леникiв, вони разом попливли до протилежного берега... За ними вступив у воду i Звенигора з Романом. На березi з'явилися яничари, ┐хнi рiзкi гортаннi крики залунали над криваво-темними хвилями рiчки. Лише кiлька крокiв вiддiляло ┐х вiд утiкачiв, але нiхто з них не виявив бажання кидатися вплав слiдом за ними. Тiльки тi. хто мав зарядженi яничарки, вистрiлили кiлька разiв. Кулi лунко булькнули у воду. Пiдтримуючи Романа, Звенигора рвучко загрiбав правою рукою, вкладаючи в не┐ i всю свою силу i надiю на порятунок. Одяг зразу обважнiв i тягнув донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук i нiг каламутна, навпiл iз тванню вода заливала рота. Роман втратив багато кровi, ослаб i, хоча й бовтав ногами, ледве тримався на поверхнi. Арсен поволi тягнув його за собою обминаючи знесилених плавцiв, що, гублячи надiю, все ще борсалися серед куширiв, кострубатих паль i слизьких холодних колод. Неширока рiчка Тясмин, але глибока, i вже не для одного стрiльця й козака стала могилою. Не однiй матерi посрiблила передчасною тугою голову, не одну сотню маленьких дiток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з милим... Роман зовсiм знесилiв. Навiть уже не мiг сам триматися за Арсенiв одяг. Звенигора теж втрачав останнi сили. Берег був недалеко. З нього у воду позвiшувалися гiлки верболозу, калини. Зда║ться, простягни руку - i вхопишся за них. Та ба! Тут, на закрутi рiчки, в чортори┐, течiя була бистра i зносила вбiк, а вир засмоктував на дно. Незважаючи на те, що нiчна вода холодила. Арсеновi стало жарко. Невже доведеться потонути? I нiхто нiколи не розповiсть Златцi, де подiвся ┐┐ коханий, не вкаже його могили? Не принесе матерi в Дубову Балку звiстки про останнi хвилини козака? Вiн зцiпив зуби i плив по-собачому, люто бовтаючи ногами i рукою. Iнакше вже не мiг. Боявся, що як тiльки опустить хоч на мить ноги, донизу, то вже не зможе пливти далi, вони потягнуть його в холодну безодню, на темне мулке дно. Берег поволi наближався. До нього - на всьому протязi, скiльки сягало око - простягалися мокрi розчепiренi руки тих, хто доплив ранiше. Але не всiм щастило здертися на землю. Звенигора бачив, як деякi руки безсило ковзали в повiтрi, намагаючись ухопитися за яку-небудь рятiвну галузку, а потiм пiрнали пiд воду i бiльше не показувалися на поверхнi. Вiн ледве доплив. Учепився дубiючими пальцями за обшмульгану калинову гiлку i не мав сили вилiзти. Ноги не дiставали дна. Обривистий берег з пiдмивинами i печерами, в яких, напевне, водилися раки, стрiмко йшов донизу. Вiн щосили затиснув у руцi рятiвну гiлку i пiдтягнув до себе Романа. Вiдсапнув. Виплюнув з рота воду i баговиння. Намацав колiном вузький припiчок, вимитий течi║ю, i став на нього. Серце колотилося в грудях, мов у хворого на лихоманку. Був такий пригнiчений i стомлений, що навiть не вiдчував радостi вiд того, що врятувався. Хтось простягнув йому руку. Вiн спершу подав Романа, потiм вилiз сам. Романа поклали на березi, i вiн знесилено стогнав, а Звенигора сiв пiд вербою, обiпершись спиною об ┐┐ кострубатий стовбур, сумно дивився на Чигирин. Бачив, як кривавi вiдблиски вихоплювали з пiтьми темнi ру┐ни Нижнього мiста i похмуру громаду Кам'яно┐ гори. Серед пожарищ сновигали темнi постатi яничарiв. Звенигора важко зiтхнув. Здригнувся вiд раптового холоду, що охопив його груди, стиснув, мов лещатами, серце. Невже все це йому не сниться? Невже вiн на власнi очi бачить страшнi ру┐ни Чигирина i загибель його? Арсен провiв долонею по мокрому обличчю, зганяючи невидимi в темрявi сльози, i вперше в життi пожалiв, що його не скосила сьогоднi ворожа куля або не затягнув у холодну безодню Тясмину киплячий вир. 11 Самойлович i Ромодановський вiддали вiйськам наказ вiдступати до Бужинсько┐ гаванi на Днiпрi. Пiд покровом густого передранкового туману стотисячне росiйсько-укра┐нське вiйсько тихо знялося з позицiй на лiвому березi Тясмину. Всi були пригнiченi: позаду, в турецьких руках, лишалися ру┐ни Чигирина, лишалася половина укра┐нсько┐ землi - Правобережжя. I хоча во║начальники, рядовi козаки й стрiльцi розумiли, що це ще не поразка, що поки iсну║ бо║здатне вiйсько, доти ║ надiя на щасливе завершення вiйни, все ж кожен вiдчував провину i перед вiтчизною, i перед загиблими товаришами за цей вiдступ. Вранцi хан Мюрад-Гiрей зразу пронюхав про те, що уруси вiдступили, i з кримською i ногайською ордами кинувся навздогiн, напав на праве крило козацьких полкiв, сподiваючись на легку здобич. Але, наткнувшись на шквальний вогонь з мушкетiв i пiстолiв, татари, озбро║нi переважно луками й шаблями, вiдхлинули назад, утративши чимало во┐нiв, а з ними - й надiю поживитися багатим обозом противника. На помiч хановi незабаром прибули спагi┐, волохи i загони арабсько┐ легко┐ кiнноти. Раптовими нападами вони шарпали ар'║ргарди вiдступаючих. То тут, то там спалахували короткi кровопролитнi сутички. Обидвi сторони несли вiдчутнi втрати. Весь