с може запiдозрити в лихих намiрах матiр? Bin схопився-таки й став iiеред ними, суворий та грiзний, ось-ось, зда║ться, вихопить шаблю й скаже: "Тiльки через мiй труп!" Та кметiв не спинило i не вгамувало те. - Вiтця ┐┐ теж не можна було запiдозрити, хане! - вкинув хтось по тишi, що настала пiсля Заверганово┐ речнипi. - А ба, що вчинив. - То з нього й питайте 1 Хто заборонить вам, мужам, зiбратися з силою i пiти до утигурiв на розправу? Я чп жона моя? Дайте лиш навести в землi i в родах бодаii якийсь лад, дайте зiбрати ┐┐, силу. Сандiл дорого поплатиться за пiдлу зраду i чорну пiдступнiсть. Це я вам кажу, хан Заверган! Кметi вiдмовчувалися. Видно було: те, що сказав ┐м, не стало ще певнiстю. Аби одмiнити ┐хнi намiри - вилити гнiв на Каломелу, мав i далi пiдтримувати щойно роздмуханий вогник ново┐ мислi, живити ┐┐ новими резонами. А в Завергана забракло резонiв. Розкидав мислю iю всьому древу бiди-безлiття, що впала на люд кутригурський, i не знаходив, що сказати ще кметям. - Знаю i вiрю, - мовив, аби не мовчати, - вам болить. У кожного рана кривавить, а кривавлячи, кличе до вiдплати, жада║ мсти. Та чи до того зараз? Займiться родами сво┐ми, дайте прихисток та живнiсть жонам, дiтям, а там побачимо, на кому i як помститися. Мала то втiха буде, кметi, коли одберете у мене жону i спровадите ┐┐ до зрадливого вiтпя, хана Сандiла. Мала i ганебна! Було б лiпше, коли б вiн утратив па той час дар речi, одкусив язика, що дозволив собi мовити таке. Кметям цього слова i цього нарiкання тiльки й бракувало зараз. Спаленiли й пiшли на рожен, вибалушивши дикi в люп сво┐й очi. - Ганебна, кажеш?! Ба нi! Це ти ганьбиш себе, ляiаючи спати й усолоджуючись ласками тi║┐, на чи┐й совiстi кров i муки родакiв наших! Ганьба буде нинi i вiчно, коли не iiомсiимося па нiй. Чу║ш, хане, нинi i вiчно, у пам'ятi родiв, усього племенi! Даремно пiдносив руку, прохав тишi i слова. Його по слухали. Ширили темпi вiд чорно┐ ненавистi рот, вимагали й погрожували, погрожували й вимагали, аж пошi не виступив наперед один хтось i не сказав за всiх: - Копi лишайся з cborto утигуркоот, хат. Ми покида║мо тебе i па роду до тпкого, як ║, бiльто на прийдемо. Кричали ще якийсь час i погрожували, одначе кричали вже вiдходячи. I годi було зупинити ┐х словом-принукою. Бачив i розумiв: ту склу втратив над ними. Добре, колi┐ на днi, мiсяцi. А коли назовсiм? Жарти хiба, i вiрнi засумнiвалися, однi лишилися з ним, iншi покинули. Прокляття! Це треба було статися такому. Це тоеба було статися!! Каломела не могла знати, про що йшлося на радi i чим завершилась рада. Певно, по мужу сво║му бачила: хмари, що обсiли Завергана, громадяться передовсiм над нею. А втiм, чи тiльки по мужу? Кметi он якi ярi та погрозливi були, коли вiд'┐здили зi стiйбища. Чи така, як його Каломелка, не зугарна примiтити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце не здатне вiдчути: ┐й, утигурцi, не прощають утигурського вторгнення, на не┐ вергають громами й погрожують мстою-карою. Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдiяти i чи тепер вдi║ щось, аби i кметi вгомонилися, i жона прогнала з серця страх? Он якою вiрою й довiрою свiтить ил нього, скiльки смирення й сподiванки в прибитих смутком очах, а страху та жалю найбiльше. Де не бува║, що не робить - не може прогнати з серця анi того, анi другого. Iнодi так возбуяють у нiй, зда║ться, впаде на колiпа, простягне руки й крикне голосом приреченого: "Ти один, кому я вiрю, на кого уповаю й можу уповати в цiм жорстокiм свiтi. Захисти, не дай в обиду!" Що ж буде, коли Тангра вiдвернеться вiд нього i не врозумить кметiв? Чим утiшить тодi свою Каломелу, на чий бiк стане, як треба буде вибирати мiж нею i кметями? - Розрадь мене, жопо, - карався вголос. - Бодай якось поясни менi, чому вiтець твiй iак зле повiвся з родами нашими, з тобою зрештою? Чи вiн не вiдав: такого не прощають, за таке рано чи пiзно доведеться розплачуватися? - Аби я знала. Як скинула на нього смиренпо-тихий, на щось сподiваний i перестрахапий в тотiй сподiванцi позирк очей сво┐х, так уже й не прибирала його. Запевняла, що до цього часу не йме нiри, нiби гвалт чинили утигури, ┐┐ родаки i втiшала тими заповпспиями серце; нарiкала па вiтця' котрий, коли це правда, не може бiльше називатися вiтцсм ┐┐, бо замiсть того, щоб оберегти свою доню, став для не┐ тим камсием-карою, що дорiвню║ згубi, - i змушувала вiрити: вона на причона до торпiсiнiя, мiтi, як i всiма кутригурами, пожертвували заради яко┐сь вищо┐, анiж кревна ║динiсть, i тим уже пiдло┐ з пiдлих, мети; дiлилася на┐вними, як па замiжню жону, мислями: коли хан дозволить, вона подасться в супроводi люди й. його за Широку рiку й спита║ свого зрадливого вiтпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне усе, що взяв, i тiльки дратувала тою на┐внiстю. - Не треба було вiддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, нiхто вже не поверне. Люд давно пiшов на сарацинськi торги, товар розiбрали кметi та