. А коли так, то чому б саме йому не бути за се в одвiтi? Старiйшини полян закивали, перемовляючись мiж собою, головами, ┐х пiдтримали уличi, древляни. Тиверцi ж i дулiби не явили сво║┐ згоди - вiдмовчувались. - А що скажуть тиверцi? - запитали з вежицi. I знову пiдвiвся й вийшов до вiча з речнипею не ейн княжий - старiйшина. - Князь Волот повелiв нам ось що мовити вiчу, коли про се йтиметься: вiн вiдмовля║ться вiд повинностi чiльного князя на користь князя росiв Острозора, бо не почува║ себе на силi брати таку повиннiсть. Князь же росiв ║ пiсля нього найбiльш умудрепий лiтами i досвiдом, йому, як i князю Тиверi, також постiйно доводиться стояти на сторожi землi з боку степу. Коли запитали дулiбiв, тi промовляли найдовше. Передусiм погодилися з мислю киян: князь Волот, справдi, докладав найбiльше розуму i сили, аби берегти землю слов'янську вiд вторгнення чужинцiв як з боку степу, так i з-за Дунаю. Вiн бiльше, нiж будь-хто, умудрений досвiдом сольських перетрактацiй iз чужинцями, як i досвiдом походiв ратних, йому i тiльки йому належало б бути наступником князя Добрита. Та ба, лiта й труди надломили його силу, чули ж бо, ще раз явив нам розум свiй - вiдмовився вiд повинностi, яку хочемо покласти на нього. - Чи ж ║ резон у тому, щоб чiльним князем на антах був князь Острозор? Дулiбський старiйшина окинув усiх допитливим зором i вже потiм заходився виголошувати супротивнi сiй мислi резони. Передусiм не можна забувати, що загроза землi Трояиовiй зi сходу вiдпала: обри пiшли за Дунай, а бiльше там нема║ кому погрожувати. Друге, вторгнення в землi збратаних племен найбiльш ймовiрне нинi з-за Дунаю. Де Ки┐в, а де Дунай. Чи можуть кияни знати, що дi║ться на тотих обводах, а вiдтак i дбати про супокiй на них? Трете, не можна не брати на карб, що найбiльш надiйним соузником антiв у сутичках iз Вiзантi║ю ║ слов'яни-скла. вини. А до них найближче стоять дулiби. У дулiбiв i тiльки в дулiбiв склалися з тими сусiдами вiддавна добрi стосунки. Та й вiд Дунаю дулiби не так далеко, як русичi, i сусiди узвича┐лись: коли ║ потреба вести з амтами перетрактацi┐, треба правитись до дулiбiв. А, окрiм того, на княжiм столi в дулiбiв сидить нинi достойний вiри i до. вiри князь - Келагаст, син славного в родах наших сла i, мужа думаючого Iдарича, брат передчасно загиблого Мезамiра i муж доньки Добритово┐ Дана┐. Чи сього не доста, аби удостовiритися: у привiдцi дулiбiв ║ всi резони бути чiльним князем на Антах. - Хто б мене, людоньки, похвалив так, як я себе зугарна похвалити, - почулося з натовпу, котрий, хай i не чДуже ще, все ж починав непоко┐тися. - Ано, чи то велика заслуга - бути сином славного мужа чи мужем славно┐ в родах жони? Ви скажiть, де вiн явив себе яко князь, ваш Келагаст? - У сiчах з обрами Келагаст був серед перших мужiв. Саме на нього князь Добрит покладав найсутужнiшi повинностi, саме його тисяча явила себе грозою супостатiв. - Се правда, - пiдтримав хтось збоку. - Келагаст достойний муж, що й казать. - Молод ще, щоб бути привiдцею всiм. Най побуде князем на Дулiбах та явить себе яко муж думаючий. Ведучий пiднiс моча, силився не дати розгорiтися полум'ю. - Прийде час, явить. Був уже з князем Волотом у роме┐в, бачив i вiда║, що то в сольство, як ма║ тримати себе на перетрактацiях. Та й з Мезамiром ходив колись. Забули хiба? - А чо ждати? - почувся дзвiнкий чийсь голос. - Най зараз явить себе, ото й побачимо, який iз нього муж думаючий - Ано! Острозора зна║мо, най явить себе Келагаст отодi бачитимемо, за кого подати голос! - Ви забули, ║ ще Зборко, князь уличiв? - силився перекричати хтось, та його не стали слухати. Однi сказали: Зборко нiчим не явив себе, що свiдчило б про достойнiсть, iншi удали, що не чули про Зборка й домагалися свого: най вийде i явить себе Келагаст. - Чому лише Келагаст? Острозор теж най виходить i явля║! - Сказано-бо, Острозора зна║мо. - Хто зна║, а хто й нi, най виходять оба! - А так, оба най виходять! Старiйшина силився переконати вiче в противному: чи се можливо? Де той, з ким мав би стятися один i другий, яко мужi думаючi? - Най один iз другим стинаються! - I се - безумство! Iстину встановить хто? - А люд! Ви, старiйшини, нащо тут? Вiчем правили господарi - дулiби. пм не до снаги була ся вимога. У словеснiм по║динку з вiчем i найбувалiший може опростоволоситись, а ┐хнiй князь не такий бувалий та битий, щоб знайти в собi i достойний розум, i належну витримку та велеречивiсть. Тож i ухилялися вiд цього та опирались, як могли. Аж поки тi, що домагалися словесного по║динку з князями, не дошкулили болiсно. - Дулiби звикли бути чiльним племенем на Антах i за всяку цiну хтять залишитися ним. Хiба не видите: вони й бевзя ладнi посадити на чiльне мiсце в землi нашiй, аби, лиш вiн був дулiбом. - Не забувайтеся, де ви i що кажете! - А те, що ║. Най вийдуть князi! Волi║мо мати бесiду з князями! - Князiв на вежицю! Волi║мо бачити князiв! Кричали, здавалось, усi, i