шлях вiд Тясмину до Днiпра був усiяний трупами. Позаду з основними силами поспiшав Кара Мустафа. Окрилений взяттям Чигирина, вiн сподiвався вщент розгромити урусiв i переможно закiнчити цей важкий похiд на пiвнiч. З Стамбула його вже квапили, пiдганяли, бо назрiвала велика вiйна з Австрi║ю. Надвечiр обидва вiйська зупинилися. Росiйсько-укра┐нське уперлося флангами в береги Днiпра й почало спiшно окопуватися на високих горбах. Турки мали намiр з ходу скинути урусiв у рiку, та, зустрiвши рiшучий опiр, вiдступили трохи назад i смерком зовсiм припинили бойовi дi┐. В обох станах запанувала напружена тиша. В тилах спалахнули вогнi: кашовари лагодилися варити вечерю i водночас завтрашнiй снiданок. Форкали стомленi конi. На узвишшях бовванiли вартовi. Стрiльцi, драгуни, козаки й вiйськова обслуга - ┐здовi, фуражири, маркiтанти, цирульники - цiлу нiч копали шанцi, встановлювали на висотах гармати, вбивали перед шанцями в землю гостре кiлля, щоб спинити атаку ворожо┐ кiнноти, пiдвозили порох, ядра. Жоден во┐н не лягав спати. I хоч нiхто не пiдганяв, усi працювали до сьомого поту. Знали: доля кожного залежить вiд того, як буде укрiплено табiр. Козаки, крiм того, за сво┐м звича║м, нарили вовчих ям, а позаду шанцiв щiльно поставили вози з нацiленими вперед голоблями i дишлами. Для кiнноти це були майже непереборнi укрiплення. Та й пiхота штурмувала ┐х з великими труднощами. На ранок табiр став мiцною фортецею. Зi сходом сонця турецьке вiйсько перейшло в наступ. Бужинськi поля i приднiпровськi кручi сколихнулися вiд гуркоту гармат. Чорнi бомби з тлiючими гнотами важко падали на землю i рвалися страшно, громово, здiймаючи вгору стовпи вогню, пiску i людського м'яса. Кара Мустафа скерував головний удар проти Лубенського полку, що стояв на стику з росiйськими вiйськами, розраховуючи саме тут прорвати оборону урусiв. Тисячi ворожих пiхотинцiв з диким ревом кинулись на штурм земляних укрiплень. Лубенцi лежали в щанцях у три ряди: заднiй ряд заряджав мушкети, середнiй - передавав передньому, а також при потребi заступав убитих i поранених, а переднiй вiв безперервний вогонь по наступаючих. Яничари падали, скошенi кулями, провалювались у вовчi ями, натикалися на гостре кiлля. Все бiльше ┐х корчилося в передсмертних судорогах. Але ззаду напирали новi лави. Блискотiли проти сонця шаблi i ятагани, шелестiли на вiтрi знамена, заклично виспiвували рiжки i зурни, тривожно гримiли тулумбаси. А над усiм -нелюдський крик: "Алла! Алла-а-а!" Залишивши Романа в полковому шпиталi, що мiстився внизу, бiля Днiпра, Звенигора пристав до сво┐х землякiв-лубенцiв i тепер лежав у передньому ряду якраз на стику з дивiзi║ю Гордона. Його сусiдом лiворуч був дядько Iваник, а праворуч - Кузьма Рожков. Визволення Романа i геро┐чна смерть Гриви зблизили запорожця зi стрiльцем, i вони, скориставшись сусiдством сво┐х частин, залягли в шанцi поруч. Добре мати в бою смiливого i вiрного товариша! Першi атаки туркiв захлинулися. Кинувши вбитих i поранених, яничари вiдкотилися назад. Iваник потирав руки, радiв. - А, матерi вашiй ковiнька, тiка║те! Дали вам джосу, зна║те-ма║те! Ну, суньтеся сюди ще раз, чорти голомозi, - тут вам i смерть буде! - Вiн погрозив маленьким кулачком. - Не на таких напали! Звенигора i Рожков лагiдно пiдсмiювались над задерикуватим козачком. Хтозна, як поведеться безсилий Iваник у рукопашному бою, а стрiля║ вiн досить влучно. Пiсля короткого перепочинку турки знову пiшли в наступ. Ударили тулумбаси - i темнi ворожi лави несамовито понеслися на сердюцькi шанцi, хлюпнули на них скаженою люттю, як море прибо║м. Залпи з мушкетiв не спинили ┐х. Зав'язався рукопашний бiй. Озвiрiлi яничари з вереском налiтали на сердюкiв. У шанцях, на горбах, помiж возами тисячi людей, кинувши мушкети додолу, билися на шаблях. Лубенцi стояли безстрашно, нi на крок не вiдступали назад. Поряд з ними - стрiльцi Гордона. Серце Арсенове кипiло люттю i завзяттям. Його шабля не знала втоми. Вiн бачив перед собою ворогiв, якi безводним пiвденним степом тягли його на арканi, знущалися з нього i катували, мов тварину. Тепер вони прийшли сюди, щоб зробити таке з усiм народом... Нi, швидше вiн ляже кiстьми на цих лисих приднiпровських горбах, нiж побачить, як татарською сирицею в'язатимуть бiлi руки Златки i Стехи!.. Бiй завирував по всьому полю. Але кожному з бiйцiв здавалося, що саме на нього налетiли найзапеклiшi яничари, що саме вiн зараз вiдстою║ честь усього вiйська. Поряд з Арсеном билися Iваник i Кузьма Рожков. Маленький сердючок виявився напрочуд безстрашною людиною. Вiн не мiг дiстати сво║ю шабелькою ворогiв, але нападав на них так люто i безоглядно, що тi, ошелешенi несподiваним натиском, а особливо пронизливим виском, з яким накидався на них "малий шайтан", вiдступали. Та вони не могли утекти вiд шаблi Звенигори. Ще нiколи запорожець не бився з таким несамовитим пiднесенням, як сьогоднi. Весь горб, на якому турки