шла замiж, то й добра; а як зв'язала руки, то зараз i почне витребенькувати... I те не так, i друге не по нiй!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Оленi Педькiвнi... Дiвка тиха, робоча... Знаю добре, що була б тобi жiнка, а менi невiстка... А коли вже й Гудзiвну сподобав, то щасти боже!.. Звiсно - не менi з нею жити, а тобi, моя дитино, вiк вiкувати... Мiй уже вiк недовгий; швидко вмру, все покину... Тобi жити з нею, а не менi... Тiльки воно й на тiм свiтi легше було б лежати, коли б я знала. Що ти будеш щасливий, мiй сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там i менi лежатиметься? I мо┐ кiстки струснуться пiд землею... - Нi, мамо, Галя буде жiнка якраз по менi. Я вже ┐┐ давно знаю... - Коли по тобi, то хай тебе, сину, господь на все добре благословля║! Я не забороняю. Не жалкуй тiльки, дитино моя, на матiр, як - не приведи, господи! - прийдеться вiк калатати... Зна║ш багачок? Вони всi здатнi на докори... А нема║, сину, тяжчо┐ докори, як докора багачки про тво┐ злиднi... Злиднi - та чесно нажитi! А то - навезе вiд батька-матерi дрантя та ганчiр'я всякого, та й не руш ти його... Вона тобi щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували... Нема гiрше, сину, як докора багачки!.. Через. те я й не -раяла б тобi багачки брати. Бери ти, сину, рiвню собi, то й усе буде в нас рiвно: нi вона тобi не вибиватиме очей тво┐ми злиднями, нi ти ┐й не докорятимеш нiчим, - бачив, на що брав! Та як я.вже дрожила на свiтi та побачила людей, то скажу тобi, що з убогих i хазяйки кращi бувають... Нужда та злиднi навчають i свого берегти i чужого глядiти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все нi по чому: так усе й гайнуватиме! - Не така, мамо, Галя. Нiчого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього... Всьому звав лад дати. А що вона ма║ лишн║ там, то то ще краще. Буде об вiщо на перший раз руки зачепити ста й повести гаразденько хазяйство... Навiщо ж менi рдано голову й руки?.. Не клопочiться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали ┐┐ або хоч бачили, - зараз би -так уподобали, що сказали б: не бери, сину, друго┐ жiнки, -бери Галю Гудзiвну! - Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона о тебе ║! Iнодi й уродлива, та лиха година... Сво║┐ :долi не вгада║ш. - Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала... - То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостiв та й шли, якщо вiддадуть... Того ж самого вечора побiг Чiпка, до Грицька. - Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе? - Кажи. - Прийшов прохати тебе у старости. - Хiба женитися задумав? - умiшалася Христя. - Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! - жарту║ Чiпка. - Кого ж думка брати? - пита Грицько. А Христя аж уха наставила. - Тодi побачиш... Кажи: чи пiдеш? - Та бог же його зна║. Може, ти мене заведеш у такий двiр, що й коляки скуштую... Усi засмiялися. - Та в такий же то й думка завести, - жарту║ Чiпка, - бо однак тобi нiхто бокiв не мне... Христi б, як жiнцi, годилося... Та що ж, коли вона така добра вдалася, що нiколи й слова насторч не скаже! - Та годi вже тобi жартувати. Кажи справдi: кого задумав брати? - допиту║ться Христя. - А хочеться знати? хочеться? - Авжеж, хочеться... - Ну, хай же кортить, коли хочеться... - Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу. - Та я й сам не пiду, коли не скаже. - Нiчого вже з вами робити, - каже Чiпка:- треба признатися... Зна║те Гудзiвку? - Яку? Одарку? - пита║ Христя. - Нi, Галю. - Яку це? - пита║ Грицько, роздумуючи. - Москалеву дочку... того москаля, що на хуторi живе. - Не зна-ю, - одмовля║ з протягом Христя. - От, дивись: i потелiпався ж на хутiр шукати, буцiм у селi дiвчат трохи!.. I чого його туди понесло?! - Понесло... - усмiхаючись, каже Чiпка. - Так кажи, Грицьку, чи пiдеш? - На коли? - На ту суботу, - гулящий день буде. - На суботу - можна. - Гляди ж, Грицьку! А поки що - прощавайте. Ще треба в одно мiсце бiгти... Чiпка пiшов, а Грицько з Христею завели розмову про його. - От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чiпки! Оце одружиться, а жонатому, звiсно, вже не те, що парубковi. - Хiба його не видно й спершу було, що вiн чоловiк путящий? Чи до роботи, чи до майстерства - до всього вдався. - А пив же та волочився як?! - згадав Грицько. - Молодий був, дурний, а постаршав - за розум узявся, - одказу║ Христя. - От тепер i старiй Мотрi таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою нi вдень, нi вночi... - Бозна ще яка невiстка буде... - Та що невiстка? Хай яка там вона собi не буде, а вiн, як син, повинен не дати в образу рiдно┐ матерi. - Та бувають, Грицьку, такi, що ти ┐й хоч кiл на головi теши, а вона - як тi║┐, та й тi║┐... - Ну, в мене б вона не тi║┐ заспiвала. - То ж то у тебе. - А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що мо║ю рiдною матiр'ю верховодило? Нi, мабуть би, прикусила вона язик, зцiпивши зуби! - Що ж, якби оце в тебе й справдi мати була, то це б i менi так було? - Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б i матерi мо┐й догодила б, як менi... - То ще, яка б була мати. - Та ти усякiй матерi догодиш. А Чiпчина мати чим не поважна людина? - Та я за бабу Мотрю нiчого й не кажу. Спасибi ┐й, вона така добра до нас, немов рiдна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на вiщо невiстку перевела? .