ихом, в путi уже, може, правляться разом iз хурами, товаром i тому зволiкають. Шкуру спустить iз того складеного вдво║ Кандиха, коли додумався до такого. Невже не тямить, що каган жде? Он скiльки во┐в узяв iз собою, через кожнi два-три днi можна слати гiнця - i не позначиться. "Нi, вiн таки догра║ться в мене", - пообiцяв Баян, i хто зна║, чи не заприсягнув би за сим разом: Кандиховi лишилося жити рiвно стiльки, скiльки йому, повелителю аварiв, мучитись без вiстей вiд сольства, коли б не вiдхилилася тi║┐ митi запона i не розбила уже зiзрiлий намiр. - О Ясноликий 1 - тицьнувся йому до нiг хтось iз терханiв. - До тебе сольство вiд короля франкiв Сигеберта. Приймеш чи повелиш сказати, хай iдуть туди, звiдки прийшли? Сольство? Вiд короля франкiв, того, що он як розширив обводи сво║┐ землi, ║, по сутi, другим iмператором по сусiдству з ромеями? Що привело його до аварiв? Бо┐ться, не втрима║ того, що замав, чи хоче скористатися силою аварiв i замати ще бiльше? Тюрiнгiя, Бургундiя, Прованс скорилися йому, визвали силу i владу його над собою й бавари, сакси, деякi з слов'янських племен. Невже й справдi захотiв бiльше, анiж ма║? Коли так, не розминутися йому з Вiзантi║ю. - Клич, i негайно. Франки не були такi улесливi, якими звик бачити асiйпiв, трималися гiдно, одначе чемно. Одважили стриманого иоклояа й уклякли там, де стояли. Змовились, видно: говоритиме той, що найближче до кагана. I вiн заговорив. Передавав уклiн йому, славному в свiтi кагановi, вiд корояя франкiв Сигеберта, вiд привiдцiв iнших родiв i племен що стали пiд iнсигиi┐ Сигеберта, - бургундiв, провансян, гюрiнгцiв, баварiв i саксiв, передав уклiн жонам його вiд королеви ( завважив, це чи не вперше згадали й про жон), славив плем'я аварiв яко таке, що нi перед ким не хилить голови, i тому не лише далеко знане, а й належно чтиме, не забув нагадати, що король франкiв особливо прихильний до таких i тому прислав ┐х, слiв сво┐х, аби засвiдчити кагановi свою повагу i ввiйти у добрi стосунки з аварами. Сол говорив через тлумача. Це уповiльнювало бесiду, зате давало Баяновi можливiсть добре осмислити те, що казалося, й стати на якiйсь думцi. А оскiльки мова зайшла про добрi стосунки, то й думати не було чого. - Ми теж багато чули про короля франкiв, як i про самих франкiв, - заговорив, коли настала його черга. - Живемо-бо па теренi Вiзантi┐, а Вiзантiя не глуха до того, що дi║ться за Дуна║м, на полуночпо-захiдних обводах ┐┐ землi. Вона, як вiда║, напевно, сол, не байдужа до земель iталiйських, а тим паче до слов'янських, передусiм тих, котрi сусiдять iз землями короля франкiв. Не сказав: якi частково належать франкам i до яких, як i Вiзантiя, не байдужi франки. Зате коли сол знову взяв слово i виговорився, не став церемонитися, вiдверто, без всяких хитрому дростей запитав: чого хоче король вiд аварiв? Почувши те i не зiбравшись до ладу з думками, сол помiтно захвилювався, став блудити очима. - Вiн прислав мене спитати, - на вiдвертiсть вiдповiв вiдвертiстю, - чи не пристав би каган до спiльного походу з франками? - Супроти кого? - Супроти готiв. Сол не сказав яких, одначе й того, що сказав, було доста: остготи поверженi ромеями, вестготи (принаймi тi, що мали житла в Галлi┐) - франками. Отож лишаються герули i гепiди. А може, сказане слiд розумiти й так: франки хочуть пiти на землi, що були донедавна остготськими, а вiднедавна стали пiдвладними Вiзжвтi┐? Дуже можливо. Сол франкського короля щось прихову║, по очах бачить: нещирий ║. Що ж, коли так, Баян теж не буде наполегливим: пiдуть супроти iмперi┐ i ┐┐ володiнь в Iталi┐ - охоче пiдтрима║ нових св.о┐х соузникiв, нацiляться на гепiдiв - вiн буде там ранiш за франкiв. - I що матимуть авари з того походу? - Про те каган домовиться безпосередньо з королем. Нинi король хотiв би лише знати, чи пристануть авари до походу? Он як! Без обiцянок хоче заручитися згодою. За кого ж вiн мав його. Баяна? I як повестися з таким? Сказати: спершу давайте обiцянку, потiм дамо згоду? Бути ще вiдвертiшим, коли так: хай король дасть аварам землю, тодi й авари заприсягнуть на вiрнiсть? Резон у такiй вiдвертостi ║. Хто пiде походом супроти iмператора, живучи на землi iмператора? Хай би король давав землю, звiдтам Баян знайшов би спосiб поквитатися з iмператором. Ось тiльки чи не вийде з цього короля такий же лжеобiцяльник, як iз iмператорiв Вiзантi┐? Усi сильнi - лживi. Кличуть i обiцяють, доки ждуть вигоди. Не стане вигоди - зречуться. Баян силився приховати вiд слiв сво┐х правдивi помисли, та, мабуть, i зусилля не допомогли: коли заговорив, голос виказав ┐х, i доволi вiдверто. - Скажiть королю, я перейду на його бiк i щораз ставатиму йому в помiч, та за однi║┐ умови: коли вiн дасть мо║му людовi землю. Жити в обводах однi║┐ землi й прислужуватись iншiй по випада║. Помовчав i вже потiм додав: - Ще одне. Якщо король пристав на це, хай шле ава|рам яства на перехiд: двi тисячi голiв товару, сто хур абiж