адав, що рiк тому його вгощали варениками з сметаною... Тепер при║мно облизатися, прошу пана! - засмiявся Спихальський. У погребi зашелестiв смiшок, але Арсен не образився. Лiг на сво║ мiсце навпроти вiконця пiд стiною, заклав пiд голову руку й задумався. Треба серйозно обмiзкувати всi можливостi втечi. Тiкатиме сам. Пiймають - нiхто не нарiкатиме на нього. Випечуть очi - йому одному. Та самому й легше всюди пройти i сховатися... А головне - на нього покладено таке важливе завдання! Без виконання його вiн не може, не ма║ права повернутися на батькiвщину!.. Ключа ж обов'язково вiддасть товаришам. Захочуть тiкати - хай скористаються!.. Вiн уявив себе без кайданiв - i тихий усмiх заблукав на стомленому обличчi. Очi поволi склеплювалися. Розслаблене тiло при║мно нило. На мить в уявi зринула гнучка постать Адiке, вiн простягнув до не┐ руки, пiшов назустрiч, та раптом спiткнувся i полетiв у якесь чорне бездонне провалля... На другий день опiвднi почало збиратися на грозу. В повiтрi зависла важка задуха. На пiвночi, в горах, загримiло. Небо встелили чорнi, з багряно-бурим вiдсвiтом хмари, ┐х раз у раз розтинали слiпучо-бiлi блискавицi. I хоча над Аксу яскраво свiтило сонце, батраки-каратюрки занепоко┐лись. - Буде сель, - сказав Реджеп. - Треба йти додому, поки не пiзно. Арсен не знав, що таке сель i чому так стривожилися турки. - Справдi, буде сель, - сказав Бекiр i, поглянувши на купу пiдсмаженого сiм'я, додав: - Давайте швидше закiнчимо i пiдемо┐ Не можемо ж ми кинути оце все так!.. - А чому б i нi? - спитав Реджеп. - Не тво║ ж... Хай лежить до завтра! Шайтан його не забере! - Коли б не вчорашня сутичка, - вiдповiв Бекiр. - А тепер страшно... Дiзна║ться Гамiд - буде менi ще гiрше. А втiм, я вас не тримаю. Iдiть! Ми з урусами самi закiнчимо... Коли всi пiшли, Бекiр гаряче взявся за роботу. Поспiшав, лiтав, мов на крилах. Насипав насiння у полотнянi ворочки, закладав пiд прес. На його круглiй голенiй головi рясно виступив пiт. Загорiле худе обличчя розпашiлося. Невiльники не вiдставали теж. Бекiр завжди добре ставився до них, i ┐м хотiлося допомогти йому в бiдi. Все ж роботу закiнчили тiльки перед вечором. Поки добралися до селища, на землю впали сутiнки. Селище, де жив Бекiр, лежало на протилежному боцi невеликого тихого струмка Аксу, що впадав у Кизил-Iрмак. Його завжди переходили вбрiд, або по великих сiрих валунах, що виступали з води. А тепер вiн перетворився на глибокий бурхливий потiк, що вирував, котив камiння, нiс на сво┐х хвилях вирванi з корiнням дерева, кущi i всiляке смiття. Бекiр прожогом кинувся вперед, вигукнувши одне коротке слово: - Сель! Невiльники теж прискорили ходу. Перед ними вiдкрилася сумна картина. Увесь лiвий, низинний берег Аксу, з однойменним селищем був залитий водою. Високi буруни руйнували глинянi халупи й хлiви каратюркiв, поглинали ┐хнiй мiзерний бiдняцький скарб. Чувся розпачливий лемент, ревла настрахана худоба. Арсен з товаришами пiдiйшов до Бекiра, що стояв над водою, охопивши руками голову. В його чорних очах свiтився безмежний вiдчай. - О аллах, там у мене хвора дружина й донька! - простогнав розпачливо. - Сель уже пiдступа║ до нашо┐ хатини! Ще хвилина - i знесе ┐┐... Чу║те, як кричать люди? Вони виносять усе найцiннiше, виганяють скот... А хто допоможе мо┐м? - Люди допоможуть i тво┐м, - втiшив його Арсен. Але Бекiр безнадiйно махнув рукою: - Ти сам бачив, як допомогли менi мо┐ сусiди. Знялись - i пiшли, а ти лишайся, як хочеш... Нi, треба якось перебратися на той бiк. Аллах допоможе менi - я вмiю плавати... I тут, зда║ться, не так глибоко. А ви, - звернувся вiн до невiльникiв, - iдiть самi до замку... Ви ж не втечете, правда? Вiн ступив у воду i, жахаючись вируючо┐ каламутi, поволi почав переходити рiчку. На серединi спiткнувся - i поплив. Сильна течiя пiдхопила, закрутила у вирi, понесла до Кизил-Iрмаку. Бекiр намагався пливти, але безуспiшно. Його зносило на середину потоку. Раптом вiн зник пiд водою. Потiм зразу ж виринув, i над шумом i ревом повенi пролунав жахливий крик: - А-а-а!.. Той крик ударив Арсеновi в серце. Вiн кинувся вниз. - Ти здурiв! Куди? - крикнув Квочка. Та Арсен уже був у водi. Коли б хтось рiк тому сказав, що запорожець Звенигора ризикуватиме життям заради якогось турка, вiн перший обiзвав би такого вигадника дурнем. А от довелось! Йому пощастило. Мимо прокотилося кiлька валунiв, але жоден не зачепив. Важкi кайдани тягнули донизу, обривали шкiру на ногах i руках, та вiн не зважав на те. Розтинав воду, не спускаючи очей з того мiсця, де востанн║ бачив потопаючого. Широка накидка, яку звичайно носив Бекiр, на цей раз дуже прислужилася сво║му хазя┐новi: на хвилях замаячили ┐┐ поли, i Арсен схопив ┐х, а потiм витяг i самого хазя┐на. Вiдчувши пiд ногами землю, узяв його на плечi i понiс на той бiк. Бекiр довго вiдпльовувався водою, стогнав. Потiм розплющив очi. Побачивши схилене над собою обличчя