н Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню, то на попадю.
Вiн бачив, як ┐┐ очi загорялися, як блiде обличчя червонiло помалу... Щось
стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.
   - Колдун! колдун! - кричав пiп,  бiгаючи  по  хатi,  радий,  що  Довбня
розвеселив Наталiю Микола┐вну. - За се випити! ┐й-богу, випити!
   - Що ж ви там дослухались? - пристала Наталiя Микола┐вна до Довбнi,  як
той зняв руку.
   - Почастуйте! - указав Довбня на пляшку.
   Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.
   - Капелечку! одну капелечку! - слебезував той, одводячи  чарку.  Попадя
хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав повну.
   - Усiх! усiх! - гукав пiп, плещучи в долошки. - Ура-а-а!
   Наталiя Микола┐вна скинула на нього непривiтний погляд.
   - I вас, Григорiй Петрович, частувати? - стрiльнувши оком на  Проценка,
спитала вона.
   - Усiх! усiх! - глухо одказав Довбня.
   - Менi небагатечко. Я не п'ю, - прохався Проценко.
   - Треба робити, як знахур каже! - одказала попадя, усмiхаючись. Горiлка
вже вдарила ┐й у лице, уступила  в  голову,  в  очi;  вона  почула  якийсь
веселий шум у вухах.
   - Не все то правда... - почав було Проценко, беручи чарку.
   - Або не кожнiй чутцi вiр! - перебив його Довбня.  Проценко  призро  на
нього глянув.
   - Та ви справдi наче той знахур  говорите.  Менi  аж  страшно  ста║!  -
обiзвалася попадя.
   Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився i поставив чарку на стiл.
   - А менi! - обiзвався отець Миколай.
   - Ще й тобi? Не добрав хiба на хрестинах! - гримнула попадя.
   - Усiх! усiх! - прогув Довбня.
   Попадя подала чарку поповi; той не тiльки повну випив, а ще й  в  денце
поцiлував.
   - Згода! згода! - загукав Довбня.
   - Що ж ви наслухали? - допитувалася у нього попадя.
   - А ви хочете знати?
   - Авжеж - хочу.
   - I не розсердитеся, як правду скажу?
   - Тiльки не брешiть!
   - Нащо брехати? Слухайте ж... Усi насторочллись.
   - Нi, давайте ще по чарцi! - сказав Довбня.
   У попадi розгорiлися очi, мов угiлля, обличчя пашiло; пiд очима  тiльки
невеличкi круги синiли. Мерщiй вона ухопила чарку i пляшку  i  почастувала
Довбню i чоловiка. Проценко не схотiв пити; вiн дивився на Довбню, як  той
ходив по хатi, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на  лоб
i насунувся аж на очi; вiн того не примiчав. Видно, що горiлка  вже  брала
сво║.
   - Тепер, цур, не сердiться! - повернувся до попадi Довбня.
   - Миколо! признавайся по правдi, - i вiн  щось  почав  шептати  на  ухо
поповi.
   Пiп зареготався; а Проценковi аж дух у  грудях  захопило...  "Оце  ж  i
пiде!" - подумав вiн, переводячи очi на попадю; а та, весело граючи очима,
пильно дивилася на Довбню.
   - Признавайсь: давно? - уголос допиту║ться Довбня.
   - Та ну, вигадав таке! Не треба... Давай краще вип'║мо!  -  одмахуючись
руками, мовив пiп.
   - Не признается? А порадував би тебе!
   - Ну, а як давно, то що буде? - граючи очима, пита попадя.
   - Син колись буде!.. - рубнув Довбня.
   - Браво-о! Браво-о! - гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.
   Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка:
   той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.
   - Нам  весело,  а  тобi  сумно?  -  тихо  спитала  Наталiя  Микола┐вна,
пiдскочивши до нього. - Бач, який  вiн  гарний!  -додала  уголос,  кинувши
очима на Довбню. - Веселий, балакучий. Уже не тебе - мов гаву ковтнув!
   Проценко ще став хмурнiший.
   - Годi, перестань!.. Ти сердишся?.. - спитала i, прихилившись  до  його
уха, промовила: - Що, як то Довбня угадав?!
   Проценко побачив, як у не┐ руки тремтiли,  очi  горiлi┐,  як  вона  вся
огнем пашiла; йому здалося, що вона намiря║ться кинутися йому на шию.  Вiн
мерщiй одскочив i, пiдбiгаючи до попа, мовив:
   - А знаете, що Наталiя Микола┐вна каже?
   -  Григорiй  Петрович!  -  скрикнула   попадя,   стукнувши   ногою.   -
Розсерджуся!.. ┐й-богу, розсерджуся!
   - Наталiя Микола┐вна  каже...  -  почав  Проценко.  Попадя,  як  кiшка,
стрибнула до нього i обома руками загородила йому рота. Тоненькi  пальчики
так i впилися в його уста.
   - Наталiя Микола┐вна каже... випити ще  по  однiй,  -  гукнув  Проценко
крiзь ┐┐ пальцi.
   - Добре! добре! - гуде Довбня.
   - Можна випити! слiд випити! - гогоче пiп.
   - I я! I я! - гука║ Проценко i, наливши собi пiвчарки, випив. Довбня та
пiп не заставили себе ждати i випили по повнiй. Усiм стало так  весело  та
радiсно! У хатi стояв крик, гам та регiт. Пiп прохав у Довбнi завести тона
на лаврську алiлую; а той, слоняючись по хатi, заводив ж у к а;  Проценко,
мов зюзя, сидiв у куточку i свiтив очима; попадя бiгала по хатi,  кидалася
то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка пiд боки, щипала  за
руки.
   - Будемо грати в носа! - скрикнула вона i кинулася за  картами.  Уже  i
карти здала.
   - Ходiть!
   - О-о, спати хочу! - загукав, хитаючись, пiп i подибав  у  другу  хату.
Гостi, побачивши те, мерщiй узялися за шапки.
   - Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви посидьте, - запрохувала попадя.
   - Пора! пора!
   Довбня випив ще на дорогу i, не прощаючись  нi  з  ким,  похилив  через
кухню.
   - Не ходiть туди! Я вас на другi дверi проведу, -  гукнула  йому  вслiд
попадя.
   Довбня, мов не розумiючи, глянув на не┐, махнув рукою i,  накинувши  на
плечi пальто, пiшов з хати. Проценка вона повела другим ходом.
