а проте був чоловiк дуже невеликого розуму, ще меншо┐ смiливостi, ще слабiшо┐ волi. Тiльки й батькiвського, що пиха панська, при котрiй вiн зрiс i викохався, котро┐ й тепер не кидав: вона його й погнала на мiсце, котрого всяк тепер сахався. Та часи тепер були зовсiм не тi, щоб однi║ю пихою жити. Уся молодiж наче "подурiла": цуралася не тiльки "прав дворянських", цуралася роду... Нерiдко син ворогував з батьком, обзивав його бридкими словами, - "крiпосником, деспотом"; кидав рiдну оселю i, наомiхаючись над батькiвськими звичаями й надiями, бiгав по Харкову або по Ки║ву, питаючи сякого-такого заробiтку! За братами потяглися й сестри: перестали й ухом вести батька-матерi; сидiли день у день, нiч у нiч, як пiд суботу рабин, за книжками - забули про хазяйства, забули й про гулянки... А в Кривинського, кажуть, менша дочка вночi втекла вiд батька з якимсь студентом-поповичем, - повiялась у Ки┐в учитись... Дворянська пиха терпiла вiд тако┐ зневаги. А тут - як на те - "божевiльна воля" незабаром понаводила за собою й сво┐х дiток свавiльних; земство, де нема нi мужика, нi пана; мировi суди, де не питають - якого хто роду... Зовсiм свiт перевернувся! Про старе нiчого вже було й думати: треба якось до нового пристроюватись, щоб хоч тут не попустити свого. Що ж його робити? як його приладитись. Руки до дiла не призвича║нi змалечку, - не неволити ж ┐х на старiсть?! А розум - хто до волi думав, що пановi потрiбен робочий розум? Пановi треба було знатного роду, багатства; треба було вмiти себе показати, вмiти пожити, по┐сти, попити, а мати робочий розум, здатний на дiло, а не на вигадки панськi, - пановi не треба було... А тепер: розуму! працi! -тiльки й чутно, як вигукували на всiх шляхах, на всiх базарах життя. Хто зразу не перелякався того покрику та брався за дiло, - того захоплювало життя на сво┐ бистрi хвилi, мчало усе вперед, вперед, - то кидало наспiд, заливало; то вергало наверх, пiдкидало вгору, знову несло на гребенястiй хвилi, аж поки не виносило на берег... Хоч болiли iнодi у нашого плавця пом'ятi боки, а все-таки вiн хоч i нетвердими ногами, ступав на ту землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки вiн був господар на нiй, а не попихач, не наймит. Швидко вiн зживався з новим сво┐м мiсцем на старiй землi - i пiдвертав ┐┐ пiд себе: вона йому плодила, родила - ставало на пожиття його! А хто перелякався, - той залазив до себе на хутiр, у село, проклинав новий вiк, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, про┐даючи останн║ сво║ добро - викупнi бiлети, за котрi баришники-жиди не давали й половини цiни... За собою життя веселе, розкiшне, без працi, без клопоту; перед собою - вбоге доживання вiку, - може, тяжка праця на старiсть, гiрка турбота, замiсть спокою, - без шага грошей, котрi жидки вспiють вимотать, - без ступня землi, котру за старi довги банковi тарахнули з молотка... Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?! "Сонмище", оставшись без ватажка, як перелякана отара овечок, спершу було кинулось врозтiч... Навперейми йому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було пашi доволi, де водопо┐ погожi, та й стала на згiрочку... Посеред отари й "предводительський синок" крутився, та видно йому не водити переду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всяко┐ лихо┐ години? - Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун вiдомий здавна. Шкода тiльки - Шавкун бо┐ться перед вести: Шавкун здавна ходив позаду... То, може, вiн хоч пiде назирцем за ватагою? - Гайда! - Шавкун пiшов назирцем. Шавкун - чоловiк нi дурний, нi розумний. Зате вiн на сво┐м вiку звiдав усього. Був Шавкун на конi, був i пiд конем. Шавкун - попович. Пiсля вбогого батька, що попував на небагатiм приходi в Хитунах, зостався вiн з сво║ю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опекун, якийсь далекий родич, теж пiп, забрав сиротят до себе. Дiвчинка ж бiгала собi по селу, малою, потiм, як пiднялась трохи, доглядала, а разом i гралася з малими дiтками опекуновими, а стала дiвкою - видали замiж за якогось п'яничку-диякона. Хлопчика опекун вiддав у бурсу розуму добувати. Скiльки прийняла лиха дитина в тiй бурсi; скiльки раз його нiвечили, били, - воно й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецькуватого хлопчика зробилася якась тупиця, убо┐ще, котре нiчого не вчиться, а тiльки й дума║, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством - стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножичка, чорнильницi, то пiддрочу║ товариство на пустощi, на сваволю; а пiдрiс - давай молитися скляному боговi... Мучились з ним "святi отцi", мучились, та й вигнали з фiлософi┐... голого, босого й простоволосого! Де його на свiтi дiтися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв iти в унiверситет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пiшов в унiверситет, а потяг