невiльника, слабо усмiхнувся: - Спасибi, друже... Допоможи пiдвестися... Треба йтиi Рятувати сво┐х! Вони пiшли разом. Переправлятися назад через Аксу було б нерозумно, i Арсен вирiшив залишитися тут до ранку. Густiшали сутiнки. На чистому небi розгоралися зiрки. Вдалинi чорними примарами здiймалося громаддя гiр. З селища долiтали крики людей, рев худоби i завивання собак. Бекiр i Арсен звернули у вузеньку бiчну вуличку. Тут вода доходила до пояса. Попереду хтось бовтався i лаявся, не знаходячи в темрявi дороги. Десь жалiбно нявчала на покрiвлi кiшка. По вулицях, вигороджених глиняними тинами, пливло рiзне лахмiття, солома, сухий хмиз. За рогом вони наткнулись на темну постать. - Це ти, Бекiре? Поспiшай! У тебе нещастя... - Яке? - кинувся той. - Зникла Iраз. - Втопилася? О аллах! - Нi, ┐┐ схопили Гамiдовi люди. - Гамiдовi люди? Прокляття! - Бекiр простягнув до неба худi руки. - Невже це правда? О аллах, як же ти допустив до цього? Як же ти не вразив громом тих смердючих шакалiв? Моя Iраз, моя ║дина втiха!.. Вiн кинувся вперед, охоплений вiдча║м. Арсен ледве встигав за ним. Ще здалеку вони почули жiночий плач. Бекiр мов несамовитий закричав: - Гюрю, чому ти не вберегла Iраз? Як це трапилось? Гнiв аллаха на твою голову, нещасна! Чому ти не вберегла Iраз? Розпатлана мокра жiнка впала на плече Бекiра, забилася в нестримному риданнi: - Я не пускала ┐┐... Вона сама вийшла на Аксу прати шмаття... О моя донечко!.. Там ┐┐ i схопили... - Хто? - Осман... Хто ж iще? - Скажений собака! А Iсмет уже зна║? - Зна║... Страшно дивитися на нього. Прибiгав рятувати мене вiд повенi. Взяв деякi клунки i вигнав скотину... Та ось вiн знову йде! До них пiдiйшов забрьоханий юнак. Не вiтаючись, тихо запитав: - Ага Бекiр, про Iраз нiчого нового не чули? - Нiчого... - Я вб'ю Гамiда! - Нi, це я повинен його убити! - сказав Бекiр твердо. - Тодi ми вб'║мо його разом! Я не заспокоюся доти, поки не обмию сво┐ руки його скаженою кров'ю! - Гаразд, синку. Ми це дiло зробимо разом, - погодився Бекiр. Вони стояли по груди в водi i розмовляли так, нiби йшлося про купiвлю бичка чи по┐здку на базар. - Про що ви говорите! - вигукнула Гюрю. - Не додавайте до одного лиха iншого. Рятуйте майно. Незабаром усе затопить. Чоловiки мовчки взяли мокрi клунки i побрьохалися в темiнь ночi. Арсен з лантухом пiд рукою йшов позаду. По пiдгiр'ю палахкотiли багаття. Снували люди. Ревла налякана худоба. Нiхто не спав. Бекiр кинув свою ношу бiля Реджепового багаття. Люди розступилися, даючи йому мiсце. Всi вже знали про його горе i щиро спiвчували йому i Гюрю. Навiть черствий набожний Юсуп пройнявся гнiвом до Гамiда. - Не сумуй, Бекiре, - сказав вiн. - Аллах покара║ того розбiйника! Нашi сльози вiдiллються йому на тому свiтi! - До того свiту довго чекати. Вони вiдiллються йому кров'ю ще на цьому свiтi! - вигукнув Iсмет, викручуючи мокрий одяг. Юсуп пожував сухими губами, нiби роздумував, що б йому сказати у вiдповiдь, але, так нiчого й не придумавши, одiйшов мовчки вiд гурту. Гюрю трясла пропасниця. Вона страшно кашляла, ┐й дали сухий одяг, закутали в теплу вовняну хустку, та це мало допомагало. ┐┐ очi блищали хворобливим блиском, а на худих блiдих щоках виступили малиновi плями. Вона лежала поблизу вогню i тремтiла вiд холоду, що пiдкрадався до ┐┐ висохлого тiла. Бекiр тримав руку дружини в сво┐й руцi i вiдчував, що це кiнець. Давня хвороба, яку вселив у не┐ шайтан, втрата Iраз доконали бiдну жiнку. - Гюрю, рiдна моя, втiхо мого серця, - шепотiв вiн, вдивляючись божевiльним поглядом у змучене обличчя дружини. - Не йди вiд мене! Не тiкай у кра┐ну предкiв наших! У кра┐ну райських снiв!.. Ми ще розшука║мо нашу Iраз!.. Нашу пташку!.. Ми ще будемо щасливi!.. Чу║ш, Гюрю? Гюрю чула, але вiдповiсти не мала сили. По холонучих щоках текли скупi сльози, що проти полум'я здавалися прозорими краплинами кровi. - Гюрю! - вигукнув Бекiр. - Клянусь бородою аллаха, я вiдомщу Гамiдовi за нашу Iраз i за тебе! Я вже не повернуся в Аксу, хай буде прокляте це наймення! Я помчу до Ешекдагу!.. Там Мустафа Чорнобородий збира║ каратюркiв-бiдарiв, щоб вiдплатити нашим кривдникам!.. Ти пам'ята║ш Мустафу, Гюрю? Нашого давнього безталанного сусiду... Вiн довгий час переховувався в чужих краях пiсля невдалого нападу на спагiю, а тепер знову з'явився тут... Його шабля знайде дорогу до серця Гамiда. Я допоможу йому в цьому. Аллах свiдок! Гюрю заплющила очi i заперечно похитала головою: - Не проливай кровi, Бекiре. Аллах покара║ тебе за це! Та Бекiр, розпалений гнiвом i власними пекучими словами, не слухав ┐┐. Схопивши Iсмета i Реджепа за рукава, гаряче шепотiв: - Ми засмажимо Гамiда на вогнi, мов жирну дрофуi Ви чу║те? Я хочу бачити, як вiн конатиме! Як проситиме у мене пощади! Але пощади йому не буде! Не буде - хоч би аллах потiм кинув на мою голову всi кари - земнi й небеснi!.. Ви пiдете зi мною, друзi?.. Ти, Iсмете, пiдеш? - Пiду! По сухому блиску