   - Чого ти сьогоднi  такий  невеселий  був?  -  спитала  вона  у  сiнях,
припадаючи до нього. - Голубе мiй!.. -  Роздався  жаркий  поцiлунок.  -  I
приведе ж лиха година коротати вiк з нелюбим чоловiком! - скаржилася вона,
припадаючи до нього. - Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я,
зда║ться, розуму позбудусь!
   Проценко мовчки вирвався з ┐┐ гарячих обiймiв. Вiн сам  не  знав,  чого
вона йому сьогоднi противною здалася... ┐┐ щипання та лоскотання, ┐┐ слова
про сина мов  холодною  водою  обдали  його.  Вiн  випив  був  лишне,  щоб
забутися, розвеселитися, а вийшло - тiльки свою голову  задурив.  Гвiздком
стирчала там одна думка, рiзучим кременем поверталася бiля  його  серця  -
якмога швидше вирватися вiд се┐ причепи! Вiн несказанно зрадiв, вискочивши
надвiр, холодному вiтровi i мерщiй подався далi. Серед двору вiн наткнувся
на Довбню, що чогось на одному мiсцi тупцювався.
   - Хто се?
   - Та я!.. - скрикнув  Довбня,  приправляючи  той  викрик  таким  крутим
словом, що Проценко аж засичав. - Рукава нiяк не знайду.  Чи  не  одiрвав,
бува, його хто? - запитав Довбня, плутаючи на собi пальто.
   Проценко зареготався, помiг Довбнi одiтися, узяв його пiд руку й  повiв
З двору.
   Стояла пiзня - геть за пiвнiч - доба; на темному небi  нi  зiрочки,  нi
iскриночки  -  густа  непроглядна  темнота;  повiтря  холодне,  з  туманом
дощовим; на вулицi тихо та глухо; рiдкi лiхтарi жовтiють у темнотi мутними
кружалами, а кругом ┐х чорна безодня буя║.
   - Куди ж се ми йдемо? - спитався Довбня, зостановлюючись серед улицi.
   - Куди ж як не додому! - одказав Проценко.
   - Чого? Я не хочу додому!
   - А куди ж? - пита Проценко.
   - Хоч i до чорта в болото, а додому не хочу!
   - Чому?
   - Чому?.. Ох, брат! - зiтхнув Довбня, поточуючись на Проценка. - Ти  не
зна║ш нiчого, а я знаю... I тобi все розкажу, все... Ти бачив у нас  дiвку
Марину?.. I - лиха година зна║ - пiдвернулася, брат, п'яному  пiд  руку...
ну... бий ┐┐ сила божа!.. А тепер одбою нема║... Каже: женися на  менi,  а
то або повiшуся, або втоплюся... Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плiтьми
мене, шельму,  дути!  Козацькими  нагаями  пороти!..  -  скрикнув  Довбня,
тупнувши так ногою, що калюжа аж до  ┐х  голiв  досягла.  -  Кий  се  чорт
плю║ться? - спитав, утираючись. - А все-таки вона, брат, гарна! - додав ще
i так похвалив Марину, що Проценковi аж на душi повернуло.
   "Сам iрод не розбере сього Довбню! -  подумав  Проценко.  -  Чого  йому
Треба? То того шука║, то сам себе за те ла║!"
   Вiн почав утiшати його:
   - Хiба ти перший, ти -послiднiй.
   - То-то й е! Не того, дурна, i плаче, що рано замiж iде!  Шкода,  брат,
дiвки; або женитись треба, або повiситись разом  з  нею.  Он  воно  що!  -
признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.
   - Гм! - мугикнув Проценко. - Женитися? Що ж вона - вiрна тобi? коха║?
   - А чорти ┐┐ батька знають, чи вiрна, чи нi. Баба, брат, поти й  вiрна,
поки хто не кивнув на не┐ пальцем.
   - Нi, не всi такi, - поперечив Проценко.
   - Усi! - гукнув Довбня. -  Усi  одним  миром  мазанi!  Така  вже  клята
порода... А все, кажу, шкода дiвки.  Пропаде  нi  за  цапову  душу!  Почне
тинятися попiд тинами, на ногах зогни║!
   - Ну це вже тво║  дiло,  як  хоч,  так  i  роби,  -  одказав  Проценко,
зостановлюючись.
   Вони якраз дiйшли до поворотки, де  шляхи  ┐х  розходилися:  Проценковi
треба було брати на праву руч, улицею, а Довбнi - прямо, майданом.
   - А ти б що зробив на мо║му мiсцi? - попитав Довбня.
   - Не знаю, не був у таких бувальцях.
   - Не був? I  не  будь  же  нiколи.  Нема  гiрше,  як  тебе  розшматують
надво║... Оцей, - i Довбня ткнув себе пальцем у лоб,  -  каже:  наплюй  на
все! Так воно вже на свiтi заснувалося, що одно одного по┐да║. А се дурно!
- перевiвшi┐ руку на груди i вказуючи пальцем проти серця,  замовив  знову
Довбня, - рветься, жалем б'║ться!.. Тьфу!
   Проценко позiхнув.
   - Позiха║ш? Спати хочеш?
   - Пора вже.
   - То й ходiмо.
   - Тут нам розходитися, - натякнув Проценко
   - Ага, розходитись? Ну, прощай!.. - I Довбня перший порвався вiд нього.
   - Або постiй! - гукнув, зостановлюючись.
   - Чого?
   - Хорошi, брат, люди попи. Вона хороша... Як ти дума║ш?  Довбня  ляпнув
таке, що Проценко тiльки сплюнув  i,  не  одказуючи  нiчого,  почимчикував
далi.
   - Мовчиш?.. Зиа кiшка, чи║ сало з'┐ла, та й мовчить! -  базiкав  сам  з
собою Довбня, чвалаючи майданом. Вiн часто оступався, поточувався, приймав
блискучi калюжi за сухий шлях i, шубовснувши туди, лаявся; вилазив i знову
чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.
   А Проценко, зоставшись самотою,  зiтхнув  вiльнiше.  Вiн  боявся,  щоб,
бува, Довбня не намiгся до  нього  спати...  П'яний  буде  варнякати  цiлу
нiч!.. Добро б - про що путн║, а то - про ту циндрю... От  же  мучиться  i
побива║ться чоловiк. Чого?