жя для комоней i сто - для во┐в i люду аварського. Путь Ц ов яка тривала, а люд наш знемiгся на яствах. Та й там на нових землях, треба буде споживати щось, доки добу-^ Iдемо собi живнiсть. Людей сво┐х за речницею короля, як i Fee товаром та збiжжям, посилаю разом iз вами. Слам нiчого не залишалося, як вiдкланятись. Х Драмой, на якому, крiм мореходiв та кiлькох чоловiк тор"ового люду, перебував i епарх Вiталiан, вийшов з пристаища на веслах, а вже у морi пiдняв вiтрила й пiшов, гнааий помiрним цi║┐ пори левантом, до скiфських берегiв. Спершу нерiвно й не вельми вiдчутно, далi веселiше й верселiше. Бо виходив у вiдкрите море, а воно - колиска для рвiтру, там вiн завжди гуля║ привiльнiше. Вiд того привiльне було й на серцi в епарха Том. А ще I привiльнiше, далебi, вiд тих вiстей, що везе до антсько┐ Ти| верi, в угоду i на радiсть князю Волоту, що возсiдав в го? .родi Чернi над Данастром. Ще б пак, сталося те, чого й спо; дiватися годi було: нема║ вже аварiв у придунайськiй Скiфi┐, здимiли авари з Придунав'я, а вiдтак i а його, епархових, очей, пiшли геть далi й вiд земель антських. Чи то ж р де втiха для обох, чи не резон сказати, стрiвшись: свiтлий день настав! А хто посприяв тому? Чия мудрiсть стала вище iмператорського вiнця, вознеслася над всiм Августiоном i восторжествувала в Августiонi, коли замислились: бути чи не бути аварам раттю в iмперi┐? Таке трапля║ться раз на вiку, i хай як собi хоче князь Волог, а мусить, як i ранiш, бути щедрим на донатi┐, воздати йому, сво║му содруговi в скiфських Томах, належно. Не кровi║ю ж бо платитиме за звитягу i не спустошенням - всього лиш хутром i солiдами. А ще ж i про поновлення ряду на мир мiж антами ^; та ромеями домовлено. Чи такi послуги - жарти? Чи вони не вартi того, на що сподiва║ться? Весело i втiшно епарховi у вiдкритому морi, пiд туго напнутими вiтрилами. Певен був, його нiхто не випередить, навiть поголос, що не поступа║ться вiтровi, ширячись мiж людом, не годен пересягнути через Дунай i добутися до Черна швидше за нього. А проте схибив на певностi сво┐й: першим у стольнiм городi на Тиверi iз тими ж, що й у Вiталiана, вiстями об'явився хан кутригурiв Коврат. Коли Волота освiдомили про те, вiя не йияв вiри, в усякiм разi, був вельми подивований, хоча й сказав челяднику: - Клич до гридницi. Я зараз буду. Коврат при║мно вразив його i не тiльки величчю- та доброликiстю. Був аж надто чемний i прихильний, коли освiдчувався, здавалось, свiтився нею, людською добротою. - Княже, - сказав, коли сiли за стiл та стали пригощатися яствами. - Я i мо┐ кметi прибули, аби порозумiтися з тобою, а через тебе i з усiм людом тиверським. Певнi е: ви ма║те нас за лиходiйне плем'я, схильне до татьби i урону, головництва та насилля. На те було достатньо резонiв. Не ви - ми йшли на вас ратною силою, порушили мир i благодать у землi. I все ж хотiли б запевнити: не ║ такими, за яких ма║те нас. Кажу так не лише через те, що нема║ вже хана, котрий вiв кутригурiв на тиверцiв. Кажу тому, що вiя не з власно┐ волi вiв - iз примусу. Князь, певно, зна║ вже: роме┐ зле помоталися нам за похiд у ┐хнi землi - наслали спершу утигурiв, потiм обрiв i зробили иас ие тiльки Хубогими до краю, а й пiдневiльними. Та вевоая 6 змусила iти туди, куди велiли обри. - Хан хоче сказати, що вiднинi ие ║ пiдневiльний ┐м? - Не зовсiм, а все ж так. Обри пiшли iз Скiфi┐, ми ж, як бачиш, не подалися за ними, лишилися. Коли обри пiшли надовго, гадаю, так i зостанемося самi по собi, незалежними вiд них. Важко було стриматися, аби не виказати радостi, i все ж князь Волот старався не явити себе потiшеним, принаймнi аж надто. - Коли i куди пiшли? - Знялися, княже, всiма родами сво┐ми й подалися на клич лангобардiв, неволити гепiдiв нiбито. к достеменнi гадки: там i сядуть уже. Лiпшого й сподiватися годi. Коли се правда, звичайно. О, коли б се було правдою! - За одне в?ке, що привiз сi вiстi, спаси бiг тебе, хане. Буду вiдвертий: то непри║мнi сусiди. I не лише для нас. - Правду кажеш: для нас також. Я коли почув, що йдуть, а згодом i вдостовiрився, передусiм сказав собi: подамся до Тиверi i освiдчусь тиверському князевi. Хай зна║: кутригури анi тепер, апi будь-коли не посягатимуть па його землю. - Хотiлося б вiрити. - Аби повiрив, бiльше скажу: вiднинi Днiстер до самого моря вiльний для Тивсрi. Хоче люд ┐┐ ловити рибу - хай ивить, хоче юргува┐и - хай, торгу║, кутригури цс става'шуть йому на завадi. - А нашi пристанища в Тiрi i на Дуна┐, а земля Тнверка? Вони залишатимуться за кутригурами? - Аби не було чвар, Тiра яки ирисiанище для рибалок мореплавцiв як була, так i залишиться вашою. А всiм шим поступитись не можу. - Отже, бо┐шся все-таки, що повернуться обри i спитагь, нащо вiддав нам узяте на меч i сулипю? - Не приховуватиму вiд князя: i це ║. Та найбiльше гриму║ iнше: мене не зрозумiють роди, коли поступлюся им, що взяте такою дорогою цiною. .