иснаженого чоловiка. Його очi горiли хворобливим блиском. Крiзь дрантя просвiчувало жовте кiстляве тiло. Вiд холоду клацали зуби. - Що? Гарний? - хрипко засмiявся вiн. - Аж страшно дивитись? Не лякайтеся - самi скоро станете такими... Пробудете рокiв кiлька у цьому людьми i богом проклятому мiсцi, як я, то хто-зна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий... А тепер - сама шкiра та кiстки. Як перевертаюсь у соломi, то торохтять, мов сухарi у мiшку. - Як же тебе звати, чоловiче? - спитав Арсен. - Звали колись Свиридом Многогрiшним... Не знаю, хто з мо┐х предкiв так много нагрiшив, що й прiзвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрiшив, а розплачуватися доводиться менi. - Скiльки ж вам рокiв, дiду? - Рокiв? Хе-хе! - скривився у посмiшцi блiдий рот. - А рокiв менi всього сорок... - Не може бути! Звенигорi пригадалося, що Метелицi було пiд шiстдесят, а вiн мiг кулаком оглушити вола. А цей од вiтру похилиться. - Побачимо, що з тебе буде, коли Гамiд вижме всi соки, всю силу, коли руки тво┐ повиснуть, як вiрьовки, i зуби вигниють у ротi, i суглоби розпухнуть на ногах, i нужа тебе за┐сть, як паршиве порося... Отодi ти згада║ш Многогрiшного - правду, мовляв, казав старий... - Ми й так тобi вiримо. Адже видно, що спиш ти не м'яко, та, мабуть, i ┐си не солодко... - Тут тебе нагодують! Доженуть - та й ще раз дадуть! - Многогрiшний засмiявся. Вiн трусився вiд смiху, вiд кашлю i вiд холоду разом. У кошлатiй бородi стирчали колючi остюки. Гострi колiна пiдгиналися, - здавалося, що от-от вони переламаються i оцей мiшок з кiстками з гуркотом полетить додолу. Всi стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив сво║ майбутн║. Квочка важко зiтхнув, почав приказувати: - Ох, боже мiй, боже, пропала моя голiвонька! Арсен оглянувся на плаксiя, суворо крикнув: - Ну, нiчого тут нюнi розпускати! I без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справдi дуже скоро врiжемо дуба у цiй смердючiй ямi. - Та я ж нiчого, - почав оправдуватися Квочка. - Просто - стало важко на душi... - Всiм нелегко... Але ж козак не без долi. Дивися - i вивернеться коли-небудь! - Слова... Я теж колись так думав, - прошамкотiв Многогрiшний. - Все надiявся - утечу... А дзуськи! Куди, до бiса, втечеш? Куди пiдеш, коли до моря два тижнi ходу i на кожному кроцi тебе можуть пiймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хiба перепiрнеш або по водi перейдеш? Арсена розiбрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою сто┐ть у могилi, хоче посiяти в ┐хнiх серцях зневiру, потягти усiх за собою... Нi, не вийде! Вони ще молодi, дужi i не повиннi втрачати надi┐. Недарма кажуть: грошi втратив - нiчого не втратив, друга втратив - половину втратив, надiю втратив - усе втратив. Стримуючи роздратування, вiн узяв старого за плечi i лагiдно сказав: - Ти ось що, дядьку Многогрiшний, лягай собi у сво║ кубло i не базiкай зайвого. Не роз'ятрюй нашi серця. Нам i так нелегко. Вiдчувши, що Многогрiшний намага║ться опиратися, пiдштовхнув його ззаду, i той покiрно полiз у свiй куток. Хтось притрусив його злежаною соломою. Стомленi багатоденною дорогою, невiльники i собi почали вмощуватися на нiчлiг. Лягали покотом, один побiля одного, щоб було теплiше. Незабаром свiтло в вiконцi померкло зовсiм, стало темно. Вiд багатьох тiл, вiд важкого дихання в погребi зробилося тепло, навiть задушно. На всiх налiг сон. Але заснути не пощастило. Знову, розчинилися дверi - i на сходах забрязкотiли кайдани. В погрiб спустилося кiлька чоловiкiв. Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогiн. - О холера ясна, - вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, - тутай повно непроханих гостейi Грицьку, викреши вогню - запалимо свiчку! Пiд кресалом заблискотiли iскри. Спалахнув жовтий вогник i освiтив похмурi темнi постатi. Попереду стояв високий чолов'яга з гострими, мов списи, вусами i великим гачкуватим носом. На вигляд йому було рокiв тридцять. - Побий мене перун! - знову загримiв чолов'яга, на цей раз перейшовши на лемкiвську говiрку, приправлену полонiзмами. - Адже цi новаки, цi хлопи вляглися в мо║ лiжко! Але ж то ║ свинство - припхатися в чужу хату i зайняти найлiпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, - штовхнув вiн ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, - звiльняй мiсце! Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув: - А ти що за птиця? - О, стонайцять дзяблiв! Вiн ще й пита║! Тутай кожен зна║ пана Спихальського... Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за вiйськового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп смi║ називати мене птицею! Га? - Ну й що з того, що ти - вiйськовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я - Гервасiй Квочка... Чув? - Не доводилося, - збентежився пан Спихальський. - Отож-то i ║! