiх у запорожцiв мав пан Мартин. Розповiдав вiн цiкаво i не без гумору, частенько ввертаючи в свою розповiдь польськi словечка i змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем i звитяжцем. Слухаючи його, козаки час вiд часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навiть про трагiчнi подi┐ з ┐хнього життя умiв розповiсти дотепно i весело. Тодi пан Мартин реготав гучнiше за всiх, задерши голову i наставивши в голубе небо сво┐ рудi вуса-списи. Потiм набирав поважного вигляду i знову заходжувався розважати сво┐х слухачiв новою пригодою, в якiй правда нерiдко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка. Проходячи мимо гурту, Звенигора зустрiвся поглядом з паном Мартином - йому запорожцi пiдсунули пiд ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усiм було видно оповiдача. Спихальський хитро усмiхнувся, пiдморгнув i теревенив далi: - А ║днего разу - то було юж на Днiстрi - послав мене пан Арсен розвiдати переправу... Шуснув я в кущi i йду собi понад берегом. Остерiгаюсь, коб який татарин не загледiв мене. Аж патчу - бiжить до рiчки гарненька татарочка з високим мiдним глеком на плечi. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далi? Татарочка поставила глек на камiнь, оглянулась навколо i - о, панство! - почала швидко роздягатись... Я зажмурив очi... Потiм менi набридло стояти, мов слiпому, i я розплющив ║дне око... - Га, га, га! - зареготали навколо запорожцi. - Патчу - лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах... Ох, кзус!.. А як я розплющив i друге око, вона юж встигла... Звенигора не розiбрав, що там "юж встигла" татарочка, але по тому, який громовий регiт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом i жартом зумiв прихилити до себе козацькi серця. У свiтлицi вiйськово┐ канцелярi┐ Звенигору зустрiв сам Сiрко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим i зворушеним. Старий отаман розкрив обiйми i, не дозволяючи молодиковi вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землi, притис його до грудей. - Ти повернувся-таки! Слава богу! А я вже не сподiвався побачити тебе живого i вiдчував грiх на сво┐й душi! - Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов... Сiрко посадив Арсена насупроти себе. Зiтхнув. - Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним... Видно, не доведеться бiдоласi померти на рiднiй землi... Однак ти недаремно ┐здив: прислужився рiднiй матерi нашiй Укра┐нi i всьому кошевi запорозькому. Твоя звiстка про похiд Iбрагiма-пашi на Чигирин дозволила нам вчасно пiдготуватися до зустрiчi ворога й успiшно вiдбити його напад... Даремно Iбрагiм-паша i хан Селiм-Гiрей три тижнi без упину штурмували Чигирин. По кiлька разiв на день кидали вони на приступ сво┐ вiйська, копали апрошi i закладали пiд стiни мiста пороховi мiни - нiщо ┐м не допомогло! Чигирин вистояв, а Iбрагiм-паша з Селiм-Гiре║м безславно вiдступили... А ми тут, на Низу, теж не сидiли склавши руки - шарпали татарськi улуси, громили переправи турецькi через Буг, стерегли Муравський шлях, знищували ворожi валки з припасами... В усьому цьому ║ й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про намiри ворога - то вже наполовину виграна баталiя! - Я радий чути це, батьку, - скромно вiдповiв Звенигора. - Але то дiло минуле... Турки не облишили намiру заволодiти Укра┐ною. Султан Магомет знову готу║ похiд. Ще грiзнiший, нiж торiк! Сiрко уважно подивився на козака. - Ти ма║ш певнi вiстi? - Так. Менi пощастило разом з мо┐ми болгарськими друзями роздобути султанський фiрман. - 3 цими словами Звенигора видобув з-за пазухи цупкий сувiй пергаменту i подав його кошовому. Сiрко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув його до столу долонями. Довго вдивлявся в нього. - Про що пише султан? Звенигора прочитав фiрман i слово в слово