║ дорiкати, тож громи вергалися на покiйникiв i передусiм на Юстинiана Першого. Це вiн довiв iмперiю до такого стану: посилав легiони в Iран чи Вiрменiю i лишав там, посилав у Африку, Iталiю - i теж гейби У прiрву. А про поповнення не дбав, покладав надi┐ на варварiв i брав солiди з фiску, аби розплачуватися з варварами, замiсть того, щоб шукати во┐в у себе i формувати легiони з сво┐х. Нарiкали й на сенаторiв - це вони курили покiйному iмператоровi фiмiам, казали, на те ми iмперiя, не князiвство i не земля - iмперiя, аби не думати про втрати, казали, у пас люду, як у безбрего┐ ойкумени, скiльки треба, стiльки й наберемо, коли треба, тодi й вiзьмемо. I ось мають: якiсь авари взяли Сiрмiй, якiсь авари погрожують самому Константинополю! - Це що ж вони дозволяють собi? - пе так питався, як обурювався Юстин Другий. - Кинути всiх i все й витурити за обводи iмперi┐! Тi, кого це стосувалося, не посмiли запитати в iмператора: а кого виставлять супроти аварiв, коли всi палатi йськi когорти або в Iталi┐, або в кгиптi, або в Iранi стинаються. Про те скажуть пiзнiше, пе пiд гарячу руку та й це обов'язково iмператоровi. Бо мусять сказати. В аварiв понад сто тисяч комонних во┐в, ромейськi ж, коли i ║, то десь. Якщо не розкошелити фiск i не набрати на його золото бодай п'ятдесят тисяч, Сiрмi║м справдi не вiдкупляться. З тими упованнями на когось i на колись, мабуть, i- пiшли б вiд Юстина Другого, коли б Юстин Другий не захотiв почути вiд сво┐х стратегiв, хто i якою силою вгомонить аварiв. Довелося бути вiдвертим iз ним: тако┐ сили iмперiя не ма║. - Це як накажете розумiти? - видивився iмператор. - Одбiрнi палатiйськi легiони, василевсе, кинутi на персiв, iншi перебувають в Iталi┐, кгиптi, де без них теж не можна обiйтися. Тi ж, що ║ пiд рукою, не зможуть осилити обрiв. На те потрiбна така сила, як i в них. - То згуртуйте ┐┐. Фiск дасть солiди, iмперiя ма║ стiльки люду, що ним море можпа загатити. Наберiть лсгiопорiв, вимуштруйте бiльш-менш, вдайтеся зрештою до когось iз варварiв, аби пособили сво║ю раттю, а обринiв провчiть так, щоб вони й слiд до нас забули. Теж знайшлися однi - погрожувати Вiзантi┐. Коли так каже iмператор, що залиша║ться робити? Взяли усе, що можпа було взяти у метрополi┐, покликали когорти з провi┐┐цiй i передусiм з найбiльш падiйiшх - Фракi┐, Македонi┐, згуртували на видiленi фiском солiди новi легiони та й стали на думцi: погромити аварiв так, щоб i думати забули про вторгнення в обводи ромейсько┐ землi, сили цi║┐, може, й недостатньо ще, а повернути iмперi┐ Сiрмiй можна. Лиша║ться визначитись, хто поведе цю месницьку силу на аварiв i зумi║ розумно скористатися нею. - А чого тут вагатися? - пiдвiвся один. - Я поведу. То був знаний в палатiйському вiйську стратег, до того ж иаближена до iмператора особа - Тиверiй. У сiчах з персами вiн зумiв заманити супостатiв сво┐х на позицi┐ ромейських легiонiв, вiдрiзав ┐х вiд усiх iнших персiв i примусив без особливих втрат i зусиль скласти бронь. Вдруге Тиверiй сам зважився вторгнутись у персидську фортецю, пiд якою усiм набридло стояти, зчинив там переполох, а вже переполох допомiг вломитися туди всiм iншим ромеям i заволодiти фортецею. Усе те казало про молодечу вiдвагу Тиверiя, хоча нiчого ще не казало про його вмiння виграти виправу, в якiй беруть участь не когорти й манiкули, а легiони й легiони. Та коли падiя на звитягу така нетверда, а бажаючий взяти гору над аварами ║, то хто насмiлиться пiдвестись i сказати: сюди потрiбен iнший? Однi промовчали, iншi зрадiли, що знайшовся охочий, та й благословили смiливця на подвиг. На путi вiд Константинополя до Дунаю Тиверiй поповнював та й поповнював сво┐ легiони новими когортами. Тож коли наблизився до Сiрмiя, силу мав достатню. Лишалося вивiдати, де зараз каган i його турми, що помишля║ вчинити супроти нього, Тиверiя. Причина незлагоди - Сiрмiй, та чи треба йти на нього всi║ю силою? Там мiцнi фортечнi стiни, вони можуть виявитись i неприступними. Що тодi? Стоятиме та й стоятиме, сподiваючись взяти iзмором? А чи не вiзьме той iзмор його легiони? Йшов до Дунаю - думав про це i пiдiйшов - теж думав, аж поки не став на твердiй i ║дино вiрнiй мислi. Легiонам i легiонерам так чи iнакше потрiбний перепочинок. Доки перепочиватимуть, пошле мiж аварiв послухiв та вивiдникiв. А вже як матиме вiд них звiди, стане на якiйсь мислi-рiшенцi. Проникнули його вивiдники мiж аварiв (в тiм числi i в Сiрмiй) дуже просто - пiд виглядом продавцiв товарiв, скупщикiв бичачо┐ шкiри, овечого смушку, просто пiд личиною блукаючих в пошуку шматка хлiба людей. I звiди принесли, за всiма ознаками, достовiрнi. Не принесли лиш втiхи: каган, виявля║ться, знав, хто веде супроти нього легiони, де перебува║, i тримав турми напоготовi. Уповання на несподiванку, отже, вiдпало. Мусить виходити в поле i стинатися з аварами в полi. Де вигiднiш стати: перейшовши Саву пiд Сiрмi║м чи опертись на Сiнгидун i вдарити з боку Сiнгидуна? А як i там, i