ь Тиверi, а не нагодиться, рiшенець прийме вiн, княжич. Тож най так i буде, як домовились. Втiхи, як i радостi, виказувати не слiд. II Земля при Втiкичi i небо над Втiкичем багатi на знади, та чи не найзнадливiшi серед них - дорiдна нива в долах, м'яка теплiнь над долами. Мина║ другий десяток лiт, як поселилися тут з ласки ки┐вського князя тиверцi, а нi разу не звiдали, що таке згубна спекотнява в розпалi лiта i що - вiтри-суховi┐ з пустельного Леванту. Ото тiльки й прикростi було, що випало освоювати необжитi окра┐ни Заросся та зазнавати лютих морозiв, снiжних завiй у тотих окра┐нах. Надходила теплiнь - удостоювалися й благодатi, а паче всього на передлiттi, коли буяють зелом доли, почина║ медоносити лiс. Стелиться тодi вiд краю до краю зелене море трав, вбира║ться у новi шати закучерявлене верховiття дерев по яругах, радi║ плодоноссю матерiземлi i славить землю-плодоносицю численне птаство - у лiсi й у полi, а надто над полем, у тому пiднебессi, де млi║ вiд щедрот Хорса аер i звiдки одкриваються не окремi, звабнi для ока околi┐, - уся земля. Комонникам, що правилися до Втiкича раннього досвiтку, а вздовж Втiкича - тодi, як благословлялося на свiт, було не до околiй i не до зваб у околiях: над рiкою клубочились тумани, най не тi, що пробирають до кiсток, все ж густi й повсюднi. Чи за такими догледишся до чогось? Дивись за ледь протореним путiвцем та тримайся путiвця - ото i вся твоя турбота. Зате коли вийшло з-за обрiю рум'яне пiсля нiчно┐ купелi сонце та бризнуло на доли золотими стрiлами Хорса, i княгиня, i супровiд ┐┐ заяснiли лицями й стали доглядатися, як тануть пiд тими стрiлами густi й повсюднi досi тумани, як корчаться, танучи, й вiдступають ближче до видолинкiв, узлiсь та яруг. Iз сивих стали бiлими й вiд того якимись химерними. Тиснуться до землi й згущуються, тиснуться й згущуються, гейби просяться лишити ┐х бодай у цiй до краю згущенiй малостi. Залитi сонцем доли набирають вiд того вирайсько┐ лiпоти i вирайських знад. Таке хоч спиняйся i милуйся ними. Бо не завжди ма║ш нагоду бачити бо турбота дня укорочу║ та й укорочу║ можливостi 'доглядатися до спокус земних, не кажучи вже про вирайськi. По якiмсь часi рiка круто вигнулася одесную й вихопилася на рiдколiсся, а там i в поле. Доволi широке було воно тут, таке широке, як нiде iнде. По один бiк путi, що облишила вигнуту лукою рiку i йшла тепер полем, половiло пiд сонцем i гнало лiнивi хвилi чисте й дорiдне жито по другий - кипiла бiлою повiнню дикуша. Вiд житнього поля напливала на комонникiв лиш велич та краса вiд дикушi - i медовi пахощi. Такi п'янкi, аж дух забивали. Княгиня Зорина перша захмелiла вiд них i спинила огира. - Чи║ се поле? - обернулась до сотенного. - Общинне, достойна. - Знаю, що общинне. Волостелини у нас не мають ще свого поля. Яко┐ общини, питаю? - Закутсько┐, далебi, вона сусiдить iз нашою. Помовчала, доглядаючись до поля чи до одмiн, що вiдрiзняли оброблене людськими руками поле вiд необробленого, i вже потiм додала, рушаючи: - Гарно уходжепе поле. Минулого лiта, пам'ята║ться, не було таким. - Нового релейного старосту обрала община, тому й поле ма║ невпiзнанне. - А чому я не вiдаю про тс? - Певно князь Богданко вiда║, за нього видбувалися одмiни. Приострожила сильнiше, нiж досi, огира, вела перед i мовчала. Лише розглядалася довкруж та являла вдоволення сво║, розглядаючись. Обшир, дорiднiсть уходженого оощиною поля тiшили ┐┐ чи та одмi┐┐а, що рiзнила уходжене поле вiд неуходженого, того, що лежало ближче до лiсу свiдком минувшини й нагадувало про минувшину? I те i друге, мабуть. Он яке буйпотрав'я було на мiсцi поля донедавна, як щедро засiвалися доли квiтом замiсть збiжжя, червленим, жовтим, бiлим, синiм, знову червленим i знову бiлим та синiм. Чи нема║ чому тiшитись княгинi що не сто┐ть осторонь вiд общинних турбот мужа свого^ що лишилася замiсть нього привiдцею всi║┐ Втiкичi i да║ лад як общинним, так i ратним дiлам на Втiкичi? Мутi гнали та й гнали услiд за Зориною комоней, аж поки знову не опинилися в лiсi, а там - i над рiкою. - Переправимося на супротивний берег, - повелiла княгиня, - Звiдтам пiдступимо до Закутсько┐ вежi. - Що ти, достойна! - силився угомонити ┐┐ сотник, - То улипький берег, там нас можуть визнати за супостатiв i повестися яко з супостатами. Та й сво┐ подивляться на нашу з'яву чи не так само. - Нiчо. Зате удостовiримося, як пильнують на вежах знаючи, що йде брань, що супостат завжди може об'явити-1 ся на обводах нашо┐ землi, i об'явитися неждано. Княгинi та ще привiдцi ратi в князiвствi не випада║ перечити. Тож i не сперечались комоннi. Мовчки погодилися а нею, мовчки й подалися через Втiкич. Рiка не така вже и широка, одначе неспокiйна, бистро й потужно несе сво┐ води в ту, що звали на пониззi Синюхою. А бистрина зносила комоней, зносила й комонникiв, набiгала невблаганно й не давала дрiбними, на лихо частими хвилями перевести подих. Гаразд, що тривало це не так уже й довго. Та