Чимала кiмната була обставлена досить скромно: проста дерев'яна шафа, кiлька невеликих килимiв на стiнах i пiдлозi, три чи чотири подушки для сидiння. Лише зброя - шаблi, пiстолi, луки, сагайдаки - була дорога, оздоблена перламутром, самоцвiтами i турецькими та арабськими написами. Златка зразу ж пурхнула до iншо┐ кiмнати. Бюлюк-баша запросив гостя i Якуба сiдати i, вибачившись, вийшов. Арсен мiцно потис руку Я кубовi. - Тут зайвих очей i ушей нема║? - спитав тихо. - Нема║, - пошепки вiдповiв Якуб. - Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означа║? - Я був у во║води Младена, бачив його дружину Анку... Златка дуже схожа на матiр! Безперечно, вона дочка Младена й Анки┐ Ми повиннi вирвати ┐┐ з рук Сафар-бея! - Це не так просто. Вiн трима║ нас пiд вартою, як в'язнiв, хоч намага║ться скрасити наше перебування тут чудовою кухнею i багатим вбранням для Златки. Вiн закохався в не┐. - О! А вона? - Не хвилюйся, - усмiхнувся Якуб. - Вона байдужа до нього... Вiн це бачить, однак зна║ й iнше: у нас дiвчину нiколи не питають, аби лиш батьки погодились - продадуть, мов кота в мiшкуi Але Сафар-бей i не виклика║ в не┐ огиди. Молодий, красивий... Дару║ гарнi речi. Бачив, як вона одягнута? Це все вiд нього. Десь грюкнули дверi. Якуб перевiв розмову на iнше: - Прянощiв тут не купиш поцiнно. По них треба ┐хати до Стамбула... Туди з'┐жджаються купцi з усього свiту! В кiмнату, пропускаючи поперед себе аскера, який нiс на широкiй тацi круглi полумиски з ┐жею, зайшов Сафар-бей. - Перш нiж говорити про справи, треба пiдкрiпити тiло, - сказав вiн весело, вдаючи гостинного господаря. Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик i вийшов. - Якуб-ага, попроси Адiке, щоб послугувала нам при обiдi, - додав Сафар-бей. Коли Якуб зачинив за собою дверi, бюлюк-баша сiв супроти "купця" на м'який мiндер i сказав: - Дорогий мiй гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тiльки для того, щоб пригостити смаженою бараниною зi схiдними прянощами... Арсен запитливо глянув на господаря i внутрiшньо напружився. Куди той верне? - Сьогоднi ти просив нашого пашу Каладжi-бея подарувати життя старому гайдуковi Момчилу Крайчеву. Дозволь дiзнатися... Сафар-бей замовк i проникливе глянув на Арсена. Той витримав погляд, хоча розумiв, що зараз бюлюк-баша може запитати, звiдки вiн, чужинець, зна║ гайдука i чому заступився за нього. Невже Каладжi-бей не передав його пояснення? Доведеться повторити те, що сказав пашi на майданi. А якщо Сафар-бей не повiрить?.. Ну що ж, тодi залиша║ться одно: прикiнчити його тут же, не ждучи слушного часу! Але Сафар-бея, видно, цiкавило щось iнше, бо вiн пiсля паузи спитав: - Дозволь дiзнатися, скiльки ти пообiцяв пашi за помилування того розбiйника? - Чого це тебе так цiкавить? - полегшено зiтхнув козак. - Полоненi мо┐, i я не хочу, щоб хтось заробляв на них. "Виходить, i ти, братику, дума║ш не про захист iсламу, а про власну кишеню", - подумав Арсен, а вголос сказав: - Я пообiцяв пашi тисячу курушiв. Я можу вiддати тобi половину, бо розумiю, що ця справа залежить вiд тебе... Але що я скажу пашi? - Скажи, що вiддав грошi менi. - А це тобi не зашкодить? - Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська iмперiя... Я пiдпорядковуюсь бейлер-бе║вi, а не каймакамовi. - Гаразд. Менi однаково, кому платити, - погодився Арсен. - Коли ти передаси менi болгарина? - Як тiльки одержу грошi. До речi, яким чином ти обмiня║ш його на свого батька? - Я знайду шлях... Менi допоможе Абдi-ага, господар хану, де я зупинився. - Абдi-ага! Це такий пронира, що за грошi все зробить. Але бережись, бо обдурить. Якщо ж iз ним нiчого не вийде, приходь до мене, можливо, я зможу i тут допомогти бiльше, нiж Абдi-ага. Звичайно, за грошi... Ха-ха! - Гм, з тебе, Сафар-бею, був би непоганий купець. Ти вмi║ш домагатися свого. Однак ти - во┐н, одинак i... - На жаль, без грошей i во┐н безсилий. У наш час усе купу║ться i прода║ться: посади, чини, земля, навiть трон падишаха... Я довго жив у столицi i мав нагоду пересвiдчитись, що зараз сильний не той, хто ма║ шаблю, а той, хто ма║ великий гаман! - Ти мудро мiрку║ш. I це ще бiльше перекону║ мене, що я маю справу з порядною i вiдвертою людиною. Я радий бачити захисника iсламу саме таким, як ти. - Ти не помилився... Свою шаблю я пiднiмаю в iм'я i славу аллаха! Але хто ж забува║ про себе? Правда, в цiй злиденнiй Болгарi┐ не дуже розбагатi║ш... Всюди бiднота!.. - Ви самi виннi. Опустошили вiйнами такий благодатний край. - Не ми розпочинали вiйну. Болгари самi виннi. Повстають, не визнають влади падишаха! - Повстають не вiд доброго життя. Якщо вже вам так хочеться воювати, то йдiть на Укра┐ну, на Русь... То землi багатi i мно-голюднi. Можна взяти рабiв, скоту i грошей. Та й сво║вольцiв приборка║те. Звiдти розповза║ться вiльнолюбний дух. Рiч Посполита була б вам за спiльника, бо тi схизмати-козаки ' ┐й теж завдали багато клопоту. - Арсен