оточили ┐х трьох, геть покрився тiлами убитих i поранених яничарiв. - Арсене, стережись! - раптом крикнув Iваник. Звенигора оглянувся. На нього летiв, страшно витрiщивши очi, яничарський ага. Довга крива шаблюка високо занесена для удару. Ще мить - i вона увiп'║ться в Арсенову голову. А тут, спереду, насiда║ зразу аж тро║... Порятунку нема! Це зрозумiв також Iваник. Його маленьке тiло зiбралося в тугу пружину i метнулося прудким клубком пiд ноги турковi. Ага перечепився i впав. Обо║ покотилися по землi. Шабля Рожкова визволила Iваника вiд неминучо┐ смертi. Iваник схопився, копнув ногою тепле тiло аги. - З тебе досить, турчине! Одвоювався, зна║ш-ма║ш! - I знову, схопивши шаблю, кинувся на ворогiв. На виручку лубенцям прибув Миргородський полк на чолi з самим гетьманом. Миргородцi обiгнали Самойловича, ввiрвалися на позицi┐ лубенцiв, з ходу ударили... Тисячоголосе "слава" сколихнуло землю. Яничари здригнули. Вiдступили. Намагалися затриматися в передпiллi, та натиск був такий сильний, що тiкали аж до сво┐х шанцiв. Другого й третього дня Кара Мустафа скерував вогонь усiх сво┐х гармат на курськi й московськi стрiлецькi полки. Пiсля жорстокого обстрiлу, що тривав вiд свiтанку до снiдання, яничари, спагi┐, татари в пiшому i кiнному строю безперервно, аж до вечора, атакували, намагаючись зламати оборону росiян. Але й тут успiху не мали. Запрудили тiлами убитих i поранених шанцi, облили кров'ю рудi крутолобi пагорби - i знову вiдступили. А в нiч на 18 серпня 1678 року росiйсько-укра┐нськi вiйська перейшли в рiшучий наступ по всьому Бужинському полю. Бiй закипiв одночасно на всiх напрямках. Скритно наблизившись апрошами до ворожих позицiй, стрiльцi й сердюки густими лавами ринули в турецькi шанцi. На лiвому крилi кiннi козацькi полки з ходу глибоко ввiгналися в стик мiж Кримською та Буджацькою ордами. Нiч була тиха, тепла, мiсячна. В безхмарному темно-синьому небi мерехтiли летючими свiтлячками великi мерехтливi зорi. Внизу, пiд горами, голубим кришталем блищав проти мiсяця Днiпро. I нiч, i приднiпровськi пагорби в одну мить здригнулися вiд тупоту, крику, гуркоту гармат i мушкетно┐ стрiлянини. Велетенською пiдковою - на кiлька верст - завирувало, загуло, заклекотало несамовите криваве бойовисько. До самого свiтанку битва лютувала з перемiнним успiхом. Турки й татари всюди чинили вiдчайдушний опiр. Сили сторiн були майже рiвнi. Тодi Самойлович i Ромодановський кинули в бiй два свiжi пiхотнi полки. Порiдiлi ряди турецьких аскерiв не витримали навального удару - здригнулися i покотилися назад. Стрiльцi й сердюки перемахнули через ворожi шанцi, врiзалися в натовп утiкачiв, сiючи серед них страх i замiшання. Звенигора з Рожковим та Iваником опинилися в самiй гущi бою. Резервнi сердюцький та стрiлецький полки наступали якраз на ┐хнiй позицi┐ i затягнули з собою i ┐х у прорив, що утворився в турецькiй оборонi. Вони бiгли разом з усiма, кричали, вимахували шаблями i рубали темнi постатi, що виринали зi свiтанково┐ iмли. Коли вибiгли на горб, побачили, що й праворуч i лiворуч турки зосталися далеко позаду. Перед ними - крокiв за двiстi - на високiй могилi мрiло велике шатро, бiля якого на тонкiй тичцi майорiв бiлий бунчук. Перед шатром стояв чималий гурт людей. В сiрiй iмлi годi було розпiзнати, хто то, але якесь пiдсвiдоме чуття пiдказало Звенигорi, що перед ними - сам вiзир Кара Мустафа з почтом... Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок - i... Тут запорожцевi спало iнше на думку. Не раз i не два вчив його старий Метелиця: "Якщо хочеш меншими силами здолати могутнiшого ворога, зроби щось таке, щоб посiяти в його серцi страх! Убий у ньому вiру в перемогу!" А хвилина для того, щоб пiдсiкти бойовий дух яничарiв, якнайкраща. Звенигора зупинився, приклав долонi до рота i голосно, щоб пересилити клекiт бою, закричав по-турецькому спочатку в один бiк, а потiм у другий: - Ой║, правовiрнi, уруси. обiйшли нас! Хан Мюрад-Гiрей, хай буде навiки прокляте його iм'я, ганебно вiдступив з поля бою! Ой║, вай, вай! Вiрнi сини падишаха, будемо стояти на смерть на цiй землi сарматськiй, але нi на крок не вiдступимо! З нами аллахi Дужий голос козака грiмкою луною покотився понад землею, понад тисячними юрбами, що шаленiли у вирi смертельного бою. Страшнi слова про вiдступ i втечу хана, про те, що уруси обiйшли i ось-ось ударять з тилу, стократ повторенi десятками чи й сотнями вуст, миттю поширилися серед турецького вiйська. Хай не всi повiрили ┐м, хай аги i пашi скiльки хочуть спростовують ┐х - дiло зроблене! Тi слова, мов шашiль, пiдточать бойовий дух воякiв, заповзуть холодним липким страхом у ┐хнi серця, сколихнуть непохитнi досi яничарськi ряди. - А тепер - уперед! Звенигора наздогнав Кузьму й Iваника. Вони повернули трохи лiворуч, де виднiвся на тлi ранкового неба високий бунчук. За ними ринули десятки во┐нiв. Попереду безладно вiдступали, здiймаючи галас, порiдiлi турецькi сотнi. На