й супротивний берег у тому мiсцi, де переправлялися, не був^ такий крутий, як вище по бистринi. Доправились до нього й одразу ж вибралися на твердь, а вже на твердi познiмали з себе чадиги, викрутили, як тiльки могли викрутити, не знiмаючи, вдяганку. Княгиня хоча й одiйшла далi вiд мужiв, зробила не бiльше, нiж мужi. - Доста, - повелiла. - В путi, пiд стрiлами Хорса сохнутимемо. Лiто-бо ║, пе зима. До найближчо┐, Закутсько┐ вежi не така вже й далечiнь. Одначе ┐хати треба було пеходжоним лiсом. Доки пробилися крiзь нього та зблизилися з путтю, що вела на вежу з боку уличiв, i самi змучились, i комоней змучили до краю. Одне, петляли заростями, гоi┐би лис по шкодi, а друге, мусили прокладати собi в них путь мечами. А те пе лише поту, i кровi нерiдко коштувало. Той був необережний i подряпав, пробираючись мiж химерно сплетеним гiллям, вид свiй, той руки, а вже що строям дiсталося!.. Справдi, на татой-волоцюг стали схожi. Зате княгиня он яка потiшена була. Як же, цiла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте, надiйшла до не┐ з боку чужо┐ землi, а на вежi i вухом не повели. Тi спали пiсля нiчних чат - i спали, ясна рiч, сном праведникiв, - тi варили страву i менш за все думали про появу княгинi та ще з землi уличiв. - Ми не далi як позавчора були в них, - виправдовував себе i чатових сво┐х десяцький. - Казали, утигурiв потято на полуденних обводах землi ┐хньо┐, обрiв також погромлено й вiдкинуто прiч. Коли i йде зараз сiча, то десь при Дуна┐, а се, достойна княгиня й без мене зна║, оп як далеко. - I ви поспiшили повiрити й увiрувати в те, що сказали поселяни-уличi. А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те забули? Те пустили на вiтер? Десяцький мовчав i тим ще бiльшо┐ додавав княгинi злостi. - Завтра прийде на ваше мiсце iнша сторожа, - пообiцяла i тим, зда║ться, вдовольнила себе. - Ви ж станете перед княжим судом i будете судимi за недостойнi во┐в i оборонцiв землi сво║┐ вчинки. Пригрозила i рушила з вежi, сувора й невблаганна, рiшуча в намiрах сво┐х, а в тотiй рiшучостi зовсiм байдужа до того, що двiчi купалася в Тiкичi сама, купала во┐в, котрi супроводжують ┐┐. Так нiби се он яка при║мнiсть, нiби не можна було залишитись на якийсь час бiля ве?кi й обсушитися. "Крута норовом, - ста║ на думцi сотенний. - Бiгме, набагато крутiша, анiж сам князь. Така справдi судитиме, коли що, нi па мить по завага║ться". Траплялись па путi скотарi, по розминалася так собi, не цiкавлячись, чи┐ вони, як ся мають, траплялися весi, теж завертала й допитувалася, чи лаштують усе, що слiд лаштувати перед жатвою, чи пожнуть i звезуть збiжжя до овинiв, коли мужi не прибудуть iз боролищ вчасно? - Будьте стараннi, - радила, - та не будьте жалiсливi. Отрокiв ставте до дiла - i на жатву, i на веректу. Най знають: у вiдсутнiсть мужiв ее найдосгойшша ┐хня повиннiсть, та, що дорiвню║ ратнiй повинностi. Однi обiцяли та й розкланювались, iншi жалiлися: як пожнуть та звезуть iз поля збiжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше. - Кажiть про се релейному старостi, най подбав, аби упоралися i з тим, i з другим, а бачитиме, що не впора║тесь, до сусiдiв мусить удатися, не допоможуть - до мене. Хлiб - нашi найбiльшi статки, твердиня здоров'я i життя. Зародив вiн сього лiта щедро, не упустiть божих щедрот, вберiть i зсипте до житниць, наступного лiта може й не зародити. Певно, усю землю мала намiр об'┐хати, про все довiдатися i всiх напутити - не поминала жодно┐ вервi, а в вервi - жодно┐ общини. Тодi аж угомонилася, як досягли крайнiх на захiд сонця, а серед тих крайнiх - i сторожово┐ вежi, що стояла на путi, по якiй вiдселенцi прийшли сюди з Тиверi. п┐ зустрiли тутки як належить i, що найбiльше здивувало сотенного та його сотню, - якось незрозумiле потiшено. - Як добре, достойна княгине, - освiдчилася сторожа, - що ти нагодилася: ║ втiшнi вiстi з боролищ. - Отак? Якi ж саме? - Обрiв i ┐хнiх соузникiв кутригурiв погромлено на Тиверськiй землi. Укладено ряд, за яким обри обiцяють пiти чи й пiшли вже за Дунай, а в Придунав'┐ правдиво в незайманщинi лишаються самi кутригури. - Хвала богам! - Ано, слава й хвала! - Хто ж принiс сi втiшнi вiстi? - Гiнець iз Тиверi, вiд князя Богданка. - Явiть менi його. Княгиня Зорина пе була вже як перед сим, сувора й невблаганна. В одну якусь мить скинула з себе прибрану на обводах суворiсть, стала не привiдцею - просто собi жоною, а ще рiвнею усiм i содругом для всiх. Угледiла гiнця та пересвiдчилась, що вiн таки гiнець, й зрадiла не знати як, питала та допитувалася, як допиту║ться в такiй оказi┐ кожна жона: де князь, що з князем i його раттю, як довго ще буде там, па мiсцi недавнiх боролищ, а допитавшись та удостовiрившись: ратi слов'янськi переяли в супостата славу i переяли змогу, настав жадапий мир, а з миром повернеться пiд кожну втiкицьку крiвлю благодать, - перевела дух i прикрила в солодкiй замрi┐ вiчi. - Принесiмо жертву добрим богам. Тут-таки, на сiм