хутори забовванiли здалi, обставленi кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спита║ться по свiту? Зайти перегрiтись. Коли Мар'я дома, то ┐й радо стрiнутися з давньою знайомою. Вона така була добра до не┐ i тепер, певно, перегрi║ i нагоду║. А Христi вже хочеться ┐сти; не снiдавши вона вийшла, та нiчого було й снiдати. Христя приспiчила чимдуж: i голод, i холод, i нетерплячка бачити Мар'ю пiдганяли ┐┐. Вона ближче до Мар'янiвки, вона розкаже ┐й, що про не┐ чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькiй юпчинi тягне воду з колодязя... Скрипить i гуде журавель, пiдiймаючи угору сво║ пiвколесо та чималу довбню пiд напором дебело┐ руки на ключину. Ось i пiднявся угору i знову опуска║ться униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скида║ молодиця дужку з тибля i не забариться сховатися в хату. А хто ж ┐┐ вiд собак проведе?.. Тут собаки такi злi! Швидше, швидше! Христя добiга║ до тину. Ось з-за перелазу блиснуло i лице молодицi, бiлебiле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь ┐┐ наносить на мене. - Map'е, здорова була! - крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набiк, повернула з повним вiдром до хати. - Мар'е! Не чу║ш?! - гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад. - Пiдожди! Проведи вiд собаки! Мар'я поставила вiдро на снiгу i, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обiрвану старчиху, що гукала ┐┐. - Здорова, кажу, була. Не пiзна║ш? - пiдходячи до Мар'┐, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима. - Не пiзнаю, - одказала. - Хто ж ви така будете? - Не диво. Мене увесь свiт не пiзна║. Пусти, бога ради, перегрiтись у хату та там i побачиш. - Iдiть. Чого ж? Мiсце не засядете, - каже Мар'я, здiймаючи вiдро, мов iграшку. Разом увiйшли у сiни, у хату. Чисто всюди, прибрано - гарно очам дивитися, а теплинь у хатi - ай дзвонко! - Здорова у хатi, - привiталася Христя. - Здоровi, - одказала Мар'я. - Хто там такий? Сво┐ чи чужi? - обiзвався з печi чоловiчий голос. - Та бог його зна║, Сидоре, чи сво┐, чи чужi. Якась жiнка чи дiвка мене пiзна║, а я нiяк не пригадаю хто. Проситься перегрiтися. - Що ж, можна. У хатi тепло. На печi зовсiм душно, хай йому всячина, - спускаючись з печi, каже Сидiр. - Було б довше лежати, - регочеться Мар'я. - А чого ти, як тебе звати, сто┐ш у порога? - повернувся Сидiр до Христi. - Роздягайся та, коли змерзла, лiзь на пiч. Христя не зна║, що ┐й робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самi очi, чи нi? Як його показати людям свiй покалiчений вид! - Не пiзна║те, поки сама не признаюся, - несмiло мовить Христя, скидаючи рядно. - Ото! - скрикнув Сидiр. - А нiс то одморозила чи хто одкусив? - Одморозила, - хрипко крiзь сльози одказала Христя. Сидiр замовк, Мар'я уп'ялася очима - як не продивиться. - Оже ти менi по знаку, - замовила вона. - I голос знайомий, десь я чула i саму десь бачила, та не пiзнаю. - Рубця зна║те? - Ну? - Ми служили у його. - Христя?! - скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася. - Боже ж мiй! Де ж се ти була? Вiдкiля й куди просту║ш? Христя мовчала. - Яка ж се Христя? - поспитався Сидiр. - Та ти не зна║ш. З Мар'янiвки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегрiватись. - За царя Гороха, значить? - чухаючись, одказав Сидiр. - За царя Гороха. Iди, лишень, скотину напувать, бо час i обiдати. - Та се ж i збираюся, - тягнучи кожух з жердки, одказу║ Сидiр. Сидiр не забарився вдягтися i вийшов. Мар'я i Христя зосталися самi. Христя присiла на полу коло печi, похнюпилася. Вона боялася пiдвести голову, показати Мар'i сво║ обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собi вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу i одвернеться: кругле Христине лице з дiркою посеред носа i крайком невеличко┐ кульки на кiнцi так ┐┐ непривiтно вража║. Вона догаду║ться, вiд чого то, та бо┐ться поспитатися. - Куди ж се тебе бог несе? - перемогла