Панас Мирний. Повiя ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Частина перша У СЕЛI I Ще тако┐ зими люто┐ та скажено┐ люди не зазнають! Осiнь була дощова: вiд друго┐ пречисто┐ як почалися дошi, та день у день лили - до самого Пилипа. Земля так набралася води, що вже i в себе не приймала. Великими рiчками-озерами стояла та вода по полях та балках; на про┐жджих шляхах такi багна - нi пройти нi про┐хати. Не тiльки село з селом - сусiди не бачилися одно з другим цiлими тижнями; жили, як у неволi. Осiння надвiрня робота стала. Коли хто мав клуню - молотив собi потроху, прибирав, що дала за лiто кривава праця. Та чи багато тих клунь у Мар'янiвцi? У зборщика Грицька Супруна - одна; у попа - друга; у пана третя; а в останнiх хлiб гнив у стогах. I врожай того лiта негустий удався; тепер осiнь мала й те зогно┐ти... Болiло хлiборобське серце, дивлячись на сво┐ залитi водою токи, на почорнiлi, припавшi до землi стiжки. У Демиденка у стозi жито росло; у Кнура два стоги мишi поточили; зовсiм скирти розсунулись, розпались - у гнiй повернулись. В Остапенка оселя подiрчавiла - вода у хату лилася: лгав був се┐ осенi вкрити, та захопила негода. На людей пiшла пошесть: трясцi, пропасницi... Заробiтку нiякого; грошей нема║. У других i хлiба пе стало, та нiде й позичити. Бiда, кара господня! Наймали акафисти, служили молебнi - нiщо не помогало! Так було аж до Пилипа. Уночi перед заговiнами потягло холодом; у свiту випав невеличкий снiжок. Продержало з тиждень морозом - земля заклякла, як кiстка. Люди й тому радi: зразу кинулися до хлiба. Зягупалi┐ з досвiтку до пiзньо┐ ночi цiпи мiж стогами, загарчали лопати на токах - шпарко народ узявсь до роботи! Через тиждень - замiсть чорних стогiв жовтiли високi ожереди соломи. З хлiбом управились, а одвезти у мiсто на базар або на ярмарок куди - колоть же така - нi з двору! Дехто з гарячих по┐хав та й закаявся: той - вола розчахнув, а той - разом пару. Хто мав конячку - ще сяк-так, возив потроху. Та чи багато ж тих коней у селi? Мар'янiвщани споконвiку хлiбороби: вiл, а не кiнь - сила у польовiй роботi. Мар'янiвщани кохалися у волах, а не в конях: конем так - по┐хати куди, прогулятися, а волом - робити. Шкода скотини, а тут за подушне надавили: овечата, свинi, корови - все за безцiнь пiшло; у волость побрали та там i продали... Народ плакався, бiдкався, бо то ж тiльки першу половину заплачено; з чого ж взяти на другу? Усi носи повiсили. Одна надiя зосталася - Микола┐вський ярмарок у мiстi; там як не продати, то хоч пропадай. Люди надiялись та молились, щоб хоч трохи пiдкинуло снiгом, притрусило дорогу: все ж саньми не те що возом, - i для скотини легше, i набрати бiльше... На Наума потеплiло. Сонце сховалося за зеленi хмари; з полудня вiтер повiяв; зробилась одлига. Продержало так три днi. Проти Варвари почало мотрошити снiжком; до свiту i геть-то його впало. Народ мерщiй шарахнув на ярмарок: хто мав скотину - сво║ю, а хто не мав - упрохувався в сусiди. Всi ви┐здили та виходили; всякому треба те продати, друге купити. Упросився й Пилип Притика до Карпа Здора, свого сусiда й кума. Скинув до його на сани мiшечкiв п'ять жита, один - пшеницi та пiвклунка пшона - увесь лишок, який можна було збути; упросився до кума, та на Варвари раненько й по┐хали в город. Виряджала ┐х сiм'я Здорова; виряджала й Прiська, жiнка Пилипова, не так стара, як застарена, молодиця; прощалася з ними й дочка Пилипова, Христя - дiвка сiмнадцяти лiт. Прiська наказувала чоловiковi солi купити, хоч з пiвпуда; Христя прохала батька привезти з мiста гостинця - хоч перстень, хоч сережки, хоч стьожку яку-небудь... - Гаразд, добре! Усього навезу! - смi║ться гiрко Пилип, думаючи бiльше про подушне, за котре вже не раз натякав Грицько Супруненко, нiж про доньчине бажання. Мiсто вiд Мар'янiвки верстов зо двадцять. Коли удосвiта ви┐хати, то на обiд саме поспiнеш. Так вони розлiчували; так i в дорогу рушили. Зряику снiжок потроху почав падати, все прибiльшуючи та приспоряючи. Було тихо, а то й вiтрець рушив - почало колесом снiг крутити. Iк обiду таке схопилось, що свiту бiлого не видно! Не вiтер, а буря завiяла, метучи цiлi гори снiгу по землi, вихорючи немов густу кашу у повiтрi. Не стало видно нi неба, нi землi - все то одно непроглядне вiхало... аж страшно, аж сумно стало! Так було з пiвдня на Варвари i цiлий день на Сави. По дворах понавертало такi кучугури, що страшно дивитись; деякi хати зовсiм позаносило, позамуровувало. Мар'янiвка розкинулась