щасливiм мiсцi, сi║┐ втiшно┐ для всiх митi. Знову була владна й урочиста, яко всяка жриця, i вдячна богам за здобуту над супостатом звитягу. Славила Перуна, Хорса, Дажбога i обiцялась, знову славила i знову обiцялась: люд землi Трояново┐ не забуде ┐хнього заступництва, воздасть належне сьому заступництву i воздасть достойно. Повернеться з боролищ рать - по всiй землi задимлять капища, уся земля явить сонцеликим свою щедроту i свою вдячнiсть. Вертаючись до Дитинця, Зорина втiшала себе певнiстю: нарештi позбудеться брем'я княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дiтям. А не сталося того - повинностей i зовсiм побiльшало. Князь не об'являвсь та й не об'являвсь, а князiвство перейнялося добрими вiстями та й захмелiло не тим, що сподiвалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть, аби мужi, повернувшись, вдоволенi були ними i тим, що уготували для дiтей, общини, а тотi жони взяли та й обезумiли на радощах; не про жатву пiклуються, про веселе застiлля з мужами-звитяжцями. Те й роблять, що шлють у Дитинець слiв та питаються в княгинi: "Де ж рать? Чому ║ замирення, а мужiв нема║?.." Як будеш спокiйною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он яку суворiсть, а ще бувати в верв'ях та доглядатися до ладу, яким волi║ потiшити князя, давати устави тим, котрi самi собi не годнi дати ┐х. Повертаючись одного дня з таких одвiдин та мiзкуючи в путi, ┐хати вже до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледiла нараз: з узвишшя в дiл звiльна рухався вервечкою ратний люд - попереду комонники, зй комонниками обози, знову комонники i знову обози. "Таки йдуть... - скинулася серцем. - Таки полишили Тивер i йдуть!" Приострожила огира й погнала наперерiз воям. Знала: це не втiкичi. Були б втiкичi, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не поспiшити i не поцiкавитися: хто? звiдки? Так i запитала, коли над'┐хала та осадила перед обозом нажаханого сво┐м неспоко║м огира: - Хто будете, люди? - Поляки, сестро гожа, та роси. - З боролищ правитесь? - А так. - Що ж несете звiдтам? - Переяту змогу, супокiй. - Слава богам! I вам слава, мученики боролищ! - Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми - тi, що взяли гору над супостатом i знаменують собою славу боролищ. - Кожному сво║, ано. Чи рать втiкицька, князь Втiкичi теж правляться слiдом за вами? - Ба нi, втiкичi на праотнiй землi, при князi Тиверi залишились. Пiзнiше будуть. Казали те, що й Богданкiв гiнець, а он як тiшили сво┐м казанням серце: таки правда, що сталось замирення, що ┐┐ муж i князь, живий, не на цiй, то па наступнiй, не на наступнiй, то аж на тамтiй седмицi, а буде вдома. Така усолоджена була цими добрими вiстями чи передумала, впевнившись, - не по┐хала того дня анi на недалеку звiдси вервь, анi ще кудись, спрямувала огира до княжого оседку i сво┐х кревних у тiм оседку. Дiти ┐┐, не полишенi, ясна рiч, самi на себе. Старшi - Славомир, Радогост - отроки вже, вiдданi в молодшу княжу дружину набувати ратних навикiв, молодших лиша║, коли ┐де з Дитинця, на руки наставницi. А все ж наставниця е наставниця, а мати в мати. Мусила б бути i вдень i вночi з дiтьми, дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди тодi навiдують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не вогнищани i не челядина тим паче - таки вогнищанка, продовжувачка роду й ревнива охоронниця родових поконiв. А що буде в ┐┐ оседку i що - з оседком, коли й далi отак складатиметься: муж - у походах та на боролищах, вона - повелителька Втiкичi замiсть мужа? Чи тотi покони будуть знанi й дотриманi, ба злелiянi й вознесеш превище всього? Ма║ утiшитися iншим - що пильну║, аби був лад та супокiй в усiй землi? I про те комусь слiд дбати, ано. Та хто подба║ про рiд, про спадок родовий - покони, коли не подба║ мати? Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, мiць ┐┐. Дiтей, як i вогнище, жаданi гаразди у вогнищi, Зорина залюбки вiзьме на себе. I залюбки, i надiйно, так надiйпо, як брала до се┐ ворохобнi. Чи вiн, Богданко, пе пипiався тим, чи не казав: "У твому серцi, ясна моя Зорипко, так багато пломенi, а в мислях, дiяпиях - здорового глузду, що менi нiчо не лиша║ться, як бути певним, що з тебе вийшла i дбайлива мати, i недремна вогнищанка, i.