очей i по мiцно стулених вустах видно було, що вiн не вiдступить од сво┐х слiв. - А ти, Реджепе? Реджеп промовчав. Тiльки виразно глянув на дружину, що саме, вiдвернувшись, годувала немовля, а потiм ствердно кивнув головою. Арсен вслухався в цю розмову i з подивом вiдзначив у думцi, що люди скрiзь у горi однаковi. Горе зближу║ ┐х, розкрива║ серця. Подумав також про те, що зараз дуже зручно втекти. Ключ вiд кайданiв у кишенi. За нiч одiйде вiд Аксу верст за сорок - i шукай вiтра в полi! Треба тiльки непомiтно вийти з табору... Але, згадавши про товаришiв, облишив цю думку. Нi, треба обов'язково передати ┐м ключ. Може, ще кому всмiхнеться доля i пощастить добратися додому? Врештi, нема║, мабуть, жодного невiльника, який не думав би про втечу, про визволення. Всi мрiють про волю, марять нею. Тож вiн мусить допомогти товаришам. Вiн сидiв вiддалеки i, задумавшись про сво║, уже не чув, що говорив Бекiр. Сон поволi склепив йому обважнiлi повiки. Так, сидячи, i заснув... Прокинувся вiд голосного плачу Бекiра. Вогнище догорiло. Жеврiли, потрiскуючи, головешки. Навколо юрмилися люди. Позаду чулося зiтхання i схлипування жiнок. Арсен схопився на ноги i заглянув через голови. Там, у колi, на чорному саванi, лежала нерухомо Гюрю. Бiля не┐ кричав, б'ючи себе в груди, Бекiр. На сходi пiднiмався край неба. Сель спав так само швидко, як i нахлинув. Вранцi, коли зiйшло сонце. Арсен поволi пiшов понад берегом Кизил-Iрмаку. Чалапав по рiдкому глею, тягнучи обважнiлi кайдани. Над рiкою здiймався рожевий ранковий туман. Глухо воркотiли каламутнi води. ┐хнiй шум нагадував рокiт Днiпровських порогiв. Арсен зупинився над обривистим берегом, дихаючи на повнi груди запашним весняним повiтрям, тiшачись волею i широкими кра║видами, що вiдкривалися вдалинi. Зненацька позаду пролунав тупiт коней. - Ось де вiн, Гамiд-бею! - почувся радiсний оклик Османа. - Пiймали-таки, собаку! Три вершники пiдскочили до Арсена. - А я й не думав тiкати, - пояснив вiн. - Я ввечерi рятував Бекiра, коли той топився, перепливаючи Аксу. Там i заночував... Та Гамiд люто вигукнув: - Не викручуйся, гяуре! Нiхто не примушував тебе рятувати того негiдника. Хай би був потонув!.. Ти знав, що кожного вечора мусиш бути в замку? Тебе не навчило перебування в казематi? Ти примусив нас усю нiч не спати!.. Гей, хлопцi, вiдрiжте йому вухо! Тодi пам'ятатиме, що вiн раб. Та й iншим буде наука! Осман схопив невiльника за плече, йому на допомогу кинувся Кемаль, на ходу виймаючи з-за пояса невеликого кривого ятагана. Арсен метнув швидкий погляд навкруги, мов шукав порятунку, i раптом, вiдштовхнувши наглядача, плигнув з високого берега вниз, у рудi води Кизил-Iрмаку. - Держiть його! Ловiть! - закричав Гамiд, не злазячи з коня. - Гей, ви, неповороткi вiслюки, наздоженiть собаку! Швидка течiя пiдхопила втiкача i понесла на середину рiки. Охоронцi бiгли понад берегом, кидали камiнням. Та жоден з них не влучив. Вони, напевно, жалiли, що не взяли з собою лукiв або пiстолiв, бо тепер тiльки стрiла чи куля могла наздогнати невiльника. Посеред рiки Арсен вiдчув пiд ногами мiлину i зупинився перепочити. Це було дуже до речi, бо, хоча вiн плавав, як риба, залiзо тягнуло на дно. Гамiд кричав з берега: - Все одно не втечеш, рабе! Повертайся назад, поки не пiзно┐ А то поплатишся життям! Арсен мовчки дивився на розлютованого хазя┐на, i гнiвнi думки хвилювали його серце. В одну мить пригадав усе те погане, що чув про спагiю i що сам зазнав вiд нього, i аж затремтiв. Чому досi не вбив мерзенну тварюку! Ця людина скрiзь сi║ кривду, всiм приносить нещастя i завжди виходить суха iз води! Вiн погрозив Гамiдовi кулаком, пiдiбрав ланцюг i кинувся у бурхливу течiю вузько┐, але небезпечно┐ протоки. Протилежний берег був похмурий, пустинний. Нiде нi душi! До само┐ води понависали дикi кам'янi скелi, подекуди порослi кущами кизилу та дроку. Звенигора ледве видерся нагору. Гамiд усе ще гарцював конем на тому березi, а охоронцi бiля олiйницi лаштували човен. Отже, незабаром перепливуть на цей бiк. Тепер надiя - на власнi ноги! Швидко дiставши ключа, вiдiмкнув кайдани, жбурнув ┐х у кущi i, не гаючись, кинувся навтьоки. Бiг до самого полудня без вiдпочинку, не вiдчуваючи нi втоми, нi голоду. Страх пiдганяв його. Вiн боявся переслiдувачiв, випадкових перехожих, бо вони могли затримати його, боявся заблудитися i повернутися назад до рiчки, страшно було зiрватися зi скелi i переламати ногу чи руку. Тепер, коли вiн дихнув свiжим повiтрям свободи, коли зарожевiла надiя вирватися з неволi, вiн боявся яко┐сь несподiвано┐ перешкоди, що могла б усе звести нанiвець. Iшов без вiдпочинку до самого вечора. Обминув два селища, непомiченим прокрався повз виноградники, де працювало кiлька жiнок i пiдлiткiв, перетнув сухий непривiтний гiрський кряж i, нарештi, зупинився на нiчлiг у лiску. На товстому розкарякуватому деревi намостив з гiлля й листу гнiздо i, хоча допiкав