   Проценко почав розбирати, що  йому  наплiв  п'яний  Довбня...  "Нема  й
гiрше, як розривають тебе надво║. Розум  каже:  наплюй!  а  серце  не  то┐
спiва║... Дивно!" - думав Проценко i дивувався не тому, що  се  з  Довбнею
сталося, а тому, що так бува║. У  сво║му  життi  вiн  не  пригада║  нiчого
такого: воно його завжди виносило на легких крилах  щастя  та  вдачi.  Раз
якось повернулося було сво┐м гострим боком, закрутило у безоднiй кручi, та
и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на  чисту  воду,  на  тихi
хвилi i помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в  душi  однi
гiркi споминки про дурний розум молодого вiку. "Удруге сього не буде!  Нi,
не буде, - одгонив вiн непривiтну думку, що не знать чого знялася у  нього
в головi. - Життя - вдача, - думав вiн далi. - Бери вiд нього все, що  да║
воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не  шкодуй  за
тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi да║ться до рук!"
   Темна темнота ночi, глухi та  безлюднi  вулицi  -  нiщо  Проценковi  не
забороняло  розпускати   сво┐   думки,   а   ще   бiльше   допомагало   ┐м
ширитись-розходитись. I вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед
ним став учорашнiй  вечiр  i  сьогоднiшнiй.  Учорашнiй  куди  веселiший  i
кращий! i рiвняти до сьогоднiшнього не  годиться.  Учора  Довбнина  музика
серце грiла, а сьогоднi попова горiлка його  пале;  учора  Христина  врода
вабила, а сьогоднi попадине приставання з душi верне. Довбня хоч i  п'яний
був, а й йому те кинулось у вiчi. Он яку вiн  ляпнув  голу  правду!  Гидка
вона, та негамузна на його п'янiй мовi... а через вiщо?  Через  те,  що  й
сама правда гола та неприкрита... Те безсоромне припадання перед тобою! те
ускакування у вiчi! Вiн аж здригнув. А там зовсiм iнше. I несмiливiсть,  i
сором'язливiсть, тiльки погляд трохи злукава  вида║,  чим  б'║ться  серце,
чого воно хоче... А чим воно справдi б'║ться?..
   Вiн i незчувся, як дiйшов до дворища...  Темно  усюди,  анi  свiтнеться
нiгде... "Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вiкно, щоб  одсунули",  -
подумав вiн, уступаючи в двiр, i пiшов поза хатою.
   - Зараз, зараз! - донiсся  до  нього  чийсь  голос  iз  кухнi,  як  вiн
постукав у вiкно.
   - Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не  Мар'я.  Поки  вiн  обiйшов
кругом кухнi, дверi в сiни були вже  вiдчиненi,  i  в  темнiй  темнотi  ┐х
сiрiла чиясь постать. Вiн почав прикро додивлятись.
   - Чого ви стали? Iдiть уже! -  роздався  голос  Христi.  Його  наче  що
шпигонуло.
   - Се ти, Христино? Моя голубонько! не полiнувалась i встати? - промовив
вiн тихо i, обнявши, намалював на ┐┐ щоцi гарячий поцiлунок.
   - Що се ви! Господь з вами! - ледве чутно промовила вона. Йому здалося,
що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Вiн чу║ ┐┐  зiтхання
гаряче, ┐┐ дух теплий.
   - Серце мо║! Христиночко!.. - I уста ┐х злилися. Солодко вони  защемiли
у нього, якась огненна печiя  дiйшла  до  серця...  Вiн,  як  божевiльний,
здавив ┐┐, пригорнув до себе, i обличчя ┐┐, i уста, i  очi  покрив  сво┐ми
поцiлунками.
   - Годi, годi вам... Ще Мар'я почу║, - шепче вона.
   - Ягiдко моя! наливаная!.. - Вiн припав до не┐, до ┐┐ теплого лона; вiн
чув, як ┐┐ серце билося, як ┐┐ тепло переходило у його, як воно не грiло -
палило його.
   - Iдiть уже, я сама засуну! - голосно промовила вона.
   Вiн, як ошпарений, кинувся в хату. А Христя, засунувши сiни,  побралася
на пiч.
   Чи то тепло печi, чи то несподiвана стрiча, його  гарячi  поцiлунки  та
обiйми - гонили ┐┐ кров, будили думки, не давали ┐й  заснути...  Серце  ┐┐
так несамовито стука!.. Невiдомi любi та милi почування огортають  душу...
┐й чогось хочеться смiятися i плакати.
   "Невже вiн... вiн, панич, що за ним ганяються панянки з усього мiста, -
мене любить?..  Невже  та  попадя,  що,  кажуть,  як  картина  хороша,  не
подобалась йому? А я... я - проста дiвка? - йому подобалася?.. Оце  дивно!
- думалося ┐й, i ┐┐ серце так радiсно билося. - I панi бiля  його  пада,--
знову лiзе ┐й у голову. - I панi не погана з себе. А я б то йому  краща?..
Господь його зна║! Може, йому заманулося тiльки погратися та посмiятися  з
мене, дурно┐,  а  я  йму  вiри?  -  Нестямна  туга,  мов  пазурами  кiшка,
упина║ться в ┐┐ душу, сльози виступають на очi. - Нi, нi!.. щось  воно  та
не так... Чого ж такi палючi поцiлунки,  такi  гарячi  обiйми?!"  -  знову
утiша  себе  Христя.  До  самого  свiту  не  спала  вона,  то  млiючи  вiд
несподiваного щастя, то сумуючи вiд натовпу нерозгаданих  думок,  гарячого
дзюркотання кровi, легких та важких забо┐в серця...
   VIII
   На ранок Христя не зна║, де ходить, що робить. Почування чогось  лихого
i разом доброго ┐┐ душу морочить. Оце пiдкрадеться стиха  i  обiйме  тугою
несамовитою... Що, як хто чув те? Що, як хто бачив? Як  дiзнаються,  бува?
Ото дiвка! з паничем цiлуватися?! Матiнко!.. I Христя чу║, як  ┐┐  обличчя
горить-пала║, як ┐┐ очi сором кри║; i свiт бiлий, заглядаючи в них,  вида║
┐┐... I навiщо сей день настав? Чому нiч  не  забарилася?..  То  знову,  -
поверта║ на iнше, - огорта║ ┐┐ серце якась утiха, якась весела надiя  душу
грi║. Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона  -  душу
чию загубила? Що лихе зробила? Нiчого ж! Нiкому ж! Що  вiн  цiлував  мене?
