й сукняний чепкен ' щiльно обляга║ мiцнi плечi. За широким шкiряним поясом два пiстолi, а при боцi - багато оздоблена шабля. - Дорогий мiй друже, - пiдвiвся во║вода, - дозволь познайомити тебе з мо║ю дружиною Анкою. Вона хоче сама розпитати тебе про нашу доньку. Але прошу: будь небагатослiвний. Нас чекають iншi важливi справи... Во║вода вiдчинив важкi дубовi дверi, що вели до внутрiшнiх кiмнат, гукнув: - Анко! Зразу ж на порозi з'явилася ставна красива жiнка у темному одязi. Побачивши ┐┐. Арсен мало не скрикнув: так вона була схожа на Лдiке. Тепер нема║ нiякого сумнiву, що Адiке i ║ дочка во║води Златка. - Я не могла дочекатися ранку: хотiла бачити вас, - сказала жiнка, простягаючи замiсть привiтання Арсеновi руку. - Ви найбажанiший наш гiсть, бо приносите нам щастя, на яке я вже давно не сподiвалася. Прошу, сiдайте, дорогий дружеi - Я теж радий, бо, побачивши вас, переконався, що Златка справдi ваша донька... - Ви впевненi, що вона так схожа на мене? - Безперечно. Тi ж очi - такi темно-синi, що здаються чорними, нiс, рот, навiть голос - усе ваше, панi Анко... Поки я не бачив вас, у серцi в мене iнколи зринав сумнiв... Тепер вiн зник,-i я радiю разом з вами. - Радiти рано... Златки нема, i ми не зна║мо, що з нею. - Гадаю, вона жива. I до того часу, поки Сафар-бей не зна║, чия вона дочка, ┐й не загрожу║ небезпека. Для життя, в усякiм разi. А ми тим часом зробимо все, щоб визволити пп Во║вода переглянувся з дружиною. - Ми всю нiч думали про це, - сказав вiн. - Я вже послав вiрних людей у Сливен - завтра чи пiслязавтра ми матимемо докладнi вiстi про Златку, якщо вона там. Ми вдячнi тобi, друже, за щиру готовнiсть допомогти нам у визволеннi нашо┐ дочки, але, думаю, ми не повиннi вимагати вiд тебе участi в цiй справi. У тебе своя дорога. - Так, у мене своя дорога... Але вона так тiсно переплелася з дорогою Златки, що тепер ┐х розведе хiба що сам господь бог! Ось чому я хочу i мушу зустрiтися з Сафар-бе║м! Во║вода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без сумнiву, козак закоханий у ┐хню доньку i не прихову║ цього. Ба, навiть да║ зрозумiти, що вiн ма║ на не┐ не меншi права, нiж батьки. Це не сподобалось Анцi. Вона мiцно стулила губи, розмiрковуючи, як повестися з чужинцем, щоб i не образити i не дати приводу сподiватися на схвалення його почуттiв. Змiна в настро┐ Анки вiдразу кинулась у вiчi i Арсеновi, i во║водi. Козак не надав цьому значення, а во║вода, який, мабуть, був iншо┐ думки, нiж дружина, постарався згладити натягнутiсть, що раптом виникла мiж спiврозмовниками. - Якщо так, справа вирiшена: тобi, друже Арсен, доведеться ┐хати в Сливен. - Я теж так думаю, - сказав спокiйно козак. - Крiм мене, нiхто з ваших людей не зна║ нi Златки, нi Якуба. - Безперечно... Я радий, що ми дiйшли згоди. Треба подумати, як це зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди снiданок! Дружина во║води вийшла. Незабаром гайдук унiс на дерев'янiй тацi хлiб, холодну телятину, мед i глек виноградно┐ ракi┐. Во║вода наповнив ракi║ю чари i сказав: - Багато рокiв не було в цiй кiмнатi дорожчого гостя, нiж ти, друже. Звiстка про Златку влила в нашi серця новi сили, повернула нас до життя... За тво║ здоров'я, дружеi За наш успiх! - За ваш успiх, во║водо! - з почуттям сказав Арсен. - За гостинну Болгарiю! - Ти ма║ш уявлення про наш гайдуцький рух? - оживився во║вода Младен. - Ти зна║ш про його цiлi? Тобi вiдомо, що ти опинився серед тих, хто поклявся не складати збро┐ доти, доки болгарська земля стогне пiд чоботом турецького султана i його сатрапiв? - Так, я знаю про це, - вiдповiв Арсен. - Я кiлька разiв бував у Болгарi┐, багато чув про вашу боротьбу i вiд Якуба... Зараз бачу сам на власнi очi. - Ти спiвчува║ш нам? - Ще б пак! Нашi народи - брати. У нас спiльний ворог. Я не тiльки спiвчуваю вам, я ладен сам пристати до цi║┐ боротьби. До того ж у мене ║ завдання, не виконавши якого, я не маю права повертатися на Укра┐ну... - Яке? Ми не могли б допомогти тобi? Арсен розповiв. Во║вода розвiв руками. - Тiльки щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, i знайти в нiй людину, особливо невiльника,так само тяжко, як макове зернятко на пiщаному морському березi. Що ж до iншого... то i я чув, що султан готу║ вiйну проти Москви i Укра┐ни... Власне, це ще треба перевiрити. Завтра чи пiслязавтра ти пiдеш у Сливен з мо┐ми людьми, щоб визволити Златку, i там тобi обов'язково доведеться зiткнутися близько з Сафар-бе║м i його оточенням. Спробуй перевiрити цi вiдомостi. Чому я зупинив свiй вибiр на тобi, а не на комусь iншому? Тебе нiхто не зна║, ти не болгарин, яким турки не довiряють. Ти можеш видати себе за за┐жджого купця... - Якщо турки дiзнаються, що я з Укра┐ни, мене схоплять... - Видаси себе за польського купця. Зараз султан загра║ з польським королем, щоб вiдвернути його вiд спiлкування з Руссю... До того ж ти вiльно володi║ш турецькою мовою. Це сподоба║ться тво┐м новим знайомим у Сливенi. Вдавай iз себе прихильника iсламу або справжнього потурнака - i ти дуже швидко завою║ш ┐хн║ довiр'я. Якщо виявиться, що турки готують вiйськовий похiд, мч знайдемо можливiсть попередити Запорожжя i ставку князя Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися сво┐й батькiвщинi. Арсен був вражений обiзнанiстю во║води Младена в подiях, що вiдбуваються далеко вiд його рiдних Балкан. А во║вода, нiби вгадуючи козаковi думки, говорив далi: - Болгарiя - маленька кра┐на. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посiяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помахами, потурнаками, по-вашому. Але, на щастя, ми не самотнi┐ З нами i серби, i волохи, i молдавани, по той бiк Чорного моря - вiрмени, грузини... Греки теж з нами! Араби! Вони тiльки чекають слушного часу... Та наша найбiльша надiя на вас, другарi! На Русь!.. Хай-но засуне пихатий султан голову в пащу пiвнiчному ведмедевi! То буде початок його кiнця i нашого визволення!... Тепер ти розумi║ш, друже, чому й мене так цiкавлять тi чутки. Во║вода замовк i запитливо глянув в очi козака. - Розумiю, - сказав Арсен. - I згоден усе зробити, що треба! - Але ти не уявля║ш небезпеки, з якою зустрiнешся Хмм. Я хочу попередити про це... - Я нiколи не уникав небезпеки. - То було зовсiм iнше: в бою, коли поряд друзi, небезпека не зда║ться такою страшною. А тут ти зустрiнешся з Сафар-бе║м. - Ну й що? - Це наш найзапеклiший ворог! Фанатичний прихильник iсламу i мужнiй во┐н. Усього два роки вiн очолю║ великий загiн, а лиха тут нако┐в бiльше, нiж багато хто з турецьких во║вод за двадцять рокiв. Палить села... вбива║ всiх, на кого пада║ пiдозра у зв'язках з нами, нещадно розправля║ться з захопленими у полон гайдуками. Ми давно полю║мо на нього, але безуспiшно. Це хитрий i пiдступний ворогi Добре володiючи болгарською мовою, вiн часто сам переодяга║ться в якого-небудь селюка, ходить по базарах, пiдслухову║, вислiджу║ необачних балканджi┐в, а потiм зненацька налiта║ зi сво┐ми головорiзами на оселi i все пуска║ з димом. Я впевнений, що i про Момчила вiн щось пронюхав. Мом-чил - мiй давнiй другар, мо║ око на побережжi, моя надiйна рука там... Я завжди знав, скiльки i якого вiйська турки перекинули морем. Через Момчила ми одержували вiд дубровницьких купцiв порох, олово i фузе┐.. Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж на рахунок Сафар-бея!.. Цьому негiднику треба... - Во║вода зробив рiзкий помах рукою, що мав означати одне - зняти голову з плеч. - Розумiю, - кивнув головою Арсен. - Але основне тво║ завдання, Арсене, друже мiй дорогий, - визволити Златку... Про це мусиш думати передусiм... - Чекайте!.. У мене е ще одне прохання! - На порозi стояла Анка. Вона ввiйшла тихо i, очевидно, чула кiнець розмови. - Багато рокiв минуло з того часу, як було викрадено наших дiтей. Тепер ми натрапили на слiд Златки. А Ненко?.. У мене ще й досi жеврi║ в серцi надiя, що я зустрiну коли-небудь нашого Ненка... Вiн живий! Материнське серце чу║... Може, вам доведеться, друже, зустрiнути кого-небудь, хто пам'ята║ негiдника Гамiда, розпитайте обережно про ту давню iсторiю. Чого доброго, це наведе нас на слiд сина... Во║вода нахмурився й одiйшов до вiкна. Анка зупинилась перед Арсеном. - Я постараюся дiзнатися, - тихо сказав козак. - Але минуло стiльки рокiв... - Не думайте, що ми не шукали його! - жiнка зблiдла. Очi ┐┐ затуманились. - Младен не жалiв нi зусиль, нi грошей... Однак нiчого певного ми не дiзнались. Гамiд нiби у воду впав. А з ним зникли i дiти... Одна-║дина звiстка дiйшла до нас вiд старо┐ ахчийки з Ямболя. Вона розповiла, що одного разу в харчевнi зупинився молодий чорбаджiя з почтом. З ним було дво║ дiтей, яких чорбаджiя наказав ахчийцi викупати... Дiвчинка сидiла тихо в кутку i злякано, мов зацьковане звiрятко, дивилась на чужих людей, а хлопчик плакав, вiдбивався, вiдмовлявся вiд ┐жi i був дуже брудний. Стара вмовила малого роздягнутись i посадила в ночви, почала купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати. "Ненко", - вiдповiв вiн. Та чорбаджiя в цей час повернувся знадвору i наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто вiн i звiдки. Однак добре запам'ятала: у хлопчика на правiй руцi, нижче лiктя, три бiлi шрами... Такi шрами були у нашого Ненка... Голос жiнки затремтiв, вона замовкла. Во║вода обняв ┐┐ за плечi, втiшаючи, i непомiтно дав знак Арсеновi, щоб залишив ┐х. На другий день на перевал Вратник ви┐хала чимала купецька валка. Змиленi конi з натугою тягли важкi критi вози. Вiзники то пiдбадьорювали стомлених тварин вйоканням, то перiщили батогами. Попереду валки, вiдiрвавшись крокiв на сто, ┐хало дво║ верхiвцiв. То були Арсен i Драган. Але ┐х годi було впiзнати: Арсен переодягнувся в одяг заможного купця-турка, при боцi в нього - кинджал i два пiстолi, що виграють проти сонця перламутровими рукiв'ями. Драган одягнутий скромнiше, широкi