Як iшла - як калина була та гладка, як пiч, а тепер - як з хреста знята! Он-то якi бувають свекрухи... Такiй сам чорт не вгодить, не тiльки невiстка. Отак вони довго балакали. Слово за слово чiплялося; одна думка нанизувалась на другу - то заходячи на людей, то звертаючи на Чiпку. - Ти ж менi розкажеш, яка там молода, - вже лягаючи спати, каже до чоловiка Христя. - I де вiн ┐┐ видрав!!. - Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, - одмовив Грицько, i собi вкладаючись. Рано звечора погасили свiтло син з матiр'ю. Рано звечора вони поляг.али спати, натомленi денними пригодами. Оже сон не йшов обом ┐м на думку. Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, - як вона буде бiгати по хатi та порядкувати... Тiльки шкода: хата тiсна; треба нову ставити, - промигнуло в думцi, й викликало цiлий рiй... Йому вже ввижа║ться, що вiн розвалив оцю хату, а заложив нову, з свiтлицею, з хатиною, з великими вiкнами... "У хатинi ми будемо жити, - радиться вiн з Галею, - мати, мабуть, не злазитиме з печi; а свiтлиця - чужого чоловiка прийняти... Добре, Галю?" Галя засила║ йому погляд згоди... Пересновуються його думки з ┐┐ думками; викликають усмiшку, радiсть... Добра надiя пестить його серце. Чiпка забува║ давн║ життя, забува║ все, що було - минуло: на легеньких крилах прудко┐ думки несеться вiн уперед, далi... у рай тихого щастя... Мотря думала теж про Галю. Тiльки не веселi, а смутнi думки обхопили материну голову. "Господь. його зна║... - думала вона. - Хоч би я ┐┐ бачила коли, хоч би чула ┐┐ мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав'язати свiт парубковi, а то й кине - другого знайде... Мiж багатирками i такi часом бувають... Звiсно- з жиру! Виросте в розкошi та в достатках; само нiколи не гнуло свого стану, не кололо бiлих рук об колючу стерню, - все те наймички... А тут побачить, що все те треба сво┐ми ручками та пучками... вiзьме та й кине... Хiба тепер як на свiтi стало?!" Вiд таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бiк та важко зiтхала. - Ви не спите, мамо? - Нi, сину. - Чому ж ви не спите? - Та так... усе думки такi лiзуть у голову... - Не журiться, мамо! XXVI_ НА СВОпМ ДОБРI_ У суботу заслав Чiпка старостiв до Максима. У недiлю були оглядини в Чiпки. Максим не забував старосвiтського звичаю: по┐хав сам i вблагав Явдоху по┐хати на оглядини. Максим знав, за кого вiддавав дочку. Не дуже дерла йому очi вбога Чiпчина хата й старенька, бiдно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило ┐┐ горду пиху. Про самого Чiпку - грiх слово сказати! Та його хата низенька й тiсна, його мати згорблена, стара, висушена гiркою нуждою та лихом, розкопирсали хижу, падку на розкошi та на прибуток натуру Явдошину. Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловiка. Максим, добре знаючи ┐┐ натуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тодi Явдоха прискiпалась до Галi: - Ну, так! придба║ш, дочко, свекруху на весь свiт... Господи! На нiй i обличчя людського не знать... Вiд злостi аж скривилася; висохла, як суха тараня... - Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, - одказу║ Галя. Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози. - Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в його застану: краще б тебе довiку з непокритою косою водила, нiж таке бачити!.. Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася ┐й гордою, бундючною, недоступною... "Панi... панi! - шептала Мотря. -1 чого встряв сюди Чiпка?.. Уже ака мати, така й дочка: яблучко вiд яблуньки недалеко одкотиться... Утопить вiн свою голову, та й мою разом. Чу║ й вiщу║ мо║ серце..." Обидвi матерi були такi, що хоч би й назад, - та вже нiчого робити: дiло прилюдно було зроблено. На другу недiлю молодих повiнчали. На радощах Максим таке весiлля справив, що ще нiхто нiколи й не зазна║. Цiлий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та запiкана рiчкою лилася, а що вже просто┐, то хоч купайся... Людей найшло Видимо-невидимо: i простi, й москалi, й Сидiр там мiж ними; i старшина з писарем, засiдатель з сво┐ми далекими родичами-полупанками... Сказано: нiгде пальця просунути нi в хатi, нi надворi. Максим либонь ще й станового дожидав, та становий чомусь не при┐хав. Грицько, пiдстароста, дивувався тому багатству, що так нi ждано, нi гадано, припало Чiпцi. Його аж заздрiсть розбирала. Дивувалися й завидували Чiпцi люди не менше Грицька. "I як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?" Старi дiди та баби все те собi на умi мали, а