о загону, всi║┐ справи, на яку вiн пiдняв цих людей? Що робити? Побачивши, що Звенигора вдарив на ворога з тилу, Мустафа скочив з каменя i, вимахуючи над головою довгою кривою шаблею, рвонувся в саму гущу бою. - Вперед, друзi! На супостатiв! - загримiв його голос. - За мною! За мною! Впевненiсть ватажка надала людям смiливостi й снаги. Гучний поклик: "Алла, алла┐"пiдстьобнув ┐х i погнав уперед. Заблискотiли над головами шаблi, замиготiли в синюватiй вечiрнiй iмлi темнi списи. Натиск був такий сильний i несподiваний, що враз чимало ворожих воякiв упало пiд ноги повстанцiв. - Натиснемо, натиснемо ще, друзi! - заохочував Мустафа Чорнобородий сво┐х людей. - Вперед! Вперед! Не дамо оточити себе! Бекiре, проривайся правим кра║м!.. Бекiр iз гуртом повстанцiв i сам намагався пробитися вперед, але нiяк -не мiг. У нього залишилося зовсiм мало во┐нiв. Решта або полягли, або були пораненi. Однак вiн одважно налетiв на ворожу лаву, шаблею прокладаючи дорогу товаришам. За ним ринули iншi... Златка з Яцьком сидiли пiд скелею i прислухалися до далеких крикiв. Яцько був не в настро┐. Йому зовсiм не хотiлося охороняти цю туркеню, за яку так уболiвав Арсен. Навпаки, хотiлося стати учасником справжнього дiла. Штурм замку вiн до уваги не брав. Хiба ж то був бiй? Кудись бiг, щось кричав несамовито. Штрикнув смолоскипом якомусь турковi в пику - i все... А хлопцевi уявлялося, як на нього налiтають десятки ворогiв, а вiн одним помахом шаблi розтина║ ┐х вiд плеча аж до пояса!.. I всi дивуються незвичайнiй хоробростi молодого героя. - Я пiду з тобою. Арсене, - просився Яцько, коли той збирався в бiй. - Ну, дозволь!.. Златка сама посидить... - Мовчи i роби, що наказую! - суворо вiдрiзав тодi Арсен i пiдiйшов до дiвчини. Златка пiдвелася, зiтхнула. В останнi днi життя закрутило ┐┐, мов трiску на бистринi. Не встигла прийти до пам'ятi пiсля нападу повстанцiв на замок Аксу, як розповiдi Арсена, а потiм Якуба про ┐┐ далеку батькiвщину i рiдних ще дужче роз'ятрили душу. Серце леденiло вiд усвiдомлення того, що лишилася сама-самi-сiнька, як вiдламана гiлка на шляху. Хiба може вона сподiватися на зустрiч з батьками? Вони iснують нiби в iншому часi й iншому свiтi, зустрiтися з ними так само неможливо, як i з тими, хто в могилi. Дiвчину охоплював страх. I тiльки ласкавi Якубовi слова i нiжний погляд загадкового козака, що вже двiчi рятував ┐┐ вiд смертi, утримували вiд розпачу. - Златко, - сказав Арсен, беручи дiвчину за руку, - наступа║ хвилина, яка може навiки розлучити нас. Iду в бiй. А там усе можливе - навiть смерть! Тож я хочу тобi сказати, що менi дуже жаль буде загинути саме тодi, коли зустрiв тебе... Коли покохав тебе... Златка спалахнула й опустила очi. Але руки не вирвала. Серце ┐┐ стислося. При║мно чути це, однак не хотiлося, щоб отi заповiтнi слова, про якi мрi║ кожна дiвчина, було вимовлено за таких обставин. Арсен нiби прочитав думки ┐┐ i, помовчавши якийсь час, сказаь: - Якщо мене не стане, довiрся Якубовi. Вiн знайде шлях до Болгарi┐... А якщо i його вб'ють, тодi тво┐м захисником залишиться один Яцько. Хай прикинеться глухонiмим, i ви, як брат' i сестра, зможете, допомагаючи одне одному, подорожувати, куди захочете, - в Болгарiю чи й на Укра┐ну. Свiт широкий, i ти ще знайдеш сво║ щастя... А щоб легше було в дорозi, я залишу тобi свiй пояс - у ньому золото. Поки я живий, вено не належить менi, але якщо загину, ти можеш використати його. Вiн простягнув ┐й важкий широкий черес. - Надiнь на себе! Златка заховала пояс пiд покривало. В цю мить з долини долетiли крики. Арсен потис холоднi пальцi дiвчини, шепнув: - Златко... Люба... - Хай береже тебе аллах, - промовила дiвчина ледь чутно. - Iди! Я ждатиму тебе... Потiм гукнув Яцьковi: - Ти все зрозумiв, що я тобi наказував? - Так. - Дивися ж - без витiвок! Побачу на полi бою - вiдшмагаю, як хлопчиська, при всiх! - Вiн здерся на скелю, окинув поглядом поле бою i махнув рукою. - Вперед, друзi! Загiн вибрався iз засади й помчав у долину на допомогу товаришам... Яцько примостився на вершечку скелi, не дуже турбуючись тим, що його можуть помiтити ворожi стрiльцi з лукiв, бо непохитно вiрив у перемогу повстанцiв. Хоча вже сутенiло, йому ще добре було видно всю долину, що мала в довжину бiльше як пiвмилi. Ближче до нього, крокiв за двiстi. Чорнобородий робив вiдчайдушнi спроби прорватися крiзь ворожi лави. Загiн Арсена врiзався з тилу. Вороги похитнулися, але, побачивши пiдкрiплення, що сунуло з бокiв, стали спинами один до одного i почали вiдчайдушне вiдбиватися вiд повстанцiв. Яцько здогадався, що то були не слуги Ферхада чи Гамiда, а добре озбро║нi й вишколенi во┐ни, якi протиставили великiй кiлькостi повстанцiв виучку i вiйськову майстернiсть. Вони сплутали всi розрахунки Чорнобородого. Хоча багато ┐х упало на полi бою, решта затримувала повстанцiв до того часу, поки не прибуло свiже пiдкрiплення. Ряди повстанцiв швидко рiдiли. У Яцька стислося