крик той змусив поступитися. Вийшов i вклонився люду вiчовому князь ки┐вський Острозор, за ним - i Келагаст. Перший осмiхався чомусь, Другий силився приховати бентегу. Воно й не дивно. На Антах вiддавна так ведеться: коли той, кого саджають на княжий стiл, не здобув ще загально┐ прихильностi, неодмiнно ма║ здобути ┐┐. Такого кличуть перед очi й вимагають явити себе у бесiдi, а вже як дiйде до бесiди, всього можна почути - i кпинiв, i таких дошкульностей, що вiд них у п'яти заколе. Треба мати неабияку силу волi, аби витримати все те i не зiрватися та не явити себе таким, що не вмi║ бути терпеливим. - Скажiть, князi, - подав голос хтось iз мужiв думаючих, - чи певнi ви, що повиннiсть, яку поклада║мо на вас, посильна вам? - Певним може бути лиш той, хто не вiда║, що се за повиннiсть, - вiдповiв Острозор. - А ти, Келагасте, що скажеш? - Без вiри не бува║ певностi, а без певностi - звитяги. Хто вiрить, той i здатний переяти змогу. - Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще волi║ вийти з ним на прю? Наперед виступив Свiтозар. - Я. Тi, що були найближче i бачили його, весело, одначе й незле засмiялися. - Молод ще. Рано сунути носа в поважнi бесiди мужiв. - Правда ваша: я молод. Одначе ви не чули ще, що я хочу запитати князiв. Вислухайте, тодi вже й судитимете, слiд чи не слiд сунути менi в се дiло носа. - Най каже, чо там. I Свiтозар заговорив до князiв: - Повiдайте нам, привiдцi росiв та дулiбiв, як вчинили б ви, коли б котресь iз племен Антi┐ захотiло жити осiбно вiд усiх iнших антiв? Князi перезирнулися. - Чи не тиверцi мають такий намiр? Ти ж княжич iз Тиворi, я не помиляюсь? - Так, я княжич iз Тиворi, ти не помилився. Зате помилився в iншому, Келагасте: виказав, хто ти ║. 3-помiж мужiв знову пiшов смiх. - А що скаже князь Ки║ва? - Князь Ки║ва не радив би такому племенi виходити iз братньо┐ ║дностi й жити осiбно, бо воно неминуче загинуло б. - Гора! Князь Острозор узяв гору! - Так, - погодився Свiтозар. - Князь Острозор узяв гору, хоча и сказав не все. - Мав би поцiкавитися ще, - не став ждати його присуду Острозор, - чому таке плем'я захотiло вийти iз братньо┐ ║дностi? - Ано. Передусiм мав би поцiкавитися, що спонукало тоте плем'я вийти iз соузу збратаних, i усунути тоту спонуку. Старiйшини збуджено стали перемовлятися мiж собою. - Ще ма║ш щось питати, молодче? - Маю. Князь - привiдця ратi на боролищi, вiн же - i судiя люду, що не замирив мiж собою. Яким ма║ бути князь-судiя? Острозор знову знайшовся перший: - Суворим i справедливим. - А князь Келагаст що скаже? - Те саме: ма║ бути суворим i справедливим. - Шкода, коли так, - не вдовольнився Свiтозар. - Менi здасться, що се не вiдповiдь. Суворiсть, гожi князi, рiзна бува║. I справедливiсть також. Одна ║ iстиною, iнша лиши можу║ з нею. Ще iнша й зовсiм далека вiд iстини. В усякiм разi, у кожного своя суворiсть i своя справедливiсть. Вагу ма║ iнше: князь-судiя зобов'язаний судити так, аби той, що нанiс обиду, не поривався наносити ┐┐ вдруге, а той, котрого обидили, не зневiрився в iснуваннi справедливостi. - Гора! - дружно вигукнуло вiче. Молодець взяв над князями гору! Слава такому! Слава й хвала! Пря з князями набирала не скiльки гострого, як потiшного вигляду. - Голоси подiлилися порiвну, - казав старiйшина, що правив вiчем. - Один - за князем Острозором, один - за Келагастом. к ще бажаючi щось знати та домагатися? - к. - Вiче слуха║. - Най скажуть оба, з яким намiром беруть вони на себе повиннiсть старшого князя? - Про се вже йшлося, се всiм вiдомо. - Тодi питаю iнше: якого князя прибирають зi столу силою? За сим разом смiх був повсюдний i тривав довше, нiж личило б. - Я скажу, - смiливо, ба з осмiхом на устах пiднiс руку князь Ки║ва, росiв та втiкичiв. - Того, котрий не може впоратися з покладеною на нього повиннiстю: захищати землю пiд супостата, бути справедливим суддею родам i людовi. Келагаст помовчав мить i сказав: - Я теж тако┐ мислi. - Отак? - не втримався i загорланив котрийсь iз стовписька вiчового. - За Келагастом не може бути переято┐ змоги. Вiн не ма║ сво║┐ мислi, лише погоджу║ться з чужими! - Ано, Острозор здолав! - Гада║те? - обернувся до тих, що кричали, Свiтозар. - Як на мене, князь Острозор теж темнить, прикриваючись умiнням та повиннiстю. Не перше лiто князю║, мав би знати, всякого князя, а князя-судiю усувають з трьох причин: коли вiн в дiлах i помислах сво┐х спира║ться не на тямковитий люд, а супротивне тому - на нетямковитих бевзiв; колi┐ над усе ставить похвалу iменi сво║му й упива║ться похвалою, яко бражник хмiльним; нарештi третя причина - коли трима║ться столу, на який його посадили з недогляду, яко польовий клiщ шкiри; лише з м'ясом i можна видерти його звiдтам. Вiче не смiялось - реготало вже на всю широчiнь весело┐ натури, а старiйшина гуслярiв звiвся тим часом i крикнув, осилюючи регiт: - Ось хто мав бути старшим князем на антах! - Ано! Молодець iз Тиверi пай буде