молодицi нишком помiж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось гедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сидiла коло Чiпки, як макова квiтка, знай перешiптувались та хитали головами, моргали бровами... А чоловiки тим часом од Максима по повнiй випивали та примовляли: "Дай же, боже, щоб нашi молодi живi та здоровi були, - у щастi кохалися, у розкошi купалися, до самого вiку нiчого лихого не знали!" - Щоб знай багатiли та спереду горбатiли! - додав староста Якiв Кабанець, такий удатний до тих приказок. - Беседа залилася нестямним смiхом та реготом, а жiнки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками межи плечi, примовляючи: "О, щоб тебе!.. щоб тебе!" А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розiпхав танцюристу молодiж, крикнув: "Грай, музико!" та й пiшов навприсядки - аж земля загула. Музика рiзала, пиляла - аж струни лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грiм серед лiта, бухтiв; мiдянi тарiлки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом... Гуляли-гуляли на хуторi та так цiлою юрбою пере┐хали в Пiски до Чiпки. Тут Мотря вперше побачила свою невiстку. У парi з сином вона кланялась ┐й низько, до нiг, подаючи дорогi подарунки... Мотря глянула на невiстку - i чорнi думки зникли, зразу збiгли з сумного обличчя. Як промiнь ясного сонечка, пробившись мiж зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить i звеселя║ гущавину - так iскорка одради зажеврiла в старих Мотриних очах, розлилася радiстю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнiмати невiстку, як рiдну дитину, а, цiлуючи ┐┐, плакала. Галя собi обнiмала Мот-рю, як матiр, цiлувала ┐┐ зашкарублi, сухi щоки, руки... Далi Мотря обнiмала сина i теж плакала. Потiм того цiлувалася з сватами i трохи не з усiма людьми, що на┐хали й найшли до не┐ в двiр. З радостi стара як оп'янiла, ┐й вперше на вiку довелося побачити таку повагу до себе вiд людей. Вона не знала, як ┐х дякувати, чим ┐х вiтати. Ось .заграли музики; заспiвали свашки; поклонилися молодi - i пiшли в хату... Пiднялися знову гулянки та танцi. Максим з Явдохою в парi пiшли викрутасом та вихилясом, а за ними й Мотря тупала сво┐ми старими ногами... Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить i ломить усе по сво║му слiду, так весiлля промчалося Чiпчиним двором i наробило нетрохи шкоди у господарствi. Тини поваленi й поламанi; ворота побитi лежали серед двору; вiкна без шибок чорнiли дiрками, дивлячись на вулицю. Так як пiсля бурi, дощу та граду ясне сонечко ще мов привiтнiше ся║, ще дужче грi║ та облива║ сво┐м теплом та свiтом тi ру┐ни, що наробила буря, - так Галя рожевiла з двору сво┐м рум'яним личком i веселила все сво┐м добрим поглядом... А Чiпка вже правився коло шкоди. Там тин пiдняв та набив, новi ворота приробив; там другу яку шкоду полагодив; кликнув скляра - вiкна повставляв... Через тиждень не знать було розруйнованого двору: все стояло на сво┐м мiсцi, як йому й слiд було, тiльки ще мов краще, доладнiше виглядало. Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вiсiм паровиць везли ┐┐ посаг у Пiски. Мотря як стрiла все, то аж злякалася. У не┐ нiколи нiчого того i в думцi не було, а тут - як снiг на голову ! Вона не знала, де його поставити, куди подiвати. Що нужнiше, розмiстила в хатi; друге - поставила в сiнях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти до себе в хутiр. Максим подарував Чiпцi трояк добрих коней. Так i Чiпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тiсноту, раяли молодим пере┐хати на зиму жити на хутiр, - та нi Чiпка, нi Галя не згодились. Старi по┐хали назад, а молодi зостались на сво┐м господарствi. Доля прикрила ┐х сво┐м затишним крилом. Гарно, весело тепер у ┐х хатi. Сама хата - наче побiльшала, роздалася, повеселiшала. Стiни Галя вбрала шпалерами, пообвiшувала вишиваними рушниками. З божничка виглядали дорогi образи з-за лiсу василькiв, м'яти, ласкавицi, гвоздикiв та мов усмiхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках робленi голуби. Крила у них сизi, груди червонi, хвостики чорнi, носики - немов з тiла - бiлорум'янi, а очi з червоного намиста свiтили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промiнь або стяжка од свiтла. Голуби тi були навдивовижу кожному, хто тiльки бачив ┐х. Розчепiривши крила й попригинавши нiжки, вони безперестанку гойдалися, немов живi та зачарованi... Пiч Галя розмалювала синiми квiтками по бiлому; лави вишарувала - чистi та бiлi, а пiл, як з воску, чистий. Де тiльки рука ┐┐ доторкалася, або де око зирнуло, - все те з хмурого, сумного, прояснялося, бiлiло, нiби всмiхалося. Коло свекрухи Галя, як коло рiдно┐ матерi, ходить; годить ┐й у всячинi. Нашила ┐й очiпкiв, платкiв надарувала, сорочок надавала. Не свiтило тепер дрантя та рам'я на старих плечах; воно пiшло на ганчiрки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у не┐ й чоботи добрi чорноголовцi, плахти й дерги дорогi хоч i старечi, й сукня бiла, як снiг, i кожушанка, крита демикотоном, про зиму... Защитена тепер Мотря вiд голоду, вiд холоду; заспоко║на в роботi. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корiв та овечат i бiля печi - всюди сама: Мотрi й не пiдпускала. - Ви, - каже, - мамо, на сво║му вiку нетрохи здоров'я стратили, сили збавили, спочиньте ж хоч на старiсть. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось iнше! - I вже, дочко! - одказу║ Мотря: - не зажалi║ш батька в наймах, так i мене... Коли замолоду нiхто не жалував, то на старiсть - i того бiльше. Привикне, кажуть, собака за возом бiгти, то й за саньми побiжить! Я звикла замолоду робити - i тепер не влежу, хоч часом кiстки болять, як переламанi, в грудях холоне та ни║... Та й сяде Мотря на гребiнь за вовну, та й пряде помалу. А коло Чiпки Галя не зна║ вже, як i припадав, чим йому догоджа║. У сорочках усi груди повишивала, квiтками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тiльки й робить, що, впоравшись коло печi та худоби, копирса║ться та вигаду║ зразки всякi. - Дивiться, мамо: чи так гарно буде? - пита║ вона свекрухи, показуючи шитво. - Та гарно, моя дитино, - одказу║ Мотря радо. - Менi зда║ться, якби ще сюди вкинути Синього, а сюди - зеленого, то тодi б саме добре було. - Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очi збавля║ш? Помережила б там як-небудь та й годi! Адже ж ходив до сього не тiльки в шитих, а часом у такий, що руб руба позива║... Та й байдуже було! - Яка ж я, мамо, буду добра жiнка, коли сорочки сво║му чоловiковi не вишию? Я б йому, якi найкращi зразки ║, усi б, зда║ться, вимережила... Та горенько - не знаю всiх! - Спасибi тобi, дочко, за твою ласку, як до його, так i до мене! Як ти ввiйшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, .немов нам очi розв'язала, свiт повила рожевим квiтом... А якби знала, як то спершу було? Як нi хлiба, нi одежини... та треба щодня на роботу йти... А вiн ще малий був - i його iнодi з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч i на бабу - царство небесне! - то за думками свiта бiлого не бачиш... Чи не сталося що йому? чи не наробив чого вiн?.. Настане вечiр, як бога, мов вiками дожида║ш його, та, кинувши працю, стрiлою додому поспiша║ш. Добiга║ш, бачиш - вiн гра║ться коло хати... Слава тобi, господи, що щасливо все!.. Або зимою... застукають трiскучi морози, знiметься завiрюха, хуртовина... анi одiтися, анi обутися!.. А тут у хатi - хоч вовкiв гони... й топлива кат ма║... Ох! випила й я за свiй вiк гiрку, та ще й повну!... А тепер, дяка господевi, хоч на старiсть заспоко║на... Може, пошле господь i вмерти в такому споко┐... Буду за тебе, моя дитино, з того свiта молитви слати, щоб вам, мо┐ рiднi, щасливо вiк звiкувати та сво┐х дiток до розуму довести... Галя слуха-слуха таку сумну приповiстку про таке гiрке та злиденне життя, - та аж страх ┐┐ вiзьме... Вона не тiльки нiчого того не бачила й не зазнала, а навiть нiколи й не думала... Жаль давив ┐┐ серце за свекруху... "Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!" - думала Галя. - Ви менi, як рiдна мати! - оберта║ться вона а щирим серцем до свекрухи: - скiльки-то ви горя на сво┐м вiку звiдали!.. Чи то- ж то й Чiпка все те терпiв, мамо! - Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала... i вiн дiзнав, почiм кiвш лиха! - Через те ж вiн i смутний такий; того й нерадiсний завжди... От я: зросла в доволi та в розкошi, нiчого того не знала... завжди весела, спiвоча... - Дай, господи, спiвати, не дай тiльки плакати! - одказу║ радо Мотря. I не налюбу║ться й не навтiша║ться невiсткою. Тiльки iнодi, темно┐ ночi, коли буря надворi ви║ та плаче у димарi, як сова, квилить та стогне, у вiкна, стукаючи кiм'ями снiгу, мов пiзнiй подорожнiй; коли все спить пiд заводи лихо┐ години - тiльки старим людям не спиться - ворочаються вони з боку на бiк, стогнучи та охкаючи, - болять у них старi костi, натрудженi замолоду непосильною працею, а сумнi думки, як чорна галич, окривають старечi голови, - тiльки в таку добу закрадався сум у Мотрину душу i, як у жменi, зжимав гiрким життям поточене серце... "Що воно за знак? - думала вона: - така багачка вродлива, а покохала такого убогого?.. Хай i покохала-молода кров шпарка, серце гаряче: западе дiвцi парубок в око, - не встережеться, як i покоха║... Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися... Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побива║ться... Та хiба трохи без кохання береться?.. Рiднi заборонять, коли спiзна║ться з нерiвнею... А тут i рiднi нiчого... Правда, Чiпка мiй моторний, удатний, золотi в його руки й голова неабияка... То що ж? все ж таки нерiвня!.. Першi, кажуть, любощi - дурниця... А прохолоне серце, пiдуть докори та перекори: ланець, голодранець!.. А може, вона не така... Зда║ться, Галя добра... От же мене й не коха║, а як жалу║? Ох, боже, боже! пошли ┐м щастя, господи! Менi що, старiй? аби вони не нарiкали на долю... Я умру; ┐м жити... хоч би ж хоч умерти спокiйно!" Отакi думки, як легенькi хмари серед ясного дня, перепливали в головi старо┐ матерi. Оже, як там: сонце тепле та ясне, - пiдплили хмарки вгору, пройняв ┐х гарячий його свiт, побiлив ┐х, розтопив, повiнув теплий вiтрець, розвiяв... Так i тут: доля свiтила та грiла й не давала простору та волi смутнiй думцi кинути темну тiнь на ┐х щастя... Мотря бiльше радiла, нiж журилася, й весело поглядала на дiтей, як вони голубились. А вони справдi - як тi голуби: де одно, там i друге. Чи вiн робить що, а в не┐ вiльна хвилина, - вона коло його: коли не помага║, пiддержу║ що, то так сто┐ть та дивиться; чи вона робить, - вiн з рук хапа║, щоб ┐й легше було. - Галю! найми наймичку, - каже вiн, дивлячись, як вона втомилася коло печi, золiйники. вергаючи. - Невже все те тобi сво┐ми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло печi, й коло шитва, - та все одна, все сама. - Наймичку? -пита║, здивувавшись, Галя. -Навiщо? Щоб вона сво┐ми нечистими руками тобi страву готувала? Хай ┐й! - Пожалуй себе, Галю, свого здоров'я... - А що мо║ здоров'я? Хiба ще не викохала та не виростила, в матерi гуляючи? Задля тебе, мiй голубе, хоч i руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпiвся всього, - поживи хоч зо мною в доволлi... I яке воно тобi те щастя здасться, коли до всього я сама сво┐х рук не доложу, не поклопочуся бiля всячини... Нi, не треба... Не хочу я наймички! Чiпка слухав ту любу мову жiнчину, а серце його проймала радiсть щастя... - Доле моя! щастя мо║! - пригортаючи мiцно до себе Галю, шептав вiн увечерi. - Ти ж менi радiсть у двiр принесла; ти з мо┐х очей полуду зняла, що ┐х цiлий мiй вiк закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, як важкий камiнь, давила вона мо┐ плечi, груди... опускалися в мене дужi руки, закривалися очi... я не знав нiчого, не бачив, куди менi вилiзти з того гнiту, як його вискочити... Ти - як зiрочка зiйшла над мо║ю задуреною головою - i освiтила менi темну стежку, мiй неутертий шлях!.. - Галю! - трохи згодом, не швидко, нiби роздумуючи, обiзвався голосно Чiпка. - Коли б усi люди були такi щасливi, як ми з тобою, тодi б нам ще краще жилося, ще веселiше! - Коли б же то, мiй голубе! Що ж, коли ┐х доля так помежувала: одному дала багато, а другому - нiчого... - Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самi люди, бува, й виннi?. -Та, може, й вони трошки... Якби можна, Чiпко, то я б ┐м свого удiлила... Зна║ш: як розказала менi твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпiли, то мене то в огонь укине, то мороз обсипле... Коли б знала, то в той би час усе сво║ вiддала, що маю... - Ти, Галю, добра. Ти - жалiслива, - казав Чiпка, обнiмаючи ┐┐, а в самого по сумному виду мишка бiгала й голос дрижав вiд спомину. - Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хiба однi ми... Сотнi, тисячi, тисячi тисяч отак тягли й тягнуть сво║ злиденне життя. I нiхто на те не вважа║; нiкому нема║ дiла до того; нiхто на те не дивиться; нiхто того не бачить... усiм воно чуже, не рiдне... Кому воно сво║?.. кому - не байдуже?.. Отим хiба беззахисним людям, що з голоду мруть?.. Не дивуй же, Галю, що ми сво║ одбирали - силою... - Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй менi про те. Чiпко! - молила Галя, ще дужче горнучись до його. - Як я здумаю про те, то в мене розум мутиться, в очах червонi плями замрiють... Хiба було не можна без того обiйтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною - свого добути?... - Працею?.. Гм... Нiчого, Галю, працею не вдi║ш... Один з не┐ вискочить, а десятьох вона задавить! - Адже от - Грицько... З бiдностi вийшов у люди... I спокiйний, i щасливий... а все через працю... - Та працi, Галю, нiгде приложити!.. I те - чуже, i того - не можна, й того - не роби!.. Нiяк рук зачепити... Кривда кругом, скрiзь неправда... - Ти дума║ш. Чiпко, що справдi у всiх такi думки? ┐й-богу, нi! Лушня такий чоловiк, що купить i продасть; Пацюк - аби йому погуляти та поспiвати, наробити дешпоту; а Матня - щоб нализатися от по сю!.. Хiба ┐м у головi праця? Хiба вони думають, де сво║,де чуже?.. Або москалi! Цiлий вiк його вчать не дивитись не тiльки на чуже добро, а й на життя. Хiба вони таке думають, як ти?.. Вiн собi йде прямо задля того, щоб порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було: так вiн звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!.. - Може, й так... Може, й твоя правда... Може... - Нi, Чiпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати... А дасть господь дiток дiждати - вигоду║мо, виростимо ┐х на добро, до школи ддамо... Хай змалечку вчаться... Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жити, нiж ми з тобою!.. Такою тихою мовою та розумною радою Чiпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слiв любо┐ жiнки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнiм злиденним життям, м'якшала: вiн тепер соромився свого давнього безпуття, тi║┐ криво┐ стежки, якою вiн думав дiйти до щастя... Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелi... А сказати ┐м Галину правду - нехватало духу, сили; I вiн тепер ховався, тiкав вiд сво┐х давнiх братчикiв. - Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, - казав Лушня товариству. - Пропав чоловiк... Жiнка коло спiдницi пришила... - Сказано: медовий мiсяць - солодше вiд усього на свiтi, - пояснив Пацюк. - А горiлка - ще солодша! - додав Матня. - Хоч би ж до себе приймав, бiсiв син! Адже за жiнкою яку худобу затяг? - А справдi... Ходiм до його, - пiдбива║ Лушня. - Ходiм! ходiм! - замовлять усi разом, та й пiдуть. Чiпка побачить, вибiжить з хати. - Так i так, братця, - таке й таке лихо... Жiнка занедужала, мати насилу сновига║, а хата - самi зна║те - одна... Де я вас прийму? - То дай нам хоч рубля грошей! - приста║ Лушня, - дожилися до того, що й крпiйки за душею нема║... От ми й вип'║мо за здоров'я жiнки, щоб господь ┐┐ помилував. Чiпка радий такому дешевому викуповi. Тиче ┐м рубля в руки - i поверта║ назад у хату. Товариство - до шинку. Як нерадо стрiчався тепер Чiпка з давнiми братчиками, так Грицько з сво║ю доброю Христею припав йому до душi. Грицько - невсипущий хазя┐н. Вiн чесною працею, сво┐ми мозоляними руками надбав те, що мае в господi. Вiн i тепер не лежить: рано вста║, пiзно ляга║. Вiн не панi║, як другi, а сам з сво║ю невтомною помiчницею-жiнкою веде до ладу сво║ хлiборобське дiло, маючи думку на чесну працю й дiтей напрямити... Вподобав Грицька Чiпка i частенько став навiдуватись до його. Не сором тепер i Грицьковi водитися з Чiпкою - i вiн ще частiше став завертати до товариша дитячих лiт. Жiнки ┐х теж одна одну вподобали... Оце зберуться. Хазя┐ни позаводять гостей за стiл, понаставляють напиткiв, на┐дкiв. Чiпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про сво┐ втрати та користi - завсiднi житечнi турботи. - А що, Грицьку, як твоя пшениця? - пита║ Чiпка. - Та що... плоха. Чiпко! На зрiст то-вона й добра, та на вмолот - не те║... Видно, дощi захопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно, як мачина... Хоч би насiння вернулося. Грицько завжди перед Чiпкою скаржився. Чи добре що - погане, чи поганеньке - нiкчемне! Грицько лукавив. Вiн бачив, що хоч Чiпка й дукачем став, а душею та серцем зостався давнiм Чiпкою. Такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалiсливий на чужу втрату. Грицько все те бачив - i ще бiльше виставляв сво┐ втрати та згуби, сподiваючись, що Чiпка, як товариш, зглянеться на його бiдкання й, може, коли стане в помочi. Заможнiсть Чiпчина iнодi розбуркувала заздрiсть Грицькову. Вернувшись од Чiпки, набiдкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею: - Отак тепер зажив Чiпка! От собi й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чи сподiвався хто бачити його таким тодi, як вiн п'яний, обiдраний, як несамовитий, ганяв по селу та по шинках волочився?! А тепер... панюга та й годi! I приплило ж таке несподiване щастя... Сказано: як багатство, то й щастя! - Така вже,видно, його доля! - одказу║ Христя. - Та й жiнку ж узяв собi пiд пару... То вже що багата та вродлива, а привiтна та ввiчлива до кожного! А до його... Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала. - I за що, спитай? - гiрко вимовив Грицько. - Як за що? Чiпка, Грицьку, чоловiк хороший... - Що ж у йому хорошого? - Усе. Звiсно: другiй жiнцi вiн би, може, й не пiдiйшов пiд пару, а до Галi - то мов вони рiднi... Який вiн, така й вона... Жалiсливi, добрi... Що пара, то пара, - грiх бога гнiвити. Христя завжди заступалася за Чiпку. У Чiпцi споавдi було багато чогось доброго, чого Грицько сво┐м, на прибуток напрямленим, розумом не змiг зрозумiти. Христя ж чула те добре сво┐м жiноцьким серцем, сво║ю чуткою душею. - Отже тебе. Чiпко, мабуть, у любистку купали, що так усi жiнки липнуть до тебе, - шутку║, пiдпивши Грицько. - Як саме? - пита║ Чiпка. - Так... Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згаду║: де це, мов, вiн? що це з ним? - Спасибi Христi за добру згадку, - радо одмов-ля║ Чiпка. - А вам заздро на мого чоловiка? - вмiша║ться Галя. - Та ще б, дивiться, не заздро було! Де ж таки? чужу жiнку зовсiм вiд дому одбив! - Та ми таки Христю й одберемо од вас, - смi║ться Галя. - Навiщо? Навiщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?.. - Так воно так-таки, мабуть, чоловiче й буде, - жарту║ Христя, - що я i тебе й дiтей покину та й перейду до Галi та до бабусi Мотрi... - Про мене... Хай вона й вам, - тiльки я собi Чiпку вiзьму затомiсть, - одказу║ Грицько. - Еге, спасибi вам! Ми Чiпки не дамо... Чiпка в нас буде, - обороня║ться Галя. А тут i Мотря, слухаючи ┐х жартiвливу розмову, уверне слiвце й од себе. Пiдуть у них смiхи, жарти та веселощi. - Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку вигадку! - нажартувавшись вдоволь, каже Чiпка. Галя швиденько