Пильно дивився тиверський князь на кутригурина. Пиль" i довго. Такий справдi зацiкавлений вiн у мирi з антами Я всього лиш прикида║ться мирною вiвцею? Нiби ж не Коже, щоб лукавив: дозволя║ лиш те, що може дозволити. о ж теж треба розумiти. Одне, придунайськi випаси кутурам он як потрiбнi, а друге, обри справдi ще можуть врнутися й запитати ┐х, нащо вiддали антам те, що ║ iiльною здобиччю. А спокуса вiльно ходити до моря - неIмала спокуса. I взагалi, чи не лiпше буде для Тиверi, коли [мiж нею i ромеями стоятимуть i не страшнi сво║ю силою, | i вiдособленi вiд обрiв кутригури? - Хан всього лиш обiця║ нам вольготне плавання до моря чи може заприсягтися в тiм богами сво┐ми? . - Можу, княже. - I що на Тивер анi з власно┐ волi, анi з принуки не пiдеш бiльше, теж заприсягнеш? - Що з власно┐ волi не пiду, в тiм заприсягну, а що з Принуки, в тiм присягати не можу. I знову Волот пильно та довго дивився на хана. - Що ж, i за те дяка. Бачу, не лукавиш зi мною. Коли так, складаймо ряд та й пiдемо до капищ. Обiцяючи дотримуватись укладеного ряду, Волот заприсягав Перуном; хан же пiднiс над собою меча й звернувся до Неба. "Даю роту, - сказав, - тодi не буде миру та злагоди мiж людом мо┐м i людом Тиверi, уличiв, всiх антiв, коли камiнь стане плавати, а хмiль тонути". Усе те пе могло не тiшити обох, а втiшеним що лиша║ться робити? Пiшли i сiли за столи, пили хмiльне, вдовольнялися стравою й бесiдували, знов пили i знов бесiдували, та сподiвалися па лiпше, та вiрили: вiднинi буде так. То чому б i пе бути? Iз степу лихо┐ загрози нема, роме┐ немовби вгомонилися, ось уже впродовж двадцяти п'яти лiт не йдуть за Дунай i ыс плюндрують землю за Дунаем; i обргi здимiли, пiшли на iншi обводи, iншим не даватимуть супокою. Хвала богам, зда║ться, до тривалого миру йдеться, а вiдтак i до благодатi. На нiч Ковраг залишився у Чернi - засидiлися допiзна, куди мiг правитись? А вдосвiта зiбрався й по┐хав, не турбуючи i не прощаючись iз князем. Хоча й була така угода мiж ними, Волоту непевним i не вельми при║мним видалося все те. У слов'ян iз гостем не розлучаються подiбним робом. Слов'яни проводжають гостей по учтi. Тож, прокинувшись, вiдчув себе чи то винним, чи то непевним, що вчорашня втiха надiйна. З то┐ непевностi не вiдав, куди податися, й спрямував стопи сво┐ до жони та дiтей. Не раз пересвiдчувавсь уже, тож i зараз вiрив: там розвi║ сумнiви, а розвiявши, скаже: "Прогонiть осмуту з лик сво┐х, знайте, для всiх нас свiтлий день настав: обрiв нема║ за Дуна║м, кутригури приходили з повинною й уклали вже ряд на мир i злагоду". Чи вони, кревнi його, не живуть тим, що й вiн? Чи не потiшаться такою новиною? Пробi, Миловида перша заяснi║ видом i скаже сво║ звичне: йой! Милана, Злата нащо сумовитi та зболенi ║ по смертi мужiв, а й тi збудяться, най не так, як iншi, все ж вiдчують себе втiшеними. Доки йшов у той кiнець, де мала бути зараз Миловида, встиг угомонити себе й перейнятися мислю про свiтлий день. А зблизився з клiттю-келi║ю, в якiй жона мала поличчя свого християнського бога й молилася ранньо┐ (як i вечiрньо┐) пори, змушений був збавити ходу, а далi й зовсiм уклякнути: з-за дверей чувся не лише Миловидий, чулися й iншi голоси. "I Злата з Миланою там? А це ж з яко┐ речi?!" Досi вiн не дозволяв собi переступати порiг Христового обиталища в сво┐м теремi. То було ута║мничене мiсце жони його, келiя-храм, де вона розмовляла з увiруваним колись богом i сповiдалася сво║му боговi. Пристати до ┐┐ вiри не мiг та, зда║ться, й не прагнув, одначе й жонi не насмiлювався перечити. I не тiльки тому, що пояснювала свою забаганку аж надто дивно i переконливо: "Се в нього, Iсуса Христа, - сказала, - попросила я заступництва в той день i в той час, коли ти мав тягти жереб, се вiн озвався на мо║ ревне благання i врятував тебе вiд мученицько┐ смертi", - не перечив ще й тому, що надто молився на свою Миловиду, аби насмiлитися й стати ┐й бодай у чомусь на завадi. Нинi ж, зачувши, що й доньки там, у храмi-келi┐, забув, куди врива║ться й на що посяга║. Смикнув на себе не зовсiм причиненi дверi й укляк, до ретти спантеличений i вражений тим, що побачив: i жона, i обидвi доньки стояли перед ликом Христа на колiнах i били поклони. Певно, надовго втратив дар речi - жона перша опам'яталася й пiшла до нього. - Щось сталося, муже мiй? Я потрiбна тобi? - Вийди, поговорити треба. Не хотiв, аби розмову ┐хню чули доньки, i вiдiйшов далi вiд дверей. Зрештою надумався й попростував до сусiдньо┐ клiтi. - Що все це ма║ означати, Миловиде? - круто обернув,ся до жони, коли причинила за собою дверi. - Я тобi доIаволив вiрити боговi роме┐в i молитись на бога роме┐в. ||Нащо дiтей мо┐х вводиш у той блуд? Далебi, наготувалася до розмови, доки йшла слiдом, - ула на диво сумирна i довiрлива, хiба що присоромлена е в мiру. - То не ромейський бог, Волоте, то бог знедолених. ^оли збагнеш се, гадаю, втямиш i все iнше: не я вводжу рiтей тво┐х у вiру Христову - безлiття вводить. Доньки тво┐ i|у великiй скорботi по убi║нних на бородищах мужах сво┐х. |,Як можемо вiдмовити ┐м шукати розраду там, де хочуть |.