жона-усолода". У Дитинцi, а тим бiльше в теремi знов об'явилася такою яку дiти та й челядь одвикли вже бачити. I видом яснiла та обiймалася яснiючи, як ┐┐ дiвки, i смiялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня, коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усiх тривожними. А вже що щебетала до сво┐х найменших та тiшилася радiстю-пломiнню, що возбуяла на ┐хнiх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тiльки споглядати ту втiху та дивуватися маминiй втiсi, коли б не були такi малi та не жадали бачити маму ще втiшнiшою, нiж ║. - Уже будете з нами, мамцю? - поцiкавилася старша, Гостейка. - Ано, уже буду з вами, дiти мо┐ милi. Бачу, заскучали за мамкою. Лишень невтiшно чи и зле почували себе без не┐? - I невтiшно, солоденька наша, i зле. У лiсi зозулька ку║, оповiща║ всiм: "Принесла вам, людове, ключi вiд вираю", - а пiти без мами не вiльно. На подвiрницi горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та глядiли, як вона гнiздечко в'║, а нам знов не вiльно. Бо челядину ляк обсiв, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколису║: де муж, що з мужем? - Бо ┐й таки гризотно, Гостейко. Сiча йшла, Мара лютувала. - Нiби во┐, що мають мечi, сулицi, бояться Мари, - хоробриться старший за Гостейку на два лiта Ярослав. - А то нi? - мати йому. - Бо таки нi. Махне один з другим мечем - i вже нема Мари, бiжить куди втрапить, аби далi вiд воя i то┐ напастi, що може мати, коли тинятиметься мiж во┐в. Мати не насмiлю║ться перечити. Вiрить отроча, що так ║, - i пай вiрить. Колись сам пiде па сiчу, буде певнiше i надiйнiше, коли йтиме iз сою вiрою, а не з ляком перед Марою. - Може, й так, - погодя;у║ться. - Далебi, що так, бо Мари й справдi нема║ вже, малi мо┐ голубоньки. Нинi бачила полян, що правилися з боролищ. Сказали: витурено обринiв iз землi Трояново┐, за Дунай пiшли. А коли так, i Мара вгомонилася. Мир iде по землi нашiй, тож невдовзi й вiтець ваш, i муж наставницi - усi прийдуть, та~засiють втiху но оседках, та звеселять ┐х незгiрше зозулi, що приносить вiсть про настання погожо┐ днини. Ярослав тiльки хоробриться, чуючи маминi радощi, а Гостейка з Жалiйкою i в долоiii плсщуть: iшязь-вiтиць при┐де! Князь-вiтець при┐де! - Я пiду та скажу про се наставницi, - додуму║ться найменша. - Най прогонить гризоту, най зна║: для всiх пас - i для не┐ теж - настав уже жаданий свiтлий день. Зорина милостиво згоджу║ться, а про себе дума║: "У Жалiйки добрiше, нiж у iнших, серце. У кого ж се пiшла вона: у вiтця свого, князя Богданка, а чи в мою маму Людомилу? Далебi, в маму Людомилу, бо й лик ма║ мамин". Чула, пиша║ться тим, та водночас i болить ┐й вiд того: чим заплатила вона сво┐й найдостойнiшiй мамi за ┐┐ доброту? Ано, чим? Пiшла супроти ┐┐ ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смiй i думати про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, i живи, як зна║ш. "Мушу спокутувати тепер тоту провину свою i знаю чим, - надуму║ться. - Вкладу до серця мо┐х дiток ┐┐ чесноти. За старших двох не певна уже - тi в княжiй дружинi, там сво┐ покони та закони, як i сво┐ навчителi, а меншим маю укласти до серця i виплекати в серцi усе, що сподiвалася виплекати в менi моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки". Зiтхала стримано й силилася пригасити в собi несподiвано зродженi болi бесiдою з дiтьми та турботами про них: питалася, чи нагодованi - i вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цiкавилась, чи купанi - i знову вдовольнялася: челядь таки зна║ сво║ дiло; ще питалася, чи хочуть пiти завтра з мамою за Дитинець - i чула дружнi, за сим разом не лише дiвочi, а й синiв, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбiльше наше хотiннячко!" - То на сiм i станемо, голуб'ята мо┐! - обiймала всiх одразу й хилила до себе, а прихиливши, купалася у свiтлiй втiсi чад сво┐х i переймалася ┐хньою свiтлою втiхою. III А князя Богданка, во┐в, що пiшли з Богдапком, не було та й не було. Чи так жадалося всiм зустрiти вже ┐х, чи скрута в буттi без мужiв пiдпирала аж надто, не стало терпцю в одно┐ з жон, не стало в друго┐, а того виявилось доста, аби не стало його i в усiх iнших: зiбралися якогось дня всiм Дитинцем, а може, й весями, що сусiдили з Дитинцем, та й рушили пiд княжий терем, зняли гвалт -пiд теремом: - Явiть нам княгиню! - повелiли челядi. Челядь пильнувала ворiт i не поспiшала слухатись, не iнпiсито як вагалася: казатп чи не казати кияпшi, яка бiда громадиться над усiма, хто в теремi, та княгиня сама почула гвалт i не забарилася стати перед втiкицькими жонами. - Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепi i гпiвпi в ворохобнi сво┐й. На кого й пощо? - Терпцю нема║ вже, княгине. Обрiв повержено, а де нашi мужi? Чому князь трима║ ┐х у Тиверi? - А Тивер чия ║? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засiв у нiй? Шли, княгине, гiнця, вели, най верта║ нам мужiв наших! - Ано! - пiдхопили стоголосе. - Шли гiнця й вели, пай вертають уже домiв! Нива зрiв. Що буде iз збiжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? I що буде з нами, коли жатимемо самi? Пiднесла рвiйпо руку i тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму. - По-вашому, анi князь, анi мужi його не вiдають, що у Втiкичi дозрiвають ниви? к, значить, потреба бути ще в Тиверi i пильнувати за супостатом, що обсiвся на полуденних обводах землi нашо┐ i не да║ резонiв бути певним за нього. Хiба забули: ратна повиннiсть - над усi повинностi повиннiсть. Якусь мить тривала умиротворена тиша. - А коли всi вони разом iз князем легковажать? - почувся вiддалений, десь аж iз супротивного кiнця голос. - Що коли