Дмитро Мiщенко. Синьоока Тивер ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Iсторичний роман Частина ПЕРША. ЗАКОНИ I ПОКОНИ В четверте_ лiто сво║┐ ║динодержавно┐ влади iмператор призначив Хiльбудiя во║начальником Фракi┐, поставив його для охорони рiки Iстр, наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили рiки..._ ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН" Римляни, неодноразово переходячи пiд проводом Хiльбудiя в землi по той бiк рiки, вбивали i забирали в рабство варварiв._ ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН". ...Через три лiта пiсля свого прибуття Хiльбудiй, за звича║м, перейшов рiку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всi поголовно._ Битва була жорстока, загинуло багато римлян, в тiм числi i ┐хнiй во║начальник Хiльбудiй..._ ПРОКОП1Й. "IСТОРIЯ ВIЙН" Ген за Днiстром, над широкими долами землi Трояново┐, знялось i звеселило всiх щойно викупане в океан-морi сонце. Молоде i яснолике, здавалось, усмiхалося довкружнiм долам, вижатим нивам по долах, покликаному в путь чи до рала люду. А то гарна прикмета: коли так весело усмiха║ться вранiшн║ сонце, бути погожiй днинi. Видно, загулялися десь пiднебеснi дiви або розлiнувалися в теплi й припiзнилися заварити в сво┐х вертепах пиво. Тому й благодать на землi. Анi туманiв з Днiстра та моря, анi мокви iз-за бескидiв. Ясно та гоже довкруж, мовби на вселенське свято. Воно, сказати б, невелике й диво: сто┐ть та пора, коли i лiто - не лiто, i зима - не зима. Та й день, справдi, не якийсь там: завершено веректу по овинах, по веректi збира║ться перший на передзим'┐ торг пiд стольним городом Черном. А хто ж iз поселян усидить такого дня вдома? Одному треба збути витвори рук сво┐х, iншому придбати ┐х. Тому зараз уже не обiйтися без берковцiв для зiбраного на нивi жита, а тому - без поборшнiв для чада, як i без черев'┐в для себе, без свити для жони. Iншого гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чека║ не розчищена в лiсi лядина; ще iнший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить його i не опустошить калиту, рало. Багато чого треба поселяниновi, а ще ж усiм, чули, усiм потрiбен вирощений поселянином хлiб. Тож i людно на путях. Однi правляться на торжище з полуденних кра┐в, iншi - з полуночних, ще iншi -вiд Пруту та з-за Пруту. Бо Черн - не осiбно тиверське торжище. к там сусiднi уличi, ║ й далекi чи дуже далекi гостi - даки з-за Дунаю, роме┐ з-за моря. Тим ┐хати та й ┐хати ще до бовванiючого на овидi Черна, iншi близько вже, бачать, як виру║ пiд стiнами прибулий удосвiта чи з ночi торговий люд, чують, як iржуть нажаханi чи знудженi за волею конi, й переймаються передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутнiй торг. - Йой, мамцю! - тиснеться до матерi яснолика, мовби те сонце вранiшн║, дiвчина. - Дивiться, скiльки люду на мiстi, нам i стати вже нiде. - Посоромся, Миловидко, - заспокою║ ┐┐ мати. - Мiсто пiд Черном он яке, тутки всьому тиверському ополченню ║ де стати, не лише покликаному на торг люду. - А все ж... - Чим сушиш голову, дiвко, - оберта║ться на мить i знову править кiньми вiтець ┐┐. - Про iнше думай i дбай: аби не загубилася в цьому велелюддi. - Таке скажете, отче. - А таке. Легковажна-бо ║сть. Захопишся дивами та й пiдеш собi. - Вгамуйся, Ярославе, - захища║ мати. - Чого б це вона легковажила? Сидiтиме на возi й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко? - Атож. Вони не з далекого далека. Оседок ┐хнiй всього лиш за сотню поприщ, нижче по Днiстру, а в Миловиди таке вiдчуття на серцi, нiби на край свiту вирядилася. Тож i ширить на все очi, надто коли наблизилися до Черна, а в Чернi - до торгу, ширить та виголошу║ сво║ звичне: йой! Стариня не везе на торг великих скарбiв. У возi анi кузнi, анi вичинки, анi рукодiлля, саме лиш