старшим! - Вiн не князь там! Молод ще! - Молодiсть - не гандж, зате клепку ма║ в головi. - Тихо! Стривайте, - вийшов до вежицi хтось iз ратних мужiв. - Ти справдi ║ княжий син iз Тиверi? - звернувся до отрока. - Ано, один iз семи синiв його, Свiтозар. - То чо справдi вагатися? - муж обернувся до старiйшин. - Княжич узяв гору над усiма князями, най вiн i буде старшим серед князiв. - Негоже так! Сказано ж: вiн не ║ ще князем. - То буде ним. Чи Тивер не захоче мати такого князя? - То нерозумно ║! Хто очолить рать, коли треба буде очолити? I хто - сольство, коли дiйде до нього? Гада║те, роме┐ чи iншi з чужкраю сли стануть перетрактовувати з малолiтком? - Доки до того дiйде, виросте. - Нерозумно ║! I iте гоже мужiв думаючих! Князь Ки║ва, мабуть, не дуже печалився тим, що не взяв гору над Свiтозаром - стояв осторонь вiд усiх i осмiхався в вуса. Одначе й заповзятiсть дубiлiв не обiйшла його стороною. - Правда ваша, - подав i свiй голос, - живемо пiд богами, всяке може статися. Сьогоднi тихо-мирно на обводах, завтра - нi. Ризикувати, гадаю, нерозумно. Одначе й такого тямковитого молодця не допускати до дiла стольного теж не випада║. Аби того не сталося, зрiкаюся мислi i добро┐ ради його вiтця - брати на себе повиннiсть чiльного князя землi Трояново┐ i ось що раджу вчинити. Най буде так, як i було: князем, вiдповiдальним за супокiй збратаних земель лишiм князя дулiбiв Келагаста - вiн молодший за всiх нас i хоробрий яко ратоборця, а першим радником у нього зробiмо сього молодця з Тиворi. Не сьогоднi, то завтра з нього буде достойний Келагастаратоборця сол вiд наших земель i муж думаючий. Най оба й будуть в одвiтi за супокiй на обводах i в землi Трояновiй. - Славно! Згода! - дружно пiдтримало князя Ки║ва вiче - спершу тiльки дулiби, далi i всi iншi. По лицях старiйшин, що сидiли довкола вежицi, теж видно було: вони пристають на се. Пристають i силкуються вгомонити люд, завершити вiче так, як велить покои, - укладанням ряду. А для того треба запитати ще, чи пристають на се Келагаст i Свiтозар. XIX к пад людом i його сумлiнням воля Бiлбога, та не браку║ й чорнобожо┐. Тож ║ покони, виколисанi людським сумлiнням, i ║ злелiянi татями. Один iз них велить не судити звитяжцiв i не уповати на сльози повержених, казати коли не вголос, то про себе: чи можуть болiти чужi рани? Лангобардам, як i франкам, також не болiли, мабуть, рани гепiдiв. Бачили сплюндрованою квiтучу донедавна землю i тiшилися з того, що вона сплюндрована, споглядали заверижений цвiт гепiдсько┐ землi - мужiв, отрокiв, дiвиць, младомладих жон i воздавали хвалу тим, хто заверижив ┐х, дiлили сите застiлля з татями, а величали ┐х серед усiх достойних найдостойнiшими, серед усiх звитяжцiв звитяжцями. Як же, вони - соузники аварам i содруги кагановi. Чи могли згадати, будучи усолодженими прихильнiстю аварiв, що сонце не зна║ упину, i на змiну дню завжди приходить пiч. Бiгмс, пе до того було. Хмiльнi очi бачили тiльки щедре застiлля, хмiльний розум пам'ятав лише звитягу, як i збуяне хмелем серце схильне було до одного - возносити звитяжця. А той звитяжець вiдгуляв сво║ воседля на добутiй ратною силою землi, наситився хвалою, що воздавали сусiди, та й засiв у сво║му великоханському наметi нову гризоту порати. Знав-бо: роди його ситi нахапаним, лад у родах i без нього ║ кому дати. Вiн яко привiдця ма║ думати тепер, як бути далi i передусiм iз сусiдами. З iмперi║ю, ясна рiч, зачека║, з франками також. Це тi сусiди, котрих до якогось часу лiпше не чiпати. А як бути з лангобардами? Соузники вони нiби й вигiднi, та ще вигiднiшою вида║ться кагановi ┐хня Паннонiя. То доли та й доли, а на тих долах тучнi трави, привiльнi пасовиська. Такi привiльнi i такi багатi на живнiсть, що другi такi хiба що на мiзiйських та фракiйських долах можна вiдшукати. А ще ж iз тих долiв он як зручно буде ходити на ратнi промисли - i до роме┐в, що за Дуна║м, i до слов'ян, котрi сидять у пiдгiр'┐ та на нижньому Дуна┐. Воiстину правду кажуть: Паннонiя - земля-годувальниця, земля-благодать. Як же бути з нею i як - iз соузниками лангобардами? Мiж ними полишив через сутужнiсть, зроджену походом на гепiдiв, роди свого племенi. Тепер ма║ забрати ┐х? А куди? Усiм аварам чи пе затiсно буде на землi Гепiдськiй, тим паче, що й гепiди лишилися на нiй. Чу║ Баян серцем: хотiння мати землю Паннонi┐ сво║ю он яке велике в ньому, та сум'яття, що стоять на перепуттi, пе меншi, i хто вiда║, як обернулося б, що взяло б гору в його помислах, коли б на пвмiч йому не прийшли полишенi серед лангобардiв родичi. Щось вони не подiлили там iз лангобардами, правдивiше, лангобарди не захотiли подiлитися з ними. Застукали котрогось iз аварiв на сво┐м подвiр'┐, тодi, як брав чи всього лиш хотiв узяти зiгнану на нiч худобу, та й забили яко татя. А хто з аварiв прощав колись комусь кров сородичiв сво┐х? Знялися стiйбищем та й подались на лапгобардський оседок. А вже як подалися, нiкого не