днайти ┐┐? Аж пересмикнула його та тиха й сердечна рiч, як i потяд ┐┐, такий по-дитинному невинний i довiрливий. - Та збагни ти! - вибухнув гнiвом. - Вони - дiти своi роду-племенi, ┐м треба буде жити серед нього. Як житить, вiдступившись вiд вiри отцiв i дiдiв? Се ти могла доолити собi таке i почувати себе супокiйною за мо║ю спию. ┐м не простять вiдступництва! Скажуть, вашу матiр внесено в жертву богам, а ви... Якась зла сила шарпнула князя за серце, вдарила пiд оги й повалила, як е, на долiвку. Останн║, що вгледiв i Цвтямив, великi Миловидинi очi, нiмий перестрах у очах та ' - i виду, такому безневинному i такому жалiсному тi║┐ втi. XI Останнi кiлька лiт старiйшини не зважувалися йти до i?на┐ й турбувати ┐┐ клопотами Дулiбсько┐ землi. Знали11: князiвнi не до того. Он яке безлiття обсiло Добритову вро. Тiльки-но послюбилася та згуляла воседля i вже вдовiла. Не встигла оплакати мужа, як змушена була "Закувати вiтця. Затим младомладою матiр'ю стала. I матiр'ю, i вдовою, i сиротою водночас. Хто посмiв стукатись до тако┐ турбувати таку? "Най бавить сина, - казали, - та ба┐ть рани, завданi лихою долею. З усiм iншим якось буде". I правду казали. Нiчого не сталося за сi лiта анi з людом, анi з землею. Як жили за князя, так i по князевi живуть. Щоправда, недовго перебували в сiй певностi та супоко┐. Десь згодом занепоко┐лися старiйшини. I на ради збиралися частiше, i радилися довше. Коли ж сталося так, що й збираючись нiчого не врадили, зважилися й послали нарочитих до Дана┐. - Люд дулiбський, - сказали вклонившись, - здоровить тебе, доню, з сином, нащадком роду Добрнтового. - Спаси бiг. - А ще велiв вiн нам стати перед тобою й запитати: чи зголошу║шся ти, ║дина спадко║миця в родi Добритовiм, сiсти на стiл вiтпя свого й правити нами, доки стане повнолiтнiм син твiй. Земля не може бути без привiдцi, доню. Коди чу║ш у собi силу i певнiсть, сiдай i пряв нами, коли нi, вiче обере когось iншого. . - Нiби ви ие правите в родах сво┐х? ксть-бо вiче, покликане вирiшувати дiла общиннi, а повиннiсть за супокiй все┐ землi покладено на князя Тиверi. - На привiдцю Тиверi покладено вiдповiдати за супокiй землi на урочний час. По тому буде всетроянське вiче, покликане визначити, на кого з каязiв ляже ця повиннiсть. Дулiби волiють, щоб вона випала та┐ш на ┐хнього Князя. Данаю обдало приском. Он воно що?1 Старiйшини просять ┐┐ сiсти на отнiй стiл, а тим часом натякають: коли сядеш ти, не дулiбським князям бути чiльними в землi Трояновiй. Ано, хто ж призначить на те жону. - То, може, най зараз уже править дулiбами хтось iз во║вод дулiбських? - Хто? Завагалася, одначе ненадовго. - Дайте час помислити. Вже потiм, помисливши, покличу i скажу. Старiйшини вклонилися й пiшли. А Даная кинулася притьмом до дверей i повелiла нянi-наставницi зайти до не┐. - Чули, що казали? - Як же могла чути, коли не була там, де казалося? Тлумачила ┐й i тремтiла вся, казала, коли не сяде зараз иа отнiй стiл, то нiхто з роду Добритовото уже й не сяде на нього, i запевняла няню: то тiльки для годиться нигають, насправдi не хочуть, аби сiдала. Що ж ┐й робити, коли так? Зректися та й но -всьому? А що скаже ┐й син, коли виросте? Домагатися отнього столу? А коли вiзьмуть i приколять поночi: i ┐┐, i сина? Зачинилися в ложницi i шепталися, шептались i йойкали мало не до полудня, а в полудень наставниця Дана┐на залишила-таки терем i знайшла мiсце та привiд здибатися з кревним братом Мезамiра Келагастом. - Ти що собi дума║ш? - напустилася, - Чи тобi сумлiння тво║, повиннiсть зрештою нiчо не кажуть? - А що мають казати? - весело одповiв той. - Як то що? Як то що?! Даная он якого сина народила тво║му братовi, а ти не зайдеш, не поцiкавишся навiть що та як. - На те в Мезамiра ║ мати i ║ сестри зрештою. - Умм... Мати... сестри. А ти? Чи мати з сестрами годгиi втiшити младомладу вдову у ┐┐ смутку, висушити такi Iчастi сльози? Покон роду нашого саме тобi велить прийти I до Дана┐ i стати ┐й утiхою замiсть Мезамiра, покласти край Р'беалiттям тi║┐ младомладо┐ жони, як i безлiттю ┐┐ сива. i Кедагаст видовжив з дива лик свiй, та одразу ж i оскалився. - Се що ж собi старе басиха надумала? Хоче, щоб я послюбився з Дана║ю?