горбi, коло шатра, кiлька яничарiв з почту вiзира, побачивши, як нестримно накочу║ться на них вал стрiльцiв i козакiв, пронизливо закричали: - Уруси! пхнiй крик сполошив вiзира та його варту. Аскери спiшно сiдали на коней. - Ура-а! - раптом дико зарепетував Кузьма Рожков. - Хлопцi, хапайте Кара МустафуI Стрiльцi - а ┐х усе бiльше й бiльше вклинювалося в пролом - кинулися до шатра. пм назустрiч розверталися лавою кiннi вершники. Гостро блиснули шаблi. Ще мить - i схили горба обагряться кров'ю. Але почет i варта вiзира чомусь не прийняли бою. Чийсь рiзкий окрик змусив аскерiв повернути коней назад i прикриваючи собою вершника в бiлому тюрбанi, помчати геть. Звенигора пiдбiг до шатра, рубонув шаблею по сосновiй воринi, на вершечку яко┐ телiпався кiнський хвiст. З другого боку рубонув Кузьма Рожков. Тичка схитнулася, переламалась. Бунчук, окресливши в блiдо-голубому небi пiвколо, упав на землю. Iваник зiрвав його з древка - запхнув собi за пояс. - Ге-ге, було мало не спiймав вiзира за бороду, зна║ш-ма║ш! Ото був би iрой, коли б привiв його до гетьмана та сказав: "Ось, ясновельможний пане гетьмане, сам вiзир турецький Мустафа! Уклiнно дарую його тобi, вашмосць..." А гетьман задоволено мружить очi, вiдповiда║: "Спасибi, iрой! Чим же нагородити тебе?" А я сказав би: "Чим ваша ласка зволить". Гетьман тодi: "Дам тобi сiм пар волiв". А я йому: "Навiщо менi сiм пар волiв? Я й з одною на сво║му полi управляюсь... От краще дайте, ясновельможний гетьмане, за вiрну службу залiзного панцира й шолома". - "А для чого тобi?"-"Та як же, пане... То буде вiрний захист вiд жiнчиного макогона. Як тiльки суне до мене, я панцира на себе, шолома - на голову, а тодi - лупцюй, клята, хоч сказисяi" Стрiльцi зареготали. Найспритнiшi вже потрошили шатро вiзира. Звенигора й Рожков з висоти могили оглядали поле бою. На сходi свiтало. Страшний тривожний крик струсонув турецьке вiйсько. Не бачачи бунчука над наметом вiзира, аскери повсюдно схитнулися, пойнятi смертельним жахом. Отже, правда, що уруси обiйшли! Правда, що татари втекли! Загальне замiшання охопило всiх. Над бужинським полем клубочилися чорнi дими. Iржали конi. Стогнали пораненi. Линули протяжнi переможнi поклики - ура, слава! Турки вiдступали. Кидаючи напризволяще поранених, гармати, вози, намети, табуни скоту, вони все швидше i швидше котилися степом на пiвдень, до Тясмину, переслiдуванi переможцями. Вiйсько падишаха знову, як i торiк, пiшло "по рятiвному шляху вiдступу". Це була перемога! Звенигора на радощах ударив шапкою об землю, крутнувся, як хлопчисько, на однiй нозi i, згрiбши в обiйми Iванка i Рожкова, мiцно притиснув ┐х до сво┐х грудей. - Перемога, браття! Перемога! Го-го-го-о!.. Тiкають турки! Тiкають, клятi! Вiн озирнув весь виднокруг. Скiльки сягав погляд, велетенськi хвилi людей i коней швидко вiдкочувалися з приднiпровських висот i зникали в ранковому голубуватому туманi. Вже зник з очей вершник у бiлому тюрбанi - вiзир Кара Мустафа, зник його почет. За вiзиром намагалися не вiдстати пашi зi сво┐ми загонами. Звенигора уявив, як серед тi║┐ рiзномасно┐ i рiзнолико┐ орави завойовникiв тiкають, якщо живi, Гамiд i Сафар-бей, Свирид Многогрiшний i кволий безталанний Юрась Хмельниченко... Зв'язанi на життя i на смерть з усiм вiйськом вiзира, вони мчать разом з ним без оглядки у каламутну безвiсть... Арсеновi байдужi зараз i Сафар-бей, i Многогрiшний. Гамiд! Ось iз ким хотiлося б йому зустрiтися i схрестити шаблю! Бо й досi не прохолов у його серцi пекельний гнiв до жорстокого i пiдступного спахi┐. Та ба! Хiба знайдеш його серед цi║┐ круговертi? Тепер, мабуть, навiки розiйшлися ┐хнi дороги, i доля нiколи не зведе ┐х на цiй безмежнiй землi. З задуми його вивiв голос Iваника. - Арсене, бiжiмо! Бачиш - турки покидали обоз. Там буде чим поживитись! I вiн перший прудко збiг з горба i, швидко перебираючи маленькими нiжками, помчав до покинутого ворогом табору. ЖИкМО, БРАТЕ! 1 Разом з дубовобалчанами Арсен Звенигора повертався додому. Зосталися позаду чигиринськi ру┐ни i политi кров'ю бужинськi поля, попереду, в синьому маревi, тремтiла срiбна стрiчка Сули, широкi, трохи прижовклi луги i знайомий лiс пiд горою. Кiнь почува║ близький спочинок, пряде вухами й порива║ться вперед. Та Арсен притриму║ його. йому не хочеться вiд'┐жджати далеко вiд воза, на якому лежить поранений Роман. Кiлька молодих козакiв чвалом поскакали в хутiр, i там уже, мабуть, знакють про ┐хн║ прибуття - виглядають на вигонi. Усi поспiшають. Пiдстьобують стомлених коней. Особливо не терпиться Iваниковi. Вiн уперше в життi так довго не був дома i скучив за дiтьми та й, чого грiха та┐ти, за дружиною. У турецькому таборi вiн таки встиг нахапати рiзного добра: одягу, посуду, взуття, кiлька шабель та ятаганiв - i поспiшав викласти все те перед Зiнькою. ┐хав з гордовитим виглядом i всю дорогу розповiдав односельцям, як вiн бив туркiв. Спочатку козаки насмiхалися з нього, та коли