помилували. Аби на ту ворохобню не нагодився король та по став мiж зворохоблених, сiча могла б втягти iншi оседки, i хто вiда║, чи не завершилася б погромом як аварських, так i лангобардських родiв. Баяновi повiдали вже: король Алво┐н прислав до нього сольство, не iнакше, як iз скаргою на безчинства аварських родiв. Що ж скаже слам? Пообiця║ вгомонити ворохобникiв та на тому й стане? А коли король лангобардiв зажада║ бiльшого? - Велiть, хай заходить той, що прибув вiд лангобардiв, - зваживсь-таки вислухати чiльного з Алво┐нового сольства. Коли ж сол вiдхилив запону i спинився перед ним, збираючись iз духом, не став ждати його рочницi, сам заговорив. - Що сталося? Яка така притичина змусила собрата мого короля Алво┐на вдаватися до послуг слiв? - Бiда, достойний. Роди нашi не мирять мiж собою. Лангобард чи то аж надто обурений був тим, що сталося, чи не хотiв, аби його перебили, заспiшив, розповiдаючи те, про що каган i без нього знав уже. - Ну i як? - Баян теж вдавав iз себе обуреного. - Вгомонили татей? - Вгомонити вгомонили, та чи надовго? Коли б не король i не його мудрiсть, на зле обернулося б. Ось чому привiдця наш велiв менi нагадати тобi, достойний: час забрати аварськi роди з Паннонi┐. Сiчу з гепiдами завершено, вiднинi авари мають свою землю. - Нiби я не забрав? Сол вiд лангобардiв не вiрить тому, що чу║, i все ж зважу║ться: - Проте не всiх i далеко не всiх. Кагана дратують тi резони. - А коли ┐х нема║ куди брати? Чули ж бо, я повернув полонених гепiдiв до сво┐х родин, велiв ┐м обробляти землю, а за опiку i захист вiд чужинцiв давати нам половину того, що матимуть iз землi. Тож i передайте королю: до якогось часу буде так, як ║. - Мiж нами складено ряд. Каган обiцяв пiти одразу по звитязi. - Тодi обiцяв, нинi не обiцяю. Сказав уже: буде так, як ║. Хто вiда║, як обернеться ще з гепiдами i ┐хньою землею, може статися, що iмператор змусить нас пiти звiдси. "Он воно як! - поставив рогом прибитi смутком очi лангобардський сол. - Що ж сказати пiсля всього королю? Що примусити аварiв забрати роди сво┐ з Паннонi┐ - марна рiч? Що самi мають подбати, аби авари пiшли звiдтам? Як i в який спосiб?" Не вiдав i король Алво┐н, що йому вдiяти iз соузними аварами та ┐хнiм каганом. Не вiдав i злився, а зло нiкому ще не додавало мудростi. - Нi в чому не поступатися аварам, - повелiв. - Чули, нiчим i нi в чому! Створити ┐м таке життя мiж нас, аби самi утвердилися в мислi: тут ┐м не всидiти, i пiшли прiч. Чого ще треба тим, у кого руки пориваються до мсти-вiдплати? I лови влаштовували татям-аварам, i не щадили аварiв, спiймавши на татьбi. "Се мо║! - кричали. - Як смiсш посягати, вонюоча пико, на те, що випещено мо┐ми руками, добуто потом?!" I били нещадно, нерiдко - до смертi, аж поки не дiйшло до справжнього походу на аварiв. Немало потяли ┐х, згуртувавшись, немало й сво┐х втратили, а таки виперли асiйських заброд з одно┐, друго┐ й третьо┐ марки. Певно, й далi гнали б ┐х з Паннонi┐, та вийшли й стали на перепуттi висланi каганом турми. А з турмами пе той уже був пир i пива-меди пе пились так смачно. Мусили виходити з повицною та перепрошувати, киваючi┐ на свавiлля скривджених. Авари прийняли повинну i на мир мiж племенами пристали, одначе роди сво┐ знову поселили у звiльнених вiд них марках. I на татьбу не соромилися ходити. А коли вже випадало так, що брали з загороди чи подвiр'я тихцем, то брали до решти. Лангобарди скаржилися королю, прохали в нього захисту. Та що мiг вдiяти король, коли бачив i розумiв: сила його неспроможна взяти гору над аварами. кдине лишалося - шкодувати, що замав такого соузника i зв'язав себе такими узами. Каяття - не лiпша путь пошукiв, а все ж i вопо примушу║ ворушити мiзками. Коли те сталося: перед сном чи по сну вже, на свiжу голову, одразу пiсля скарги родакiв чи десь пiзнiше, король не освiдчувався пiдданим та й пiдданi не цiкавилися тим. Для них iнше важило: Алво┐на осiнила якась мисль, iнакше чим пояснити, що вийшов збадьорений i повелiв кликати до нього радних? Про що радився вiн iз ними, нiхто не обмовився. кдине, що почули, i то не з перших уст: "Король з нами, i боги за нас, ждiть". Вони й ждали, а ждучи, знай, сподiвалися. I лiто, i друге. Десь аж на трет║ авари розбудили свого кагана нi свiт нi зоря i залементували навперебiй: - О великий i мудрий, змилуйся i пощади. Не смiли б тривожити сон твiй, та мусимо: лангобарди знялися всiма сво┐ми родами, прихопили набутки й пiшли, оминаючи нас, на нолуночний захiд. - Куди й пощо? - Подейкують, нiби полишають Паннопiю, рушили всiма родами сво┐ми на пошуки iншо┐ землi. - Хто подейку║? Самi лангобарди? - I лаигобарди також. Скинув iз себе покривало, вдяга║ вдяганку iне може потрапити в рукав. - То це i ║ то найлiпше, - мiрку║ вголос, - чого можна було сподiватися вiд щедрот Ноба? Вивiдати достеменно, - повелiвав уже, - куди йдуть, з якими намiрами, чи всi залишають Панпонiю. I не чiпати. Стежити, доки