серце, коли вiн побачив, як двi ворожi лавини, що виринули з засiдок, оточили повстанцiв з усiх бокiв. Почалася ще лютiша битва. Звенигора зi сво┐м загоном мiг би випорснути з кiльця, але, мабуть, не думав про це, бо врубувався все глибше в стрiй яничарiв, i полиск його шаблi наводив жах на ворогiв: вони розступались перед ним, як отара перед розлютованим биком. Поряд з ним iшли Якуб з Iсметом, i ця трiйка, мов клином, розколювала густi лави нападникiв. Та сонце зайшло, i в глибокiй гiрськiй ущелинi стало враз темно. Все злилося в Яцькових очах, i тепер йому здавалося, що то копошиться великий мурашник. А згодом iмла чорною пеленою окутала i його. Долiтали тiльки страшнi крики ошалiлих людей, брязкiт збро┐ та стогiн i прокляття поранених. Поволi гомiн бою почав ущухати, а в серцi хлопця наростала тривога. Вiн уже не тiшив себе думкою про перемогу повстанцiв, бо занадто нерiвнi були сили. Залишалося одно: сподiватися, що хто-небудь iз сво┐х уряту║ться i вiн не зостанеться самотнiй у цiй кривавiй долинi. Та ось до його слуху долинув Арсенiв голос: - Яцьку, тiкай! Не жди нас! Тiкай┐ Яцько здригнувся i напружив усю увагу, намагаючись хоч що-небудь побачити внизу або ще раз почути голос старшого друга. Та бiльше нiчого не почув i не побачив. Битва закiнчилася. Запанувала тиша, яку вряди-годи порушували передсмертнi хрипи умираючих та радiснi крики переможцiв. Що ж._ робити! Тiкати з Златкою подалi вiд цього страшного мiсця? А як же Арсен? Може, вiн, поранений, лежить десь пiд кущем i чека║ на допомогу? Златчинi плечi здригалися вiд нечутного ридання. - Всi нашi загинули, - чи то ствердила, чи запитала вона. - Може, й нi, - утiшав ┐┐ Яцько, - стемнi║, пiду подивлюся... Ця думка - пiти подивитися - виникла раптово i не давала спокою хлопцевi. Вiн ледве дiждався хвилини, коли в долинi стихла метушня переможцiв, якi зносили сво┐х поранених до вогнищ, що запалахкотiли пiд горбами, осторонь вiд поля бою. Здалеку було чути, як перегукуються вартовi. Наказавши Златцi нiкуди не вiдлучатися, Яцько сповз зi скелi i улоговиною, помiж кущами, поплазував на бойовище. Бiльше години никав вiн там, намагаючись серед багатьох трупiв розпiзнати Арсена. Нiч була темна, вiд далеких вогнiв долiтали слабкi вiдблиски. Хлопець пiднiмав голови вбитих, повертав до вогню i тихо опускав на землю: Арсена нiде не знаходив. Де ж вiн? Може, поранений i в полонi? Здобувши повну перемогу, ворожi вояки повмощувалися довкола вогнищ на спочинок. Лише кiлька вартових бовванiло довкола табору. Яцько обережно пiдкрався ближче i залiг пiд кущем. Почувся тихий стогiн, що долетiв з мороку ночi, а вслiд за ним груба лайка: - Буду я ще шукати для тебе воду, собако! Здохнеш i так до ранку! Замовкни, а то прикiнчу, ' негiднику! Кому це так вiдповiда║ вартовий? Напевно, не сво║му пораненому, а полоненому повстанцю. Яцько шуснув попiд кущами й опинився насупроти вартового, котрий сидiв на каменi, пiдмостивши пiд себе якусь лахманину. Перед ним у неглибокому ярку, виритому дощовими потоками, лежало кiлька зв'язаних бранцiв. Яцько не мiг розпiзнати, чи серед них був Арсен, бо найближче вогнище вже почало пригасати. Серце хлопця забилося швидше. Отже, не всi повстанцi заги-нулиi Може, й Арсен серед них, адже в самому кiнцi бою був ще живий. Вiн задумався: як же допомогти полоненим визволитися? Найпростiше - вбити вартового. Спершу так i хотiв зробити: пiдкрастися й ударити ятаганом по нахиленiй ши┐. Але той мiг крикнути, зчинити тривогу - i тодi все загине. Нi, так не годиться. Може, почекати, поки засне? Та вартовий, мов на зло, не засинав, а тихо мугикав собi пiд носа якусь пiсеньку, погойдуючись з боку на бiк. Яцько був у розпачi. Час iшов, минав безповоротно. Перед ранком зiйде мiсяць, i тодi взагалi нiчого не зробиш. Треба на щось зважитись! А на що? Витягнувши ятаган, юнак поволi поповз уперед, завмираючи при найлегшому шороховi. Серце лунко калатало в грудях. Вiд хвилювання спiтнiли руки i пересохло в ротi. Це ж вiн уперше в життi ма║ вбити людину! Хай i ворога - та все ж людину! Однак убивати не довелося. Вартовий заворушився, пiдвiвся i поколивав до вогнища, на ходу збираючи сухий хмиз. Яцько полегшено передихнув, миттю пригинцi перебiг вiдкриту мiсцину i плигнув у яму. Скотившись крутим схилом на дно, ударився обличчям об щось тверде. - Що за диявол тут товчеться! - почувся голос. - Арсене! - прошепотiв Яцько. - Це ти? Живий? Не поранений? - Яцько? - зрадiв козак. - Як ти сюди потрапив? Сам знайшов чи, - в голосi почулася тривога, - привели? Яцько не вiдповiв. Гарячкове намацав зв'язанi руки i ятаганом розрiзав вiрьовку. - Швидше! Поки нема вартового, тiкаймо! - Тут ще, крiм мене, Iсмет i Якуб. Iсмет поранений. Дай ятаган!.. Вiн швидко звiльнив вiд пут товаришiв i виглянув iз ями. Вартовий повертався назад. - Жаль, не встигнемо вшитися до його приходу. Доведеться вiдправити до прабатькiв! Ти ляж, Яцьку, ми з