замовк. Вудочку закинуто. Чи клюне? Сафар-бей з цiкавiстю глянув на гостя. - Багато хто з наших дума║ так само. Пiв-Укра┐ни випало з рук Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повнiстю об'сд-налаоi 'i_ Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Iбрагiм-паша, великий вiзир, готу║ вiйсько для походу за Дунай. Ще цього року... До кiмнати зайшли Я куб i Златка, i Сафар-бей урвав мову на пiвсловi. Хоч як хотiв Арсен бачити Златку, однак пожалiв, що вона завiтала з Якубом так невчасно. Ще б хвилина - i Сафар-бей, можливо, розкрив би бiльш пота║мнi намiри Порти щодо Укра┐ни. Однак i з того, що вiн устиг сказати, видно: влiтку турки розв'яжуть велику вiйну┐ Пiсля обiду, на якому Арсен бiльше слухав, нiж говорив, Сафар-бей запросив його до сусiдньо┐ кiмнати. Зачинивши щiльно за собою дверi i переконавшись, що пiд вiкном нiкого нема║, сказав: - Дорогий Асан-ага, я во┐н, людина вiдверта, i в мене на язицi завжди те, що й на думцi. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одно бажання. - Прошу, - вклонився Арсен, не розумiючи, куди верне бю-люк-баша. - Я хочу одружитися. Слава аллаху, падишах дозволив яничарам таку розкiш... - Ну що ж, вiтаю! Зда║ться, я здогадуюсь, хто вона... - Не важко здогадатись. Але я хотiв не це сказати... Менi потрiбнi грошi... I ти менi позичиш... До того часу, поки я ┐х роздобуду. "Нахаба! Вiн збира║ться витиснути з мене все, що я маю... Зна║, що вступитися за мене тут нiкому", - подумав Арсен, а вголос сказав: - Хiба ║ надiя, що роздобудеш? - Не сьогоднi-завтра йду в похiд. - Але ж це небезпечно!- вихопилося в Арсена. - Ти гада║ш, що мене вб'ють? - На вiйнi все бува║. - Я вiрю в свою щасливу зорю i в милiсть аллаха. - Якщо так, тодi я молитиму аллаха, щоб зберiг тобi життя. - Заради мене чи заради грошей, якi ти менi позичиш? - усмiхнувся Сафар-бей. - Отже, я можу сподiватися? - Безперечно. Скiльки тобi потрiбно? - Крiм тих п'яти сотень, що ма║ш вiддати за Момчила Крайнева, ще п'ятсот... Отже, всього тисячу курушiв. Якщо ж я повернусь з походу на гайдукiв i привезу твого батька, вважай, що ми - квити. - Гаразд. Я згоден. Дивуюся тiльки, для чого тобi потрiбно так багато грошей? Невже щоб внести викуп за Адiке? - А чому б нi? Адiке - гарна дiвчина. I хоче Якуб-ага чи не хоче, та все ж буде мо┐м тестем. Я не випущу з рук тi║┐ пташки! - Вона справдi гарна дiвчина, - погодився Арсен, присягаючись у думцi, що зробить усе можливе й неможливе, щоб Златка не потрапила до рук цього самозакоханого жорстокого яничара. - Чудово! - вигукнув Сафар-бей. - I я не хотiв би Якуба i ┐┐ тримати пiд замком, поки повернуся з походу... Та доведеться. - Ти бо┐шся, що вони втечуть? Хiба Адiке не коха║ тебе? - Арсен ледве приховав радiсть, що забринiла в голосi. - Це мене не обходить. Досить того, що я кохаю ┐┐!.. Тому я i хотiв заплатити викуп за дiвчину тепер, щоб зв'язати Якуба словом. - Нiчого ┐м не станеться, коли якийсь тиждень посидять пiд вартою. Тут так гарно┐ - Ти ма║ш рацiю. Спасибi тобi, - сказав Сафар-бей, ховаючи грошi. - Куди накажеш доставити старого? - Я зупинився в ханi Абдi-аги. Буду вдячний, якщо пришлеш з аскером туди... Я пiду, треба переодягнутися перед обiдом у пашi. - Отже, ми зустрiнемося. До побачення! Сафар-бей гукнув аскера i наказав провести гостя з фортецi. Щоб не привертати до себе зайво┐ уваги. Арсен не розпитував дорогу i довго петляв кривими вуличками, поки нарештi вибрався до мiського майдану, а звiдти до хана. Ще здалеку побачив бiля ворiт сяючого вiд радостi Драгана. Хлопець кинувся назустрiч. - Спасибi, Арсене! Не знаю, як тобi пощастило це зробити, але дiдусь Момчил щойно прибув живий-здоровий! Ходiмо швидше, сам побачиш! Аскер не вiдходить вiд нього. Каже: "Велено передати купцевi з рук у руки". На подвiр'┐ справдi стояв похмурий горбоносий яничар, тримаючи вiрьовку, якою був зв'язаний старий. - Я купець, Асан-ага, - сказав Арсен i кинув вояковi куру-ша. - Розв'яжи вiрьовку i йди собi геть! Той схопив монету, розрiзав ятаганом вiрьовку i зник за ворiтьми. Арсен обняв Момчила. - Я радий бачити тебе живого, батьку! I на волi!.. Але затримуватися тут вам з Драганом не слiд. Якомога швидше тiкайте звiдси. Драгане, проведи дiдуся в безпечне мiсце, а сам з друга-рями повертайся i чекай на мене в Синiх Каменях, бiля струмка, як домовились. Ну, гайда! Драган з Момчилом поспiхом рушили з хану, а Звенигора зайшов до кiмнати. За двi години до заходу сонця вiн поволi простував мiським майданом. Пiсля денно┐ спеки з гiр почала скочуватися свiжа прохолода. Дихалося легко й радiсно. Поки що все йшло добре. Драган приведе людей, i вони тiльки-но Сафар-бей виступить у похiд, нападуть на фортецю i визволять Златку i Якуба. На протилежному боцi майдану розташувався табором невеликий кiнний загiн. Спагi┐ розкладали вогнище, лаштували над ними триноги i казани. Iржали на припонi голоднi, стомленi конi. Вояки несли ┐м у рептухах