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не зна║ш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане! - А що ж ти за ║ден? - Колишнiй хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грiм побив! А пiзнiше - вiльний селянин, хлiбороб, бо втiк iз його ма║тку в селi Заволаному на незайманi землi... А тепер i ти, i я - раби турка Гамiда. Виходить, ми одного поля ягоди... Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барлiг та спи, якщо хочеш спати. А нi - лягай там, де сто┐ш, i не заважай вiдпочивати. - О матка боска! - пiдскочив пан Спихальський. - То пан ║сть земляк? Iз Заволаного? А я з Круглика... Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку - що нового в наших краях? - А коли пан звiдтам? - Уже чотири роки. - А я - п'ять... Отже, пан мало що вiд мене дiзна║ться про свого гетьмана... Хiба що пановi цiкаво буде послухати, як я колись iз товаришами вiддубасив пана гетьмана рiзками... - О! Як? - А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: вiн частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав iнодi на його стоги та ожереди червоного пiвня... Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти вiд пана, не розрахувавшись iз ним? Ото я й намовив хлопцiв - пiдстерегти пана. Здибали ми його у Матвi║вiй пасiцi. Пан Спихальський пам'ята║ той лiсок у долинi, що по дорозi iз Заволаного до хутора Круглика? - О так! Хiба можна забути те райське мiсце? На всьому Прикарпаттi, мабуть, не знайдеться красивiшого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання... - Ото ж бо й воно, що так само думав i пан гетьман. I не тiльки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й пiдстерегли його, коли вiн ┐хав верхи. Один схопив коня - притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березово┐ кашi... - Сто дзяблiв! Лайдак! - вигукнув ображено пан Спихальський. - Як же ти смiв так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повiсити! Порубати на шматки! Подумати тiльки - не як-небудь, а на мурашник... Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа... Всi прокинулися i слухали, як зi смаком лаявся розгнiваний i ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав смiх: Пан Спихальський явно забував, що зараз вiн не "уродзоний шляхтич", а раб. Гервасiй Квочка теж усмiхнувся в бороду. Видно, його тiшила ця розмова. - Але ж я тiльки сплачував борг, ласкавий пане, - сказав вiн спокiйно. - Сам господь бог заповiдав не залишати неоплачени-ми боргiв наших... А ще вiн заповiдав вiдплачувати око за око, а зуб за зуб... - Занадто ти мудрий, пане Квочка! - вигукнув сердито Спи-хальський. - Пана гетьмана - i раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобi в печiнку, розбишако паскудний! На кiл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потiшатися над ясноос-в║цоним паном! Вiн сипав прокляттями, лайкою i мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса. Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо: - Ну, й чим же скiнчилася та сумна iсторiя? - А чим, - розважно вiдповiв Квочка, - вiддубасили ми пана як слiд, натягли штани i посадили на коня... - Як же вiн сiв? - А вiн не сiв - лiг животом на сiдло й так по┐хав, прошу пана. - Холера ясна! Варто було б побачити таку картину... Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили ┐┐? Чи то не панi Зо-ся, дружина пана Ястржембського, з Залiсся? - Нi, пане Мартине... - Ти зна║ш, як мене звати? - здивувався Спихальський. - Сконд? Звiдки? - Аякжеi Я й досi пам'ятаю все кодло пана гетьмана... - Но, но, не забувай, з ким говориш! - знову набундючився пан Спихальський. - Вiдповiдай на питання! - Я й вiдповiдаю: нi, пане Мартине! До панi Зосi - це всiм було вiдомо - вчащали ви. - Кгм... кгм... - закашлявся пан Мартин. - А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина... - Цо? Пан Спихальський пiдскочив, нiби його вбрикнув кiнь. Навiть при тьмяному свiтлi свiчки було видно, як побуряковiло його обличчя, а очi мало не вилiзли на лоба. Очманiлим поглядом вiн обвiв пiдземелля. Незважаючи на страшний, майже трагiчний його вигляд, невiльники не могли утриматися вiд гучного реготу. - Що ти сказав? - розгублено перепитав пан Спихальський. - Невже панi Вандзя... - Про це теж усi знали, крiм пана. Пан Спихальський стиснув кулаки. - Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то ║ правда? - Як перед богом! - Прокляття! - вигукнув нещасний пан Спихальський i вдарив закованими руками в кам'яну стiну. - Прокляття! На кого ж вона мене промiняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманiже-ну здохлятину! На холодного бридкого змiя!