переклав. Сiрко мовчки слухав. На його високому загорiлому лобi зiйшлася мiж бровами глибока зморшка. Очевидно, кошового глибоко вразило почуте, але вiн намагався цього не показати. Мужн║ обличчя Сiрка, до якого так пасували густi довгi вуса, що пiдковою охоплювали чисто поголене круте пiдборiддя, лишалося непроникним. Деякий час вiн мовчав. Згорнувши сувiй. Арсен дивився на кошового i намагався вiдгадати його думки i почуття. - Ось воно як, - нарештi, тихо промовив Сiрко. - Отже, цього лiта щонайменше двiстi тисяч туркiв i татар топтатимуть нашi степи, палитимуть села й хутори, руйнуватимуть мiста!.. А хто скаже, скiлькох наших людей вони уб'ють, скалiчать, потягнуть у неволю агарянську нечестиву!.. Бiдна моя Укра┐но, чим ти провинилась перед богом, що вiн насила║ на тебе одну напасть за одною! Скiльки горя зазнала ти i скiльки ще впаде на твою нещасну голову!.. Вже рiвно сорок лiт, з часу гетьмана Якова Острянина, я не випускаю шаблi з руки... Походи великого Богдана... Булава Вiнницького полковника... Кошовий славного Низового товариства... Безконечнi вiйни з татарами... Вiдчуваю, що вже не тi у мене сили, якi були ранiш. Слабi║ мiй зiр, i кволiше б'║ться серце... Боже! Низпошли на мене свою благодать: збережи в мо┐х руках сили рiвно на Стiльки, скiльки потрiбно буде, щоб вiдвести загрозу од вiтчизни мо║┐ дорого┐, а в очах збережи зiр, щоб я мiг побачити, як тiкатиме Кара-Мустафа з сво┐ми недобитками з землi нашо┐! А потiм хоч i упокой мя, господи! Звенигора зата┐в подих. Нiколи не доводилося йому так близько i так гостро вiдчути душу цi║┐ незвичайно┐, могутньо┐ людини, як тепер. Ось уже безперервно двадцять рокiв Сiрко перебував на Сiчi й очолював запорожцiв у ┐хнiм смертельнiй боротьбi з турками i татарами. Десятки великих бо┐в i сотнi дрiбних сутичок, виграних ним, принесли йому славу непереможного во┐на. Вороги боялись одного iменi Сiрка. Часто показували козакам хребет, навiть не вступивши в бiй, а лише дiзнавшись, що перед ними Урус-шайтан, тобто руський чорт, як прозвали його татари й турки... Земляки ж називали його Ганнiбалом i грозою кримчакiв-людоловiв. Справдi-бо, сотнi й тисячi бранцiв з Укра┐ни, Московсько┐ Русi, Польщi визволяв з козаками Сiрко, перестрiваючи в степу переобтяженi здобиччю хижi татарськi чамбули; десятки улусiв, мiстечок i фортець у Криму, в Ногайськiй та Буджацькiй ордах спалив, зруйнував вiн, вiдомщаючи за грабiжницькi вторгнення на Укра┐ну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на простори Чорного моря, розбиваючи галери й сандали i визволяючи невiльникiв! Тому його iм'я наводило на ворогiв жах, а земляками прославлялось i оспiвувалось у думах та пiснях. Запорожцi безмежно вiрили в свого ватажка i щиро любили його. Кожен з них, не роздумуючи, мiг кинутися за ним хоч i до чорта в пекло! Пiсля паузи, нiби застидавшись свого душевного пориву, Сiрко досадливо поморщився, грубувато сказав: - Тьфу, розпустив нюнi, старий базiкало!.. Арсене, синку, - Сiрко знову обняв козака, - спасибi тобi вiд усього коша за ту звiстку, якiй i цiни нема! Тво┐ зусилля, тво┐ страждання окупилися сторицею торiк i, вiрю, окупляться цього лiта... Ми пiдозрiвали про можливiсть нового турецького нападу, а тепер упевнилися в цьому i зробимо все, щоб Кара-Мустафа поламав собi об Чигирин зуби, як i паша Iбрагiм!.. Треба негайно сповiстити про це гетьмана Самойловича i во║воду Ромодановського. Я сьогоднi ж пошлю гiнцiв. А ти по┐деш трохи пiзнiше - сам одвезеш султанський фiрман. Може, гетьман-скупiй розкошелиться i нагородить запорожця-нетягу сотнею золотих! Та ще, чого доброго, сам цар-батечко пришле подарунок - i зразу станеш багатi║м... Це вже не враховуючи нашого подарунка... Вiд коша... - Що ви, батьку! Я й так скiльки ваших грошей розтринькав! Нi злотого не привiз додому... - I