обрiк, запашне гiрське сiно. Арсен не надав цьому значення. Хiба мало рiзних вiйськових загонiв гаса║ по Османськiй iмперi┐? Вiн зайшов до конака, i запобiгливий слуга повiв його нагору до зали, звiдки вже долiтали голоси багатьох людей. Чийсь гучний надтрiснутий голос здався йому дуже знайомим. Але не встиг пригадати, кому належить той голос, як назустрiч викотився жвавий паша, взяв пiд руку i повiв до вузького вiкна з кольоровими шибками, де стояв найбiльший гурт людей. - Дорогi гостi, - дозвольте познайомити вас iз за┐жджим купцем iз Ляхистану Асаном-агою. Вiн добре зна║ той край, де доблесним во┐нам падишаха доведеться незабаром прославляти iм'я аллаха. Я думаю, вiн з радiстю подiлиться з вами сво┐ми спостереженнями про звича┐ невiрних. - Я весь до ваших послуг, - уклонився Арсен i раптом здригнувся: прямо перед ним стояв Гамiд i виряченими вiд подиву очима дивився на свого колишнього невiльника. - Аллах екбер! - вигукнув Гамiд. - Урус Арсен! Звiдки ти тут узявся?.. Сам Всевишнiй посила║ тебе менi в руки! Вiн схопився за ефес шаблi. Але витягти ┐┐ не встиг. Мов блискавка, сяйнув Арсенiв ятаган. Та вiстря тiльки ковзнуло по гладенькому панциру, прикритому верхнiм одягом. Невдача! Розумiючи, що вдруге нанести удар не пощастить. Арсен рвонувся назад, щоб, скориставшись загальним замiшанням, вискочити на майдан. А там - тiльки б упасти на чийогось коня!.. Розштовхуючи оторопiлих гостей, козак вибiг на середину зали. Чийсь вiдчайдушний крик пiдстьобнув його наче батогом. Переляканий слуга, що заглянув у дверi, побачивши в руках утiкача блискучий кинджал, шарахнувся в куток. Шлях до виходу був вiльний. Але в останню мить пружинистий Сафар-бей пiдставив ногу, i втiкач з розгону полетiв на пiдлогу. Сафар-бей, мов дика кiшка, плигнув на нього, закрутив за спину руки. - Тримайте його! В'яжiть! Кiлька чоловiк, у тому числi й Гамiд, ринулися вперед, насiли на розпростерте тiло козака. Арсен напружив усi сили, запручався, заборсався, але ворогiв навалювалося все бiльше. Вiн уже не змiг поворухнути жодним м'язом, лежав, розпластаний, мов лист, пiд вагою багатьох тiл. Хтось в'язав руки, завертаючи ┐х мало не до лопаток. - Мiцнiше! Дужче! - Вирвiть у нього ятаган! - Пiднiмiть гяура┐ Арсеновi стало легше дихати. Натовп розступився. Сафар-бей болюче вдарив ногою пiд бiк: - Вставай, собако! Арсен пiдвiвся спершу на колiна, потiм на ноги. Ззаду його тримали за зв'язанi руки, обабiч стали з ятаганами два молодi дужi яничари. Переляканий Гамiд i зблiдлий Сафар-бей ще не отямилися вiд несподiванки i поводили очима, важко вiдсапуючись. В залi запала тиша. Всi з острахом i цiкавiстю дивилися на полоненого. Отетерiлий паша, мов риба на березi, беззвучно плямкав ротом, намагався щось сказати, але страх здавлював йому горло. Всiм кинулася в очi пухка рука пашi, на якiй недоречно виблискував камiнцями коштовний перстень, подарунок "купця" з Ляхистану. "Як добре, що свiй медальйон я подарував Адiке! - подумав Сафар-бей. - А то б i я мав такий жалюгiдний вигляд, як паша!.. Обвiв нас навколо пальця цей проклятий гяур!.. Треба виплутуватися iз смiшного становища, в яке ми всi потрапили через того дурня пашу!" - Дорогий Гамiд-бею, як вчасно ти при┐хав! Твiй при┐зд допомiг виправити помилку, яко┐ допустився наш шановний каймакам! - Д-дозволь, як тебе розумiти, Сафар-бею? - пробелькотiв Каладжi-бей, вирячуючи жовтi бiлки очей. - Дуже просто. Ви прийняли у себе ворожого вивiдача. Ви, на його прохання, наказали вiдпустити гайдука Крайчева, якого ми мали стратити... - Бюлюк-баша, перед тобою старший! - обурився сливенський управитель. - Як ти смi║ш! - Ви запросили його до себе, нарештi, а не я! I це могло скiнчитися трагiчно не тiльки для Гамiд-бея, а й для багатьох iз нас! Я змушений буду доповiсти про все бейлер-бею! Каладжi-бей побагровiв: - Яке нахабство! Панове, будьте свiдками, подарунок пiд цього гяура взяв не тiльки я, а й Сафар-бей!.. Я з огидою повертаю цей брудний перстень! - Вiн зiрвав перстень з пальця i пошпурив на пiдлогу. - Якщо цьому гяуровi i пощастило обманути кого, то не тiльки мене, а всiх нас! - Авжеж, авжеж, - пiдтримали пашу мiськi урядовцi. - Нема потреби сперечатися, хто винен! Треба допитати гяура┐ Вiн усе скаже! - Чекайте, чекайте! - вигукнув Гамiд. - Це мiй раб! Утiкачi Бунтiвник!.. Розпоряджатися ним маю право тiльки я! Вiддайте його менi! Це вiн з повсталими каратюрками спалив мiй замок в Аксу, повбивав рiдних, знищив усе майно... О-о-о! Клянусь небом, я так його катуватиму, що вiн пожалi║, що доля залишила його живим! - Нi, Гамiд-бею, - заперечив Сафар-бей, - вiн належить тепер не тiльки тобi, а й менi! Вiн, напевно, зв'язаний iз гайдуками... Ми допита║мо його разом. I не буду я Сафар-бей, коли не розв'яжу його брехливого язика! Вiн пiдiйшов до Звенигори i вдарив кулаком в обличчя: - Ну, йди, собако! Його привели у фортецю i кинули в пiдземелля. Свiтло проникало