их невiльникiв турецьких, якi, щоб урятувати життя, зголосилися служити у вiйську падишаха. Пригадавши, що Многогрiшний умовляв невiльникiв у Семивежному замку в Стамбулi йти на службу до туркiв, Звенигора зрозумiв, як вiн опинився у вiйську Юрiя Хмельницького. Але з чим вiн прибув на Сiч? Плин Арсенових думок порушив Сiрко: кошовий, очевидно, продовжував попередню розмову. - Бог - свiдок душi мо║┐: я нiколи не ходив з вiйськом на Укра┐ну, щоб розоряти вiтчизну свою! Не хвалячись, iстинно кажу: всi мо┐ турботи i старання були направленi на те, щоб завдати шкоди нашим одвiчним ворогам-бусурменам. I тепер, на схилi рокiв мо┐х, я думаю не про владу й почестi, не про вiйськовi подвиги, а про те, щоб до останнiх днiв мо┐х твердо стояти проти тих же давнiх ворогiв наших - бусурменiв... Отак i передай князевi сво║му Юрiю!.. А ще скажи: турки й татари стiльки горя й зла завдали народовi нашому, стiлькох наших людей порубали, а iнших заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би Юрась Хмельниченко здобувати для себе дiдизну свою - Суботiв i славний город Чигирин. Народ не зрозумi║ його i не пiдтрима║... Тож хай не сподiва║ться i на пiдтримку запорожцiв!.. Многогрiшний зблiд. Слухаючи мову Сiрка, неспокiйно бiгав поглядом по свiтлицi i м'яв у руках хутряну шапку з оксамитовим верхом. Видно, не сподiвався вiн вiдмови, як, мабуть, не сподiвався ┐┐ i сам Юрiй Хмельницький. Звенигорi стала зрозумiла мета при┐зду Многогрiшного на Сiч, вiн з цiкавiстю стежив за виразом обличчя посла i чекав, що ж той скаже на сповненi гiдностi й глибокого почуття слова кошового. - Спасибi за вiдверту вiдповiдь, пане кошовий, - тихо промовив Многогрiшний. - Не приховаю, що вона розчарувала мене, а ясновельможного гетьмана-князя глибоко опечалить... Вiн пам'ята║ вашу любов i повагу до батька його Богдана Хмельницького i сподiвався, що таку ж любов i повагу ви проявите i до нього. А виходить... - Пане посол, - рiзко перебив Сiрко Многогрiшного, - ось уже бiльше сорока рокiв тримаю я в руцi шаблю i завжди вважав, що служу нею не окремим особам, навiть i таким визначним, як наш покiйний великий гетьман Богдан, а дорогiй нашiй матерi Укра┐нi, i тiльки ┐й однiй!.. Так i передай!.. А тепер - iди! Я чую - прийшли посли султана, а ┐х не варто затримувати у Сiчi. Многогрiшний мовчки вiддав чолом i поспiшно вийшов iз свiтлицi. Сiрко пройшовся по кiмнатi, розправив широкi плечi й усмiхнувся до козака. - Ну, от - одного посла вiдшили... Цiкаво, з чим же прибули турки? Проси ┐х, Арсене! 3 Того ж дня, коли пiдскарбiй i Звенигора вiдвели султанських послiв до сiчового передмiстя, де височiв гарний посольський, чи, як його звали запорожцi, грецький дiм, i розташували ┐х там на спочинок, несподiвано сiчовий довбиш щосили загамселив у тулумбас. Гучнi тривожнi звуки полинули з Сiчi, закликаючи запорожцiв на раду. Вони притьмом вибiгали з куренiв, мчали з гарматно┐, з зброярнi, з корчми, поспiшали з гаванi, де стояла козацька флотилiя, i шикувалися пiвколом на майданi перед чималим дубовим столом, за яким сидiв писар. Обабiч стола стояли старшини. З вiйськово┐ скарбницi винесли клей-ноди - малиновi корогви, бунчук, лiтаври. Потiм з вiйськово┐ канцелярi┐ вийшов Iван Сiрко. Ставши перед столом, вийняв з-за пояса булаву, пiдняв угору. Запорожцi, вишикуванi по куренях, поволi заспокоювалися. Врештi над майданом запала тиша. Чулося тiльки гучне сопiння Метелицi та бухикання старого Шевчика. Кошовий виступив кiлька крокiв наперед, став посеред пiвкола, утвореного тисячами воякiв. - Браття, отамани, молодцi, вiйсько запорозьке! - пролунав його дужий голос. - Зiбрав я вас на раду, щоб повiдомити: султан турецький Магомет Четвертий заслав нам на Сiч з депутацi║ю листа. Писар зараз прочита║ його, i ви дiзна║тесь, чого хоче намiсник бога на землi, як велича║ себе султан. Послухайте уважно i самi вирiшуйте, що вiдповiсти... А перед тим я хотiв би сказати ось що: я не сумнiваюся у вашiй вiдповiдi, братове, та все ж нагадаю, - може, хто забув, - хто ми i чого тут, на Низу, прожива║мо... Споконвiку татарськi кровожерливi хани та мурзи, а також турецькi пашi та султани плюндрували нашу землю, нищили дiтей наших, матерiв, батькiв, а всiх дужих, здорових тягли на арканах у неволю агарянську. Споконвiку вiйсько запорозьке розбивало татарськi чамбули i визволяло невiльникiв з неволi тяжко┐, шарпало мiста i села Криму й Туреччини, вiдомщаючи мурзам та пашам за безневинну кров людей наших. Та й сама Сiч виникла тому, що потрiбно було боронитися вiд лютих нападникiв з пiвдня. I житиме вона доти, доки iснуватиме ця смертельна загроза... А зараз, браття, вiдомо вам, султан турецький нечестивий наслав на Укра┐ну вiйська множество. Чорна пiтьма застила║ нашi степи! Вiзир Мустафа поклявся бородою пророка витоптати кiньми всю землю нашу вiд Кам'янця до Полтави, вiд Запорогiв до Ки║ва! I ось у такий час султан пропону║ нам... Та краще самi послухайте, що пише той нехрист. Писарю, читай! Писар вийшов з-за столу, розправив сувiй пергаменту, почав читати. - "Я, султан Магомет Четвертий, брат сонця i мiсяця, онук i намiсник божий, володар царств - Македонського, Вавiлонського, крусалимського, Великого i Малого кгипту, цар над царями, володар над володарями, надзвичайний лицар, нiким не переможений во┐н, невiдступний оборонець гробу Iсуса Христа, пестун самого бога, надiя й утiха мусульман, острах i великий оборонець християн, - наказую вам, запорозькi козаки, з добро┐ волi пiддайтесь менi без суперечки i мене вашими нападами не турбуйте. Султан турецький Магомет Четвертий". Могильна тиша, що панувала весь час, поки писар читав листа, тривала якусь хвилину i пiсля того. Потiм майдан вибухнув, як вулкан. Небо наче трiснуло, розкололося - iз нього упала блискавка й покотився грiм! Що ско┐лося в Сiчi! Натовп - козаки враз порушили стрiй - завирував, заклекотiв. Зчинився неймовiрний галас. Гнiвнi крики, образлива лайка, погрози сипалися з усiх бокiв. Нiхто нiкого не слухав. А всяк хотiв крикнути так, нiби його неодмiнно мали почути аж на берегах Босфору. Та згодом обурення почало переростати в подив, а подив - у веселий смiх. Перший гучно зареготав старий Метелиця. - Га-га-га! - заколихався вiн, тримаючись руками за опасисте черево. - Ну й насмiшив, клятий невiра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га-га-га! Дiд Шевчик аж присiв до землi. - Хи-хи-и-и!.. Ой, братцi, дайте кiвш горiлки, бо не витримаю - удавлюся смiхом!.. Хи-хи-и-и! - Го-го-го! - заквоктав, мов у дiжу, Товкач. Розгонисто заливався веселий Сiкач. Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море. Та незабаром невтримний смiх поволi знову почав змiнюватись злими вигуками. Звенигора стукнув кулаком по рукiв'┐ шаблi, вигукнув люто: - Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Здатися! - А дулi з маком не хочеш! - пiдтримав його Сiкач. - Вавiлонський ти кухар, александрiйський козолуп, вiрменська свиня, а не лицар! - посварився величезним кулацюгою Метелиця. - Кам'янецький кат! - Подолянський злодiюка! - Самого гаспида внук i всього свiту блазень! - Свиняча морда! - Рiзницька собака! З усiх бокiв неслися вигуки, смiх, лайка. Кожен намагався якнайгострiше дошкулити далекому, але такому ненависному султановi. Сiрко, весело блискаючи очима, крикнув писаревi: - Пиши! Записуй швидше! Та це ж така вiдповiдь, що султановi вiд не┐ аж млосно стане! Ха-ха-ха!.. Бач, а ми думали-гадали, як вiдповiсти!.. Писар схопив бiле перо - почав швидко-швидко писати. А звiдусiль летiло - з гиком, свистом, у┐дливими приказками: - Македонський колесник! - Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! - Кобиляча пiдхвiсниця! Га-га-га! - Хо-хо-хо! Ха-ха-ха! Ге-ге-ге! Хи-хи-хи-и-и! - на всi лади смiялися козаки. Сiрко пiдняв булаву. Гамiр почав стихати. Усе ще здригаючись вiд смiху, кошовий витер з очей сльози, промовив: - Спасибi, браття! Оце так вiдказали! Писарю, записав? - Записав, батьку! - Ану, прочитай! Як то воно вийшло по-вченому! Запорожцi знову вибухнули смiхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Пiдняв руку - поволi гамiрливий натовп угамувався. - "Запорозькi козаки турецькому султановi, - почав читати писар. -- Ти - шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим... ┐жака не вб'║ш? Не будеш ти годен синiв християнських пiд собою мати! Твого вiйська ми не бо┐мося, землею i водою будемо битися з тобою! Вавiлонський ти кухар, македонський колесник, ║русалимський броварник, александрiйський козолуп. Великого i Малого кгипту свинар, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодiюка, самого гаспида внук i всього свiту i пiдсвiту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с..., рiзницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобi козаки вiдказали, плюгавче!.. Числа не зна║м, бо календаря не ма║м, мiсяць на небi, год у книзi, а день такий у нас, як у вас, поцiлуй за те ось куди нас!" Останнi слова потонули в буйному реготi, що знову вибухнув, як вулкан, з тисяч дужих козацьких горлянок. Вартовi на вежах, гармашi при гарматах, не знаючи, що там трапилося на радi, перелякано i здивовано витрiщилися на ошалiле товариство. Однак, побачивши, що нiчого страшного нема, а, навпаки, в Сiчi запанувала неймовiрна веселiсть, i собi почали усмiхатися. Та смiх, як i хвороба, заразний, - i, дивлячись, як товариство аж корчиться вiд реготу, вартовi та гармашi схопилися i собi за животи. Смiх струсонув фортечнi стiни i вежi. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматi, закуняв було на сонечку. Раптовий вибух смiху розбудив його. Не розшолопавши, в чiм справа, i думаючи, що на Сiч напали татари, вiн схопив смолоскип i пальнув з гармати. Пострiл враз протверезив усiх. Сiрко посварився на гармаша булавою. - Хто там пусту║? Захотiв, сучий сину, щоб я погладив тебе булавою нижче спини? Спихальський почервонiв, заклiпав очима. Гармашi заступилися за нього. - То ми, батьку, на радощах! Привiт султановi посила║мо! - А хiба що! - охолов кошовий i повернувся до писаря: - Пiдписуй: кошовий отаман Iван Сiрко зо всiм кошем запорозьким. Пiдписав? - Пiдписав, батьку. - Отепер - гарно! Перепиши начисто -- i вiднеси послам султана. Нехай везуть на здоров'ячко! - Батьку, серед послiв - мiй лютий ворог Гамiд. Дозволь з товариством перестрiти ┐х у полi i вiдбити його, - звернувся до кошового Звенигора. - Нi, нi, ми не татари! - заперечив Сiрко. - Зустрiнеш в iншому мiсцi - роби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна! Звенигора незадоволено пошкрiб потилицю, але перечити кошовому не посмiв. Сiрко пiдняв булаву. Його загорiле, пооране шрамами i зморшками обличчя враз посуворiшало. Виразнi темно-сiрi очi пiд густими зламами брiв блиснули, мов криця. - Браття, отамани, молодцi! А тепер слухайте наказ: дiлом ствердимо чортовому султановi нашу вiдповiдь! Поки Кара Мустафа сто┐ть пiд Чигирином, пошарпа║мо турецькi i татарськi сили побiля моря!.. Кирилiвський, Донський, Канiвський i Полтавський куренi пiдуть з наказним отаманом Рогом промишляти пiд Тягин. Корсунський i Черкаський - на Муравський шлях стерегти татар. А я з куренями Батуринським, Лубенським, Переяславським, Iрклi┐вським потягну вниз по Днiпру... Землею i водою будемо битися з проклятими бусурменами! 4 Флотилiя запорозьких човнiв-чайок, що несла на собi коло двох тисяч козакiв, наближалась до острова Тавань. Пiд дужими помахами весел човни швидко пливли одним iз численних рукавiв Днiпра. Усе довкола заволiк ранковий туман. Запорожцi квапилися, щоб до сходу сонця непомiтно пiдiйти до мiцно┐ турецько-татарсько┐ фортецi Кизи-Кермен. На передньому човнi стояв Сiрко i пильно придивлявся до неясних обрисiв берега. Хлюпоче за бортом тепла м'яка вода, пахне рогозою i лататтям. Тихо опускаються довгi весла. Чайки пливуть щiльно одна за одною, щоб не розгубитися в зарiчках i протоках. На носах стоять отамани - нiщо не мине ┐хнього зiркого ока! Ось кошовий подав знак - i передня чайка притишила хiд. - Суши весла! Суши весла! - почувся приглушений гомiн.- Зiбратися в круг! Веслярi притиснули весла до бортiв. Човни поволi виринали з рожево┐ iмли i ставали на широкому плесi в тiсний круг. Нi розмов, нi кашлю, нi брязкоту збро┐. Запорожцi були досвiдченi во┐ни i пiдкрадалися до ворожо┐ фортецi, як обережний мисливець до дичини. - Браття! - промовив Сiрко тихо. - Насупроти нас, за оцi║ю косою, - Кизи-Кермен. Фортеця мiцна, майже неприступна! В нiй багато гармат, велика залога. Стiни кам'янi, високi - не перестрибнеш!.. Отже, щоб узяти ┐┐, треба, мабуть, не головою битися об стiни, не проти рожна перти, а трошечки поворушити мозком... Над човнами, мов подих ранкового вiтерця, прошелестiло загальне схвалення. Козаки вiрили, що Сiрко що-небудь придума║. А кошовий говорив далi: - Нам треба, брати-молодцi, обманути ворога. Нашi вивiдачi дiзналися, що, крiм вартових на фортечних вежах, турки виставили чати на прилеглих островах. Зокрема, тро║ татар стоять на чатах на цьому островi, що перед нами, якраз насупроти головних ворiт фортецi. Поки ми ┐х не знiмемо, доти нiчого й гадати про успiшний напад. Але зняти ┐х треба без шуму i гвалту, щоб i не стрепенулися! Метелице, рушай!.. Одна з чайок тихо випливла з кругу i, тягнучи за собою на прив'язi невеликого, але високобортного човна, попливла вниз за течi║ю. Невдовзi вона завернула за порослий верболозом мис острова i зникла з виду. Провiвши ┐┐ поглядом, Сiрко продовжував пояснювати свiй задум. - Якщо Метелиця з товаришами щасливо знiме вартових, то це буде тiльки пiвдiла. Головне - захопити ворота!.. Тут уже попрацю║ Звенигора зi сво┐ми хлопцями... Всi мимоволi поглянули на татарський каюк, один серед козацьких чайок, на якому в татарських бешметах i лисячих малахаях сидiли ┐хнi товаришi. Тiльки Звенигора був одягнутий по-яничарськи, маючи на головi чорну феску, а при боцi - дорогу, iнкрустовану срiблом i перламутром шаблю. Нiхто з козакiв не здогадувався, для чого так вирядився Звенигора з друзями, а самi вони за всю дорогу з Сiчi не обмовилися й словом. Тiльки тепер ставало ясно, на яку ризиковану справу йдуть смiливцi. 