криси капелюха затiняють худе засмагле обличчя; в руцi - важкий дубовий кийок. Кам'яниста дорога круто здiймалася вгору. Обабiч похмурою темною стiною стояли сосновi й смерековi лiси. Зелена тиша, напо║на густими пахощами трав i смоли, дихала тривожним споко║м, примушувала подорожнiх уважнiше вдивлятися в густi заростi. - Скоро вже? - спитав Арсен. - Зараз i перевал, - вiдповiв Драган. - За цим поворотом нас чекатимуть. А залога стражникiв - трохи далi... Почують стрiльбу - прибiжать. Через кiлька хвилин валка досягла вершини перевалу. Тут було просторо. В одному мiсцi дорога розширилась настiльки, що утворився чималий майдан, порослий вереском i захаращений дрiбним камiнням. Лiворуч майдан закiнчувався стрiмким урвищем, праворуч стояв непролазний ялинник. - Тут, - сказав Драган i, пiдвiвшись, свиснув. У ту ж мить у лiсi затрiщали пострiли з пiстолiв i яничарок. Вiзники зупинили коней, почали квапливо завертати вози назад. Пострiли загримiли знову. Над головами просвистiли кулi. Кинувши напризволяще валку, Арсен i Драган ударили пiд боки коней, погнали вперед, волаючи: - На допомогу! На допомогу! Розбiй! Здалеку долинуло бемкання дзвонiв. Драган зарепетував ще дужче: - Сюди! На допомогуi Грабують! Стрiлянина вщухла. Вози розвернулись, i вiзники погнали коней униз. На дорозi лишилося десяткiв два озбро║них нападникiв, що вискочили з лiсу. Кiлька з них були погналися за Арсеном i Драганом, але, побачивши кiнний загiн стражникiв, якi зi свистом i криками, зi списами напереваги зненацька виринули з-за червонясто┐ скелi, повернули назад i при║дналися до сво┐х товаришiв. - Що тут ско┐лося, гнiв аллаха на вашi голови! - гаркнув, зупиняючись перед утiкачами, огрядний пiдстаркуватий хала-вуз ' з окладистою сивою бородою. Арсен скочив з коня, вклонився, ударив руками об поли каптана: - Розбiйники! О аллах! Доганяйте негiдникiв! Вони забрали всi мо┐ вози з товарами! О вай, вай┐ Що я тепер робитиму, нещасний?.. Прошу вас - доганяйте! Я щедро заплачуi.. Однак стражники не рушили з мiсця. Халавуз приклав руку козирком до лоба i поглянув на дорогу, де вдалинi виднiлись гайдуки. - пх багато? - А Хто зна, - втрутився в розмову Драган. - Може, двадцять, а може, й п'ятдесят... Як стрельнули, як крикнули, то я мало не вмер з переляку! Налетiли з лiсу, мов шайтани, завернули коней - погнали назад... Нам пощастило втекти, а трьох наших супутникiв кинули вниз, у прiрву... Ви не чули крику? - Йок, йок, - похитав головою халавуз. - Нi, нi! Стражники похмуро слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував фарби. - Як же це ви могли не чути? Менi той крик i досi у вухах сто┐тьi Я-як схоплять бiдного, я-як кинуть!.. Летить i кричитьi.. Драган почав перегравати, i Арсен рiзко обiрвав його мову. - Замовкни, зевзеку!- гримнув вiн i звернувся до стражникiв. - Чого ж ви сто┐те? Доганяйте волоцюг! Завернiть мо┐ вози! Покарайте вбивць!.. О вай, вай! Вiдчай його був такий щирий i глибокий, що халавуз заходився втiшати, однак не виявляв намiру доганяти гайдукiв. - Заспокойся, ефендi. Я спiвчуваю тво║му горю, хай аллах усемилостивий допоможе тобi!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже сказано: грошi втратив - нiчого не втратив... - Не говорiть так багато - доганяйте! - вигукнув мнимий "купець". - Хiба тепер доженеш? - заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. - А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти тако┐ згра┐? I нас переб'ють, i вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена... Подалi вiд лиха. - Бiльшого лиха не буде, як трапилось! Все мо║ майно загинуло! А мiй добрий старий батько потрапив у полон. - Нiхто не просив тебе ┐хати через Вратник, добродiю, - огризнувся халавуз. - к iншi перевали через Планину - Шипкинський. Троянський... А тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гада║ш, ми заради тво┐х возiв полiземо пiд кулi? - То для чого ж ви тут поставленi, шайтан би вас побрав? Стражники обурено загомонiли. - Це не твоя справа, гяуре! Дякуй аллаху, що живий зостався! - Я не гяур! Я правовiрний! - Тим краще. Аллах допоможе тобi набути нове багатство. "Купець" похилив голову, а потiм безнадiйно махнув рукою, вдаючи, нiби тепер йому все одно. - Гаразд. Проведiть мене до Сливена. Звiдти я вже якось доберуся до Загори... Надвечiр "купець" у супроводi двох стражникiв прибув у Сливен, невелике мiстечко в пiвденних передгiр'ях Серединно┐ Планини. Одержавши бакшиш, стражники повернули назад, а Арсен i Драган кривими вуличками пройшли до базарного майдану, поминули конак i завернули в хан, за┐жджий двiр, де можна було попо┐сти i переночувати. Господар хану, старий, але рухливий Абдi-ага, добре розбирався в людях i вiдразу, по одягу, оцiнив нового постояльця: - Весь мiй дiм до тво┐х послуг, ага... - Асан, - пiдказав Арсен, переiнакшивши сво║ iм'я на турецький лад. - Прекрасно... Отже, я до тво┐х послуг, Асан-ага, - вклонився