Звенигора пiдтвердив, що Iваник i справдi врятував його вiд смертi, а бунчук вiзира, добутий ним у бою, передав полковниковi, примовкли. Однi дивувалися, iншi пройнялися повагою. Деякi молодики навiть перестали називати його Iваником, а почали величати дядьком Iваном. Таким з особливим задоволенням вiн розповiдав про сво┐ подвиги. - Аж ось дивлюся - пре на мене аж п'ять турчинiв, - брехав вiн, забувши, що вчора було чотири, а позавчора тiльки три. - Матiнко рiдна! Всi чорнi та здоровеннi, як буга┐!.. Понаставляли шаблi сторчма - цiляться чоловiковi просто в живiт... А ще ж треба дивитись, як там управля║ться Звенигора i Рожков, теж - мушу сказати вам - не останнi козарлюги! А то - не дай бог - уб'ють котрого, все життя совiсть мучитиме... То я тодi я-як розвернуся - та одним махом... - Всiх п'ятьох? - випереджу║ хтось iз серйозним виглядом. - Та нi - спочатку тiльки двох... А потiм i ще з одним упорався. А тi два, як побачили, що непереливки, так i дали дьору! Тiльки смуга лягла!.. А я - на допомогу Звенигорi!.. Дивлюся - аж... Звенигора, який кра║м вуха слухав Iваника, бо вже чи не вдесяте чув його побрехеньки, поблажливо усмiхнувся в невеличкi темнi вуса, що густо висiялися за час вiйни, i поскакав у голову валки. Зараз - тiльки спуститися узвозом - i Дубова Балка. За ним помчали й iншi кiннi козаки. Позаду тюпали погоничi та пiшi сердюки. На вигонi вже стояв натовп. Побачивши козакiв, що вискочили верхи на конях iз лiсу, вiн сколихнувся i посунув наперед. Почулися крики. Хтось схлипнув, заквилив: молодики встигли розповiсти, кого поранено, а. кого й забито. Звенигора зразу впiзнав сво┐х. Тут були всi, крiм пана Мартина. "Невже помер?"-ударила в серце думка, але Арсен вiдiгнав ┐┐ i пришпорив коня. Назустрiч вирвалися Златка i Стеха. Мов ластiвки, шугнули вони до нього. Арсен обох зразу пiдхопив на руки, поцiлував у тугi, засмаглi на сонцi щоки. - Любi мо┐! Так i ┐хав з ними до самого гурту, вiдчуваючи, як вiд радощiв серцю стало тiсно в грудях. Тiльки коли Яцько схопив коня за гнуздечку, а мати, зойкнувши, подалася наперед, опустив дiвчат на землю, скочив з коня й опинився в обiймах матерi. Поряд стояли: дiдусь, во║вода Младен, Якуб. Якщо на свiтi бува║ щастя, то, безперечно, вершиною його ║ повернення во┐на додому i зустрiч з найдорожчими, найрiднiшими людьми. Саме таке почуття щастя зараз вiдчував Звенигора. Бачачи навколо себе радiснi, дорогi обличчя, вiн подумав, що варто було заради цi║┐ хвилини витерпiти все: i тяготи вiйськового походу, i рани, i злигоднi. Одно засмучувало: не всi подiляли цю радiсть, це щастя. Були й такi, хто, втративши на вiйнi сина, батька чи брата, нiмiв вiд гострого болю, обливався слiзьми вiд горя. Тому й на хутiрському вигонi чулися болiснi викрики i голосiння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зi сво┐м горем, переживати його наодинцi. Тож кожен, хто дiзнавався про смерть близько┐ людини, поспiшав додому i там, серед рiдних стiн, давав волю сво┐м почуттям. Зовсiм несподiваною була зустрiч Iваника з дружиною. Наближався вiн до гурту з острахом. Ще спускаючись в гори узвозом, перестав пащекувати, а внизу i зовсiм затих, похнюпився. Чекав прочуханки вiд Зiньки. За вiщо - i сам не знав, але роки спiльного життя навчили, що жiночого серця не збагнеш. Та ще Зiньчиного!.. Боявся, що знову, як i ранiш, вона зробить його посмiховищем для всього хутора, а такого тепер вiн, iрой, не перенесе! Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить вiддалити зустрiч. А очима нишпорив мiж людьми - де ж Зiнька? Хоч вона була дебела молодиця i стояла, оточена дрiбними дiтками, на видному мiсцi, вiд хвилювання не помiтив-таки, аж поки не пролунав вигук: - Iванику! В ту ж мить вiдчув, що якась сила легко знiма║ його з коня i несе, мов дитину, на руках. У бiдного Iваника аж серце опустилося в живiт вiд страху. Вiн зiщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом вiдчув на обличчi такий палкий поцiлунок, якого зроду не знав, навiть у перший рiк пiсля весiлля. А над вухами бринiли солодкi слова: . - Iванику! Серденько! Любий! Вiн розплющив очi: до нього усмiхалася Зiнька. А вiн - у не┐ на руках, як колись давно-давно у мами... Знизу до нього пнулися дитячi рученята. -- Таточку! На радощах вiн цмокнув Зiньку у червону, обвiтрену щоку, випручався з мiцних обiймiв i скочив на землю. - Живий! - не вiдставала вiд нього дружина, все ще не вiрячи в сво║ щастя. - Не вбили турки! Слава богу! - Замалим не вбили, - погодився Iваник, випрямляючи утлi груди. - Як налетiло на мене вiсiм турчинiв, - матiнко рiдна! Що робити? Всi чорнi та здоровеннi... Шаблями так i цiляться чоловiковi просто в живiт... - Ой! - сполотнiла Зiнька. - А я ж не один. Зi мною i Звенигора, i Рожков... Треба i за ними дивитись, щоб - не дай бог - не вбило котрого, - входив поволi в роль Iваник, вiдчуваючи, що всi його побоювання виявилися марними, а головне - його