голод, заснув мiцним безпробудним сном. Прокинувся, коли сходило сонце. Лiс дзвенiв пташиним спiвом i щебетанням. Не гаючи нi хвилини, спустився на землю, пожував гiркувато┐ - з росою - трави, щоб утамувати спрагу, i пiшов насупроти сонцю. Мiсцевiсть почала поволi змiнюватись. Гiрськi кряжi лишались позаду. Перед утiкачем вiдкрилася горбовиста рiвнина, на якiй подекуди стирчав кущик колючого терну чи молодого полину. Не поспiшав. Погонi не було та, напевне, й не буде, - мабуть, не натрапила на слiд. Другу нiч провiв у печерi, заклавши вхiд брилами камiння, бо кiлька разiв чув виття гi║н i шакалiв. Сон був нетривкий, з кошмарами, та все ж вiдновив трохи сили, а хмарний ранок вселив надiю, що буде дощ. Видершись на крутий шпиль, подивився довкола. Позаду синiли гори, але, хоч там була вода, повертатися до них було i далеко, i небезпечно: ще нарветься на переслiдувачiв. Попереду - безмежна пустеля, суха, безлюдна. Лиш лiворуч, в далекiй iмлi, невисокi гори. Ну що ж, туди! Там, напевно, можна знайти воду i ┐жу. А в них зараз порятунок. Особливо - у водi. Отже, тiльки тудиi Iшов швидко. З пологих схилiв бiг пiдтюпцем. З надi║ю поглядав на сiре хмарне небо, чекав вiд нього хоч краплини дощу. Та хмари блiдiшали, танули, i незабаром крiзь них блиснули першi ранковi променi сонця. Опiвднi Арсеновi здалося, що далi йти не зможе. Всерединi палить нестерпним жаром. У скронi буха║ гаряча, мов розтоплене олово, кров. Безжалiсне сонце висмокту║ з тiла останнi краплини вологи, немилосердно пече неприкриту голову. Ноги пiдламуються в колiнах, вiдмовляються нести обважнiле тiло. Але вiн не зупиня║ться. Нi, нi, тiльки не зупинитися, не впасти, бо то - смерть! Йому ввижа║ться, як вiн лежить десь тут, на кам'янистiй, розпеченiй, як присок, землi i до нього пiдкрадаються шакали та гi║ни. В руках i ногах нема║ сили звестися, вiдiгнати звiрiв, якi вичiкують тi║┐ хвилини, коли можна буде поласувати нежданою здобиччю. А потiм прилетять орли-стерв'ятники, обглемедають те, що залишиться од звiрiв, i рознесуть бiлi костi в рiзнi кiнцi пустелi. Бр-р-рi! Нi, йому нiяк не можна тут загинути. Десь далеко-далеко, на Укра┐нi, його вигляда║ ненька. Виходить на високий шпиль над Сулою i довго дивиться в степ - чи не ┐де Арсен, ┐┐ син коханий, ┐┐ надiя? Потiм мовчки спуска║ться вниз, до хатини, розмовля║ з дiдусем i Стехою. Нарештi ляга║ спати. Але сон десь бариться, не йде до не┐, бо туга оповила ┐┐ серце, а непрошенi сльози, мов ропа, до ранку ви┐дають очi. Нi, вiн мусить перебороти все, навiть смерть, мусить iти далi, щоб одного радiсного дня усмiхнулася вiд щастя ненька i ластiвкою впала синовi на груди. Йому не можна безслiдно зникнути ще й тому, що на совiстi лежить важкий, наче камiнь, обов'язок перед кошовим Сiрком, перед усiм сiчовим товариством. Гай-гай, як покладався на нього кошовий отаман! Як надiявся, вiрив, що по┐здка буде успiшна, що Арсен i брата з неволi викупить, i важливi вiстi привезе з Туреччини... Та не так сталось, як гадалось! Замiсть щасливого повернення, сам потрапив у неволю, як стрепет у сильце. Що то дума║ кошовий? Вигляда║? Сподiва║ться? Жде? Марнi надi┐: нескоро, мабуть, доведеться козаковi ступити на рiдну землю. Та й чи доведеться? А все з-за Чорнобая! Чорнобай - ось ще хто мiцно трима║ його на свiтi! Пекуча ненависть розпира║ груди, штовха║ все вперед i вперед! Вижити, повернутись - i зустрiтися з недолюдком вiч-на-вiч! Арсен витира║ брудним рукавом обличчя, облизу║ розпухлим, нiби повстяним, язиком порепанi губи i вперто йде далi. Четвертого дня пiсля полудня, зовсiм знесилений, видерся на гребiнь гори i побачив широку розлогу долину, на протилежному боцi яко┐ паслася велика отара овець. Серце радiсно забилося. Там люди! Там вода! Пастухи нiколи не вiдходять вiд не┐ далеко. Поблизу, напевно, ║ колодязь або струмок, де вони напувають овець. Вiн зупинився i перевiв дух. На радощах мало не кинувся бiгти вперед, але вчасно подумав, що зустрiч з пастухами може скiнчитися для нього неволею. Пастухи, безперечно, озбро║нi луками, списами, ножами, а в нього тiльки голi руки, та й тi ледве пiднiмаються вiд утоми, голоду й спраги. Козак перетворився на мисливця, що вислiджу║ дичину. Обережно, ховаючись за кожяий кущик, за кожну брилу, що траплялась на шляху, почав кружним шляхом наближатися до отари. В головi стугонiло, руки й ноги тремтiли. Але вiн пiдповзав усе ближче i ближче. Найкраще було б звернути вбiк i сусiдньою долиною обiйти пастухiв, але Арсен вiдчував, що в нього не вистачить сил зробити це. Крiм того, вiн запримiтив пiд скелею над багаттям закiптю-жений казанок, з якого долинув при║мний лоскотливий дух вареного м'яса. Той казанок мов приворожив утiкача. Майже пiвгодини потратив на те, щоб наблизитись до багаття непомiтно. Iшов з пiдвiтряного боку. З гострим каменем у руцi прича┐вся за вапняковою брилою, вичiкуючи слушного часу, щоб стукнути пастуха