господар. - Чого зволиш? - Кiмнату для мене i мого провiдника. Вечерю на двох. I спокiй. Хочу вiдпочити пiсля всього, що я пережив на Вратнику... - Ти хочеш сказати, що на перевалi на тебе напали розбiйники? - Так. Вони захопили мого батька i забрали все майно, яке я вiз iз самого Каменiче. - Аллах екбер, яка втрата! - I що найгiрше - я мiг би повернути мо┐ вози, коли б не боягузтво стражникiв, якi побоялись погнатися за гайдуками. Полохливi iшаки! Я пожалiюсь бейлер-бею на них, будьте певнi┐ - О-о, ага - смiлива людина, якщо справдi зважиться на таке! - Ти дума║ш, це небезпечно? - Для нас - так. Але ж ти чужоземець. До речi, я хотiв би дати раду, якщо менi буде дозволено... - Будь ласка. - Тобi не треба ┐хати до бейлер-бея. Як менi вiдомо, сливенський каймакам Каладжi-бей i бюлюк-баша Сафар-бей мають надзвичайнi повноваження вершити всi дiла в окрузi. Звернися до них! - Це порада варта уваги. Дякую, Абдi-ага. - Нема за що. I вибачай, я мушу йти: хочу розповiсти сусiдовi про таку важливу новину. Вiн споряджа║ караван у Сучаву, тож ма║ знати, що Вратник небезпечний... А ви вiдпочивайте. Все буде до ваших послуг. Коли Арсен i Драган залишились нарештi в кiмнатi самi, козак з усмiшкою сказав: - На завтра ми будемо найвiдомiшими людьми в Сливенi: про це подба║ наш господар. Новина облетить мiстечко мов блискавка. I не я буду, якщо це не допоможе нам зустрiтися з Сафар-бе║м. - Яз нетерпiнням чекаю цi║┐ хвилини. Коли б не запiзнитись... Як ти дума║ш. - де зараз Момчил, Златка i Якуб? - Не будемо гадати, а сядемо краще до тушковано┐ баранини, з якою, чую нюхом, слуга сто┐ть у нас пiд дверима. САФАР-БЕЙ Пiсля снiданку Арсен поголився перед невеличким тьмяним дзеркалом i почав одягатися. Дорогий одяг, роздобутий людьми во║води Младена, був тiснуватий на нього, зате добре пiдкреслював стрункiсть постатi i тугi м'язи плечей. - Ну й "купець"! - усмiхнувся Драган. - Справжнiй тобi Самсон! Не звик я бачити торгашiв з поставою во┐на. - Tc-c-clпiдморгнув Арсен, пiдкидаючи на долонi туго набитий грiшми гаманець. - Ось доказ того, що я купець. Спасибi во║водi, не поскупивсяi.. Ну, а на випадок чого треба мати при собi i шмат гострого залiза. Признатись, я до нього звик бiльше, нiж до золота. - Вiн пристебнув до потайного пояса невеличкий кривий ятаган у м'якому сап'яновому чохлi, що заховався у широких брижах шароварiв. Почувся скрип схiдцiв, i до кiмнати зайшов господар хану, вклонився: - Мир вам, правовiрнi┐ Я радий бачити вас у доброму здоров'┐. - Спасибi, ага, - вiдповiв Арсен. - Менi доводилося бувати в багатьох ханах, але тако┐ гостинностi, як у тебе, не зустрiчав нiде. Вiдтепер усi мо┐ друзi i я будемо зупинятися тiльки тут! - Ти будеш ще вищо┐ думки про твого покiрного слугу, ефендi, коли дiзна║шся, що я принiс радiсну звiстку, - розплився в усмiшцi старий турок i вклонився знову. - Що? Схопили тих розбiйникiв? Повернули мо┐ багатства? - На жаль, нi. Але тебе запросив до себе каймакам Каладжi-бей. Вiн бажа║ з перших уст почути про напад гайдукiв на купецьку валку. - I всього? - Арсен зобразив на лицi розчарування, хоча був дуже радий такому повороту подiй. - Хiба цього мало? - здивувався турок. - Не кожного чужоземного купця, хай навiть правовiрного, наш каймакам удостою║ тако┐ високо┐ честi!.. Але скажу тобi, не в цьому сила. Менi стало вiдомо, що там буде i Сафар-бей, гроза гяурiв, славний захисник iсламу!.. - Вiн може допомогти менi в мо┐й бiдi? - Ну, безперечно! Зараз уся вiйськова влада в околi┐ в його руках. Досить одного його слова, щоб на пошуки тво║┐ валки вирушила сотня аскерiв... А це що-небудь важить! - Тодi я й справдi дуже тобi вдячний, Абдi-ага, за таку звiстку. Я постараюся скористатися з тво║┐ поради. - Бажаю успiху. Не забудь, що то я доклав зусиль, аби Калад-жi-бей якнайскорiше дiзнався про тво║ нещастя i зацiкавився ним. - Я не забуду цього, Абдi-ага. Якщо тiльки менi повернуть мою валку, ти дiстанеш штуку найлiпшого гданського сукна на жупан i шаровари... - Наперед дякую за ласку. I прошу, поспiшай: паша чека║. Абдi-ага вийшов. Арсен уважно поглянув на Драгана: - Зда║ться, усе склада║ться якнайкраще. Треба йти. На майданi, перед конаком, товпилися, стиха перемовляючись, вiйськовi та цивiльнi урядовцi. А далi стояли похмурi, чимось стривоженi мiщани, ┐х було так багато, що, здавалося, сюди висипали всi мешканцi мiста. Коли Арсен i Драган пiдiйшли до дверей конака, дорогу ┐м перегородили аскери: - Пускати не велено! - Але ж мене запросив паша Каладжi-бей, - здивувався Звенигора. - Як же так? - Ваше iм'я? - Купець Асан-ага. - Зараз, - i аскер зник за дверима. Дуже скоро вiн повернувся зi слугою, який запросив "купця" йти за ним. Драган зостався на майданi. Дерев'яними рипучими сходами Арсен пiднявся на другий поверх i слiдом за слугою зайшов у чималу залу, де невеличкими групками стояло десяткiв два ошатно вбраних людей. Слуга низько