слухають. -Та я не ликом шитий! Як розвернувся!.. Навколо Iваника почала збиратися юрма: кожному цiкаво послухати, як розповiда║ про вiйну бувала людина. Звенигора, усмiхаючись, покрутив головою i перестав прислухатися до пащекувань хвалькуватого козачка. Саме пiд'┐хали пiдводи з пораненими, i Арсен допомiг Романовi злiзти з воза. Вiн помiтив, як його друг переглянувся iз Стехою i як Стеха, побачивши на пов'язцi, що закривала Романовi пiвголови, запечену чорну кров, раптом зблiдла. "Гм, i коли вони встигли?" - подумав Арсен, а сам мимоволi, пiдсвiдоме повернувся до Златки. Чи й вона помiтила?.. Златка, звичайно, теж була не позбавлена спостережливостi, але ┐┐, видно, полонили зовсiм iншi почуття, - вона не зводила очей з свого коханого. Обличчя ┐┐ свiтилося тихою радiстю... Нарештi, Арсен наважився запитати: - Де ж пан Мартин? - В хатi. Зле йому, - вiдповiв Якуб. - То ходiмо ж до нього! У хатинi, заклечанiй свiжою лепехою i пахучим зiллям та вiттям дерев, на бiлих подушках лежав Спихальський. Його важко було впiзнати - схуд, пожовк, очi горiли хворобливим блиском. Побачивши Арсена, зробив зусилля, щоб пiдвестися, але не змiг i тiльки болiсно, винувато посмiхнувся. - Пане Мартине! Друже, ну, як тобi? - кинувся до нього Звенигора, потискуючи простягнутi поверх рядна схудлi руки. - Жи║мо, брате! - прошепотiв пан Мартин, i в його запалих голубих очах зблиснула сльоза. - Жи║мо... 2 В хатинi життя боролося зi смертю. На боцi життя стояло могутн║ здоров'я пана Мартина, знання й умiння Якуба та дiда Онопрiя, пiклування Златки, Стехи та Яцька, батькiвське спiвчуття Младена i материнське серце старо┐ Звенигорихи. На боцi смертi - одним одна маленька, кругла, мов горiшок, олов яна куля, що застряла десь глибоко в грудях пана Спихальського i вперто штовхала його до могили. Цi двi сили було кинуто на шалi терезiв - котра переважить? Пан Мартин вiдчував себе зовсiм зле. Ротом часто йшла кров. Щоб не стогнати вiд гострого болю, вiн закушував губи, так що вони аж чорнiли. Його безперервно била пропасниця i мучила спрага. Яцько приносив з льоху холодного рiзко-кислого сирiвцю, i пан Мартин, цокаючи зубами об череп'яний кухоль, жадiбно пив його, важко вiддихаючись. Майже нiчого не ┐в, - тiльки пив. - А най його мамi, чим тiльки члов║к жи║! - пробував жартувати, з'┐даючи за день двi-три ложки рiдко┐ пшоняно┐ кашi з молоком. Вiд нього не вiдходили Златка i Стеха. Цiлими днями навперемiну сидiли бiля нього, пiдбивали подушки, мiняли заюшенi кров'ю i брудом сорочки та рядна. Яцько заступав ┐х уночi. Дiд Онопрiй з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байраках - шукали зiлля та корiння. Потiм варили пахучi насто┐, якими тричi на день по┐ли пораненого, готували мазi. Але все це допомагало небагато. Пановi Мартину ставало все гiрше й гiрше. На спинi, пiд лопаткою, йому нагнало велику гулю. Спочатку вона була червона, потiм посинiла, зрештою, стала багрово-сиза. В нiй пекло, як вогнем, i пан Мартин, не маючи спочинку вiд нестерпного болто нi вдень нi вночi, зовсiм звiвся. На другий день пiсля при┐зду Арсена йому, видно, ввiрвався терпець, i вiн заволав: - О найсолодший пан кзус, врятуй мене альбо вiзьми мою душу! Але прошу - не муч!.. Адже видиш - то вже така бiда чоловiковi, що лiпше - кiнець!.. Якуб довго дивився на гулю, потiм почав мовчки длубатися в сво┐х речах. З ремiнного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як бритва, вiстрям. - Треба рiзати, - сказав тихо. Дiд Онопрiй скрушно похитав лисою головою. - Гей-гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тiло, Якубе. Зачека║мо, поки сама прорве... Розрiзати нiколи не пiзно, вашець. От чи заши║ш потiм? Зачекаймо, кажу тобi! Якуб завагався. Але Спихальський гарячкове прошепотiв: - Рiж, Якубе! Рiж до дзябла! Все ║дно смерть... - Але ж то дуже боляче, голубе, - почав умовляти його дiд Онопрiй. - I так не легко... Юж вшисткi сили стратив, терплячи... Але мам сподiванку, же ║дну хвильку лютого болю пережию, най його мамi! Арсен узяв його на руки - винiс надвiр. Тут було сонячно, тепло. Гули на пасiцi бджоли. З-над Сули повiвав запашний осiннiй вiтрець. Пан Мартин вдихнув його на повнi груди - i закашлявся. Бризки кровi упали на широкий дерев'яний тапчан, на якому вiн сидiв, пiдтримуваний Арсеном. Пан Мартин не сказав нiчого. Тiльки по змарнiлiй жовтiй щоцi поволi поповзла одинока сльоза i загубилася, в давно не стриженому обвислому вусi. Якуб зняв пов'язку. Проти сонця велика, мов слива, гуля на спинi пораненого блищала зловiсно-багрово. - Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобi аллах! В Якубових руках блиснув ножик. Жiнки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав iз сiнешних дверей. Арсен мiцнiше притиснув до себе Спи-хальського, поклав його голову собi на плече. Дiд Онопрiй тримав великий шмат бiлого полотна i горнятко з маззю. Якуб стиснув зуби - твердо провiв ножем по