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який вiн добрий i ласкавий завжди був до мене! Тепер менi зрозумiло - чому. О кзус, допоможи менi вирватися з цi║┐ землi агарянсько┐, i ти здригнешся вiд помсти, яку придума║ пан Мартин!.. Вiн раптом замовк i сiв на пiдлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер i смiх, що лунали навколо. - Досить вам зуби скалити! - гримнув на смiхунiв Арсен. - Гаси свiчкуi Спати пора. I ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощiв... Спихальський глянув на козака, але не вiдповiв нiчого. Сидiв мовчки, мов закам'янiв. Поволi в пiдземеллi стих гамiр. Новоприбулi невiльники трохи потiснилися, щоб дати мiсце старожилам, якi з оханням i лайкою вмощували сво┐ стомленi цiлоденною працею тiла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свiчку, i враз настала непроглядна темрява. Вранцi наглядачi вигнали всiх надвiр. Було холодно й туманно. Невiльники вiдкочували комiри, куталися в сво║ дрантя, а новачки - в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод. пх вишикували в один ряд пiд стiною. Навпроти стояв сам хазя┐н - Гамiд. Позад нього - кiлька туркiв-наглядачiв. "Поженуть на роботу", - подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його. Коли наглядачi Осман i Кемаль зачинили дверi льоху i стали один з одного кiнця строю, а другий - з другого, Гамiд пiдiйшов ближче, оглянув невiльникiв i сказав: - За втечу - смертьi За непослух - канчуки! За лiнощi - теж канчуки. Зрозумiли? Стрiй мовчав. Гамiд презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах. - Ось ти i ти, - Гамiд ткнув пальцем в напрямi Яцька i Многогрiшного, - вийдiть сюди. Станьте окремо отам пiд деревом. Яцько i Многогрiшний вiдiйшли вбiк. - А ти, запорозька собако, вийди теж, - звернувся вiн до Арсена. - З тобою у мене окрема розмова. Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед. - Той, хто навiть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак... Але перш нiж умерти, вiн вип'║ гiрку чашу... Османе, кинь його вниз, у в'язницю! Осман штурхонув козака пiхвою шаблi. - Йди, гяуре┐ Арсен оглянувся на товаришiв, на Я'цька, що злякано, мов звiрок, щулився пiд горiхом, з острахом чекаючи вирiшення сво║┐ долi Чи побачить вiн ще коли-небудь ┐х, цих товаришiв по нещастю? Чи, може, у Гамiдовiй домашнiй в'язницi знайде свою смерть? Осман перевiв його через двiр i попереду спустився по крутих сходах у глибоке пiдземелля. Важким ключем вiдiмкнув обкованi залiзом дверi. - Заходь! - i штовхнув у спину. Арсен опинився у вузькiй похмурiй печерi. Важка задуха вiд нечистот i спертого повiтря вдарила в нiс i перехопила вiддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стiни чоловiка. Важко було визначити його вiк: скуйовдженi сивi патли закривали обличчя. Мабуть, не один мiсяць, а може, й рiк провiв цей нещасний тут, куди не проникав жодний промiнь свiтла, жодний людський голос, крiм голосу наглядачiв. По спинi поповзли холоднi мурашки: ось яку кару вигадав для нього ГамiдI Дверi зачинилися. Могильний морок i могильна тиша окутали оторопiлого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потiм брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос: - Ти хто, друже? - Питання було вимовлене по-турецькому. - Невiльник. - Болгарин? Чи, може, козак? Урус? - раптом запитав той по-болгарськи. - Козак, - вiдповiв Арсен. Вiн зрадiв, що почув болгарську мову, яку знав i яка нагадувала йому рiдну. - А ти хто, чоловiче добрий? За вiщо тебе прикували в цiй могилi? - Пiдiйди ближче - я хочу вiдчути, що поряд зi мною ║ жива людина... Я хочу слухати твiй голос, голос людський... Бо караюся вже тут багато рокiв... Ти не уявля║ш, як це страшно бути самотнiм, не бачити сонця i неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гiрських потокiв, спiву весняного вiтру?.. Дай менi твою руку. О, яка вона мiцна i гаряча┐ Це рука во┐на, тверда i чесна... Слава аллаху, що почув мо┐ благання i послав менi супутника мого тернистого шляху. Ми подiлимо наше горе на двох - i воно здаватиметься нам наполовину легшим... Що це ско┐лося, що Гамiд вирiшив тебе посадити до мене? Питання було несподiване, i Арсен не знав, що вiдповiсти. - Може, вiн кинув тебе на кiлька днiв, щоб потiм я ще з бiльшою силою вiдчув самотнiсть? - роздумував в'язень. - Вiн здатний на таку вигадку... - Може, й так, - погодився Арсен, згадавши погрози Гамiда. - Думаю, що я тут довго не затримаюсь... - Але вiн помиля║ться, якщо гада║ мене ще бiльше вразити. Я вже до всього звик. Ти от пита║ш, хто я такий... Я мандрiвний дервiш-меддах... По-вашому - кобзар. За багато рокiв я обходив усю Османську iмперiю - вiд квфрату до Дунаю i вiд Кримських гiр до могутньо┐ i славно┐ рiки Нiл. Всюди мене радо зустрiчали, бо я приносив людям пiсню i веселий жарт або розповiдав про давнiх геро┐в чи далекi кра┐ни, де менi пощастило побувати. Тiльки ось потрапив до рук Гамiда... - За що ж це вiн тебе? - Це давня iсторiя. Я розповiм ┐┐ тобi... Щоб вона не вмерла разом зi мною... Та й легше буде на серцi, коли виллю комусь сво║ горе. Однак попереду поснiда║мо. Я чую кроки наглядача. Хтось вiдмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промiнь вранiшнього свiтла i старий наглядач внiс два невеликi коржi i вiдро