вклонився i голосно проказав: - Купець iз Ляхистану! ' Арсен ступив кiлька крокiв наперед i теж вклонився: - Хай буде мир домовi цьому! Я вiтаю тебе, найяснiший господарю Каладжi-бей! Спасибi, що дозволив ступити перед тво┐ очi й усолодити свiй слух тво┐ми мудрими словами! Всi присутнi одразу замовкли i втупились у злощасного купця, про якого вчора й сьогоднi тiльки й говорилося в мiстi. Паша Каладжi-бей, каймакам сливенсько┐ округи, невисокий носатий товстун, попри свою огряднiсть, швидко пройшов на середину зали i зупинився перед Звенигорою. На вiдмiну вiд гостей, вiн був одягнутий по-домашньому: в чорний шовковий халат, пiдперезаний тонким шовковим поясом з барвистими китицями на кiнцях. Його сивi кострубатi брови вiд подиву поповзли вгору: вiн не сподiвався, що якийсь там купчик з далеко┐, варварсько┐ кра┐ни зумi║ так тонко улестити йому. А лестощi у вищих колах Османсько┐ iмперi┐ вважалися ознакою хорошого тону i нi в кого не викликали осуду й огиди. Вiд задоволення булькатi брунатнi очi пашi заблищали. Вiн сказав: - Я радий вiтати в своему домi купця з дружнього нам Ляхистану! Ми чули, що нашого друга спiткало нещастя: все його майно захопили розбiйники. Я i мо┐ друзi щиро спiвчува║мо тобi... е-е-е... вельмишановний... е-е-е... - Асан-ага, - пiдказав "купець". Паша кивнув головою i заговорив знову: - Я докладу всiх зусиль, щоб покарати розбiйникiв... - I повернути менi мо║ майно, - вставив Арсен. Але паша вдав, що недочув цих слiв. - Я запросив тебе, ага, щоб дiзнатися про обставини нападу... Може, це наведе нащих славних захисникiв падишаха, непереможних во┐нiв володаря трьох суходолiв, на слiд мерзенних грабiжникiв. Арсен став почувати себе невимушене. Все йде добре. Легкий дрож, що пройняв його перед вступом до зали, зник. Появилась упевненiсть, що все закiнчиться успiшно. - Дякую за спiвчуття, ефендi. Справдi, я був дуже зажурений тим, що трапилося. Але, на щастя, бiльша частина мого багатства була при менi у виглядi коштовностей, i я змiг урятувати його. - О! - вихопилось у Каладжi-бея. - А тому дозволь, мiй найсолодший господарю, засвiдчити тобi свою повагу скромним подарунком... - i "купець" вийняв iз кишенi золотий перстень з коштовним камiнцем. По залi прокотився стриманий гомiн. Присутнi витягували ши┐, щоб роздивитися i на подарунок, i на незвичайного купця. Вiд пильного Арсенового погляду не приховалось, як пожадливо блиснули очi пашi. Вiн iз задоволенням прийняв перстень, насунув його на палець, деякий час милувався самоцвiтом, пiдставляючи його пiд сонячнi променi, а потiм узяв "купця" пiд руку. - Дякую, мiй друже! Дозволь познайомити тебе з мо┐ми гiстьми. Це найкращi люди нашого мiста, а також вiдважнi во┐ни сонцеликого падишаха, хай продовжить аллах його лiта! Вiн iшов уздовж ряду гостей i називав ┐хнi прiзвища. Нарештi Арсен почув iм'я, що не виходило у нього з голови: - Сафар-бейi Бюлюк-баша сливенсько┐ залоги! Перед ним стояв молодий, красивий ага. Вiн був середнiй на зрiст, худорлявий, але широкий у плечах. Видно, мав неабияку силу i спритнiсть. На блiдому обличчi, що скорiше пасувало б ченцевi, а не во┐новi, чорнiли допитливi очi. - Ти зна║ш мене? - спитав Сафар-бей, завваживши, як оживився, почувши його iм'я, цей чужоземний купець. - Ще б пак! - Арсен внутрiшньо зiбрався, вiдчуваючи небезпеку. - Хто ж не чув про подвиги доблесного во┐на Сафар-бея! Ще на тому боцi Балкан менi розповiдали про тво┐ перемоги над гайдуками, що, мов сарана, вкрили цей край. Чув я i про клятву Сафар-бея винищити до ноги повстанцiв во║води Младена. - Собаки Младена!- вигукнув Сафар-бей, i очi його зловiсно блиснули. - I всiх, хто пiдтримуватиме ┐х, - пiдхопив Арсен. - Тож можеш уявити, як я зрадiв, почувши таке славетне iм'я! - Дякую, - стримано сказав бюлюк-баша, бiльше нiчим не проявляючи сво┐х почуттiв i нiяк не реагуючи на лестощi. - Коли я почув тво║ iм'я, то подумав: сам аллах посила║ менi цього вiдважного во┐на! Якщо вiн захоче, то зумi║ знайти i покарати злочинцiв, якi пограбували мене. - Можеш бути певен, Асан-ага, - встряв у розмову Каладжi-бей, - що вони не вислизнуть iз рук Сафар-бея! - Тодi я наперед дякую йому за майбутн║ визволення мого батька, якого гайдуки поранили i взяли в полон. - Твiй батько потрапив до рук тих злочинцiв? - Так. I тому я вирiшив бути тут доти, поки не визволю його або не дiзнаюся про його долю. А тобi, високошановний Сафар-бею, дозволь на знак мо║┐ щиро┐ приязнi i поваги подарувати одну дрiбничку... Золотий медальйон... У Ляхистанi польськi лицарi, коли йдуть у похiд, зберiгають у таких медальйонах пасма волосся сво┐х коханок... Арсен пiдняв тонкий золотий ланцюжок, i медальйончик захитався, мов маятник, виблискуючи коштовними самоцвiтами. У Сафар-бея блиснули зуби, обличчя ледь зарожевiлось. Видно, золото подiяло i на цього суворого во┐на. Однак вiн стримано промовив: - Дякую. Подарунок зобов'язу║ вiдплатити дарителевi