- Ти сам зажада║ш слюбу, коли прийдеш та угледиш [яка ║ нвнi Даная. Сказала й пiшла собi, спираючись на костур. Мовби урезонювала тим: "Подумай, отроче. Я, щоб знав, дiло кажу i рЯiло не яке-небудь". Воно й правда, пощо ┐й здибуватись рiуао i натякати. Не iнакше як мала з Дана║ю бесiду або J врягледiлася до розквiтло┐ по родах Дапа┐ й стала на маслi: така не може лишатися без мужа-охорони. Тiнь зарощiв i хотi не мине ┐┐, коли залишиться сама. А з тою | тiнню прийде й безлiття. Ано, то вже як водиться. Де неЕна║ мужа-оборони, там пнеться через порiг i обсiда║ жону Обида. Одначе чому наставниця саме до нього прийшла i не так заговорила? Всього лиш пригадала, що ║ такий поои: коли овдовi║ младомлада жона, на мiсце усопшого чи 'гиблого мужа ┐┐ ма║ прийти його непослюблений брат i яти тоту жону пiд сво║ накриття, чи такою ║ воля само┐ иа┐? I стояв бiля свого Гриваня, там, де затримала його Дана┐А наставниця, думав, i сiв на Гриваня та рушив - знову умав. Вiдверто кажучи, йому не до слюбу зараз - не нася ще в отроцтвi i не натiшився привiллям, що його да║ отроцтво. Та коли про слюб iз Дана║ю заговорила сама Даная, то чом i не пiти до не┐ та не приглянутись, яка ║ нинi. "Нiби ти не був i не бачив", - нагаду║ стороннiй голос. "Бачити бачив, - борониться Келагаст, - та он як давно, тодi ще, як проводжала в останню путь та прощалась iз Мезамiром. Чи в траурi могла затьмити лiпотою? Та й менi до ┐┐ лiпоти хiба було?" . "Лiпоту нiщо не зугарне затьмити, - знову той голос. - Лiпота завжди явля║ себе лiпотою". "А от i нi. Одна вона тодi, коли прибита печаллю-осмутою, i зовсiм iнша, коли на серцi свiтлий день". "Який же вiн може бути свiтлий у Дана┐-вдови?" "У Дана┐-вдови, може, й не свiтлий, а в Дана┐-матерi? Та ще в то┐, що виколисала в собi мисль: у Мезамiра ║ брат, вiн не повинен лишити ┐┐ з дитям малим напризволяще. Така мисль завжди уподiбню║ться свiтлiй сподiванцi, а де свiтла сподiванка, там i воскресiння. Чи жадаючим багато треба, аби пiднестися духом i обернути нiч у день? Здавалось, i не хотiв думати про те, що посiяла в ньому словом-загадкою наставниця, а засiв ┐┐ не давав супокою весь день, не дав i тодi, як надiйшла нiч. Лежав горiлиць - думав про Данаю, перевертався ниць - знову думав, ба навiть чув у собi якусь тоскну потребу пiти, поглянути на не┐, утвердитись, чи то ж справдi така, як ┐┐ малю║ стара. Далебi, й не заснув би тi║┐ ночi, коли б не став-таки на думцi: чом i не пiти та не поглянути на Данаю, коли того хоче сама Даная? Вiн не належав до тих, що чують у собi сум'яття, зважуючись на неузвичаене чи й соромiцьке дiло. Ото лишень i вагань було: слухатись чи не слухатися наставницi, iти чи не йти до Дана┐. Коли надумав: пiду, не став дошукуватися вагомо┐ причини, вихопився на Гриваня й подався до теремка, що його обсiдала у Волинi спадко║миця княжого столу. А все ж, як прибув до Дана┐ та спинився перед Дана║ю, не мiг не пiддатися пiдспуднiй силi сум'яття: жона та справдi постала перед ним такою, яко┐ не видiв досi та й не сподiвався видiти. Худе та довге колись дiвча, ото тiльки й звабне тим, що мало лiпше, нiж у iнших, вбрання та ще великi синi очi, довгi й пушистi коси, котрi оповивали всю ┐┐, надто на iгрищах, - видавалося тепер дивом, спроможним не лише вразити, а й позбавити тями. Гаптована шовком тунiка з барвисто┐ заморсько┐ паволоки щiльно лежала на в мiру розповнiлому й вiд того до ослiпу витонченому станi, а по-молодечому веселi i задерикуватi колись очi, навпаки, свiтили лагiдною тишею, вид ┐┐, -трiшки зболений, вiшки зачудований, був i лiпим та милим, i якимсь знiжев-просвiтленим, нiби опромiненим зсередини. - . Кликала, Дана║? - завважив нарештi, що мовчить Iдовго, i похопився з словом, а вже як виголосив йото, iагнув: сказав не те, що слiд, - Даная iз зболено-зачудовам стала раптом сполохано-знiченою. Тиха замрiя в очах iiнилася iскорками ляку, ба навiть справжнього перепукення, а блiдий i знiжений вид ┐┐ покрився свiдком жiочо┐ цноти - червiнню. - Хотiла порадитись, Келагасте, - мовила через силу, вясе, що не одразу зборола в собi тоту нiяковiсть. - Муi на дулiбах он скiльки, а звiритись не кожному i тим iе не з усiм можу. розглянулась i вже тодi запросила пройти до сусiдньо┐ тi, сiсти на достойне високого гостя мiсце. - Були у мене старiйшини родiв, - силилася затьмити i ще непоборену нiяковiсть словом. - Сказали, надходить t вiча, на якому йтиметься про старшого серед князiв у ┐дi Трояновiй. А в нас i на Дулiбах нема║ його. Радять, ) самiй сiдати на отнiй стiл, бути княгинею, або вказати I^огось iз во║вод. Думала-гадала i нi на що не зважилась. tin лячно, во║водам нема║ вiри. кдиний, на кого можу сластися, се ти, Келагасте. Скажи... - Вона подумала гь-другу, не зводячи з дiвера аж надто пильного позирку К сво┐х, а вже потiм повiдала те, що надумала: - Скати мiг би бути ним, мо┐м повiреним серед во┐в? - Себто привiдцею дружини? - Ано. "0н якi " - спiшила потiшитись мисль, а вже за мислю це. Привiдцею дружини завжди був князь. Не завжди. З волi князя мiг бути хтось i з во║вод. ти i був би ним з мо║┐ волi. Бачив: Даная жде - не дiждеться його згоди. Таки iавдi тiльки йому вiрить чи натяка║ - будеш привiдцею жини, то куди подiнешся, станеш i мужем? - Коли ти, жона, береш на себе таку повиннiсть, то Buy не взяти ┐┐ менi? Одначе... - Що одначе? - не втрималась i поспiшила перепитати. - Во║вода з мене надто младомладий. Чи Даная не вiв старшi i достойнiшi бути привiдцями в дружинi. - Старшi не будуть уже молодими, а достойнiсть, гадаю, де з часом, тим паче, що ти являв уже , i не раз. - Винагородив ┐┐ неприхована вдячним зором i усмiхнувся - А ворохобнi серед чiльних мужiв через цi тво┐ гадки не буде? - Коли станеш поруч зi мною i станеш з вiрою та правдою в серцi - .