там? "Прокляття! - вперше зворухнувся сумнiв i зродив щось схоже на каяття. - Навiщо брав на себе цю виправу, коли не був нi на Савi, нi на Дуна┐?" I в один, i в другий кiнець кидався, мiркуючи, а спинився на мислi, яка не вiдвiдувала його досi та, здавалось, i не повинна була вiдвiдати: оскiльки каган все одно зна║, хто вийшов супроти нього i з якою силою, чом не почати виправу з перотрактацiй? Осiяпня це видалося Тивсрiю на диво звабним, i вiн не став вагатися: зрихтував iз перших, що трапились пiд руку, сольство й послав його у стольпе стiйбище аварiв. Скiльки ждав Баяпово┐ одповiдi, стiльки й пе переставав сподiватися: а раптом привiдця аварiв зважить всi "за" i "проти" та й пiде з Сiрмiя? IIащо вiн йому? Анi Сiрмiя, янi лапгобардського IIорика пе обрав сво┐м стольним городом, як став на Гепiдськiй землi наметовим стiйбищем, 'iак i продовжу║ стояти. Сольстио ж iiе з порожнiми руками пiшло. Так i сказав слам сво┐м: "Обiцяйте кагановi: "Я, Тиверiй, докладу всiх зусиль розуму i серця, а схилю iмператора до мислi жити з аварами в дружбi й платити ┐м обiцяне - вiсiмдесят тисяч солiд щолiта, коли кагап вииеде з Сiрмiя турми сво┐ й передасть його законним володарям - ромеям". I вдень ходив - не переставав думати про це, i на сон одходив поночi - знову думав. Вiрив у сподiване i ждав сподiваного. А дiждався небагато. Каган сказав, вислухавши слiв: "Було б лiпше, коли б Тиверiй привiз солiди, а пе слова про них. Сiрмiй можу звiльнити, одначе не ранiш, як iмператор сплатить належне нам за всi цi лiта i видасть всiх, хто завинив перед нами". I тим сказав усе: мирно Сiрмiя не передасть, Сiрмiй належить брати силою. Ну що ж, неминучого не минути. Лиша║ться подумати, як виграти сiчу, та й ставати з цим зарозумiлим обрипом нс' прю. Вiн все-таки Тиверiй, за ним он якi звитяги над персами. Над персами, чув, вонючий обрине? пздив сам на Дунай, посилав роз'┐зд на Саву, прикидав, зважував, а чогось твердого i певного виважити для себе ве мiг. Аж поки пе пiдступила до серця злiсть i не змусила бути самим собою. "Я все-таки ромей i Тиверiй, - похвалився. - Не може бути, аби по перехитрив тебе, Баяне". Знав вiд знiду┐iiв сво┐х: авари тож пе вiдсиджуються в стiйбищах, бiля жон та комопсii, рискають по сей бiк Ду"аю, наглядають за ним. А коли так, пiде на Сiрмiй, та й край. Тим упевнить кагана: його мета - таки Сiрмiй. I вже тодi, як упевнить, лишить пiд Сiрмiем лише мечникiв та Дучпикiи, всiх iнших кипо з Сiпгидуиа за Дупаii i пустить гуляти iю аварських стiибищах. Так, щоб лише попiл лишався пiсля пих та плач i туга сiялись долами. Хай тодi вiн, кагап, бiга║ мислiю по древу та дошуку║ться, до взяти 'гуршi, аии i люд сiiiii захистити вiд uorniu та меча, i Сiрий зберегти за собою. Л так, хай тодi дума║ та знiма║ термi┐ з-пiд Сiрмiя та кида║ супроти комопгiих ромсйських Легiонiв. Гляди, в тому поспiху та перестраху i схибне десь, гляди, саме таким рибом Тивирiii i иовгрпя iмперi┐ Сiрмiй. Усе робив, аби бачили Баяновi звiдуии: iде на Сiрмiii, i йде нсiсю сво║ю силою. А коли був уже пiд Сiрмiсм i обклав, перейшовши Саву, Сiрмiй, залишив при coo i лише тих, що треба було залишити, iншим повелiв знятися та║мно, зробити видимiсть, нiби ┐х вiдкликано з-пiд Сiрмiя, а там десь звернути до Сiнгидупа, на переправу через Дунай. Вони й переправилися, та недовго гуляли за Дуна║м, плюндруючи аварськi стiйбища. У кагана вистачило турм заступити ┐м путь. А вже як заступив та впевнився, далi не пiдуть, покликав найкмiтливiшого з терханiв, Апсиха, й сказав йому: - Вiзьми якi хочеш i скiльки хочеш турм i скинь тих, що пiд Сiрмi║м, у Саву. Апсих прикинув щось у думцi й затримав крицевий позирк очей сво┐х на кагановi. - Дай, Ясноликий, бодай одну турму з вiрних тобi. - Всього лиш? - Решту вiзьму в хакан-бега. - Бути по-тво║му. Апсих знав: каган вiрить йому. Це вкотре уже посилав на найнебезпечнiше дiло, туди, де жде або звитяга, або смерть. А коли так, не може бути i вагань: вiн утвердить кагана в сiй вiрi. Ще раз i, може, назавжди. Коли наближався до Сiрмiя й угледiв, небо замоложу║ться, спинив натомленого бистрим переходом огира й розглянувся: се ж те що треба! Дощ зажене Тиверiйових во┐в до кри┐вок i дасть можливiсть об'явитися в ┐хньому таборi зненацька. Отож i рiшенець не може бути iншим: пiд Сiрмi║м об'явиться поночi, тодi, як нiхто не видiтиме його, а складеться, як мислить собi, поночi i вдарить на ромейський табiр. Небо було прихильне до Апсиха. До само┐ ночi громадились i громадилися там хмари, а вночi прогуркотiв грiм, закресали блискавицi i хлинув дощ. Не дощ - справжнiсiнька злива. Тиверiй певен був: пiд таку зливу запертi в Сiрмi┐ авари пе посмiють зважитися на вилазку. Про те ж, що надiйде iнша сила i саме зараз опукою впаде на його табiр, i помишляти не мiг. А вона впала, да так дужо i навальне, що тiльки найбiльш завзятим та обачним i пощастило добiгти до Сави та перепливти Саву. Мусив кликати до себе тих, що пiшли