метнеться. Де не вiзьметься варена - пахуча, чиста та смачна. Галя часту║. Усi випивають по повнiй, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще бiльше - варену, та пересипаються жартами... Це так у свято або в недiлю. А в будень - коли не Христя у Галi, то Галя у Христi. Одна другу так уподобали, мов сестри рiднi. Хоч одна однiй, як завжди водиться мiж жiнками, i не розкривала сво║┐ душi до дна, не показувала, що дi║ться насподi серця; оже одна в однiй чула щось собi рiдне, привiтне й любе. Галя далi бачила, ширше сягала сво┐м розумом: вiн у не┐ кохався при достатках, у розкошi... В сторонi од людей, од життя, не знавши нi нужди, нi клопоту, - вона сама поринала в сво┐ думки, привикла сама повертати сво┐м розумом. Не такi молодi лiта випали Христi. Тяжке сирiтство з самого малку, гiрка неволя в чужiй роботi - приборкали ┐┐ шибку думку. Недостачi, нужда добре далися ┐й знати, - щоб вона не забувала про наживу. Вона була в життi ┐┐ не останньою гадкою. Оже, як вони не рiзнились, а все-таки обидвi однаково чули, що добре, що лихе, i через те завжди обидвi сходились у сво┐х думках. До чого Христя тiльки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тiльки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Порiднились вони серцем, душею. Вони були щирi товаришки, яких тiльки вряди-годи зводить життя докупи. Шануючи одна одну, кожна поклялася в душi, що як будуть у них дiти, взяти одна другу кумою. Христя вже й радiла тому. Вона почувала себе матiр'ю, а пiсля рiздва справдi послав ┐й бог уже другого сина. Галя була хрещеною матiр'ю. Грицько не тiльки згодився - зрадiв, як почув, що Галя буде кумою. Вiн сподiвався, що хрещениковi добре буде вiд тако┐ хресно┐ матерi. Христя ж дивилася на покумання, як на зв'язок довiчного товариства з Галею. I справдi, пiсля того вони ще дужче затоваришували. Почалися та║мничi сповiдi важких думок та гадок, пестощi та голубiння веселих надiй. Не проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галi, або Галя не побiгла до Христi. Галя полюбила свого хрещеника, як рiдну дитину. Сорочечки йому шила й мережала; шапочки вишивала. А на руки вiзьме, - носиться, любу║ться, як сво┐м. Iнодi зупиниться ┐┐ погляд на любому поглядi дитини... довго вона дивиться на його, придивля║ться йому в вiчi, мов сво┐ми очима хоче з'┐сти... То дивись: блиснула в не┐ в очах якась iскорка - сльоза не сльоза, радiсть не радiсть засвiтила в них - i пригорта║ вона дитину до свого лона й обда║ його поцiлунками. Христя дивиться та й зiтхне важко. Вона бачить i чу║, чого Галi треба, та чого бог не да║ ┐й... - Що, як у вас будуть дiти, - стороною заходить Христя: - як уже ви ┐х глядiтимете? Адже ось - чуже, та як ви втiша║тесь!.: - Як у мене буде дитина, Христе, то я, зда║ться, з'┐м або задавлю ┐┐, цiлуючи та милуючи... Я не дам на його пилиночцi впасти, кому-небудь подивитися... Могла б я його - в сво┐м серцi носила. Ви тiльки гляньте: отаке манюсiньке-малюсiньке, без речi, без мови, тiльки оченятами свiтить... Ти до його обзива║шся, а воно ними поводить, мука║, рученята випруча║, мов тебе пригорнути хоче... А ти зна║ш: це тво║ тiло, тво║ народження... "Рибонько!.. серденько!.." - оберталася вона до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцiлунками. То були бурхливi хвилi ще дiвоцьких любощiв, у котрих уже виразно визначалося чуття матерi. То материне серце озивалося в гарячих дiвоцьких пошибах кохання. Так дума║ й почува║ кожна молода молодиця, поки ще не зна║ нi болiв тяжких, нi мук материних, нi непокiиних нiчок, якi приходиться перебувати, доглядаючи малих дiток. Тяжкий бiк материнського життя ще невiдомий, а материнське чуство заклюнулось у серцi кожно┐ жiнки ще в сповиточку, - ще тодi, коли вона малою, невеличкою носилася з лялькою, наче з справжньою дитиною, - як ще дiвчинкою голубила, кошенятко, як дитинчатко, як молодою дiвкою пригортала свого милого, сама не почуваючи, як пестила надiю у сво┐м серцi на щастя матерi... Мина║ зима. Ясне сонечко любо свiтить та грi║; снiги тають; бiжать з гiр долинами прудкi протiчки срiгово┐ води; раннi чумаки коло возiв лаштуються; а там i хлiбороби заворушилися... Наста║ весна. Все ожива║, радi║. Ось i великоднi святки прийшли i пройшли; зазеленiли поля; зацвiли садки; защебетали соловейки... Пiсля довгого зимового сну все прокида║ться, : продира║ заспанi очi i, озирнувшись кругом, любу║ на землю, що, як та. писанка, красу║ться пiд золотим промiнням ясного сонця; а сонце, глядя на не┐, усмiха║ться... Тiльки дiждав Чiпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрiв i заложив над самим шляхом не хату, а цiлий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жнивами, то на його дворi, замiсть похило┐ хатини, стояв веселий будинок i гордо позирав на вулицю великими вiкнами з зеленими вiконницями. Давня Чiпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тiсна хата iз сiньми, а цiлих три: одна - для