з пана аж двi тисячi, а менi сказав - двiстi карбованцiв... Та про се рiч далi, а тепер одно товче менi: мирися та й мирися... Написав вiн прошенi║, послав мене з ним до предводителя. Пiшла я, подала. "А що, - пита, - голубушка, сво║ получила?" - "Получила", - кажу. "Дiла по суду не хочеш вести?" - "Не хочу". З тим я i пiшла назад. Iду та й думаю: оце двiстi карбованцiв е. Що менi на них купити? У мене нi сорочки лишньо┐ нема║, нi платка, нi юпчини, нi кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничевi. "Чи так, то й так. Багато його, - каже, - нiчого надбавати, а що слiд купити - купи". Потроху я почала скуплятися. Панич да║ грошi, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тiльки раз панич i хвалиться: "Чи ти пак, зна║ш, Марусю, що твiй пан нас обдурив?" - "Як?" - питаю... "Так, не вiдда║ досi друго┐ сотнi. Було б не подавати прошенiя, не взявши до рук усiх грошей". Менi, правда, шкода стало, та не дуже. Не да║ - хай i не да║. Йому господь за те вiддячить! Хвала боговi, я вiльна тепер, а про грошi - менi байдуже. Живу собi, як пташка та, безжурно... Раз, - у ярмарок се було, - вийшла я i ходжу по ярмарку. Коли зирк! - мiж возами знайомий чоловiк, З нашого села. Здоровi! - признавсь-таки. Пита: де я тепер? "Служу", - одказую йому. Слово по слову - розбалакалися. "Та й добре ж ти, - каже, - нашого пiдсiкла!" I розказу║ менi, що прийшлося пановi чимало худоби всяко┐ спродати, щоб менi сплатити. "Тепер ти, - каже, - багачка". - "Багачка ж, - кажу. - Багато дечого нема║". Та й хвалюся, що не я пана пiдсiкла, а вiн не додав менi сотнi карбованцiв. "Як? - диву║ться. - Прикажчик же хвалився, що всi до копi║чки вiддав тому пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й того бiльше; як, - каже, - не благав, як не прохав - хоч би копiйкою поступився; всi загалом виложив йому на стiл!" Защемiло мо║ серце. Уперше прийшло менi в голову: а що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр. "Чи не чули, - питаю, - де i як вона?" - "А ти хiба, - каже, - нiчого й досi за не┐ не зна║ш? Давно твоя мати умерла, щось i мiсяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла". Прийшла я додому. Плачу - отакими! Жалко менi матерi, шкода, що так мене всi дурять... Приходе панич. "Чого ее?" - пита║. Розказую йому: матi┐ вмерла, i люди кажуть отак i отак. Вiн насупився. "Вiр ти, - каже, - людям. Чого дурнi не набрешуть?" - 3 того часу почав вiн вiд мене критись та сторонитися. Як дома бува - ляга мерщiй спати; повернеться до стiни - мовчить; чи пiде куди - до свiту засиджу║ться. А тут i зо мною дi║ться непевне. Чую - щось кида║ться, ворушиться пiд мо┐м серцем. То менi чогось весело ста║: спiваю, балакаю сама з собою, як дурна або божевiльна: то, навпаки, слова вiд мене не доб'║шся. Нудно менi, важко, гiрко... Подумаю про сво║ безталання - сльози так i заллють очi!.. Раз весела я була, розказую усякi нiсенiтницi паничевi, теревенi правлю, а далi питаю його: "Чи будете радi синовi або дочцi?" Як сказала те, дивлюсь - хмуриться вiн, морщиться, аж на лицi змiнився. "I не подумай! - каже. - Як тiльки що писне в хатi - з того часу нам укупi не жити!" - "Як же ее так? - питаю. - Де ж менi його дiти?" - "Де хоч. Хоч зжар та з'┐ж!" Повiриш, як сказав вiн менi те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки i ноги у мене затрусилися, у очах потемнiло... Стою, дивлюся - i нiчого не бачу; а свiт кругом мене так вертушкою i ходить, так i крутиться... "Боже! - думаю. - I се батько каже? Де ж батькове серце?.." А я спершу тiшилася, дурна. Думаю: "Коли б господь послав... як я його буду любити. Який вiн буде радий!" I молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на iiого було схоже. Не дасть же вiн занапаститись сво┐й дитинi?.. А тут на тобi та цить!.. Хоч зжар та з'┐ж! Зда║ться: якби вiн у той час ударив мене ножем у серце - не так би воно заболiло, як вiд того слова! Мовчу я, похнюпилася. I з того разу став вiн менi противний. Такий противний - господи! Уже пiсля того не було нiколи й розмови по серцю. Вiн iнодi i лащиться до мене, та ненависне менi його те пiдлабузювання; не гляну я на нього як слiд, i дише вiн на мене важким чимсь... А тим часом i воно да║ ознаки. Уже примiтно i збоку стало. "Еге, - каже, - так ти справдi?" I вказав на стан. Бiльше нiчого не сказав, а на другий день приходе з служби i приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в нiй, аж червоне - таке жовте. "На, - каже, - випий; се вино таке". Я, звiсно, не знала нiчого: узяла й випила. Як випила - нiчого, i пообiдала - нiчого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се - як заболить у мене в животi, як зарiже; в очах так i потемнiло. Упала я i далi нiчого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в кровi плаваю, - отака калюжа!.. У мене серце так заболiло, так заболiло!.. Краще б уже я i не вставала, а там навiки околiла. А вiн ходе бiля мене. "Прибирай, - каже, - та закопай на вгородi". Не стерпiла я! "Прибирай, - кажу, - сам, коли наробив такого!" Як же скоче вiн, як затула ногами... "Я тебе на вулицю викину! Я тобi i се, я тобi i те!" Узяла я зiбрала в битiй макiтрi все, дiждала вечора та серед огороду й закопала. Пiсля того щось бiльше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, i вiн до мене не говоре. Коли так тижнiв через зо два прибiга║ вiн з служби ранiше, нiж завжди. "Слухай, - каже, - як будуть питати, де дiла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тiльки, що пила що-небудь, бо бути i тобi, i менi на Сибiрi". А воно, бач, що: пан, заплативши За мене грошi, не подарував всього так: найняв жидiв, щоб слiдили за нами. Звiсно, усi бачили, що я ходила така; а то зразу стала як i слiд. Ну, ото йому зараз донесли, а вiн подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з свiту звiв. А панич там служе, куди тi бумаги подають. Як побачив, то й прибiг додому завгодя навчати, що менi казати. Не встиг вiн пiти, як до нас у хату суне й панство, i москалi. "Ти така?" - питають. "Я". - "Ти ходила важка?" - "Ходила", - кажу. "Де ж ти дитину дiла?.." - "Скинула. Лiзла з горища, упала та й скинула". - "Де ж ти подiла?" - "Закопала на вгородi". - "Веди!" Повела я. Одрили, глянули: земля землею! "А не приймала ти нiчого? Нiхто тобi давання не давав?" - "Нi, - кажу, - не давав". - "Брешеш!" - "Чого ж менi брехати!" - "У чорну ┐┐! У тюрму!" - крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду ┐х лупа на мене очима: нiчого, мов, нiчого, тiльки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорнiй. На другий день знову питають. Я ┐м усе одно; скинула, та й годi. "У тюрму ┐┐!" Одвели мене в тюрму. Почалося дiло... Пiвроку я в тюрмi просидiла, а потiм заслали ще й у монастир на пiвроку. - А панич? - спитала Христя, важко зiтхнувши. - Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном... Он воно, Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла - як пiшов, то й думати забув. А присягався, що дома тiльки спрода║ свою спадщину, знову вернеться та й поберемося... Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба... Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми i обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня. Кинула i його. Уже ж гiрше не буде, як ║! Прийшла сюди, найнялася. Пiдвернувся фiдфебель з роти. Молодий та бравий... Що ти з серцем подi║ш?.. На сво┐ заробiтки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срiбнi купила. А вiн тепер жениться на мiщанцi. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем! Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'┐не, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I ┐й страшно стало; страшно за себе... Крiзь невеличку щiлочку прокрався до ┐х у темноту мiсяць срiбною стежечкою... Христя струснулась. - Он уже й мiсяць зiйшов, - промовила вона тихо. - Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе мина║ те лихо, що мене строщило!.. - I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала. - А чи ви, тiтко, не зна║те, бува, Марини? - спитала, помовчавши, в Мар'┐. - Яко┐? - Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись. - Де вона служе? чи не в Луценчихи? - пита║ Мар'я. - I того не скажу. - А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана? - Вона, вона! - скрикнула Христя. - Як малою була - на нiж упала. - Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi... Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничево┐ хати - рип! Неначе що пiшло... Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого... Я облапую мiсце кругом себе... Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то - тiльки мiсце тепле. "Еге ж, - думаю, - бач, як нашi тихi". Чую - цiлу║ться хтось; так смачно цiлу║ться! "Пiдожди ж, - думаю, - пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою..." Лежу, не сплю... Не скоро, не скоро дверi знову - рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь... "А що то, - питаю, - до панича, дiвко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi - як заплаче! "Се ти, Марино? - питаю. - Чого ти?" Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала. - То се Марина? - здивувалася Христя. - А що ж твоя Марина - свята? Хiба в не┐ душа з лопуцька? Христя мовчала, ┐┐ аж мороз подрав поза спиною... "Невже се правда? - думалося ┐й. - Вона ж добре зна║ Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога... Така i в селi була: бо┐ться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда, неправда!.. Коли б менi побачити ┐┐, я по очах помiчу..." I сонна немiч почала колихати Христю. IV пй недовго довелося ждати... У вiвторок, як пiшла Мар'я на нiч, та вже i ранок, а ┐┐ нема║. Уже Христя й попоралася, бiля чого було треба, - нема Мар'┐. Пан збира║ться на базар. - Скажи Мар'┐, щоб на базар iшла. - Мар'┐ нема║, - одказу║ Христя. - Як нема║? - Нема║. - На чорта й краще! То збирайся ти. Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на мiсто подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i - готова. Недалеко вже й до базару - палицею кинути. Уже й вози видно, крик i гвалт людський чу║ться, як з перехресно┐ улицi вискочила панi. - Здрастуйте, Антон Петрович, - скрикнула до пана, простягаючи руку. - На базар? - На базар. - Будемо ж разом iти. - Чого се ви однi? - пита║ пан. - Та я не одна: там десь ззаду дiвчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi нема║. - I у вас так? I в мене не краще. Воно, видно, усi куховарки зговорилися на сьогоднi. Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки. Коли чу║ - наче що штовхнуло ┐┐ в бiк. Зирк - Марина! - Здорова, Марино! - призналася Христя. - Христя? - скрикнула та. - Де ти взялася? - Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу. - Як же се? А дома хто? - I вже тепер дома! - понуро одказала Христя. - Як саме? Христя почала було розказувати, та вони якраз дiйшли до базару. Пан повернув в одну руку, панi - в другу. - Марино! Ти зна║ш усi ходи; прийди до мене - докажу, - просе Христя. - Прийду, прийду. Безпремiнно прийду. На днях жди! - i обидвi розiйшлися. Як Христi ще раз бажалося стрiнути Марину, поглянути ┐й у обличчя, подивитися на ┐┐ убори. Зовсiм переродилася дiвчина - панночкою вигляда║, i у платтi, коси в дрiбушки заплетенi, платок на ши┐... "I скора яка стала - зовсiм не та Марина!" - дума║ Христя, поспiшаючи за паном. На базарi не барилися: купив пан м'яса та зiлля, з тим i вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню - лежить на полу Мар'я, голова платком закутана. - Ти де була, вiялася? - скрикнув на не┐ пан. - Я нездорова, - не пiдводячись, одказала охриплим голосом Мар'я. - Марш з двору, коли нездорова! Як на всю нiч бiгати, так i здорова! Марш! Мар'я пiдвелася. Платок, що прикривав ┐┐ обличчя, зсунувся з голови на плечi. Аж пан оступився назад, глянувши на ┐┐ лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було нi очей, нi рота, нi носа - один шматок пухлого та синього, як бразолiя, м'яса! - Де се ти? Хто се тебе? - скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтiла, мов у трясцi. - Господи! - каже пан. - Що ж, якби тебе хазя┐н або хазяйка ударила хоч раз - яко┐ б ти заспiвала? Зараз би пiшла жалiтися; а як москалi он як морду розтовкли - так i нiчого! Мар'я, як мала дитина, заридала i впала на пiл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув i пiшов у горницi. На Христю напав такий страх, що вона боялася пiдiйти до полу: чорне, збите обличчя Мар'┐не не сходило з-перед ┐┐ очей... "Що се з Мар'║ю? Невже се той москаль, що вона розказувала i так журилася за ним?" Жаль пройняв наскрiзь Христине серце. - Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, - з-пiд платка загомонiла плакучим голосом Мар'я. - Я тобi несказанно дякувати буду. У Христi навернулись на очах сльози, i, не поклич ┐┐ панi у горницi, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, дiждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати: - Панiчко, голубочко! мною, як хочте, робiть, не женiть тiльки Мар'┐ З двору. Куди вона пiде, страшна така? - Та що ж там з нею? - Збита вся - курцi нiде клюнути! Панi пiшла подивитись. Жiноче жалiсливе серце обiзвалося, коли вона глянула на Мар'ю. Пораявши яко┐сь мастi, вона одiслала ┐┐ в комору. Христя, як муха, лiтала, раднiша усюди поспiти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечiр виморилась - страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пiшла до Мар'┐ в комору. Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тiльки ┐┐ важке зiтхання. Христя лягла... Щось ┐й не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно - хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима - вона, Мар'я, уся збита... Стулить вона очi - i перед закритими очима вона, як мана, колишеться... Краще вже лежати так... Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очi; крiзь невеличкi шiлинки пробиваються сiрi смужечки надвiрного мороку... Ось вони забiгали у темнотi, заiскрили... Скiльки ┐х, господи! Неначе снiг той - так i куйовдяться! Се зразу все те зникло... темнота колихнулася, щось загуло... Почулося схлипування, далi плач... Христя пiдвелася. - Мар'║! то ви? Мар'я заридала. - Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам. - Нiчого менi не треба, - з плачем одказала Мар'я. - Христе! Iди сюди. Iди, ляж коло мене. Христя помацки побралась до Мар'i. - Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла. - Коли б ти знала, Христе, як важко! - трохи перегодом почала Мар'я. - Коли б ти знала, як гiрко! I чому вiн мене не вбив? - Хай бог милу║! Оханiться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив? - Ох! Вiн, Христе, вiн, бодай його збила лиха та нещасна година! Вiн, проклятий! Я давно помiчаю, що вiн не так дише. Менi давно доводили, що вiн хвалився: коли б знайти яку заможну мiщанку - оженився б. Я йому сказала. "Не вiр, - каже, - люди брешуть". Пам'ята║ш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, i на другу нiч ходила - теж даремно до бiлого свiту дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотiла залишити. I ото скiльки днiв зовсiм не ходила. А вчора уранцi чую - перснi купу║, либонь, уже у них дiло покiнчено. Я ввечерi до нього. Застала. "Нащо се, - питаю, - ти перснi купував?" - "А твое какое дело?" - "Як яке дiло? - одказую йому. - Кому ж, як не менi, дiло? Я знаю, - кажу, - все знаю, хоч ти i кри║шся вiд мене. I не думай, - кажу, - вiнчатися. Ото, як перед богом, хвалюся - я тобi слави нароблю!" - "Ты? ты?" - визвiрився вiн. "Я! Я!" - кричу йому... Як махоне вiн мене в один висок! а далi повернувся та в другий!.. - так менi свiт i закрутився... Не знаю я, що було зо мною, знаю тiльки, що опинилася надворi. - I такого б ката я любила! - здивувалася Христя. - Я б його ще на позов потягла! як вiн смi║ отак бити, отак нiвечити! - Ох, не зна║ш ти, Христе, нiчого, - каже, важко зiтхнувши, Мар'я. - Ти зна║ш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн отак мене знiвечив, не тiльки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби вiн тiльки не женився... Господи! I чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я йому усяко┐ всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу - йому несу. I от тепер, бач, дяка за ее... Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi - одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi - задави, залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! - I Мар'я, припавши на плече до Христi, гiрко-гiрко заридала. Два днi пролежала Мар'я, а на третiй - панi загомонiла: - Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежу║! - Треба вставати. Устала Мар'я - тiльки тiнь ┐┐ - схудла-змарнiла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вешта║ться по хатi, хатню роботу справля║, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiга║ За Мар'ю. У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину. - А що ж ти не приходила? - Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, - обiця║ та. Христя дожидала того пiсля обiду, як бога. Вона кидалась до всього, бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селi балакали вони по душi; повiряли одна однiй сво┐ та║мнi думки-надi┐? Правлячись бiля дiла, вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого не слiд. Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася Христя, а Марини нема║. Ходе, нудьгу║ вона, позира║ раз у раз у вiкно, вибiга║ надвiр, за ворота - Марини нема║. Уже й вечiр наста║; зступаються померки в хатi. "Збрехала Марина, - думала Христя. - Та яка ж вона брехлива стала!" Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича - не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти - вiльно, просторо! Нiхто не помiша║ ┐м, не перерве почато┐ розмови. Нема ж ┐┐!.. Туга обiйма║ Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'┐, котра чогось змерзла i побралася аж на пiч. - Бачила сьогоднi Марину. Казала - прийду пiсля обiду, та й збрехала! - Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! - вiдказала Мар'я. Христi приходилося вiрити Мар'┐ на слово. Справдi, коли б у Марини не було кого, чому 6 ┐й не прийти? Видно, правду Мар'я каже... Та й проклятуща ж ся Марина! "Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в панi - сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не вта┐шся ти вiд мого ока!" - дума║ Христя. Коли се - дверi рип! i - на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, - баришня або багата мiщанка, а не наймичка! - Марино! голубко! А я думала - збрешеш! - скрикнула Христя i кинулася подругу обнiмати та цiлувати. - Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не можна було: поки управилася та прибралася. - Роздягайся ж та сiдай спочинь, - турбу║ Христя подругу. Та почала роздягатись. - Та яка у тебе свита? - дивувалася Христя. - А плаття? Бач! Та гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не пiзнали б! - торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв. Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi - вона здавалася ще вища. Мiцно воно обхопило ┐┐ тонкий високий стан, вирисовуючи широкi плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй ши┐, на душi блищав великий срiбний дукач, а по боках його - два менших. Коси калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице червонiло, вiддавало здоров'ям, очi грали радiстю. - Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, - обiзвалася Мар'я, виглядаючи з-за печi. - Здоровi були, Мар'е! - привiталася Марина. - Я вас i не примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором - лiтом на печi! - Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, - зiтхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любу║ться та диву║ться Мариною, аж панич з друго┐ хати почув. - Кого ви там вихваля║те так? - спитав вiн, просуваючи голову у дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася йому у вiчi. - Та й молодець же дiвка! - похвалив панич. - Собi такi удайтесь! - не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича. - Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! - жарту║ той. - То-то й е! - одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася. Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч. - Козир-дiвка! - похвалила паничевi Мар'я. - Чия вона? - А вам нащо? - Так, хотiв знати. - А кортить? Хай кортить, не скажу, - драту║ та. Панич пiдняв брови, здвигнув плечима i зачинився у сво┐й хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi. - Пiшов? - спитала Марина. - Пiшов! - одказала Мар'я. -Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, - смiючись, каже Марина. - А що, i у вас такий панич? - спитала ║хидно Мар'я. Марина крутнула головою. - Потурай ┐м! Вони всi одним миром мазанi, - образливо одказала Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь. - Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей, тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина - здорова, не пiшла замiж? А пвга i досi побива║ться за Тимофi║м? Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печi, мовчала. - Що ж, тобi наравиться город? - спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали. - Сумно якось... людно дуже, - одказала, роздумуючи, Христя. - А тобi, Марино? - обiзвалась Мар'я. - Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село-не пiшла б! I не пiду... Нiколи! нiколи!-граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина. - Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно? - Пiдождiть трохи - i Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання... Вийдеш на вулицю - повно всюди, народ як плав пливе... та всi в дорогих празникових уборах... Очi розбiгаються, дивлячись! - Христя не любить городських уборiв, - сказала Мар'я. - Христя? - скрикнула Марина. - То вона тим, що нiколи не наряджалася. - Чому не наряджалася? Наряджалася, - збрехала Христя. - Коли? Ану нарядись, ми подивимося. - Не хочу. - Мар'е! Устаньте, та нарядимо ┐┐, - скрикнула, схопившись, Марина. - Не хочу! не хочу! - замахала руками Христя. - Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'е! уставайте-бо, - усмiхаючись, каже Марина. Радiсть Марини перейшла i на Мар'ю: запалi сумнi очi почали тихо загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар'я тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у горницi. Марина погналася за нею. - Нi, не тiкай, бо не втечеш! - придержуючи, каже Марина. Христя противиться. - Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, - умовля║ Марина. - Та що ж я для тебе зроблю? - Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно. - А як пани на той час зiйдуть! - То що? прийдуть - подивляться! - каже Марина. - Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й розрядитися, - увернула i Мар'я. - Нуте, Мар'е, ми ┐┐ спершу розчешемо, - турбу║ Марина. - Сiдай! Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець? Поки Мар'я шукала гребiнця, Марина розпустила Христi косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу. - Та й коса ж у тебе! От коса! - хвалила Марина, проводячи гребiнцем вподовж волосся, ┐й приходйлося аж геть одступити вiд Христi, щоб розчесати кра┐, - таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина роздiлила його на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси; товстi, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так зачiсано┐ голови вилилась тепер така хороша голiвонька, що й очей не одiрвеш вiд не┐! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилицi, то й не пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього закритi густими пасмами, тепер одсторонились, немов усмiхалися; поза ухами, на потилицi нi одно┐ i мало┐ волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася - гладенько, рiвненько, мов виточено. Так уже приложила рук сво┐х до того Марина. Лоб увесь вийшов з-пiд волосся, невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п'явки, чорнiли над очима двi брови. I лице наче подовшало чи внизу повужчало - зразу не запримiтиш. Так перемiнилася Христя. - А гарно як! Господи, як гарно! - скрикнула, глянувши, Марина. - Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом. - Дивися! - сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли. - Бач. Не я тобi казала? Бач! - торохтiла Марина. - А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку! Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi: - Мистець ти, Марино! справжнiй мистець! - Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай... Що в тебе ║? - порядку║ Марина. - Спiдниця, корсетка, - каже Христя. - Якби до корсетки вишивана сорочка. - У мене е; я зараз, - кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку. - То оце сорочку скидати? - скрикнула Христя. - Не хочу! - Надягай поверх! - гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися. - Оце якби панич зайшов! - сказала Христя. - Нужен вiн нам! Як нарядимося - хай тодi подивиться, - вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку. - Надягай мерщiй спiдницю! - гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали... Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою. - Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку. - Держись рiвно! Як кравець, мiряючи плаття, общипу║ та обсмику║, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово. - Ану, дивись! - скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало. - Пiдожди, ще не все! - I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию. - О, тепер так! - сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у не┐ горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi. ┐й було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло не┐ невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй ши┐, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд ┐х. Бiлi вишитi рукава випадали З темно┐ корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками. - Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. - А казала - погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'║? Мар'я стояла, дивилася - i очi ┐┐ розбiгалися. - От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося ┐й давн║-минувше, котре вже не вернеться знову. - Глянь та подивись на себе! - муштру║ Марина Христю. У Мар'┐ очi Заграли. - Зна║ш шо, Христе? - почала вона тихо. - Пiди оце до панича. - Боже мене храни! Щоб вигнав? - Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзна║, - каже й Марина. - Зна║ш, що зроби? - ра║ Мар'я. - Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до ┐х. Як спита якi, хiба, скажеш, не зна║те? Тi, до яких вашi пани поприходили. - Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! - пада коло не┐ Марина. Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась. - Тiльки не смiйся! Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв. - Здрастуйте! - привiталася Христя. - Здоровi, - одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав. - Просили пан i панi, щоб пожалували до ┐х. - Якi пан i панi? - О-о, хiба не зна║те? - щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула ┐й кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у ┐х голову. - А почiм же я знаю? - каже панич. - Там i вашi пани... - наводила Христя. - Пiзно вже, - каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. - Кланяйся i дякуй. Скажи - зiбрався спати. - О Мар'е! О лихо! О не видержу! -затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт ┐┐ пiдкидав, давив, перевертав. - То так i сказати? - пита Христя. - Так i скажи. - Прощавайте ж. - Iди здорова. Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт. - Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! - носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича. - Що там таке? - промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню. Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся. - Так оце той посланець! - сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт. - Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! - жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю. Христя одскочила було геть, та ┐┐ ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив ┐┐ за руку, увiв у свою хату i почав оглядати. - Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! - хвалив вiн, трiпаючи сво║ю невеличкою бiлою рукою по ┐┐ повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, - так загоря║ться гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грi║, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до сво║┐ ши┐. Вона почула, як ┐┐ серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно. - Славна! - мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову. "Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi ┐х стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у ┐х; у Христi ж очi горiли-палали... Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув ┐┐, стрибнула назад i вибiгла в кухню. - Що вiн казав? Що казав? - зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити... так ┐┐ серце билося, стукотiло. - Нi, з вами кашi не звариш! - промовив голосно панич, закриваючи книжку. - Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмi║? - Христя вмi║! - гукнула Марина. - Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя. - Та ну, годi! Де ж не вмi║ш? - уговорю║ Марина. - Умi║, умi║, - доводе паничевi. - Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi. - Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя. - Поведемо ┐┐! - скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату. Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася... Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi... Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до не┐, поглядають то на панича, то на не┐, ззираються самi з собою; i чу║ Христя, як вони очима смiються... ┐й робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, порива║ за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержу║ ┐┐ за руку - не пуска║. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'║ться, кида║ться жила. - Яко┐ умi║ш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. - I, все кажучи, береться за папiр i перо. Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригаду║: яку б його? Думки так заплуталися у ┐┐ головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригада║ цiло┐ нi одно┐. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чу║ на собi ┐х гаряче зiтхання, ┐х нетерпляче ждання. - Та я не вмiю! - скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на ┐┐ очах. - От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, - просе панич. - Та ну-бо, Христе! - штовхнула ┐┐ Марина пiд бiк. - Ох! як менi душно! - зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання. - А що, гарно? - скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився. - То й не заспiва║ нiхто? - спитав вiн суворо. - Нехай Марина попереду... менi душно, - одказала Христя. - Я не вмiю спiвати, я розкажу, - згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти. - Яко┐ ж вам? Гриця знаете? - спитала. - Нi, не знаю. Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло... Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'┐. "Отже розказу║ Марина, - думалося ┐й, - та так смiливо, так гарно, а вона - не може. ┐й - соромно... Чого? Та й дурна ж я яка!.." I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню! Марина скiнчила. - Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона. - Сiдай же! - каже Марина, схопившися з стiльця. - Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль. I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з ┐┐ язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала... Далi та далi язик ┐┐ розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав... Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за ┐┐ словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi... Не йди, дiвко, за удiвця,- Буде тобi лихо! - дзвенить на всю хату ┐┐ молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки. - Уся! - скiнчивши, скрикнула Христя. - Ух, гарна яка! - сказав панич i положив перо. - Бач, а казала: не вмiю, - укорив вiн Христю. - Та вона як зна║ ┐х! - тримаючи його за плече, каже Марина, - то й шоту нема║! Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося ┐┐ тримання. А Маринi що до того? Вона не примiча║ його косого погляду. Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; ┐┐ плече черка║ться з його плечем, ┐┐ рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече... ┐й хочеться так щебетати! Вона розказу║, яких пiсень спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi! - Ви тiльки ┐┐ заставте; вона все розкаже. - Добре, добре, - хмурячись, одказу║ панич. - Нехай ще другим разом, тепер я втомився. - Годi! ходiмо, - каже Марина, направляючись iти. - Постiйте, - каже вiн i полiз до кишенi. Витяг семигривеника, пода║ Христi. - Навiщо? - пита та. - На! - настою║ вiн. - Нащо? - аж скрикнула Христя. - Та бери, дурна! То за пiсню, - каже Мар'я. - Не хочу! - засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла в кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу. - Та й дурна ж яка! - зареготавшись, каже Марина. - Давайте менi, давайте, я вiзьму. Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавнiй лад якось порвався, поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина. - Спасибi вам! - щебече вона, вертячи семигривеника в руках. - Оцих грошей нi на що не потрачу... нiзащо! Дам жидовi, щоб приробив ушко - дукач буде. Гляну на дукач - i вас згадаю! - свiтячи очима, дода║ Марина. - Добре, добре, - глухо одказу║ вiн. - Чому ти, дурна, не брала? - доноситься з кухнi голос Мар'┐. - Панич розсердився!.. - Хiба я наймалася розказувати? - скрикнула Христя, аж панич кинувся. - Чого там вони? - обiзвалася Марина i вибiгла в кухню. Панич зачинив за нею дверi i заходив по хатi. Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили... Так би й обхопив ┐┐! Так би i впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. "Х-ху ти! Та й смаковита ж!" - махнувши рукою, мовив вiн. Очi в його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу - важке, гаряче... Вiн чимдуж заходив по хатi... Дика, як та коза дика!.. I грошей, дурна, не схотiла брати... А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! I "дукач напам'ять", - кривив вiн ┐┐ в думцi... Та вже ж! -промовив уголос i грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими... "Уже менi тi помiчницi!" - трохи не скрикнув вiн i схопився. - Христе! Дайте води! - гукнув вiн крiзь дверi. "Хоч ще раз подивлюся на не┐", - думав вiн i як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар'я. - А та? - Там з дiвчиною зосталася. Вiн припав гарячими устами до холодно┐ води. - Ну, та й розпалила ти панича, - хвалилася Мар'я, вийшовши в кухню, - так повен стакан одним духом вимчав! Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу. - Чого се ви так засмутилися? - спитала Мар'я, дивлячись на дiвчат. - Ох, пора вже менi додому! - скрикнула Марина i, схопившись, почала збиратись. - пв нас панич е, не думай! - торохтiла вона, одягаючись, до Христi. - Та ще як ловко гра║ на скрипцi! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, вiн Загра║ нам. - На ж намисто! - здiймаючи з ши┐, пода║ Христя. - Не треба. Як прийдеш - тодi вiддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте! - Голiнна до паничiв, аж труситься! - промовила Мар'я, як Марина окрилася в сiнях. Христя, провiвши Марину до ворiт, вернулася сумна, насуплена. Вона лаяла сама себе за сьогоднiшнiй вечiр. I що б було сидiти в кухнi, нi ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собацi, семигривеника! А та - навперейми... "давайте менi!" Так i лiзе у вiчi, так i сучеться!.. А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його!.. З серцем скидала Христя недавно ще любу одежу, рвала, розплiтаючи, косу... ┐й на ранок не хотiлося i кришки чого-небудь з сьогоднiшнього зоставити, щоб воно не нагадувало про сей вечiр. Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бiк; а в голову, дивись, то те, то друге й прилiзе, нишпорить коло серця, з якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!.. V Григорiй Петрович Проценко, бiдного чиновника син, скiнчивши школу, незабаром поступив на службу. Десятий рiк тому пiшов, як батько вирядив його з Двору у город з письмом до знайомог