по головi. Бородатий пiдстаркуватий пастух у поношеному джеббе i гостроверхому повстяному кауку довгим блискучим ножем помiшував у казанку. Потiм вiдклав ножа вбiк, витяг iз шкiряно┐ торбини вузлик iз сiллю i почав присолювати вариво, мугикаючи собi пiд носа якусь пiсеньку. Це був слушний час для нападу. Зайнятий сво║ю справою, пастух не чув тихих скрадливих крокiв позад себе. Арсен на мить зупинився, нiби збираючись iз силою перед сутичкою. Поволi занiс над головою камiнь. I в цей час його нiби щось ударило в груди:* рука з каменем затремтiла й опустилася вниз. До свiдомостi долинула рiдна, знайома ще з дитинства пiсня: Iдуть воли iз дiброви, А овечки з поля. Розмовляла дiвчинонька З козаченьком стоя. Вiн подався наперед i глухо скрикнув: - Брате! Земляче! Пастух вiд несподiванки випустив торбину з сiллю й отетерiло глянув на важенний камiнь, що упав бiля нiг незнайомця. - Свят, свят, свят! Чи тварюка ти, чи марюка - згинь к бiсовiй мамi! - пробурмотiв вiн, вiдступаючи назад. Арсен з подивом i радiстю пiзнав у пастуховi Свирида Многогрiшного. Поспiшив заспоко┐ти його: - Не бiйся мене, дядьку Свириде, я такий же невiльник, як i ти... Пам'ята║ш запорожця Звенигору?.. У Гамiда, будь вiн проклят, погибали разом... А зараз помираю вiд спраги... Пити!.. Ради всього святого, дай менi пити! А потiм розповiм, як тут опинився... Пастух, усе ще недовiрливо поглядаючи на обшарпаного, зарослого, здичавiлого незнайомця, в якому важко було пiзнати дужого запорожця, витяг з-пiд кошми овечий бурдюк i дерев'яну чашку, налив сивуватого овечого молока, розбавленого водою. - Пий, це айран-Арсен жадiбно припав до чашки, одним духом опорожнив: айран вiдгонив бурдюком, але був прохолодно-кислуватий i добре тамував спрагу. Пiсля четверто┐ чашки вiдчув полегшення. Вогонь, що пiк у грудях, поволi почав затухати... Вiн сiв бiля багаття. Тепла п'янка млiсть розлилася по всьому тiлу. З казанка запахло розвареним м'ясом i лавровим листом. Арсен втягнув нiздрями запашний дух, наперед смакуючи ситий обiд. Це помiтив Многогрiшний i гукнув свого напарника, що був коло отари. - Гей, хлопче, ходи обiдати! Через кiлька хвилин пiдiйшов другий пастух. Арсен аж об поли вдарив: то був Яцько. - Як ти сюди потрапив, братику? Хлопець упiзнав козака. Очi його заблищали вiд радостi, нiби вiн зустрiв рiдного батька. - Нас Гамiд подарував зятевi Ферхаду. Не хотiлося ┐хати вiд сво┐х людей, думав, пропаду. Аж вийшло на краще. Мене поставили пiдпасичем до дядька Свирида. - I тихо додав: - Дядько Свирид став потурнаком... Через те йому деяка полегкiсть. Бачиш - ходимо без наглядачiв, ма║мо що ┐сти й пити, на ногах i руках не бряжчить залiзо... А iншим невiльникам - бiда! Працюють, мов воли, а живуть у норах, як звiрi... Тим часом Свирид Многогрiшний навитягував з казана на потрiскане i досить брудне дерев'яне блюдо тушковано┐ баранини, розкинув на землi засмальцьовану бурку: - Прошу, земляче. Чим багатi, тим i радi. Арсеновi здалося, що нiколи в життi не ┐в нiчого смачнiшого. Пастухи пiдкладали йому бiльшi й нiжнiшi шматки м'яса, якi вiн запивав кислуватим айраном. Коли втамував голод, розповiв землякам про втечу вiд Гамiда i поневiряння в пустелi. Подиву слухачiв не було меж. Яцько дивився на Звенигору з захопленням. Дiзнавшись, що втiкач за три днi перетнув безводну пустелю, вигукнув: - Не може бути! Тут майже п'ятдесят фарсахiвi Турки це нагiр'я називають Карашайтаном - чорним чортом, бо не один смiливець знайшов там загибель. - Менi пощастило, я натрапив на вас, - усмiхнувся Арсен. - Iнакше б i я наклав головою. Пiсля ситого обiду його потягло на сон. Очi злипалися, голова падала на груди. Це помiтив Многогрiшний. - Е-е, друже, ти не тiльки пити i ┐сти захотiв, а й спати... Ось я простелю тобi в холодочку - i спи на здоров'ячко┐ Вiн розiслав пiд скелею кошму, в узголiв'я помостив джеббе. Арсен лiг, з хрускотом розправив стомлене тiло. - Розбудите, коли що, - попросив пастухiв, засинаючи. Вiн проспав мало не добу i прокинувся вiд того, що хтось шарпав за плече. Розплющивши очi, побачив перелякане обличчя Яцька. - Арсене, вставай! Тiкай за скелi! ┐де наш хазя┐н Ферхад! - шепотiв хлопець. Сон - мов рукою зняло. Миттю схопився на ноги. Та тiкати вже було пiзно. До них галопом пiд'┐хав молодий круглолиций турок на карому конi. Арсен зразу впiзнав Ферхада. На ньому був дорогий одяг з тонкого синього сукна. На головi - бiлий тюрбан, на боцi - крива шабля, всипана дорогоцiнним камiнням, а за поясом - пiстолi, оздобленi перламутром. Кiнь важко поводив спiтнiлими боками: видно, верхiвець полюбляв швидку ┐зду або ж поспiшав. - О, Ферхад-ага! Салям!