добром. У мене нема║ нiчого, крiм збро┐ та рук, якi ┐┐ тримають. Клянусь аллахом, - найкращий подарунок для нас усiх - це винищення гайдукiв. Отож я не складу збро┐ до того часу, поки хоч один болгарський розбiйник дихатиме цiлющим повiтрям Балканських гiр! Я вiдплачу ┐м сповна за тво┐ втрати i за твого батька, чужинцю! Ти задоволений? "Одержимий! - подумав Арсен. - Недаремно во║вода Младен бажа║ його смертi. Це й справдi небезпечний ворог". А вголос сказав: - Задоволений, Сафар-бею! Розбiйники - найлютiшi вороги мирних купцiв, що приносять кра┐нi процвiтання i добробут. В цей час через вiдчинене вiкно з майдану долинув якийсь тривожний гул. Усi почали прислухатися. Каладжi-бей проникливе глянув на Сафар-бея i сказав: - Панове, наш добрий друг Сафар-бей хоче показати нам наслiдки свого першого великого в цьому роцi походу на невiрних, тобто на розбiйникiв-гайдукiв. Прошу вас усiх на майданi А тебе, Асан-ага, теж ласкаво прошу з нами. Зараз ти матимеш змогу пересвiдчитися, що розбiй на дорогах влада сонцеликого падишаха викорiню║ так само успiшно, як i завойову║ довiр'я чужоземних купцiв сво┐м ласкавим до них ставленням. Вийшовши з будинку, Арсен помiтив, що, поки вiн був на прийомi у пашi, па майданi сталися змiни. Замiсть поодиноких, розрiзнених куп аскерiв i мiщан стояв великий чотирикутник, внутрiшнiй бiк якого становили аскери, а зовнiшнiй - мешканцi мiста. Всерединi чотирикутника метушилося кiлька людей, щось ладнаючи. Паша Каладжi-бей iз знатними мiщанами й вiйськовими старшинами пiднявся на дерев'яний помiст, оточений вартою, взяв Ар-сена пiд руку, довiрливо шепнув: - Зараз ми потiшимо тебе прекрасним видовищем! Вiн кивнув головою чорбаджi┐, що порядкував на майданi. Той помчав виконувати розпорядження, вiдоме йому, напевне, заздалегiдь. Серед натовпу зростала тривога, поволi спадав людський гул i гамiр, перестали колихатись похмурi строкатi ряди аскерiв. Загримiли барабани. Пролунав протяжний, надривний звук зурни. Во┐ни виструнчились. Почулась уривчаста команда - i в прохiд у рядах вийшов велетень у чорному одязi i в такому ж чорному ковпацi, що закривав обличчя. Крiзь прорiзи для очей блищали очi. В правiй руцi велетень нiс, мов iграшку, важку широколезу сокиру. Кат! Арсен здригнувся. Передчуття справдилися: тепер ясно, на яке видовище запросив його паша. Кат повагом пройшов у середину квадрата, утвореного рядами во┐нiв, вклонився пашi й старшинам i рвучко стягнув покривало iз свiжообтесано┐ колоди. Ввiгнав у дерево сокиру, вiдступив на крок i застиг, мов статуя, схрестивши на грудях жилавi волохатi руки. В ту ж мить почувся тупiт кiнських копит, гуркiт колiс - i на майдан в'┐хала велика гарба, в якiй стояло п'ять зв'язаних простоволосих чоловiкiв. Коли гарба наблизилася, Арсен мало не скрикнув з несподiванки: серед приречених до страти вiн упiзнав Момчила. Старий стояв попереду. Легенький вiтерець ворушив його довгу сиву чуприну. В поглядi не було страху, лише вгадувалася прихована туга. "Що робити? Що робити? - гарячкове запрацювала думка. - Як врятувати старого? Просити пашу? Сафар-бея? Але чим пояснити таке прохання? Воно може накликати важку пiдозру на нього. А де Златка? Що з нею? З Якубом? Невже i вони тут, серед глядачiв цього жахливого видовища?" Смертникiв стяглi┐ з гарби, поставили вряд, обличчям до помосту. Наступила зловiсна тиша. З гiр вiйнуло вiтром. Залопотiли знамена. Майдан завмер. Каладжi-бей знову махнув рукою. З-посеред його почту на край помосту вийшов високий худий казi-ясахчi ' у бiлiй чалмi з суво║м паперу в руцi i гучним голосом почав читати. Товмач зразу ж, слово в слово, перекладав на болгарську мову. "Указ околiйного каймакама високоповажного пашi Каладжi-бея. Iменем нашого найяснiшого падишаха Магомета Четвертого я, сливенський управитель, наказую всiм пiдданим падишаха вишукувати i винищувати зрадникiв i розбiйникiв-гайдукiв, ┐хнi родини висилати у дальнi вiлай║ти а майно i землi передавати у власнiсть Османсько┐ держави. Усiх, хто зна║ що-небудь про гайдукiв i не оповiстить мiсцеву владу, заарештовувати, а ┐хнi будинки спалювати. Тим же, хто пiдтриму║ зв'язок з розбiйниками, допомага║ ┐жею, збро║ю чи просто спiвчува║ ┐м, нещадно бити батогами, а найбiльш упертих i злiсних - страчувати. Загони яничарiв i спагi┐в доблесного бюлюк-башi Сафар-бея, на якого покладено обов'язок винищувати розбiйникiв i пiдтримувати мир i спокiй в околi┐, схопили кiлька десяткiв злочинцiв. Усiх б:!