за Дунай, i тим згубив ┐х мало не наполовину. Авари настигли його когорти при Дупа┐ i нав'язали сiчу. А до видано, аби тi, що бачили вже себе по другий бiк рiки, у повнiй безпецi, спроможнi були протистояти супостатовi i протистояти достойно? Тi, що не розгубилися i завзято стали боропити свою честь, полягли у сiчi, тi, що переправилися, не були вже силою, на яку можна покладати якiсь сподiванки. Коли добрався зрештою до Константинополя i став перед iмператором, так i сказав йому: - То диявол. Доки пе ма║мо змоги кинути на нього все палатiйське вiйсько, мусимо платити солiди та миритися якось. Iншого стриму йому нема║ i чи буде колись, пiхто не вiда║. Iмператор метав блискавицi i найбiльше на нього, Тиверiя. Дорiкав за те, що почав виправу з обмiну сольствами, що залишив там, при Дупа┐, он скiльки во┐в, а не принiс нiчого, окрiм ганьби й безвиходi. А схолонув по кiлькох днях, таки пристав на його раду: зрихтував сольство й послав ного до аварiв шукати злагоди. Довго пе було ┐х, слiв. Дехто побоювавсь уже: нiчого пе ви┐здять вони, доведеться iпших рихтувати i в супротивний кiнець свiту - до персiв, а вже як замиряться з персами, зберуть усю, що прийде звiдтам, силу та й кинуть на аварiв. Одначе сли повернулися, i повернулись неабияк збадьоренi: вони таки обламали роги тiй сатанi в лику людському. Чули таке: зажадав, аби iмперiя сплатила йому солiди за всi минулi лiта, вiд того самого часу, як помер i перестав платити передбаченi угодою солiди iмператор Юстинiан. Казали йому: "Ти не послуговувався вiдтодi iмперi┐, за що вона ма║ платити тобi солiди? Невже й за те, що громив соузних iз нею гепiдiв, посiв ┐┐ город i фортецю Сiрмiй?" Слухати не хотiв: або - або. Аж поки не вдалися до хитростi та не перехитрили дияволом посланого на ┐хпi голови авара: здибали франкського гостя, що повертався з Константинополя i мав вiдвiдати кагана, й сунули йому до рук чималу купу солiд, аби тiльки запевнив Баяна: роме┐ замирюються з персами, двадцятилiтнiй вiйнi настав кiнець. По тому Баян зговiрливiший став i зламався врештi-решт: "Хай буде по-вашому, - сказав, - за минулi лiта не треба платити, а за се i наступнi платiть, як i платили: по вiсiмдесят тисяч солiд". Довелося погодитись i взяти з нього роту: поверне Сiрмiй i етапе на Дуна┐ яко страж iнтересiв iмператора i його iмперi┐. - Присягався по-сво║му, - хвалилися, - на мечi, присягався й на бiблi┐. - Ото й бiда, - насторожився iмператор. - Чому так? - А тому, що лжа то ║. Що варваровi бiблiя i яка у нього пови┐шiсть перед бiблi║ю? - Ми iнакше гадали: що нам ного присяга, важливо, iи,о побачимо за всю. - I що побачили? - IТа диво щирий був, надто коли присягав по-сво║му. Iiiдi┐iс меча u вирiк, звертаючись до неба: "Коли я щось противне грекам замислю, то хай цей меч мене поб'║ i весь люд мiй витне до ноги, хай Небо впаде на пас, i лiсп, i гори, рiка Сав хай вийде з берегiв i поглине нас у хвилях сво┐х". Iмператор нiчого не сказав, вислухавши сла, думав мовчки, i вже тодi, як надумався, повелiв: - Готуйте йому дiло. Хай не гада║ собi, що братиме солiди задаром. XXIII Дiло не забарилось об'явитися, щоправда, уже без Юстина Другого. На чотирнадцятому роцi свого перебування на престолi вiн запемiг, i так дуже, що визнав за потрiбне вiдмовитися вiд сонцесяйно┐ коропи на користь царицi Софi┐ i Тиверiя Константина - того самого, що ганебно втiк вiд аварiв з-пiд Сiрмiя. Посiвши трон iмператора в Августiонi i розглянувшись на тронi, Тиверiй не забарився згадати пiдписаний з аварами ряд, а згадавши, став опоряджувати до кагана слiв: - Вiзьмете з нього присягу, - сказав сво┐м нарочитим, - на вiрнiсть новому iмператоровi. Аби вона була надiйною, заново укладете з ним ряд - точнiсiнько такий, який укладав вiн з Юстином Другим. - Буде зроблено, достойний. - А вже як вiзьмете присягу, нагада║те йому, що тiльки калiки-перехожi живляться дармовим хлiбом. Коли вже взяв на себе повиннiсть бути нашим найманцем, хай вiдшука║ нагоду i вдарить на склавипiв. Тi варвари геть знахабнiли. к вiрнi звiди: зiтову готують вторгнення у нашi землi. Каган ма║ упередити iiого сво┐м вторгненням у землi склавипiв. Хтось iз сенаторiв зважився зауважити: - Цей мудрий твiй рiшенець, василевсо, достойний пайлильпiшо┐ упаги i найщирiпiих старань. Склавппiв, подейкують, збира║ться велика сила, до ста тисяч. Коли авари не перетнуть ш путь, нам несолодко буде, навiть за Довгою стiною. Чи не заохотити тих наших соузникiв ще однi║ю посулою? - А саме? - Сплатiм чи пообiцяймо сплатити субсидi┐, коли пiдуть у Склавипiю,за рiк наперед. - Нi, цього не слiд робити. Хiба не бачите, авари й без того розперiзуються, i розперiзуються до краю. Ттттне вчинимо. В нокiiiного iмператора, чув я, було сольство вiд турецького падишаха Турксапфа. - А так, було. - I що привело його до пас? - Турки висловлювали сво║ крайн║ невдоволення з того, що iмперiя прихистила в себе аварiв, ┐хнiх конюхiв, котрi будучи пiдкоренi