не буде, - сказала й простягла свою пещенонiжну, мовби в набiлi купану, руку. Простягла й поклала на його десницю. - Ти - брат мого мужа Мезамiра, се раз, а друге, ║ сином славного в родах наших Iдарича. Хто посмi║ ворохобитися, коли станемо при столi вiтця мого в парi? Казала щось i далi, та Келагаст не дослухався до тих казань. Чув: вiд того ┐┐ доторку возбуяла у тiлi кров, зродилось i стало всевладним бажання припасти устами до Дана┐но┐ руки й сказати тим Дана┐: як хочеш, так i чини, я вже не пiду вiд тебе. Ладен був переступити через всi перестороги й стати ва ту звабну стезю, ба цiлився уже переступити, та в останню мить всевладнiсть бажання змалiла раптом i змусила бути дорослiшим та помiркованiшим. Звiвся й став перед Дана║ю на весь свiй, гiдний роду Iдарича i справжнього анта, зрiст. - Коли так волi║ Даная, най буде, як волi║: стаю пiд ┐┐ руку й беру на себе всi ┐┐ повинностi. Княжна теж пiдвелася й стала перед Келагастом достойною доньки антiв: i висока була, i ставна, i до лиха красна. - З вiрою та правдою? - Ано. Чи Даная не вiда║: якщо вже обiця║ Келагаст, то обiця║ твердо. Як i перед сим свiтила на нього опромiненим зсередини i, може, саме тому до безуму звабним видом. Лишень бiльше снаги було зараз на ньому та ще рiшучостi. Прйсяйбiг, ма║ намiр сказати щось, а то й вчинити таке, чому й сама не годна повiрити, та не ста║ одваги переступити через саму себе. - Може, Келагаст хоче глянути на небожа? - А то ж як. Чи годен пiти iз сего теремка, не побачивши i не привiтавшись iз тим, хто продовжить рiд брата мого? - То ходiм, покажу. Йшла попереду й манила за собою звабами, брала дитя до рук - i ще знаднiш манила. Бо не лише вид, очi ┐┐, такi теплi i такi осяйнi, - вся вона променилася, осмiхаючись, та хвалячись сипом сво┐м, та тiшачись з того, що ма║ його. - Як найменувала пебожа, Дана║? - Iм'ям вiтця його - Мезамiром, - не сказала - виспiвала тi кiлька слiв. Стояв i милувався нею, ┐┐ турботами, и тодi вже, як передала малого Мезамiра нянi та стала перед ним, нацiлена казати щось, не захотiв слухати, пiднiс до уст ┐┐ десницю й поцiлував пiдкреслено вдячним цiлунком. Коли виходив, нагледiв Дана┐ну наставницю й поспiшив вiдшукати привiд вiдiйти з нею осторонь. - Бабця може принести менi якусь там тасьму? - звернувся до не┐ тодi вже, як спинивсь бiля Гривадя. - Нелад тут, у сiдлi, тра закрiпити. - Чом нi, зараз принесу. . Даная стояла надто далеко, щоб чути, про що говори'.тимуть. А проте, коли наставниця надiйшла, заговорив I ута║мничено-стишено. - То все ║ правда? - Що саме? - Ну, що Даная волiв, аби я поклав крам ┐┐ вдовиному | безлiттю? - Менi, молодче, не личить казати неправду, - роз, гнiвалась. '., - Стривай, - зупинив ┐┐. - Я ось що хочу запитати: Наставниця чула про те 8 уст само┐ Дава┐ чи всього лиш Здогаду║ться? Якщо чула i певна, так насправдi й ║, то най скаже Дана┐ ще одну правду: я згоден взяти ┐┐ пiд сво║ накриття. - А сам ти не годен сказати того? - Скажу, одначе опiсля вже. - Йой, - не без глуму засмiялася наставниця. - Що то ,за мужi пiшли тепера. Стару бабу просять, аби умкнула дiвку. - Що вигаду║ш! - розгнiвався. - Чи про умикання йдеться? - А то пi? Гада║ш, така, як Даная, сама прийде i скаже: "Бери мене, хочу бути тво║ю". Сказала й пiшла прiч. А вiн, Келагаст, мусив лишатися сам на себе й тетерiти з дива. Се що ж вона собi дума║, та стара карга? Апо, що дума║ i що рече? Де видано, аби умикали кiiяжу доньку, та ще вдову, та до всього коли не сьогоднi, то завтра княгиню? З глузду з'┐хала. Присяйбiг, не iнакше, як з'┐хала. Вихопився на Гриваня i погнав спересердя чвалом. Схоже, що мав намiр розвiяти все те по вiтровi. Та ба, i чвал ие допомiг. Перегодом упевнився: час теж не допомагав... Одие, Даная нiчо не робить, аби став привiдцею дружини, а друге, сама не йде анi з мислi, анi з серця. Як заронилася туди непереборною звабою, так i не переста║ бути нею. Водив молодцiв на стрiльбище i клопотався стрiльбою, а думав про Данаю, уривалася мить лишитися самим iз собою та розiбратися в собi - бачив Данаю i тiльки Данаю. I частувати не частувала, i по┐ти не по┐ла, як був у не┐ в теремi, а почува║ себе убаяним. Мало того, що заволодiла мислями i серцем, - сили позбавила до краю. Те, мабуть, нагледiв i Старк. Он як пильно приглядався, коли правились на стрiльбище, не спускав ока i на стрiльбищi. А це вже й кличе чомусь. Невдоволений iим, як навчав отрокiв, чи, може, ще далi бачить старий лис: нагледiв, бiгме, що був у Дана┐, й волi║ вивiдати тепер, чому був, що хова║ться за тими одвiдинами. - Кликали, во║водо? - Ано, - не став доглядатися до нього Старк, як i вволiкати. - Дiло ║, Полагаете. Князь Волот затiяв похiд у роме┐. Не ратний, нi, -- заспоко┐в, помiтивши, певно, неабияке