Звенигора розповiв Сiрковi, як рятувався з друзями вiд Гамiда i його людей. - Що впало, те пропало, - заспоко┐в його кошовий. - Грошi - рiч набутна, - були б тiльки ми живi та здоровi... А на дорогу вони просто необхiднi - сам зна║ш!.. Вiн пiдiйшов до столу - вийняв з шухляди оксамитовий капшук. - Тут не багато, але вистачить, щоб десяток запорожцiв не вiдчували нужди в дорозi до Чигирина, а може i до Батурина... А тепер - слухай! Спочатку за┐деш у Чигирин, покажеш фiрман окольничому Ржевському, - вiн знатиме, що треба робити. То досвiдчений во┐н... Пiсля торiшнього штурму, коли Чигирин було наполовину зруйновано, вiн вiдновив стiни, полагодив ворота мiськi, поповнив запаси. А коли дiзна║ться, що незабаром прийматиме таких нежданих гостей, то приготу║ться ще краще! З Чигирина мчи у ставку гетьмана. За Днiпро. Гадаю, там же зустрiнеш i во║воду Ромодановського... У них фiрман i залишиш - хай шлють царевi... Ну, ти мусиш знати, що нi до першого, нi до другого у мене особливо┐ приязнi нема║... Гетьман спить i бачить у сво┐й руцi поряд з гетьманською булавою ще й пернач кошового. Але всiм вiдомо, що то рука слабка, однак загребуща, i пернач кошового ┐й видався б не пiд силу... А з князем у мене давнi рахунки. Коли князь захотiв було закрiпостити за московським звича║м наших слобожан, я з запорожцями та слобожанами трохи пошарпав його людей пiд Бiлгородом, i вiн поклав на мене зло. Пiдступно схопив, забив у кайдани i заслав аж у Сибiр... Розповiдаю це тобi для того, щоб знав, як вестися з ними обома, щоб захищати нашу Сiч. Поки йдеться про боротьбу з турками i татарами, гетьман i во║вода вбачають у запорожцях надiйного спiльника, але як тiльки вiйна затуха║, вони обидва намагаються прибрати нас до рук! - Що ж менi робити? Сiрко уважно подивився на козака. - Самойлович намагатиметься примусити запорожцiв при║днатися до його вiйська, щоб гуртом захищати Чигирин... Треба та║мно переконати князя Ромодановського, щоб не схилявся до думки гетьмана, розумно довести йому, що ми не можемо залишити Сiчi напризволяще. Якщо ворог займе нашу укрiплену фортецю, то ми самi вiдчинимо дверi до сво║┐ хати. А кожному ясно, що Сiч - то надiйний захист Укра┐ни вiд татар i туркiв. Доки iснуватиме смертельна загроза з пiвдня, доти повинна iснувати i наша Сiч-мати!.. Отож, тут ми принесемо бiльше користi загальнiй справi, нападаючи на тили турецького вiйська i загрожуючи Кримовi, нiж коли б при║дналися до лiвобережних полкiв. - Розумiю, батьку. - Ти вже був дома? - раптом спитав кошовий. - Один день всього. - Мало. Але сам зна║ш, який час наста║... Тому, побувавши у гетьмана i во║води Ромодановського, повертайся назад! Будеш тут потрiбний. А зараз - iди! Вибери собi добрих попутникiв - i чекай. Я приготую листи - гукну тебе... 2 З гори, вiд Суботiвського шляху, Звенигора з товаришами побачили Чигирин i припинили коней. Лiворуч, на стрiмкiй кам'янiй скелi, височить похмурий старовинний замок. Вiн пiднiсся так високо, що зда║ться, пливе в бездонному синьому небi, як велетенський корабель. Схожостi з кораблем йому надавала i гостроноса форма, i цiла низка гармат, що виглядали чорними жерлами з вузьких бiйниць. Праворуч, попiд Чигиринською горою, що звалася ще в народi Кам'яною, розкинулось мiсто, обнесене земляним валом з сосновим палiсадом по ньому. Замiсть багатьох будинкiв - попелища або ру┐ни. То слiди торiшньо┐ турецько┐ облоги. Вдалинi, за мiстом, витiкаючи крутим колiном .