матерi, друга - для себе, а через сiни - свiтлиця - про гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далi, як поставили комору, заходились коло сарая з конюшнею; а там - i загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лiсою з острiшком... Старi ворота поламав Чiпка, а приробив дощанi, панськi, розтворчатi, а над ворiтьми, якраз посерединi, на кружалi вирiзана була чоловiча пика: рот - як у сома, очi круглi - як у сови, нiс - як у кота, а волосся, з продiлем посерединi - як у жiнки... З усього села збiгалися дiти дивитись на те пречудо i великим дивом дивувалися... В одно лiто непевне колись дворище, вiдоме кожному за пустош, зовсiм перемiнилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу всiм людям, лоскотало ┐х заздрi очi, а ще заздрiшi думки... Як гляне iнодi Мотря на свiй плець, то й сама диву║ться. Колись пустка-хата - тепер будинок; пустиня-город - грядка квiток; гно┐ще-двiр - тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами, загородою, сара║м, хлiвцями... Аж заплаче Мотря з радощiв. - Колись як жилось... А тепер?.. Слава тобi, господи! Чiпка перестав хлiба робити, став по ярмарках ┐здити, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пiшли в Пiсках полотенщики. До його нiхто й не думав про це: вiн перший почин зробив. XXVII_ НОВИЙ ВIК_ Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги вiковiчнi, на котрих ще за дiдiв-прадiдiв прикували до панiв колись вiльнi хутори, села; опростались людськi руки; несмiливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була "богова та людська", потiм стала "панська", а тепер, хоч силомiць надiлена, знову стала "людська...". Задурманений неволею люд почав продирати очi... i нiчогiсiнько кругом себе не бачив, окрiм - панiв та мужикiв!.. Усе, що не ходило в сiрiй свитi, - щиталось панами. Усе, що приросло до землi, копалось у нiй, обливало ┐┐ сво┐м потом, - усе те звалося "наш брат Савка...". Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого нi перейти, нi пере┐хати, хiба засипати... Та хiба можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яругу, котрий копався не десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли потомки старшини козацько┐; стояли приблуди, котрих приманила сво┐ми розкошами задурена Укра┐на - були мiж ними ляхи й недоляшки, були москалi й московськi недоломки, були й осиротiлi дiти Юди, котрi замiсть свого зруйнованого царства на чужiй землi завели нове царство; тут можна було зустрiти нетрохи полупанкiв, котрi з дiгтярiв, чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили сво┐х дiтей у "люди", поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали картузи з зiрочками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi копалися в сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки, а не люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв сво┐х, котрi добували кров'ю "славу та волю", без 'пам'ятi про самих себе, з страшною злiстю в гарячiм серцi, з палкими на устах прокльонами, котрi вони посилали на той бiк... Зда║ться, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу - i полилася б рiчка чорно┐ кровi, потопила б правого й винуватого... Засланi полудою очi пiд ту страшну рiзанину не розглядiли б, де свiй, де чужий - кров би лилася, трупи б тлiли та ситили й без того ситу землю... Оже, дяка боговi, цього не сталося... Зате скiльки вона задало страху тим, котрих колись трепетало все, що ┐м пiдверталося на очi! Самому царковi Гетьманському, Василевi Семеновичу, обiйшлось усе це недаром. Останнього сiчовика, як косою, скосила думка про неволю: Василевi Семеновичу Польському "божевiльна воля", правiжка грошей пiщанами не дали вiку дожити... Злiсть, переляк разом струснули немолодi костi вельможного пана, положили його на лiжко, з лiжка - на стiл, а з столу - у домовину... Оплакав рiд тiло свого владики над могилою й дома; оплакав доморослий писака Озерський свого давнiшнього ворога, а тепер приятеля, у "Московських" газетах. Не стало ватажка, -зажурились пiдручники... Що тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених мiсць не втеряти? Хто порадить? хто заступиться?.. Перше всього загомонiли: кого тепер у предводителi? Чужого страшно, а з сво┐х - нiкого такого нема║, та нiхто й не хоче. Колись було трохи до бiйки не доходить за те мiсце, а тепер - кожен шукав собi теплого мiсця, з великими грiшми, а про таке не хотiв i слухати. "Що по титулi, коли чортма в шкатулi!" - не раз, не два можна було тодi чути. А шкатула справдi все далi спорожнялася та й спорожнялася, - доло-жити тепер ┐┐ не було нi снаги, нi способу. Оже, предводителя, та ще й свого, таки треба! Умовили якось "пред вод ительського синка", того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупався - чи тверде, чи м'яке тiло в Чiпчиного батька. "Синок" той був чоловiк нi бувалий, нi видалий, нi удалий. Хоч вiн десь собi й учився кажуть би то - скiнчив i курса,