падишахом, втекли вiд повинностей, покладених на них волею звитяжцiв. А ще похвалялися: коли iмперiя не витурить ┐х за обводи сво║┐ землi, вiн, Турксанф, дiстане ┐х i при Дуна┐. Так i сказав: "Авари не птахи, щоб, ширяючи в аерi, уникнути турецьких мечiв; вони й не риби, щоб пiрнути i щезнути в морськiй безоднi. Вони по землi ходять. Тiльки-но розправлюсь з ефталiтами, доберусь i до аварiв", - Ось цю речпицю його й переповiсте слово в слово Баяну. А ще таке скажете: "Iмперiя залишиться вiрною соузницькiй угодi, коли соуз наш справдi буде мiцний". Бiльше нiчого не кажiть, все iнше сам ма║ зрозумiти. Вiн i зрозумiв, певно. А може, всього лиш радий був, що йому нагадали про склавинiв - хто вiда║. В усякiм разi, не довго раздумував, як бути. Покликав слiв, очолюваних уже Таргiтом, i сказав склавинам устами пiдданих сво┐х: "Скорiться нам по добрiй волi i платiть данину. Якщо ж ослуха║тесь, прийдемо i вiзьмемо силою набагато бiльше". У склавипiв, що сидiли на нижньому Дуна┐, старшим серед князiв був тодi Лаврит, муж в лiтах уже, а проте й вiн розсмiявся, вислухавши аварiв. - Ваш каган не повiдав часом, з яко┐ ж се речi? - Казали вже: з то┐, що ма║мо силу, котра примусить платити. Лаврит спохмурнiв i рвiйно звiвся. - Скажiть сво║му привiдцi, - наважився виповiсти те, що виповiли аварам свого часу аiiти, - скажiть йому, пай розглянеться лiпше та побачить, чи народилася i чи зiгрiва║ться сонячним промiнням людина, котра пiдкорила б собi нашу силу. Не хтось папiим, ми звикли володiти чужим. В цьому певнi, доки на свiтi ║ боролитца i ║ мечi. А тепер iдiть нрiч, ми не бажа║мо говорити з такими. I знову сли падали Баяновi в ноги й кликали до помсти за образу iменi i честi, одначе Баян не пiдняв того лiта сво┐ турми i це попiв iiа склаииши. Хлiуриися, слухаючi┐ слiв, цiпив, лютуючи, зуби, а проте не звiвся i пе показав мечом у той бiк, де склавини. На щось сподiвався ще, чогось ждав. I дiждався: наступного передлiття слов'яни зiбрали ополчення й повели через Дунаii, у аемлi Вiзантiйсько┐ iмперi┐. Повели таку тьму i наробили у Фракi┐, а потiм i в Грецькiй землi такого переполоху, що iмператор змушений був кидати супроти них усе, що мiг кинути, не забув i про соузницькi обов'язки найнятих на це дiло аварiв. "Iмперiя ось уже скiльки лiт пiдряд, - нагадував Баяновi через нарочитих сво┐х, - справно платить тобi, кагане, i тво┐м родам допомiжнi солiди. Взамiн же пе мала досi нiчого. Нинi настав час для тво┐х турм, для всiх родiв i во┐в аварських показати, на що вони спроможнi i наскiльки вiрнi обiтницi сво┐й. Слов'яни з нижнього Дунаю, з долiв та пiдгiр'я, що при Дуна┐, вторгнулися в нашi землi стотисячною раттю, сплюндрували, чинячи побори, Фракiю, дiсталися вже й до грецьких полiсiв. Повелiва║мо: кинути - i негайно - всi сво┐ турми на слов'ян i порятувати вiд видимо┐ згуби громадян наших у префектурi Схiд. Склавини не сподiваються удару в спину, для них мечi сородичiв тво┐х стануть божою карою за безбожнi ┐хнi дiла". Баян спiвчував людовi ромейському i гаряче обiцяв нарочитим: пiде на склавинiв i покара║ склавинiв. Не казав тiльки, що завчасу вже, не знiмаючи меча, почува║ себе увiнчаним лаврами звитяжцем. Бо таки певен: лiпшо┐ нагоди поквитатися i з ромеями, i з склавинами сподiватись годi. За сим разом не кривитиме навiть душею. Iмператор повелiва║, аби прийшов у його землю i поквитався з склавипами, склавини напросилися сво║ю зухвалiстю на достойний пхньо┐ зухвалостi сквит. Небом заприсягтися може: лiпшого не вигада║ш. I погуля║ вдоволь, i здобич матиме таку, яко┐ нiколи ще не мав. Земля Склавинська нiким - i доволi давно - не була плюндрована, прийде й забере там усе, що ║ нинi незахищене, i в Фракiю, наперерiз склавинам, що повертаються з нахапаним, пiде, не прогада║. Одне, iмператоровi догодить, друге, склавинам пустить крiвцю, аби не почували себе так високо, трет║, себе не зобидить - забере все, що можна забрати в безпечних на зворотнiй путi звитяжцiв. Рада була коротшою з усiх коротких. - Ти, Ателю, бери тридцять турм i йди у Фракiйську землю. Ти, Апсиху, пiдеш до склавинiв, що на нижнiм Дуна┐, по пiдгiр'ю. Теж пiзигопi тридцять турм. З усiма iншими, покликаними боронити супокiй родiв, залишусь я. Апсих, як завжди, сприйняв повелiння Ясноликого супокiйии. Сказав пiти, то й пiде, що робити в тiй землi, коли прийде, теж зна║. А Атель дивився на кагана i благальне, i нерозумiюче, i перепуджено водночас. - Достойний! ┐х же сто тисяч, склавинiв. Що я вдiю з ними з сво┐ми тридцятьма? - Гада║ш, вони будуть при купi? - Так не гадаю, i все ж... - Нападатимеш лише на тих, що повертатимуться з полоном. А для цього i тридцяти турм вистачить. До речi, - застерiг, помовчавши, - полон не витинай, прав у нашi володiння, якусь частину передай ромеям, хай iмператор бачить i зна║: ми вiрнi його повелiнню. Усе ж, що вiзьмеш у склавинiв яко трофей, - комоней, худобу, паволоку, золото - супроводжуй пiд надiйною охороною в