пiшки додому, до себе в Хитуни, де на батькiвськiм мiсцi оселився зять. Шавкун побратався з зятем - i закурили вдвох селом, обходячи парафiян, а додому iнодi рачки прилазячи. Сестра довго терпiла. Далi почала лаяти чоловiка й брата, стала докоряти йому, що вiн убрався на все готове та й останнi злиднi пропива║, останнiй шматок хлiба одрива║ сво┐ми здоровими руками вiд рота малих ┐┐ дiток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито. Гiрка правда, мабуть, дуже колола йому очi. На другий ранок вiн став спiвати перед сестрою лазаря, який вiн нещасний; хвалився ┐й сво║ю надi║ю на унiверситет, коли б тiльки рублiв з пiвсотнi грошей. Сестра назвала його думку "дурницею", раяла йти куди-небудь у канцелярiю "хлiба заробляти". Шавкун не послухав сестри. Зiбрав, якi позоставались, манатки, зв'язав у клуночок, хотiв пiти "на одчай" шукати долi. Сестра зжалилась, вийняла з скринi тридцять карбованцiв - останнi грошi, як вона на чорний день ховала вiд свого недбайливого чоловiка - оддала братовi. Шавкун попрощався, пiшов. Через мiсяцiв три написав сестрi, вже з Ки║ва, що вiя таки свого доскочив - зробився студентом. Як i з чого вiн жив, про те тiльки вiн да бог вiда║; одначе вижив два роки. Та старий грiх знову прокинувся, завiв його на третiм курсi в темну, а з темно┐ - на вулицю... Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей, без веселих товаришiв, котрi тепер його цуралися, з одною бiдою - "вовчим бiлетом" в кишенi... Сказано: хоч у Днiпро з мосту! Шавкун у Днiпро не кинувся, а покинув Ки┐в, покинув товариство, книжки (i потiм було нiколи не загляда║ в них - не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечi, побрiв у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пiшов до свого товариша молодих лiт, знакомого нам Чижика, котрий служив тодi в опецi. Чижик порадив пiти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пiшов, упросився в опеку, де йому обiцяли, як прилiжатиме, давати по десять гривень у мiсяць. Шавкун i тому радий. Став вiн виводити стрiчку по стрiчцi, списуючи копi┐; став одбирати спершу по десять гривень, далi по двадцять, а через рiк дiйшов до трьох рублiв. Зробився паничем - хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привiтний, став Шавкун кидатись у очi старшим: забачить здалека, - шапку здiйма║, а Василя Семеновича вгледить - у пояс кланя║ться. Панюга помiтив "покiрне телятко", звелiв перейти йому з опеки до себе в канцелярiю. Не було, зда║ться, для Шавкуна щасливiшого дня на свiтi, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабiнет до себе та став йому казати, що як вiн себе шануватиме, то зробить його чоловiком! Шавкун не мiг слова вимовити вiд радостi та вiд страху, - то блiд, то червонiв; а вийшов од великого пана, перехрестився i сiв у канцелярi┐ за стiл. З того часу день у день, нiч у нiч Шавкуна можна було тiльки й бачити, що в канцелярi┐, де вiн сидiв, перегнувши спину, над бумагами, нi на кого не глядя, нi до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нiкого й нiчого на свiтi, окрiм тих бумаг. Шавкуна хвалив письмоводитель; перед святками предводитель жалував йому по десять рублiв, з котрих Шавкун часточку посилав сестрi, а останнi ховав у шкуратянiм гаманцi на самiм днi сво║┐ невелико┐ скринi. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його мiсце. Став вiн не остання спиця в колесi. Де взялися у людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здiймали, як вiн колись. Оже Шавкун не вповав нi на шану, нi на вповагу, а держався пословицi: за свiй грош - кожен хорош! Через те, зда║ться, не було в його бiльше нiяко┐ думки, як тiльки про грошi. Багатство, грошi - от що йому й снилося! Жив вiн собi тихо, скупо; оженився на такiй же скупiй, як i сам, панночцi - та й складали вони добро, не знаючи самi кому, - бо й дiтей не було. Нi велико┐ радостi, нi малого горя не знало життя ┐х. Так оцей-то щирий вiл, котрому нiчого просидiти, не розгинаючись над бумагами з раннього ранку до пiзньо┐ ночi, оцей прониза й пiдлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, - держав тепер цiлий повiт у сво┐х руках, заправляючи ним по сво┐й хiтi, замiсть недалекого й ледачого "предводительського синка". Той i лапки поклав: роби, мов, що хоч, що зна║ш! А тут - новина за новиною, робота за роботою. Не вспiли з "викупними грамотами" управитись, насилу накинули крiпакам землi, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя, як пiдскочило земство, з виборами, з радами. - Оце... до чого дожились!.. - бiдкаються панки, де тiльки не стрiнуться. - Там - воля... крестян одняла, землi побрали... А це либонь уже хотять з мужикiв поробити панiв... якесь земство видумали!! - Егеж, до того йдеться - пiддакують другi. - Де ж пак? У гласнi вибиратимуть i дворяни й мужики... Учора Омелько в мене кiзяки рiзав, а завтра, може, сидiтиме рядом зi мною, за