- вклонився Яцько. - Ви самi? Що змусило шановного господаря ┐хати на пасовище? А де ж наглядачi? - Наглядачi помчали до iнших отар... А я - сюди, щоб розiм'яти застояного коня, - промовив скрипучим голосом Ферхад. - Женiть отару додому. При┐хав покупець - продавати будемо. Та не барiться! Чу║те? - Чу║мо, - вiдповiв Яцько. Ферхад скочив з коня. Не звертаючи уваги на Арсена, - вiн, мабуть, прийняв його за дядька Свирида, - кинув повiд Яцьковi. Пройшовшись бiля вогнища i розiм'явши ноги, оглянувся i тiльки тодi помiтив незнайомця. Лице його витяглеся вiд подиву. В очах промайнула пiдозра. Вiн поклав руку на ефес шаблi i запитав Яцька: - Це хто? Яцько на мить завагався. - Це подорожнiй, - сказав невпевнено i показав рукою в бiк пустелi. - Вiн прийшов звiдти... Ферхад обвiв поглядом заросле обличчя втiкача, розбите в дорозi взуття i припорошений одяг. Його не задовольнила туманна вiдповiдь. Вiн пiдiйшов ближче, витягнув уперед щелепасте обличчя, нiби хотiв обнюхати незнайомця. - Хто ти? - Я погонщик мулiв у караванi одного купця з Болгарi┐, вiдбився вiд каравану i мало не загинув у пустелi. - А, гяур, - процiдив турок. - А може, ти просто втiкач-невiльник? Га? Ану, покажи руки? Вiн раптом схопив Арсена за рукав, закотив його i побачив червоно-сизi рубцi вiд кайданiв. На якусь мить турок розгубився вiд несподiванки i вiдсахнувся. Цим скористався Арсен. Могутнiй удар у щелепу звалив Ферхада на землю. Вирвавши у ворога з-за пояса пiстоль, ще двiчi стукнув рукiв'ям по головi. Ферхад зiпнув ротом i затих. Усе трапилося так несподiвано, що Яцько встиг лише вигукнути: - О лихо! Що ж тепер буде!? З долини бiг, розливаючи з дерев'яного вiдра овече молоко, Многогрiшний. Арсен скинув з себе дрантя i нарядився в дорогий одяг Ферхада, причепив до бока шаблю, за пояс засунув пiстолi Коли прибiг Многогрiшний, то спочатку не впiзнав козака, прийнявши його за якогось незнайомого турка, i почав голосити над тiлом хазя┐на. Та зрештою старий помiтив, що хазя┐н лежить майже голий. Вiн ошалiло глипнув на Звенигору. - Що ти наробив, розбишако? - з кулаками налетiв пастух. - Тепер же нас живцем з'┐дять! Ти сiв на коня - та й шукай вiтра в полi! А нас... О iдоле проклятий, ти й не зна║ш, якi муки придума║ старий господар! Випустить з нас усю кров - крапля по краплi! Сотатиме живцем з нас кишки, випече очi, вiдрiже вуха, вирве язик!.. Нiхто ж не посвiдчить, що це не ми з Яцьком убили Ферхада. Вся вина упаде на нас. Сьогоднi вечором або завтра вранцi нас схоплять, як шакалiв, i закатують до смертi... О-оI Яцько стояв збоку розгублений i мовчки спостерiгав, як дядько Свирид то виказував Звенигорi, то кидався до тiла хазя┐на, то бив з розпуки себе в груди, рвав на головi чуприну. Арсен з посмiшкою дивився на переживання старого, але скоро це йому набридло. - Годi, старий! Замовкни! - гукнув сердито. - Знайшов родича, дiдько б його забрав! Невже ти довiку найнявся до нього в найми? - Довiку? - перепитав збентежено Многогрiшний i заклiпав маленькими почервонiлими очима, та, бачачи, що Звенигора не збира║ться його бити, знову пiдвищив голос: - Довiку чи нi, а ранiше строку не хочеться помирати. Якщо тобi, запорожцю, забажалося до чортiв у пекло, то не тягни за собою iнших!.. - Чому в пекло? Тiкайте разом зi мною! Дивись, доля усмiхнеться - будемо дома! - Дурний пiп - дурна його й молитва! - знову розсердився Многогрiшний. - Чи ти не збожеволiв, парубче? Звiдси нiхто ще не тiкав. Треба пiвсвiту вiдмахати, щоб потрапити додому. I всюди на тебе чига║ небезпека - неперехiднi рiки й моря, вiйськова стража i кожен озбро║ний турок, голод i спрага! Легко сказати - тiкайте! А ти подумав, як це зробити? Тут втрутився Яцько: - Хочеш не хочеш, дядьку Свириде, а тiкати треба! Самi ж кажете - закату║ хазя┐н... - I ти теж? - визвiрився на хлопця Многогрiшний. - Дурню, ми тут майже вiльнi, ма║мо що ┐сти й пити. Чого тобi ще треба? Арсена охопило обурення. Так ось як мiрку║ цей проклятий по-турнак! Начхати йому на волю, на рiдну землю! Йому аби кендюх натоптати бараниною, а там - до всього байдуже. Ex, ушкварити б шаблюкою по його дурнiй головi, щоб репнула, як переспiлий гарбуз! Та жаль - покористувався гостиннiстю. Тому стримано сказав: - Волi треба, дядьку Свириде. Невже тебе не тягне додому, до дiтей, до дружини, до рiдних? А якщо ┐х нема, то просто в нашi просторi степи, де пахне чебрецем i пшеницею, любистком i ме* доцвiтними гречками! Многогрiшний почухав розпатлану потилицю. На якусь мить в очах спалахнув вогник, як згадка про давно втрачене життя, але зразу й погас. I знову на Звенигору глянули спiдлоба маленькi злi очицi. - Не каламуть мо║┐ душi, запорожцю! Iди собi геть! - Ну й пiду. Залишайтесь! Хай вам грець! - вигукнув спересердя Арсен i скочив на коня. - Чекай! - кинувся до нього Яцько. - Я теж з тобою! Вiн стрибнув на круп коневi, i вони вмить зникли з-перед очей ошелешеного Многогрiшного, який, понуривши голову, залишився стояти над розпростертим тiлом свого молодого хазя┐на. ПОРАЗКА Кiлька днiв вони петляли по гiрських хребтах i долинах, поки добралися до зелених схилiв Кизил-Iрмаку. Вiдточивши на каменi кинджал. Арсен поголив голову, пiдрiзав