збентеження в очах i на виду свого тисяцького, - Iз сольством правиться до ромейського iмператора, хоче буцiмто поновити пiдписаний з покiйним Юстинiаном ряд. Ти в нас кмiтливий та й зроду сольського. Пiдеш iз Болотом вiд дулiбiв, обстоюватимеш у тамтiм рядi потреби землi нашо┐. - Сам пiду чи з мужами сво║┐ тисячi? - З мужами, одначе не з усiма, - осмiхнувся старий. - - Одбери десяток лiпших, та й лаштуйтеся. Нацiлився було спитати: "А Даная вiда║, куди я ┐ду?" - та збагнув нараз: викаже тим i себе, i Данаю. Збагнув i прикусив язика. Вже опiсля, як вляглася бентега, поцiкавився: - Коли маю правитись? - За два-три днi. Гадаю, вистачить, щоб нарихтуватися в путь. - Не вистачить, во║водо. Путь он яка i дiло не з останнiх. Маю себе, людей, комоней нарихтувати як слiд, про подарунки iмператоровi подбати. - Про подарунки князь Волот подба║. - Як то - Волот? Сольство правитиметься вiд усi║┐ землi, всi мають внести свою лепту. З порожнiми руками я пе по┐ду. Старий замислився. - Князь Волот квапить нас. Ну, та дарма, день-другий пiдожде. Даю тобi на збирання чотири днi. П'ятого удосвiта ма║ш ви┐хати. Утiха невелика, додав всього лиш день. I бiльше, ясна рiч, не додасть. Тож i теревенити з ним не випада║. Лиша║ться сказати: "Згода" - та й пiти. А як скаже, коли язик не поверта║ться? По┐де он як далеко i он як надовго. Чи може по┐хати, нi до чого не домовившись iз Дана║ю? То ж буде не похiд, а згуба. Присуха, невизначенiсть висушать його. Усе ж може статися, коли по┐де, нi до чого не домовившись iз нею? А часу он як мало. I до Дана┐ не на всякому огирi пiд'┐деш. Хiба... Стривай, стривай. А коли пiти до не┐ й оскаржити: "Як же ее так? Ти казала одне, а Старк велить iнше". Та й про подарунки не а кимось, таки з нею ма║ вести рiч. А так, княжа скiтниця в ┐┐ руках, тож про подарунки мусить вести рiч лише а нею. Нi, свiт таки мудро влаштований. Навiть над крутопаддю вiдшука║ться стезя, що виводить на убезпечене мiсце Навiть у повнiй безвиходi е вихiд. Не став зволiкати; вiдпросився iз стрiльбища й погнав Гриваня до Дана┐. - Се правда, що повелiвав Старк? - А що повелiва║ Старк? - Велить рихтуватися та правитися аж у роме┐. Анi стверджувала, анi перечила. Дивилась замилувано i мовчала. - Ти не хотiв би так далеко вiд ┐здити? - поцiкавилася зрештою. - Ну чом же... Коли се конче треба, то по┐ду. Ось тiльки... Чому так нагло i чому повелiвав Старк? - Се не Старк, се я повелiваю, Келагасте! - Ано. Сам надоумив, тепер диву║шся? - Н-не розумiю. - Хто казав тамтого разу: не було б ворохобнi серед мужiв? Ось я й послухалася тво║┐ ради. А послухавшись, велiла саме тебе послати слом вiд дулiбiв. Повернешся з роме┐в зi славою - i заткнеш усiм хавки. Чув, Келагасте коли побува║ш у роме┐в та пiдпишеш ряд iз ромеями, даси менi привiд i резон саме тебе поставити бiля себе. Тодi нiхто не одважиться посилатися на твою молодiсть i перечити. - А коли не впораюсь iз тим, у чому поклада║шся на мине? - Упора║шся. Князь Болот мац вже домовленiсть з iмператором. Лишилося во┐хати до нього та пiдписати - ото i все. Пройшлася, вдоволена а чи потiшена, i вже потiм додала: - Тiльки ти нiде нiкому анi слова про се, чув? - Чую, княгине. Мабуть, сподобалося величання. Пiдiйшла, стала мало не впритул, дивиться пильно i вiддано. - Того, крiм мене i тебе, нiхто не зна║, навiть Старк. Се перша наша з тобою та║мниця. - А буде й друга? - Ано, всього буде, коли правитимемо землею: та║мниць, пiдступностi, непослуху, ба навiть лжi. Чи ти не в родинi чiльного мужа жив, не вiда║ш про те? - Мiй вiтець навчав нас бути насамперед правдивими. Мезамiр лише до хитростi удався в розмовi з аварами, а ба, чим поплатився за це. Осмутнiла на виду й замислилась. А помисливши, сказала: - Коли б же й iншi були благочестивi в дiлах i помислах. А що лиша║ться робити, коли вони не правду визнають, а лжу? Ну та... - осмiхнулася, - про се потiм. ┐дь, побувай мiж роме┐в, приглянься до них, сам завважиш, що i як. Спроваджу║... А як же з тим, заради чого йшов сюди? Невже наставниця нiчого не сказала Дана┐? Не може того бути. Вони у змовi, бiльше того, заодно... Що ж робити? Iншо┐ нагоди побачитися з Дана║ю може вже й не бути. Коли не скажу про слюб зараз, гляди, нiколи вже не скажу. Пiдвiв, збираючись iз духом, голову, дошукувавсь уже слiв, якими мiг би започаткувати ┐┐, свою бесiду з Дана║ю, та не встиг за┐кнутися, як розчинилися дверi i на порозi стала наставниця. - Най вибачить менi княжна, час порати сина. - Iду... Ми ще зустрiнемось, Келагасте, - сказала замiсть "прощавай". - Перед вiд'┐здом зайдеш за подарунками. Провела за порiг й сховалася в теремку. А Келагаст плуганився до Гриваня й ганив на всю широчiнь мужньо┐ натури ┐┐ наставницю. "Гемонська басиха. Пiдслухала мо┐ мислi i жадання, чи як розумiти ┐┐?" I мужiв, що пiдуть iз пим у ромо┐, одiбрав, i мужам повелiв готуватися до походу, а сам коли й думав про нього, то лиш тодi, як приходили