сюди крiзь вузький душник у стелi. Кам'янi стiни бовванiли в густих сутiнках, мов чорнi примари. Застояне повiтря забивало вiддих. - Лежи, гяуре! - крикнув Сафар-бей з порога, бачачи, що в'язень намага║ться пiдвестись. - Ми скоро повернемось! Грюкнули дверi. Стало тихо. Арсен пiдвiвся, став пiд душником. На нього глянула цятка голубою передвечiрнього неба. Що ж, i це непогано! В останнi хвилини життя вiн матиме над головою миле, хоч i чуже небо. Звичайно, тiльки щасливий випадок та власна винахiдливiсть можуть урятувати його тепер. Арсен добре це розумiв i вирiшив не гайнувати часу. ПризвнчаТыиксь до темряви, почав оглядати пiдземелля. Невже тут не знайдеться якогось каменя чи, на гiрший випадок, дрюка, яким можна було б приголомшити вартового? Наслiдки огляду були невтiшнi. Стiни мурованi з великих брил вапняка. Годi й думати виколупати хоч одну з них! На землянiй долiвцi, крiм оберемка перетрухло┐ соломи, теж не знайшов нiчого. Кепсько! Стиснув зв'язанi за спиною кулаки. Ex! Звiльнити б ┐х та вкласти шаблю чи ятаган - тодi i самого чорта не побоявся б! Дорого продав би життя! Раптом угорi щось блиснуло. Арсен пiдiйшов ближче, придивився. Залiзний гак! I не один, а цiлий ряд! Оце знахiдка! Треба шiiидше звiльнити руки! Вiн знайшов камiнь, що гострим рогом виступав iз стiни, повернувся спиною i почав терти об нього вiрьоики. Час тягнувся набридливо довго. Та ось мотузки ослабли, а далi зовсiм упали додолу. Розiм'явши затерплi руки, пiдступив до гакiв. Ex, коли б зламати, непогана зброя вийшла б! Уявив, як, затиснутий у руцi, цей шматок залiза став би списом чи кинджалом у хвилину, коли доведеться боротися за життя. Та ба! Гаки так глибоко вмуровано в стелю, що жоден з них не пiддавався його далеко не слабким силам. Нi, без лома не вирвеш! Марна надiя. А Сафар-бей кожно┐ хвилини може надiйти... Хiба спробувати не виривати, а ламати? Вiн ухопився обiруч за крайнiй гак, уперся ногами у стiну i почав розгойдувати. Залiзо ледь-ледь зiгнулося. Тодi налiг ще дужче, аж кров шугнула в скронi, аж затремтiли вiд напруження ноги. Ну, разом - гу-ух! Гак подався ще бiльше. Тепер з другого боку! Ну, дужчеi Натискуй! Отакi Iде! Майже непомiтно для ока, але згина║ться... Арсен аж корчиться вiд нелюдських зусиль, зрива║ться i пада║ на долiвку. Якийсь час лежить, вiдсапуючись, а потiм знову вста║, хапа║ться руками за гак, пiдтягу║ться, упира║ться ногами в стiну... I знову зрива║ться. Ста║ жарко. Пiт залива║ очi. Роздягнувшись, швидко вiдкида║ одяг, лиша║ться в самiй сорочцi. I знову береться до роботи. Мина║ година, друга... Мiцний кований гак пiдда║ться неохоче. Гнеться з трудом, але гнеться. Вперед - назад! Вперед - назад! З кожним зусиллям вiн пода║ться все бiльше i, зда║ться, легше. Та сил не вистача║ доламати до кiнця... Ста║ темно. Стомлений в'язень важко опуска║ться на долiвку. Ще попрацювати трохи - i гак зламався б. Але сили вичерпались. На очi наплива║ кривавий туман. Арсен прихилив голову до стiни i незчувся, коли заснув. Мiцний козацький сон! Забулося все: i небезпека, i Сафар-бей, i Гамiд, i те, чого сюди прибув. Нiщо не порушувало того сну до самого ранку. Тiльки як загуркотiли кованi залiзом дверi, прокинувся i схопився на ноги. Мимоволi зажмурився вiд яскравого свiтла, що ввiрвалося знадвору, прикрив очi рукою. На порозi стояло дво║. "Ex, проспав! Спiзнився!"- рiзонуло ножем у серце. Скручений набiк гак, якого так i не встиг вiдламати вчора, тьмяно блищав пiд вогкою стелею, мов докоряв за легковажнiсть. Попереду спускався Сафар-бей, позаду важко чалапав Гамiд. За ними два яничари несли вiрьовки, канчуки, вiдро з водою. - Ну, як ся ма║ш, купчику? - злорадно посмiхнувся Сафар-бей. - Говоритимеш сам чи примусиш нас попрацювати бiля тебе? Арсен мовчав. - А-а, ти встиг уже й руки висвободити. Зв'яжiть його! Та мiцнiше! Яничари, метляючи червоними шароварами, кинулися наперед, та, побачивши важкi кулаки в'язня, завагалися i зупинилися. Вихопивши шаблю, Гамiд поспiшив ┐м на допомогу, однак Сафар-бей притримав його за руку: - Нi, нi, треба взяти живцем! Яничари знову рушили вперед, схопилися з Арсеном руч-в-руч, насiли, звалили на землю, зв'язали. - Пiдтягнiть до гака! - наказав Сафар-бей. - Пiдвiсьте його! Яничари миттю перекинули вiрьовку через гак, навалилися на не┐. Арсен застогнав: гострий бiль у вивернутих лопатках проник до самого серця. - Ну, тепер ти в нас заспiва║ш, гяуре! - прошипiв Гамiд. - Коли б моя воля, ти б у мене i затанцював! - з натугою вiдповiв козак, бажаючи тiльки одного: швидкого кiнця. - Слава аллаху, не ми у тво┐й волi, а ти в нашiй! - замахнувся Гамiд i шмагонув батогом, примовляючи: - Це тобi, рабе, за втечу! А це за мо║ розорене гнiздо! А це за те, що я тебе ненавиджу! Батiг падав на спину, на руки, на голову. Пiсля кожного удару на шкiрi здiймалися кров'янистi басамуги. Арсен зцiпив зуби, щоб не кричати, заплющив очi. - А це, рабе, за мо┐х