Якубом самi. Якщо зчиниться тривога, тiкай, не чекаючи на нас! Арсен i Якуб прича┐лися в тiнi пiд каменем. Вартовий, нiчого не пiдозрiваючи, вмостився на сво║му джеббе i солодко позiхнув, заплющивши вiд задоволення очi. В ту ж мить шорсткий вовняний кляп затулив йому рота, а мiцнi руки здушили шию. Вартовий заборсався, намагаючись вирватись, захарчав, але швидко замовк. - Гайда, друзi! - шепнув Арсен i взяв на оберемок Iсмета. Хмиз, який яничари пiдкинули в цей час на вогнище, пригасив вогонь. Три постатi непомiченими прослизнули через похмуре бойовище, де лежали вперемiш мертвi повстанцi i яничари. На землi подекуди блищала зброя. Втiкачi взяли по шаблi i шаснули в ущелину, де ховалася Златка. Забравши з собою дiвчину, швидко пiрнули в густу темряву. Опiвночi досягли берега Кизил-Iрмаку. Почав сходити мiсяць, i каламутнi хвилi рiки заграли мерехтливими срiблястими вiдблисками. Лiворуч виднiлося якесь невеличке село. На кiлках, убитих у землю, сохли рибальськi сiтки. Бiля причалу темнiло кiлька гостроносих човнiв. Iсмет не приходив до пам'ятi. Його поклали на землю i прикрили вовняною ковдрою. - Що робитимемо, друзi? - спитав Арсен. - Незабаром ранок, i по наших слiдах кинуться переслiдувачi. Якубе, ти мiж нами найстарший i добре "зна║ш кра┐ну, порадь, як нам бути? - Моя думка така: тiкати звiдси якнайшвидше i якнайдалi. Найзручнiше - спуститися на човнi вниз по Iрмаку. Течiя в ньому швидка, i ми до ранку вiдпливли б на десять, а то й п'ятнадцять фарсахiв... Правда, на рiчцi ║ пороги, але я ┐х знаю. Перепливемо. - А що - це було б непогано! Розумна порада! Гайда! Вони кинулись до причалу. Одв'язали чималий човен. Замiсть весел вирубали довгi кiлки. Та раптом до ┐хнього слуху долетiв глухий стогiн. Потiм почувся тупiт нiг. Утiкачi завмерли, прича┐лися за кущами. Не сумнiвалися, що по ┐хньому слiду йде погоня, тож випливати на середину рiки було небезпечно, i Арсен тримався руками за гiлля, що добре захищало ┐х вiд стороннього Хтось швидко наближався. Пiд ногами шелестiла трава, трiщало сухе галуззя. Якуб прикрив обличчя Iсмета кауком, щоб стогiн пораненого .┐й викрив ┐х. Яцько стискав у руцi ятаган. Златка зiщулилась на лавочцi, тремтячи вiд нiчно┐ прохолоди i страху. Тiльки Арсен, уловивши вухом, що йде хтось один i з важкою ношею, спокiйно чекав, поки незнайомець зникне в мороцi ночi. Однак незнайомець зупинився за кущем, якраз навпроти човна, i щось пробурмотiв нерозбiрливе. Арсен подумав досадливо, що доведеться, мабуть, вiдправити непроханого гостя до чорта в пекло. Тримаючись лiвою рукою за гiлляку, обережно почав виймати з пiхов шаблю. Та в цей час з-за кущiв долинув знайомий голос: - Кинь мене тут, пане Мартине. Не тягни... Однак я не жилець на бiлому свiтi... Рятуйся сам, поки не пiзно. - Е, пане Квочко, це було б не по-лицарськи, - прогув у вiдповiдь голос Спихальського. - Н║х мене перун заб'║, якщо я залишу товариша в бiдi! - I сам загинеш - i мене не вряту║ш. Арсен сунув шаблю назад у пiхви i, полегшено зiтхнувши, покликав: - Сюди, пане Спихальський, сюди! Неси пораненого на човен! - О матка боска! - вигукнув Спихальський. - Ти чу║ш, пане Квочко? Там нашi! Тепер ми врятованi! До берега вийшов, зiгнутий пiд важкою ношею, мокрий вiд кровi i поту поляк. Арсен перехопив у нього пораненого, поклав на дно човна. - Сiдай швидше, пане Мартине. Вiдплива║мо! Спихальський сiв на лавочку. Арсен i Якуб сильно вiдштовхнулися вiд берега, i човен, пiдхоплений стрiмкою течi║ю, поплив на середину рiки. ФЕЛЮКА В МОРI Цiлу добу пливли без вiдпочинку. Тiльки на другий день, коли допiк голод, причалили бiля якогось невеличкого сiльця до берега, i Якуб купив кiлька десяткiв сухих ячних коржiв i торбу овечого сиру. На третiй день поховали у водах Кизил-Iрмаку Iсмета. А на восьмий добралися до заболоченого, зарослого очеретами гирла, так схожого на неозорi Днiпровськi плавнi. Важке зелене море болотяно┐ рослинностi весело хлюпалося пiд поривами свiжого вiтру. Згра┐ рiзнобарвного птаства шугали над безмежними просторами заростей. На спокiйних плесах i в каламутних заводях лiниво сновигали незграбнi рибальськi човни. Пiзно ввечерi вигреблися до одного з островiв, намитих морським прибо║м i рiчковими наносами. Там помiтили у вузькiй протоцi бiле вiтрило. На березi палахкотiв вогонь. Навiть на вiддалi чути було, як смачно пахне варена риба. Бiля багаття сидiли рибалки i ┐ли з казанка духмяну юшку. Вони не помiтили в темрявi човна, що тихо причалив до ┐хньо┐ фелюки. Утiкачi здерлися на судно i вiдштовхнулися вiд берега. Нахилившись на лiвий бiк, фелюка ковзнула в протоку, що сполучала гирло рiки з морем. Тiльки тодi почувся пронизливий крик рибалок, але вiн незабаром розтанув у шумi прибою. Арсен стояв бiля стерна, i радiсть розпирала йому груди. Перед ним прослався шлях на батькiвщину! Час, проведений у неволi, здавався важким сном, що минув безповоротно. Тепер вiн бажав тiльки одного - попутного вiтру й удачi. А там... Фелюка йшла шпарко. Поскрипували снастi, гуло вiтрило. Рвучкий вiтер усе далi й далi вiдгонив судно вiд чужих темних берегiв. Два днi минули без пригод. Кiлька кораблiв, що зустрiлися втiкачам, не звернули на них уваги i пропливли мимо. В трюмi було вдосталь води в бочцi та в'ялено┐ риби. Нiщо не вiщувало лиха. Ще день-другий - i ось-ось покажуться пологi береги Буджака або Добруджi. А там - рукою подати до Днiпра... Та бiда нагрянула раптово, коли ┐┐ нiхто не чекав. На третю нiч зник вiтер, i парус повис, мов ганчiрка. Фелюка зупинилась. Однак море було чомусь неспокiйне. Воно тривожно дихало, глухо стогнало, легко колишучи невелике суденце на сво┐х могутнiх грудях. Мiсяць зайшов за хмари, i навколо запала непроглядна темрява. Стало важко дихати. - Збира║ться на грозу, - сказав Якуб. Арсен перехилився через борт, приклав до вуха долоню. До його слуху долинуло ледь чутне рокотання, що пiднiмалося мовби з самих глибин. Вiн знав: такий гул у степу - вiрна ознака, що десь далеко йде кiнна орда. А на морi.. Невже буря? Невже, коли до днiпровського гирла лишилося день чи два ходу, ┐м на путi стане непереборна перешкода? - Опустiть вiтрило! Укрiпiть бочку з водою! Та не забудьте люка закрити! Поспiшайте, друзi! - гукнув вiн, вслухаючись у глухий, наростаючий гул. У темрявi нелегко було справитися з великим i важким вiтрилом. Вiрьовки заплутались, ┐х довелося обрубати шаблями. Полотнище впало вниз, i його запхнули в трюм. Тим часом грiзний гул, що йшов, як здавалося, зi всiх бокiв, раптом перерiс у важкий рев i свист. Фелюка здригнулася, нахилилася на лiвий бiк. Арсен налiг на стерно i поставив судно кормою до вiтру, який пiдхопив ┐┐, мов пiр'┐нку, затряс, завертiв i понiс у темряву ночi. Холоднi хвилi перекотилися через палубу. Арсен виплюнув з рота солону воду. - Якубе, Яцьку, йдiть униз! Вам тут нiчого робити! Ми залишимось нагорi удвох з Мартином. Мокрi з нiг до голови Якуб i Яцько, тримаючись за снастi, пробралися в носову частину фелюки. Вiдчинили ляду i втиснулися в тiсну комiрчину. В кутку, гойдаючись у пiдвiшенiй на металевих ланцюжках лампадцi, жовтавим вогником коптiла свiчка. Златка сидiла на лавцi, за невеличким столиком, а Квочка лежав просто долi. Рана його загно┐лась, нога розпухла. Вiд гострого болю йому хотiлося кричати, вити, але не було сили, i вiн жалiбно стогнав. Якуб i Яцько переступили через Квочку i вмостилися в кутку, молячись сво┐м, таким не схожим богам, щоб урятували вiд розлютовано┐ стихi┐. Буря дужчала. Навкруги все ревло, клекотiло, бiснувалось, мов у киплячому казанi. Пронизливий вiтер згинав щоглу, жбурляв на палубу важким громаддям хвиль, нiби хотiв будь-що закрутити, перевернути утле суденце, злизнути з поверхнi моря, мов росинку з листка. В його обшивцi щось скрипiло, стогнало, трiщало, i здавалося, фелюка от-от розсиплеться й розвi║ться в бурхливому мороцi. Арсен навалився грудьми на стерно, вiдчуваючи, що воно переста║ слухатись його. Спихальський з другого боку вчепився руками, тягнув щосили на себе. - Витрима║? - А кат його зна║! Будемо сподiватися на краще. Якщо буря не посилиться, то, може, якось минеться! - прокричав у вiдповiдь Арсен. Новий порив вiтру пiдняв ┐х на гребiнь велетенсько┐ хвилi, а потiм рвучко кинув у бездонну прiрву. Затрiщала щогла i з грюкотом упала на носову надбудову. Наступна хвиля змила уламки в море. Блискавицi били безперервно. Спихальський помертвiлими губами шепотiв: "кзус, Марiя!" Арсен вiдчував, що i в нього похололо пiд серцем. Яке безглуздя! Вирватися з неволi, подолати такi труднощi - i потонути в морi! Так минула нiч. Уранцi Спихальський помiтив попереду мiж хвилями щось темне. - Скеля, Арсене! - вигукнув злякано. Обидва налягли на стерно. Фелюка круто повернула вбiк, пiдставивши правий борт натисковi оскаженiлого вiтру, майже лягла на гребiнь водяного валу. I тут Арсен побачив, що то не скеля. - Цс. корабель!.. Галера... Потопа║... Скоро пiде на дно... Тримайся, пане Мартине, зараз ударимось об не┐! Вони ще дужче налягли на стерно, намагаючись просковзнути мимо перевернутого догори днищем судна. Але вiдстань до нього швидко скорочувалась, i уникнути зiткнення було вже неможливо. Фелюка поковзом черкнула кормою об галеру. Пролунав оглушливий трiск - стерно переламалось i зникло у хвилях. Вiд удару Спихальський перелетiв через борт i опинився у водi Добре, що вони ще звечора прив'язалися вiрьовкою до залiзно┐ скоби, то його не затягло у вируючу безодню, а Арсен допомiг вибратися на палубу. - А, най його мамi, давненько я не купався з таким задоволенням, як ниньки! - не втримався вiд сумного жарту переляканий, мокрий з голови до нiг шляхтич. Тепер, коли стерно зламалось i фелюка затанцювала на хвилях, як хотiла, ┐м нiчого було робити на палубi, i вони втиснулись у мокру, темну комiрчину. - Ну, що там? - простогнав Квочка. - Буря ще бiльше розiгралася? Ми думали, що