роди, очолюванi кметями. Знову дивилася на нього довiрливо-благальними очима й питалася: "Що ж тепер буде? Скажи, бодай якусь сподiванку подай, бо не сила бачити неприховане злi позирки родакiв тво┐х i знати: живеш серед недругiв. Я ж не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом: не винна!" Та що мiг сказати на тi позирки? Що вiн, хан, вiрив: ┐┐ вини нема║, вона стражда║ безневинно? А чи буде його казання втiхою для Каломели? Хай не диву║ться й не поспiша║ перечити: таки не буде. Вiн i сам досьогоднi покладався на те, що хан - велика сила в кутригурськiм племенi, його слово i його повелiння - закон для всiх, а вiдсьогоднi змушений коли не одмiнити свою певнiсть, то засумнiватися в нiй. Бо е ще кметi в родах i ║ роди в племенi. Доки вони з ханом, доти й хан почував пiд собою твердiсть, а вiдiйдуть - i твердь може похитнутися. Чи Каломела догаду║ться, що тодi буде з ним i з нею, коли похитнеться? Аж тепер увiрувала, мабуть: i муж не бере ┐┐ пiд захист. А увiрувавши, згасла. Зблiдли й без того блiдi щоки, стрiпнувся судорожно й потух жвавий досi пломiиь в очах. Всього лише на мить опустила ┐х, розчарувавшись у хановi чи соромлячись хана, а пiдвела по тiй митi - i не примiтив там анi вiри-сподiванки, анi смиренно┐ прихильностi. Лиш смуток залишився смутком та жаль заiскрився потужнiше. - Ти, як i вони, в гнiвi на мене? - Не в гнiвi, Каломелко, одначе й радiти чи сподiватися на радiсть не бачу пiдстав. Кметi, ба навiть тi з них, що були вiрними, зреклися мене сьогоднi i зреклися через тебе. - О Небо! - простогнала й закрила вид свiй руками. Щулилася, ждучи занесеного над нею удару, i плакала. IIеiолисии, одначе жалiсно i по-дитячому надривно. Ьо чим могла ще полегшити болi? Певна була: таки згас вiн, останнiй промiнь ┐┐ сподiванки. Тепер у не┐ анi тут, у кутригурах, анi поза кутригурами нема на копi опертися, ба навiть вiрити, що опора-захист можлива. А без цього що лиша║ться робити в свiтi, окрiм як плакати та скаржитись на свiт? XII Того лiта Небо не скупилося на щедроти. З-за гiр як i з-за моря, доволi часто набiгали хмари, трiскав, лупаючи пiднебеснi скелi, грiм, й одразу ж по тiй трiскотнявi випадали дощi. Земля радiла а того й гпала буйнотрав'н, сама веселiла й веселила всiх, сущих на нiй. Якже наси^ тяться травами вiвцi, корови, кобилицi, вдоволь дадуть набiлу, а набiлом наситяться люди. На тих же земних благах тварi нагуляють жиру i знов-таки не лише для себе, а й для людей, розмножиться всякого птаства - вiд крякв та гусей, до лебедiв i дрохв. То теж пожива, i немала, в усякiм разi, надiя на добробут. А де надiя на добробут, там певнiсть: усе буде, як треба, де певнiсть там i супокiй. Хан Заверган немало упова║ на це, а все ж що не день то наполегливiш дошуку║ться, з чого ма║ почати аби прихилити до себе кметiв. Зна║: ждуть того дня,'коли злама║ себе i поступиться Каломелою. О, тодi вони прихилилися б, вдвiчi рiднiшими с гали б, нiж були. Та ба того не дiждуться вiд нього. Каломела - слюбна жона йому. Вона - винагорода Неба, найбiльша, що ║ i може бути^ усолода. Як вiддасть, чи може вiддати таку на суд озлоблених i мстивих? Та вони не знати що вдiють iз нею... Нi, нi, про Каломелу хай i не помишляють. Щось iнше ма║ кинути тим лютим псам па потiху. Ось тiльки Що? Еге, що? Чергову раду? Сказали ж, не прийдуть на не┐. До ради ма║ переiнакшити ┐хпi мислi, урезонити серця. А коли так, розмову з кметямп ма║ почати з поголосу хоча б i про те, що хан Заверган не полишив мислi про мсту-вiдплату утигурам, шука║ як серед сво┐х, так i серед сусiдiв соузникiв. А чутки зроблять сво║, тим паче такi - про мсту-вiдплату. Присяйбiг, кметi стямляться i не втримаються, прийдуть па раду. А вже на радi забудуть про Каломелу i про те, що хотiли вчинити з Каломелою. Не вагався, надумавши, подався до роду й сказав тим iз родакiв, па яких найбiльше звiрявся. - Ви ла┐ш'ут'е комоней, iiо┐дите в далеку дуть - кликати тиверцiв та уличiв в похiд на утигурiв. Ви, - киинув iншим, - також лаштуйтеся, по┐дете зi мною по землi Кутригурськiй збирати пiд ханську руку всiх, у кому горить бажання мсти-вiдплати. I тiльки згодом уже, нiби мiж iншим, довiрився комусь одному: найперше вiдвiдають вiрних. Вони - опора i падiя ханства, на них i уповатимуть у заходах сво┐х. Поголос не забарився рознестися мiж родiв, i хан Завергав не вiдмовився вiд того, що казав: сам уст роми а йогу в стремено й подався по землi Ку┐ригурськiй шукати содругiв та соузникiв i слiв сво┐х послав по сусiдах. Одна бiда: пожиток був iз того замалий. Вiдвiдав одного а колишнiх вiрних - удав, нiби не чу║, куди його кличуть, вiдвiдав другого - подивився, нiби на дивака, що верзе нiсенiтницi, i теж промовчав. Третiй, четвертий i п'ятий були милостивiшi: вислухали, одначе сказали опiсля: - Покарай, хане, жону свою, зрадливу утигурку, або ж поверни ┐┐ не менш зрадливому вiтцевi, лиш тодi мii прийдемо до тебе й порадимося, коли i як вiдплатити утигурським iатям за кров i сльози наших