5 З Метелицею було всього п'ятеро козакiв - Сiкач, Товкач, Шевчик i два брати Пiвненки. Брати Пiвненки, яких для зручностi запорожцi звали Пiвнем i Когутом, якраз i були тими вивiдачами, якi розвiдали пiдступи до Кизи-Кермена. Всi вони мовчки сидiли поряд на лавi, вдивляючись у туманну далину. Коли чайка поминула крутий пiщаний мис, Пiвень дав знак стерничому причалити до берега. - Зразу за цими кущами почина║ться пiщана коса. Пливти нам далi не можна - татари помiтять. Чайка м'яко врiзалась у прибережний мул i зупинилась. Гребцi кинули весла - миттю вiдв'язали човен, що плив позаду на прив'язi, i, скочивши у воду, перевернули його вверх днищем. Потiм пiдняли над водою i обережно опустив, щоб з-пiд бортiв не вийшло повiтря. - Давайте грузила! - прошепотiв Метелиця. З чайки подали кiлька великих важких каменiв, зв'язаних мотузками попарно, i козаки перекинули ┐х через мокре днище. Човен занурився у воду. - Готово! Роздягайтеся, хлопцi! - наказав Метелиця. Вiн перший скинув з себе одяг. Сiкач, Товкач, Пiвненки i Шевчик не примусили себе довго чекати. Залишивши невибагливе запорозьке вбрання на чайцi, вони з одними ятаганами в руках пострибали у воду, поставали по тро║ обабiч зануреного човна i обережно потягли його понад берегом. Вiд гостро┐ коси, з-за яко┐ вiдкривався широкий вид на Днiпро i острiв Тавань, було видно пологий пiщаний берег. Нi каменя, нi кущика. Метелеця i Пiвень вистромили голови. Крокiв за сто вiд них бовванiв невеликий чорний каюк. На ньому сидiв обличчям на пiвнiч, туди, звiдки могли з'явитися запорожцi, татарин. - Тiльки один, - прошепотiв Метелиця, здригаючись вiд ранково┐ прохолоди. - Дво║ сплять у човнi, - вiдповiв Пiвень. - Та й цей, зда║ться, куня║... - Ну, тодi не гаймо часу! Козаки пiрнули пiд човен. Тут було темно, як у могилi, пахло мокрим деревом. Засунувши ятагани в заздалегiдь приладнанi шкiрянi чохли, запорожцi стали один за одним, уперлися руками в перегородки човна i рушили вперед. Метелиця йшов перший i вiдлiчував кроки, а також слiдкував за глибиною. Тiльки так пiд водою можна було триматися вiрного напрямку, не вiддаляючись вiд берега i не боячись, що виринуть набагато ранiше чи пiзнiше. Пiд ногами був намитий течi║ю твердий пiсок, тому йти було легко. Шевчик кашлянув. - Ану, цить, старе бухикало! - зашипiв Метелиця. - Знайшов, коли кашляти! Татари почують... - Хай чують! Подумають - шайтан пiд водою кашля║, - огризнувся Шевчик, захихикавши. - Помовч! - гримнув Метелиця, збившись iз лiку. i продовжував далi шепотiти: -Тридцять два, тридцять три... Запорозький пiдводний човен поволi, але впевнено просувався вперед. Ставало важко дихати. Козаки натужно сопли. Вiдчувши, що ноги не дiстають дна. Метелиця скерував човна лiворуч, поки знову не досягнув потртбно┐ глибини. Нарахувавши сто крокiв, Метелиця шепнув: - Близько! Пильнуйте! Козаки стишили хiд. Тепер човен ледь-ледь посувався. Метелиця виставив наперед руку, намагаючись намацати днище татарського каюка. Наступила вирiшальна хвилина, вiд яко┐, можливо, залежав успiх усього походу. Козаки схопили ятагани. Напруження все бiльше зростало. Раптом Метелиця щосили уперся ногами в дно. Човен зупинився. - Прибули! Вирина║мо! Ну, боже поможи! - промовив старий. Козаки пiрнули у воду. Коли б перед татарином, що сонними очима оглядав з свого каюка водну гладiнь Днiпра, з'явився шайтан, то вiн не так би злякався, нiж тодi, коли перед ним неждано-негадано виринула мокра вусата голова Метелицi. Татариновi вiдняло зi страху мову. Вiн роззявив рота, лупнув очима i в ту ж мить, прошитий з двох бокiв ятаганами, шубовснув у воду. Його товаришi, що спали, скоцюрбившись пiд кожухами, на днi каюка, навiть не встигли пiдвестися. Пiвень i Когут влучними ударами покiнчили з ними одразу. Сходило сонце. Туман швидко розсiювався, i на протилежному боцi Днiпра вималювалися нечiткi обриси зубчатих фортечних стiн. Слiд було поспiшати. Скинувши у воду непотрiбнi тепер грузила, козаки перевернули човен, вилили з нього воду i побiля берега прудко потягли назад, до чайки. 6 Сiрко пiдняв булаву - сотнi козацьких очей прикипiли до не┐. Все було готове до нападу: гакiвницi на носах чайок зарядженi, пiстолi та мушкети набитi порохом i олов'яними льотками, шаблi пристебнутi до поясiв. Кошовий давав останнi розпорядження. - Арсене, твоя справа - захопити ворота i протриматись у них до нашого пiдходу! А тодi, синки, - звернувся вiн до всiх, - рубай, криши невiрне сiм'я! Щоб аж у Бахчисара┐ та Стамбулi вiдчули, як одливаються ворогам сльози i кров наших людей! Та ось i сонечко сходить, а з ним Метелиця знак пода║, що дорога через Днiпро вiльна... Ну, хлопцi, з богом! Арсене, голубе, на тебе вся надiя! - Не сумнiвайся, батьку! - вiдповiв тихо Звенигора. - Зробимо все як слiд! - I до сво┐х на каюцi: - Ну, друзi, вигрiбаймося наперед, на чисту воду!.. Та кричiть же не по-нашому, а по-татарському! Не забудьте!.. Опускайте весла! Каюк сколихнувся i швидко полетiв по спокiйному дзеркалi зарiчка. За ним рушила вся запорозька флотилiя, але вона не могла, звичайно, наздогнати легкого човна i помiтно вiдстала. Каюк обiгнув мис i вирвався на широку гладiнь основного русла Днiпра. Туман майже розвiявся. На тому боцi, на Таванi, приблизно за версту вiд каюка, зажовтiли нiздрюватi стiни Кизи-Кермена, викладенi iз черепашника. На високiй вежi мляво колихалося бiле турецьке знамено з червоною габою по краях i кармiнним пiвмiсяцем посерединi. На березi, перед фортецею, незважаючи на раннiй час, сновигало кiлька татар, мабуть