домочадцiв, знищених тобою! Гяур! Паршива свиня! - лютував Гамiд, усе бiльше розпалюючись i важко дихаючи. Сафар-бей стояв збоку. У нього широко роздувалися нiздрi. Батiг у руцi тремтiв. Запах кровi п'янив, як вино. - Стривай, Гамiд-бею, ти заб'║ш його до смертi! Залиш i на мою долю трохи собачого життя! - крикнув вiн, бачачи, як пiсля нещадного удару здригнувся катований. Гамiд зупинився, витер рукавом спiтнiлого лоба. Арсен розплющив очi, позирнув на катiв. Сафар-бей поволi почав засукувати рукави. На правiй руцi - вiд лiктя вниз до кистi - по смаглявiй шкiрi трьома свiтлими променями простяглися за-рубцьованi вузькi шрами. Нiби враз перестала болiти сполосована батогом спина. Заколотилося серце. А в голову вдарив божевiльний здогад. Невже? Сафар-бей закiнчив приготування, схопив батiг i пiдступив ближче. Чорнi очi, мов двi гострi колючки, вп'ялися в обличчя жертви. Губи мiцно стуленi. - Ну, самозваний купчику, розповiдай: з якою метою прибув до Сливена? Не затримуй!.. У нас мало часу. Зараз вируша║мо проти гайдукiв Младена... Обiцяю тобi легку смерть, якщо все скажеш. Ну, говори: звiдки зна║ш Момчила Крайчева? Хто напоумив врятувати його? Хто пiдiслав тебе сюди? Ну? Вiн схопив Арсена за чуба i вiдкинув голову назад. Два погляди схрестилися, мов два мечi. - Ненко! - прохрипiв з натугою скатований козак. - Ненко, невже це ти? Сафар-бей враз вiдсахнувся, мовби хто його вдарив у лице. - Як ти сказав? Ненко? - спитав дивним, нiби дерев'яним голосом. - Звiдки ти зна║ш це iм'я? О, аллах екберi Кажи! Змiна, що сталася з ним, глибоко вразила Арсена. Отже, перед ним Ненко, син Младена... Вiн пам'ята║ сво║ колишн║ дитяче iм'яi.. Але що лишилося в його пам'ятi ще, крiм iменi? Якi враження дитячих рокiв? - Розв'яжи мене, Сафар-бею... Я все розповiм. Тiльки якщо тут не буде... Вiн хотiв сказати: якщо тут не буде Гамiда. Але не встиг. Гримнув пострiл - йому вогнем обпекло вухо. В очах попливли рiзнобарвнi кола, i вiн поринув у темний морок. У пiдземеллi поволi розвiювався ┐дкий пороховий дим. Арсен повис на вiрьовках. З голови на долiвку закапала кров. - Для чого ти вистрiлив, Гамiд-бею? - скрикнув вражений, смертельно зблiдлий Сафар-бей. - Навiщо ти вбив його? Вiн стис кулаки i весь напружився. - А-а, чого паиькатися з собакою! - темне обличчя спагi┐ перекосилося чи то вiд збентеження, чи вiд злоби. - Туди йому й дорога┐ Паскудний раб! - Що ти наробив, Гамiд-бею! Цей гяур знав якусь та║мницю, що переслiду║ мене вiдтодi, як я став себе пам'ятати! - Бридня! Не звертай уваги на дитячi сни! Накажи винести й закопати це падло┐ Сафар-бей пильно глянув у великi, виряченi очi Гамiда. Вiд нього не приховалося збентеження, що прича┐лося в них. Але перш нiж вiн устиг що-небудь сказати, вгорi на сходах почулося гупання нiг. Вбiг захеканий яничар. Виструнчився. - Лист вiд бейлер-бея, ага, - i простягнув запечатаний сувiй. - Гаразд. Iди! Сафар-бей розiрвав шнурок, розгорнув сувiй, пiдступив до свiтла. Серце його поволi вiдходило, заспокоювалось. Вi┐! мовчки прочитав листа, потiм повернувся до спагi┐: - Гамiд-ага! Слухай, що пише бейлер-беи! Назрiвають визначнi подi┐. - Вiн прочитав уголос: -"Сафар-бею, бюлюк-башi окремого вiйськового загону. Та║мно. Незабаром непереможнi вiйська нашого найяснiшого падишаха проходитимуть через Балкани на пiвнiч, тож ви вiдповiда║те за цiлковиту безпеку на перевалi Вратник. Наказую по одержаннi цього листа негайно виступити в похiд i знищити гайдукiв розбiйника Младена. На пiдкрiплення висилаю допомiжний загiн Iсма┐л-аги. Вам пiдпорядкову║ться також загiн Гамiд-бея, про що повiдомте його особисто". Що ти на це скажеш, Гамiд-бею? - Що у нас буде велика вiйна з козаками i мовсковським царем. Але ж це,вже давно не та║мниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до Стамбула, я зрозумiв, що йдеться про велику вiйну... Давно пора нам стати твердою ногою на пiвнiчному березi Чорного моря. Укра┐на дасть нам хлiб, худобу i рабiвi Заради цього ми й пiднiмемо меч проти Пiвночi... Отже, ми повиннi вже сьогоднi виступити на Чернаводуi - Безперечно! Не будемо гаяти часу - ходiмо! Вони вийшли надвiр. - Ходжа, труби збiр! - наказав Сафар-бей аскеровi з зурною при боцi. - А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортецi, доглянеш мо┐х гостей. Разом з Алi. Вiн буде за старшого - я дав йому вiдповiднi розпорядження. А зараз спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда! Тривожно заграла зурна. З примiщень з криком i лайкою вискакували яничари, на ходу ладнаючи на собi одяг, зброю. Гамiд спiшно ви┐хав до свого загону. Сафар-бей завернув до себе. Йому хотiлося побачити Адiке. З кожним днем вiн усе бiльше закохувався в дiвчину i не пропускав нагоди зайвий раз показатися ┐й на очi. Попри всю жорстокiсть i зарозумiлiсть, перед Адiке вiдчував незручнiсть i боязкiсть. Однак непереборна сила весь час тягла до не┐. Бiля хвiрточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате обличчя спiтнiло, в очах свiтився переляк. - Що трапилося, Джаббар? - нахмурився Сафар-бей. - Ага, там... унизу... зовсiм не мертвий... той гяур... Очима клiпа║. То як бути, - пристукнути його чи живцем прикопати? - Що ти мелеш? Не може вiн ожити! Тобi здалося спросоння! - Аллах свiдок, я не спав. I не здалося менi, - живий той гяурi Сафар-бей круто повернув назад i майже бiгом кинувся до пiдземелля. Джаббар ледве встигав за ним. В'язень справдi був живий. По його тiлу пробiгав вряди-годи дрож. Сафар-бей вихопив ятаган i рубнув по вiрьовцi. Обважнiле тiло козака впало йому на руки. Бюлюк-баша поклав його на долiвку i звелiв Джаббаровi принести оберемок соломи i шмат полотна. Пiсля перев'язки Арсен задихав рiвнiше i поволi розплющив очi. Сафар-бей опустився бiля нього на колiно. - Ти чу║ш мене, гяуре? - спитав, нахиляючись. - Прочумайся! Рана неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився пiд щасливою зорею... Тiльки оглушило тебе. Прокинься! Та Арсен, видно, дуже знесилiв. Голова упала на груди. Мокрi повiки опустилися, очi заплющились. Вiн знову знепритомнiв. Сафар-бей пiдвiвся: - Джаббар, залишаю цього в'язня на тебе. Ти вiдповiда║ш за його життя! Вiн менi потрiбен тiльки живий! Даси йому ┐сти, пити... Бережи, як зiницю ока, поки не при┐ду. Зрозумiв? - Зрозумiв, ага. Аякже. Сафар-бей ще трохи постояв, морщачи в задумi гладенького лоба. Яку та║мницю хова║ в сво┐й пам'ятi цей гяур? Як i чому схрестилися ┐хнi долi? Чому iм'я Ненко все життя переслiду║ його, стука║ в серце? Чи не з ним пов'язане його далеке дитинство, про яке iнодi зринають окремi неяснi спогади? А як би хотiлося проникнути в те туманне минуле! Може, в нього десь ║ батьки? Брати i сестри? Вiн знав, що дехто з яничарiв знаходив сво┐х рiдних. А йому хоча б дiзнатися, хто вiн i звiдки... Нахмурений Сафар-бей вийшов з пiдземелля. Джаббар пiдсунув пораненому жмут соломи пiд голову, поставив на долiвку цеберце з водою i миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так пiклу║ться про цього собаку-гяура бю-люк-баша, й поколивав по сходах нагору. Через хвилину знадвору почувся брязкiт засува. Затихли кроки вартового. У пiдземеллi запанували непорушна тиша й темрява. НЕНКО Надвечiр Арсеновi стало краще. Розплющив очi i затуманеним поглядом обвiв похмурi стiни льоху. Тихо. Темно. Де ж подiлися Сафар-бей i Гамiд? Невже ┐м набридло катувати його? А-а... Вони, зда║ться, говорили щось про похiд на гайдукiв... Супроти Младена!.. Свiдомiсть миттю прояснилася. Вiн схопився i сiв. Рiзко заболiла голова. Торкнувся рукою - туга пов'язка з полотна. Це здивувало його. Вiн не пам'ята║, щоб перев'язував себе. Тодi хто ж це зробив? Невже Сафар-бей?.. А це що? Дивись! Навiть воду i ┐жу поставлено!.. Не знайшовши вiдповiдi на цi запитання, вирiшив не гайнувати часу. Спочатку пiдкрiпився тим, що знайшов у мисцi, котра стояла збоку, запив iз глечика холодною водою. Потiм, трохи вiдпочивши, звiвся на ноги. В головi ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щемiла збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи бiль i слабiсть, поволi пiднявся крутими схiдцями нагору, до дверей, i припав оком до шпаринки. Сонце вже зайшло - над фракiйською долиною догорiв малиновий вечiр, а з Синiх Каменiв поволi опускалися густi сутiнки. На подвiр'┐ - нi душi! Мовби всi вимерли... А було ж людно i гамiрно┐ Цiкаво - чи його вартують? Легенько натиснув плечем на дверi - вони протяжно скрипнули. В ту ж мить хтось кашлянув, загримiв засув - i в погрiб заглянув яничар. - А-а, гяур! Тобi краще? Очумався? - Так. Менi зовсiм добре, - вiдповiв трохи iронiчно Арсен. - Ну то й лежи спокiйно, поки повернеться бюлюк-баша. - А коли вiн повернеться? - Як тiльки зловить отого розбiйника Младена. Отже, Сафар-бей... нi, не Сафар-бей, а Ненко, син во║води Младена, виступив iз загоном проти свого батька! Яка несподiвана гра долi! Який пекельний задум визрiв у Гамiдовiй головi в далекi роки молодостi, коли вiн викрав дiтей во║води! I як усе сплелося в один нерозривний клубок! Младен, Анка, Сафар-бей, Адiке... Тiльки вiн та Гамiд знають та║мницю цих людей. Але Гамiд нiколи добровiльно не розкри║ ┐┐, а вiн ув'язнений! Тим часом Сафар-бей зi сво┐ми людьми пробира║ться гiрськими дорогами й стежками до Чернаводи... У нього доволi вiйська, щоб винищити всiх прибiчникiв во║води, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до бейлер-бея. Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар-бей - це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матiр! Чи, навпаки, сам Сафар-бей загинув од руки Младена чи його во┐нiв. Але як попередити? Як вирватися звiдси? Роздумував Арсен недовго. З пiдземелля один вихiд - через дверi. Iншого нема║. А дверi замкнено, i ключi у вартового. Отже... Таки потрiбна зброя! Вiн ухопився за гак руками, почав розхитувати його i гнути. Незабаром гак став податливiшим i нарештi вiдламався. Загнавши вiстря в щiлину мiж камiнням, випрямив його i, вiдiрвавши шматок штанини, обмотав ним вiдламаний кiнець, щоб зручнiше було тримати. Серце радiсно закалатало в грудях. Вiн ма║ зброю - справжнiй кинджал чи спис! Тепер його доля у власних руках. Трохи вiдпочивши, голосно заохкав, застогнав. З-за дверей почувся голос: - Щ тобi, гяуре? - Ой, щось менi погано┐ Сюди! Сюди! Грюкнули дверi. На порозi з лiхтарем у руцi з'явився вартовий. Поволi почапав униз, вивергаючи цiлий потiк проклять на голову в'язня. - Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невiрний пес, бюлюк-башi, що я мушу доглядати тебе, як зiницю ока? Тьху! - Вiн спустився з останньо┐ сходинки. - Де ти тут, хай би забрав тебе шайтанi У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка i щосили вдарив аскера в груди. Той охнув, важко упав на долiвку. Хутко зiрвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся, схопив ятаган, пiстоль i кинувся нагору. Надворi вже стояла нiч. Голуба iмла оповила землю. Iз-за Синiх Каменiв сходив вузький серп мiсяця. Над мiстом повисла сторожка нiчна тиша, яку зрiдка порушував гавкiт собак. Ховаючись у затiнок, Арсен обережно пробрався до Сафар-бе║-вого будиночка. Вартового нiде не було. В саду пахли троянди, шелестiли верхiвки дерев, скрадливо шарудiли пiд ногами дрiбнi камiнцi. У крайньому вiкнi тьмяно блимало свiтло. Арсен заглянув, сподiваючись побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стiл, дрiмав яничар. - Спiшний наказ Сафар-беяI- стукнувши в шибку, гукнув Арсен. Не пiдозрiваючи небезпеки, яничар за хвилину з'явився на ганку, та не встиг промовити й слова, як вiд удару по тiм'ю звалився додолу. Спритно зв'язавши йому руки й ноги. Арсен втягнув його в кiмнату i запхнув пiд лiжко. Виживе - хай живе. З сусiдньо┐ кiмнати почувся приглушений шурхiт. - Златко! Якубе? Ви тут? - Хто там? Це ти. Арсене? - почувся голос Якуба. - Я! Вiдчиняйте! - Легко сказати! Ми на замку! Арсен пiдняв угору свiчку. Вiдщiпнув важку ковану защiпку. Дверi розчинилися. На порозi стали стривоженi Якуб i Златка. - Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночi┐ - щиро здивувався Якуб. - А де ж Сафар-бей? - Краще запитай, хто такий Сафар-бей! - Як тебе розумiти? - Сафар-бей - це Ненко┐ Розумi║ш - Ненко, син во║води Младена, брат Златки!.. Якуб i Златка отетерiли, ┐м вiдiбрало мову, а в очах свiтився жах. Звiстка вразила обох, мов блискавка. - Не може бути! - вигукнув Якуб. - Де ж вiн зараз? - Хто зна, де вiн заразi Вранцi вирушив у похiд на Чернаводу. Щоб розгромити гайдукiв, убити або полонити Младена!.. - О аллах! - простогнав Якуб. - А може, ти помилився. Арсене? Може, Сафар-бей зовсiм не син во║води? - Я бачив у нього на руцi три довгi шрами... Пам'ята║ш?.. - Як не пам'ятати! - Я бачив, як блиснули у нього очi, коли я сказав: "Ненко"... Вiн щось пригаду║... I хотiв розпитати, але Гамiд вистрелив менi в голову. Я знепритомнiв. А коли отямився, нi Гамiда,нi Сафар-бея вже не було. - То й Гамiд тут? - Атож. - Аллах екберi- простогнав Якуб. - Ти знову зводиш мене з тим негiдником! Коло замика║ться на тiй землi, де розпочало свiй бiг. Це щаслива прикмета. Тепер, Гамiде, ти не вислизнеш з мо┐х рук!.. Але що нам робити з Ненком i Младеном? Може трапитись непоправне лихо! - Ми повиннi випередити ┐хню зустрiчi Найкраще розповiсти Сафар-бе║вi усе вiдверто, щоб знав, хто вiн такий i хто для нього во║вода Младен. - Як же це зробити? Ми вийдемо звiдси? - Ви вiльнi. - А наш вартовий? Арсен показав на ноги, що стирчали з-пiд лiжка. - Вiн нам не заважа║. Ходiмо! Урочище Чернавода - маленький гiрський потiчок, прозваний гайдуками так, напевно, тому, що в'юнився мiж чорними кам'яними берегами у дикiй i похмурiй долинi, вiдрiзанiй од усього свiту неприступними скелями i непрохiдними лiсами. Там, у предковiчних нетрях i хащах, у надiйному, самою природою укрiпленому мiсцi, зача┐вся гайдуцький стан, або, як його називали самi повстанцi, - гайдуцьке зборище. Мов зiницю ока, оберiгали Його гайдуки вiд султанських вивiдачiв, котрi не раз i не два намагалися проникнути до нього, але кожного разу безуспiшно. Сюди, мов кров до серця, збiгалися десятки i сотнi мужнiх синiв Болгарi┐, щоб боротися за волю, проти гнiту й насильства султанських намiсникiв - бейлербе┐в, санджакбе┐в, пашiв, айянiв та пхнiх прихвоснiв. Таких зборищ по всiй Старiй Планинi i по всiй кра┐нi налiчувалося немало, та найбiльше ┐х було у Сливенському окрузi, що став центром цi║┐ боротьби. Зразу пiсля сумнопам'ятного 1396 року, коли пiсля жорстоких i кровопролитних трирiчних бо┐в роздроблена i знесилена феодальними мiжусобицями Болгарiя була уярмлена османською Туреччиною, розпочався гайдуцький рух. I Сливен дав йому найвизначнiших ватажкiв - Богдана-во║воду, Мирчо-во║воду, Тима-нуша-во║воду, Страхила-во║воду, Стояна-во║воду i багатьох iнших во║вод, байрактарiв та гайдукiв, котрих