кревних. Бачиш, що лишилося вiд нас, завдяки ┐┐ старанням? Вiн бачив, як не бачити. Багато з того, що громилося татями, встигли прибрати, та ще бiльше залишилося свiдкiв татьби. Замiсть наметiв, у яких жив кметь, родовi мужi з вiдприсками роду - родинами, стримiло лиш кiлля, замiсть похiдних жител - критих повозiв, стояли ┐хнi недопалки - осi, розводи, колеса. Все iнше згорiло чи було вкрай понiвечене вогнем. Мужi здебiльше тим i займалися, коли над'┐здив до них: складали вози, гнули сире, щойно зрубане дерево, яке етапе потiм кiстяком фургона-накриття, або вкопували те ж дерево па мiсцi колишнiх наметiв, носили з рiчки очерет i обставляли дерево очеретом. То вже не буде кругле й просторе житло, в якому могла помiститись родина. Замiсть намету стануть у ряд два, а то й три гостроверхi куренi. Затишок у них, щiльно ушитих очеретом, може, й лiпший буде, нiж у наметах, одначе тiснява та незручнiсть нагадуватимуть щораз: були колись зручностi, був достаток I Привилля всього того що попало допiдлих i пiдступних татей, iменованих утигурами. А ще ж iз тварi коли й уцiлiло щось, то хiба для розплоду, що рiд порiдшав мало не на половину. Хiба те не поло кожного iюгпрм, но розпiтрпс болея i злобою груди? Дииись, хаио, i iiцлi'iпай: у кижiшi ридi .тiльки й мужiв та отрокiв, що ходили з тобою за Дупай тiльки й жон, що малеча та старипя. Як житимуть i множитимуться, коли в родi старi iа малi? Де вiзьмуть мужам, отрокам жои? У сусiдiв? А ┐жа звiдки вiзьметься в родинах, коди приведепi з-за Дунаю комонi - ото i все, що мають. Знов доведеться йти до сусiдiв i брати гвалтом. Погибель жде, хане, роди тво┐, плем'я тво║, а ти грi║ш при боцi ту, що накликала на люд бiду-безлiття. - Вона не винна. Тому й не вiддаю на суд вам, на кару, що бачу: не винна! Не забувайте: над нами ║ Тангра, вiн не простить нам невинно┐ жертви! За одною карою пiде iнша, за iншою - ще iнша. I iак аж до згуби-загибелi. - Утигурiв не кара║, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п'ють кумис, лежачи на перинах. кдине, що мiг сказати на те: ще покара║, - та й подався до свого стiйбища. Був похмурий, як сама похмурiсть, i гнiвний, буцiм би сам гнiв. Каломела бачила те i не зважувалась питати, що ви┐здив. Нишкла поодаль i млiла серцем. Бо хмурiсть його ие обiцяла втiхи, а гнiв - i поготiв. Певно, нема║ чим хвалитися хановi, як не похвалились i сли, вернувшись вiд антiв. Тиверцi самi не зважилися йти на утигурiв i хановi не радили, а уличi що бiльше сказали: над ними i ┐хнiми родаками - полянами висить меч обрiв, те й роблять, що вторгаються в ┐хнi землi. А обри приятелюють з утигурами i вже купно з вими хиляться до щедро┐ па золото Вiзантi┐. Не певнi що буде само так, одначе й побоюються зачiпати утигурiв, аби не накликати на себе гнiв обрiв. Отож i виходить' нiхто не зважу║ться подати хановi руку. А коли не зважуються чи зумисне не хочуть, на що можна сподiватися про який супокiй може йти рiч? Лиша║ться одне з двох┐ або сидiти й уповати на Небо, або iти до вiтця. Була б певна, що це дасть щось, таки пiшла б. Та ба, нема║ ┐┐ певностi. Музi; правду сказав: над тим, що взято у кутригурiв, i вiтець ┐┐, хап Сапдiл, не властен. Бралося ж бо мечами, а ┐хпiх вiддавна iспу║ покон: хто що взяв, тому те й належить. Завергак тепер уя.е не засиджу║ться бiля не┐, тим паче вдень. Кличуть - iде, i не кличуть - теж iде. ┐┐ ж Каломели, нiби п ломас в iiаметi. Про родакiв його и говорити не доводиться. I заходять - не помiчають, i зустрiчають - теж. Або ж позирають скоса та вiдвертаються, стрiвши, i тiш уже кажуть: це все через тебе. Як ║днатися з такими i '┐й зиаiiдс ризриду сирод таких? О Небо! Колись хоч Завергап був утiхою, бо знала: всесильний вiн тут, на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надiйною загородою. А нинi й вiн не просто сторониться ┐┐, чу║, холоне серцим. То ж погана прикмита, якщо не помиля║ться, якщо це справдi так, то - кiнець. Лякалась того i старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна була прислужитися челядина, норовила першою завважити усi мужевi забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як ту┐, була повсюдно, мало не на кожнiм кроцi пiдкреслено iцирою з ним, i все ж не вiдчувала тi║┐, що тiшила колись, вза║мностi. Щось нуртувало в Завергановi i мучило Заьергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись. Що ж ┐й вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що? Бачила, в'яне, мовби пiдтята билина, чула, втрача║ пiд ногами твердь, а з твердю i певнiсть, що мука ця минуща. I саме тодi, як бiль розривав груди, а вiдчай доходив, вдавалося, краю, там, у глибинi ║ства ┐┐, скинулося щось i нагадало про себе раз, нагадало i вдруге. "Дитя", - майнула, не забарившись, мисль, а слiдом "за мислю зродилася й пiшла гуляти всiм тiлом радiсть. Вона непраздна, у не┐ буде його дитя! Небо високе, IIебо чисте. Небо всеблаге! Та це ж i ║ вiн, рятунок. А так, це i ║! Дiждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду i скаже: "Свiте мiй ясний, радiсть-утiхо, заступнику вiд кривд людських i кривдникiв! Чи вiда║ш, що в нас iз тобою буде в недалекiм часi дитя, син-первiсток, опора роду i втiха серцю? Дай руку, коли не вiриш, послухай, як стука║ться вже вiн, проситься на свiт i волiс жити в свiтi". Заверган оживе, почувши те, скине з себе камiнь гризот i повиностей, воздасть належне жонi i стане прихильним до не┐, як до того клятого походу i до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть: "Вона - мати ханового сина, про не┐ не смiйте думати. Носилася та и носилася зi сво┐м намiром освiдчитись хановi, норовила та й норовила вибрати слушну нагоду, а лiпшо┐ за нiч не могла вигадати. Тодi вiн буде ласкавiший iз нею, а вiдтак прихильнiший до не┐, анiж удень. Та й темiнь, близька присутнiсть жаданого мужа нададуть одваги. А так, чи хан видiтиме поночi, як пашi║ ┐┐ вил, сльозяться щастям соромом очi? Лиш там, у ложi лише за и l'приглядиш теменi и годитиметься казаiи таке. Ждала ночi - тремтiла тiлом i свiтилася тривожною радiстю, ждала хана в ложi - знову тремтiла. Не вiдала, як це зробить, одначе певна була, зробить лиш тодi, як вiдчу║ на собi знак його особливо┐ прихильностi. Тако┐ митi Заверган буде розчулений, а вiдтак щедрий па добро. Вона й скориста║ться тi║ю щедрiстю: пригорнеться до нього i скаже: "А зна║ш, муже мiй, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю Небо, аби то був хлопчик, надiя i опора роду твого". Була натягнута, мовби тятива на луцi. Бо ждала: ось зараз зайде вiн пiсля омивання, ляже й не втрима║ться подасть його, знак особливо┐ прихильностi. Здавалось, не витрима║ ждучи. Вiдчу║ найменший порух його руки i лусне, як луска║ тятива вiд зайвого зусилля. А хан зайшов, улiгся в ложi i мовчить. - Ти так i не повiдав меиi, повелителю, - заговорила перша, i заговорила таким голосом, що й камiнь, здавалось, не лишився б байдужим, - кажу, так i не повiдав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справдi звабна, що нашi кметi так тягнуться до ве┐, ладнi йти мiж чужий люд, аби лиш туди. - Земля справдi багата. - Не сказав, як звикла чути: Каломелко, та то не бiда, зате он як умиротворено каже: - Степу там не менше, нiж у нас, i степ плодоноснiший. А ще е покритi непроходимими лiсами гори, автихгорау звiра, птаства, медоносних бджiл - тьма. I в благодатнi долини в горах, течуть медоноснi рiчки з гiр. Там не бува║ спечно┐ днини, не дмуть спустошливi суховi┐ - на путi ┐м ста║ море i стають гори та вiльгiсть вiд рiчок що течуть iз гiр. - Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? - пiдвелася на лiктi, присунулась ближче, обда║ мужа теплом свого дихання. - В тiм-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На нiй не так просто прийти i сiсти. Кметi цього не розумiли, принаймi до походу, чи зрозумiли пiсля i вивiдати не мав часу. Оскаженiли вони на нас, Каломелко, за пiдступнiсть i татьбу вiтця твого, коли б знала як оскаженiли .Забракло слiв сказати щось на те, зате не забракло сердечно┐ прихильностi до мужа (таки сказав його, усолоджепи для ┐┐ вуха слово: Каломелко. Тож i не стала ждатц, ноли подаст i, ┐й знак свос┐ прихильностi, - сама подала його. Тицьнулася вимитою пахучим зiллям голiвкою до плеча й принишкла, жде, що хап на те: обнiме, приголубить чи лишиться холодним до ┐┐ розчулення. Ба нi, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горiлиць, запустив пiд покривало руку, обняв ┐┐, пагу й гарячу, в задавненому чеканнi ласки. Аж захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б вiд щастя, та не хотiла втрачати сподiвано┐ митi: хто вiда║, чи буде така вдруге. - А в мене радiсть для тебе, - не сказала - видихнула разом iз теплiнню, що розпирала груди. - Радiсть? - Так. Непраздна я, муже мiй i повелителю ласкавий. Ношу пiд серцем дитя тво║. Далебi, й висловитися не встигла ще, як вiдчула: хап не радий ┐┐ слову-сповiдi. Сiпнулась i видимо змалiла па силi мiцна перед цим рука, уклякло тiло, затамувався вiддих, та й увесь вiн, хан, занiмiв на невизначено тривалий час i нi пари з уст. А те нiмування примусило уклякнути й Каломелу. Чу║, хоче подати голос, спитати, пй це тiльки зда║ться, вона, не ║динижди перестрахана, знову згущу║ вад собою хмари, чи все, що дума║ про ханове нiмування, видимий страх, таки правда - i не може: браку║ сили, браку║ й дару слова. - Ти... не радий нашому дитятi?! - ледве витиснула з себе, а було таке враження, нiби крикнула на повний голос. XIII Колись гнiтила всього лиш непевнiсть та страх навiдував час вiд часу, а думалося: он яке безлiття обступило. Iiипi ж роздира║ серце пекучий бiль i ще пекучiша образа, утвердилась i стала володаркою ║ства повна безнадiя, а Каломела не зняла одного з ханових кинджалiв, що пх, нiби зумисне, он скiльки почепили на стiни, i не прохромила себе, користуючись вiдсутнiстю хана, не пiшла, полонена вiдча║м, до Онгулу i не стала шукати розради в його тихоплинних водах, ба навiть те, що