бороду i став схожий на турка. Гарний одяг Ферхада дуже личив йому. Схудле обличчя з густими темно-русими бровами i трохи горбкуватим носом було красиве i погордливе. Зустрiчнi каратюрки, здалеку забачивши вельможу, кланялися мало не до землi. На багатолюдних шляхах бiльшу частину путi Яцько йшов пiшки, приторочений до сiдла. Вiн вдавав iз себе раба i, коли на дорозi з'являлися перехожi, похнюплено плентався попереду коня. Тодi Арсен покрикував на нього по-турецькому i замахувався нагайкою. Зате коли звертали на безлюдну гiрську стежку, хлопець вилазив коневi на спину, i вони мчали навскач. Туго набитий золотими монетами гаманець Ферхада вiдкривав перед ними дверi придорожнiх харчевень. Нiхто не наважувався приставати до знатного мандрiвника з розпитуваннями, хто вони i куди ┐дуть. Це навело Арсена на думку перетнути таким чином усю Туреччину i досягнути Чорного моря. На правий берег Кизил-Iрмаку вони переправилися паромом. Тепер дорога йшла понад рiчкою: то звертала в гори, то збiгала аж до обривистого берега. З ранку до вечора подорожнi уперто просувалися на пiвнiч, i за два днi встигли залишити позад себе добрих двадцять фарсахiв шляху. Одного разу, коли дорога проходила вузькою ущелиною, iз заростей ┐м наперерiз вискочило кiлька озбро║них людей. Арсен осадив коня. Чорнi похмурi постатi з короткими ятаганами i гострими списами в руках кинулися до нього. Переднiй схопив коня за гнуздечку, дво║ наставили списи. - Злазь, ефендi! - наказав переднiй, похмурий чолов'яга iз чорним, подзьобаним чи то вiспою, чи окалиною обличчям. - При┐хали I Арсен сплигнув на землю, розвернувся - стусонув того в зуби. Та його враз обеззбро┐ли i зв'язали за спиною руки. Яцько стояв збоку. Бачачи, що на нього нiхто не зверта║ уваги, хлопець помалу вiдступив до узбiччя i непомiтно шаснув у кущi. Не встиг Арсен опам'ятатися, як йому дали пiд боки духопелiв, накинули на шию аркан i потягли з дороги на ледь помiтну лiсову стежку. Довго пiднiмалися вгору. Позаду вели коня. Попереду i з бокiв iшла сторожа зi списами. Через деякий час загiн зупинився на березi невеликого гiрського озера. Тут сновигало чимало озбро║них людей. Пiд скелями сiрiли намети з кошми. Горiли вогнi. Над ними на триногах висiли казани. Посеред галявини перед печерою на барвистому килимi сидiло кiлька чоловiк. Арсена пiдвели до них. Вони з цiкавiстю оглянули його багатий одяг i зброю, яку во┐ни поклали перед ними на килим. - Хто ти? - спитав чорнобородий чоловiк середнiх рокiв, судячи по одягу i збро┐, напевне, старший цього загону. - Спочатку розв'яжiть, - похмуро сказав Арсен, вiдчуваючи, як нiмiють туго затягнутi руки. Чорнобородий кивнув сторожi, i хтось кинджалом розрiзав мотузки. - Крiм того, я хотiв би знати, до кого я потрапив i на якiй пiдставi мене затримали? - знову промовив Арсен. - Ефендi, у тебе, напевно, аллах вiдняв розумi- пiдвищив голос Чорнобородий. - Твiй час запитувати закiнчився. Тепер вiдповiдай, хто ти? Як тво║ iм'я? - Я невiльник. Запорозький козак, якщо вам хочеться знати точнiше. - О!- Чорнобородий багатозначно пiдняв вказiвний палець. - Я ж казав, що ефендi зi страху втратив глузд або насмiха║ться з нас. Але даремно вiн хитрусi Адже його iм'я вибите на цiй збро┐, яку вiдiбрали у нього мо┐ во┐ни. Чи не так, високоповажний ефендi Ферхад? - Я не Ферхад, - почав було Арсен, але Чорнобородий перебив його мову. - I знову з молитвою до мулли! Якщо вже ти завзявся нас обдурити, Ферхаде, то придумай щось бiльш iмовiрне. Який же простак повiрить тобi, що у втiкача-невiльника чистокровний кiнь до його послуг, добра зброя, чудове вбрання та, на додачу, гаманець iз динарами й курушами? ' "Що йому вiдповiсти? - подумав Арсен. - Що я вбив Ферхада i забрав його речi? Але хто зна, як подивиться на це Чорнобородий... Чи не накаже повiсити за вбивство?.. Однак наполягати на тому, що я запорожець i не пояснювати, звiдки у мене речi i зброя Ферхада, теж небезпечно... Виходить: чи верть-круть, чи круть-верть - однаково смерть!.. То краще говорити правду!" - Я вбив Ферхада i забрав його речi, - сказав твердо. - Якщо вже хочете судити мене, то судiть за мою власну провину, а не за чужу. - Це щось нове, - глузливо промовив Чорнобородий i звернувся до сво┐х поплiчникiв: - Як, друзi, повiримо йому на цей раз? - Я повiрю тiльки тодi, коли вiн зателiпа║ться на гiлляцi, собака! - вигукнув чолов'яга, що керував нападом на дорозi. Вiн люто глипнув на Звенигору запухлим оком, у яке той при сутичцi штурхонув кулаком. - Я теж не вiрю, - вставив один iз тих, що сидiли на килимi поряд з Чорнобородим. - Ми всi чули про жорстокiсть Ферхада. А тепер дiзналися i про його брехливiсть... Я пропоную допитати його вогнем. Побачимо, що заспiва║ спагiя, коли стане босими ногамк на палаючу жаровню... - А так! А так! - закивали головами й iншi. - Допитати вогнем! Арсен зблiд. Чорнобородий плеснув у долонi - до нього пiдбiг молодий