одним столом... Я - гласний, i вiн - гласний... - Нi! Не дiждете, не дiждете, хамове кодло! - сердилась старенька панi, ударяючи кулаком об кулак, i зачинала на всi боки костити "кодло" й тих, що довели дворянство "до такого безчестя". Шавкун не лаявся, не сердився. Вiн аж мов повеселiшав, як забалакали про земство. Вiн добре знав, що воно його рук не стече, - а може,й погрi║-Настав новий вiк й для нашого Чiпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жiнкою, з старою матiр'ю, а то таки й на громадi, серед людей Чiпка не останнiй... Люди стали його знати, поважати й шанувати, бо iнодi Чiпка ставав декому й у помочi. Хоч вiн не любив тепер розкидатись, а при нуждi чоловiковi поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? - Чiпка, чоловiк добрий, послуха║. Оже Чiпка сам нiколи не ходив у куми; зате Галя по селу цiлу метку хрещеникiв мав. Коли бог не да║ сво┐х дiток, хрещениками втiша║ться. Лободi дочку давати, а в скринi всього-навсього десять карбованцiв - нестане й на горiлку. Що його робити? Де б його рук зачепити? "Ти б, чоловiче, -ра║ Лободиха, -пiшов до Варениченка: може б вiн позичив до нового хлiба?" - "А справдi", - одказу║ Лобода та прямо до Чiпки. Чiпка порадиться з Галею - i вродиться в Лободи весiлля, - цiлий тиждень по┐жджани п'ють та гуляють. - Нема чоловiка добрiшого, як у нас Чiпка! - хваляться пiщани i здiймають шапки, ще здалека побачивши Чiпку. Та хiба однi пiщани? Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чiпка вiдомий на цiлий повiт. У тестя якось раз зустрiвся з становим Дмитренком - тим самим, що прозвали "кобиляча голова", за те, що любив дуже менджувати кiньми. Чiпка й становому подобався. Удруге стрiлись вони на ярмарку - i стали сватами. Становому подобався молодий Чiпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: промiняй та й промiняй! Довго Чiпка не згоджувався, - та нiчого не вдi║цi: промiняв. Становий собi взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крiзь шкуру свiтилась, а оддав Чiпцi старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дяку║ Чiпцi, обiща║ до його в гостi за┐хати. А Чiпка дивився на драбастого, мов уперше на вiку коня бачив, сплюнув та й замовк. При┐здить з ярмарку додому. Випряг коней; увiйшов у хату, поздоровкався з матiр'ю, поцiлувався з Галею. - Галю! - каже, - сподiвайся гостей... - Яких? - Становий буде. - Чого вiн тут забув? - пита║ Галя, дивуючись. - Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, - жарту║ Чiпка. - За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?! Чiпка тодi розказав, якого зробив мiнька. - Отак вiн i з татусем, - каже Галя. - Як пристав... Татусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут - пiдскочила якась лиха година - треба у стан... Так вiн перше нiж у стан по┐хати, взяв та й одвiв до Дмитренка пару коней. Дмитренко чоловiк правдивий - не одурив Чiпки. Через мiсяць пiсля того котить вiн Пiсками, та прямiсiнько пiд Чiпчин двiр. "Тпру!" - спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вiкон подивитись, хто там. - Никифор Iванович дома? - пита║ ┐х становий з повозки. Галя хотiла була одказати, що нема, та почервонiла, незчулася сама, як промовила: - "Дома". Тут i Чiпка нахопився: вийшов назустрiч, здоровка║ться. - Оце я до вас у гостi... Буде де переночувати? - пита║ становий. - Коли ваша ласка, просимо до хати! - запроху║ Чiпка. Повходили у ;хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона, струснув пил, потягся, зiхнув на всю хату, як добрий вiл ревнув - аж Галя виглянула з кiмнати, та й опустився за стiл на лаву. Чiпка приставив з другого боку стола ослiнчика, сiв навпроти гостя. - А зна║те, чого це я до вас при┐хав? - пита║, знову позiхнувши, Дмитренко. - А бог вас зна║... Звiсно: ваше дiло - станове - знай ┐здити... - Егеж, еге... А ось я вам новину привiз. Галя одхилила трохи кiмнатнi дверi, дивилась у щiлину, а з-за плечей у невiстки показалась i Мотрина голова. Обидвi слухали: яку там становий новину привiз. Дмитренко скинув очима на Галю. - Це, мабуть, ваша жiнка. - Моя, - одказав Чiпка. - Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром вiн ┐┐ на запорах держав... Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав.. Галя почула це, засоромилась, прихилила дверi. - Галю! - гукнув Чiпка: - чого ти тiка║ш? Бо┐шся, щоб Петро Иванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бiйся: я не дам. - Я й сама не дамся, - одказу║ Галя, висунувшись з кiмнати. Тут саме знадвору забрехала собака. - О, та ви, мабуть, справдi бо┐тесь, що собачню позаводили, - жарту║ становий. - Та в нас всього одним одна Мушка, - одказала Галя, зашарiвшись. На сiм словi в хату вступила бiдненько зодягнена дiвчина, та бачачи, що не туди попала, стала мовчки у порога. - Здорова! - привiтав ┐┐ Чiпка. - Чого ти? - До тiтки Мотрi, - одказала, засоромившись, дiвчина. Мотря почула, вийшла з кiмнати, поклонилася низенько Дмитренковi, сiпнула нишком за спiдницю дiвчину, та обидвi вийшли в сiни. Незабаром Мотря назад увiйшла, а дiвчина пiшла з двору. То була головина наймичка: ┐┐ послали нишком довiдатись - чого становий при┐хав. Галя тим часом у кухнi ставила самовар. Сонце заходило. Останнiй погляд, на прощання з землею, воно посилало в свiтлицю, де сидiли, мов давнi приятелi, становий - на покутi, богатир-козак - навпроти, на ослонi. Розмова не кле┐лась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястiй рiллi. Галя подала чай. Заходилась пити. Розмова зовсiм обiрвалася. Чiпцi, як хазя┐ну, стало нiяково. - Так яку ж ви нам новину привезли? - зачина║ вiн, сьорбаючи гарячий чай. - Добру - для добрих людей... А вашi пiщани такi неспокiйнi - менi з ними один клопiт, та й годi! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерiгав мене: "Стережiться, каже, пiщан, бо то народ вельми завзятий!" Аж воно так i ║! - Та воно, добродiю, мабуть би, нiякого й клопоту не було, коли б не так трохи... - Що пак я казав? - спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й рiч. - А, бач... Так земство привiз. - Що то воно за земство? - пита║ Чiпка, пильно дивлячись у вiчi становому. - Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пiсках - козаки, панськi й жиди... Адже й жиди ║ в вас? (Чiпка одказав, що ║). Так, бачите: отак само живуть i в Котолупiвцi, у Байраках, у Вовчiй Долинi... живуть помiщики, живуть купцi, козаки, крестяни... Так усiм, бачите, треба по шляхах ┐здити; усiм треба, хрань боже! яко┐ пошестi, вiд напастi оборонятись... Одному - трудно, а другому - можна... Ну, так бачите... (Дмитренко дедалi став учащати: "так" та "бачите", - видно, вiн гаразд i сам нi бачив, нi знав того, про вiщо розказував.) Так от, бачите: збираються гуртом - пани й мужики - та й роблять що треба... - Як це? I пани роблять?! - пита║ здивований Чiпка. - Та нi, не самi роблять, а вибирають гласних... а тi виберуть управу з себе, а управ.? вже й заправля║ всiм... - А станових тодi хiба не буде? - Як можна - без станових! Становi - полiцiя, а полiцiя й за земством дивиться: щоб дороги рiвняли, мiстки гатили... Без полiцi┐ не можна! Хто б недо┐мку взискував, якби не полiцiя? Становi - поки й свiта сонця, будуть... - Щось я гаразд не второпаю, - каже роздумуючи, Чiпка: - й земство за дорогами, й полiцiя за дорогами... - Ось почу║те, як збереться громада та прочитаю указ... На останньому словi у хату ввiйшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Крiпаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голова з писарем, мов москалi, повитягались у струнку. - А! От, добре, - замiсть привiту, каже Дмитрен-ко. - А я тiльки що хотiв посилати за вами... Завтра вранцi щоб менi була громада! Чу║те? Вам кажу й вам! Та глядiть менi, щоб не так, як недо┐мку платите, - обернувся до крiпакiв з докорою. - Тепер, ваше благородi║, - каже писар, - гаряча пора... люди в полi... - Що менi до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади! Старшина мовчала, тiльки перетирала ногу об ногу. - Як же, ваше благородi║, сказати громадi? - пита║ писар. - Скажiть: становий земство привiз, читатиме. Чу║те: земство? Не забудете? - Та й утомився ж я, Никифор Iванович... Ви не повiрите: дво║ суток з повозки не злажу... - Ну, з богом! - повернувся до людей... Тi сунули з хати - один поперед одного: аж штовхаються в дверях. - Отака ловись! - каже голова. - Був Чiпка, а став Никифор Iванович... Що то значить - грошi! - Та грошi, як грошi, - на те йому старшина й староста. - А ви нам скажiть: чого це наш конокрад при┐хав? - Та казав же: земство привiз, - одмовля замiсть голови писар. - Та чули, що земство.. А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову якi?.. - А справдi: що це воно, Василь Васильович? - пита║ голова писаря. - Та кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окружних взяли, а в них либонь швидко посередникiв не буде... Треба ж комусь людьми правити? - Ще нами трохи правили! - трохи кiсток не виправили... А це ще якусь управу видумали, - мiркував, мов сам до себе, староста. - Не можна ж так народ оставити... Ось, мов, вам воля: робiть, що хочете, як хочете... самi правтесь, самi й розправляйтесь, - каже писар. - Адже такий би розгардiяш пiшов, що й... - писар почухав потилицю. - Так, так, - пiддаку║ голова. - Народ - що? От, ваш i... давно таку бучу збили, що хоч з села збiгай? Не прав таким запеклим людом, - вiн тобi село переверне! - Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде, - умiшався староста. - Кажи! - старшина йому. - Бач, - патяка║ староста: - недурно вони так усилковувались, щоб люди землi брали... аж воно на те й вийшло! ┐м ще хотiлося поводити нас на уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша... платiть за не┐ викупнi... а ми розкинемо розумом та ще щось придума║мо... От i придумали - земське... То викупнi платити, а це ще - земське! Так скажемо й громадi: на земське ще заробляйте!.. Тут вони дiйшли до крiпацько┐ волостi. Старшина й староста одрiзнилися, пiшли у волость, а голова з писарем повернули в другу вулицю - до голови. Уранцi на майданi, коло козачо┐ волостi, зiбралась у купу козача й крiпацька громада. Дмитренко при┐хав на Чiпчиних конях, прочитав указ, розказав, 'кого вибирати: заборонював "сiре мужиччя" в гласнi "перти", радив - панiв, котрi "усе знають й усе, що треба, зроблять"; похвалився навiть, що як повибирають "мужву", то щоб начувалися... Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панiв, попрощався з Чiпкою, моргнув йому, може, й вiн у гласнi, сiв на обивательськi конi, - покотив з Пiсок. Не вспiв вiн од'┐хати, як громада загула: - То це так? усе панiв та й панiв!.. Ще вони нам не ввiрились? - гукали крiпаки. -Толкуй, дурнi! - грима║ на них козачий писар, - А хто ж в управi робитиме... ви, чи що? Хiба хто зна║, яка там робота? - Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, - кольнули його крiпаки. - Так воно так... Тiльки хто його зна║, що там за робота... Довго ще йшла розмова мiж громадою й писарем. Довго слухав Чiпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панiв; писар, хоч не оступався, а все-таки стояв на тiм, що без панiв нiкому буде дiла робити, що дiло невiдоме, що в гласнi треба вибирати притьмом панiв... - А моя рада, - не видержав Чiпка, - така: який не ║ хазя┐н, а все кращий вiд наймита... А що те земство невiдоме, то воно кожному невiдоме... Не було його, - не знали й пани. Отже на те бог чоловiковi й розум дав, щоб до всього дiйти. - Правда, правда! - гомонiла громада. - Пани вами, люди добрi, й так довго правили... поправтесь ще самi! Все-таки своя рука - владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усiм було добре. Всяк за себе... А у нас же вони ще й родичi всi... Один одного стережуть. Ось ц е й... (Чiпка ткнув пальцем у той бiк, куди по┐хав становий)... у мене хлiб-сiль ┐в, а за панiв руку тягне... - Егеж, еге... Вони, як тi свинi: одно за одного, - гула громада. - Коли ж так, шабаш, братця! Годi ┐х!.. Дивись бiсове зiлля: його з огорода, а воно таки в город! Хоч у гласнi ┐м, коли людей нема... А дзуськи!.. Розiйшлася громада. Вернувся Чiпка додому, радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серцi закльовувалось щось нове: йому хотiлося, щоб громада його послухала; в головi промайнула думка, що вiн порядку║ на громадi, веде ┐┐ вперед, усiма верховодить... Давн║ забулося, мов його й не було нiколи: вiн тепер отаману║ на громадi... - Коли б то, Галю, послухали мо║┐ ради, - каже вiн уночi жiнцi, - увiрвалася б ┐м нитка! - I вiн ще довго розказував Галi, як вiн буде людям служити... Галi й самiй становилось якось гарно на душi, що ┐┐ чоловiк заробив таку людську повагу. А в Чiпчинiм серцi уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думцi, в словi... Чiпка з ним носився, як з нахiдкою. Кого не зустрiне, з ким не забалака║ - та все про земство, про вибори. Нема║ й речi друго┐. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки. Рада його взяла сво║. Через тиждень прилетiв у Гетьманське посередник Кривинський, та прямо у пред-водительську канцелярiю, де мала бути управа. - Пропали ми... мужики наших б'ють! - скрикнув вiн, забув i поздоровкатись. - Як саме? - схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун i оторопiв. - У Пiсках - не то з наших - нi одного дворянина. - Значить i Дмитренка не послухали!.. - ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його вiдро холодно┐ води вилив, опустився на сво║ мiсце, пiдпер рукою голову - затих. XXVIII_ СТАРЕ - ТА ПОНОВЛЕНЕ_ Випав удушливий день саме серед гарячо┐ пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розка-лене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспiвали вхопити. Пiд такий час кожна хвилина дорога селяниновi. А тут - кидай свою роботу, ┐дь .у гласнi! Пани поз'┐здилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли в три ряди карети, брички, натачанки. Попри┐здили не тiльки гласнi. Багато на┐хало з повiту й так собi цiкавих панiв подивитися на нове диво та послухати, що то за земство. Прибули й простi гласнi, хоч i не всi. То все були козачi писарi та голови; один Чiпка з Лозою нiколи ще не знали нiяко┐ служби. Мiж гласними-селянами можна було помiтити двох крiпацьких старшин: один - з Пiсок, другий - з Рудки. Пани собi гомонiли в горницях; крики та реготи доносились з хати на улицю. Селяни, попри┐здивши на обивательських шкапiйках (дехто привiз разом i подушне), розташувались коло будинку, нарiзко од панських карет. Хто сидiв пiд возом, хто пiд горницями: кожен ховався од душно┐ спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацько┐ старшини, сидiв пiд горницями