мо║ стiйбище. Сам у роме┐в нiчого не бери, крiм яств для во┐в i фуражу для комоней. З нас, гадаю, доста буде й того, що вiзьмуть у них склавини. Похiд трубiть сьогоднi ж. Ще помовчав, роздумуючи а чи сподiваючись почути чийсь голос, i вже потiм сказав: - Жду вас звитяжцями, содруги мо┐, i кличу Небо в помiч вам. XXIV Правдиво кажучи, в Апсиха могло б бути бiльше нарiкань на Ясноликого, анiж в Ателя. Бо не розжирiлому на овечих курдюках Ателю, йому, молодому й спритному терхановi, слiд було б iти в Фракiю й чинити там те, що велено чинити Ателевi. Ба, не удосто┐вся тако┐ честi, в iнший кiнець ма║ йти й гуляти по-iншому. Ну, та обiйдеться. То тiльки спершу ворухнувся було черв'як жалю чи прикростi. Апсих тому й ходить у Баянових обранцях, що багато чим, коли не всiм, схожий на Баяна. Одне, зна║: оскiльки Ясноликий велить дiяти так, значить, так треба, а друге, розкинув по тiй першiй митi мислями i впевнився: там теж буде що i буде в кого брати. Склавини он як часто гостюють у роме┐в, е там i комонi, i тучнi стада худоби, ║ й паволока, солiди по закамарках. А вiн умi║ витрушувати iз смертних зiзнання, вiд нього не приховають анiяких скарбiв. Як тiльки Апсих перейшов Тису й угледiв перед собою першi склавипськi поселення, одразу й дав знати, хто йде. Запалали халупи, завалували пси, ревла кинута напризволяще чи пiдiбрана вже чужинцями й гнана силомiць худоба. Волали про иомiч i люди, надто тi з них, що спiймались на аркан i не могли втямити з несподiванки, що то за страхiття, звiдки воно впало на ┐хнi голови. Та ба, що далi проникав Баянiв улюбленець у землю ┐хню, то вiдчутнiше остуджувалося серце: йому нiхто не ставав на путi з мечем чи сулицею, одначе й по оседках склавинських не було вже анi самих склавинiв, анi ┐хнiх скарбiв. Ховалися по плавнях, втiкали до лiсу, а може, й у гори. Тi, що ближче були до них, напевне, в гори, бо як не рискали його во┐, де не шукали, вiдшукати не могли. Худоба траплялася ще вряди-годи (i отарами, i поодинцi), з склавинiв же хiба що старе луб'я, тi, хто не годен був утiкати чи не мав до того охоти. - Де люд ваш? - питались ошкiрено. - Утiк, молодче. - Куди? - Звiдки менi знати? Сiли, хто мiг сiсти, на комоней та й подалися, а куди, спитай у вiтру, може, вiн зна║. Що вiзьмеш з такого? Спершу гнiвались i били до смертi нагаями, далi й гнiватись уже не могли. кдине, що лишалося, - сподiватися: так довго тривати не може, десь та настигнуть втiкачiв. А настигали лише стада корiв, отари овець, - те, що не могло прискорити ходу i йти купно з комопними склавинами. - Негайно перетнiть ┐м путi, - повелiв терханам. - Видiлiть сотнi вииiдпикiв на бистроногих комопях, хай вийдуть прискорено до самих гiр i вiдрiжуть вiд них усiх склави┐┐iв, iцо по встигли сховатися в горах. Терхашi угледiли в тiм неабияку мудрiсть свого привiдцi i поспiшили зробити iiого повелiння дiлом. - Будьте обачнi, - казали сотенним. - Скачiть бистро, одначе так, щоб менше вас видiли. Хай це буде для склавинiв несподiванкою, коли зблизяться з горами. Ваша мета - посiяти страх i примусити склавинiв полишити все, що ведуть i несуть iз собою. Та ба, несподiванка упала на голови обрiв. Тi, що повернулися перегодом, повiдали: ви'iти вопи вийшли до гiр i путi склавипам, що гiраиилися туди, перекрили, та ненадовго. lie лише вони, авари, були обачнi й правилися спритно, склавипп теж не дрiмали. Вистежили ┐х, влучили зручну пагоду - тодi, як перепочивали, дожидаючись втiкачiв, та й накрили сонних, а вже з сонпими упорались блискаЕичiю. Jhiiuc ткм, що прибули оце сказати про бiду, й пощастило вислизнути з обiймiв видимо┐ смертi. Апсих лютував: це його, доблесного i паiiкмiтливiшого з усiх кмiтливих, обвели довкола пальця? Коли ж пiдiйшов до гiр та впевнився: нiяких заслонiв нема║ там, i зовсiм занепав духом. Як же бути далi? У горах вiн i поготiв не вiдшука║ втiкачiв. А його турми вiдшукають i, чого доброго, перерiжуть одну по однiй. В усякiм разi, з гiр вiн товару склавипського не прижене i скарбiв теж не винесе. Лиша║ться одне: стати табором i рискати сiрим вовком по долинi, вишукувати тих, що поховалися. Не всi ж вони встигли вiдiйти у гори. Заприсягайся може, не всi. Зате до Ателя Небо було щедрим. Уже перша зустрiч iз склавинами не вимагала великих потуг, а принесла бiльше, нiж можна було сподiватися. Турми налетiли на тих, що супроводжували полон, мовби круки на здобич, i в змиг ока затопили ┐х сво║ю силою. Коли ж стих ┐хпiй галас i вгомонилась круговерть, що ┐┐ iменують сiчею, Атель i всi, хто був з Ателем, не втримались, аби не пiднести очi до Неба i не воздати належне Небу: тi, що були нещодавно володарями скарбiв i лежали тепер поверженi, лишили на фракiйських долах обоз у кiлька сот начинених добром i старанно прикритих веретами возiв, табуни об'┐жджених комоней, череди корiв i отари овець, що, либонь, не пiдлягали й обчисленню. А ще був люд ромейський - той, що його взяли на меч i сулицю в сiчах, i