вже потопа║мо, - так трiснуло щось... - Поки що не потопа║мо, але... потонемо, будьте певнi, пане Квочко, - похмуро вiдповiв Спихальський, здригаючись вiд холоду. Тiльки тепер до нього дiйшло, що був на волосину вiд смертi, i йому стало по-справжньому страшно. - Потонемо? - Квочка надовго замовк, а потiм тихо сказав: - Це через мене... - Як то? - спитав Арсен. - Я чув старе козацьке повiр'я: якщо на море випливе грiшник, то обов'язково накличе на себе i сво┐х товаришiв бiду. Буря потопить або розмета║ по морю ┐хнi човни. А я великий грiшник-Коли тiкав од пана Яблоновського, обiцяв матерi i братовi вирвати i ┐х з лядсько┐ неволi, забрати з собою. Щоб не знущалась над ними панська сволота... - Ну, ну, пане Квочко, не так круто! - пiдняв голос пан Спи-хзльськяй. - Можна знайти iнше слово! - Я й кажу: папська наволоч щоб не знущалась над ними! А я - та й до цих пiр. Проклятий! Забув матiр i брата... Нема║ менi прощення! За це бог i кара║ мене, а разом зi мною i вас. - Не мели дурниць! - пiдвищив голос Арсен, зрозумiвши, до чого той верне. - Всi ми грiшники, крiм Яцька та Златки. - Не вмовляй мене, брате, - заперечив Квочка. - Я вiдчуваю, що наступа║ час, коли мушу стати перед богом. Тож в останню хвилину, може, зараджу вашому лиху. За Квочкою плакати нiхто не буде: жiнка й дiти в неволi, мати, мабуть, померла... А братовi не до слiз - встигав би вичухуватись вiд панських канчукiв, чума б ┐х побрала! - Кгм, кгм, - закашлявся пан Спихальський, але промовчав. А Квочка говорив далi: - Чув я вiд старих людей, що коли такий грiшник добровiльно кинеться пiд час бурi в море, то воно прийме жертву, i буря стихне. - Дурницi! - знову вигукнув Арсен, але голос його прозвучав невпевнено. - Я не дозволю тобi зробити це! - Друже, навiть господь-бог не ма║ влади над смертю. А ти хочеш зупинити ┐┐. Даремнi намагання! Вони замовкли. Фелюку кидало з боку на бiк, мов суху шкаралупу. Все в нiй трiщало, скрипiло. Кожна хвилина могла бути для не┐ останньою. Пiсля особливо могутнього удару грому i пориву вiтру, коли здавалося, що судно стало сторчма i от-от перекинеться. Квочка, стогнучи, зiп'явся на ноги, пересунувся по лавi до ляди, вiдчинив ┐┐. - Ти куди? - схопився Арсен. Але Квочка зупинив його, пiднявши перед собою руку. - Прощайте! Я однак не жилець на бiлому свiтi! А вам ще, може, пощастить добратися до рiдно┐ землi Поклонiться ┐й вiд мене... Мало я ┐┐ орав, скородив, засiвав... Хай пробача║... Але скажiть, що любив безмежно! Хоч i не наша була, а панська!.. Любив... В його словах вчувалась якась незвичайна сила i проникливiсть. Арсен здригнувся, бо зрозумiв, що так можна говорити тiльки перед смертю, тому не посмiв затримати цього змученого, але сильного духом чоловiка. Квочка помахав рукою, усмiхнувся й, обiпершись здоровою ногою об порiг, вистрибнув на палубу. В ту ж мить велетенська хвиля накрила його з головою i понесла у киплячу вируючу каламуть. - О свята Марiя! - прошепотiв побiлiлими губами пан Спихальський. Усi мовчали. Наступний день теж не принiс затишшя. Вiд нещадно┐ хитавицi i морсько┐ хвороби обличчя втiкачiв позеленiли. Свiт перекидався ┐м перед очима: то провалювався в безодню, то ставав дибки, лiзучи н.i стрiмку водяну стiну. Лиiiiе на третiй день буря почала вщухати. По небу пливли похмурi сiрi хмари, море важко здiймалося, стогнало i кидало фелюку, мов стеблинку. Куди вона пливла, без стерна i вiтрила, нiхто не знав. Крiзь хмари годi було побачити сонце чи зорi, щоб визначити напрям. Доводилося сидiти й терпеливо чекати сво║┐ долi. До всiх бiд фелюка поволi почала кренитися на один бiк. Вiдкривши трюм, побачили, що вiн до половини затоплений водою. Десь протiкало. Якщо не запобiгти лиху, судно через кiлька годин пiде на дно. Арсен плигнув униз - вода сягнула йому попiд руки. Чим же вичерпувати? Вiн згадав про бочку з прiсною водою. Намацав ┐┐ в кутку пiд вiтрилом, вибив ногою дно, вiдв'язав i подав Спихаль-ському на палубу. Той приладнав до не┐ канат, утворивши якусь подобу велетенського вiдра. Його витягали втрьох. Вода в трюмi не спадала, але й не прибувала. Це вже був порятунок. Минув день, а потiм нiч. Утiкачi працювали без вiдпочинку. Яць-ко намагався не вiдставати вiд дорослих, та пiд ранок зовсiм знесилiв, i Арсен вiдiслав його в комiрчину. Яцько не послухався, сiв на палубi пiд зламаною щоглою. Раптом скочив на ноги i хрипко вигукнув: - Берег! Я бачу землю! Всi глянули в той бiк, куди показував хлопець. Крiзь сiру ранкову iмлу виразно вимальовувались обриси гористого берега, порослого лiсом. Вiтер гнав фелюку просто на нього. Втомленi втiкачi кинули бочку i втупились очима в невiдому землю. Куди ┐х прибило? Знову до Туреччини? До Криму? Чи, може, до Болгарi┐? Арсен знав напевне - це не гирло Днiпра i не береги Добруджi чи Буджака, низькi i безлiснi. Отже... Та гадати нiколи. Фелюка швидко наближа║ться до бурунiв. Уже чути шум прибою. Стривоженi втiкачi