пiшли гостити до кревних та й засiли в кревних? Знов були аж надто ║динi i зворохобленi, а проте Зорину не лякала та ┐хня зворохобленiсть - в мiзку заiскрилась тi║┐ митi весела мисль i схилила до жарту. - Так он що найбiльше бентежить одну з другою: страха║тесь, аби мужiв ваших не пригрiли хлiбосольнi тиверськi жони. Котрась тiльки осмiхнулася знiчено, а котрась i засмiялась. Смiх той пiдхопили iншi, одначе не так дружно, щоб вiдчулася цiлковита ║днiсть мiж тим, що було на серцi i устах княгинi, i тим, що у мислях юрми. - Ось що скажу вам, - остепенилася Зорина й прибрала достойного княгинi вигляду. - Гiнця я можу послати, се не склада║ великого труда. Та не хотiлося б постати перед князем i мужем сво┐м такою бiдною на розум, як постали оце передi мною ви. Жони дивилися на не┐, гейби телички на новi ворота. - Не втямили, бачу. То скажу бiльше: iдiть до сво┐х дiтей i будьте терплячi. Мужi вашi не засидяться в Тиверi допите, апiж встпгпс доскочптп до шiх мiй гiнсць. Iшли сього не станеться, тодi я визнаю себе змалiлою на мислi i складу перед вами повиннiсть. Зорина не схибила, ба навiть явила себе перед усiма й утвердила в помислах усiх яко провидиця: на третiй день по жiночому збiговиську бiля ┐┐ терема засурмили в роги на обводах Втiкипько┐ землi, а незабаром прискакав до Дитинця й гiнець вiд князя. - Воспряньте духом, люди! Свiтлий день настав: рать втiкицька поверта║ться з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою поверта║ться домiв! Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вiсть до околiй, i з тих околiй став з'┐здитися до стольного Дитинця люд - жони i дiти, тi, хто послав па сiчу iз супостатом мужiв, i тi, кому не було кого слати. Бо се неабиякi вiстi i втiха теж неабияка: рать поверта║ться, i не поганьблена - осяяна славою. Не думали про те, чи всi повертаються, кого жде свiтлий день, а кого - чорна осмута. Громадились та й громадились обабiч путi, яснiли видом та сподiвалися: ось-ось дiждуться вже тих, хто несе на знаменах славу землi сво┐й. Вийшла до люду й княгиня. Сто┐ть, одягиспа в доладне святкове вбрання - нинi на нiй бiле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх полоття червлена япончиця, така ж, як i полоття, шапка-калансува з оловирами - й силиться стримати себе, не пiддатися спокусiзiпнутися, як пнуться iншi, й заглянути в далеч, чи не над ┐хав уже князь. Не сама була на мiстi, поблизу ворiт. Поруч сини-соколи доньки-горлицi, а ще вогнищани та вогнищанки. Однi як i княгиня, бентежились i ждали, iншi мали й повиннiсть ждучи: тримали напоготовi те, що мають пiднести, вiншуючи князя iз звитягою. - Iдуть уже! - побачив хтось iз переднiх i оголосив усiм. - Ано, ┐дуть! - бачать i всi iншi, а тi з вогнищан та поселян, що стоять ближче до лiсу, виголошують уже здравицi, такi дзвiнкi та зичнi, що княгинi крiвця заливав вид, чу║, тремтять ноги, одначе бере з рук вогнищанки хлiб1сiль на барвистiм рушнику i йде назустрiч сво║му слюбному мужу i князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до не┐, яснiв усiм сво┐м доброликим видом, Вiд поспi роду свого i всього люду втiкицького сла┐iлю князя та його во┐в з переятою в супостата змогою й пiдношу на знак вдячностi за порятування од зла i напастi дари землi нашо┐ - хлiб i сiль. Князь Богдаико митт║во сшшусться, цiлу║ спершу переданi йому дари, потiм - княгиню, дiтей сво┐х, клянявться людовi, що славить його здравицями, а вже потiм бере на руки найменшу, Жалiйку, й велить княгинi: - Я пiду з дiтьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистостi зустрiчi во┐в iз людом, а ти поспiши до обозу та зустрiнь як належить гостю. Сторопiла й видивилася на свого повелителя. - Кого саме? - не втерпiла. - Матiр Людомилу. Знала, ┐й, княгинi, не випада║ виказувати воям, як i люду, те, що нурту║ зараз у серцi й бентежить збурене радiстю, як i тривогами, серце. Та чи до во┐в i чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до не┐ прибула мати Людомила. Боги свiтлi та боги яснi, се ж не хто-небудь - мати! Чи сподiвалась на таке? Буде князь у Тиверi, гадала собi, вибере час i навiда║, а навiдавши, знатиме, що з матiр'ю, як там мати. На бiльше i сподiватися не смiла. Чи достойна того бiльшого, коли он яка невдячна була зi сво║ю гожою i наиласкавiшою з усiх ласкавих матiр'ю? Годинонько ясна та годинонько щасна! Яка ж то вона ║ нинi, через двадцять щедрих на безлiття лiт?! Бiгла та й бiгла повз мечникiв, розминалась та й розминалася з мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген куди зустрiчати ратникiв, поминула, уже й путi для не┐ не стало, геть усю, по самi луки запрудили комоннi. Та чи то прикрiсть для таких, як княгиня Зорина? Йтиме луками, а все ж iтиме. Хай не бiгтиме вже, однак iтиме та й iтиме, аж поки не дiйде свого. - Де обоз, во┐? Чи далеко до обозу? - За сею сотнею вже й буде, достойна, - пiзнав хтось ┐┐ та й поспiшив iз радою. - Стань i жди, зараз надiйде. - До матерi