видавалося певний час найбiльш можливим: сiсти потай на подаровану ханом i звиклу вже до не┐ кобилицю й помчати, доки спить невдячний кутригурський рiд, до Широко┐ рiки, перепливти, тримаючись за гриву, ┐┐ води i вдатися коли пе до вiтця, то до матерi, хай прийме й утiшить свою нещасливу доню, - навiть цей видимо рятiвний намiр змушена була цигаситп в собi. Бо як ииропливи через таку рiку, як Широка, коли мужi не зважуються долати ┐┐ без плотiв, i як житиме в матерi з народженим без мужа дитям? Лiпше в Онгулi шукати для себе прихисток, анiж там. Та ба, i в Опгул не насмiлю║ться пiти. Чу║ серцем, зневажена й потоптана всiма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого i що упова║? На мужа свого? Так вiн же нiчого не обiця║ ┐й! Коли до нiчно┐ розмови ще якось бував iз жоною i зважав на жону, то нинi i на нiч не завжди об'явля║ться. Де ┐здить, чого шука║, одне Небо вiда║. Невдоволений, бач, що попрiкнула крижаною байдужiстю до ┐┐ надi┐, що не повiрила запевненням: не байдужий вiн, всього лиш стетерiв з несподiванки. А як же може вiрити, коли ляк його крикнув ┐й неприхованим криком, коли й пiсля то┐ нещасливо┐ ночi помiча║ за ханом зримiшу, нiж колись, зажуру-каяття? Про що вiн дума║ вдень i вночi, коли не про жону утагурку, що народить йому дитя, в кронi якого буде домiшок кровi ненависного йому племенi? Певно, повiдав ужо про це в родi сво┐м, певно, сказали: мало суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурiв. "Отче, отче! - плаче невтiшним плачем. - Нащо ж вi┐ вiддавали мене мiж чужий люд, коли дозволили собi так повестися з тим людом? Заверган правду каже: такого пе прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й розплачуюсь". Живий, кажуть, про живе дума║, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все, що можна було передумати в ┐┐ безвиходi, пе раз уже передумала, в усi щiлини, що могли бути рятiвними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли нема║ рятупку, що лиша║ться робити? Дiждалася дня, ждатиме ночi. Нiч усiм да║ться для сну, а сон у цiм збаламученiм свiтi чи не ║дина полегкiсть. Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тодi вже, як темiнь огорнула ханове стiйбище. Зате добре примiтила: коли зайшла до намету старша Заверганова сестра i, розбудивши ┐┐, велiла одягатися, поза наметом стояла непроглядна темiнь, накрапав дощ. - Пощо так? - Хан велiв. Утiкати тобi треба. Казала ута║мничено i поводилась ута║мничено. Схоже, що за ┐┐ ута║мниченiстю хова║ться хай i жорстока, все ж правда. Проте i сумнiв не забарився вiдвiдати. Досi ханський памст був ┐й падiиною схованкою, тут пiхто не мiг посягнути на не┐. Куди ж втiка║, коли иоза намитом - недруги i недруги? Знову тремтiла вся й заточувалася вiд змалiння сили в тiлi, а проте й поспiшала одягаючись. Може, й справдi так треба. Може, й ханове стiйбище неспроможне вiко оберегти ┐┐ вiд знетямлених жаданням мстити? Мiг" же Заверган, знаючи, що бiда насува║ться, домовитися з котримсь iз вiрних, аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що вiдав: насува║ться бiда, а жони нема║ де прихистити. Тепер знайшов його, прихисток, i кличе. I та, що виводила з намету, i тi, що саджали па засiллану вже кобилицю, були з роду Завергаиа. Тому й не подумала перечити, робила те, що велiли. Лиш тiльки спитала перед тим, як мали рушати вже: - Де ж муж мiй, хан Заверган? - А там, у содругiв сво┐х. По┐хали. Гнали комоней навскач, довго, аж поки не вiдчули: i самi стомилися i комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, i знову навскач. Так до самого свiтання. Лиш на свiтанок сказали ┐й: - Тепер усе, тепер ми в безпецi. За ночi не силилася навiть пiзнати, де вона, куди везуть ┐┐. Зараз те й робила, що розглядалася. Пiд копита слалася давно не ┐жджена й поросла вже всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рiвний, хiба що де-не-де перетятий пологим видолинком степ. Чогось же примiтного в юму степу не могла нагледiти. - Чи довго ще ┐хати? - поцiкавилася в старшого серед мужiв, що супроводили ┐┐. - Стомилася? - одповiли цiкавiстю на цiкавiсть. - Потерпи, скоро перепочинемо. Отам, - показав пугою, - ма║ бути пiд, а на поду - гарна паша для комоней, водопi Гi та й затишок для всiх нас. Вiн, певно, добре знав цю путь, як i степ довкола путi, за першим пагорбом впав у око доволi-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку зблиснула пiд сонцем вода. - Ось i ║ воно, мiсце нашого перепочинку. Тепер тiльки, як звiльнилася вiд стремен i стала на рiвнi, вiдчула, яка вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при водi, по-справжньому. Доки мужi розсiдлували комоней, затим давали пм можливiсть зчахнути перед водопо║м, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та мислила про себе: яке то благо - чистi води землi. Що робили б, тим паче вдень, пiд спекотиятiм сопцо┐м, коли б довелося ┐хати, а довкола am краплини водицi? Стратили б силу i впали вiд задухи комонi, за комонями й