гулi. Спихальський ойкнув - i затих. Iз рани хлинула густа, аж чорна кров. Щось лунко стукнуло об тапчан. - Аллах екбер! Куля! - вигукнув радiсно Якуб. - Це ж чудово, ага Мартин! Куля вийшла! Дивись! Вiн витер ганчiркою закривавлену кулю, подав Спихальському. При цьому з його обличчя не сходив радiсний усмiх. Спихальський i собi усмiхнувся. Взяв кулю, потримав на долонi, оглянув зi всiх бокiв, а потiм мiцно затиснув у кулацi. - А, клята! Мам тебе в руках, а не в грудях! Вижию - привезу в дарунок панi Вандзi... Скажу: "На, малжонка, дарунок вiд турського султана, най би був щез! Ото вшистко, що заробив на каторзi агарянськiй..." Ух, як менi ниньки стало любо! Юж не пече пiд лопаткою... Дзенькую бардзо тобi, пане Якубе... Якщо i помирати доведеться, так не страшно... Бо легко мi стало... Ожи║мо ║ще, панове, ожи║мо! - Слава богу, йому полегшало, - прошепотiв дiд Онопрiй, намазуючи шмат полотна коричневою маззю i прикладаючи до рани. Спихальський облизав пошерхлi губи i витер долонею спiтнiлого лоба. Йому й справдi зразу стало легше. I вперше за багато днiв у його серцi загорiлася маленька iскорка надi┐. Вiн попросив, щоб його вiднесли знову у хату. йому захотiлося спати. 3 Спокiй, радiсть i дух закоханостi поселилися у бiлiй . хатинi над тихою Сулою. Обидва пораненi - i Роман, i пан Мартин - поволi видужували. Прозора медова осiнь з черленим золотом га┐в, бабиним лiтом i неповторними запахами опеньок, кисло-терпко┐ калини та при║мно гiркуватого димку на городах довго була тепла, суха i сприяла поправцi недужих. Роман швидше став на ноги, а пан Мартин до само┐ пилипiвки лежав у лiжку, та гострий блиск очей, i, головне, вуса, якi поступово - не знати якою силою - знову почали набирати свого колишнього вогнистого, особливо на кiнчиках, кольору i пружностi, що змушувало ┐х пнутися вгору, свiдчили про те, що справи поляка пiшли на краще. Вiн навiть закохався. У Стеху. Розумiв, що безнадiйно, але нiчого не мiг подiяти з собою. Мимоволi глипав нiжним поглядом на дiвчину, випинав груди, пiдкручував вуса. Краса Стехи не на жарт запала в око вразливому i вдатному до кохання шляхтичевi. Однак дiвчина нiби не розумiла всього того й не помiчала палких, як думав сам пан Мартин, поглядiв. Вона шукала синьо-волошковi очi Романа i з радiстю пiрнала в них. Тодi ображений пан Мартин вiдвертався вiд Стехи i розпочинав розмову з старою Звенигорихою i дiдусем Онопрi║м. Улюбленою темою ┐хнiх розмов були пригоди Арсена в Туреччинi та iнших далеких краях. Про них Спихальський умiв розповiсти мальовниче i з захопленням. Звичайно, якщо в хатi не було Арсена. - Ваш син, панiматко, то ║сть найперший у свiтi лицаж! - вигукував пан Мартин. -В одному бою бiля турецько┐ рiчки Кизил-Iрмак ми з ним удвох поклали щонайменше сотню яничарiв! Арсен накидався на них, як лев, як гепард, - i кришив, бив, розтинав ┐х шаблюкою до самого пояса, н║х буду проклятий, якщо брешу!.. А на морi! О, видiли б ви, як вiн змагався з розлютованою стихi║ю! Три доби тримав стерно, поки не привiв корабель до берега... Потiм нас вшисткiх визволив з неволi агарянсько┐, нечестиво┐... Привiв до рiдно┐ землi i тутай, пiд Чигирином i на Днiпрi, хоробро бився з нехристами, заживаючи серед товариства слави непереможного войника. Правду кажу, як бога кохам! Звенигориха схлипувала, радiючи i страхаючись за сина. Дiд Онопрiй гладив почервонiлу вiд хвилювання лисину. А Стеха аж свiтилася вiд захоплення! От який у не┐ брат! Але як тiльки Спихальський кидав знову на не┐ нiжний погляд, дiвчина вiдверталася або виходила з хати. Роман теж вiдвертався, щоб пан Мартин не помiтив у його очах веселих iскринок смiху. "Ну й пан Мартин, пан Мартин, - думав дончак. - Славний ти чолов'яга! I вдатний до всього: i ворога бити, i горiлочку пити, i впопад добре слово мовити... А от накидати оком на Стеху - тут тобi, пане Мартине, зась! Тут ти облизня пiйма║ш, ┐й-богу! Дай-но тiльки менi зовсiм видужати - так i зашлю сватiв до Стехи... Славна дiвчина!.. I нiкуди я вже з-над Сули не по┐ду: нi на Дон, де в мене нi кола нi двора, нi в рiдне сiльце пiд Тулою, де Трауернiхт з мене живого шкуру спустить!" I вiн крадькома нiжно погляда║ на Стеху, милуючись ┐┐ красою. Арсен найчастiше проводив днi зi Златкою i Младеном. Младен зовсiм видужав i поривався у Болгарiю. Затримували його рiзнi причини: спочатку рана, потiм хотiв дочекатися Арсена з вiйни, тепер - усi гуртом вирiшили, що по┐де вiн тодi, коли Арсен i Златка повiнчаються i вiдгуляють весiлля. Весiлля ж вiдкладали через хворобу Спихальського. А коли Младен особливо гостро вiдчував тугу за Болгарi║ю, за сво┐ми побратимами по збро┐ i поривався в путь. Арсен говорив: - Ще встигнете, во║водо, схрестити шаблi з Гамiдом! - Ти ж не схрестив, хоч обiцяв, - колов у вiдповiдь Младен. - Не все те можеться, що хочеться. - Я не дорiкаю. Арсене. Навiть радий, що Гамiд не зустрiвся тобi на шляху. Помститися над ним - то мiй