Чим же я винувата, що вiн цiлував? А що, як вiн любить  мене?  Як  справдi
коха║?.. Бог його зна║: може, мене досi господь карав  лихом  та  напастю,
щоб тепер нагородити щастям та споко║м... Може, се вiн мо║ щастя  посила║?
Може, се воно йде до мене?
   Нелегеньку думку завдало життя  Христi  -  думай!  Нерозгадану  загадку
станове перед нею - розгадуй!  I  до  сього  часу  воно  не  жалувало  ┐┐,
поверталося то тим, то  другим  непривiтним  боком;  та  то  все  доходило
зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподiвано з  само┐  середини
взялося, десь там на днi заклюнулося, з самого глибу вирина║,  полоха║  ┐┐
спокiй тихий, бунту║ ┐┐ думки крилатi. Не дивно, що вони ┐┐  так  облягли,
немов вороги тяжкi, насунули; не дивно, що Христя як упне очi у що-небудь,
то там вони в не┐ i зостануться. Чи сидить, чи сто┐ть вона, то,  зда║ться,
наче прибита гвiздком до того мiсця - й не поворухнеться.
   - Христе! - оце обiзве Мар'я. А Христя не чу║.
   - Об чому ее так загадалася?  -  регоче  та,  прикро  придивляючись  на
Христю.
   Христя зиркне та так зразу й займеться! Неначе  ┐┐  на  чому  недоброму
спiймають.
   - Чого се ти, дiвко, так суму║ш? - допиту║ться Мар'я, не спускаючи очей
з не┐.
   Та й лихi якi у Мар'┐ очi! Христя чу║, як вони, наче шило, до самого ┐┐
серця доходять, у саму душу упинаються. I чого ┐й  вiд  мене  треба?  Чого
вона слiдку║ за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж ┐й хочеться?  -
трохи не плаче Христя; i рада, якби на той час  увесь  свiт  провалився  i
вона зосталася одним одна  з  сво║ю  тугою  самотньою,  з  сво┐ми  думками
неспокiйними.
   То-то й лихо, що так не бува║, як нам  хочеться!  Ще  поки  рано,  поки
Мар'я та Христя удвох тiльки нишпорять у кухнi - Христя  то  сим,  то  тим
боком бiд Мар'┐ увернеться. А як пани  кинуться  i  почнеться  те  щоденне
порання? А як вiн кликне ┐┐ давати умиватися?.. Вона нiяк не пригада║,  що
тодi буде.. Вона тiльки чу║, що ┐┐ сила покида║, що  вона  нiкуди  кчемна,
зовсiм недужа. "Господи! Що ж се зо мною сталося? - дума║ вона.  -  Чи  не
кара║ш, бува, ти мене за те, що я позавчора з того кохання реготалася?"
   Тут саме дверi з  горниць  рипнули  -  i  на  порозi  панi  показалася.
Невмивана та заспана, вона якось зозла гукнула в кухню:
   - Що се ви тут мнетесь? Чому вiкон не одчиня║те?
   Христя, як стрiла, кинулася з  хати,  та  за  порогом  згадала,  що  ще
прогоничi не поодщiпанi. Як тороплена,  кинулась  вона  назад  -  i  пiшов
гуркiт та стукiт по хатах! Бiгаючи вiд одного  вiкна  до  другого,  Христя
гарчала стульцями, Зачiпалася об рiжки  столiв,  билася  i,  не  почуваючи
болю, мерщiй неслася далi.
   - Що це ти торохтиш там,  мов  навiжена?  -  гримнула  на  не┐  Пистина
Iванiвна.
   Христя отетерiла - з мiсця не ворухнеться.
   - Чого ж ти стала? - знову гарикнула Пистина Iванiвна.
   Христя кинулась... На превелику силу тi прогоничi поодщiпала i  якомога
швидше майнула надвiр.
   Надвiрня  прохолода  трохи  охолодила  ┐┐  гарячу  голову,  утихомирила
переляканi думки; Христя вернулася у хату  далеко  покiйнiша.  Мар'ю  вона
стрiла на порозi, та зiбралася на базар, i це ┐┐ ще бiльше заспоко┐ло.
   "Якщо вже непереливки буде, - сховаюся  хоч  у  кухнi,  -  нiкому  буде
наглядати", - подумала вона. I справдi - стала  тиха  та  ясна,  правилася
бiля всього, як i кожен день, як i давно, аж  поки  з  паничево┐  хати  не
розчинилися дверi.
   - Христино! дайте умитися, - промовив вiн тихо; а ┐┐ чогось всю  так  i
затiпало!
   Беручи воду,  вона  i  не  запримiтила,  що  набрала  тiльки  пiвглека;
ускочила в його хату - забула з собою таза узяти. Метнулася назад, добрала
води, глитнула з сiней свiжого повiтря, мов тих  лiкiв,  i,  не  дивлячись
нiкуди й нi на що, наче на смерть, пiшла до нього в хату.
   Вiн глянув на не┐, - а в не┐ аж волосся зайнялося!  вона  чу║,  як  вiн
дивиться, прикро дивиться на не┐.
   -  Чого  се  ви  сьогоднi  наче  в  воду  опущена?  -  спитав  вiн  ┐┐,
становлячись над тазом.
   Вона мовчала та млiла. Вiн ще прикрiше поглянув на не┐.
   - Та умивайтесь уже! - болiсно, наче крiзь сльози, вимовила вона.
   Вiн зiтхнув i настановив руки. ┐┐ жаль обняв, такий гiркий  та  рiзучий
жаль, що вона трохи не заплакала... Чого? Вона сама не  зна║  чого...  Лл║
воду i сама не зна║,  куди  лл║;  крiзь  повнi  очi  слiз  бачить  -  щось
червонувате миготить перед нею, догаду║ться, що то його руки, i лл║  туди;
лл║ тодi, як червонувата пляма заманячить перед очима; а чи туди лл║, куди
слiд, чи стiльки злива║, скiльки треба, - вона не бачить, не зна║.  Певно,
вона б не доглядiлась, що вiн уже й умився, якби  тiльки  вiн  не  сказав:
буде!
   Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщiй  вискочила  вiд  нього,  ┐й
полегшало, як вона опинилася одна в кухнi: невiдомий  сором  не  пече  ┐┐,
нiчий догляд не мутить ┐┐ думок.
   Як попив вiн чай i пiшов на  службу  -  ┐й  зовсiм  стало  легко,  наче
пройшла хмара, що тьмарила  сонце,  i  воно  висв.iтило.  Тому  й  щоденнi
клопоти  допомогли.  Мар'я  з  панею  турбувалися  бiля  печi,  а  вона  -
прибиранням та вимiтанням горниць себе заклопотала. Де там уже про що iнше
думати, як роботи повнi руки? Вона мухою лiтала, щоб усюди  поспiти.  А  в
його хатi як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося
де  й  порошини;  переставляла  скiльки  разiв  всяку  всячину,  щоб  вона
якнайкрасивiше стояла, найпоказнiше видавала; i подушки  на  його  лiжковi
перебивала, - мов надутi, лежали вони, не видаючи нiде  нi  зморщечки,  нi
складочки, - пухкi та високi!
   "Як звернеться додому та подивиться, що так всюди чисто та  гарно,  хай
догада║ться: хто то до того сво┐х рук докладав!" - подумала вона, легенько
зiтхнувши.
   Зовсiм вона себе чу║ i покiйною, i щасливою. Життя до не┐  усмiха║ться,
манить до себе якимсь невiдомим чаром, тягне несподiваними  надiями.  Все,
що ┐┐ давило та смуток  будило,  -  зникло;  все  пройшло-минулося;  нiхто
нiчого Хне добачив, нiхто нiчого не дiзнався; то тiльки розполоханi  думки
┐┐ страхали... А жаркi поцiлунки  горять  на  ┐┐  обличчi,  гарячi  обiйми
грiють ┐┐ серце, тихим щастям пiдкида║ться воно у ┐┐ грудях, ┐й так  стало
весело, що вона б заспiвала, якби нiкого не було дома. Та вона таки  й  не
видержала. Картоплi у хатi не стало, треба було побiгти до погреба.  Якраз
на той час вона налучилася у кухню i мерщiй сама похопилася... Ще  тюпаючи
до погреба, вона завела пiсню, а як опинилася у його  темнiй  самотнi,  то
так розпустила свiй голос - аж луна знялася! Високо та тонко вiн дзвоне об
боки та стелю глухо┐ я.ми i, не маючи простору, щоб розiйтися, все  дужча║
та мiцнiша║. Аж вiдляски йдуть! аж оселя гуде та гогоче! - а вона  спiва║.
Пiсня мов сама лл║ться З душi, голос  не  зна║  натуги  й  утоми-  рiвний,
тонкий та високий!
   Цiлий день до обiду була вона весела та рада. I вiн з паном  прийшов  -
давала обiдати i не соромилась його, як ранком. Ненароком кидала  на  його
очима, i  дивно,  що  тепер  тiльки  вона  добачила  те,  чого  ранiше  не
примiчала... Якi у його очi яснi! якi брови чорнi! i борода невеличка - як
шовк пухкий, та так личить до його обличчя! I його поступ, i його погляд -
все то таке невимовне чарiвне та хороше, так i тягне до його, так i вабить
┐┐ серце!
   Вiддавши панам обiд, вони з Мар'ею сiли за  свiй.  ┐┐  так  i  пiдмива║
говорити! Балакала б, зда║ться, без кiнця i без краю. Тiльки Мар'я  чогось
не туди гне; сумна, надута, наче сердиться.
   - Чи не  бачили  де,  тiтко,  Марини?  -  веселенько  запитала  Христя,
згадавши, що та як покинула сво║ намисто, то й досi не приходить.
   - Марини? - перепитала Мар'я. - Та й носишся  ти  з  сво║ю  Мариною!  Я
думала, що вона справдi путня дiвка, аж вона  -  чортзна-що!  -  неласкаве
додала Мар'я.
   - Як саме? - здивувалася Христя.
   - Так! Он - на содержанiе йде!
   - На яке содержанi║! Куди?
   - Панич один на село бере до себе.
   - Найма║ться, чи що? - не розумiючи, допиту║ться Христя.
   - Найма║ться ж... з  паничем  спати,  -  усмiхаючись,  одказала  Мар'я.
Христя похнюпилася: нiчого було далi допитуватися... А Мар'я  дивиться  на
не┐ та зозла ║хидно регоче. "Та й недобра ж ся Мар'я яка! I чого вона така
злюча до всiх стала? З того часу, як розплювалася з сво┐м  москалем,  вона
нi за кого доброго слова не скаже: хто що не змеле - вона зразу  перехопе,
та ще й вiд себе наддасть! - думала Христя, пригадуючи,  як  би  ┐й  самiй
навiдатися до Марини. - Сьогоднi субота, а завтра недiля... свято... Чи не
пiти б? Справдi, пiти! Вона трохи пам'ята║ те дворище, де живе Марина:  як
ходила на базар, то бачила... Ранiше управлюся, пiду завидна, -  утраплю!"
I Христя почала навсправжки клопотатися.
   - Ви, тiтко, настановите завтра за мене самовар,  як  я  вiдпрошуся  до
Марини? - запитала вона.
   - А що? довiдатися хочеш?
   - Та так... Намисто вiднесу.
   - Неси!.. - нехотя одказала та.
   Остання частина того дня i весь вечiр пробiгли якось непримiтне.  Панич
же перед вечором пiшов з дому; пани зачинилися у  горницях,  Мар'я  мерщiй
побралася на пiч, а Христя збиралася на завтра:  окрiп  на  голову  грiла,
одежу нову пiдбирала. Заклопоталася довго. Уже  й  пани  полягали,  уже  й
панич вернувся, - чогось наче сердитий, - а  вона  все  поралась...  Пiзно
лягла, зразу Заснула i проспала до самого свiту.
   У недiлю пiсля обiду почала прохатись у панi.
   - Чи пустите мене, баринько, на сьогоднi?
   - Куди? - здивувалася та. Христя сказала.
   - Йди, йди... Ти ж не надовго?
   - Та хоч i на всю нiч! - усмiхнувшись, одказала за не┐ Мар'я.