й Чiпка, рядом з Лозою, недалеко вiд рундука. По праву руку - кучери панськi, по лiву - "п'явки людськi", як колись Чiпка обзивав сiльську старшину. Йому було тепер якось нiяково... Кучери позлазили з козел, дехто пiдiйшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те, хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чiпка сидiв мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помiтити, що його голову клопотали неабиякi думки. Перервав ┐х Дмитренко сво┐м зичним голосом: - Гей, ви! - гукав вiн з рундука на гласних: - сюди йдiть! Гласнi пiдiйшли пiд рундук, поскидали шапки. Тiльки один Чiпка з Лозою, як сидiли, так i зосталися. - А скiльки вас? - пита║ становий. - Та скiльки ж? - обiзвався переднiй, волосний писар, скинувши очима на купу товаришiв-гласних. - З нашого стану - три, та з вашого п'ять, та дво║ - з Свинок... Оце й усi! - Ага, бач, Никифор Iванович... Здоровi! - кивнув становий головою Чiпцi. - Доброго здоров'я, - одказав, пiдводячись. Чiпка i зняв шапку. Лоза за ним устав, скинув i собi шапку. - А що ж це вашi сюди всяко┐ наволочi понасилали? - пита║ Чiпки становий. - Яко┐ наволочi? - зиркнув Чiпка та, трохи спустивши голос, додав: - перед богом усi рiвнi... - То ж перед богом, а тут - перед людьми... - Та й перед людьми - все одно... Усе-таки смiливiше, як свiй коло тебе... А то: ви собi у будинок позалазили та й балака║те в холодочку, а тут - печись на сонцi. - Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увiшли в коридор. - Спасибi. Що громадi, те й бабi. - А ви, капустянi голови! - покинувши Чiпку, повернувся становий до козачих гласних. - Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. - визвiрився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так i несло горiлкою. - Кис би собi у Хайки в шинку. Нi, в гласнi преться. Або ти. Ступо? Жiнчино┐ тiнi бо┐ться, до ладу не вмi║ слова вимовить, а теж - i собi мiж люди... в гласнi!!. Ступа й Свербинiс мовчали. Потупивши в землю очi, вони й не глянули на станового. Вiн кинув ┐х та до крiпакiв: - А ви, недобитки?.. Ще й вас тут неставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер дума║те, що й ви пани?! Стара виразка, розкорписана нечистями руками, защемiла в Чiпчинiм серцi. З-пiд насуплених брiв засвiтив гострий погляд, - то окидав вiн ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землi прибитi. - Чого вам од нас, добродiю, треба? - запитав Чiпка сердито й зиркнув на Дмитренка. - Хiба ми до вас при┐хали?.. Нас громада прислала... ми громадi служимо... - Та я про вас нiчого й не кажу, - спустивши вниз голос, заговорив становий. - Ви чоловiк торговий: всюди бува║те, людей, свiта бачили - де треба, до ладу й свое слово скажете... Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний... А то - що? - Дмитренко з огидливiстю глянув на останнiх гласних... - П-хуу!.. Та тепер уже не перемiниш... Глядiть ще не повибирайте й в управу сво┐х!.. Чу║те? Гласнi мовчали, мов не до них рiч. - Слухайте, - почав становий: - дивiться на мене... Як крутну правого вуса, - клади направо бiлет; а крутну лiвого, -налiво... Глядiть менi! Кажучи останн║ слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор. - Бач, який гострий! - обiзвався Ступа. - Мов над дурниками... Нi, стiй! А ми так, братця: вiн нам правого вуса, а ми - налiво... Нехай дудика з'┐сть! - Це напасть, та й годi! - каже якийсь писар. - Швидко нашому братовi за ними нiгде буде мiсця знайти... - А нашому братовi, - увернув грiзно Чiпка, - треба стерегти свого брата, а не тiльки про себе думати... Вiн мав ще щось сказати, та тут ┐х позвали в горницi. Посеред довго┐ й широко┐ зали стояв довгий стiл, засланий червоним сукном, облямований золотою га-льонкою, з золотими китицями... За столом, на пбкутi, сидiв предводитель. По праву руку од його Данило Павлович Кряжов - потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився нi боями, нi походами, а тiльки тим, що, як прикрiпляли до землi пiдсусiдкiв, вiн прикрiпив нетрохи сво┐х далеких родичiв, а разом з ними брата й сестру рiдну... або й не вiн прикрiпив ┐х, а його жiнка - та сама панi полковниця, що людям черевиками очi й зуби вибивала... По лiву руку од предводителя сидiв IПавкун - городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а вiн йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсiдали другi гласнi - горожани й земляни. Тут було цiле "сонмище", цiле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаецький, Митiль, - не було тiльки одного Макухи: Порох таки його до┐хав сво┐ми ябедами: вiн тепер був пiд судом, без мiсця. Мiж горожанами можна було побачити Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра - благочинного, що так менджував проситель-ськими книжечками, як Дмитренко кiньми, за що, кажуть, не раз i судився у консисторi┐. Дмитренко, як не гласний, сидiв окремо, мiж панами, котрi при┐хали подивитись на нове диво. На всю хату тiльки два порожнi стульцi зосталися, та й тi, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чiпка смiливо опустився на один; за ним Доза - на другий. Пани-гласнi ззирнулися. Хоч нашi дукачi були у добрих синiх жупанах, а все-таки така незвичайна смiливiсть колола панськi очi. Для останнiх гласних-селян не знайшлося мiсця за столом: прийшлося спинами пiдпирати стiну. Пiсля молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намiрялись пропхнути Га║цького, Митiля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто пiдступав класти бiлета не в сюртуцi, а в свитi, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкуновi зробили невеличкий перепочинок. Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саенко, син сотниченка, попрохав "слова". Панам було це не вдивовижу. Саенко - здавна чоловiк неспокiйний. Ще за Василя Семеновича вiн було не пропустить виборiв, щоб не наговорити, як казали про його, "сiм мiшкiв гречано┐ вовни"... Оже та вовна була для панiв Польських гiрше гiрко┐ гiрчицi. Нiвроку розумний, гострий, як бритва, Са║нко не пропускав случаю, щоб не побрити сво┐х сильних родичiв. Простi люди його любили, як чоловiка, котрий не змовчить сильному i стане завжди в пригодi немiчному... Зате пани та жиди Са║нкового духу боялися, та й недурно. Напакостити пановi, придавити жида - стало втiхою для його. Так оцей-то "лiберал", як його звали, зняв тепер рiч про земство... Обертаючись до панських гласних, вiн доказував ┐м "всесословность земства", довго й красно розводив ┐м про "интеллектуальную деятельность", котру вони, за "прошлi грiхи", повиннi були оддати на "алтарь общественного благополучия". То повертався до простих гласних, нагадував ┐м про "рiвноправнiсть", умовляв ┐х самим дбати про сво┐ "iнтереси", про "народне благо". А на заключку всiм гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян. По хатi пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шептались, мiж собою. Мужики заворушились пiд стiною, затупотали ногами на однiм мiсцi, зглядалися, мов питали очима один в одного: "А що?! кого тепер?" Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потiм з Кряжовим, задзвонив у дзвоника i, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись? Шелест потроху стихав. Предводитель запитав удруге. Усi мовчали, тiльки ззиралися. - Ось хiба Варениченко... - якось несмiливо, крiзь зуби, процiдив старшина з Пiсок. На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко - i затулив рукою свого рота: "мовчи, мов, нескребо!" - Якого Варениченка? - волею-неволею вимовив предводитель. - Ось!.. ось!.. - почулося з-пiд стiни кiлька голосiв, тикаючи пальцями, де сидiв Чiпка. Вiн почервонiв. Усi уставились на його очима. - Вы желаете? - спитав його предводитель. - Та коли людська ласка та панська воля, - одказав Чiпка, пiдводячись, - то й про мене... Голос його тремтiв; лице горiло; очi свiтились радiстю. Пустили на голоси: вибрали Чiпку. Далi, мабуть, розгарячивщись, вибрали Са║нка в губернськi гласнi. Вибори скiнчились. Селяни пороз'┐здились по домiвках. Пани забенкетували в городi. Вернувся Чiпка додому. Галя побачила в вiкно, вискочила з хати. - А що? - Усе гаразд! - скрикнув радо Чiпка. - Тепер я, Галю, не тiльки гласний, ще й член в управi... - Невже? - разом - зрадiвши i злякавшись, скрикнула Галя. - Далебi... вибрали! - хвалиться вiн. - Кого вибрали? куди? - почувши останн║ слово, пита║ Мотря, висунувшись у вiкно. - Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чiпцi в вiчi, по виду в не┐ пробiгла нерадiсна смужка. - I нащо воно тобi, сину, з панами тягатись? - каже вона журливо. - Ще, не дай боже, пiдведуть як... Самi ж поховаються, а тобi - буде... - Не бiйтесь, мамо: не подамся! - заспокою║ ┐┐ Чiпка. - Ще встрянеш куди... - сво║-таки Мотря. - Нiчого ви, мамо, як я бачу, не зна║те, - одказу║ без гнiву Чiпка. - На те ┐х воля... А може, я, мамо, людям у пригодi стану... добро яке зроблю... - I вже, сину! Ти - один, а ┐х скiльки... - Один, та добрий, - оступилася за чоловiка Галя, i, усмiхаючись, пiшли обо║ в хату. Радiв Чiпка, потай од матерi, вдвох з жiнкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що мiсяць назад тiльки заклюнулось у серцi, тепер уже снувало перед його очима, заволодiло його думками. Лагодився Чiпка громадi служити, збирався добро робити; грiв у серцi сам собi нишком, потай уже й жiнки, голубку-надiю - давн║ забути i слiд його загладити... А вийшло так... що - де знайшов шану, там загубив спокiй i... долю! Вибiр його в управу, зроблений пiд гарячий час, без поради, без розмислу, нiкому не був милий. Козацька старшина на Чiпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавнiй голодранець, волоцюга, ледащо, посiвши за жiнкою багатство, вискочив у люди, мiж пани, куди вони перлися з самого малку, що ┐м снилося й