то батогами, а п'ятьох з них, а саме: Момчила Крайчева, Iвана Ненкова, Герасима Букова, Райка Драгоманова i Луку Дуба наказую стратити привселюдно як ворогiв падишаха. Хай кожен бачить, яка доля чека║ тих, хто пiднiме руку на освячену аллахом владу Османiв!" Останнi слова товмача потонули у гуркотi барабанiв, завиваннi зурн i рiжкiв, до яких при║днались вигуки во┐нiв: "Алла, алла!" У Арсена по спинi пробiг дрож. Вiн боявся, що Драган зважиться на якийсь вiдчайдушний крок, щоб урятувати старого, i загине сам. Вiн шукав його поглядом, щоб застерегти вiд необдуманого вчинку, але Драгана нiде не було. Та хiба знайдеш його в такому натовпi? Галас поволi почав стихати. Кат пiдняв сокиру, пальцем лiво┐ руки попробував, чи добре вiдточене лезо. Не можна було гаяти нi хвилини. Арсен нахилився до управителевого вуха, зашепотiв: - Шановний Каладжi-бею, даю сто курушiв, якщо вiдкладете страту отого старого болгарина, що сто┐ть попереду... П'ятсот курушiв, якщо помилу║те його i вiддасте менi... Здивований паша витрiщив очi. В них промайнув переляк: - Що це все означа║, мiй дорогий гостю? - Я подвоюю цiну... Ви нiчим не ризику║те. За голову старого - тисячу курушiв! Неймовiрна плата!.. Я впевнений, що цей дiдуган, з огляду на старiсть, не завдасть вам нiяко┐ шкоди, а я за нього зможу вимiняти у гайдукiв свого батька... Прошу вас, ефендi┐ Галас на майданi майже затих. Кат утупився поглядом у пашу, чекаючи наказу розпочати свою криваву справу. Арсен розумiв, на яку небезпеку наража║ себе, якщо паша запiдозрить у ньому гайдуцького вивiдача i накаже схопити. Що ж вiдповiсть Каладжi-бей? Чому вiн мовчить? Ось уже зовсiм стих майдан. Усi напружено чекають, що буде далi. Арсен вiдчув, як у нього тремтять вiд напруження руки. Пiд серцем прокотився непри║мний холодок. Невже все пропало? Ось Каладжi-бей поверта║ться до Сафар-бея i щось довго шепоче йому на вухо. На холодному, непроникному обличчi бюлюк-башi з'явля║ться подив. Однак ненадовго. Бюлюк-баша ствердно кива║ головою i, оглянувшись, довго i пильно дивиться на "купця", нiби хоче проникнути в його пота║мнi думки. Тепер усе┐ Не може бути сумнiву: наказано схопити його. Лиша║ться одно - вбити Сафар-бея i пашуi Та тут до слуху долiтають слова пашi: - Реджеп, страта Момчила Крайчева вiдклада║ться... з огляду на його старiсть... Передай це катовi i скажи, хай почина║i Молодший ага Реджеп, притримуючи рукою шаблю, побiг виконувати наказ. У Арсена вiдлягло вiд серця. До щiк почала припливати кров. Зда║ться, його несподiване прохання не викликало у туркiв пiдозри. Почалася страта. Щоб заглушити крики жертв i мiщан. Сафари бей наказав безперервно бити в барабани, ┐хн║ тривожно-надсадне дуднiння заповнило все мiсто. Арсен зцiпив зуби. Йому доводилося бачити немало смертей, але то все було в бою, коли люди охопленi шалом i жадобою перемоги. Тут же вiдбувалося вбивство зв'язаних i, можливо, нi в чому неповинних балканджi┐в. Коли останню жертву тягли до колоди, Каладжi-бей поверх нувся до Арсена, пiдморгнув брунатним оком. - Бридко, але корисно! Чи не так?.. Пролита кров остудить занадто гарячi голови! - А може, ще бiльше розпалить? - Не думаю. А втiм, побачимо. В усякiм разi, сьогоднiшня страта - добра наука для непокiрних болгар! Так буде з кожним, хто насмiлиться пiдняти руку на могутнiсть Порти! Востанн║ упала катова сокира. По майдану пронеслося тихе зiтхання. Замовкли барабани. Обiрвали свiй тривожний спiв зурни. Каладжi-бей обернувся до почту. Всi розступилися. Паша глянув на Звенигору: - Я буду радий бачити тебе, Асан-ага, у себе за обiдом. До побачення! - До побачення, ефендi, - вклонився Арсен, радiючи, що одну дуже важливу битву виграв. Це вселяло надiю, що врештi-решт вiн зустрiне Златку i вирве ┐┐ з рук Сафар-бея. Люди розходилися мовчки. Пiд зверхнiм, удаваним споко║м вирувала буря. Насупленi брови i стиснутi кулаки, сухий блиск очей i погляди, сповненi люто┐ ненавистi й гнiву до гнобителiв, свiдчили, що страта чотирьох юнакiв не злякала болгар, а роздмухала в ┐хнiх серцях ще бiльшу жадобу помсти над ненависним ворогом. - Ми запам'ята║мо цей день, хай буде вiн проклятийi- долетiли до Арсенового слуху слова, кинутi молодим високим балкан-джi║м. - Вiдплатимо око за око! - додав його супутник. - Скрутимо собацi Сафар-бе║вi голову! - прошипiв третiй, оглянувшись назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришiв, i вони шмигнули в якийсь глухий провулок. Арсен iшов не поспiшаючи. Не хотiлося тiснитися в натовпi, ковтати пилюку, збиту сотнями нiг. А тому вибирав безлюднiшi вулицi, запам'ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити, приглядався до кам'яних, дерев'яних i глиняних будiвель, що ховалися за високими тинами. Вiн був задоволений початком свого перебування у Сливенi. Завiв знайомство з мiськими верховодами, визволив од смертi Момчила. I хоча нiчого не дiзнався про Златку i Якуба, заради яких, власне, й опинився тут, однак не втрачав надi┐, що i в цьому йому пощастить. На чому грунтувалась його упевненiсть, вiн i сам не змiг би пояснити. Просто пiдказувало якесь внутрiшн║ почуття. Несподiвано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся i повернув голову. - Сафар-бей? - вiн не змiг приховати подиву. - От не чекав! - Ти диву║шся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися. Зайдiмо до мене! Сафар-бей узяв Арсена пiд