народ упродовж вiкiв прославляв у сво┐х пiснях. Нiколи не затухали тут iскри народного гнiву. То розгоралися вони дужче i спалахували вогнями повстань, то пригасали. Але нiколи не затухали зовсiм. Гайдуцький рух носив сезонний характер. Як правило, дружини i чети збиралися на Юр'┐в день, у травнi, - гайдуки давали перед во║водою i товариством клятву на вiрнiсть, приймали урочисту присягу i пiсля цього починали бойовi дi┐. А розпускалися у вереснi, на Хрестiв день. Тодi бiльшiсть iз них розходилися хто куди - хто додому, хто до вiрних друзiв, ятакiв, _якi допомагали ┐м у всьому, а дехто навiть у Стамбул, де переховувався зиму серед збiднiлого мiського люду - ремiсникiв, дрiбних торговцiв, старцiв та волоцюг. I тiльки найбiльш завзятi i найвiдомiшi, котрим небезпечно було з'являтися в людних мiсцях, залишалися в станах, де жили до весни, зберiгаючи зброю, порох, одяг та iншi припаси. Таким постiйно дiючим зборищем, окрiм Аглiкино┐ поляни, Гайдуцько┐ печери, Гайдуцького колодязя та деяких iнших, була i Чернавода во║води Младена, котрий ось уже бiльше двадцяти рокiв очолював гайдуцькi дружини i чети старопланинського краю. Для нього i для Анки, а також для ┐хнiх найближчих друзiв це поки що та║мне гнiздо стало рiдним i надiйним притулком, яке вони поклялися захищати до останнього подиху. Пiсля того, як Драган сповiстив про можливий напад Сафар-бея, Младен стягнув усi сво┐ чети, що налiчували близько трьохсот воякiв, до Чернаводи i перекрив нижню дорогу. На верхнiй, потайнiй, поставив чотирьох вартових, якi в разi небезпеки мали запалити на вершинi гори бочку смоли. В самому замку залишив п'ятнадцять гайдукiв - особисту варту. Чекав нападу не ранiше суботи. Тож послав двох гiнцiв до во║води Вилкова, свого дап-нього приятеля i соратника, з проханням прибути на допомогу. Загiн пiших яничарiв iшов у головi колони. Боячись раптового нападу гайдукiв, Сафар-бей вислав сильнi дозори, якi пильно вдивлялись у кожну пiдозрiлу галузку, в кожен кущик. В одному з дозорiв онбашi ' Хапiча був молодий яничар на прiзвисько Карамлик. Вiн не вiдзначався анi смiливiстю, анi силою, анi вiйськовою хитрiстю чи вмiнням. Лише природна здатнiсть Карамлика побачити на фарсах або далi людину, точно описати ┐┐ одяг i зброю здобула йому славу неперевершеного гострозорця i видiлила серед товаришiв. Його звiльняли вiд тяжких та набридливих вояцьких обов'язкiв, зате пiд час походiв призначали в дозор. Ось i зараз вiн iшов з товаришем високою полониною, пильно вдивляючись у далину. Раптом зупинився i присiв за кущем. Товариш поспiшив зробити" те ж саме. - Дивись, гайдуки! - сказав Карамлик. - Де? Я нiкого не бачу. - Ось поглянь на той бiк долини, вони йдуть нам наперерiз... Дво║. У кожушках-безрукавках, у бiлих штанах. Збро┐ не видно, але я не сумнiваюся, що вона у них схована пiд кожушками. Яничар подивився туди, куди показував рукою Карамлик, але нiчого не побачив. Карамлик розсердився: - Та не витрiщай очейi Мчи негайно до онбашi, скажи, щоб поспiшав сюди! Я слiдкуватиму за ними. Яничар поплазував назад. А Карамлик, ховаючись за скелями й за кущами, рушив уперед. Вiн спритно перебiгав вiд схованки до схованки. Кругла, мов кавун, голова його розгойдувалась на тонкiй ши┐, а чiпкi, широко посадженi очi невiдривне стежили за незнайомцями. Невдовзi до нього пiдповз онбаша Хапiч з кiлькома вояками. - Де гайдуки? - спитав тихо. - Ген переходять дорогу. Внизу, над потоком... О, вже здираються на гору з нашого боку!.. Дивiться! Тепер усi побачили двох балканджi┐в, якi швидко пiднiмалися на кам'янистий схил. Онбаша суворо наказав: - Перетнути дорогу! Взяти живцем! Але не зчиняти шуму. Яничари шаснули в кущi, миттю пробралися на вершину гори i яi раз на шляху балканджi┐в улаштували засiдку. Чекати довелося недовго. Балканджi┐, очевидячки, поспiшали. Вони хутко дер-лис;: по крутому схилу, допомагаючи собi мiцними сукуватими пй.::;цями. Та не встигли пiднятися нагору й перевести вiддих, як ┐х сi'очили яничари, зiм'яли, заткнули роти ганчiрками, а руки скрутили мотузками. - Швидше до Сафар-бея! - наказав онбаша. - А ти, Карам-лчк, з Мустафою - вперед! Пильнуйте! IДе розвiдники, за ними можуть бути й основнi сили розбiйникiв. Сафар-бей страшенно зрадiв несподiванiй удачi. По-перше, вiн допита║ полонених, а по-друге, це щаслира, на його думку, прикмета: аллах провiща║ перемогу! Вiйську було вiддано наказ зупинитись, i вояки вiдразу поховалися вiд пекучого сонця в затiнок. Сафар-бей зi сво┐м почтом i полоненими теж вiдiйшов у тiсну ущелину, захаращену камiнням. - Хто ви? - звернувся до полонених. Перед ним стояли два хлопцi, дуже схо-жi один на одного. Навiть побiжного погляду було досить, щоб сказати, що це брати. Тiльки старший мав темне волосся i голенi щоки, а молодший, русявий, був ще майже хлопчина. Його тонкого, по-дiвочому нiжного обличчя не торкалося лезо бритвИ. Синiми очима з жахом дивився вiн на тур