вони, иутiшки. ┐жу можна взяти з собою, можна добути при потребi в степу - он скiльки дрохв бачила з сiдла кобилицi, досить пiдкрастися, влучно прицiлитись - i матимеш смачну печеню. А води з собою багато не вiзьмеш, мусиш ждати, доки натрапиш ца рiчку чи пiд, почайпу при поду. Та й прохолода on яка iде вiд води. Не було б тут мужiв, не втрималася б, зняла б, iз себе спiтнiлi в путi обладунки й скупалася б, як колись бувало, на берегах Бiло┐ рiки. Знов розглянулася i зацiпенiла: стривай, а отой густо порослий очеретом острiвець, що вiдiйшов, мов пустотливе дитя вiд матерi, на добрий десяток крокiв вiд берега й хизу║ться сво║ю витiвкою, вона немовби бачила вже. Так так, бачила! Ось тiльки коли: як об'┐здили з мужем землю його пiсля воседля а чи ранiше, як родаки везли ┐┐ на Онгул з-за Широко┐ рiки? Йой, лишенько┐ Таки тодi, як везли ┐┐ з-за Широко┐ рiки. То се тепер правляться а нею до утигурiв? Мають намiр повернути свою ханшу зрадливому вiтцевi i тим навiчно розлучити з Заверганом? Де й сила взялася. Скинулася, буцiм би наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кiнець, щось хоче вдiяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлi i намiри злилися в одне незрозумiле "нi!" й стали зашморгом на ши┐. Цiлиться пiдступитися I- -до найстаршого з мужiв й одразу ж передуму║: вiн - той кому доручено переправити ┐┐, вiн нiчого не скаже; порива║ться до середульшого - i знову спиня║ться: чи середульший належить до тих, що пiдуть супроти старших? Вибiр випав на найменшого - отрока Саура. Вiн (давно примiтила) частiше i довше, нiж iншi, затриму║ на нiй повитi сумною поволокою очi, чи ю всього лиш спiвчува║ ┐й яко жонi родака свого, чи вподобав ┐┐ за час цих мандрiв i, як всякий молодець, не вмi║ приховати жадання серця. В усякiм разi, ║ якась сподiванка: такий не повинен бути жорстокий iз нею. - Caуpe, - пiдiйшла, коли напував огира i був далi, нiж досi, вiд родакiв сво┐х. - Чи не скажеш менi, Сауре, куди ми трима║мо путь? Вимiряв пильним, таким же сумовито-спiвчутливим, як i донедавна, оком i вже потiм вiдповiв; - Далеко, Каломело. - пй... не хочеш чи тобi не велено казати менi? I знову удавав тiльки, що розчiсу║ й пригладжу║ мокруватi ще здухви┐ш гнiдого. - Нащо казати, сама невдовзi пересвiдчишся. - Виходить, правда се: везете за Широку рiку, до вiтця Сандiла? Виважив прихильним поглядом, а сiвердити таки не ствердив. - Я ж бачу, - жалiлась i плакала вже. - Я пiзнала мiсце, де спочивали, коли везли мене до кутригурiв. Тепер назад правите. Це Заверган повелiв чи ви вчинили всупереч волi Завергана? Зглянься, скажи, - благала, не пiдвищуючи голосу, - хай усе вже знатиму, хай буду убита до кiнця! Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, iiа огира, що вдовольняв спрагу водою, i мовчав. Що мала робити? Кричати? А хто зважить на ┐┐ крик? Покликати? А кого? Кутригурiв? Зрадливого мужа чи зрадливого вiтця? Усi вiдвернулися вiд не┐, себе липi тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою - байдуже. Така, що обернулася б i пiшла куди очi дивляться: у степ - то й у степ, у воду - то в воду. А вiдiйшла вiд Саура не далi як на четверть стрельбища - й упала, надломлена безлiттям, долiлиць. Жалiлася не знати кому i плакала. - Чого вона? - суворо поцiкавився привiдця. - Пiзнала мiсце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо ┐┐. Привiдця глянув у той бiк, де побивалася ханша, i знову до Саура: - А ти, яко всякий нюня, допомiг, звичайно, пiзнати. - Не я, - ошкiрився отрок, - пiд допомiг пiзнати. - Не противилася, коли пiдiйшли i сказали: "Пора, ┐демо далi". Одначе i в путi не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилицi пiд ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, i мовчки витирала ряснi, часом удушливi сльози. Лише тодi, як над'┐хали до Широко┐ рiки та стали думати-гадати, як перебратися через не┐, зiбралася на мислi й сказала: - Робiть плiт. Уплав я iто здолаю цi║┐ широчiнi. - Не бiйся, - змилостивився привiдця. - Уцлав i до пошлемо, шукатимемо перевозу, Пошуки тi забрали в них чи не бiльше часу, анiж п\-тт, iз Оiнулу. Подалися ьiшз - нема та й иема кутригурськттх стii┐бiтщ, "к i кутргггурiв. Лише слiдп вiд ┐иа, iци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурiв, бiльша пiчого. Довелося правитися у верхiв'я i мало не до порогiв. Л то не блигомий свiт та й путь не з торованих. Усяк бувало: i об'┐здили хащi, i пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стiйбище та домоглися iменем хана перевозу на супротивний бiк. Люд начуваний татьбою та й сам сусiдив не з лiпшими, анiж утигури, татями - з обрами, тож неохоче зважувався везiи ┐х на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стiйбищi чи й гримати на них. Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати плiт - невелика мудрiсть. Коли уже взялися за дiло, не забарилися з ним. Гiрше було, як вели на плiт кобилицю: вопа нiяк не хотiла розлучатися з iншими кiньми. Уперлася - i хоч би що. Коли ж завели силомiць, мало не пересягнула через огорожу. Далебi, й не заспоко┐ли б ┐┐, коли б не пiдiйшла Каломела та ве укоськала ласками, словом-утiхою. Скiльки пливли, стiльки й промовляла до нсвдоволено┐ насиллям тварi та жалiлася на людей укоськуючи твар: "Що вдi║ш, - казала. - Беззахиснi ми, а беззахисним одне лиша║ться - покладатися на милiсть сильнiших". Хапша не радiла з того, що наближа║ться до землi батькiв сво┐х, одначе й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зiйшла па берег та стала лаштуватися до вiд'┐зду, i та, остання ┐┐ певнiсть здимiла. Тi, на кого покладено було викопувати волю кметiв, а вiдтак i родiв кутригурських, но дали ┐й сiдла. Схопили, легку i безсилу супроти ┐хньо┐ сили, поклали на спину кобилицi й заходились умотузовувати. Ноги туго зв'язали пiд черевом, руки - ┐┐ iд шисю i, не вдовольнившись тим, стали уперiзувати сирицею й тiло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрiбно противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть пiд не┐, пащо умоту:ювують, не церемонились i не хоиалися вже .ч намiрами. - Так трепа, - сказали. - Нехай хаii Сатiдiл зиас: починi┐стьсн и;iра ;!а його татьбу н землi нашiй. 1 буде вона жорстокiшою. ;шiж вiн може сiiбi мислити. Зняли для певностi повiд, узду i цiiьохi┐улi┐ i.ибплицю пугою. XIV Минали днi, а хап Завсргац пс зважувався повернутися до свого стiйбища над Онгуяом. Певен був, кметi не забарилися вчинити з Каломелою те, чого так довго й уперто домагалися, й лякався тi║┐ певностi. Об'┐здив стiйбища в степу, питався в тих, що стояли па чолi стiйбищ, скiльки во┐в можуть виставити, коли настане час вiдплатити утигурам за пiдступнiсть i нашестя, чи всi, як кметi, носять у серцi жагучу потребу вiдплати-мсти, а думкою те й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж правда, що Каломели нема║ вже там, як це може бути, щоб не було? Повернеться, а колись же мусить повернутись - i не застане жони, не буде обласканий при зустрiчi, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася його жона. "Клятий Сандiл! - лаявся подумки, а iнодi i вголос. - Дорого заплатиш ти менi за Каломелу. Ой дорого!" На кме┐iв не нарiкав уже i свою згоду поквитатися з Каломелою, аби прихилити ┐х до себе, не згадував. В усьому звинувачував Сандiла та його плем'я, на них гос'iрив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час повернутися до стiйбища на Онгулi, а в стiйбищi - до великохапського намету, чув, малi║ на силi, ноги вiдмовляються нести. Ладен був вигадати щось, аби не йти туди, до житла, в якому - зпав - замiсть жони i виплеканого ┐┐ турботами затишку, застане пустку. Та як не пiде, коли то його жи┐ло. В iншому пе приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться подивуватися: хан бапу║ за зрадливицею? Хановi шкода, що вона дiстала по заслузi? I пiшов, i сидiв при свiчi до глибоко┐ ночi, i сумував, як, може, не сумував за вiтцем сво┐м, матiр'ю, що доволi рано попрощалися зi свiтом, полишили його мало не самотнього в цiм свiтi. А настав час одходити до сну, покликав челядникiв i звелiв готувати для нього омивання. "Так пiзно?" - питали, одначе тiльки очима та видом ще. Уголос нiхто не смiв казати таке хановi. Зате коли помився та лiг у ложе, одважились i поцiкавились: - Може, хан при свiтлi спатиме? - Чого б то? - подивувався i тим поклав край розмовi з челядниками. Заснув, як пiсля всяко┐ купелi, i доволi швидко i мiцно. Заколисалося зворохоблене подiями останнiх днiв сумлiння, вгомонилися бентеги, хай i надiйно прихованi, все ж каяття. Тiло, розум, всеньке ║ство заполонила вольготпiсть, вiдвiдало якесь дитинне вдоволення всiм. Л ужи вдоволення дало простiр химерним, як iiа здоровий глузд, снам. Колись, за раннiх оiрочих лiт, з усiх молодечих схильностей i захоплень Заверган давав перевагу ловам. Збирав до гурту кiлькох таких, як сам, сiдлали пiдстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах огирiв i правилися у верхiв'я Онгулу - туди, де не було стiйбищ i де привiльне почувало себе птаство - гуси, крякви, лебедi. Комоней пускали пастися, самi ж забиралися в зарослi верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться облюбована здобич. Поцiляли в не┐ здебiльше стрiлами, а проте молодеча вигадка нерiдко спонукали його й до iншого способу ловлi, надто коли хотiлося привезти додому живими лебедя чи добiрну гуску. Хто вигадав таку ловлю, не пам'ята║. Певно, задовго до них ще, та найбiльше схильний до не┐ був вiн, Заверган. Роздягався до наготи, ховався при самiй водi в очеретi й ждав, доки наблизиться привiльне й безпечно почуваючий себе табун гусей, спарованi сердечним ║днанням лебедi. Коли ж наближалися, брав у рота наготовану заздалегiдь очеретину, пiрнав нечутно i так же нечутно пiдкрадався до гусей чи лебедiв. Тодi вже, як бачив перед собою чи над собою рожевi лапки, випльовував очеретину, хапав обiруч здобич i тримав ┐┐ доiи, доки не розлетиться потривожена з'явою людини, решта табуна. Гуси