себе Мар'я. - Додому. - До якого дому! У Мар'янiвку? - Еге ж. I знову помовкли. - Хто ж там, рiд який зостався? - не скоро знову пита Мар'я. - Не знаю, чи рiд ║ який. Хата батькiвська зосталася. Розмова знову загнулася. - Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. - Христя мовчала. - Так оце й я. Спасибi боговi, що прибрав свекруху. Тепер у нас i мир, i лад. От уже третiй год живемо - лайки не почу║ш. - Старе забулося? - тихо поспиталася Христя. - Нехай йому! Не згадуй. Самiй страшно, як здума║ш. Не до часу, Христе. От би i ти, додому iдеш, а, певне, за собою несеш багато споминок. - Ох, багато! - зiтхнула Христя. - Не веселi, значить, що так важко зiтха║ш? Христя тiльки махнула рукою. Тут увiйшов Сидiр i перевiв розмову на iншi речi, жалiвся на холод, дивувався, як Христя iшла по такому морозу, турбував Мар'ю скорiше давати обiдати, хоч живiт гарячою стравою попогрiти. Мар'я витягла борщ i, становлячи на стiл, присогласила Христю пiдкрiпитись. Мовчки Христя присiла i, хоч ┐сти ┐й страшенно хотiлося, не багато ┐ла, - чогось ┐й смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлi, думка про сво║ калiчество не виходила з голови, i вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю. Пообiдавши i подякувавши, вона мерщiй почала збиратися в дорогу. - Куди ж се? - спитав Сидiр. - По такому холоду? - Тут недалеко, в Мар'янiвку. - Сподiвайся, ночi захопиш у дорозi. - Та вже ж хоч уночi. - А де ж там нiч перебудеш? - умiшалася Мар'я. - Та вже ж десь перебуду. I, подякувавши, пiшла з хати. Мар'я проводила за двiр i довго дивилась услiд Христi, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом. - Пiшла? - спитав Сидiр, як Мар'я вернулась у хату. - Пiшла. - Добiгалася, поки й носа збулася! - додав вiн, та Мар'я мовчала, ┐┐ чогось така завiйна за серце вхопила! Полегшало i Христi, як одiйшла вона геть вiд хуторiв. Холодна й безлюдна польова пустиня ┐й здалася куди милiшою i рiднiшою вiд тепло┐ хати, де недавно вона грiлася. Привiтлива розмова Мар'┐на, ввiчливi ┐┐ заходеньки, жалiсливi погляди, тепла хата - все-все здавалося Христi таким гiрким та неодрадним. Нащо ┐й усе те, ┐й, одринутiй людинi? Щоб почувати, як сво┐м безносим обличчям мутить покiй добрих людей, будить ┐х гидування? Бог З ними, з ┐х жалощами! Нiма пустиня не погнiтить душi, як хатня тiснота, не поспита║, як i де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тiкала?.. I Христя все йшла та йшла, не думаючи, що iде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар'янiвка витрiщиться на не┐ бiльше, нiж Мар'я витрiщилася, ув один голос поспита║: чого до нас притьопалася? Короткий зимнiй день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було сумно i тихо, мороз дужчав. Христi тодi тiльки ударила в голову думка, що вона iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: вiдкiля, чого? У не┐ на душi похолонуло, на серцi повернулося так, мов хто гострий нiж, угородивши у його, повернув. Вона стала, безнадiйно дивлячись уперед, де безкра║ поле сходилось з безкра┐м небом, де чорнiла якась попружка, може, i сама Мар'янiвка. "Ну, чого я туди пiду? чого?" - допитувалася вона сама себе i повернулася назад. Iти?.. Нi. Вона й так не мало увiйшла. Той один переход вiд губернi┐ по холоду i по голоду чогось та стое. А й там що ┐й було? Жид вигнав, насмiявся; не набреди на Маринину хату - певне, прийшлося б десь пiд тином або серед поля ночувати... Христя повернулася i знову пiшла шляхом на Мар'янiвку все тихше та тихше, мов ┐┐ що зупиняло або хто придержував, не пускав. А тим часом сонце зовсiм окрилося, зоря почала жовтiти, погасати, над землею розстилалася нiч, окриваючи темнотою дальнi поляни, на небi схоплювалися зорi; блискучi i яснi, вони так i вистилали все небо, мов хто висипав ┐х з коша. Христя додала ходи. Тепер нiч, нiхто ┐┐ не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усi обляжуть, бо завтра свято - недiля, нiхто нiчого звечора не робить. От хiба тiльки молодеча збереться у досвiтчано┐ матерi погуляти. Христя згадала вечорницi сво║┐ молодо┐ пори, згадала подруг-дiвчат, згадала хлопцiв, хто за ким припадав-побивався... Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так i майорить, вона чу║ знайомi голоси, жарти, регiт... Вона не примiчала того, куди i як вона iде, ┐й зда║ться, що вона на досвiтки бiжить. I вона все скорiше та скорiше ступа║... рипотять ┐┐ ступнi по мерзлому шляху, кров прилива║ до серця, розходиться по всьому тiлу, грi║... думки здiймаються в головi, все то веселi та безжурнi, легкi та одраднi. А нiч спуска║ться на землю все бiльше та бiльше, мороком кругом окрива║ бiлi поля, темнота застила║ дальнi кра┐. Бiлий шлях лежить, мов льодина, синi║, а кругом по полю блищать, наче квiточки усякi, iскорки: i жовтi, i синi, i зеленi. То зорi виграють сво┐м свiтом по снiгу - Христя не йде, а бiжить. Рип за рипом рип, рип i рип!.. I злива║ться той рип ув один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випале, трiсне земля вiд морозу i розда║ться той гук у холодному повiтрi. Христя кинеться i знову йде. Довго ┐й прийшлося iти, поки зачула вона дальнi заводи собак. О слава богу, коли не Мар'янiвка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги ┐┐ немилосердно нили, а за пальцi кусався мороз. З зводи собачi все ближче та ближче. Ось i хату видно. Темно усюди, нiгде не свiтнеться, а заводи чуються далi. Певно, це хтось виселивсь на край i Христя минула хату. Ось щось зачорнiло перед нею, високо здiймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. Мар'янiвська церква! Слава богу! Сюди через майдан по лiву руч i ┐х хата стояла, тепер шинок жидiв. Христя перехрестилася i пiшла. Видно, було вже пiзно, бо нiгде по хатах не свiтилося. Христю бiля огородiв, де вона проходила, тiльки стрiвали i проводили однi собаки. Як усе перемiнилося. Колись це голий був майдан, а от тепер застро┐лося, улицi стали. Чи пiзна, лиш, вона сво║ мiсце? "Та се ж i воно!" - скрикнула, зостановившись перед довгою-довгою хатою по один бiк з людським житвом, по другий - з крамницею. "Бач, бiсiв жид, чого тут не набудував на чужому добрi!" - думала вона, радiючи i сподiваючись, що це все незабаром ┐┐ буде. Вона пiдiйшла пiд вiкно i постукала. Брязкiт намерзло┐ шибки гулко роздався в морозному повiтрi, собаки, зачувши, завалували. - Хто там? - донiсся з хати голос. - Пустiть. - Кого пусти? Чого? - чу║ться жидiвський голос. Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. Дверi на улицю розчинилися, i в ┐х чорну прорiху просунулася жидiвська борода. - Пустiть переночувати, - проситься Христя. - Яке тут ночувати? Тут не постоялий. Iди собi далi! - скрикнув жид i засунув перед нею дверi. Христя зосталася надворi. "Куди ж далi? - думалося ┐й. - Куди далi, коли се моя хата, мо║ добро? Чого я до чужого пiду?" I вона знову постукала у вiкно. Тихо - не чутно нiкого. Переждавши, знову стука. - Та пустiть, а то околiю! - гука║. - Iди, iди, поки не дали втришия! - одгукуе з хати. "Чого доброго!" - подумала Христя i напрямилася улицею далi. Собаки З сусiднiх дворiв кинулися до ворiт. Христя повернула назад. "Ще собаки розiрвуть. Краще отам, пiд крамницею, сяду - все ж затишок. До свiту перебуду, а там ми i на жида знайдемо управу. Ти, бiсова невiро, не пустив переночувати, я ж тебе серед зими випру з сво║┐ хати!" - гострила вона зуби, умощуючись на лавочцi у закапелку, де здалося ┐й затишнiше. А в закапелку справдi добре, широка i довга лавка вподовж стiни - утомившись, i прилягти можна. I Христя, присунувшись до стiни, сiла. От тiльки холодно, немилосердно холодно та спати хочеться, аж хилить. Христя, пiдобгавши пiд себе ноги, прищулилася до стiни. Спершу ┐┐ зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насiння не тiльки по городах - i в села налiзло та й дуре нашого брата... Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на iншi речi, стали спокiйнiшi, рiвнiшi. Вона пiде завтра у волость - хай вертають ┐й ┐┐ добро. Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусiди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе лiтечко ┐й не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як i що повернути... Вона загадалася про те, забуваючи про все на свiтi. Сон колише ┐┐, наганя║ ще бiльше забуття. Це Зразу наче що по зашийку ┐┐ трiснуло, аж кинулася вона, посипали iскри з очей - i... диво... перед нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чи║ се поле?" - пита вона прохожого шляхом чоловiка. "Христине поле", - каже той, скидаючи перед нею шапку. "Яко┐ Христi?" - "А от, коли зна║те, з Мар'янiвки. Бiдного батька i матерi була дочка i хороша з себе, та пiшла у найми, не звiсно де швендяла по свiту, а вернулася у село калiкою. Та вже, видно, за муки тяжкi бог ┐й талан послав - розбагатiла. Оце скiльки оком не скинеш - все поле ┐┐. Там i лiс столiтнiй, а в Мар'янiвцi - дом панський. На всю Мар'янiвку дом! I в йому повно дiвчат та покриток. Оце яка прошпетиться - вона зараз до себе й переманю║. Грамоти вчить, майстерству науча║. Школу таку вiдкрила. I дивно: зовсiм непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула - такою невсипущою хазяйкою робиться: i усе зна║, i все вмi║. зеiдти, коли схоче, i замiж виходе, а не схоче - довiку там живе. Спершу люди сторонилися ┐┐, а як розчовпали, то i хазя┐ни сво┐х дочок почали ┐й у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другi: як розбагатiло - забуло i бога, i людей. А Христя нi - все для людей. За ┐х, каже, лихо я ┐м добром оддячу!" - закiнчив чоловiк i не знать де скрився. "Де наша мати? Де наша мати?" - доносився до не┐ стоголосий клекiт. I от з усiх сторiн, З усiх кра┐в, з-за густо┐ пшеницi i високого жита почали витикатися дiвочi i жiночi голови, гладенько причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у ┐х рум'янi, очi яснi та тихi... I всi кинулися до не┐. "Ось наша мати! Ось наша мати! Пiдтомилася, бiдна. Вiзьмемо ┐┐ та донесемо до хати". I, пiднявши на руки, молодi та дужi, понесли ┐┐ полем. Широким шатром розстила║ться над нею небо сине, по йому нi плямочки, нi хмарочки, хiба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пiсню на землю. Пiд нею - буйна рослина чiпля║ться сво┐м колосом об не┐, стиха лоскоче, а кругом - неугавний клекiт молодих та дзвiнких голосiв... Любо Христi так i легко - сон колише, очi стуляються, тихе забуття в'║ться над нею. Все дужче та дужче, так, наче вона застига║, замира║... На другий день чуть зорюшка - жид, озираючи сво║ добро, наткнувся пiд крамницею на щось темне. - Хто там? - скрикнув жид, пiдходячи. Крiзь сiрий свiт зимнього ранку виднiлася темна купа. Жид протяг руку i, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лiд, обличчя. - Гивалт! Гивалт! - загукав вiн, кинувшись у хату. Незабаром вiн знову вийшов, за ним висунулась жидiвка. Жид щось кричав ┐й, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидiвки напрямило туди сво┐ чорнi очi. - А що там тобi, Лейбо, бог дав? - гукнув до жида з сусiднього двору чоловiк. - Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина пiд лавкою змерзла. - Що ж воно? Чоловiк, жiнка? - А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого мiсця, забралося пiд лавку! Чоловiк, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий нiс скотовi, почвалав до крамницi. За ним i жид, i жидiвка. - А нiхто до тебе на нiч не просився? - спитав чоловiк. - Нi, не просився, - одказав жид, дивлячись на жидiвку. - А я чув серед ночi - собаки валували i хтось десь у вiкно стукав. - Не знаю, мозе, i стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? - повернувся жид до жидiвки. - Нi, не цула, - одказала та. Чоловiк пiдiйшов до купи ганчiр'я i полапав за голову. - Чоловiк, так i ║, - сказав вiн. - Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? - спитався трохи згодом, - Сцо ж робити? вiзьму одкину посеред сляху! - Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю. Жидiвка пiшла у хату. Чоловiк, постоявши, i собi пiшов до сво║┐. - Остапе! - гукнув вiн через тин до другого сусiди. - Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло? - Ну? - Он лежить! - ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки. - А що там? - чу║ться здаля третiй голос. - Та хтось коло жида змерз! I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело? Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа! Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками. - Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке? - гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце. - Пропустiть, пропустiть! - гука║ жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь. - Злякавсь, дядьку! - гукнув хтось. - Чого злякавсь! Не первина! - одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа. Народ затовпився, одно на другого лiзе - подивитись. - Отака ловись! Що то, нiс одмерз? - Одмерз! Його й зовсiм не було. - Як, без носа? - Атож. - Хто ж воно: чоловiк, жiнка? - Впада║ бути жiнцi. Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок - вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось при┐хав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi. - А що, Кириле, задивився так? Пiзна║ш? - Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад. - А ось ми довiда║мося, що воно. Треба обiськати, може, при ┐й грошi ║, бомага яка. Та й огида ж яка! - сказав вiн, глянувши, i плюнув. - Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, - додав далi. - Нi, так не приходиться, - повернувсь писар. - А може, вона не змерзла. Може... Треба станового дожидати. - А справдi, мабуть, так. - Так, так, - загукав жид. - А хто менi заплате за те, сцо я не буду торгувати? - Чому не будеш? Хiба вона тобi ход зайняла? - Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пiде у лавку? Ну? - гукав жид. - А чого ж ти вистро┐в такий затишок. Думала, бач, нiч у йому пересидiти, та не видержала! - хтось жартував до жида. Жид, плюючись, побiг у хату. Народ гомонiв, вештався, однi одходили, другi надходили, переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля. - Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшука║мо! - сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув - шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина". - Христя! - скрикнув Кирило. - Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i ┐┐ не минула та ж доля. - Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала? - заголосили люди. - Вона ж. - Та ж була з носом, а ця без носа. - Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, - пiдхопили на зубок жiнки. - Довiялася! - Отак усiм тим повiям буде! I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем по┐хали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi. Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" - доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами. - Здоров, Кириле! - обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв. - Здоров. - А що се тут сидиш? - Сторожу он мерзлу... - Кого? - Христю знав? - Яку? - А що в Колiсника жила. - Аякже! - скрикнув чоловiк. - Добра душа була. - Ото ж вона! Чоловiк пiдiйшов подивитись. За ним i другi погоничi. Вийшов i жид, певно, того, чи не вiзьмуть про┐жджi пiвкварти. Почався гомiн, споминки. Згадали Колiсника, згадали й Христю. - Лихий вiн був, та вона здержувала, - казав Кирило. - Уже який вiн не лихий був, а все кращий, нiж тепер настало, - хвалився один з погоничiв. I почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав ┐┐ у оренду Кравченковi. А се - пропасть не чоловiк! I пiд землею зна║, що робиться. Чи давно погорiв, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город. - У город! - глухо забубонiв Кирило. - Все у