не зникнуть за обводами землi сво║┐, все ж не чiпати. XX Тi, хто запевняв його, що вiднинi Паннонiя належатиме аварам i тiльки аварам, були, виявля║ться, далекi вiд iстини. З Паннонi┐ пiшли лиш лангобарди та тi з германських племен, що пiдлягали лангобардам чи, сказати б, були заодно з лангобардами. Паннонськi слов'яни як сидiли в сво┐й землi, так i лишилися сидiти. - Вони платили лангобардам данину? - поцiкавився Баян у кендер-хакана. - Так. На лангобардiв iшла третина урожаю, як i промислу та приплоду. - I як багато ║ ┐х, слов'ян паннонських? - Про те не вiда║мо. Одне ║ явним: коли лангобарди iшли купно з нами на гепiдiв, слов'ян серед них налiчувалось вiсiм тисяч. - То ще нiчого не каже. Привiдця е у них? - А так. Князем величають, хоча князь той i рибалить купно з поселянами, i за ралом ходить. Баян пильно, ба навiть не в мiру суворо глянув на кендер-хакана. - Все одно. Який ║, такого й кличте. Авари не церемонилися з тамтим князем. Прийшли й сказали: - Iди, каган племенi нашого хоче говорити з тобою. Словенський привiдця не подивувався. Т перечити не став. Можливо, тому, що младомлад був, а може, розумiв: куди подiнеться? - осмiхнувся й мовив по-молодечому весело, ба навiть насмiшкувато: - Повелiва║ прийти чи просить, аби прийшов? Аварам не подобалось те, i все ж не посмiли явити гнiв свiй на слон'янипа. Одне, он який велет ║, а друге, каган велiв таки кликати. - Повелiвають пiдданим, - сказали. - Ти не ║ ще таким. - Ну, коли так, то прийду. Тiльки не сьогоднi i не завтра, десь аж на третiм днi. - Чом так? - Сам приймаю гостей. Мусили повертатися до стольного стiйбища без князя словенiв i потерпати: чи каган не возбуя║ гнiвом? Та за сим разом Баян не явив чомусь його. Сумирно слухав посланцiв сво┐х, сумирним був i тодi, як зайшов третього дня князь словенiв та став перед ним на весь свiй достойний подиву зрiст. - Сказали, ти хотiв бачити мене, князя словенiв, - освiдчився в незвичний спосiб. - Це я i ║, князь Вiрагаст. Баян тепер аж ожвавився. - Хотiв бачити тебе, княже. Дивуюся з того, що содруги тво┐, лангобарди, знялися й пiшли з Паннонi┐, а ти з родами залишився. Чом так? Словении, видно, сподiвався почути те, що чув, - був собi на мислi. - А чо мали б iти услiд за лангобардами? Ми на сво┐й, праотнiй землi сидимо. Де знайдемо iншу i чи тра шукати, коли ма║мо таку? Зваж i на те, достойний привiдцю аварiв: лангобарди нiколи не були нам содругами, тим паче великими. Колись прийшли в нашу землю, усiлись на нiй, тепер пiшли. Ми ж як сидiли, так i сидiтимемо. "Такий справдi невчений життям чи почува║ за собою неабияку силу? - гадав тим часом каган i що далi, то пильнiше приглядався до словенина. - Паннопiя вiднинi належить нам, а вiдтак i весь люд, що лишився в Паннонi┐. Те не ляка║ тебе, роди тво┐? Тепер привiдця словенiв довго й мовчазно дивився на Баяна. - А коли не захочемо? - Коли не захочете, можете йти за лангобардами або ще кудись. - Яку ж повиннiсть матимемо ми, коли залишимось пiд аварами? - А таку... - хотiв сказати: "як i при лангобардах", - та стримався: слов'янин, що найменував себе князем Вiрагастом, чимось був до вподоби йому. - Лангобардам ви платили данину? - Так. - Менi не платнтимсте, коли зголоситесь ходити на мо┐х супостатiв походом ратним, разом зi мною, ясна рiч, i виставлятимете щораз вiсiм-десять тисяч во┐в. Вiрагаст зиркнув на нього допитливо, а ще бiльше потiшено й запитав: - Як часто можемо ходити? - Нe частiше, як пiдростатимуть здатнi на ратне дiли отроки у ваших i в наших родах. Було про що думати, i все ж Вiрагаст не довго роздумував. - Я пристаю на се, достойний. Одначе з однi║ю умовою. - Якою? - Ходитимемо з тобою на всiх, окрiм сво┐х сородичiв. - Се ж хто такi? - Слов'яни. - Лише склавини чи й анти? - I тi, i другi. Баяна починала розбирати лють. - Так не буде, князю. Повиннiсть е повиннiсть, ┐┐ не дiлять на "хочу" i "не хочу". - Ми дiлимо, кагане, на "можемо" i "не можемо". - То все одно. - Тодi бери данину i звiльняй нас вiд походiв. З землi сво║┐ ми не пiдемо навiть тодi, коли всiм доведеться лягти за не┐ в сiчi. Каган вiдмовчувався якийсь час. Дивився на младомладого привiдцю словенiв пильним позирком очей сво┐х i вiдмовчувався. Зрештою надумавсь i сказав: - Гаразд, я подумаю. У нього був час думати: словени пiд його рукою, що захоче, те й вдi║ з ними, може навiть потяти до ноги. А проте що довше думав, то певнiше утверджувався в мислi: не потне. Одне, йому не тiсно тепер iз його родами, а друге, начутий був: слов'яни прелiпi во┐. I комонники з них не гiршi за обрiв, i щитоносцi незрiвняннi. А ще умiють бути та║мними послухами у таборi супостата, незамiпимими провiдниками в лiсах, на рiчкових заплавах, як i будiвничими подiй, мостiв через водойми. Його турми не степенпi робити те. кдине, що вмiють, - перти наослiп, брати чужинцiв на меч i сулицю. А слов'яни он якi вигiднi будуть на переправах, у та║мних звiдах. Заради