той, що нахапали по городах i селищах. - Авари! - волали найбiльш розчуленi. - Небо з нами! Небо за нас! "А так, - гадав собi, чуючи тi волання, хакан-бег Атель. - Воно вiдтодi з нами, вiдколи послало нам ясноликого i дальцозорого привiдцю - Баяна". Лiчити те, що взяли ратною силою в склавинiв, не було потреби. Була потреба приберегти його, аби не розхапали жадаючi поживитися першою поживою турми. - З склавинiв лишився хтось живий? - Анi одного, привiдцю. - Знайдiть такого, котрий зна║, що лежить на возах, серед звiльнених роме┐в. Його недовго шукали - сам назвався. I з речницеюроз'ясненням не забаривсь. - Це паволока iз гiнеке┐ города нашого, - ходив мiж возiв i показував. - Це те, що нахапали татi по людських оселях. А цс вина з погребiв епарха, :з припасiв монастирських, цс яства всякi, а це ось золото з церков, солiди з скiтницi, дорогоцiнностi людськi. У всякого привiдцi ║ сво┐, найбiльш надiйнi люди, а п стратига, епарха - когорти, туршi. Булп вопи i в Ателя. - Сумбате! - покликав першого з них. - Бери все це пiд свою надiйну руку. Те, що наложить воям, я вiддам зараз воям. Все iпше ти i твоя турма ма║ доправити цiлим i неушкодженим у стольне наше стiйбище ii передати кагановi. - Достойний! - переполохався i став благати терхап. - Бо┐ мо┐, як нiчи┐ iншi, прагнуть сiчi. ┐м погуляти хочеться. Нехай хтось iнший вiзьме на себе цю повиннiсть. - Роби, що велено! - спохмурнiв Атель i, ви┐хавши перед турми, скинув iз себе ту похмурiсть. - Во┐ни! - закли-J кав до уваги i послуху. - В щойно отриманiй над супостатом звитязi ви явили себе достойними родiв сво┐х i тим ще раз ствердили: супроти нас, аварiв, нiхто не спроможний вистояти. Сила паиiа нездоланна, ми непереможнi! Крики видимого вдоволення котилися хвилями вiд турми до турми i спонукали хакан-бега до похвальби. Та вiн розумiв: не литпо заряди не┐ виигiюв перед лани комонникiв. - Гляньте, - повiв рукою в той бiк, де стояли вози, юрмився полон, - те, що добувалося потом i кров'ю склавипських тисяч, в якийсь змиг ока стало наглим. А чому так? - запитав i не ждав пояснень. - Бо мiцно трима║мо бронь у руках, бо веде пас привiдця, котрий бачить далеко i дбав, аби звитяги нашi здобувалися малою кров'ю. Зпасте-бо, ми не могли стояти осторонь i дивитися, як спустошу║ться склавипами Ромейська земля. Ма║мо повиннiсть перед ромеями i ма║мо повелiння вiд роме┐в. Та знайте й iнше: iмператор повелiвав нам вийти на боролища i потяти склавинiв на боролищах. Каган скорився його повелiнню, проте не став чинити слiпо. Вiн тим i славен у родах налвих, що ма║ свою мудрiсть i живе сво║ю мудрiстю. "Йдiть, - сказав, - супроти склавинiв, одначе шукайте ┐х, стинайтеся з ними там, де нема║ вже боролищ, зате тiсно Л, полону склавинському по сiчi. Тим ви й примусите ┐х стенутися, а затим i пiти восвоясi". Мiж аварiв вiддавна узвича║но так: хакан-бег не хова║ вiд во┐в сво┐х пота║мних намiрiв, рано чи пiзно виходить перед пих i каже. Тож i зараз ждали ┐х, досi невiдомих ┐м намiрiв привiдцi. А почули зовсiм iнше. - Даю добу, - мовив по нетривалiм мовчаннi Атель, - на весело дозвiлля i на перепочинок. Вина та яства, що ║ у вiдбитому в склавинiв обозi i що можуть бути спожитi за добу, - вашi. Берiть i споживайте, веселiться по стомнiй путi i ратних потугах. Все, що залишиться по веселощах, одсилаю на волю i розсуд кагана нашого, ясноликого Баяна. Вiн, самi вiда║те, найлiпше прибереже полон, як i скарби, що ║ в обозi, i по-отньому подiлить мiж нами, коли повернемося з походу. I знову турми голосно виголошували славу - i кагановi, i хакан-бегу, а розчулений хакан-бег не скупився на радощах добутим - анi вином, анi яствами, зпав-бо: те, що вiзьмуть з обозу, може, й позначиться на обозi, на стирлованiй тварi ж - анiскiльки. Беруть он та й беруть молодих бикiв, смажать та й смажать, оббiлованих, на вогнищах, а чи видно, що взято щось? Стане його, добутого, i на цих, що питимуть та ┐стимуть сьогоднi, стане й на тих, що обдiлятиме каган. Та й чому мав би обмежувати во┐в, коли все, що добуто, належить передусiм воям? Хай п'ють, хай гуляють та тямлять: це не востанн║, далi те саме буде. Коли не лiпше ще. А так, доки дiйде до привiдцiв склавинських, що набуток ┐хнiй потрапля║ до чужих рук, доки тi стямляться та увiрують: то - не вигадка страхопудiв, то - правда, турми його не одну звитягу вiдсвяткують i пе один полон дiлитимуть ось так, як нинi: нам - наше, каганове - кагановi. Тож i не скупиться хакан-бег, п'║ з усiма i возда║ хвалу Небу за щедру винагороду по звитязi теж з усiма. Зате коли напились, та на┐лися, та вклались на спочинок, не пiшов до намету i не залiг, як всi iншi, в наметi, покликав терхапiв, що стояли з сво┐ми турмами на сторожi, нi повелiв. - Дайте лад всьому, що лишилося, i полiчiть, що лишилось. Тi вибалушили очi. - Нiби це можливо? - Усе можливо. Вiзьмiть у свiдки торхана Сумоата i лiчiть. Вiн ма║ доправити полон кагану й звiтувати за все, що доруча║мо йому, перед