поспiша║ш, княгине? - не забарився поцiкавитись а чи захотiв виправдати Зоринип поспiх iнший. - Ано. - Уже недалеко. Стань, справдi, та й жди. - Спаси бiг за раду, - сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того, коли сама вже бачила: он вiн, княжий обоз, там ┐┐ мати. Питала возниць i доглядалася, доглядалась i знову поспiшала та виказувала тривогу свою всiм, у кого допитувалась, аж поки не почула нараз: "Доню!" Стрiпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справдi не бiгла - летiла назустрiч маминому поклику. Возниця перший збагнув, якою буде зустрiч старо┐ з княгинею, i з'┐хав на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть забула чи й не хотiла пам'ятати, що ┐й не личить давати волю серцю, а надто сльозам, обiймалася в сво║ю матiр'ю й плакала, цiлувала вид ┐┐, руки i знову плакала та дякувала крiзь плачi за те, що зважилась i при┐хала до сво║┐ Зорини, що не ма║ гнiву на Зорину. Людомила була спокiйнiша, схоже, що не так розчулилась, зустрiвшись, як подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи ┐й не зле тут за слюбним мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила свою тривогу. - Не зле, мамцю, нi. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що виджу. Не сiдали вже у критий i доволi затишний повоз, iшли осiбно вiд усiх i розпитували одна одну, спинялися, подивованi чи потiшенi добрими вiстями, i знову йшли, та гомонiли, та хилились одна до одно┐, далебi, й не помiчаючи, що дi║ться довкола них, яка радiсть буя║ поруч, надто бiля Дитинця, де во┐ обiймаються уже з кревними та тiшаться зустрiччю. Тодi аж стямились, як наблизилися до людського виру та вгледiли: князь сто┐ть на горiшньому ганку свого терема й просить у всiх тишi. - Людове! - почувся його зичний голос. - 3 миром вас, з жаданим супоко║м! Даю три доби на радощi родиннi i кличу всiх прийти по тому на тризну по потятих, на княжий пир по сiчi звитяжнiй. Натовп вiдгуку║ться на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й виру║ вже, поспiшаючи кожен у свiй слiд. Поспiшала й княгиня з матiр'ю до свого терема у втiкицькiм стольнiм городi. IV Тризна започаткувалася принесенням жертви Перуновi. Неподалiк вiд Дитинця, у темнiм га┐ над Втiкичем палало при розлогiм дубi багаття, чувся дух щедро пролито┐ кровi, нiмотно стояв, прикутий помислами до божо┐ оселi в дубi, втiкицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв, звертаючись до дуплиська бога-громовика: - Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари нашi, а з ними й доземне схиляння перед ликом i iменем тво┐м за даровану звитягу над супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах i за яснiсть розуму та мiцнiсть серця, якими винагородив кожного в сутужний для родiв наших час. - Прийми, боже! - вторив князю люд. - Будь i надалi милостивий до нас, Перуне. Множ нашу силу, пiдтримуй звитяжний дух i остри меча, та паче всього одведи вiд нас намiри супостатськi. - Одведи, боже, злi намiри! - Стань на сторожi землi нашо┐ i люду нашого! Оборонв вiд зла i напастi! - Вiд зла i напастi борони, Перуне! - Упова║мо на те i возда║мо дань, уповаючи! Князь бере до рук срiбну тарiль iз жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я сколихнулося, зашипiло, здавалось, пригасло на мить. Та по тiй митi возбуяло враз, i з такою силою, що люд вiдхлинув з несподiванки й сколихнув околi┐ злитим во║дино голосом свiтло┐ втiхи. - Перун прийняв нашу жертву. Радiйте, люди! Веселiться, люди! Перун прийняв нашу жертву! Вiн з нами, вiн за пасi! Галас людський, радiсть людська заглушили голос князя, та неспроможнi були заглушити злагоджений спiв тих, що воздавали хвалу богу-громовику пiснею. Вона возносилась над усiма й оповiщала сво┐м вознесениям усiх: жертвоприношення увiнчу║ться свiтлою сподiванкою, а та сподiванка живить вiру: люд не самотнiй в дiлах i помислах сво┐х, у нього е високий i надiйний заступник. Розходилися поволi i не всi одразу, зате по всiх видно було: iдуть вiд капища потiшенi, а ще певнi: тепер i потятим можна воздавати дань. Воiстину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас. Тризна мала вiдбутися не десь там - одразу при га┐, на зеленiй полянi мiж Дитинцем i га║м. Молодцi ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для багать, аби височiв перед вистеленими по всьому безлiссю полотнищами стiл для князя i тих, хто сто┐ть близько бiля князя, а сьогоднi купно з вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд надiйшов вiд капища, усе було напоготовi. Горiли жертовнi багаття, ждало кожного щедре застiлля: хлiб i сiль, печеня з яловичини i печеня з вепрятини, засмажена дичина й варенi яйця, меди та сита у жбанах i корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зi свiжою стравою, яку не встигли приготувати, одначе бiгали-метушилися, готуючи, а ще йшли на тризну зi сво┐ми яствами та питвом жони полеглих на боролищах - у них своя повиннiсть перед кревними i