рибалок. Побачивши вдалинi човен, вони завмерли, повитягали ши┐, - намагалися розпiзнати людей, що пливли до них. - Налягай, хлопцi, на весла! Дужче! - пiдбадьорював Звенигора козакiв. - Раз-два! Раз-два! Весла замелькали ще швидше. Човен прудко мчав до острова. Раптом з-за плавнiв виринуло кiлька запорозьких чайок. А за ними - ще i ще... Татари на березi дико заверещали i помчали до фортецi. На стiнах зразу ж з'явились аскери. Вдарила гармата. Ядро зi свистом пронеслося над каюком i шубовснуло в воду. Рибалки вскочили в фортецю, i за ними зачинилися важкi, окутi залiзом ворота. - Кричiть, хлопцi! Бо тi голомозi чорти ще не признають нас за сво┐х! - сказав Звенигора i перший загукав по-татарському: -Ой║, правовiрнi! Не зачиняйте брами! Ми iз колiна Шаяхмета! Врятуйте нас! Але було ще далеко, i на стiнi, мабуть, не почули, бо пальнули вдруге з гармати. - Тхоре, кричи, хай йому чорт! Адже ма║ш дужий голос! А то втрет║ як бабахнуть, то й кiсток не позбира║мо! - гукнув Звенигора на молодика, що недавно вписався до сiчового ре║стру i, хоча сам походив з Правобережжя, попросився до Лубенського куреня. - Крикни, щоб перестали стрiляти! Тхiр приклав долонi до рота i загукав: - Ой║, оглан-джан! Не стрiляй! Сво┐! Сво┐! Зi стiн замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до берега, i переодягнутi татарами запорожцi з галасом i зойками сипнули до фортецi. Добiгши до ворiт, вони вiдчайдушне загрюкали. Тi, хто добре вмiв по-татарськи, навперебiй волали про допомогу. Однак ворота не вiдчинялись. Тiльки вгорi, на вежi, з оглядового вiконця висунулася кругла голена голова татарина. - Ой║, оглан-джан! - зарепетував Тхiр. - Вiдчини! Аллах вiддячить тобi за добрiсть твою! Не дай загинути вiд рук невiрних! Татарин заморгав очима. - Чекайте, я запитаю бея, чи можна вiдчинити ворота! - Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш бея - хай аллах продовжить його лiта! - козаки посiчуть нас, як безмозких валахiв! Однак татарин не поспiшав вiдчиняти ворота. З вежi доносилися суперечки: вартовi, видно, не знали, що робити. А запорозькi чайки вже вирвалися на середину рiки, Залп iз гармат не зупинив ┐х. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхнi води закружляли червонi плями. Та й це не зупинило вiдчайдушного пориву запорожцiв. Бачачи, що переляканi охоронцi фортецi не наважуються вiдчиняти ворота, Звенигора почав лаятись, погрожувати кулаками. - Гей, ви, боязкi шакали! Дурнi iшаки┐ Я посланець великого вiзиоа Мустафи-пашi! Я везу важливий лист вiд вiзира сонцеликому султановi - хай славиться його iм'я!.. Вiдчинiть негайно ворота, паршивi свинi! Чи ви хочете навмисне вiддати мене з важливою звiсткою в руки тих шайтанiв, прокляття аллаха на вашi голови! Якийсь повновидий ага перехилився з бiйницi, запитав: - Ти хто? - Сафар-бей! Посланець Мустафи-пашi! Вiдчиняйте ворота! Ага сплеснув руками. - Сафар-бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз! По дерев'яних сходах вежi глухо загуркотiло. Брязнули засуви. Заскрипiли дерев'янi пiдойми - i ворота розчинилися. Запорожцi ринули в замок. - Швидше! Швидше! -гукнув повновидий ага. - Сафар-бею, сюди! Я Мемдух Айтюр... Ти пам'ята║ш мене? - Звичайно! - вiдповiв Звенигора, вирвавши з пiхов шаблю i опустивши ┐┐ на голову невiдомого йому Мемдуха Айтюра. Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з диким вереском насiли на Звенигору. Але ┐м навперейми кинулися запорожцi. У пiдворiттi зав'язався бiй. На крик вартових звiдусюди бiгли напiводягнутi аскери й татарськi стрiльцi-сеймени. - Тхоре, гукай наших, щоб поспiшали! Бо не втрима║мося! - крикнув Звенигора молодиковi, що крутився бiля нього поблизу. Тхiр метнувся виконувати наказ отамана. Зата┐вши намiр убити Звенигору, вiн поки що старався допомагати козакам, бо вiд ┐хньо┐ перемоги залежала i його безпека. Не виходячи з пiдворiття, щоб не наразитися на татарську стрiлу чи яничарську кулю, вiн замахав руками. - Швидше, братове! Швидше! Запорожцi стрибали з чайок, мчали до замка. Сiрко, попри свiй похилий вiк, бiг нарiвнi зi всiма. Його обганяли молодi козаки. - Захоплюйте стiни! Вiдмикайте пороховi погреби! - кричав кошовий. - Тих, хто зда║ться, не знищувати! Ми за них викупимо з неволi наших людей! Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Звенигора з горсткою сво┐х смiливцiв ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарськi малаха┐ i один одного пiзнавали по довгих оселедцях, що розвiвалися на голених головах. Поряд зi Звенигорою стали свiжi сили: Метелиця, Спихальський, Сiкач, Товкач, брати Пiвненки. Стрибав, мов горобець, старий, але жвавий дiд Шевчик, i його шабля теж рубала не тiльки повiтря. Вся залога фортецi вже була на ногах. Турки й татари чинили впертий опiр. Яничари-гармашi спiшно повертали на стiнах гармати, щоб ударити по козаках, якi прорвалися всередину. Але до них уже лiзли чубатi запорожцi i меткими ударами скидали вниз. Натиск нападаючих був такий нежданий i сильний, що турки з лементом вiдкотились од брами аж до мурiв внутрiшньо┐ цитаделi. Там зав'язався жорстокий рукопашний бiй. Поволi вiн розпався на окремi вогнища, що спалахували повсюди: на майданi, в тiсних провулках i дворах. Звенигора зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успiшно вiдбивав усi випади козака. Тим часом Тхiр, не встряючи в бiй, крався за Звенигорою назирцi. Навколо лунали крики, стогiн поранених змiшувався з хрипом конаючих, козацьке "слава" i турецьке "алла" зливалися в одне страшне протяжне "а-а-а!" Тхiр у цьому пеклi не втрачав з ока гнучку постать запорожця... Перестрибнувши через глинобитну стiну, з-за яко┐, на його думку, було безпечно спостерiгати за бо║м. Тхiр негадано зiткнувся з старим татарином, який вискочив з низьких дверей саклi з луком i сагайдаком у руках. Тхiр вихопив з-за пояса пiстоль i вистрелив старому в груди. Той упав. Тхiр схопив лука, висмикнув з сагайдака стрiлу з бiлим оперенням, злодiйкувато визирнув з-за стiни. Звенигора потиснув агу до само┐ цитаделi i намагався влучним ударом прикiнчити його або обеззбро┐ти. Тхiр прикинув вiдстань, пiдняв лука. Тятива бренькнула, як струна, - i стрiла слiпучою блискавкою шугнула через майдан... Але Тхiр не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду нього пролунав пронизливий крик. Вiн отетерiло оглянувся - то, припавши над убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по плечах тонкими косичками. Тхiр зрозумiв, що з цього боку йому не загрожу║ небезпека, i знову виглянув з-за стiни. Вiн сподiвався побачити Звенигору на землi з стрiлою у спинi. Але замiсть того уздрiв Сiкача, який летiв до нього через майдан з високо пiднятою шаблею. А Звенигора тримав на руках якогось запорожця, що намагався вирвати з сво┐х грудей заюшену кров'ю стрiлу. - Прокляття! - скрикнув Тхiр i кинувся до дiвчини. Татарочка зойкнула, простягла вгору руки, нiби захищаючись вiд удару чи благаючи пощади. Однак Тхiр не здержав руки - i шабля зачервонiла вiд дiвочо┐ кровi. - Що ти робиш? Навiщо забив дiвчину? -почувся голос Сiкача. Тхiр спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув. - Змiя! Стрiляла iз лука в наших... Довелося спочатку батька, а потiм - ┐┐... - А-а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цiлилась у Звенигору... На щастя. Когут помiтив вчасно i затулив собою товариша... Тепер у нього кров цiвкою б'║ з рани. Жаль буде, якщо помре, - добрий був козарлюга!.. Ходiмо, брате! Ще багато роботи! Сiкач побiг до запорожцiв, що вже повсюдно тiснили охоплених розпачем i вiдча║м захисникiв фортецi. А Тхiр, ще не оговтавшись вiд страху i кленучи в думцi Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утiк у Крим до Алi, шмигнув у саклю, щоб поживитися татарським добром. Бiля Звенигори i пораненого Когута зiбралося кiлька найближчих друзiв. Арсен обережно витягнув iз грудей товариша стрiлу. Метелиця дiстав з глибочезно┐ кишенi штанiв плескату пляшечку з горiлкою, насипав у не┐ з порохiвницi пороху, розколотив - i ту пекучу сiру сумiш вилив на рану. Потiм зав'язав чистою полотняною ганчiркою. - Хлопцi, вiднесiть його на човен, - наказав Звенигора. Старший Пiвненко пiдняв брата на руки i разом з Товкачем понiс до Днiпра. А запорожцi знову подались у гущавину битви. Коли впала цитадель, кизи-керменський бей заперся з горсткою сво┐х во┐нiв у мечетi. З вiкон, з мiнаретiв, з даху вiдстрiлювались вони вiд насiдаючих козакiв. Поодинокi розрiзненi яничарськi загони з бо║м пробивалися до мечетi i пiд прикриттям сво┐х стрiльцiв чинили запеклий опiр козакам. - Бийте ┐х, дiтки! Бийте недовiркiв проклятих! - загримiв серед бою голос Сiрка. - Не давайте опам'ятатися! I "дiтки", серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю, нестримною лавиною поперли на ворога. Один за одним падали яничари, зрошуючи кров'ю кам'янi плити сходiв, дико кричали турецькi аги й татарськi мурзи... Але вже не було тi║┐ сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий порив, що охопив козакiв! Звенигора зi Спихальським увiрвались у мечеть одними з перших. Ще здалеку, через голови низькорослих татар, Арсен побачив вилицюватого бея. Його заступали сво┐ми тiлами охоронцi. В очах бея свiтився неймовiрний жах, обличчя трусилося. Бей хотiв би зараз зникнути, провалитися крiзь землю чи хоча б перетворитися на рядового во┐на. Однак сите, виплекане обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цiй фортецi. - Бею, здавайся! - крикнув Звенигора, вимахуючи шаблею. - Ма║ш честь здатися самому Сiрковi. Збоку свистiла важка шаблюка Спихальського. Татари подалися назад, придавивши бея до стiни. В тiснявi вони не могли вiльно орудувати збро║ю, заважали один одному. Хтось iз них верескнув: - Урус-шайтан! Урус-шайтан! Вiд того крику здригнулися захисники мечетi. Кiлькома сильними ударами Звенигора проклав