домовились, як поводитися, коли виявиться, що вони знову опинилися в Туреччинi. Все залежатиме вiд обставин. Але всi погодилися, що Якуб удаватиме з себе купця з Трапезонту. Златка - його доньку, а Звенигора, Спихальський i Яцько - невiльникiв. Бiля берега сiрiла вузька пiщана коса. ┐х несло на не┐. Зустрiч могла бути фатальна не тiльки для судна, а й для людей. Хоч буря ущухла, прибiй був дуже сильний. Арсен став бiля Златки, щоб допомогти ┐й. Якуб молитовне склав руки, наче благав аллаха послати ┐м порятунок. Один Яцько почував себе спокiйно, не уявляючи, що зустрiч з берегом може обернутися чи║юсь смертю або калiцтвом. - Берег зовсiм дикий, - сказав хлопець, вдивляючись у гори, що уступами спускалися майже до самого моря. Та йому нiхто не вiдповiв. Фелюка раптом ударилась об пiдводну скелю, затрiщала, похилилась, i люди з криком полетiли сторчма в пiнисту каламутну воду. Частина друга КОЛИБА НАД МОРЕМ Берег тiльки здавався пустельним. Насправдi, коли б Яцько мав можливiсть уважнiше роздивитися, то помiтив би в затишнiй улоговинi, пiд захистом покручених морськими вiтрами дерев стару чорну колибу з грубо обтесаних соснових колод. Низькi дверi хатини були розчиненi. На порозi сидiв старий, тримаючи рибальську сiтку, усiяну тугими поплавками з кори. Старий перебирав ┐┐ вузлуватими зморшкуватими пальцями, знаходив дiрки i вправно заплiтав суканими конопляними нитками. Обличчя в дiда темне, пооране зморшками, але по-старечому красиве. Сиве волосся обрамлю║ високого загорiлого лоба i спада║ на боки важкими хвилями. Примерхлi чорнi очi пильно дивляться з-пiд кострубатих брiв. Чиста бiла сорочка, стягнута на комiрi синьою стьожкою, свiдчить, що в колибi ║ дбайливi жiночi руки. Справдi, з-за колиби вибiгла присадкувата пишнотiла дiвчина з дерев'яним цеберком у руцi i, розхлюпуючи густе козине молоко, кинулась до старого: - Леле, мале! ' Гляньте, дiдусю, на море! Там потопа║ корабель! З нього попадали у воду люди!.. Допоможiмо ┐м! Нумо швидше на берег! Ну ж, не барiтьсяi Старий вiдкинув сiтку, пiдвiвся i, приклавши руку до лоба, глянув на море. Там, де проходить прибережна пiщана коса, чорнiло над водою перекинуте судно. Прибiй шарпав його, наближав до берега. Вiддалеки бовталися у водi люди. Крiзь шум вiтру ледь проривались розпачливi крики. - Швидше! - вигукнув старий i прудко, що нiяк не пасувало до його статечно┐ постатi, помчав за дiвчиною до моря. У невеликiй, але добре захищенiй од вiтру затоцi стояв рибальський човен. Дiвчина добiгла перша. Старий поспiшав за нею. - Чекай, Марiйко! Я з тобою! Пiд дужим помахом весел човен швидко виплив з затоки i полинув навперекiс бурунам до потерпiлих. Першим видерся на нього Яцько. Вiн допомiг нежданим рятiвникам витягти з води Златку i Якуба, що вже зовсiм знесилiв. Звенигора i Спихальський, взявшись руками за борти, пливли поряд. До колиби Якуба принесли на руках i поклали на старих сiтках, застелених лiжником. Марiйка подала холодно┐ джерельно┐ води, однак йому було ще погано. - Це твiй батько? - поцiкавилась дiвчина. - Так, - вiдповiла Златка. - А мама де? - Нема. Я сирота. Це була майже правда. Адже Златка не знала сво┐х батькiв. Та й невiдомо, чи живi вони зараз. - Бiдненька, - пожалiла Марiйка гостю i принесла сухий одяг, щоб Златка переодяглась. - Не горюй. Добре, що сама зосталася жива. А сирiт багато на свiтi. Я теж сирота. - А хiба то не твiй тато? - Нi, то мiй дiдусь. Вiн один у мене з рiднi. Тата й маму я не пам'ятаю навiть. пх було страчено, коли я була ще зовсiм маленька... - Страчено? Ким? Марiйка запнулась, нiби завагалась - казати чи нi? п┐ засмагле кругле обличчя посмутнiло, а очi заблищали вологою. У дiвчини мiцнi натрудженi руки, широкi, як у чоловiка, але по-жiночому округленi плечi. Невисока, повна, туга, як молодий огiрок, вона була мiцна i по-сво║му гарна. Всi, хто знав Марiйку, навiть дiдусь, звали ┐┐ дундою, тобто товстункою. Вона не ображалась i радо вiдгукувалась на прiзвисько. - Колись у нашому селi переховувались гайдуки, повстанцi, - сказала Марiйка тихо. - Яничари дiзналися про те, наскочили - спалили всi колиби, а людей перебили. Тодi загинули й мо┐ батьки... Дiдусевi пощастило вихопити мене з пожарища i втекти в гори. Назад вiн не повернувся. Збудував тут собi хатину, i ми стали з ним жити над морем. Дiдусь ловить рибу, а я доглядаю овечок та кiз, у лiсi збираю гриби, горiхи, грушi, аличу... - А гайдуки, про яких ти менi розповiдала... вони ще й досi у вас ║? - Златка понизила голос. - А чого це тебе цiкавить? - Страшно стало... Ще сюди прийдуть... - Дурненька... - Марiйка засмiялась. - Гайдуки добрi, хороших людей не займають... Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по-нашому балака║ш. Нiби справжня болгарка. - У мене няня була болгарка. - От воно що... Хоч слова у Марiйки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок. Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з мiсця. - Ой леле! Я й забула, що в мене чорба варитьсяi Утiкачi сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на каменi ятаган - поголився. Пан Спихальський пiдставив i сво║ заросле облчччя. - Поголи, пане добродзею, - сказав, умощуючись на каменi i пiдставляючи руду щетину. - Тiльки вусiв не чiпай. Вуса - то найперша ознака шляхетностi... Та ще такi, як у мене! Пхе! Не одна пан║нка сохла через них. А були й такi, прошу пана, же клали до мо┐х нiг цiлi ма║тки, абись тiльки став ┐м за мужа! - Ну, i де ж тi ма║тки? - спитав Арсен, пiдморгнувши Яцьковi i щосили шхребучи тугу щоку шляхтича. Щетина аж трiщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпiв. - Е-е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якiсь там ма║тки. - Вiн пiдняв угору палець. - Воля - то найлiпший ма║ток, прошу пана! - Але ж пан усе-таки одружився, наскiльки я пам'ятаю з розмов? - То був чорт у подобi янгола! Але дай-но менi добратися додому!.. - почервонiв Спихальський. Вiн не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженiло завертiв ясно-голубими очима i як налилося кров'ю обличчя, можна було догадатися, що панi Вандзi перепаде на горiхи. - Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому. - Дуже просто┐ З Туреччини втекли, а з Болгарi┐ - i поготiв! - Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспiшай! У мене тут ║ одна пильна справа. - I Арсен розповiв про Сiркового брата, якого мав визволити. Спихальський i Яцько задумались. Це мiняло ┐хнi намiри. Замiсть того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого i в гадцi не мав. Спихальський теж полюбив козака i високо оцiнив його за розум, хоробрiсть i кмiтливiсть. - Що ж, тодi й ми зоста║мося, - сказав вiн. - Виручимо того невiльника i разом повернемось на батькiвщину. З колиби вийшов старий. З-за його спини визирала Марiйка, пiдозрiло поглядаючи на чужинцiв. - Будь обережний, дiдусю, - шептала. - Я чомусь думаю, що це небезпечнi люди... З часу на час ма║ прибути Драган, може, розмову вiдкласти до його приходу? - Гаразд. Готуй на стiл. А я вже сам знаю, що менi робити. Марiйка зникла в сiнях, а старий поволi наблизився до гостей. - Прошу, другарi, до господи старого Момчила. Марiйка наварила чорби, а до не┐ ║ хлiб i бринза. Та й ракi┐ знайдеться сулiя. - Спасибi, бай ' Момчиле, ми з великим задоволенням скориста║мося з вашо┐ гостинностi, - вiдповiв Арсен. - Би, правду кажучи, добре-таки охляли за цi днi... - А звiдки путь держите, другарi? I хто ви? Арсен чекав такого запитання. I хоча дiд Момчил здавався йому чесною людиною, вiдповiв так, як домовились: - З Трапезонта пливли до Варни. Зi сво┐м хазя┐ном, купцем. Ми козаки... А вiри християнсько┐... - Руснаки, виходить! - зрадiв старий. - То добре! А чого ж панька║тесь iз господарем? Можна подумати, що вiн ваш вуйко чи брат... За ноги б - та в море, невiру! А самi - гайда додому! Втiкачi полегшено зiтхнули. Виходить, потрапили до друзiв? Чи, може, хитрий дiд випиту║ ┐х? Зда║ться, нi. - Про волю ми й самi дума║мо, бай Момчиле, - вiдповiв Арсен. - Хто ж не хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час... А господар наш Якуб добра людина, дарма що турок... I Адiке, його донька, теж мила дiвчина. Ми не можемо заподiяти ┐м зла. А як хто нападе - захищатимемо. Чи не так, друзi? - Авжеж! - вигукнув Спихальський. - За пана Якуба живiт покладемо! - Гм, схоже, що цей турок вам нiби й справдi родич, - засумнiвався Момчил. - Ну, та бог з ним... Ходiмо обiдати! Арсен помiтив, що Момчил якось пiдозрiло глянув на них, але не надав тому значення. Хотiлося швидше по┐сти i заснути. Кiлька безсонних ночей на морi виснажили ┐х украй. Обiд був смачний. Духмяна чорба з рибою всiм припала до смаку. Пан Спихальський, випивши кухоль ракi┐, забув про шляхетськi звича┐ i голосно сьорбав наваристу юшку, як звичайний хлоп. Арсеновi виноградна ракiя здалась не такою мiцною, як запорозька горiлка, але вiн не хотiв ображати гостинного хазя┐на i на всi заставки розхвалював i ракiю, i чорбу, i солонувату бринзу. Пiсля обiду всiх потягло на сон. Златку Марiйка повела в комiрчину, а чоловiкам послала на горищi. Там лежало лiсове сiно, i натомленi втiкачi миттю поснули. Коли Арсен прокинувся, стояла вже нiч. На горищi було темно. I Яцько, i Спихальський мiцно спали. Арсен повернувся на другий бiк, пiдклав пiд голову кулак i знову заплющив очi. Та на цей раз заснути не пощастило. З сiней долетiв приглушений шепiт. Говорив Момчил: - Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гостi не злiзли бува. Хай рухтять собi до ранку! Арсен затамував дихання. В чiм справа? Що там ско┐лося внизу? Чому Момчил бо┐ться ┐х? Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сiнях знову заговорили, але тепер не можна було нiчого розiбрати. Потiм заскрипiли надвiрнi дверi, i наступила тиша. "Еге, тут щось не гаразд, - подумав Арсен. - Чи не затiва║ старий чогось небезпечного? Може, хоче видати турецьким властям? За спiйманого невiльника-втiкача платять добрi грошi". Вiн хотiв розбудити товаришiв, але передумав. Утрьох у цiй непрогляднiй темрявi вони зчинять такий шум, що Момчил i його спiльники зразу почують ┐х. Нi, краще самому про все дiзнатись. Ще вдень вiн, за старою козацькою звичкою, лягаючи спати, обдивився горище i помiтив, що в зашитому дошками причiлковi ║ невеликi дверцята, через якi, напевне, Момчил заносив сiно. Обережно намацуючи руками бантини, добрався до стiнки. На щастя, дверцята були не замкненi. Вiн тихо вiдчинив ┐х i виглянув надвiр. Прямо перед ним, на тлi зоряного темно-синього неба, чорнiли гори. Десь позаду, по той бiк колиби, шумiло море. Арсен виглянув з-за причiлка на подвiр'я. Там, схилившись один до одного, стояло кiлька чоловiкiв. Серед них бiлiла чуприна Момчила. Збоку Марiйка тримала за поводи двох мулiв. Чоловiки про щось говорили, але Арсен не змiг розiбрати ┐хнiх слiв: заважав шум моря. Та ось Момчил сказав голосно: - Пора! Марiйка сiпнула мулiв за поводи i пiшла попереду. За нею рушили чоловiки. Арсен сплигнув з даху i кинувся за ними назирцi. Вони повернули на стежку, що вела вздовж берега. Дорога була незнайома. Арсен прискорив ходу, щоб не згубити ┐х у темрявi. Раптом помiтив збоку, мiж брилами камiння, темну постать, що, як i вiн, та║мно скрадалася за Момчилом та його товаришами. Невiдомий не бачив Арсена i, пригинаючись, поволi просувався вслiд за старим та його супутниками. Бiля обривисто┐ кам'яно┐ кручi Момчил зупинився i щось сказав Марiйцi. Дiвчина притримала мулiв. Чоловiки зникли в низькiй печерi, вимитiй у вапняках дощовими потоками. Через кiлька хвилин вийшли звiдти з важкими клунками. - Во║вода буде дуже задоволений тобою, бай Момчиле, - сказав один iз супутникiв старого. - Ця допомога якраз вчасна. Собака Сафар-бей готу║ напад на Чернаводу, i ми його зустрiнемо олов'яними гостинцями... - Тут п'ять пудiв олова i стiльки ж пороху, - вiдповiв Момчил. - Через тиждень, якщо буде гарна погода, чекаю вдвiчi бiльше. Отож захопи, Драгане, з собою чотирьох або п'ятьох мулiв та й грошей не забудь - треба заплатити наперед. - Я передам во║водi... Вони вмостили мулам на спини важку поклажу i рушили назад. Арсен, притиснувшись до скелi, не пропустив жодного слова, хоча мало що зрозумiв iз тi║┐ розмови. Однак переконався, що Момчил i його друзi не затiвають проти них нiчого злого. Тепер його ще бiльш занепоко┐в незнайомець. Без сумнiву, це ворог. Друговi нема чого ховатись i йти назирцi. Побачивши, що болгари рушили назад, незнайомець припав до землi, перечекав, поки затих шум крокiв, а потiм звiвся на ноги. В ту ж мить його схопила за комiр важка рука. - О аллах! - скрикнув незнайомець. - Ти хто? - притиснув його Арсен. - Що тут робиш? Замiсть вiдповiдi незнайомець вихопив кинджал. Та Арсен випередив його i вдарив ятаганом мiж лопатки. Незнайомець тихо зойкнув i випустив з руки зброю. На крик прибiгли болгари. В цей час зiйшов мiсяць, i Арсен побачив, що один з них - молодий сухорлявий юнак, а другий - незграбний дужий велетень у бiлiй кожушинi без рукавiв. - Це ти, руснаку? - вигукнув вражений Момчил, упiзнавши козака. - Що трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут? Арсен розповiв про свою пригоду i, закiнчивши, штовхнув ногою труп незнайомця. - А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впiзна║те... Момчил нагнувся, заглянув в обличчя мертвого. - Ба, це Василев, кехая з Кам'яного броду. Помак. Дурна i зла людина┐.. Вiн, напевно, слiдкував за нами. Драгане, - звернувся старий до сухорлявого юнака, - вам треба негайно йти звiдси! Хто зна║, чи не вешта║ться десь тут поблизу загiн спагi┐в чи яничарiв. - А вам, бай Момчиле, хiба не загрожу║ небезпека? - спитав Драган. - Я боюся за вас. - За Марiйку, ти хочеш сказати, хитрунчику, - усмiхнувся в сивi вуса Момчил. - Не бiйся! Якщо вас не пiймають, то нам нiчого боятися. Цього собаку я одвезу в море - нiхто й не знатиме, де вiн подiвся. - Я навiдаюсь до вас через кiлька днiв, бай Момчиле, - промовив Драган. - Як тiльки ми досягнемо гори Орлино┐, Ганчо сам поведе далi мулiв. Там уже безпечно. А я повернуся сюди. - Як хочеш, - вiдповiв Момчил i звернувся до велетня: - Ганчо, допоможи менi вiднести труп до берега. Я прив'яжу йому до ши┐ камiнь, вiдвезу подалi в море i кину у воду. Момчил спробував пiдняти тiло стражника, але Ганчо випередив його. Схопивши на оберемок, мок то був куль соломи, бiгом помчав до берега. Через кiлька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом: - Уже. - Вiднiс? - Закинув. - Як закинув? Куди? - збентежився Момчил. - У море. Взяв за ноги - розмахав i пожбурив. Тiльки плеснуло! - Ex, що ж ти зробив, Ганчо! - вигукнув Момчил. - Його ж приб'║ до берега! - Не приб'║, - похмуро вiдповiв велетень. - Якщо Ганчо закинув, то не приб'║, - засмiявся Драган. - Вiн, напевно, двигонув його аж на середину