привiлей! Вони багато i довго говорили про майбутн║ життя Златки, про можливiсть зустрiчi з Младеном. Старий во║вода обiцяв через кiлька рокiв, коли рука вже не в силi буде тримати яничарку, назовсiм при┐хати в Дубову Балку, де йому дуже сподобалося. Згадували Ненка, i кожен мимоволi думав про те, чи вижив ага пiд час неодноразових штурмiв Чигирина, чи, може, наклав головою. А найчастiше згадували Анку, i цi спогади, сумнi i свiтлi, найдужче зближували ┐х. У життi Златки й Арсена це був найщасливiший час. Минули, канули в безвiсть важкi злигоднi й небезпеки, якi стрiчалися на ┐хньому шляху. Вiдшумiла, мов горобина нiч, спустошлива кривава вiйна... ┐хнi почуття, нiжнi, сильнi, красивi, з якими вони не та┐лися, нiби вихлюпували з ┐хнiх молодих сердець. Златка вiд кохання розквiтла. п┐ очi, теплi, синi, мов лiтн║ море, шукали Арсенових очей i не могли вiдiрватися вiд них. Жартуючи, вона погрожувала сво║му милому, що по┐де в Сiч i випише його з запорозького ре║стру, щоб вiн був завжди з нею. - Жiнок у Сiч не пускають, - смiявся Арсен. - Я вже якось доберуся до вашого кошового. Та на Запорожжя довелося ви┐хати не Златцi, а Арсеновi, i то дуже спiшно. Одного дня прискакав гонець i сповiстив, що всi запорожцi мусять прибути до Сiчi на раду. - Це ненадовго, - втiшав Арсен Златку. - Але небезпечно. - Ну, яка там небезпека! Виберемо нового кошового Напевне, це знову буде Iван Сiрко, якщо не захворi║ ста рий... Вип'║мо на радощах кiлька бочок горiлки та меду - i додому... Златка нiчого не сказала. Тiльки синi очi потемнiшали вiд внутрiшнього хвилювання. За кiлька днiв у Дубову Балку за┐хали запорожцi з Лубен i Лохвицi, i Звенигора з Романом по┐хали разом з ними. Спихальський поривався теж, та ще ледве дибав по хатi. Зажуреним поглядом дивився на вiд'┐жджаючих, побивався: - А най його мамi, яке лихо спiткало чоловiка! Нi тпр-р-у, нi ну! Сиди, пане Мартине, на припiчку, як пес на прив'язi! Тьфу! ПОБОпЩЕ В СIЧI 1 Лист запорожцiв дiйшов до султана. Розлютований невдалими походами пiд Чигирин, Магомет Четвертий ошаленiв вiд такого нечуваного нахабства якихось волоцюг, голодранцiв, що посмiли насмiятися з намiсника бога на землi. Драгомана з полонених козакiв, який прочитав i переклав листа, звелiв негайно скарати, а сувiй жовтавого цупкого паперу кинув собi пiд ноги - потоптав, а потiм спалив над свiчкою. - Я знищу Запорожжя! - закричав несамовито. Той крик долинув до всiх закуткiв великого султанського палацу. Здригнулася двiрцева варта. Зблiдли пашi i чаушi, впали ниць у тронному залi, чекаючи виходу свого володаря. - Я зрiвняю з землею ┐хню мерзенну Сiч! - вереснув ще дужче султан, помутнiлими вiд гнiву очима оглядаючи зiгнутi спини пiдданих. Вiзир, пашi, великий муфтiй, вченi мулли, чаушi луною вiдгукнулися: - Воля хондкара - воля аллаха! Наприкiнцi грудня, зимово┐ студено┐ ночi, кримський хан, виконуючи наказ султана, з сорокатисячною ордою i п'ятнадцятьма тисячами яничарiв i спагi┐в, присланих морським шляхом з Туреччини, та║мними дорогами, вiдомими тiльки найдосвiдченiшим провiдникам, пiдходив до Сiчi. Ще в Бахчисара┐ вiн разом з сво┐ми мурзами i гениш-ачерасом[31] Мурас-пашею обмiркували, як знищити кубло гяурських розбiйникiв - Запорозьку Сiч. Усi зiйшлися на тому, що найкраще застукати запорожцiв зненацька, коли вони не чекають нападу i коли ┐х у Сiчi найменше. Вiдомо, що на зиму запорожцi розходяться по зимiвниках, зоставляючи лише шiстсот-сiмсот чоловiк для охорони фортецi. Тому хан намислив напасти в нiч на другий день рiздва, гадаючи, що запорожцi, перепившись ради свята, спатимуть, мов убитi, i ┐х можна буде легко перерiзати, як свиней. Хан горбиться в сiдлi, кутаючись у теплий кожух. Але мороз щипа║ за носа й щоки, а хижий пiвнiчний вiтер залiта║ пiд сукняний башлик i холодить спину. Орда пробира║ться степом тихо. На останньому привалi во┐ни вволю нагодували коней, щоб не iржали, приладнали зброю, щоб не чути було брязкоту. Лише глухий гул лине понад землею вiд тисяч кiнських копит, та i його вiтер вiдносить геть вiд Сiчi в ногайськi степи. З темряви виринуло два вершники. Пiд'┐хали до хана - вклонилися. Хан натягнув повiд - зупинився. Впiзнав мурзу Алi з улуса Ширин-бея. Другий вершник тримався позаду. - Великий хане, - сказав Алi, - за два фарсахи - Днiпро. На тому боцi - Сiч. Наш друг Чорнобай каже, що десь тут ма║ бути козацька застава. Я наказав передовому загоновi зупинитись... - Гаразд. Але ми не можемо стояти тут безконечно. Алi, вiзьми пiвсотнi во┐нiв, проберись та║мно вперед - знайди заставу. Щоб жодно┐ живо┐ душi не випустили! Ми повиннi пiдiйти до Сiчi непомiченими! Хай Чорнобай покаже дорогу! - Слухаюсь, великий хане! Вершники повернули коней - погнали в холодну темряву ночi. Незабаром усе вiйсько зупинилося в глибокiй балцi. Алi з Чорноба║м вiдiбрали найспритнiших во┐нiв, спiшились i тихо, один за одним пiшли вперед. На гребенi горба зупинились, присiли в