води. Мовчки поставив посеред льоху i вийшов, щось белькочучи. - Глухонiмий, бiдолаха, - пояснив меддах, кусаючи твердий корж i запиваючи водою. - Оце ║дина людина, крiм Гамiда, яку я бачу протягом цих рокiв, але один одного ми не розумi║мо. Ну, а з Гамiдом у нас були гарячi розмови на перших порах... Та тепер i вiн не показу║ться. - Ти хотiв розповiсти менi про нього i про себе, - нагадав Арсен. - Я не забув, козаче... Я обов'язково розповiм тобi ту давню iсторiю, яка трапилася зi мною в болгарськiй Старiй Планинi, бо вона пече мене ось уже багато-багато рокiв... Сiдай i слухай. - Ми з Гамiдом служили разом в одному загонi спагi┐в, що стояв у серединнiй Болгарi┐, - розпочав меддах. - Вiн був молодшим агою, мав двадцять рокiв i обiймав посаду казнадара, яку одержав, дякуючи сво║му дядьковi, чаушевi бейлер-бея . Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зiйшлися досить близько. Не дружили, нi. До цього не дiйшло, бо, незважаючи на молодiсть, Гамiд був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракi┐ ' або за картами. Наскiльки я знав, вiн не мав нiяких ма║ткiв, як i я, i жив скромно, витрачаючи тiльки те, що мiг заробити. Ми з заздрiстю дивилися на тих товаришiв, якi одержували з дому цiлi капшуки грошей i жили, як бе┐. На щастя, таких було небагато, i вони не дуже муляли нам очi. Життя наше текло вiльно, розмiрене. Служба була не важка i перемежалася товариськими гульбищами в караван-сараях i ахчийницях та рiзними витiвками, на якi я, признаюсь, був великий мастак. Але ми були аскери, тобто во┐ни, i одного дня нам затрубили похiд. Знову повстали - в який раз - болгари! Повстання спалахнуло в Старiй Планинi, диких i малодоступних горах, що перетинають усю кра┐ну з заходу на схiд. Наш загiн спiшно послали туди. Я не розповiдатиму про те, як ми здиралися на неприступнi бескиддя, переходили через глибокi ущелини й урвища, як вступили в бiй з повстанцями i зазнали перших втрат. Скажу тiльки, що за три тижнi ми були ситi вiйною по горло, хоч вона тiльки розгоралась i ┐й не видно було кiнця. Нам явно не фортунило. Гайдуки добре знали свою рiдну кра┐ну i, користуючись знанням мiсцевостi i допомогою балканджi┐в-горцiв, нападали зненацька. Вбивали кiльканадцять спагi┐в або викрадали наших коней i зникали в лiсових хащах чи тiкали по таких крутих i небезпечних гiрських стежках, куди ми на сво┐х конях не могли й поткнутися. А потiм трапилося найгiрше. Вони оточили нас в однiй ущелинi, закрили проходи з не┐ - а було ┐х тiльки два - i почали потроху пострiлювати наших аскерiв, що необачно висовувались iз сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кiлька штурмiв на виходи з долини закiнчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всi розумiли, що без допомоги ми не зможено вирватись. I тодi паша зiбрав до сво║┐ печери старшин i викликав охочих пробитися через гайдуцькi заслони i доставити секретний пакет бейлер-бею з просьбою про допомогу. - Пiде два смiливцi, - говорив паша. - Якщо ┐х перестрiнуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всiх нас i затримати ворогiв, а другий тим часом вiдiрветься вiд них i з допомогою аллаха добереться до Загори. Не знаю, який мене шайтан пiдштовхнув, але я встав i сказав: - Я готовий доставити пакет, шановний пашо! - Похвально! - вигукнув паша. - Я завжди цiнував твою хоробрiсть i вiдданiсть нашому найяснiшому султановi, Якуб-ага. Хто ж буде другим? Вiн обвiв очима старшин. I тут негадано для мене пiднiма║ться Гамiд i заявля║, що вiн теж згоден взяти участь у цiй ризикованiй операцi┐. - Якщо Якуб-ага захоче мати мене сво┐м товаришем, я з радiстю пропоную сво┐ послуги, - сказав вiн i додав: - Я вiрю в свою долю, а в мо┐й хоробростi, гадаю, нiхто з присутнiх не сумнiва║ться. Аллах нам допоможе, i ми повернемось сюди з свiжими вiйськами бейлер-бея. Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподiвався на таку самопожертву сво┐х старшин, навiть пiдвiвся з м'якого мiндера i обняв Гамiда. - Нiколи не померкне сонце iсламу, бо воно ма║ таких мужнiх i вiдданих охоронцiв! - вигукнув вiн. - Я вiрю у вашу щасливу зорю, мо┐ дорогi друзi. I ми всi сподiва║мося зустрiти вас живими й здоровими через три-чотири днi, коли вiйська бейлер-бея пiдiйдуть сюди. Вiн вiдпустив старшин, дав менi пакет, як старшому по чину, повiдомив на всi днi тезкере, доки нас не буде, i побажав щасливо┐ путi. Незважаючи на те, що звечора i майже до самого ранку в ту пору свiтив мiсяць, ми з Гамiдом, як тiльки стемнiло, вийшли з табору, перебралися через гiрський кряж i поволi почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу вiковiчним лiсом. Не знаю й досi, чи нам пощастило та║мно пробратися крiзь гайдуцькi застави, чи, може, вони нас запримiтили i слiдкували за нами, вирiшивши схопити пiзнiше, далi вiд табору, щоб i нашi не знали, але, як би там не було, ми вiдiйшли вiд ущелини на фарсах або на пiвтора, нiкого