руку. Позаду, крокiв за десять, iшло кiлька яничарiв. "Особиста варта Сафар-бея... Гм, зда║ться, я передчасно радiв, - подумав козак. - Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти... I сподiватися на краще". За рогом Сафар-бей звернув у вуличку, що поволi пiднiмалася вгору. Незабаром вони опинилися перед ворiтьми невелико┐, але мiцно┐ фортецi, чи швидше - яничарсько┐ казарми-бюлгока. Вартовi вiдсалютували сво║му начальниковi i пропустили ┐х усередину. Двiр фортецi було роздiлено навпiл камiнною стiною. На лiвiй половинi перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрiвлями сновигали соннi яничари. До друго┐ половини вели ще однi ворота, бiля яких теж стояв вартовий. Сафар-бей попростував до нього. Вартовий хутко вiдчинив хвiртку, вiдступив крок убiк. - Прошу до мого дому, - сказав Сафар-бси, пропускаючи гостя вперед. - Тимчасового, звичайно... Ми, во┐ни, не встига║мо обжитись, як уже трублять похiд... Правда, у вас, купцiв, те ж саме: рiдко бува║те дома, все кочу║те по свiту... Арсен мовчки поминув хвiртку i опинився в невеликому i досить занедбаному саду, затиснутому мiж кам'яними стiнами. Швидким поглядом окинув усе навкруги. В кiнцi саду виднiвся чималий будинок з високим ганком. До нього вела широка дорiжка з кам'яними лавами по боках. У давно не розчищуваних заростях цвiли здичавiлi троянди, магнолi┐, витьохкували i виспiвували пташки. У затiнку, на однiй з лав, сидiло дво║. - О, та тут справжнiй рай! - вигукнув Арсен, милуючись затишним куточком. - Для повного щастя браку║ тiльки гарненько┐ дружини... Ба-ба-ба! Беру сво┐ слова назад! Для повного щастя тут, зда║ться, ║ все! - I кивнув на далеку лаву, де сидiло дво║: сивий чоловiк у чорному одязi i тендiтна дiвчина, що, помiтивши незнайомця, опустила на обличчя темний серпанок. Сафар-бей задоволене усмiхнувся. Йому сподобалися слова гостя. - А ти непоганий спiврозмовник, Асан-ага, - похвалив вiн купця. Почувши голоси i шум крокiв, чоловiк повернув голову. То був Якуб. В очах старого меддаха промайнув переляк. Дiвчина теж якось напружилася, мов хотiла зiрватися на ноги й тiкати. Навiть крiзь серпанок Арсен вiдразу впiзнав Златку, побачив, як розширились ┐┐ очi, а руки затремтiли i почали перебирати складки одягу. До всього був вiн готовий, тiльки не до тако┐ зустрiчi. Ось де чигала на нього справжня небезпека! Досить одного необережного слова Якуба чи Златки - i все пропало! Сафар-бей, нiби вiдчувши щось, насторожився. Його обличчя враз скам'янiло, а очi пiдозрiло примружились. На якусь хвилину запанувала напружена мовчанка. Арсен розумiв, що вона могла от-от скiнчитися його провалом. Випереджуючи Якуба, щоб той не сказав чого невпопад, промовив: - Дорогий Сафар-бею, бачу, на цей раз я помилився... Б'юсь об заклад, це тво┐ родичi - батько й сестричка! - Ти знову помиля║шся, Асан-ага, - похмуро вiдповiв Сафар-бей. - У мене родичiв нема. Тобто я ┐х не знаю... Цi люди - мо┐ добрi друзi... - Я буду радий познайомитися з тво┐ми добрими друзями... - Перед тобою теж купець, - показав Сафар-бей на Якуба. - Справдi? Дуже при║мно, що дедалi бiльше туркiв починають цiкавитися торгiвлею. Ранiше вони нехтували цим заняттям, як i iншими ремеслами. Вважали, що на свiтi ║ одна рiч, заради яко┐ варто жити, - вiйна... - Турки - природженi во┐ни, - не без пихи сказав Сафар-бей, кинувши виразний погляд на дiвчину. - Але тепер багато хто почина║ дивитися на життя iнакше. Ранiше переможнi походи наших загонiв сповнювали казну й кишенi во┐нiв золотом i кош- товностями. Та це, на жаль, минуло. Вiйни уже дають менше, нiж потрiбно для прожиття. От i доводиться нашим людям братися за торгiвлю та ремесла... - Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, - Арсен проникливе глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмовi. - О нi, - усмiхнувся Якуб. - Ми ризику║мо тiльки сво┐м багатством, а во┐ни - життям... До того ж ми завжди ма║мо якийсь прибуток, а на вiйнi зиск один - пан або пропав! Смерть або калiцтво┐ - I купцi терплять збитки, - заперечив Сафар-бей. - Ви, Якуб-ага, на морi, а наш новий друг, Асан-ага, - в дорозi, вiд розбiйникiв. - Трапля║ться, - погодився Якуб, що вже здогадався, в якiй ролi виступа║ Звенигора, i взяв себе в руки. - Та все ж я схиляюся до думки, що коли б наш уряд пiдтримував сво┐х купцiв i ремiсникiв, а не вiддавав торгiвлю на вiдкуп грекам, вiрменам, арабам чи слов'янам, то тiльки б виграв од цього. Я багато походив по свiту i бачив: вiйна приносить спустошення не тiльки переможеним, а й переможцям. Тисячi юнакiв складають сво┐ голови на полi бою. По всiх вiлай║тах тодi сто┐ть плач i стогiн. Замiсть золота, тканин чи табунiв худоби в житла приходить горе... - Дорогий мiй Якубе, ви не перекона║те мене обмiняти мою шаблю на купецький гаман, - заперечливо похитав головою Сафар-бей, пiдходячи до ганку. - Я залишусь во┐ном! - Ну що ж, кожному сво║! Вони зайшли до будинку.