во┐н, що стояв на чатах поблизу. - Принеси жаровню! Через кiлька хвилин принесли жаровню з вугiллям i ковальське причандалля - обценьки, молоток, широку залiзну штабу. До жаровнi приступив знайомець з пiдбитим оком, усунув штабу в жар. - Ну, зараз Ахмед Змiя примусить його заговорити! Цей розв'яже йому язика! - почулися голоси. Арсен рвонувся в цупких руках охоронникiв, але його вдарили чимось важким по головi, а на шию накинули аркан з петлею. "Ну от, - подумав, - попався, як за║ць у капкан, спробуй тепер вирватись!" - Починайте! - наказав Чорнобородий. Його пiдштовхнули до жаровнi. - Стiйте, стiйте! - крикнув щосили. - Клянусь, я не Ферхад! Я запорожець! Невiльник! - Припечiть його! Вiдразу заспiва║ iншо┐! - кинув хтось iз почту Чорнобородого. Ахмед Змiя схопив iз жаровнi обценьками розжарену штабу i наблизив до Арсенових нiг. На почорнiлому обличчi коваля на мить промайнула розгубленiсть. Вiн уперше мав допитувати людину i ще не звик до таких незвичайних обов'язкiв. Але на нього дивилися владнi очi Чорнобородого та iнших ватажкiв загону: вони змушували, наказували. I коваль, зажмурившись, почав поволi наближати розпечене залiзо до живого людського тiла... В цю мить пролунав пронизливий крик. Обценьки здригнулися, i штаба впала на землю. Крiзь натовп оторопiлих во┐нiв прорвався обiрваний замурзаний хлопчина, вiдштовхнув Ахмеда Змiю i впав на ноги полоненого. - Не руште! За вiщо? То був Яцько. Голубi очi хлопця з жахом дивилися на розжарене залiзо. Лiвою рукою вiн охопив Арсеновi ноги, а праву пiдняв, нiби захищаючись вiд удару. Ахмед Змiя, застилавшись сво║┐ легкодухостi, накинувся на хлопця з кулаками. Але Чорнобородий зупинив його: - Чекай. Пiднiми цього обiрванця. Хто вiн такий? Хлопця поставили на ноги. Яцько швидко заторохтiв: - Ви ж подивiться - це невiльник! Мiй друг Арсен Звенигора. Вiн був невiльник Гамiд-бея i втiк вiд нього. Погляньте на його руки й ноги - з них ще не зiйшли слiди вiд кайданiв!.. I вiн миттю закатав рукав на Арсеновiй руцi. Всi побачили вище зап'ястя багровi слiди. Перезирнулися. Чорнобородий вигукнув: - Гнiв аллаха на вашi голови! Що це все означа║? - Тiльки те, повелителю, що ти помилився, наказавши допитувати мене вогнем, - вiдповiв Арсен, зрозумiвши, що врятований вiд катувань. - Цей хлопець - пастух Ферхада. Вiн може розповiсти, як я вбив його хазя┐на. Та нi Яцьковi, нi самому Арсеновi не довелося бiльше вигороджувати себе, бо раптом на галявинi зчинився шум, пролунали окрики, i до Чорнобородого пiдскочив на конi вершник у сiрому джеббе i голубiй чалмi, що затiнювала обличчя. Вiн сплигнув на землю i привiтався: - Салям! - Салямi Хай береже тебе аллах, Бекiре! - пiдвiвся Чорнобородий. - Якi новини? - Ми перехопили посланця Гамiд-бея до пашi. Гамiд-бей просить для охорони замку загiн спагi┐в. А тим часом озбро┐в слуг i не показу║ носа зi свого барлога. Менi пощастило заслати до нього пiд виглядом поко┐вки одну жiнку, яка сповiстила, що моя дочка Iраз там, хай будуть довгi днi ┐┐! Вона також сповiстила, що сьогоднi вночi викине з вiкна схiдно┐ вежi камiнь, до якого буде прив'язана вiрьовочна драбина... - Це ж чудово, Бекiре┐ Вважай, що замок у наших руках. Ще сьогоднi ми поквита║мося iз проклятим Гамiд-бе║м!.. Ти ста║ш менi у великiй пригодi, друже! Дарма, що тиждень у загонi┐ - Я розумiю твою радiсть, Мустафа, бо нас об'║дну║ спiльна ненависть до нашого ворога. Але радiти передчасно. Гамiд-бей хитрий, мов лис, а стiни його замку високi. Тiльки милiсть аллаха допоможе нам оволодiти ними! Тiльки аллах подару║ нам перемогу! - Хай славиться iм'я його! - склав набожно руки Мустафа Чорнобородий. - Ти йди, Бекiре, вiдпочинь перед походом, а ми пiдготу║мось i вирiшимо справу з цими людьми, що називають себе невiльниками. Бекiр оглянувся, i його очi розширились вiд подиву. Вiн упiзнав Звенигору. - Аллах екберi Та це ж Арсенi- I звернувся до ватажка загону: - Мустафа, в чiм провинився мiй друг, що ти хочеш допитувати його? Я бачу тут жаровню i Ахмеда Змiю! Невже ви припiкали його вогнем? З тими словами Бекiр зiрвав з ши┐ Звенигори аркан i обняв невiльника. Глухий гомiн пролетiв над юрбою. Чорнобородий розвiв руками, не знаючи, радiти йому чи гнiватись вiд тако┐ несподiванки. А визволений козак, з одного боку притискуючи до себе Бекiра, а з другого - Яцька, весело блискав бiлими зубами i говорив, звертаючись до Мустафи: - Мустафа-ага, тепер ти переконався, хто я такий... Друг твого друга не може бути тво┐м ворогом! Якщо ти повернеш менi зброю Ферхада чи даси iншу, то поповниш сво┐ ряди ще одним во┐ном, який ненавидить Гамiд-бея так само, як ви з Бе-кiром. - Поверни йому зброю, Мустафа, прошу тебе, - кинувся до Чорнобородого Бекiр. - Арсен зна║ замок Аксу краще, нiж будь-хто з нас. Вiн довгий час був невiльником Гамiд-бея i допоможе нам пiд час нiчного нападу. - Але ж вiн гяур... - То й що з того? Гамiд - правовiрний мусульманин,