каганом. - Повелення привiдцi - повелiння Неба, та як полiчити всо цо? - А як, - догадався один, коли торхапи залишились самi, без Ателя, - полiчимо лиш те, що на возах, все iнше можна й на око прикинути. - Вам - аби легше та прудкiш, - не пристав на ту ряду Сумбат, - а менi як потiм бути? Чули, що казав хакан-бег? Вiдповiдаю головою. - А ми тебе не зобидимо, - заспоко┐ли його тi, кому доручено лiчбу. На тому й стали. Коли прийшли та доповiли хакан-беговi, скiльки чого мають, той не взяв пiд сумнiв ┐хню доволi бистру лiчбу. Одним поцiкавився, звертаючись до Сумбата: - Ти все це бачив i згоден? Так, привiдцю. Тодi пiднiмай свою турму, забирай полон, обоз - i в Сумбат видивився на нього. - Чи це можливо, достойний? Турма пида нарiвнi з усiма, спить мертвецьким сном. - Дарма, в путi протверезиться. Полон ма║ вiдiйти до то, як всi iншi прокинуться й згадають, що в обозi. Очi терхановi округлились, i вид, постава не забарилися казати: "Великi iстини вiдвiдують розум тiльки великих. яухаю i повинуюсь". I Атель тому й посiв найвищу сходинку в каганатi (крiм кагана, звичайно), що був витязем серед витязiв, мав тверду руку, та мав i кмiтливий розум, зiрке на такi, як ця, iродi┐ око. Це вiн так спритно упорався з утигурами i кутдягурами, це дякуючи йому авари не були цiлковито по Громленi антами. Коли йшлося вже до того, пожертвував кiлькома турмами й пустив на них мало не всю антську виду, а тим часом зайшов антам за спину й заходився гроiмити там не налаштоване до сiчi ополчення. Виверт той Гiпоiяв серед антiв тлум, а тлум покликав назад тих, що - рiщували долю всi║┐ сiчi, i сплутав антам так добре роз угавленi на аварiв сiтi, по сутi порятував i тi турми, що якими пожертвував. Хто-хто, а хакан-бег вiда║: високо I.ргавить Баян Апсиха, i все ж не його - Ателя послав у Фракiю, бо певен, тут коли не вся, то майже вся сила клавинiв, не багато й не мало - сто тисяч. Коли обливати громити роме┐в та обернуть комоней супроти аварiв, Пiцо встромили вже ┐м нiж у спину, не хтось iнший, тiльки Атель спроможний буде упоратися з такою силою. уi Певнiсть усiм дода║ твердi, а твердь множить сподiванни-. Тон; i Атель пе мiг не сподiватися: все йде як треба, влава йому забезпечена, а вiдтак примножиться й возневення помiж достойних. Одне муляло по тому, як одiслав - он: чому вiн засумнiвався в останню мить i зажадав вiд Сумбага та його тсрхашв присяги на вiрпiсть обов'язку? Хiба вони не давали ┐┐ перед походом? Все спить у його таборi, поборене хмелем, вiдчуттям ситого вдоволення. Не спиться лиш хакан-беговi. I розлiгся привiльне в наметi, i повiки давно склепив, думки непроханi гонить, а прогнати не може: поста║ перед очима Сумбат, терхани, напiвсонна турма, ледь приведена зусиллям терханiв до тями, ба присяга навiть вчува║ться крiзь папiвсоп, напiвдрiмоту: "Я, терхан Сумбат, а купно зi мною i во┐ мо┐ оголю║мо мечi i заприсяга║мось на мечах: доки б'║ться в грудях серце, а рука спроможна тримати даровану родами бронь, стоятимемо на сторожi полону ратного, що е тепер здобутком усiх, i як би там не було - хай води перетнуть нам путь, хай небо впаде на нас, доправимо здобуте в сiчi цiлим i неушкодженим. Коли ж я чи хтось iа во┐в мо┐х порушить цю роту i не обсто┐ть добуте вiд посягань супостата чи сам посягне на нього, хай страшна кара впаде на голову винного..." "Голову винного... Голову винного..." Невже Сумбат здатввй на таке - провинитися? Вiн, Атель, запiдозрю║, що провина можлива, i тому змусив Сумбата дати перед усiма роту чи це бiльше, нiж пiдозра - знамення чогось грядущого вже i вельми пагубного?.. Чи мiг знати тодi, що тривога, як i сумнiви, не випадковi, що знеславлення його iменi в очах Ясноликого започаткувалося вже, i започаткували до Сумбата. Ясноликий, мабуть, аж надто вже великi надi┐ покладав на свого улюбленця - Апсиха. Коли прийшли вiд нього люди i впали до нiг, а впавши, сказали: "Вийди, великий i мудрий, та глянь, який полон iде з Склавинi┐", - схопився, подейкують, по-молодечому спритно i так само спритно опинився в сiдлi. Недовго гнав огира - полон був уже на пiдходi до стiйбища. Зате сидiв у сiдлi i оглядав тлумисько з корiв та овець вiд то┐ митi, коли вперше угледiв його, до то┐, коли вичерпало себе й лишило по собi лиш стовп ┐дко┐ пилюки. - Терхан Апсих велiв переказати тобi, Ясноликий, - знову постав перед Баяном той, кому велено було доправити полов, - що склавини повершенi. Нашi во┐ пройшли вiд Дунаю до Карпат... - I це все, що взяли у Склавинi┐? - обернувся до Апсихового посланця каган. - А де комонi, скарби, хлiб зрештою? Де люд склавинський? Йому спiшили пояснити. Ловили мент, коли змовкав, i казали, як склалося: склавипи не чинять опору, забирають усе, що можна забрати, i втiкають у плавнi, дебрi лiсовi, а дебрями - у гори. Одначе вони, Апсиховi во┐ i терхани, певнi, далеко не втечуть - рано чи пiзно будуть настигнутi. Отодi й поставлять ┐х, як i скарби ┐хнi, перрд очi свого повелителя. - Скажiть Апсиховi, - не втiшався обiцянками яснодикий.