й нагадували: ║ потреба думати. З якогось часу вiдвiдала його й не вiдступа║ вже мисль: роме┐ - не блигомий свiт. Он скiльки седмиць пiде на те, щоб добратися до них, висидiти там, доки доступляться до iмператора та перетрактують з iмператором. А ще ж i зворотна путь буде. Чи не станеться так: вiн ходитиме та дбатиме про супокiй землi, а тим часом до Дана┐ протопчуть стезю iншi? Провiдав котрийсь iз князiв чи княжичiв землi Трояново┐ й при┐де свататись. Чи не схитнеться в такiм разi Даная? Мовя про слюб мiж нею i ним, Келагастом, не було, мова йшла всього лиш про його чiльнiсть у дружинi. Чи Дана┐ довго переiнакшити й обернути то┐у розмову на iнше? Сама ж казала: всього буде, коли правитимуть, i непослуху, i пiдступностi, i лжi. Та й з iншо┐ землi можуть провiдати про не┐ й заслати сватiв. Однi - заради Дана┐, iншi - заради того, щоб посiсти княжий стiл на Дулiбах. Хiба ва Добрита не було того? Даная жона младомлада i он яка красна. "Се┐ ж ночi умкну ┐┐ i зроблю своею", - став на мислi Келагаст. Всякий обнадi║ний - одержимий, а обнадi║иий в жаданiм слюбi - i поготiв. Ходив в отнiх хоромах, а бачив себе в сутiнках ночi бiля Дана┐ного теремка, а ще - на огирi купно з Дана║го. Чув посвист вiтру та крики погонi ┐ торжествував, що недосяжний ║, що увiмкнена Даная не пiде вже вiд нього, забере сина й сидiтиме, повита слюбними узами, в родi вiтця Iдарича, ждатиме мужа свого з походу. А вже як повернеться, згуляють в хоромах князя Добрита воседля та й князюватимуть на Дулiбах. Певен, Даная й не помишля║, що Келагаст може зважитись на таке - умкнути ┐┐ та║мно. Те, що казала про умикання ┐┐ наставниця, - вигадка старо┐, i не бiльше. Прийшлося до слова - i вирекла, аби спокусити молодця, роздмухати в ньому вогонь жаги. Сама Даная не дума║ й не гадав про те. Зна║, вона - за високим валом, пiд надiйною охороною, ┐й нiщо не загрожу║ в отньому гнiздi. Вiн i скориста║ться тою певнiстю. Ось тiльки коли i як вчинить те? Серед бiлого дня чи в надвечiр'я? Вдень простiше було б виманити Данаю за ворота чи принаймнi на подвiр'я. Та ба, при воротях ║ сторожа, вона може зчинити тривогу, дослати погоню; А вiд погонi в сiдлi з Данавю не втече. Лиша║ться надвечiр'я, коли i на нiч ще не зайде, i темiнь уже буде. Вiзьме а собою кiлькох мужiв, спеленав з ┐х помiччю сторожу бiля ворiт, а там уже надiя на спритнiсть та на дужу силу комоней. Келагаста поважали в дружинi за гострий розум, молодечу одчайдушнiсть, а ще за те, що не наступав без потреби на карк, кожному дозволяв бути самим собою. Одначе серед довiрених були найдовiренiшi. На них i покладав сво┐ сподiванки. кдине, що муляло до часу, усi иайдовiренiшi йдуть iз ним за Дунай. Чи в потреба вплутувати ┐х у се дiло? А втiм, .до лиха всякi сумнiви. У пущi, на недрi лiсовi най iдутьi Коли йдеться про он як уподобану Даяаю, нiщо не спинить його, вчинить так, як волi║. Аби намiри стали дiлом, а дiло - свiтлим днем, велiв мужам, що, йшли з ним до Волина, зшити покривала - так, щоб вiльним лишався лише один отвiр, i взяти ┐х iз собою. "Не буде Дана┐ на прдвiрнипi, - мислив у путi, - велю челядi покликати. А вже як вийде та стане за порогом терема, нiде не дiнеться, буде мо║ю. Такого не траплялося ще, аби Келагаст одступив вiд свого або схибив у намiрах сво┐х. Заприсягайся може, такого не було и не буде. А сталося. Даная не прогулювалася того дня з сином. Анi на подвiрницi, анi на подвiр'┐. Коли ж сказав челядникам, що се прибув вiн, ┐┐ дiвер Келагаст, i що в нього невiдкладне до не┐ дiло, зголосились освiдомити про те свою повелительку, та одразу ж повернулися й сказали: у Дана┐ заслабло дитя, вона не може прийняти його, хай прийде завтра. Ма║ш. Як же завтра, коли завтра останнiй день перебування у Волинi? Он скiльки клопотiв збереться перед вiд'┐здом. I нiч лишиться всього лиш одна. Чи то годиться: умкнути поночi жону, а вдосвiта покинути вже? Що ж робити? Наполягати, аби вийшла? Коли стоятиме на сво║му, Даная вволить його волю, таки вийде, та що з того? Чи може умкнути матiр, коли в не┐ слабе дитя? Чи сполоханiй i зболенiй тривогами матерi до слюбу буде? Така швидше очi видряпав, сама себе удавить, анiж скориться чужiй силi i ляже в ложе з тим, що взяв ┐┐ силою. Нi, нi, сьогоднi не умикатиме ┐┐. Не вiда║, як буде эавХра, та сьогоднi не умикатиме. - Скажiть Дана┐, пай вибачить за невчасне вторгнення. Прийду тодi, коли младомладому Мезамiровi сiане лiпше. Поклав зробити так: завтра пiде серед бiлого дяя, потоворить з Дана║ю про подарунки; коли i в кого вiзьме ┐х, а потiм уже поцiкавиться здоров'ям небожа. - Лiпше йому, - сказала, коли повiв рiч про Мезамi|ра, - а проте й не зовсiм. Боюсь, чи не вогневиця в нього. - А що кажуть басихи, волхви-баяни? - Запевняють, що не вогневиця, вiд злого повiтрiя галася немiч. Помовчав мить i вже потiм сказав Дана┐: - В такому разi я не по┐ду в роме┐, доки не дiждуся Одужання. Видивилася сво┐ми й без того широко одкрити