на двох сугробах, посеред котрих у долину, мiж густими вербами, лежав ставок. Тепер те┐ долини й не видно; невеличкi гiлячки височезних верб, мов тирчаки бур'яну, визирають з-пiд снiгу, вулицi забитi-заметенi; по дворах врiвень з хатами стоять страшеннi снiговi баби, i тiльки вiтер куйовдить ┐х гострi голови. У Притики в дворищi, крайньому вiд царини, - повнi хлiвцi й повiточки снiгу, кругом хати, мов сторожiв, постановило п'ять баб; з верхiв ┐х вiтер рве й перекида║ снiг через оселю; а на димарi повикручувало такi кудлатi барани - i не пiзнати, чи то людське житво, чи навернуло таку кучугуру снiгу?.. На Миколи перестало бити, зате ушкварив мороз - аж кипить, та вiтер так i рве, так i несе з землi... Ще такого страшенно холодного дня нiхто не зазна║! Галки на деревах замерзали i, як шматки льоду, падали додолу; горобцi по повiтках колiли... У церквi, не дивлячись на таке свято, - не дзвонено, не служено: до не┐ добитися не можна! Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та нiчого не зробивши, розiйшовся по хатах... Скотина третiй день не напована: глибоко водопiй занесено, та й сама скотина у тяжкiй неволi; з великою силою до не┐ можна було добратися, щоб укинути оберемок соломи... Вiвцi, телята почали гинути... Ще таких два днi - i нi щетини не зостанеться у селi! Справдилася поговiрка: "Варвара похвалиться, Сава постелиться, а Микола ску║!" Кинулась ранком Прiська вийти э хати - нiяким побитом дверей вiдчинити! Замiстъ сiней Пилип зробив сяку-таку примостку, обкидавши зокола гно║м. Тепер у той захист навернуло повно снiгу! А тут ще, як на те - все топливо вийшло, приварку не стало: нiчим витопити, нi з чого борщу зварити. На велику силу Прiська з Христею одхилили дверi, прогортаючи руками снiг; що не можна було викидати надвiр, вигортали у хату. Снiг розтавав; калюжi текли пiд пiл, пiд пiч, пiд лави; у хатi, як у льоху, стало холодно, вогко... Сяктак дверi вiдчинились. Почали знову вигортати снiг з хати у сiни, з сiней - надвiр. Обидвi ухоркались, аж пiт пройняв. Захист очистили вiд снiгу й закрили плетеним засiком, що порожнiй стояв у кутку. Тепер же треба до соломи якось добитись: не сидiти ж у нетопленiй хатi!! Христя, молодша, кинулась було - та й пiрнула з головою в снiгу. Прiська стала рятувати; пiднявся крикгук... З сусiднiх дворiв те ж саме чулося: i там було не краще. Посеред улицi хтось кричав, лаявся... хтось десь реготався... I смiх, i лихо!.. Насилу Христя вилiзла з кучугури, та знову кинулась - i знову зав'язла... - Нi, не так, - каже Прiська. - Возьмiмо ночви та ночвами виносимо! узяли ночви. Кругом хати був вiльний проход; помiж бабами ще виднiлись просвiти; у просвiти носили снiг, закидали ┐х. Не забарилася снiгова стiна вирости кругом хати... Насилу добилися до соломи. Ряден з п'ять ┐┐ утягла Христя у хату. Прiська зовсiм вибилась з сили, лежала на полу та стогнала... Топлива добули; треба б у погрiб добитись. Попробувала знову Христя - нi, не сiкайся! - Та хай йому, тому погребовi! Ще трохи там зосталося бурякiв - зваримо борщ; пшоно теж е - буде на кашу, - рiшила Прiська. - Що картоплi нема, то сiлькiсь уже! Христя затопила в печi; солома зразу запалала, та дим погнало на хату. - I димар занесло... Оце лихо! - тiльки що сказала Христя, як з грюком цiла копиця снiгу посунулася на припiчок. Христя мерщiй винесла його у сiни. Дим почав клуботатись над припiчком, шукав проходу; снiгу ще кинуло З димаря; це зразу сiпнуло його угору... Слава богу! Солома запалала жаркоясно. Поки Прiська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви... Швидка ця Христя, золотi в не┐ руки! Не забарилася вона витопити, страви наварити. Коли заткнула верх, тепло пiшло по хатi... А надворi знову розходилося таке, що лихо! Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зеленi вони та непривiтнi обложили все небо. Вiтер з години на годину дужчав, рвав снiг з землi, крутив його на всi боки, вихорив на всi сторони. Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтiло оселею, жалiбно спiвало у димарi. Добре тому, хто тепер дома, в теплiй господi! А тi, що в полi, в дорозi?.. Серце Прiсьчине пило. Вона сьогоднi ждала Пилипа. Певно, вiн зранку рушив. Не дай, господи, не доб'║ться до пристановища? Занесе-закида зовсiм снiгом, душу заморозить навiки. Прiська ледве ходила по хатi, блiда, хмура, i все стогнала. Довго не обiдали, все дожидали - ось-ось над'┐де... I пообiдали - Пилипа не було. Уже стало й вечорiти - нема║. Невеселi думки турбували Прiсьчину голову. - Що це батька нема║? Не дай, господи, в полi застука таке... - вимовила Христя. Прiська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило ┐┐ в серце... Буря рвонула, аж затрiщала оселя у хатi, загуркотiло у вiкна, заголосило в димарi, тонко та жалiбно, аж в серцi у Прiськи похолонуло. Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi зступилися тiнi; густий морок окрив ┐┐ всю. - Свiти хоч свiтло! - сумно промовила Прiська. Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi. Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова ┐┐ не держалася прямо - важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд не┐ гойдалася на помокрiлiй стiнi. - Мамо! - скрикнула Христя. Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася... Христю аж обняло холодом вiд того погляду. - Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? - спитала Христя. - Як хочеш, - одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила... Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи... ще... та ще... Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали... Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока... У кутку над полом на жердцi висить одежа - свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тi┐ тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiга║ по ┐┐ виду, одежi - ┐й байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, зда║ться, слуха║ бурi, що так страшенно гуде та ви║ кругом хати... I зда║ться ┐й, щось шамотить там... крекче, преться, добива║ться. Почувся i голос людський. - А буря яка, господи! - промовила Христя. - Цить! - крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице ┐┐ ожило, ув очах гра║ одрадiсть. - Гей!.. Чи чу║те?.. - доноситься голос знадвору. Прiська стрибнула з полу та - в сiни. - Ти, Пилипе? - пита║, позираючи через засiк на чоловiчу постать, закидану снiгом. - Що це у вас сто┐ть на дорозi? - допиту║ться голос. - Хто там такий? - обiзвалася й Христя, - Се я. - Хто - я? - Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату... Оце б'║ яке! Оце Закуйовдило! За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою аж до само┐ стелi. - Здоровi! - привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, сво║ довге суворе лице, насупленi брови,здоровезнi намерзлi вуса. - Здоровi! - одказала Прiська. - З сим днем, що сьогоднi! - Спасибi. - Пилип дома? - Нема║. - Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн? - Та як по┐хав на ярмарок ще на Варвари, та й досi нема║, - зiтхнувши, одказу║ Прiська. - На чорта й краще! - одно сво║ Гркцько. - Що ж там таке? - Що? подушне! - грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та вдаривши ногу об ногу. - Не знаю, - каже, помовчавши, Прiська. - Коли вернеться - скажу... Узяв трохи хлiба продати, якщо продав... - Та я цю пiсню не вiд одного чую! - перебив Грицько. - Лиха ┐х година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!.. Отака путь... х-хе! - Чого ж ее так припало? - пита Прiська. - Гаспид ┐х зна║! От нещастя! - чухаюч тяжко. - Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по ┐х ходи та збирай... Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його - як раз плюнути; а коли розсердився - як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт. - А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! - сердився Грицько. - Душею наложиш через ┐х, проклятих!.. Та хоч би грошi давали. - Що ж, як нема║ грошей, - йому тихо Прiська. - Хiба б не раднiшi вiддати?.. Коли й заробити нiгде. - Брехня! - обiрвав Грицько. - То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по ┐х разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!.. А нема того, - слiду║ з тебе - i вiддай, коли слiду║. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам. - Було б що вiддавати, - усмiхаючись, каже Прiська, - а не то що в шинок ще носити... Уже, зда║ться, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти? - Не нашого то ума дiло... Сказано - дай, то й вiддай. - Воно ж i даванню кiнець ║... Уже ж усе, що було, забрали... овечат продали, свиней продали, одежу лищню... Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi - не мiряно! З iх би i брали. - Хiба не беруть i з ┐х? Дума║ш, милують - беруть! - Та не стiльки, як з нас. З ┐х за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, - вороговi такого не пожада║ш. - Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, - пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару. - Як же ти його вiзьмеш? - скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. - А до хлопцiв, небiйсь, проворна, - зло увернув вiн. - Давай вiхоть! Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi. - То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, - каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю... Здяб" ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па не┐. - Скажу, скажу. - Ска-а-жу-у! - промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати. - Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов - i не попрощався! - сказала Христя. - Жди ти вiд Грицька звичайностi - дiждешся! Вiн уже i звича┐ людськi через свою пиху погубив, - промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на сво║ мiсце. Тяжка, пекуча туга облягла ┐┐ серце, важкi думки обсiли голову, ┐┐ довге життя розстилалося перед нею... Де ┐┐ радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця - нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й ║; з самого малку як причепилася - та й досi... Що було доброго в серцi, що було живого в душi - як той шашiль, вона проточила: i краса була - не знать коли зносилася; i сила була - не знать де дiлася; якi надi┐ були - i тих нема║; зосталася одна - дочку пристро┐ти, та тодi хоч i вмерти... Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн ┐й гiркий та обридлий, темний та непривiтний... Там - хоч вiчний одпочинок; а тут - нi спочинку нема║, нi ║дино┐ одрадiсно┐ хвилини... Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла... Не диво, коли в сорок лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як блiдне квiтка на морозi... Великi зашпори заганяло життя у серце Прiсьцi, страшким морозом кувало ┐й душу! Як мучена, сидiла тепер вона на полу, i не хотiлося ┐й дивитись нi на що, не хотiлося дихати; спустивши очi, вона важко зiтхала... Буря вила й одкликалася болiстю па ┐┐ душi, на кiстках, на серцi. - Ви б лягли, мамо, спочили, - упоравшись коло печi, каже Христя. - Його вже не буде сьогоднi, - промовила глухо Прiська. - I то - спочити... - i, протягаючи сво┐ синi корявi руки, полiзла на пiч. Кiстки ┐й лущали; сама вона стогнала. Христя глянула на матiр, провела ┐┐ поглядом аж на пiч - i на серцi у не┐ похолонуло. Така мати стара, зiсохла, немощна... Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи! Цiлу нiч прокидало Христю материне важке зiтхання; ┐й не раз чувся i ┐┐ задавлений плач. - Мамо, ви плачете? - допитувалась дочка. I плач, i зiтхання на який час замирали... Вiтер покривав ┐х сво┐ми жалiсливими заводами. II Недарма журилася Прiська; недарма цiло┐ ночi не спала, то гiрко плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не при┐хав ┐┐ чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у ┐┐ серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо при┐хав та сказав, що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося бачити, - нi жива нi мертва вернулася Прiська додому... У головi в не┐ гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто... Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня. На другий день пiшла розвiдувати по селу - хто при┐хав? розпитувати - чи не бачили де-небудь ┐┐ Пилипа? Iван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З мiста. "Куди се?" - питався Дмитро. "Додому". - "Хiба спродався?" - "Спродався", - одказав Пилип i вдарив по кишенi рукою. "А то що мете?" - спитався Дмитро. "То не про нас мете!" - смiючись, одказав Пилип. "А про кого ж?" - "Про тих, що в ридванах ┐здять та бояться холоду", - i, зареготавшись, пiшов собi геть. Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi ┐┐ Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не по┐дуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити - хто ногу, або руку, або нiс одморозив... I полiцiя, i становi ┐здять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих... "Як дров тих наскладано у полiцi┐!" - додав Петро Усенко. Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужу║: щодня iде подушне правити - i сьогоднi iде, i завтра iде. - Де ж менi ного взяти? Бач же - Пилип не верта║ться, - плачучи, одказу║ Прiська. - Винокурню закурив, мабуть! - до┐да║ Грицько. - Усi уже вернулися, а його нема║. - Може, вже й не вернеться нiколи... - каже Прiська. - Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! - кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне ┐й голки заганяти... все про хлопцiв ┐й плеще. Христя зна║, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати. Грицько - багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла сотня овець; два двори - один у найми да║, у другому сам з жiнкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий, слухняний; горiлки не п'║, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та... сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: "Нi за що не вiзьму Хiврi". - "А кого ж тобi? Попiвну яку?" - "От, - каже Федiр, - гарна дiвка у Притики - Христя". Грицько глянув так на сина, мов його хотiв наскрiзь пронизати. "У Притики?.. Гарна, та що ма║?" - грiзно спитався. I вже бiльше Федора не силував. З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припада║ до Христi; не так вона до нього, як вiн до не┐ липне. Люди по селу почали гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузу║ з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн сього Притику з усi║ю сiм'║ю З свiту зжене; так ото Христю де стрiне, зараз i почне ┐й очi хлопцями вибивати. От i тепер: не одну, не двi голки загнав вiн i без того в уражене серце... Христя мовчала. Та й що ┐й казати? Чи ┐й тепер до тих хлопцiв, коли у сво┐й хатi таке лихо? Уже Прiська вступилася за не┐. - Що це ти верзеш таке, Гриньку? - спитала. - Коли не побачиш Христю, то все хлопцi та хлопцi... - А ти глядиш за сво║ю дочкою? - грiзно запитав Грицько. Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю. - Гляди вже ти краще за сво┐ми дiтьми, а не прийшов чужих учити... - образливо одказала вона. - I навчу!.. навчу! - гука║ Грицько. - Чому ж ти навчиш? Ти 6 ще дужче залив очi, то бiльше б побачив, - не витерпiла Прiська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши. - А ти менi не кажи сього... I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви тiльки й зна║те хлопцiв заманювати та чарувати. - Яких хлопцiв? - здивувалася Прiська. - Не зна║ш? Уда║ш себе святою? А хто мого Федора з ума звiв? Хто його напував, пiдкурював?.. Не знаю, дума║ш? Мовчи ж! I, свiнувши, мов гострими ножами, очима, вiн стукнув дверима та й потяг З хати. До лиха - та ще лихо; до печеного - та ще вогню прикладають... - Що ее, Христе, кажуть? 3а кого се кажуть? - з докором i сльозами повернулася вона до дочки. Та стояла, як стiна, нiма, як крейда, бiла. Вона злякалася тi┐ бучi, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матерi, так i вдарилася в сльози. - Так це правда?.. правда?.. - кричала з таким болем мати, мов у не┐ серце розривалося. - Мамо, мамо!.. Нi ║диного слова правди нема║! - ридаючи, одказала Христя. Прiська не знала, чому вiрити, кого слухати. Думки у ┐┐ головi плуталися, роздвоювалися: то учувалася ┐й страшна буря, увижалася завiрюха, крик людський, замирання; вона чу║ голос Пилипiв, вона баче його безпомощного, як вiн хова║ одубiлу голову в снiг... серце ┐┐ рветься надво║; то - перед очима недавня спiрка з Грицьком, його натякання про Христю... Бог зна║! Хiба призна║ться винувата дочка матерi?.. I ┐┐ серце не рветься, а замира║, переста║ битися; щось важке давить душу, чорною запоною застила║ очi. Господи, яi;а ┐й мука! яка люта та тяжка мука! Короткий день мина║, наста║ нiч зимня, довга пилипiвська нiч. Чого за ту пiч не передума║ш? Якi думки не перейдуть через голову, через серце? А Прiська ж то за всю нiч i на волосину не заснула: як лягла звечора, та цiлу нiч тiльки й чутно було ┐┐ глибоке зiтхання, ┐┐ гiрке схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було прошлу i позапрошлу нiч, матiр розважати... Знав Грицько, коли ┐й вiддячити... А жалостi в його - нi капельки!.. Як ┐й тепер завiрити матiр, що вона не винувата? Вiдкрити ┐й усi та║мнi розмови з Федором? Яка ж дочка-дiвка вiдкри║ може, i таке, за що мати, дознавшись, i косу нам'яла б; а як не зна║, то воно й байдуже... Як же його сказати ┐й, та ще тепер, коли серце материне i без того облива║ться кров'ю, коли, може, вона тiльки й бачила, тiльки й чула голос батькiв, як виряджала у ярмарок? Журба та досада гнiздилася в душi, ножем поверталась у серцi; Христя мовчала, слухаючи безодрадiсне материне зiтхання; чула, коли сльози падали з ┐┐ очей, коли вона ┐х утирала. Молода душа довго не здерже тако┐ ваги, такого лиха: вона знемага║ пiд тим важким гнiтом. Не видержала й Христя; сон - не сон, а якась утома почала ┐┐ розхитувати, закривала заплаканi очi. Свiтом прокинулась Христя i здивувалася, що мати досi не вставала. То було, коли заспить Христя, Прiська завжди буде ┐┐; а то вже i свiт загляда║ у вiкна сво┐ми сiрими очима, а вона й досi лежить на печi тихо, не поворухнеться. "Хай же мати спить, - дума Христя. - Хай хоч трохи спочине, поки я впораюсь". Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тi┐ тишi, що панувала у хатi; як на те ж - солома шелестiла, аж лущала. Христя почала ще бережнiше ступати, ┐й треба умитися, а води у хатi нема║. Христя, як кiшка, покралась у сiни; коли вернулася знову у хату, то перше, що ┐й кинулось у вiчi, - мати вже встала: у чорному закапелцi, мiж комином i бiлою стiною, тремтiла ┐┐ постать сiра... То не мати, то не жива людина, то - виходець з того свiту. На кiстлявих ┐┐ плечах сiрiе сорочка, широка-широка, мов не на не┐ шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвiчуючи сво┐ми кiстками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очi, неначе олив'янi шаги, свiтили; пiд ними мов синi мiшки висiли; кругом червонi кружала... Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Прiська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста ┐┐ тремтiли, наче що шепотали... Трохи не випустила глечика з рук Христя, як углядiла свою матiр. - Не вернувся?.. Нема║? - мов трава суха прошелестiла, спитала Прiська, скривившись. Вона, видно, хотiла плакати, та не змогла; очi ┐┐ горiли, блищали, i, як вона не лупала набряклими вiями, нi одна сльозина не показалася. У обiд знову Грицько суне. - Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! - сказала Христя, углядiвши Грицька. - Де мати? - спитався той, увiйшовши у хату. - На печi, - одказала Христя. Прiська так i не вставала з печi. - Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловiком! - почав вiн. - Чого я за ним пiду? Хiба сам не прийде? - простогнала, пiдводячись, Прiська. - Прийде... Дожидай... Дiждешся... Змерз! - рвучи слова, додав накiнцi Грицько. Прiську наче хто у бiк шпортонув ножем при тому словi; вона кинулась, трiпнулася... та так i закаменiла на мiсцi - хоч би слово яке сказала, хоч би Зiтхнула! Тiльки збожеволiлими очима прикро дивилася на Грицька. Христя собi глянула на його, подивилася на матiр, схопилася за лице руками, притулилася до комина головою... - О мiй батечку, мiй таточку! - нестямно скрикнула вона, i вся ┐┐ постать затремтiла. У Грицька морозом сипнуло вiд того Христиного крику; та Грицько не такий, щоб ударяти на сльози: вiн пройшовся по хатi i знову почав докладати: - Оце у волостi був... носив подушне... При менi бумага получена, об'явити жiнцi чи дiтям, чи родичам яким, щоб прийшли у мiсто признавати... Знайшли у снiгу замерзлого... Загнибiда, либонь, признав... Так щоб узяли поховати, коли хотять... Там бiля його i чоботи новi знайшли i ще щось... З волостi хотiли назнарошне за тобою посилати, та я сказав: все рiвно буду на тiм кра┐ - зайду й скажу. Грицько, скiнчивши, подивився на Прiську, поглянув на Христю... Прiська мовчала; Христя тужила. Вiн знову пройшовся по хатi, раз i вдруге; знову глянув на дочку i матiр... Нiхто не вгадав би, що його очима свiтило: чи радiсть, чи гiрка ураза? Лице його якось перекосилося... По хатi носилося Христине лементування. - Ви ж чули? - глухо спитався вiн i, повернувшись, пiшов з хати. Слiдом за ним, наче докiр, вирвавсь нестямний крик Христi i розпався надворi. Грицько, струснувшись, повернув улицею. - Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. - кричала Христя, пiдходячи до матерi. - Що нам тепер, бiдним, робити?.. Вона дивилася на матiр сво┐ми заплаканими очима, а мати на не┐ - сухими, як огонь, палючими. - О горенько наше! о лишенько тяжке! - тужила, припадаючи до матерi, Христя. Прiська все божевiльне дивилась на не┐ та тремтiла. А се - наче що з-пiд Землi - трiснуло, писнуло... Страшний охриплий крик вирвався з Прiсьчиних грудей i розлився божевiльним плачем... Прiська припала до Христi, обхопила ┐┐ голову руками i страшно-страшно завила. - Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навiки! Надворi насупилося; у хатi потемнiло. I серед тi┐ темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати... Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплi┐ лементом матерi, розходився по хатi, бився об стiни, слався по долiвцi... Сум та туга виглядали з темних куткiв. До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору ┐х страшенний лемент, прийшла провiдати, що там таке? - i насилу вiд Христi добилася, що то по батьковi тужать. Вона кинулася була розважати Прiську, що то, може, ще й брехня... чого люди не накажуть? - та ще гiрше розразила ┐┐ серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей. Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i залл║ться плачем. Сумна та невесела пiшла Одарка додому. Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над землею. У хатi - чорнiше сажi: тiльки намерзлi вiкна, мов полудою засланi очi, сiрiють; i тихо-тихо, як у могилi. Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо ║ кiнець сльозам, ║ край i лементовi: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душi. Замiсть ┐х устають думки, здiймаються гадки - одна друго┐ неодраднiша, одна друго┐ нерозважнiша. В темрявi вони ширяться, яснiшають; давн║ уста║ перед очима, мов воно тiльки що дiялося; люди проходять - живi люди; чути ┐х мову - живий голос... ┐х бiдкання, регiт, радощi, сльози. Не минули тi думки-муки Христино┐ i Прiсьчино┐ голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на ┐х бiлуватому полi малю║ думка батька... ┐┐ батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був - такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав ┐┐, а, було, i матiр придерже, коли та розходиться лаяти... I з людьми вiн такий - швидше сво┐м поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: "Що ти за чоловiк? ти - макуха! свого не одсто┐ш!" А вiн ┐й: "Од скаженого поли врiж та тiкай!" I такий вiн Завжди був; i п'яний - мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'║, а прийде додому - усе догори дном переверне... I от тепер його нема║... "Де вiн? Чи чу║ вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiта║ по свiту - може, i його душа тепер мiж нами?" Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть - смерть усiх рiвня║; кажуть - на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там - ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там - радiтимеш серцем; тут мужикував, там - пануватимеш... То оце батько пану║?.. Бажала б вона побачити батька паном... Вона попрохала б у його й собi панування. Або - цур йому! воно таке нещире та горде - тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi... А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж ║, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято - та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi - такi, як вона бачила у Марини, ┐ло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, - i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти - прийшлося прядивом пiдмотати... I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати сво┐ та║мнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й ┐х нема║, - i серце нудьгу║, що тепер за батьковою смертю нiколи ┐й того не прийдеться добути. Що ж дума║ Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома руками? ┐й привиджу║ться тепер ┐┐ давн║ - ┐┐ доля, ┐┐ гiрка доля, що гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар'янiвки... Вона - козача дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли... i родичi, якi були, померли, i вона зосталася... зосталася у чужих людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала. А там - знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила вона по сво┐х, служила по жидах, служила й по купцях... Удова-купчиха прийняла ┐┐ наостанку за хлiб та одежу, ради того об'┐зду, який щороку робила. Багатiй i ще не старiй, ┐й не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона вешталася по Харкову, Ки║ву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка, ┐здила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз зiбралися в Ки┐в. Перед ви┐здом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли руки, болiли ноги, болiла голова - так що й на свiт важко було дивитися. Отже прийшлося ┐хати. Добралися до Мар'янiвки - i Прiська зовсiм злягла... Що далi було - вона нiчого не зна║; опам'ятувалась уже у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i ┐┐ кинула там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все дожидала господинi, що ось же над'┐де i вiзьме ┐┐ з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив - одслужи перше той хлiб, що, лежачи, пере┐ла! Прiська Зосталася. Там вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить... Грицько такий сердитий, крикливий; жiнка його Хiвря - така у┐длива: тiльки й чу║ш, як Хiвря лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа... Наймичка i крiпак зiйшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, ┐┐ норов тихий, ┐┐ голос любий... Частiше та частiше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Прiська - хвiть вiдра! - i собi побiгла по воду... Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалi║ться Пилиповi, яка Хiвря сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип яблука стерiг, а Прiська... чого Прiська тут опинилася? - i досi не зна║, а може, й забулося... Не забулося тiльки Прiсьцi, як тi┐ ночi цiлував Пилип i без того ┐┐ гаряче лице, як клявся, що вiн ┐┐ коха║ i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибуду║ нову хату, i як вони заживуть сво┐м господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. "Хiба крiпаки не люди? - спитав вiн. - I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею..." Подумала Прiська, погадала: за нею ┐┐ сирiтська доля - гола, боса й простоволоса, а попереду... нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця... Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища - хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею... I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в ┐х... вiн i хату нову обiця║, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер - на пана: у┐жджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й ново┐ хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у ┐х сво║ господапство. Грицько, правда, ла║ться: де не вiзьметься яке ледаща, i а ги-о-ги на шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно... Через рiк уродився ┐м син Iвась, на другий - дочка Христя. Iвась не видержав - полiг, а Христя очуняла - росла собi. I то матерi утiха: виросте - помiч буде. Так пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому ┐х звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня звiстка - про не┐ i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля прийшла. Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на хату - свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом... Хоч приходилося i платити за все те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки ┐м платити. За те, що вони сво║ю довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно нi лайки Грицьково┐, нi догани Хiврино┐. Сама собi працю║ коло свого невеличкого городу; Христя помага║ ┐й. п┐ серце радi║, дивлячись, як дочка розвива║ться на волi. "Тяжко та гiрко жилося нам, - думала тая Прiська, - може, дiтям краще буде?" I вона гонобила надiю у серцi: дасть же бог - знайдеться добрий чоловiк ┐┐ дитинi - приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна - хай приста║ у прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо ┐м усе. Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що ┐й тепер у свiтi робити, що ┐й казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося ┐й i те, i друге... Торiк вони зiбралися на корову - душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi. Рiк удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати - i не кажи. Заробити ж де? Коло других сiл i пивницi, i винницi, i сахарнi, а в ┐х - хоч би зламана... А тут пристають - давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени - за цiлий рiк вiддай. Лаявся Пилип iз зборщиками, лаялася й Прiська. При┐хав становий, узяли ┐┐ теличку, оцiнували й продали рiзниковi-жидовi. Вона трохи не занедужала вiд горя та слiз. То ж тодi було; як не гiрко, а все то на Пилиповi лежало; його одного знали, його тягли... А тепер? Тепер прийдуть i хату рознесуть по кутках... Що вона скаже, що вона зробить, вона - недужа, не знаюча нiчого? Тепер один Грицько цiлком ковтне ┐┐!.. Серце ┐┐ замирало, обливалося крiв'ю. Та ще хоч би умер, як люди, - дома, у сво┐й господi; а то хотiв зробити як краще, а пiшов - за смертю. Тепер тiльки зосталося ┐й пiти за його мертвим трупом. Як же по такому холодовi iти в город? У не┐ нi одежi тепло┐, нi взуття як слiд. Та хай вона й добереться до мiста: що ж вона - на руки його вiзьме i додому принесе? А треба ще ховати, поповi заплатити... Господи! у не┐ ж нi шеляга; послiднього карбованця узяв вiн на сiль, як виходив з дому... Чи так кинути? Хай вiзьмуть - пошматують i загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного?.. Що ж вiн? Хiба вiн по сво┐й волi умер, хiба вiн хотiв тi┐ смертi?.. Так бог дав, така вже, видно, його воля! I почне Прiська молитися боговi, почне перед ним сво║ лихо викладати... Та марно вона у хатi лама║ руки, здiйма║ очi до неба: там на холодному чистому шатровi тiльки зо