цього зрiвня║ ┐х в усьому з аварами та приглянеться, як поводитимуть себе. Коли являть належну вiрнiсть та достойнiсть - так i буде, коли нi - вiзьме з них усе, що можна взяти, i зробить конюхами. XXI Наступне лiто, як i наступна зима, були для аварiв i вдосталь ситими, i супокiйними. А на поредлiттi каган знову покликав до себе повiреного в дiлах сольських. - Лаштуй свою братiю, Кандиху, по┐деш до iмператора роме┐в iз словом-речницею вiд мене. Путь неблизька буде, думай, правлячись, що скажеш йому, одначе знай: за сим разом ма║ш домогтися того, чого не домiгся тамтого разу. - О великий i мудрий!.. - Не поспiшай падати духом. Нинi ми не тi, що були колись, iмператор теж iншим буде. У нас ║ тепер резони, Кандиху, не лише пропонувати себе, а й вимагати свого. Перший iз них - авари живуть не на ромейськiй землi, свою мають. Другий - не втекли вiд роме┐в, е найближчими ┐хнiми сусiдами. Отож, коли прибудеш до Константинополя i станеш перед iмператором, не плазуй, як ти вмi║ш, тримай себе гордо i незалежно, хай бачить i зна║ привiдця роме┐в: авари колись не були ┐м рабами чи конюхами, нинi i поготiв не збираються бути. А вже потiм, як перекона║ш у цьому, скажеш i все iнше. Передусiм висловиш iмператоровi наше обурення з того, що iмперiя кликала аварiв на службу, брала на себе он якi повинностi, тепер зрiка║ться ┐х; що вона, всупереч споконвiку iснуючим законам i поконам, посiла фортецi Сiрмiй та Сiнгидун, котрi, будучи донедавна гепiдськими, мали б належати аварам. Бiльше того, вона взяла пiд захист короля гепiдiв Кунимунда, багатьох його герцогiв та баронiв. Каган, скажеш iмператоровi, i його турми вимагають повернути все те - городи-фортецi на Савi i Дуна┐, перебiжчикiв-гепiдiв, що знайшли захист пiд крилом роме┐в. Коли воля наша буде усолоджена поверненням того, що належить нам яко звитяжцям у сiчi з гепiдами, коли iмператор, всупереч колишнiй речницi сво┐й i гнiву сво║му, платитиме аварам бодай те, що платив iмператор Юстинiан, та ще те, що визначалося колись утигурам як допомiжна плата за послуги ратнi - то авари, як i утигури, тепер пiдвладнi аварам i надалi будуть содругами ромеям, надiйною в ┐хнiх ратних помислах силою. Коли ж усолодження бажань наших, а вiдтак i платнi не буде, авари, скажеш, пiдуть походом на роме┐в. Утямив, чого я домагаюся вiд iмператора? - О так... - Тож будь острий на розум i зроби исе можливе i неможливо, аби мо┐ домагання восторжоствували в тво┐м словеснiм по║динку з iмператором. Уповай на те, що содружнi уяп з нами важитимуть для iмперi┐ в кiльканадцять разiв бiльше, анiж тi тисячi золотих солiд, що ┐х платитцме вона щолiта, а розбрат iз нами й зовсiм ляже ┐й каменем на груди. А ще скажи iмператоровi: каган поклада║ надi┐ на його тямковитiсть i жде згоди на пiдписання з нами ряду до середини лiта. Коли ж iмператорськi сли не прибудуть на той час до стольного стiйбища аварiв i не укладуть сподiваний ряд на мир i злагоду, авари вважатимуть, що миру мiж ними i iмперi║ю нема║ й бути не може. - О мудрий привiдцю! - пiднiс Кандих руки до неба. - Боюсь, що я не зможу додати щось вiд себе. Скажу лиш те, що чув iз уст тво┐х. - Як зна║ш, так i обертайся там, одне яви неодмiнно: iмператорську згоду повернути нам Сiрмiй, Сiнгидун i платити субсидi┐. Без цього можеш не являтися менi на очi. Кандих i не з'являвся, принаймнi до середини лiта. Полозом вився довкола iмператора, як i довкола тих, що стояли поруч з iмператором, посилав до кагана гiнцiв, аби оповiщали Ясноликого, як iдуть перетрактацi┐, що каже вiн iмператоровi i що - iмператор йому. А сольство ромейське не об'являлося та й не об'являлось у стольнiм стiйбищi аварiв. Каган лютував. Був би Кандих пiд рукою, присяйбiг, на порох стер би i пустив за вiтром. Та Кандиха не було, iншi розплачувались за його невдачi. Коли ж повернувся з Константинополя i таки нi з чим, Ясноликий встиг перегорiти в гпiвi сво┐м i обмежився тим, що усунув старого вiд повинностей стольника. За меча теж не поспiшав хапатися, аби робити обiцяне явним. Щось виколисував у собi, а виколисуючи, вiдмовчувався. Те не обiцяло услади радним, всiм, хто був пiд рукою в кагана, слухав його повелiння i здiйснював його волю. Зате iншi авари або не зважали на його мовчання, або тiшилися з того, що каган ┐хнiй сидить в наметi, а не в сiдлi. Залюбки випасали комоней i ганяли на них навперегонки з вiтром, приймали на перодлiттi новонароджених лошат, телят, ягнят i яснiлi┐ видом, чули веселий гомiн в огорожi i знов яснiли. Бо два лiта супокою дали стiльки, скiльки не дали сiм лiт мало не безперервного походу - вiд степiв за Широкою рiкою до Днiстра, вiд Днiстра до Скiфi┐ за Дуна║м i вiд Скiфi┐ знов за Дунай - у Паннонiю. Каган у них - Небом посланий привiдця. Он яку щедру на злаки землю добув для всiх аварiв, якими благами винагороджу║ та земля. А Небо - ще бiльшими. Мають черiдки корiв, отари овець, комоней стiльки, що ┐м i числа не всякий