город, все у город! Ту ненажерливу прiрву нiчим не загатиш: скiльки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город, - указав вiн на Христю, - що за дiвка була - i здорова, i красива. А запопала у город - висмоктав все з не┐, що можна було висмоктати, та й викинув калiку у село змерзати! - Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? - умiшався жид. - А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дiвали свiй хлiб? На те i село, щоб хлiб робити, а город буде купувати. У селi робота, а в городi - комерцiя. - Ох, чую я, - зiтхнувши, мовив Кирило, - незабаром твоя комерцiя цiлком нас проглине з душами! Погоничi, слухаючи ту розмову, задумалися... Перед ними стояла гiрка селянська доля... б'║шся-б'║шся, а городська комерцiя все переведе! - Ну, чого, дядьки, задумалися? Час уже погрiтися, а то ще померзнете. Нуте, лиш, усиплю пiвкварти. За провоз пшеницi, певно, добрi грошi забрали. Дядьки понуро подивилися на жида, зiтхнули i пiшли до сво┐х саней. Вони везли пшеницю у город не за грошi, а за одробiток. Кравченко здавав ┐м землю по десять рублiв за десятину i по тижню роботи. Тiльки через тиждень Христю поховали. Поки ви┐хав становий, поки слiдствi║ зробив, днiв п'ять увiйшло. А там знову затяглi┐ся... Як i де ховати? Становий сказав - по-християнськiй, та батюшка не рiшився без бумаги. Поки бумага прийшла - i тиждень минув. Поховали ┐┐ по-християнськiй у самому глухому кутку кладовища, бiля рову, вiд дороги. О6 тiм уже бiльш усього Федiр старався. Вiн правив за батюшку i бiгав по селу збирати на похорони. Хто що дасть - хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хлiба. Карпо Здiр розщедрився i, перехрестившись, аж два карбованцi викинув. Люди казали, що не зiгнувся б Карпо i десять викинути, - вiн з Притичиного добра розжився. На тi зiбранi грошi Федiр i хрест поставив, i повеснi вишню посадив. Чорна пвга, гуляючи по шинках, смiялася, що Федiр, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась. - Чудна ти! Се ж не для себе, се для душi, християнсько┐ душi, - умовляв вiн жiнку. - Дурний, лапсай ти! Правду казав покiйний батько, що вона тебе кошачим мозком напо┐ла. I напо┐ла! Федiр мовчки робив сво║. Вiн пiсля Грицьково┐ смертi наслiдував його добро i зовсiм би заможним зробився, коли б пильнував одного. А то на всi сторони кида║ться, то шевцем би вiн зробився, то столяром би став. Накупе струменту, поб'║ться тиждень-другий та й кине. Одного тiльки - церкви не кидавсь та паламарства. Ще до того з Христиною смертю став мов щирiший. Ну, а другi? Другi? Тимофiя на вiйнi застрелили. У Кирила Оришка умерла. Щось цiлий тиждень умирала. Люди казали, то через те, що вiдьма. Кирило сам знову зробився десятником при волостi. Хоч з його i десятник такий був, та общество уважало його лiта. Довбня умер у госпiталi, Марина i досi живе у тiй хатi, у якiй ┐┐ застала Христя, та вi║ться з москалями. Лошакова назначили у Польщу губернатором. Вiн узяв Проценка з собою за правителя, а Книша - за полiцмейстера. I такi з ┐х вийшли вiрнi та щирi слуги, що Лошаков незабаром нагородив обох здоровенними польськими ма║тками. Рубець i досi членствуе у земствi. Земство само перечистили. Тепер у йому бiльше пана, нiж сiро┐ свити. Про те було мар'янiвськiй голотi байдуже, вона на одне скаржилася: землi обмаль, i лiзла бiльше в город у найми, а як про земство, бува, зайде рiч, то в не┐ один одказ: "Що то земство? Одна тiльки дрячка!" Не тi┐, правда, спiвали мар'янiвськi дуки, от як Карпо Здiр. Вiн був гласний i готовився у члени, задля чого привчався трохи не з мiсяць у сина пiдписувати прiзвище. I навчився! Як тут на тобi та цить! Лошаковська рада подоспiла. У гласнi то вiн пiймав, та в члени не вискочив. Вибрали замiсть його Кравченка. Так той подякував за шану. Хай пани заправляють в управi. Наше дiло - комерцiя. I свою комерцiю вiн так повiв, що, кажуть, либонь, по┐хав до Лошакова купувати Веселого Куту.