з-за Чигиринсько┐ гори, вузькою блискучою стрiчкою в'║ться по широкому зеленому лузi Тясмин. За рiчкою темнi║ в легкiй iмлi густа чигиринська дiброва. Одначе козакам нiколи було милуватися чудовим кра║видом, i вони погнали стомлених коней до Кримських ворiт. Двiр коменданта був запруджений вiйськовим людом. Козаки спiшилися, прив'язали коней до конов'язi. Старий Метелиця пiшов роздобувати сiна, Сiкач i Товкач метнулися в пошуках ┐стiвного, а Звенигора зi Спихальським, й Гривою i Романом Во┐новим попростували до великого кам'яного будинку коменданта. Арсен вирiшив, що з його боку було б не по-товариському самому вручати високим во║начальникам спiльно привезений з Туреччини фiрман. Тому йшли всi гуртом. Молодий бравий стрiлецький старшина, якому Звенигора розповiв про мету ┐хнього при┐зду, на хвилину задумався. - Коменданта, окольничого Ржевського, нема║ зараз у мiстi, - нарештi, промовив вiн, не знаючи, як бути йому iз запорожцями. - Хiба провести вас до генерала? Звенигора розмiрковував, що у нього нема пiдстав вiдмовлятися. Врештi, вiн привiз таку звiстку, яку треба широко розголосити серед вiйська i народу. Тому сказав: - Давай i до генерала. Старшина завiв ┐х до велико┐ порожньо┐ зали. Лише пiд однi║ю стiною стояла довга широка лава, на якiй сидiло кiлька вартових стрiльцiв з протазанами. Дво║ дверей вело до сусiднiх кiмнат. З однi║┐ з них доносився гомiн голосiв. Старшина обсмикав на собi каптан i сховався за дверима. - Султанський фiрман? О ля, ля! Шудесно! Подавайт його сюди! - долетiв крiзь нещiльно причиненi дверi гучний голос. - Або зачекайт! Я сам виходiль... Панове офiцiри, гераус![16] Запорожцi привозiль султанський фiрман... Я хочу бачiль його негайно!.. Ком, ком![17] В залу вивернув цiлий гурт вiйськових старшин. Попереду йшов рожевощокий генерал, його ясно-голубi очi з цiкавiстю ковзнули по козаках, що виструнчилися перед ним. Побачивши генерала, Роман Во┐нов здригнувся i хотiв було вiдступити назад, але в залi настала тиша, всi завмерли, i вiн не посмiв порушувати стрiй. - Генерал-майор Трауернiхт! - об'явив хтось iз старшин. Звенигора виступив наперед. Вклонився, опускаючи праву руку мало не до пiдлоги. - Ти привозiль фiрман? - спитав Трауернiхт, з задоволенням оглядаючи струнку, туго збиту постать козака. - Так, пане. Я з товаришами роздобув його в Туреччинi. Кошовий Сiрко наказав вiдвезти його до гетьмана i пана во║води, а по дорозi - показати комендантовi Чигирина, щоб вiн спiшно готував фортецю до ново┐ облоги. - О-о, вi слухаль? Що говорить цей косак!.. Це ║ знову вiйна! - вигукнув генерал. - Так, пане, - пiдтвердив Звенигора, виймаючи фiрман i подаючи його генераловi. Той розгорнув, повертiв перед очима. - Швайнерай[18], але ж тут написано по-турецьки! - Так, пане. Дозвольте - я прочитаю i перекладу. Звенигора вже знав лист напам'ять i швидко переказав його змiст. Трауернiхт не спускав з нього погляду. Видно було, що вiн вражений не тiльки важливою вiсткою, а й тим, що звичайний запорожець так вiльно переклада║ з турецько┐. - Панове, надзвичайно iнтересант! - вигукнув генерал. - Ми ждали вiйна, але все-таки сумнiвались... I от запорошцi привозiль таку важливу новiну... Колосаль! Колосаль! - I поплескав Звенигору по плечi. - Данке, майн лiбер![19] Я завшти вiт запорошський косак у захопленнi бути... Дуже добрi зольдат, майне гершафтен!.. [20] Вiт дiзер[21] новiн князь Ромодановський дуже задоволений бути... Я також задоволений... Молодшина, косакен... - I глянув на Арсенових товаришiв. - А то тво┐ камераден?[22] Вiн пiдiйшов до Спихальського. Той випнув груди, виструнчився. Нiмець поблажливо поплескав його по плечi також. - О, богатир! Геркулес!.. А цей... Ба! Ба! - Генерал раптом поперхнувся, витрiщив очi, а його вид почав наливатися кров'ю. - Доннерветер![23] Але ж то ║ст холоп Ромка Во┐ноф! Ройбер![24] Грабiжник! - вiн задихнувся, посинiвши вiд лютi, що нахлинула на нього. - Зольдатен! Взяти цей ферфлюхтер гунд![25] Вiн нiякий косак ║ст! То ║ст мiй крiпак... З сiльця Плоского, iз-пiд Тули... Бунтiвник, пiдпалювач!.. Спалив мiй ма║ток... Дуже корош ма║ток... I втiк, ферфлюхтер!.. Н-на!.. Тепер ма║ш - вiн став запорошський косак!.. Герой!.. А