своя данина кревним. Сiдали де хто бачив, одначе без зайво┐ метушнi i галасу. Тож i всiлися швидко. Князь Богданко дiждався того й пiдвiвся за столом. - Содруги i сородичi мо┐, мужi i жони. Ми повернулися з обводiв землi Трояново┐, окриленi звитягою. Та чи були б такими i чи мали б ┐┐, переяту в супостата змогу, коли б не тi, що йшли плiч-о-плiч з нами та пе ║ зараз серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ? Воздамо ┐м шану i прославимо iмена ┐хнi на вiки вiчнi! Князь бере куманця й налива║ в свою братницю хмiльного, затим пiдходить до вогнища й вихлюпу║ напiй у вогонь. Те саме роблять i поселяни, передусiм тi з них, чи┐ мужi не повернулися з походу. - Подiлiмося з ними i яствами вашими, - зично промовля║ до всiх, гейби в сурму сурмить, князь, - най мають що з'┐сти на путi до вираю. Бере хлiб, печеню, вiдда║, як i перше, вогню. Пождав, доки упораються з даниною потятим всi iншi, й знову подав голос. - А тепер виповнiм медом братницi та випиймо за здоров'я живих. Хмiль посланий богами для веселощiв, тож будьмо, як i належить бути, веселi. За ваше здоров'я, сородичi мо┐! Князь високо пiднiс виповнену медом братницю, i люд не забарився воздати належне князевi i випити за сво║ здоров'я. Якийсь час чувся лиш гомiн на полянi. Хтось смакував яствами та хвалив князя за щедре застiлля, хтось пригадував пiд хмелем, як заслонив його собою сусiда Стемид, коли вторгнулись у комоннi лави кутригурiв, стинав та й стинав супостатiв, що зарились на нашу землю i на нашi статки, доки й сам не впав, потятий, а комусь не терпiлось похвалитися, як сам вiн мiг би бути потятий, коли б не явив спритностi, та як заслоняв собою слабших. - Випиймо, братi║, - угомоняв його котрийсь iз сусiдiв. - Князь правду сказав: лише питi║ й пособля║ скинути з себе брем'я втрат, як i брем'я сiчi, - Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирили┐дах i uoвернулися живими з боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як знiвечив менi обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву? Йому пiдтакують, а тим часом iдуть мiж люд i вклоняються захмелiлому люду жони та дiти потятих. - Випийте, сусiди, i з наших корчаг, - в них меди вiтця нашого. Випийте, та пом'янiть його добрим словом, та не забувайте, що був такий. Тi, що сидять за столом, мовчки пiдставляють братницi, i жона та дiти не баряться виповнити ┐х медом. - Доброго вiтця мали, дiти, - каже котрийсь, - а ви, сусiдко, мужа. Най буде вiчною i свiтлою пам'ять по ньому. В iншому мiсцi чути те саме, хiба додавали ще обiцянок та напучень. - Ваш вiтець заслонив нас вiд меча i стрiли лютого обрина. Ми в довiчнiм боргу перед ним, а вiдтак i перед вами. Довiку пам'ятатимемо те. I ви пам'ятайте та ростiть достойними вiтця свого. Община подба║, аби не вiдали, що таке безлiття. Ано, одним родом живемо. I пригощались, i пригощали, доки не захмелiли всi, а захмелiвши, прогнали на бескеття сум, гризоти сво┐ та й заспiвали усiм застiллям. Лише поодинокi, спiваючи чи дослухаючись, як спiвають iншi, схиляли раптом на руки голову й заходилися ревним плачем. На них не зважали, а коли й зважали, то в дивний, як для людей, спосiб: гупали в спину десницею й спонукали до спiву та потiшались, спонукаючи, гейби казали тим: вдарте лихом об землю; п'║те-гуля║те з усiма, то будьте такi, як усi. Ошуюю, ближче до рiки, озвалися, кличучи до себе, сопелi, за сопелями - бубон, пипели, перегудницi, i молода пагiнь Дитинця, прилеглих до нього весей умудрилася залишити стариню в застiллi й податися на той клич. Йшли окремо дiвки, окремо молодцi або навпаки: дiвки котро┐сь iз весей старалися триматися молодцiв сво║┐ весi i через те правились купно з молодцями, ┐х збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали й обiцянi iгрища. На узлiссi, де був уже й князь, мужi з княжо┐ дружини, стояли в комоннiм строю отроки, зокрема тi з них, що набули пiд наглядом дядькiв ратних навикiв i мають переходити тепер у молодшу княжу дружину. Свято переято┐ змоги - одна з лiпших нагод показати князю, його мужам та й люду втiкицькому, хто на що здатний. Тому така цiкавiсть до iгрищ, через те стiльки перестороги серед тих що являтимуть себе на iгрищах. Першими вийдуть i покажуть вправнiсть лучники. Розпорядники iгрищ вимiтили ┐м мiсце, звiдки мають стрiляти, вимiряли й вiдстань та поставили там, на крайнiх обводах стрельбища, набитi клоччям людськi подобизни. Тодi вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку подобизну цiлиться, дали кожному з десятьох по п'ять стрiл та й оголосили всьому, присутньому на iгрищах люду: двi з п'яти стрiл лучник мав пустити в груди подобизни, двi - у живiт i одну - в лик. Хто влучить всiма п'ятьма стрiлами i влучить куди тра - звитяжець хто чотирма - другий пiсля звитяжця, хто трьома - визна║ться, як i два попереднi, достойним бути дружинником. Усi iншi беруться пiд сумнiв: доля ┐хня вирiшиться у другому по║динку - на перегонах. Певно, хвилювалися отроки в присутностi князя й такого, як нинi, велелюддя. Десяток за десятком виходили й ставали на визначене для стрiльби мiсце, а звитяжця не об'являлось та й не об'являлось. Навiть тих, що йшли другими, було обмаль. Бiльшiсть отрокiв виборювала собi всього лиш право бути в молодшiй княжiй дружинi й носити горде наймення дружинника. Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втiху вiд iгрищ, i всi, надто молода пагiнь Втiкичi, ждали перегонiв. Вони й справдi ожвавили люд. Коли споглядальники дiждались та впевнилися: таки почина║ться вже сподiване аж крiвця заграла в тiлi. Огирi пiд отроками були молодi i пещенi, так i поривалися, виказуючи силу. Пусти таких дай волю - буй-вiтром полетять долами. Та й отроки ив'рейнятi не якоюсь iншою - таки тою, що и у комоней бу║стю. Он якi младомладi та звабнi сидять у сiдлах. Усi - ' в чадигах iз темно┐ уснi┐, в синiх каботах, уперезаних в поясi червленими поясами, в чорних смушевих калансувах з червленою, що одбира║ очi, тулiвю з дибаджу. Не втроки - замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжцiв i як не вiрити, що коли не всi, то бiльшiсть Здатна бути ними? Знову, як i в стрiльбi, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одмiною, що започатковували ┐х не там, де було стрельбище, на двi сотнi ступенiв нижче вiд нього. Чи то зручностi на пустельнiм безлiссi шукали, чи волiли, аби пеЦс -регiн iшов ближче до тих, хто був на святi перетято┐ змоiх - вздови вистелених на травi колоши. Далебi, останн║ найбiльше важило, бо коли першi десять отрокiв пустили сво┐х огирiв ускач, не лише молода пагiнь, а й старшi, тi, що не раз i все уже бачили, полишили яства та питва й вийшли ближче до псрсгопу. В той, дальнiй кiнець визначено┐ мужами-розпорядниками вiдстанi комоннi йшли поодаль вiд них. Назад же поверталися повз них, так близько, що кожен мiг розгледiти, хто в сiдлi, й виказати йому сво║ захоплення чи невдоволення, а вiдтак i спонуку. А оскiльки отроки для всiх тут знанi, галас iшов вiд одного до другого кiнця втiкицького застiлля i був такий дужий, що нажаханi й без того огирi щулили вуха й не просто бiгли - слались над землею, силячись вийти наперед, прийти на визначене мiсце першими. Та ба, i там, де кiнчався за┐зд, ┐х ждали такi ж невгамовнi, коли не найневгамовнiшi: славили на повний голос звитяжцiв, спонукали на бiльше тих, що недалеко були вiд того, щоб стати ними, не скупилися на смiх, коли бачили перед собою видимих невдах. А все те гнало на дебрi сум, тiшило ║ство i робило свято святом. Тим паче, що хвилi сiй, так довго жданiй, далебi, й не судилося згаснути. На змiну одному десятку комонних ви┐здив i ставав напоготовi другий, на змiну другому - третiй, а там четвертий, п'ятий, i в кожного з десяти отрокiв були сво┐ сподiванi i несподiванi звершення. Невдачi не помiчалися вже. Ждали тiльки звершень i возносилися духом за кожним звершенням, так високо i так едино, що коли б не були захмеленi, присяйбiг, посоромилися б себе. Та ба, возносилися гуртом, а в гуртi не остерiгаються i не соромляться високого злету. Було радiсно i втiшно, було, попросту кажучи, святково, а серцю всякому, тим паче, коли святково й розуму, чого ще треба? Стариня забувала в тiй круговертi, що в не┐ ║ дiти i ║ потреба наглядати за ними, дiвки та молодцi радiли безпечностi старинi й давали собi, яку самi того хотiли, волю: була нагода радiти переятiй отроками змозi в перегонах - радiли та славили звитяжцiв, кликали по перегонах до яств i медiв у застiллi - не гордували, iшли й ласували княжими яствами та медами. А де ║ услада яствами та медами, там буя║ свiжа в тiлi сила, ║ простiр безогляднiй мислi, як i нестримному бажанню. Тож молода пагiнь втiкицьких родiв i не засиджувалася довго бiля яств, полишила ту втiху старинi, сама ж знову подалася на поклик бубнiв та сопелей, пускалася в запальний танок, виказуючи силу та спритнiсть, являючи всiм, хто був поруч, яка красна та зугарна с. Певно, те жадання явити себе в усiй красi та знадi й пiдказало тим з отрокiв, котрi були уже в походi й повернулися звитяжцями: нинi ┐м яко переявшим у супостата славу, нада║ться змога обрати собi ладо та й засвiдчити перед усiма, що по княжiм пиру будо воседля i буде слюб, най усi вiдають upu те й будуть готовi до того. Тож саме тi, що повернулися з походу, й старалися бiльше всiх. Доки молодшi та наймолодшi водили з дiвками танок i пишалися тим, старшi обрали зручне мiсце на рукавi Втiкича, що обходив завалений каменем острiв, та й перекинули через рукав три кладки - щойно спилянi й очищенi вiд гiлля дерева. Нiхто не помiтив, коли те сталося. Музики, гам людський, крики та верески потiшеного отрочою увагою дiвоцтва глушили i стукiт сокир, i падiння дерев, як не завважили й iншого: коли i з якого се дива молодшi отроки, навiть тi з них, що стали сьогоднi звитяжцями на iгрищах,' були вiдтiсненi з танцiв. На ┐хн║ мiсце стали старшi i так завертiли колом, так