не зустрiвши. Я вже почав вiрити, що нам пощастить ще того ж дня надвечiр добратися в ставку бейлер-бея. Йшли по вузькiй лiсовiй дорозi. З обох бокiв темнiли буки, а вище в горах - смереки i сосни. Круглий мiсяць котився помiж узгiр'ями на густо-синьому небi. Дихалося легко. Прохолодне нiчне повiтря було настояне на розкiшних пахощах високогiрних лукiв i лiсiв. Раптом позад нас затрiщали кущi i хтось по-болгарському вигукнув: - Стiйте, турецькi собаки! Iнший голос повторив те ж саме по-турецькому. Пролунав пострiл з яничарки ', але куля не зачепила нi мене, нi Гамiда. Я швидко передав Гамiдовi пакет. - Тiкай! А я затримаю ┐х! - шепнув, витягаючи з-за пояса пiстолi i повертаючись лицем до ворогiв. Та в цю мить пролунав пострiл - мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся i побачив, що в Гамiдовiй руцi димiв пiстоль. "Невже це вiн вистрiлив у мене? - майнула в головi думка. - За вiщо? Що я йому поганого зробив?" Я хотiв крикнути - i не мiг. Ноги пiдкосилися, все навкруги попливло обертом, мiсяць на небi нiби сказився - заплигав, заблимав, потiм покотився вниз - прямо на мене... I я впав. Останн║, що я, падаючи, почув, було неймовiрне: Гамiд крикнув гайдукам: - Не стрiляйте! Я маю для вашого во║води важливi вiстi┐ I досi цi слова звучать у мо┐х вухах, наче я почув ┐х лиш учора. Багато чого вивiялося з мо║┐ пам'ятi, забулося. Навiть стерлися образи близьких i рiдних менi людей. А цi слова зрадника навiки закарбувалися в мо┐й душi. Прокинувся я вiд гострого болю i довго не розумiв, де я. Розплющив очi, оглянувся. Я лежав на простому, грубому дерев'яному лiжку в невеликiй похмурiй кiмнатi, стiни яко┐ були завiшанi шкурами диких звiрiв. Вузьке вiкно в протилежнiй стiнi нагадувало бiйницю замку. Та, напевне, це й була бiйниця. Товстi дубовi дверi не пропускали в кiмнату жодного звуку. Де я? Що зi мною? Серед друзiв чи серед ворогiв? Я не мiг вiдповiсти на цi запитання i лежав пластом, бо вiд найменшого поруху менi розривало болем груди. Потiм я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив бiля себе хлопчика рокiв п'яти-шести. Вiн стояв бiля лiжка i пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цiкавiсть боролася зi страхом. Коли вiн помiтив, що я прокинувся i дивлюся на нього, то хотiв зразу втекти, але, мабуть, цiкавiсть перемогла, i хлопчик зостався. На ньому була червона оксамитова курточка i чорнi, з застiбками нижче колiн штанцi. Бiлий комiрець сорочки вiдтiняв нiжний загар дитячо┐ шийки. Все в ньому було по-дитячому миле, на┐вне. Його права рука нижче лiктя була обв'язана шматком сiрого полотна. - Хто ти такий? - спитав вiн мене по-болгарськи. З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанцiв-гайдукiв. - Мене звати Якуб, - вiдповiв я по-турецькому. - А тебе? Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добiрну, чисту, що я засумнiвався в сво║му попередньому висновку. - А мене - Ненко, - вiдповiв вiн i додав: - Я - гайдук! А ти? Тепер сумнiву не було. Дитяча безпосереднiсть розвiяла його, як дим. Отже, я в руках гайдукiв, i мене лiкують, - перев'язано таким же полотном, як i хлопця, - певне, для того, щоб потiм допитати i пiддати нелюдським мукам. Це вiдкриття вкрай зiпсувало менi настрiй, але я не показав цього хлопчинi i вiдповiв: - А я - турок. Однак мо║ признання не збентежило його. - А чому ж ти не страшний? - здивувався вiн. - Але ж ти теж не страшний, хоч i гайдук, - вiдповiв я йому в тон. - Гайдуки - це геро┐, якi борються за волю Болгрi┐, - гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужi слова. - I коли я виросту, то теж стану справжнiм гайдуком, як мiй тато! Гайдукiв усi люблять i поважають, крiм туркiв i помакiв, якi вбивають ┐х, садовлять на палi або випiкають очi. Я не знайшов, що вiдповiсти, бо це була свята правда. Не всi, але багато хто зi спагi┐в, а особливо з яничарiв, справдi жорстоко мучили полонених гайдукiв i навiть винахiдливiше, нiж це змалював Ненко. Я перевiв розмову на iнше. - Хто ж твiй тато, Ненко? - Во║вода Младен... Вiн повою║ туркiв, i тодi" вся Болгарiя стане вiльною! Менi все бiльше подобався цей хлопчик, хоч i говорив вiн непри║мнi для турецького вуха речi. Отже, його батько - во║вода Младен, вождь повстання. Ми всi знали про нього, знали також, що це вiн обложив наш загiн у тiй проклятiй долинi, звiдки не було виходу. - А маму як звати? - Маму звати Анка, - коротко вiдповiв Ненко. - А iцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку. - Яструб кiгтями цапнув. Я хотiв дiстати його з клiтки, а вiн я-як схопить мене - та до себе┐.. Ледве одiрвали. Так i розпанахав руку майже до кiстки. - Дуже болить? - Болiло. А зараз нi. Вже го┐ться. Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку i простягнув до мене свою тоненьку ручку. Вiд лiктя i майже до зап'ястя чорнiли три довгi струпи. В деяких мiсцях вони вже повiдпадали, i там просвiчували свiжi рожевi рубцi. - Ти й не плакав? - Плакав, але... трохи. Гайдуки ж не плачуть! - Ти молодець. Хочеш, я розповiм тобi казочку? Хлопець швидко зав'язав руку. Видно, не одному менi показував сво┐ рани i навчився робити перев'язку. - Хочу, якщо вона буде про розбiйникiв чи геро┐в... Але чекайте, я погукаю Златку. - Златку? - Це моя сестричка, - пояснив вiн. Вiн миттю зник за дверима, а перегодя привiв дiвчину рокiв трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежнiсть йому - синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся. Дiти сiли до мене на лiжко, i я почав розповiдати щось iз казок про Аладiна. Дитячi оченята вп'ялися в мене, як голочки, i вже не вiдривалися вiд мого обличчя протягом усi║┐ розповiдi. Ненко забув, що я турок, а я забув, що вiн син гайдуцького во║води, проти якого я воював i якого мав ненавидiти всiм серцем. Прекрасна казка полонила нас - i дiтей, i мене. Карi Ненковi оченята сяяли вiд захоплення, а менi здавалося, що вже не так пече пiд правою лопаткою. За першою казкою я розповiв дiтям другу i третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, i навiть коли десь за дверима пролунав жiночий голос, що кликав Ненка, вiн не вiдгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав. Однак Златка скочила з лiжка i пухким клубочком викотилася крiзь прочиненi дверi з кiмнати. А через хвилину на порозi з'явилася молода красива жiнка у бiлiй сорочцi i довгому темному сукманi'. - Ненку, синку, ми з нiг збилися, шукаючи тебе i Златку! Що ти тут робиш? - Я слухаю казки. Не заважай нам! - незадоволено вiдповiв хлопчина. Жiнка з подивом глянула на мене i, не сказавши нi слова, взяла дiтей за руки й вийшла з кiмнати. Дверi залишилися трохи прочиненими. Я заплющив очi i задрiмав. Не знаю, скiльки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловiчi голоси, що долiтали з сусiдньо┐ кiмнати. Один з них я зразу впiзнав - то був голос Гамiда. Другий теж був нiби знайомий, але я нiяк не мiг пригадати, де й коли я чув його. - Я розповiв усе, Младен-ага, - сказав Гамiд. - Ви зна║те тезкере на наступнi п'ять днiв. З ними вашi во┐ни можуть легко проникнути в розташування спагi┐в i захопити ┐х зненацька. Ви зна║те, що вони голодують i ┐дять конину, але i ┐┐ мало, бо паша не дозволя║ рiзати коней. За них йому доведеться вiдповiдати. А за людей - нi. Такi порядки! Тепер лиша║ться тiльки вiдпустити мене, оскiльки це була ║дина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповiв про свiй загiн усе, що знав. - Не поспiшай, ага, - вiдповiв другий голос. - Я вiдпущу тебе тодi, коли ми зробимо напад на спагi┐в i все сказане тобою пiдтвердиться... Одного не розумiю - що змусило тебе зрадити сво┐х? Ти навiть не намагався втекти... - Я не втiк би далеко... Мене обов'язково спiймали б вашi люди, i я досi телiпався б на гiлляцi або сидiв на палi, вирячивши очi. Нi те, нi друге мене не влаштову║. До того ж у мене ║ й iншi причини, про якi я не можу нiчого зараз сказати. - Для чого ж було стрiляти в свого товариша? - Я не хотiв мати свiдка. Наступила мовчанка. Вiд лютi я знову мало не знепритомнiв. Мерзенна тварюка┐ Тепер я дiзнався напевно, що стрiляв у мене Гамiд! Якщо ранiше сумнiвався, вважав, що то менi верзлося в гарячцi, то тепер сам Гамiд розвiяв мо┐ сумнiви. Перед оччма у мене знову попливли жовтi кола, мене всього трясло як у пропасницi. Я хотiв крикнути, але з грудей вирвався тiльки слабкий приглушений стогiн. Не знаю, як я не задихнувся вiд ненавистi, що наповнила мо┐ груди. Я ладен був зiскочити з лiжха i бiгти за Гамiдом, щоб затримати його, бо почув, як вiн виходив з кiмнати. Менi хотiлося тут же на мiсцi убити того пса. Я рвонувся з подушки, та гострий бiль пронизав мене наскрiзь, i я впав на постiль. "Нi, Якубе, лежи! - нагадав вiн менi. - Нiчого ти зараз не зробиш iз здоровим Гамiдом! Набирайся сили i спершу зумiй вирватися з рук гайдукiв, а потiм думатимеш про помсту!" Вiдчинилися дверi - i я побачив середнього на зрiст чоловiка мо┐х рокiв, у сукняному кунтушi i м'яких юхтових чоботях, з шаблею при боцi i багато оздобленими пiстолями за широким болгарським поясом. Це був, безперечно, во║вода, який щойно розмовляв з Гамiдом. Вiн вийшов з темно┐ дверно┐ нiшi i, усмiхаючись, пiдiйшов до мене. - Ти не впiзна║ш мене, Якубе? Тобi, зда║ться, вже краще? Свiтло з вiкна впало на його обличчя, i я з подивом упiзнав у во║водi свого колишнього шкiльного товариша Младена. Так ось чому голос во║води здався менi знайомий! Младен, друг i товариш мо┐х юнацьких рокiв, - вождь повстанцiв, гайдуцький во║вода! Хто б мiг подумати колрсь, що таке буде! Тепер менi стало зрозумiло, як я опинився в цiй кiмнатi i чому мене лiкують замiсть того, щоб повiсити чи розстрiляти. Младен упiзнав мене i пiклу║ться про мене┐ - Младене┐- вигукнув я, перемагаючи бiль. - Младене, невже це ти? - Як бачиш, Якубе, це справдi я, - вiдповiв вiн, потискуючи менi руки. - Ось