собi дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу. Бей вирвав з блискучих пiхов шаблю. Мабуть, сьогоднi вона ще не була в дiлi. Схрестив ┐┐ з козацькою. Тепер Звенигора вже не бачив нiчого, крiм лискучого одутлого лиця татарського мурзи. Та в пам'ятi, мов падуча зiрка, сяйнула згадка про невольничий ринок у Кафi: холодне сонце, похмуре море, напiвроздягнутi невiльники i свист батогiв, що падали на його плечi... Ненависть потро┐ла його сили. В напiвтемнiй мечетi вiд схрещених ша-бель бризнули слiпучi iскри. Бей не мав куди вiдступати й оборонявся люто, затято. Його шабля успiшно вiдбивала всi випади козака. Та, видно, страх скував серце ханського вельможi, бо лоб його вкрився рясними краплями поту. Звенигора вiдступив на крок й усiм тiлом вiдхилився назад, навмисне накликаючи бея на себе. Татарин мимовiльно подався слiдом, розслабляючи далеко витягнуту руку. Звенигора несподiвано i мiцно ударив спiднизу. Шабля супротивника мелькнула в повiтрi, перелетiла через голову козака i з брязкотом упала на кам'яну долiвку. Бей смертельно зблiд, вiдсахнувся назад - й уперся плечима в стiну. До його горла дiткнулося холодне вiстря блискучо┐ крицi. Та Звенигора в останню мить стримав руку. - Бею, накажи сво┐м людям припинити опiр! За це матимеш життя! Ну! - О правовiрнi! Аллах вiдступився вiд нас! - вигукнув бей хрипко. - Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета! Спочатку найближчi до бея аскери покидали шаблi. Потiм, коли бей повторив голосно свiй наказ, здалися iншi. В мечетi настала тиша. Тiльки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогiн поранених. До Звенигори пiдiйшов Сiрко. Обняв козака. - Спасибi, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спiймав! Молодець! - I ще раз притиснув до грудей. ...Опiвднi важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими козацька флотилiя вiдчалила вiд Таванi. На мiсцi фортецi лишилися купи камiння, трупи. В небо чорними стовпами здiймалися густi смердючi дими. 7 Пiдпливаючи до Сiчi, Звенигора мiркував про те, як крiзь турецькi й татарськi заслони i роз'┐зди пробратися до Чигирина. На серцi було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауернiхт мiг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти мiсто i всiх полонених вирiзати чи потягнути в неволю, як це вони зробили три роки тому в Кам'янцi. А могли просто обложити мiсто так, що в нього i миша не прослизне. Десятки думок ро┐лися в Арсеновiй головi, десятки найрiзноманiтнiших гадок виникало в нього. Та всi вони розвiялися в одну мить, коли флотилiя причалила до сiчово┐ пристанi. Не встиг Звенигора зiйти на берег, як його покликали до кошового, - вiн прибув трохи ранiше. Сiрко стояв в оточеннi кiлькох старшин, що водили сво┐ куренi на Буг. Перед ним вклякнув на колiнах молоденький яничарський ага. В очах аги - переляк i мольба. - Арсене, потрiбно докладно i точно розпитати цього хлопця, - сказав кошовий. - Вiн, зда║ться, зна║ багато цiкавого для нас... Гей, ага, - звернувся Сiрко до турка, - ти вже зна║ш, хто я, i переконався, що жартувати з тобою не входить у мо┐ намiри. Скажеш правду - житимеш, збрешеш - годуватимеш ракiв у Днiпрi! Зрозумiв? Звенигора переклав. - Зрозумiв, паша. Сiрко усмiхнувся, почувши, як його велича║ турок. - А якщо зрозумiв, тодi скажи: куди прямував твiй загiн з валкою поранених i хворих з-пiд Чигирина? Чому вiн iшов не на Аджидер, а звернув до Днiпра? Турок метнув зляканий погляд на Сiрка i старшин, iдо суворо дивилися на нього. - Такий був наказ великого вiзира, паша, - пробелькотав вiн. - Який наказ? - Ми повиннi були добратися до Днiпра i там чекати нашу флотилiю... - Ну? - Вона привезе харчовi припаси та порох для вiйська великого вiзира, паша. А ми мали. здавши поранених i хворих, забрати все те i везти пiд Чигирин. - Ранiш ви ┐здили до Аджидера або до Очакова. - Так. Але туди вдвiчi далi... - Отже, Кара Мустафа вiдчува║ нестачу в припасах, якщо так поспiша║ отримати ┐х? - Вiдчува║, паша. Вiйська багато - припасiв мало... Розраховували знайти на Укра┐нi, але торiк Iбрагiм-паша так сплюндрував край, що нам цього року нiчого не лишилося. - Сам поживився, як пес макогоном, i свого наступника пiдвiв пiд дурного хату! - похмуро посмiхнувся кошовий. - Скiльки ж кораблiв ма║ прибути? - Не знаю, паша... Але судячи з кiлькостi наших возiв, мусить бути багато. - Ну що ж, буде знову робота... Турки пруться на Укра┐ну, як грiшнi душi до пекла. - Але ж, батьку кошовий, менi вкрай треба в Чигирин! - вигукнув Звенигора. - Знаю. Чув. Похвально, що так дба║ш про товариша. Але й тут ти не менше потрiбний. А може, бiльше! Це був наказ, i Звенигора не став перечити. - Вiдведiть агу! - розпорядився Сiрко. - Зда║ться, вiн сказав правду... Приготуйте все до нового походу: поповнiть на чайках запаси ядер, пороху, сухарiв, саламахи! Виступа║мо на свiтанку! 