не так ще, а лебедi боролися довго й завзято, так завзято, що не в кожного вистачало сили i мужностi виходити з то┐ борнi звитяжцем, тим паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою, а другою гребтися до берега. Цi║┐ ночi наснилося майже те саме, що було колись наяву. Сидiв, принишклий, в очеретi, й терпляче ждав, коли наблизиться до нього снiжно-бiла, з царственою короною на головi лебiдка. Не лебiдь, хоч вiн був поруч, саме лебiдка: надто вже зваблива була вона видом сво┐м, молодечою невиннiстю i чистотою. А лебiдка не поспiшала зближатися, обiймалася з лебедем, охоче пiдставляла голову, коли лебiдь цiлував та милував ┐┐, потiм збадьорювалася, поривалася злетiти на радощах, та передумувала i обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробiгала по синiй поверхнi рiки кiльканадцять ступенiв i знову поверталася до лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цiлий розмах рук крилами, цiлувалась та милувалась обнята. За тим милуванням i пiдстерiг вiн ┐┐, радiв, що схопив надiйно, не випустить уже. I таки lie випустив би з руiн, коли б цс сталося диво: iю вiп осилив лебедицю й тримав на водi, лебедиця змахнула дужими крильми, вихопила Завергана з води й понесла над рiкою, а згодом - над степом. Отетерiв, не йме собi вiри. Хотiв було пустити ту диво-лебедицю, та розглянувся i схолонув серцем: вiн надто високо пiднiсся, щоб зважитися i сягнути з тако┐ високостi вниз. Лишалося ║дине - ублагати лебедицю. Ще раз скинув на не┐ наполоханий погляд i заволав диким лементом: його несла не лебедиця - Каломела, крила тiльки мала широкi та бiлi замiсть рук. "А-а-а!" - почув свiй голос i лупнув, облитий холодним потом, очима: хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення. - Вставай, хане, жони тво║┐ кобилиця повернулася. Усе ще не вiрив чи не мiг втямити, повiривши. Був таки в сво┐й ложницi. На столi горiла, як i звечора, свiча, а поруч сидiв челядник i торочив щось перепудженим, як i в хана, голосом. - Яка кобилиця? Звiдки повернулася? - Та, що на нiй завше ┐здила ханша, що була переправлена купно з ханшею через Широку рiку. Звiдтам i повернулася щойно. Пiдiйшла до самого намету i покликала тебе голосним iржанням. Тепер аж второпав, що кажуть йому, i засу║тився, почав одягатися. - А ханша? - надумався i запитав. - Що а ханшсю? - I ханша при кобилицi. Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму тривожну i непри║мну вiсть. Тому не став допитуватися. Перший ступив до виходу, нацiлився йти в нiч, та одразу ж i спинився: кобилиця заiржала благально-клично, схоже, що потiшено, й пiшла на зближення з ханом. А зблизившись, довiрливо торкнулася мордою в груди, потiм - Заверганового виду. Зимно зробилося вiд тi║┐ ласки. Затремтiв усiм тiлом i заходився обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на ┐┐ спинi Каломелу, сахнувся злякано i укляк. - Вогню сюди! - повелiв челядникам. - Мерщiй вогню! Та челядники не поспiшали здiйснювати його повелiння. - Чи треба, хане? - запитали стишено. - Збiжиться люд, пiде землею поголос. I без вогню ясно. - Що? Що ясно? - Жиiiа гноя мир┐'иа. Воиа, як бачi┐┐и, iiрiшогузована до кобилицi, не iнакше, як втопилася, коли твар пливла через рiку. - Ви певнi, що мертва? - А так, удостовiрювалися перед тим, як будити тебе. Зроби iнше, хане: поховай ┐┐, доки спить стiйбище, за локонами роду нашого. Хай не глумляться бодай по смертi. Не повiрив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення i знову не повiрив: заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намiр внести ┐┐ до намету, пересвiдчитися при свiтлi. Та недовго тратив на те час i зусилля. Одне, впевнився: надiйно замотузували ┐┐, без ножа не визволити з пут, а друге, сумнiву не лишалося: Каломела таки мертва. "О Небо! - простогнав. - Це треба було статися такому. Чи я хотiв, щоб саме так сталося?" I розглядавсь, i поривався кудись, а нiчого лiпшого не вигадав. - Сiдлайте комоней, - повелiв. - Берiть кобилицю з утопшою, заступи, по┐демо за стiйбище. Куди вiв усiх, i сам, певно, не вiдав. Далi вiд роду i тих людцiв у власному родi, котрi i мертвим не дають супокою, чи таки обрав мiсце, де похова║ Каломелу за поконами предкiв i прагнув того мiсця? Пiди та знай, якi в нього умисли. Може, всього лиш утiкав вiд гадки: як це сталося, що Каломела он скiльки днiв i ночей блукала землею утигурською i нiхто не визволив ┐┐ з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям? Вiдала, де домiвка, й подалася вслiд за тими, що полишили ┐┐ в утигурах, до сво║┐ домiвки? Чому ж тодi так довго добиралася? Утопила жону, долаючи таку широку i таку неспокiйну часом рiку, чи уморила голодом i спрагою? к про що думати Завергановi i ║ вiд чого втiкати. Тому й жене так огира - ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, i тодi вже, як спинився та дав можливiсть розглянутися при рожево-голубому багаттi, що розгоралося край неба, збагнули й сказали самi собi: хап знав, куди везе жону; це