як, друже, довелося нам зустрiтися, - ти в одному станi, а я в другому. Ти, напевно, вже догадався, що я i ║ во║вода Младен, якого проклинають в усiх мечетях i на всiх перехрестях iмперi┐! Та й сам, мабуть, не раз посилав менi чортiв у печiнку i хотiв бачити мою голову на спагi┐вському списовi... - Ти не перебiльшу║ш, Младене, - вiдповiв я. - Та все ж я радий бачити тебе в повному здоров'┐, хоча маю сумнiв, що при повному розумi. - Чому? - Нiчим iншим, як втратою здорового глузду, я не можу пояснити собi твою участь у цьому нещасному повстаннi, яке з самого початку приречене на загибель. - Ти помиля║шся, Якубе, - заперечив во║вода. Голос його дзвенiв, як туго натягнута тятива лука. - Як тобi вiдомо було, я болгарин, у якого султан вiдняв усе, крiм iменi, - батькiвщину, землю, скот. Залишилась тiльки Стара Планина, що стала мо┐м притулком, мо┐м сховищем. Усюди я бачив гнiт i несправедливiсть. Султан захопив нашi родючi землi, подiлив ┐х i роздав сво┐м во┐нам. Нашi хлiбороби тепер змушенi працювати на них, платити десятину, що тiльки назива║ться десятиною, а насправдi сяга║ третини ┐хнiх прибуткiв. А ще ж вiйськовий податок - харадж, подушний - джизь║ i, нарештi, проклятий iспендж - податок кров'ю: кожного десятого болгарського хлопчика султан силомiць забира║ у батькiв i вiдда║ у яничарський корпус, де з таких нещасних вишколюють яничарiв. Турки закривають нашi церкви, позбавляють немусульманське населення всяких прав. Бейлер-бе┐, санджак-бе┐ i пашi, як чорне вороння, насiли на Болгарiю, на всi Балкани i запускають кривавi пазурi в саме серце народу! Чи мiг я спокiйно дивитися на цi знущання, утиски, вбивства i грабунки? Чи могло мо║ серце миритися з чорною несправедливiстю? Хiба воно кам'яне чи наповнене мертвою сукровицею, а не гарячою кров'ю?.. Ось чому ти бачиш мене сьогоднi во║водою болгарських гайдукiв, повстанцiв, борцiв за свободу свого народу i сво║┐ кра┐ни! Вiн говорив натхненно. Очi його горiли вiрою у справедливiсть тi║┐ справи, за яку вiн вступив на боротьбу з могутньою Портою. Мужн║ обличчя свiтилося розумом. Вiдкритий бiлий лоб, довгий чуб, що чорною блискучою хвилею спадав на шию, невеличкi темнi вусики робили обличчя виразним, привабливим. Менi стало соромно за сво┐ слова. - Младене, - сказав я, - коли ми вчилися з тобою разом у медресе, ти здавався менi чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був iще й потайний, бо нiколи нiчим не проявив того, що було в тебе на душi. I хоч я знав, що ти - болгарин, однак не надавав цьому нiякого значення, бо вважав, що стати турком i бути турком по-чесно i бажано для кожного, в тiм числi i для болгарського юнака Младена. Але я бачу тепер, що помилявся. Ти став захисником свого пригнiченого народу i знайшов у собi смiливiсть вiдкрито виступити проти могутнього i безпощадного ворога. Я беру сво┐ слова назад, Младене, бо схиляюся перед тво║ю мужнiстю. Я не можу стати тво┐м однодумцем i не можу спiвчувати тво┐м переконанням, я не допомагатиму тобi нiчим у во║нних дiях проти мо┐х одноплемiнникiв, бо не хочу бути зрадником, подiбно Гамiдовi, який мало не вбив мене i розкрив тобi всi нашi та║мницi. Але я серцем вiдчуваю, що ти не мiг виступити за несправедливу справу, i спiвчуваю тобi... Хай береже тебе аллах! - Спасибi, Якубе, - промовив Младен. - Спасибi за те, що ти розумi║ш мене. Однак я не сподiвався, що тобi вiдомо все про Гамiда. - Я чув вашу розмову... - А, тодi зрозумiло... Гамiд - негiдник. Його варто повiсити тричi. За те, що вiн - спагiя й виступав проти нас, що зрадив свiй полк i що стрiляв у товариша... Але я дав йому слово, слово честi - вiдпустити. - Коли? - Коли дав слово чи коли вiдпущу? - Коли вiдпустиш? - Як тiльки переконаюся, що вiн дав менi достовiрнi вiдомостi. - Тобто пiсля нападу на наш полк? - Так. - Младене, дай менi зброю - я уб'ю його сам! - вигукнув я. - Ти дав слово вiдпустити - ну що ж, вiдпускай! А я поклявся вiдомстити!.. - Заспокойся, Якубе, - нахилився до мене Младен. - Тобi рано думати про зброю i про помсту. Ти тяжко поранений i повинен спочатку видужати. А вiдомстити зможеш i тодi, коли повернешся до сво┐х. Не самосудом, а законно. I його розстрiляють як зрадника. - Коли-то я повернуся до сво┐х? - Повернешся... Я беру на себе грiх перед товаришами, вiдпускаючи двох спагi┐в. Та що поробиш: одного - по службi, а другого - по дружбi. Ну, ти лежи! А менi треба йти... Зараз пришлю до тебе лiкаря. Вiн пiдвiвся, але вийти не встиг. В кiмнату ввiрвався Ненко з криком: - Я не хочу бути з бабкою Пекоюi Я хочу з турком! Побачивши батька, хлопчик зупинився. За ним до кiмнати зайшла рум'яна вiд швидко┐ ходи дружина во║води. - Що менi робити з ним, Младене? - поскаржилась вона, показуючи на сина. - Нiяк не слуха║ться бабки Пеки. Рветься сюди. Каже, турок такi цiкавi казки розповiда║... - Анко, нiчого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут. Я цiлком