8 - Друже, дивися - пливуть! - вигукнув Сiкач, сидячи на товстому суку старезно┐ гiллясто┐ верби, що високо здiймалася над iншими деревами. Товкач прижмурив проти сонця очi. - Я щось не бачу... Ти часом не брешеш? - пй-богу, пливуть!.. Та куди ти дивишся?.. Ген - проти Краснякова випливають. Повертають, зда║ться, в гирло Корабельно┐... Та скiльки ж ┐х, матiнко! Тепер уже й Товкач побачив турецьку флотилiю. На широкому, блискучому проти сонця плесi Днiпра виринали з-за повороту кораблi. Один, два, три... п'ять... десять... двадцять... п'ятдесят... Товкач збився з лiку. - Це вони! Не гаймо часу! Бiжiмо мерщiй до кошового! - вигукнув Сiкач, швидко спускаючись униз. Вислухавши дозорцiв, Сiрко почепив на шаблю шапку i пiдняв угору. Це був умовний знак. У ту ж мить десятки чайок виринули з очеретiв, з-за кущiв верболозу i прудко помчали на перехват турецьких кораблiв. Мов бистрокрилi птахи, летiли вони по спокiйних водах рiчки Корабельно┐, зi всiх бокiв оточуючи ворожу флотилiю. - З богом, браття-молодцi! - прогримiв Сiркiв голос. - Бийте з гакiвниць! Стрiляйте з мушкетiв! На приступ! На приступ! Приготуйте абордажнi гаки! Над рiкою пролунали гарматнi пострiли. Запорозькi гакiвницi, укрiпленi на носах човнiв, ударили картеччю. Турки вiдповiли ядрами. Пороховий дим заклубочився над кораблями, над зеленими плавнями. Двi пiдбитi чайки пiшли на дно. Уцiлiлi запорожцi борсалися в водi, скидали з себе одяг i, пирхаючи, завертали до берега. Сiрко стояв на сво┐й чайцi, скидаючи поглядом усе гирло Корабельно┐, де зав'язався бiй. Турецькi кораблi зупинилися, зламали стрiй. На них заметушилися, закричали яничари, посилюючи гарматний вогонь. - Метайте вогненнi трубки! Приголомшiть песиголовцiв! - крикнув Сiрко, бачачи, що й ще одна чайка, в яку влучило ядро, перевернулася й пiшла на дно. На кожнiй чайцi було по двi начиненi порохом трубки, виготовленi в сiчових майстернях. Це був чудесний винахiд запорожцiв. З одного боку трубка наглухо заклепана, з другого - вiдкрита. Сюди насипався порох, вправлявся просякнутий селiтрою гнiт. Трубка вставлялася замiсть ядра в гакiвницю. Невеличкий заряд пороху виштовхував трубку з цiвки гармати, а також пiдпалював гнiт. Вiд гноту загорався порох в самiй трубцi, мчав ┐┐ до цiлi, де вона з страшним громом i вогнем розривалася... Почувши наказ кошового, Звенигора вставив трубку в жерло гармати, насипав у запал пороху i приклав смолоскип. Вогненна трубка прокреслила в сизому вiд порохового диму повiтрi яскравий слiд i вибухнула в снастях переднього ворожого корабля. Снiп вогню заслiпив очi... Турки дико закричали i метнулися гасити пожежу. Чайка ковзнула боком об борт корабля. - Кидайте гаки! - крикнув Звенигора. Вгору полетiли важкi залiзнi гаки з гострими лапами. Заколихалися мiцнi мотузянi драбини. Над бортом блиснули кривi турецькi шаблi. Деякi навiть устигли перерубати двi чи три драбини, але з чайки гримнув залп козацьких мушкетiв - i кiлька яничарiв з криком шубовснули в воду. - На приступ! На приступ! Звенигора ухопився рукою за щабель - потягнув до себе: чи мiцно ввiгнався гак у дерев'яну обшивку корабля? Мiцно┐ Тодi - шаблю в зуби, пiстоль - у праву руку, - швидко подерся вгору. Перекинув ногу за борт... На нього налетiв яничар, замахнувся шаблею. Звенигора вистрелив йому впритул у груди. Турок без зойку впав навзнак. Звенигора переступив через нього i шаблею вiдбив напад приземкуватого огрядного аги. А знизу вже лiзли Метелиця, Спихальський, Сiкач, Пiвень На палубi зав'язався короткий, але жорстокий бiй. Замовкли пiстолi й мушкети. Рубалися шаблями й ятаганами. - Бийте ┐х, iродiв, хлопцi! - гримiв Метелиця, покриваючи сво┐м могутнiм голосом гамiр i крики. - Не милуйте проклятих! Вони нашого брата не милують! Його шабля не знала втоми. Разом з Сiкачем i Товкачем вiн тiснив яничарiв до корми i скидав там у воду. Бiля нього вертiвся Шевчик, жалячи, мов гедзь, тих, що виверталися з-пiд удару Метелицi. Звенигора бився мовчки. Зате Спихальський, iдучи поруч, не стримував язика. - А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! - приказував вiн, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. -Згинь до дзябла! Його гучний голос, як i голос Метелицi, наводив жах на ворогiв. - Налiтай, прошу пана! - гримiв на всю палубу. - Частуватиму повною чарою! - Пане Мартине, - крикнув Звенигора, - дивись, яка пташка перед нами! Сам паша! Живим треба взяти! В гуртi яничарiв, що вiдбивалися вiд козакiв; червонiла оксамитова феска пашi. - А перун на його голову! - заревiв Спихальський. - Ото, прошу пана, так зустрiч! - I гукнув через голови туркiв: - Гей, паша, здавайся! Високий худий паша пiдняв очi, i злiсна посмiшка, спотворила його сухе коричневе обличчя. Сива цапина борода засiпалась, мовби ┐┐ хто смикав знизу. - Здавайся, паша! - крикнув i Звенигора. Паша люто глипнув на козака i вихопив з-за пояса пiстоль. - Мартине, стережись! - гукнув Звенигора. Та було пiзно. Прогри