ввижалося - та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалiтися, який тепер вiк настав, що свiй брат-дворянин брата║ться з "хамом" та ще пiдводить до того й других. Стали нарiкати на Са║нка, що це вiн так зробив на глум, на сором цiлому повiтовi... Товаришi по управi вважали такий вибiр тяжкою для себе обидою, залякували декого з панiв, що, коли на те пiшло, то вони всi покидають управу: нехай заправля║ с а м! А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законiв, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як вiн боявся, мiг стати йому на переметi, шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей... Шавкун - битий жак! Недаром вiн посивiв, сидячи над бумагами. Вiн метнувся сюди-туди; як той павук, сплiв, розкинув сiтку; ловив кожне слово, яке йому треба... Нiчого сам не натрапивши, вiн повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в судi. "Чи не було чого, братику? чи не судився вiн? " - допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять та й полiз у шафу з старими дiлами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у трете, у п'яте, в десяте; натрапив слiд, пiймав ниточку - та разом з Шав-куном дiйшли i до клубочка... - Найшли! - ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожа Деркача. Члени пороззявляли роти, повитрiщали очi. Шавкун перечитав дiло, по котрому "солдатский сьiн Варени-ченко оставлен в подозрении". Управу обняла радiсть, мов кожному з членiв прибуло вiд того щастя. Як на те в городi лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились; довго балакали. Усi вийшли, всмiхаючись. Чiпка нiчого того не зна║. На маковiя по┐хав у Хамло на ярмарок, та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як вiн вернувся додому, за┐здить до його Дмитренко, розказу║ дiло, радить самому заздалегоди тiкати з управи. Чiпка, як почув про дiло - мов хто його обухом лигнув по головi. Сором, досада, злiстьусе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило в висках; заходило жовтими й чорними кружками у вiччю... Сам вiн поблiд; руки тряслись... Вiн почував сво┐м серцем, що це верта║ться за ним давн║, простяга║ до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе не видати, вiн скочив з ослiнчика, де перед тим сидiв; став ходити по хатi; блудив мутними очима по стiнах... Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; вiн хотiв на бiгу пiймати хоч одну з них; вони од його тiкали, зникали, однi тiльки кра┐ ┐х на одну хвилиночку мелькали, поки не злилися в одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки! Дмитренко, як мара та, сидiв над його душею, чигав, як шулiка, коли Чiпка пристане на його раду - сам "вийде в од ставку". -Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилу║мо, - я б i тодi не послухав! - скрикнув Чiпка. - Хто скаже, що я чоловiка вбив?.. Може, вони на сво┐м вiку десятки, сотнi на той свiт позагонили... А тепер шкода: нема волi?.. Тепер завадило - всi рiвнi?.. Я людям служу... мене люди вибрали... мене люди й скинуть! По┐хав Дмитренко нi з чим! На другий день летiла од предводителя до губернатора бумага. Через день привезла стахвета од губернатора приказ: "устранить гласного Варениченка по неблагонадежности" . Упала ця вiстка, як грiм, на Чiпчину голову... "Це гiрше крадiжки, розбою! - дума║ вiн. - I назви цьому нема║. Там - прийшов, узяв - i нема... видно, чого нема!.. А тут усе ║... i добро зосталося, i сам зостався... То що з того, що зосталося?.. Коли твою честь украдено... душу твою обезславлено... Та нi! не буде цього... Ми ще помiря║мось... Ще побачимо, чий батько старший... Не той тепер вiк... часи тепер не тi... не тi люди!.." Запряга║ Чiпка коней, ┐де в Гетьманське. Не поганя - жене коней; не везуть вони - мчать - та прямiсiнько до Пороха в двiр. Перемiнився Порох з того часу, як його бачив Чiпка: постарiв, захирiв, опав. Колись кругле обличчя розтяглось вздовж, осунулось; щоки пообвисали, очi помутнiли, рудi вуси посивiли, сам згорбився, труситься... Оже пiзнав вiн Чiпку: пiзнав i його Чiпка. Привiтались, як давнi приятелi. Почула Галька чужого чоловiка, увiйшла в хату; подивилась на Чiпку - i вийшла мовчки. На нiй - лиця було не знать, так вона схудла, аж почорнiла... Перше всього послав Чiпка за горiлкою: побiгла чорномаза дiвчинка, Гальчина дочка. Порох зрадiв горiлцi i випив пiдряд аж три чарки. Тодi Чiпка похвалився йому сво║ю пригодою. Не вта┐в вiн нiчого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пiсках; розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужикiв у земство, якi були вибори... Сказано: нiчого не вта┐в гострий язик ображеного Чiпки. Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвiтив огонь у його старих очах - i вiн написав Чiпцi жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, - одначе з-пiд його отрута на паперi зосталася. Вилив Порох у жалобi всю