зна║. А ще багато хто удосто║ний i такого блага, як гепiдськi дiви, що не забарилися стати жонами. Чи все це можливе було за iнших привiдцiв? Чи такого удостоювалися роди аварськi за iнших часiв? - О Небо! - ставав один, ставав i другий на колiна й благоговiв перед силою, що винагородила його он яки┐┐и щедротами. - О великий i мудрий привiдцю! - воздавав належне Баяновi третiй. - Ти - посланець Неба, наша опора в свiтi на цiй благодатнiй землi! Живи собi на втiху, нам i дiтям нашим на радiсть! Тиша виколисувала супокiй, а супокiй - схильнiсть замилування. На випасi - комонями, ситими коровами, чисельними вiвцями, а ще - далекими кра║видами, чист небом i пташиним спiвом у високостi, в наметi й коло вамету - жонами, численними дiтьми коло жон. - Чи ║ щось лiпше та втiшнiше на свiтi, - казали Мужам жони, - i чи треба чогось лiпшого за супокiй. Продли цю благодать, о Небо, зроби, щедротне наше, так, аби вена усолоджувала нас сьогоднi, завтра, завжди. I Небо не залишилось глухим до благань аварська жон. Минуло лiто вiдтодi, як Кандих повернувся з роме'iв, минуло друге, за ним трет║, п'яте пiшло, а каган не кличе в похiд. Збирався, казали, те й робив, що погрожував меям, а доходило до походу - коли не одне, то друге iiважало i змушувало переiнакшувати. Бо, всупереч поквну, нiхто пе волен чинити, а супроти волi Неба навiть каган не годен пiти. Другого пiсля звитяги над гепiдаiщ лiта народилося в нього п'ять синiв i три доньки, третього - чотири сини i чотири доньки, четвертого - тiльки сини, п'ятого - знову тiльки сини. Як мiг Ясполикiа порушити покони родiв сво┐х i кривавити в тi лiта меч^ коли в стольнiм стiйбищi його чули крик новонароджена а народжували милi серцю жони - тi, що ┐х мав до поцiду, i тi, що замав пiсля походу в землю Гепiдську. Скликав гостей i давав з то┐ нагоди пир на весь мир. Одшiо лiта вiсiм разiв, другого вiсiм, третього десять i четвертото знову десять. I все не на день i не на два. Чи нiг Ясноликий думати про мету вiдплату i про субсидi┐ у це глядi знадного блиску золотих солiд, коли рiд кликав довеселiя? пКон у нього ║ та й ║, i i.ожпа з них коли пе через лiто, то через кiлька лiт народжу║ сипа чи доньку. Одначе й час не ждав. На змiну лiту приходила зима, на змiну зимi - лiто, народженi но так давно дiти ставали з волi Неба отрочатами, отрочата - отроками, отроки - мужами. I не тiльки в родах аварських, по iнших землях також. Каган, може, й не завважив би ще того, та сталася на однiм iз веселiй прикра для його роду ворохобня: жона-аварка не помирилася з жоною утигуркою i вхопила ┐┐ за коси. На крик скривджено┐ матерi стали ┐┐ сини, а супроти тих синiв повсталi┐ сипи жони-аварки. Ледве розвели ┐х та втихомирили. Зате по втихомирився по тiй оказi┐ каган. - Де тво┐ турми? - запитав хакан-бега, коли той прийшов i став перед ним. - По стiйбищах, повелителю. - I як чисельнi? - Значно чисельнiшi, нiж були до сiчi з гепiдами. - А зледачiлих, таких, що дурiють iз жиру, скiльки серед них? Атель не зовсiм розумi║ свого повелителя, все ж не мав намiру приховувати цравду. - В такий гандж, надто серед тих, що замали череди корiв, табуни комоней, дiтьми та челяддю обзавелися. - Труби збiр, пiдемо на Сiрмiй. Збiр протрубили i турми зiбрали швидко, а на Сiрмiй не пiшли. Каган одiбрав двадцять iз них i повелiв вторгнутись у сусiдню Далмацiю, не так давно пiдкорену Вiзантi║ю пiсля упертих i тривалих сiч iз готами. Чiльнi i нечiльнi авари були неабияк подивованi тим. Чому Ясноликий вчинив так? Нащо йому й без того сплюндрована Далмацiя? Чи не лiпше було б напустити аварськi турми на багату Фракiю? А коли в Далмацi┐ об'явилися зiбранi з усього Iллiрика провiнцiйнi когорти i стали тиснути на аварiв, ба й гнати звiдтам, i зовсiм опустили руки. Що сталося з Баяном? Чому вiн так скудно почав мислити? Каган вiдчув на собi допитливi позирки сородичiв сво┐х i покликав до себе привiдцю папнонських слов'ян. - Що повiда║ш менi, Вiрагасте? Мiст через Саву зможеш уже перекинути? - Коли даси нам ще двi седмицi, то й зможемо. - Хай буде так, одначе no бiльше, чув? - A. - Язик, як i досi, тримай за :'у5;iми. Навiть тодi, як правитимешся в Саву, нiхто не повипеп знати, куди й погцо. На визначений час я буду там уже. Вiражiг розумiв: iiс так просто буде зробити те, що велить каган. Це ж пе комопсй iз чужого табуна вивести, це лодi┐ треба буде правити Дуна║м до Сiпгидуна, а вiд Сiнгидула вгору по Савi. I все - супроти течi┐. Як доправить, аби пiхто пе помiтив? Навiть поночi не схова║ ┐х, немалiбо с. Най i певисокi, безбортi, все ж немалi. кдина надiя на темiнь нiчну та ще на те, що каган не баритиметься. Ризику║ ж бо, i пе чим-пебудь - славою непереможного привiдцi. А Сiрмiй звiдтам, iз суходолу, не взяти. Лише так, як намислили з ним, можi┐а вторгнутись у ту неприступну фортецю й заволодiти нею. Коли поталанить, ясна рiч, i мiст через Саву навести за пiч, i комонникiв перекинутi┐ тi║┐ ж ночi на супротивний берег. Одне, не ждуть ┐х з боку рiки, а друге, фортечнi стiпи вздовж Сави не тi, що вiд поля. Хто-хто, а вiн, Вiрагаст, бував там за гепiдiв i саме iiа лодiях. Тому й порадив кагановi: iпакше Сiрмiй iiе взяти, як вiд рiки. IIа свою голову, мiж iншим, радив. Хто мiг дотямити, що споруджувати мiст через Саву каган доручить саме йому i його словенам? Гадав, на сво┐х, аварiв покладеться. А не поклався, бач. Так вiрить слов'янам чи начутий уже: лише слов'яни спроможнi в одну нiч переправити через Саву i во┐в його, i ┐хнiх комоней? Коли пастав вiн, той останнiй перед штурмом Сiрмiя день, Вiрагаст зача┐вся у верболозах i постарався зробити так, аби i наган був повiдомлений про готовнiсть слов'ян до ратного дiла, i роме┐ не вивiдали, що поблизу хова║ться наплавний слов'янський флот. Умисел в нього такий: закрiпити супроти Сiрмiя всi сорок подiй так, щоб щiльно стали одна бiля одно┐. Коли поталанить зробити те (а поталанити мусить, во┐ його не вперше наводять переправи), рiка не буде вже перепоною. Безбортi й опалубленi лодi┐ стануть суцiльним дерев'яним мостом, по якому комонник може i вскач гнати свого огира. Аби забезпечити цей достойний вiдчайдух умисел, Вiрагаст не став покладатися на Баяна, перевiз на супротивний берег сво┐х мечникiв i поставив ┐х поночi яко заступ вiд Сiрмiя. Береженого, подейкують, боги бережуть, то чому б справдi пе поберегтися. Матиме мiж собою та Сiрмi║ю заступ iз мечникiв, надiйнiше моститиметься мiст. Ставили лодi┐ на корчаги - велiв пильнувати, аби тулилися одьа до одно┐ та були врiвнi одна з одною, скрiплювали ┐х линвами - знов нагадував, аби крiпили падiйно, сднали наплавний мiст iз берегом сходнями - сам втручачся, а домагався сумлiнного ║днання. Каган, коли зiйшов опiсля всього на мiст та розглянувся, подивований був ш'мало, а опинився купно з турмами сво┐ми по другий бiк Сави - обернувся до Вiрагаста й сказав Вiрагастовi: . - Авари не забувають таких послуг. Будеш вiддячений мною, привiдцю словенiв. А зараз розшукай хакан-бега й скажи йому: настав наш час. Роме┐в немало було в Сiрмi┐. Коли висипали, потривоженi, з спочивалень та стали на стiни, гейби мурашки, облiпили ┐х. Несолодко довелося б тим, що йшли на штурм Сiрмiя, якби оборонцi прокинулись ранiш та встигли налаштувати усi, що були в них, метальнi пристро┐, розпалити вогонь пiд опапицями з смолою. Та ба, проспали вони свiй час, через те анi пристро┐в не налаштували, анi веж та заборола не втримали за собою. кдине, що лишалося тепер, стати лава проти лави й стинатися, доки буде снага та сила. Роме┐ так i робили. Чи то знали, з ким стали на герць (вiд кого, вiд кого, а вiд аварiв пощади не жди), чи такi вiрнi були iмператоровi, падали пiд ударами мечiв, а не оступалися. Та що могли вдiяти вони сво┐ми кiлькома когортами, коли стiни перестали бути помiччю-захистом, аварiв же перла тьма, до того ж тiльки на початку пiшi, далi i нiшi, i комоннi. I оступатися не було куди, i втiкати тим паче. Тодi вже, як угледiли: опиратися марна рiч, ┐х залишилась мiзерiя, викинули бiлий стяг i склали перед звитяжцями мечi. Авари спинилися, а проте ненадовго. Котрийсь оп'япiв вiд кровi, а в котромусь не награлася бу║сть - приострожили огирiв i кинули ┐х на згромадженi пiд стiною рештки захисникiв Сiрмiя. За ними i всi iншi. Хтось iз полонених прикривався руками, хтось благав про пощаду - дарма. Зручно було стинати голову - стинали голову, заслонялись вiд меча руками - утинали руки. Аж поки не нагодився i не угледiв те каган. - Зупинiться! - повелiв, мовби громом покотив по небу, - Ви не тямите, що робите. Це ж полоненi! Вони склали мечi, здалися на вашу милiсть. Помовчав, дожидаючись чогось, i вже потiм звернувся до роме┐в. - Стратиги, центурiони б серед вас? - к, - надав собi бiльш-менш ошатного вигляду один i вийшов наперед. - Пiдеш i скажеш iмператоровi: усе, що сталося тут, плата за зневагу до нас, аварiв. I за непочитання права нашого на Сiрмiй. Усiм буде те, - показав на потятих хто нехту║ iiамп i хоче зробi┐тп нас сво┐ми конюхами. А ще скажеш таке: каган Баян востанн║ нагаду║ iмперi┐: коли вона ма║ намiр жити з аварами в мирi, хай платить те, що було обiцяно iмператором Юстинiаном i що субсидувалося iмперi║ю нинi пiдлеглим нам племенам; хай видасть нам усiх, хто завинив перед нами. Якщо ж Юстин i за цим разом не вволить нашу волю, Сiрмi║м не одбудеться на Константинополь пiдемо! XXII Вiзантiя, як i всяка iмперiя, не лiчила потятих на боролищах. Одне знала: на всi ┐┐ ратнi промисли, на утримання в покорi захоплених нещодавно земель потрiбно шiстсот-сiмсот тисяч мечникiв та щитоносцiв. Коли ┐х ставало менше - i головне, вiдчутно менше - тодi згадувала й потятих i то тому лиш, що ┐х треба було замiнити живими. За царювання Юстина Молодшого потреба ця не сходила з уст як стратегiв, так i василевса: в легiонах iмперi┐ було всього лиш сто п'ятдесят тисяч во┐в. Живим не випада