- Я н║доволений ним. Чи мiг нарочитий повернутися з такою речницею про Апсиховi подвиги в Склавшiй? Мусив хапатися за волосину, аби вигородити якось свого привiдцю. - Склавинiя взялася вогнем. Вогнива тi видно, либонь, до самого Константинополя, а то теж не останн║ дiло. - Однак i не перше, - побагровiв Баян i, приостроживши огира, спершу здибив його несподiвано круто, затим розвернув i погнав до стiйбища. Багато днiв нiкого не допускав до себе. Вночi навiдував жон, вiдлежувався та вiдсипався в них, вдень сiдав на своjo Вороного й правився в поле чи на крутий берег Дунаю, приглядався до далечi, що за Дуна║м. Далебi, ждав добрих вiстей iз Фракi┐, а може, побоювався пiд враженням Апсихових невдач i за тих, що послав до Фракi┐. Побоювався i мордував себе, дошукувався, що ма║ вдiяти, аби не поганьбити iм'я сво║, роди сво┐. I день, i другий, i третiй отак. А на четвертий челядники розшукали його в стiйбищi i зважились потурбувати там, де не велено турбувати. - Не гнiвайсь, Ясноликий, - сказали, - ма║мо втiшяi вiстi: тi, що пiшли з Ателем, погромили склавинiв, шлють тобi перший i, сподiваються, не останнiй полон. - Де вiн? - На путi до стiйбища, достойний. - Хто доправив? - Терхан Сумбат. - Кличте до мене. - Вiн далеко звiдси, з обозом. Про полон прийшли й сказали його нарочитi. За цим разом не ви┐здив далеко за стiйбище. Вихопився ва поданого йому огира й споглядав за тлумиськом, що Врибувало й прибувало на луки при стiйбищi. Коли ж комоням, що йшли попереду, заледве стало мiсця на луках, а череди корiв, отари овець гнали та й гнали мимо наметiв у поле, що лежало по другий бiк стiйбища, каган немовби прояснiв на виду i очi палали не тим, що звикли бачити, вогнем. Пiзнiше, як над'┐хали врештi-решт хури iз скарбами, а купно з хурами - й тi, що супроводжували .скарби, коли стали перед ним та доповiли, яка сiча була у Фракi┐ з сплавинами, який полон дiстався турмам аварським ио сiчi, - Баян i зовсiм ожвавився, сказав, що ма║ бажання иро┐хатись понад хурами й заглянути в хури. Був вдоволений, споглядаючи дбайливо прикритi вiд негоди паволоки та ║дваби, вина монастирськi. Коли ж дiйшло ; до золота з церков, солiд iз скiтниць, а надто до дорогоцiнностей людських, запiдозрив щось i виважив терхана, що був такий догiдливий, не обiцяючим прихильностi зором. - Яким було повелiння хакан-бега? - Доставити усе цiлим i неушкодженим. - I ти доставив? - А то ж як. Ночi не спав, достойний, вдень не дозволяв собi розслабитися, аби не прогаяти чогось. Слав наперед, як i навсiбiч слав, сотнi i вимагав вiд сотенних, аби були пильнi, вчасно виявили i вчасно попередили, коли нагледять тих, що можуть посягнути на скарб цей, усiм нам належний. - То чому ж сам запустив руку в цей скарб? Сумбат сторопiв i примiтне вибiлився на виду. - Достойний, - спромiгся врештi на слово. - Мо║ сумлiння не дозволя║ менi чути таке. - Що, неправду кажу? Хто, крiм тебе, був в одвiтi аа скарб? Терхан назвав сотенного, кiлькох во┐в. - Постав ┐х перед мене. Вони були не десь там - поруч, тож i постати не забарилися. - Обшукати, - повелiв вiрним, якi завжди i скрiзь супроводжували його. Тi одразу w взялися за дiло. Накинулись по три на одного, вивертали кишенi, обмацували калансуви, примушували роззутись i показати чадиги. Знайшли у трьох, i знайшли не абищицi - зашите в одяг чи калансуву дорогоцiнне камiння. - В iнших теж повинно бути, - не вдовольнився каган, - шукайте далi. У сiдлах, у гривах кiнських, ба навiть у хвостах шукайте, вони не поодинцi брали - гуртом, тож i дiлили на гурт. Вiн нiколи не помилявся, ┐хнiй мудрий i всевидющий каган, не помилився й за цим разом. Сотенний надiйно й зовнi таки непомiтно приховав брош iз дорогоцiнним камiнням у кiнськiм хвостi, персня з каменем-рубiном - у гривi, iншi поклалися на те, що нiхто не стане нишпорити, а тим паче пороти й шукати ┐хнi цiнностi в сiдлi чи попонi. - Вилаштуй турму свою, - повелiв каган геть приголомшеному тим, що дi║ться, Сумбатовi. - I постав перед нею цих татей. А ви, - обернувся до охорони, - кличте люд аварський. Суд буде, привселюдний. Тих, що виконували волю Баяна, було та й було. Тож i люд не забарився об'явитися. Турма ж як стала, так i стояла онiмiло. Во┐ бачили-бо i знали, в чому звинувачують тик, що ┐х вивели наперед без мечiв та лукiв, без окраси у вбраннi всякого - калансуви. А коли знали, чим могли вiдповiсти на старання кагановi, окрiм мовчазного перепудження? Далебi, немало було таких, як тi, що ┐х мають судити. Чи не затим iшли в похiд, щоб придбати щось? Чим доведуть тепер, що придбали у роме┐в, а не поцупили з обозу? - Во┐ мо┐! - почули нараз i стали ще нiмотнiшi, анiж досi. - Я посилав вас на велике, благословенне Небом дiло - помститися склавинам за ту ганьбу, що вони дозволили собi, не скоряючись нам i тим порочачи iм'я наше, а разом з тим стати в помiч iмператоровi, котрий платить нам за не┐ солiдам