   Панi зареготалася й пiшла собi у горницi, а Христя надулася... "На  всю
нiч! -думалося ┐й. - Хiба я така, як вона, що пiду на всю нiч?" -сердилась
Христя, збираючись до Марини.
   Сонце, вибившися з-за хмар, що бiльш тижня держали його в неволi, перед
заходом висвiтило. Кругом хмари,  синi,  як  печiнка  або  запечена  кров,
натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-пiд ┐х те  огненне
коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи  увесь  мир  сво┐м
червоним свiтом. Дощовi калюжi здавалися вiд його озерами  кровi;  повiтря
горiло червоним полум'ям. Якимсь сумним та непривiтним здавалося  все  пiд
тим кривавим свiтом; почувалося, наче що страшне десь ско┐лося або повинно
ско┐тись. Христя, поспiшаючи до  Марини,  знову  почула,  що  туга  почина
пiдкрадатися до не┐, злегка щипа║ за серце, на душi  заснову║ться  смуток,
важкi думки окривають голову.
   У  великiй,  непривiтнiй  кухнi,  освiченiй  жовтим  сонячним  заходом,
неметенiй i немазанiй, застала вона  Марину  одним  одну.  Нерозчiсана,  у
старiм заяложенiм уборi сидiла вона бiля вiкна, край столу, пiдперши  свою
закустрану голову рукою. По ┐┐ похмурому обличчi снувала туга, по ┐┐  очах
видно було, що вона недавно плакала.
   - Марино! - скрикнула Христя. - Що це ти? У людей  свято,  а  ти  такою
неохайною! Чого ж се ти? Мерщiй збирайся та  ходiм,  поки  сонце  свiте  -
походимо, людей побачимо, менi город покажеш.
   - Найшла час - он яка твань на вулицi! - якось сумно одказала Марина.
   - То твань посерединi, а на примостках людей багато гуля║.
   - I вже! - махнувши рукою, одказала Марина. - Хай гуляють!
   - А ти? Чого се ти така? Хiба, не дай, боже, що  лихе  лучилось?  Може,
вiд матерi недобрi вiстi... нездужа?.. умерла?.. - одгадуе Христя.  Марина
помовчала i, випускаючи з очей сльози, промовила:
   - Краще б, якби умерла!
   - Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?
   Марина мовчала.
   - Може, того, що люди брешуть? Бо┐шся, щоб не дiйшло, бува, до матерi?
   - Що ж вони брешуть? - тихо спитала Марина.
   - Кажуть таке... тьфу! Я б ┐м язика одрiзала, щоб не брехали!..  Кажуть
- либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати!  -
гаряче засипала Христя.
   - Хай вигадують!.. - зiтхнувши важко,  одказала  Марина.  На  який  час
обидвi помовкли.
   - Я тобi твое намисто принесла, - почала  знову  Христя.  -  На!  -  i,
витягнувши з кишенi, положила перед Мариною на столi.
   Та глянула - i якась хижа iскра зажеврiла у ┐┐ похмурих очах.
   - Яке воно мо║? Хай йому чорт! Хай  вiн  подавиться  ним!  -  скрикнула
Марина, кидаючи намисто аж до порога.
   Христя здивувалася. Вона нiколи не  бачила  Марини  тако┐  сердито┐  та
непривiтно┐. Збиралась до не┐ погуляти, побалакати; а шо застала?..  Серце
у Христi ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати i, похнюпившись,
одiйшла вiд Марини i одсторонь сiла.
   Сонце сiдало. Непривiтний жовтогарячий свiт миготiв по хатi, слався  по
полупаних  стiнах,  по  неметенiй  долiвцi,  мов  зарево  близько┐  пожежi
освiчувало усе те. Чорною марою стирчала над вiкном у тому сяйвi  Маринина
постать. Вона все далi та далi хилилася над столом, мов що важке  нагинало
┐┐ закустрану голову... Це зразу - як припаде до столу, як зарида║!
   - Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.
   - Чула-бо, Марино! Угамуйся... Перестань та розкажи, що це з  тобою?  А
то - пiду... ┐й-богу,  зараз  пiду!..  -  допитувалась  i  разом  стращала
Христя.
   Марина пiдвела голову, звела на Христю заплаканi  очi...  Так  дивиться
мала дитина на матiр, коли  та  посвариться  чого.  Марина  прохала  сво║┐
подруги не йти вiд не┐, не кидати ┐┐. Здавалося, вона казала ними:  глянь,
подивися на сi сльози! Хiба вони дурно ллються? Лихо  мо║  тяжке  розлива║
┐х!.. Пiдожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душi, i  я  тобi  все
розкажу, все повiдаю... Не кидай же мене!
   Христя пiдiйшла до подруги i почала ┐┐ утiшати. Вона  перебирала  всяку
всячину i з свого життя, i з життя других. вгадала лро село,  про  дiвчат,
хлопцiв i, згадуючи, пiдбирала найвеселiшi, найутiшнiшi  випадки.  Рiч  ┐┐
лилася, як той струмочок, пересипана  та  перевита  смiшними  жартiвливими
вигадками. Якби то перед нею була давня Марина - реготалися б  вони  i  не
переставали з тих смiшних вигадок. А то Марина, слухаючи, тiльки перестала
плакати та  коли-не-коли  розкривала  зцiпленi  уста,  щоб  усмiхнутися...
Даремне силкування! Та усмiшка була така гiрка,  така  неутiшна,  що  жаль
наскрiзь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.
   Смеркалося. Жовтий свiт меркнув,  тухнув,  крився  темнотою.  З  глухих
куткiв хати, з-пiд поду i вiд печi виступали померки i окривали ┐┐  якимсь
смутком.
   Христя кинулася йти додому.
   - Пiдожди, - прохала Марина. -  Посидь  ще  трохи.  Панiв  нема║  дома,
нiкого нема║. Бач - я сама... Хочеш, поставимо самовар, чаю нап'║мося.
   - Так менi страшно буде однiй вертатися.
   - Я проведу.
   - Ну-ну!
   I Христя знову осiлася. Марина вийшла в сiни наставляти самовар. Христя
зосталася сама i, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату.