довiряю Якубовi. Ми з ним поговорили вiдверто - вiн не навертатиме нашого сина до iсламу... Можеш смiливо залишати хлопця бiля нього. Пiсля цi║┐ розмови Ненко кожного дня прибiгав до мене, i я розповiдав йому казки та рiзнi iсторi┐ зi свого вояцького життя. Ми подружили з ним. Його веселий щебет розганяв тугу, яка часто находила на мене, а вiн, видно, не маючи товариша для сво┐х дитячих iгор, усiм серцем прив'язався до доросло┐ людини, котра ставилась до нього теж як до дорослого. Часто вiн приводив з собою Златку, i тодi в кiмнатi здiймався справжнiй шарварок. Дiти ганяли одне за одним, галасували вiд утiхи, смiялись, а я дивився на них i забував, що поранений, що лежу на лiжку того, з ким би мав воювати, що мо┐ товаришi даремно чекають нашого повернення. Забував навiть про Гамiда, хоча думка про нього не давала менi спокою. Так минуло кiлька днiв. А в одну нiч трапилося лихо. Перед свiтом я почув шум i крики, тупiт нiг. До мене долинув розпачливий жiночий зойк. Я не мiг пiдвестись, а тому терпляче ждав, поки хтось прийде i я дiзнаюся, що там ско┐лось. Через деякий час до мене в кiмнату заглянув старий вусатий гайдук iз смолоскипом, але зразу ж зник, нiчого не сказавши. А згодом вбiгла заплакана Анка. В ┐┐ очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на рiзкий бiль у грудях, пiдвiвся з подушки i глухо промовив: - Що там? - О боже, нема║ Ненка i Златки! - простогнала вона. - Цей проклятий Гамiд убив двох стражникiв, няню i, викравши дiтей, утiк... Ця звiстка приголомшила мене. - А де ж во║вода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю! - Младен зi всiма гайдуками ще вчора ви┐хав до Бялих скель. Там, напевно, буде сьогоднi бiй. Залишалося тiльки п'ять стражникiв для охорони. Один вартував Гамiда. Гамiд його задушив i переодягнувся в його одяг. Потiм зарубав шаблею того, що стерiг ворота. - А дiти? Як же вiн ┐х захопив? - Решта гайдукiв мiцно спали. Нiхто нiчого не чув. Напевно, це й наштовхнуло його на думку викрасти дiтей. Вiн увiрвався до них у кiмнату, забив бабку Пеку, а дiтей схопив сонних на оберемок... Мене розбудив несамовитий крик Ненка. Крик долинув од вхiдних дверей, i я кинулася туди... Та було вже пiзно: Гамiд скочив на коня, що завжди напоготовi стояв прив'язаний бiля ворiт, i, не випускаючи з рук дiтей, помчав у темряву ночi... Жiнка рвала на собi коси, металася мов несамовита по кiмнатi. - Що робити? О, що робити? - стогнала вона, стиснувши голову руками. - Треба негайно послати на пошуки гайдукiв. Дорога кожна хвилина! - вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жiнки. - Я вже посилала... Але вони повернулися нi з чим, - крiзь сльози промовила вона. - Нiч темна. Не лишилося нiякого слiду. Хто скаже, куди вiн утiк? I хто може зловити його тепер у лiсових нетрях? Досi, мабуть, добрався до сво┐х... Як мiг, я намагався втiшити бiдну жiнку, але це не допомагало. Мене й самого гризла журба, а ще бiльше гнiтила думка, що Гамiд назавжди вислизнув iз мо┐х рук. А я ж так хотiв з ним зустрiтися вiч-на-вiч! Я навiть устиг умовити Младена не вiдпускати його до того часу, поки я не встану з лiжка, i во║вода обiцяв менi це... I ось - ма║ш! Гамiд утiк, i тепер шукай вiтра в полi. А я лежу безпомiчний на чужому лiжку i не знаю, коли встану i чи встану коли-небудь взагалi-Ввечерi прибув во║вода Младен з гайдуками i великою здобиччю: збро║ю, кiньми, одягом i полковою касою. Мiй паша був розгромлений, тiльки небагатьом пощастило врятуватись. Дiзнавшись про втечу Гамiда, Младен, розповiдали, не злазячи з коня, повернув чагiн i помчав на розшуки. З'явився тiльки на другий день, почорнiлий, з червоними чи то вiд безсоння, чи вiд слiз очима, згорблений i зразу постарiлий на двадцять рокiв. У його очах свiтилася невимовна туга. Вiн iз сво┐ми людьми об'┐здив усi гiрськi дороги i стежки, обшарив навколишнi долини, облазив кущi i провалля. Нiде нiякого слiду. Тiльки одному загоновi, що пробрався аж у пiдгiр'я, де нишпорили турецькi роз'┐зди, пощастило натрапити на дiда-пастуха, який напередоднi бачив вершника в гайдуцькому одязi. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок - пастух не розгледiв здалеку, що саме, - i швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це во║водi, вiн наказав припинити пошуки. Вiн зрозумiв: то Гамiд з його дiтьми ┐хав до бейлер-бея. Тепер нiяка сила не вирве Ненка i Златку з ┐хнiх пазурiв. Настали сумнi днi у Чернаводi. Анка тяжко захворiла, i всi боялися за ┐┐ життя. Младен схуд, почорнiв i почав на виду у всiх сивiти. Гайдуки ходили опустивши голови. Посланi во║водою в За-гору вивiдачi повернулися майже нi з чим. Пiдтвердили тiльки те, що вже знали всi мешканцi Старо┐ Планини i пiдгiрських долин, - дiти во║води потрапили до рук бейлер-бея. Незважаючи на горе i тяжкi переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лiкаря, а iнодi приходив i сам. Сяде на стiлець, охопить голову р