де був? У Стеньки Разiна?.. Голюбщику, тво║ мiсце на стайня! Там я покажу, як палить мiй тiм!.. Зольдатен, схопiть його - забийт у кайтани! В тюрму! - Трауернiхт бризкав слиною, розмахував руками, тупав ногою. Стрiльцi схопили Романа, вирвали у нього шаблю, яку вiн намагався вийняти з пiхов. Поволокли до виходу. - Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзi! - крикнув, пручаючись. - Ось яку волю я знайшов на батькiвщинi! Прокляття! Арсен кинувся до генерала. - Стривайте! Що ви робите! Негайно звiльнiть нашого товариша! Ми з ним привезли з Туреччини таку важливу звiстку, а ви його в тюрму? Оце така нагорода? - Чого косак так кричить? Чи вiн гада║, що тут запорошський сiч? - промовив глузливо Трауернiхт. Звенигора аж тремтiв од лютi. Нi, не тако┐ зустрiчi вiн чекав у Чигиринi! Рука мимоволi потяглася до шаблi. Але його раптом вiдтер плечем Спихальський, а Грива мiцно здушив за лiкоть. Пан Мартин став перед генералом, на┐жачив на нього вуса. Обличчя його зблiдло, а очi були готовi виприснути з орбiт. Голос тремтiв. - Псякрев! Пане генерале, але то ж неподобство творити таке зухвале злочинство з нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навiть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного пiвня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось остатнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився сво┐й ойчизнi! До того ж вiн юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, рiч друга! Трауернiхт поривався щось сказати, але Спихальський так розiйшовся, що не помiчав того i продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима. - Нинi я майже зрозумiв, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з сво┐ми крiпаками, якщо така добра i чуйна людина, як пан Роман, пiдняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гiрше, нiж вашому бидловi... Але ж, панство, хлоп - теж члов║к, холера ясна!.. Вiн ма║ ту ж плоть i кров, що й ми, шляхтичi. Вiн так само радi║, суму║, коха║ i ненавидить... Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан кзус? Га? Питам вас!.. - Холоп - то ║ст холоп, майн лiбер! - вирячився на Спихальського Трауернiхт. - I якщо ви ║ст справдi шляхтич, як заявляйт, то менi дивно слухайт од вас подiбну мову!.. Нiхт вар[26], панове? - Так, так, пане генерал-майор, - почулися голоси. - Вi слухаль?.. На цьому з холопом кiнчайт!.. Шпасибi, косакен, за фiрман, за надзвичайно важливу звiстку... Гадаю, князь Ромодановський дасть вам за не┐ шудесний презент. - Нам не потрiбний нiякий презент! - вирвався знову наперед Звенигора. - Звiльнiть нашого товариша! Iнакше ми домагатимемося його звiльнення силою збро┐! - I вiн люто стукнув рукiв'ям шаблi. - Вас?[27] Що то означайт, менш?[28] Погроза?.. Гей, зольдатен, виштовхайт цей зухвалий косак надвiр! Вiд гнiву та образи кров шугнула Арсеновi в голову. Вiн рвонувся вперед, не тямлячи себе. Трауернiхт скрикнув злякано i поточився назад. Та в ту мить мiж ним i запорожцем виросла довготелеса постать якогось суворого на вид рудого генерала, який пiдняв перед Звенигорою руку. - Стоп! - вигукнув громовим голосом. В його мовi теж вчувався чужоземний акцент. - Панове, ваша суперечка зайшла дуже далеко! Прошу облишити ┐┐! Заспокойтеся! Вам, пане запорожцю, справдi треба бути обачнiшим у виборi слiв, адже сто┐те не перед татарами чи яничарами... А вам, генерал-майоре, мусить бути соромно за те, що дозволили собi заарештувати одного з запорозьких гiнцiв. Це не мiня║ справи, що вiсiм чи дев'ять рокiв тому вiн був вашим крiпаком i вчинив злочин. Зараз не такий час, щоб зводити старi рахунки! - Генерале Гордон! - верескнув Трауернiхт. - Ви забувайт, що тут нижчi чини! Я не потерплю образи! Прошу не указувайт менi, як я мус поводитися зi сво┐ми крiпаками! - В сво║му ма║тку ви вiльнi поводитися з н