З усiх бокiв, з усiх кра┐в виходила чорна темнота i все  бiльше  та  дужче
зступалася. Хата здалася Христi великим льохом, а не людським  житвом.  "I
як вони живуть отута?" - думала Христя, почуваючи страх, що крався до  не┐
з-за спини... Це чу║ - скрипнули дверi, щось рипучими  чобiтьми  пройшлося
сiньми i назад верта║. Зиову дверi зачинились i вiдчинились.
   - Для кого то самовар? - пита║ наче десь чуваний голос. Мовчання.
   - Марино! ти сердишся? Дурна! - бубонить той же голос, i  знову  чоботи
зарипiли, дверi стукнули.
   Через хвилину увiйшла Марина.
   - Хто то балакав з тобою? - пита║ Христя.
   - А то ж вiн! - почала Марина, та й не доказала.
   - Хто вiн?
   - Дурисвiт!
   - Та кажи внятнiше. Я нiчого не розберу.
   - Ну - волоцюга, п'янюга! Щоб вiн, собачий син, з кругу спився!
   - Та хто такий з кругу спився? - здвигнувши плечима, пита║ Христя.
   - Панич! - аж скрикнула Марина.
   - То се ти його так че╕тиш? За вiщо се так?
   - Я ще йому не те зроблю, п'янюзi смердючому! Я ще  йому  язик  видеру,
хай тiльки займе мене, проклятий!
   - Та за що ти клянеш його так?
   - Вiн дума, йому пройде се - дурити, з ума зводити? Вiн дума, як  одежу
забрав, то я не пiду? Наплюю йому тричi серед голови та й пiду! Хай наживе
другу таку дурку! - розпалившись, желiпала Марина.
   - Так то все правда?.. - уголос вимовила Христя свою думку.
   - Усе правда!.. Все правда! - зозла  скрикнула  Марина  i  заскреготала
зубами. - Та вже ж i на мо┐й колись вулицi  буде  свято!  -  додала  вона,
скрутнувши головою; засвiтила свiтло i пiшла довiдатись до самовара.
   Христя похилилася i довго-довго мовчки, похнюпившись, сидiла,  аж  поки
Марина, брязкаючи посудою, не нагадала ┐й про себе. Христя пiдвела голову,
глянула на Марину, що спиналася на мисник дiставати посуду. Марина здалася
┐й якоюсь низькою, аж  згорбилася  мов.  Заяложене  дране  убрання  мiшком
висiло кругом колись високого стрункого стану,  коси  розпатлались  i,  як
клоччя, спускалися з голови на плечi. "Господи! як Марина перемiнилася! аж
страшна стала", - зiтхнувши, подумала Христя i знову похнюпила голову.
   Марина внесла самовар, заварила чай i незабаром почала наливати.
   - Пий! - сказала вона, пiдсуваючи до Христi стакан. Та мов не чула,  не
бачила.
   - Христе! - обiзвала голосно подруга.  Христя  пiдвела  голову.  Марина
зареготалася.
   - Чого ти смi║шся?
   Марина зiтхнула i важко промовила:
   - А що ж менi казати? То - плакала - надолужило, треба й пореготатися!
   I справдi, Марина наче переродилася: почала перед подругою  так  весело
щебетати. Давня Марина, весела, жартiвлива, знову ожила, знову стала перед
Христею.
   Вона, насмiхаючись сама над собою,  повiдала  усе  Христi:  як  i  коли
полюбила сього iрода, як жартувала з ним, як вiн обiцяв женитися, а вона й
повiрила йому.
   - I тобi тепер не страшно? - спиталася Христя.
   - Чого ж менi страшно?
   - А як же: як мати дiзна║ться? як у селi почують?
   - Що менi тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися  стара,  та  що?..  Я
тепер одрiзана скиба од хлiба! А в село я не пiду. Чого я там  не  бачила?
Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очi вибивало?  Не  тiльки  свiту,  що  в
вiкнi - за вiкном його бiльше!.. к  нас,  Христе,  таких  усюди  багато...
живуть же! А пiсля свят по┐ду до панича на  село...  сама  хазяйкою  буду.
Чорт його бери: пiшло життя шкереберть - хай iде! А йому, скурвому синовi,
докажу. Тепер усе лащиться; тепер i назад; зоставайся, Марино! Хай все зле
та лихе з тобою зоста║ться! Що я тут? - наймичка, попихач. А  там  -  сама
хазяйкою буду... Сво║ господарство, сво┐ корови будуть... слугу  заведу...
При┐жджай колинебудь у гостi, подивишся,  якою  я  панi║ю  заживу!  Оцього
дрантя й на слузi не побачиш, - указала вона на невеличку дiрочку в платтi
i взяла ще бiльше розiдрала. - А коли 6 ти бачила, що за лютий вiн був, як
почув, що я по┐ду? Усе хапа║ з мене, усе рве, кида у сiни, носить  у  свою
хату - i смiх, i лихо... Сказився, зовсiм сказився!.. - I, як сова у глупу
нiч, хижо зареготалася Марина.
   У Христi  волосся  знялося  угору  вiд  того  реготу.  Червоне  обличчя
подруги, ┐┐ блискучi очi злякали Христю.
   На який час Марина замовкла, похнюпилась, а  там...  пiдвела  голову  i
знову сердито заговорила:
   - Ну, та й твiй добрий!
   - Хто мiй? - боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича
закида? Невже вона що зна║?
   - Та вже ж не хто - панич! - скрикнула Марина. - Учора був у  нашого...
Грали там, спiвали... Наш хлебеснув та й почав  жалiтися,  як  йому  шкода
мене, що вiн таки, мабуть, ожениться на менi... А твiй i почав вичитувати:
i мужичка вона, i нерiвня! Що ти не перший i не послiднiй; не ти - москаль
би знайшовся... Я лежу отут на полу, а менi усе й чутно з-за стiни. I таке
мене зло взяло тодi! Так би, зда║ться, схопилася,  ускочила  до  ┐х  та  й
учепилася кiгтями в його баньки!.. Мужичка! нерiвня!.. А вiн хто?  великий
пан? Хiба вiн як панич той живе? - як вовцюга сiрий! Вiн  i  з  людьми  не
Зна║ться, все б по шинках тинявся! Я  б  же,  може,  його  хоч  од  шинкiв
одбила!.. Не ти перший, не ти  послiднiй!..  Вiн  зна,  хто  був  перший?!
Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нiчого не хотiла, якби тi  москалi,  як  iтимеш
вiд сво║┐ попадi, звернули тобi, як курчатi, голову!..  -  пригадувала  то
се, то друге Марина i все дедалi робилася лютiша.
   Аж ось почулося:  стукнули  сiнешнi  дверi,  рипнули  чоботи...  Марина
замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi... Цокнула  клямка,  дверi
розчинились, i в кухню уступив Довбня.
   - А-а, здорова! - привiтався вiн до Христi. - Я  й  не  туди,  хто  тут
гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а  се?..  -  безнадiйно  ткнув  вiн
рукою на Марину.
   - Поздоров, боже!.. - зло увернула Марина i замовкла.
   - Кого?.. - запитався Довбня. - Зла твого?.. Ти й спершу  була  люта  i
згинеш такою!
   - Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, - ще
лютiше вiдказала Марина. - Та якби бог слухав...
   Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром  i  здiйметься
баталiя!
   - Дурного чередника? - докiнчив Довбня Маринину поговiрку.
   - Авжеж! - люту║ Марина.
   Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.
   - Отож, як бач! Отак завжди... От ти сидиш тут, слуха║ш, - розбери нас:
хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто  кому  перший  гедза
кинув?
   Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що ┐й казати.  Марина
виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:
   - Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не  в  ногах
лазив, руки лизав, поки треба було?
   - То давня рiч... - почав Довбня.
   - Давня? - перебила Марина. Очi  ┐┐,  наче  гострi  ножi  проти  вогню,
заблищали.
   - Давня ж, давня... А сьогоднi... сьогоднi хто винуватий?
   - А за давне хто винуватий? - у свою чергу спитала Марина.
   - Та пiдожди, дай слово вимовити... Отак завжди!.. Ну - я! я винуватий!
- скрикнув Довбня.
   - А хто бiльше винуватий? - знову пита║ Марина, потроху одходячи.
   - Ти! - одрубав сердито Довбня. - Ти нiколи путнього слова  не  скажеш!
До тебе з ласкою, а ти - з серцем! Тебе просиш, а ти  до  бiсового  батька
посила║ш!.. Ти кажеш - женись. Хай по-тво║му буде! Та чи подумала ти,  яке
наше життя буде? I я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобi слово, а ти
- десятеро... Та ми порiжемось, дурко!
   - Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!
   - I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала сво┐х  зубiв
перед людьми. А як показала, то й видно,  що  то  за  перець  стрюкуватий!
Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.
   - Уп'ять же й те, - почав знову Довбня. - Хто перший на розладдя пiшов?
До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого
то жиди унадились? - Та то коралi купувати!.. Ну, коралi - то й коралi.  А
виходить, що ти збира║шся ┐хати. Якийсь блазень з  голодрабих  полупанкiв,
позарившись на тво┐ очi, присоглаша до себе.  Ти  ж  згодилася?  Ти  перша
згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, по┐ду! А  менi  чужi
люди про те довели... Так оце воно що?.. Менi, дума║ш, легко було слухати?
Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти  була  моя  жiнка,  а  тут  де  не
вiзьмись хвинтик з улицi... I ти чiпля║шся йому на шию! Гарно було б  менi
на те дивитися?
   - Якби ж була жiнкою... А тепер я що?
   - Жiнка! - скрикнув Довбня. - Що невiнчана? Плювать менi на те! Я  тобi
сказав, що не покину - i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби
ми були повiнчанi та ти се зробила... дивися!.. - Очi  в  нього  запалали,
пальцi якось скарлючилися. - От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так
би й задавив тебе! - несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.
   Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були -  чутно,  як
би й муха пролетiла.
   - Марино! - помовчавши, почав знову Довбня  тихо  та  ласкаво.  -  Годi
вже... Я все тобi верну, все... i плаття, i намисто... все!
   - Хай чорт його вiзьме! - буркнула Марина.
   - пдеш? - грiзно скрикнув Довбня.
   Марина мовчала. Довбня пiдiйшов до не┐. Його руки тремтiли,  вiн  увесь
трусився.
   - Знай же, Марино, що це упослiдн║!.. Упослiдн║!.. Чу║ш? - крикнув вiн,
пiдступаючи до не┐ й заглядаючи у вiчi.
   Христя сидiла вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого
лиха, - такий грiзний та на все рiшучий стояв Довбня бiля Марини.
   - Чу║ш же?..
   - Чую... - глухо одказала Марина.
   - Чуй же: буде каяття, та не  буде  вороття!  -  промовив  вiн  i,  мов
п'яний, слоняючись, похилив з хати.
   Ще тяжче, ще важче стало у хатi, наче в тюрмi або  у  глибокому  льоху;
темно,  холодно,  непривiтно...  Свiчка  нагорiла;   од   полупаних   стiн
здiймалась темнота; долiвка, мов провалля, чорнiла; важкий  морок  носився
по хатi, а серед нього, наче бiла гора серед чорно┐ хвилi,  хитався  комин
здоровенно┐ печi. Марина сидiла бiля столу  i  якось  призро  дивилася  на
дверi, куди вийшов Довбня. Його рипучi ступнi чулися ще у сiнях,  та  вони
все далi та далi одходили - зникали.  Христi  здалося,  що  за  тi  ступнi
учепилося Маринине щастя i тепер геть вiдходило вiд не┐... Жаль ущипнув ┐┐
за серце...
   - Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе ма║ш серце, -  сказала
вона подрузi.
   - О-о, вони добрi! Вони всi такi добрi! -  скрикнула  Марина  i  почала
лаятись.
   - Хiба не видно, Марино, як йому жалко  тебе,  як  вiн  побива║ться  за
тобою? Вiн любить тебе.
   - Любить? - перепитала Марина i сплюнула. - Отака ┐х любов!
   - Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум'я!..
   - Краще не буде - i гiрше не буде! Як там кажуть: хоч гiрший, та iнший.
   - Iнший? - трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього  вiд  Марини.
"Як: через мiсяць - та й iнший? - через тиждень? через день? Коли  б  вона
полюбила кого - полюбила б навiки; а та каже - iнший!.." ┐й  наче  хто  по
виску вдарив -так те слово дошкулило ┐й. Вона ще посидiла трохи, та вже не
зачiпала про те розмови: боялася,  щоб  чого  ще  гiршого  не  почути  вiд
подруги.
   У ┐х уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на  те,
що Марин