збiжжя, те, що подарував ┐хнiй ратайськiй родинi бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на мiстi ратайський кiнець, стають помiж тих, що торгують збiжжям. Бо вiтцевi не вперше бути тут, вiн зна║, що робить. Поки розпряга║ та пора║ коней, поки розпиту║ сусiдiв, як iде торг, Миловида теж норовить засвiдчити свою господарську щирiсть: вклада║ на мiсце добутий перед цим берковець iз вiвсом, пора║ припорошеного за дорогу воза. Коли ж вiтець сказав обом - i ┐й, i матерi: "Глядiть тут, а я подамся шукати покупця на товар та й корiвки на нове подвiр'я", - стала й загледiлася на торжище. Леле, яке воно справдi велелюдне! А гомону, а бесiди, а смiху! Аж серцю лоскiтне вiд тi║┐ бадьоростi людсько┐. Не задовольнилася тим, що побачила з землi, згадала мамину раду й сiла коло мами. Аякже, з вивершено┐ хури лiпше й далi видно. А вже як усiлася, не забарилась засокорити до сво║┐ мами. I дивувалася вголос, i допитувалась, хто отi люди в байбереках, звiдки тi, що в кептарях, таких бiлих i таких щедрих на узори вишиванках? З-пiд гiр? Йой, то ж, певно, здалеку. - А то що жовтi║, мамцю? - Певно, гончарний посуд. - Можна, я пiду та гляну? -- Агiй на тебе! Не чула, що казав вiтець? - Йой, мамцю, - ластиться й цiлу║ матiр у щоку. - Солоденька моя! Це ж поруч. Чи я для того ┐хала в далекий свiт, аби просидiти на возi? Може ж, нагледю щось вельми гарне та й придба║мо. Мати вiднiку║ться й стара║ться бути твердою, як бува║ твердий iз ними вiтець. А проте що далi, то менше твердостi в ┐┐ голосi. Бо що вдi║ з сво║ю донею, коли та доня, мовби сама знада. Серце вийма║ улесливiстю, щирим та ласкавим словом. А ще видом сво┐м, добрим та лагiдним, красним та ясним. -_ Матиму я клопiт з тобою, Миловидко, ой матиму! - журиться вголос i так вiддалено дивиться на доню, схоже, щось iнше гада║ собi. - Iди вже, що вдiю, коли ти така мила та рiдна серцю мо║му. Тiльки ж не гайся, чу║ш? Бо прийде вiтець - пуги нада║ обом нам, присяйбiг, нада║. Обiцялася бути й була слухняною. Пiшла, погамувала дiвочу цiкавiсть - та й назад. Зате якою щасливою та осяйною повернулася до мами, як щебетала розповiдаючи. Чужi люди зглядалися, чуючи тi щебетання. Бо таки голосиста в Ярослава з Випалу дiвка, та й розповiдати, видимо, ║ що. Ано,_ чули, як виспiву║! Мовби соловейко в гаю. Окрини всякi бачила i горнята теж бачила, полумиски лiпi тримала в руках, а тарiлi ще лiпшi, дивно-предивно розмальованi. к в гончарнiм кiнцi поставцi, братницi, опаницi, ║ й макотери. - Придбаймо, мамцю, - Миловида вкотре уже бере матiр за руку, яскою зазира║ у вiчi. - Такий лiпотний поеуд на торгу; так прикрасить нову нашу оселю.. - Чи я перечу? В нову господу i те, i друге, i трет║ потрiбне буде. Та чи вистачить на все те збiжжя? Най пiзнiше, як придба║мо корiвку. Сидять мати з донею на покритому веретою возi i бiдкаються, i сподiваються бiдкаючись. А сонце все вище та вище пiдноситься у вись пiднебесну, не просто грi║ - припiка║ вже, i тi, що клопочуться торгом, змушенi врештi-решт зняти з себе теплу вдяганку й освiдчитись сусiдовi: "Ото днина, нiби не до зими, до лiта хилиться". А торг iде собi, люд, як i зрання, виру║ пiд стiнами, i гомiн того виру товiдступа║ вiд заклопотаних старим як свiт клопотом жiнок, то знову накочу║ться на них, ста║ зрештою звичним, чимось схожим на гомiн бору в негоду. Та ось i на ту звичнiсть знайшлася у гаморi торжка незвична веремiя: загули, засвистали вiддалено, зрештою ближче i голосно, певно зближалися iз ратайським кiнцем, гудцi, заволали, збираючи цiкавий люд, речники, щедрi на кумеднi витiвки скоморохи. Чулись збадьоренi вигуки, чувся регiт зiвак, та над усе здiймався над торжищем i над тими, що сiяли гомiн на торжищi, спiв сопiлок, дзвiн гуслiв, витинали на всi лади рожки та бубни. - Люди, тиверцi! - прорвався нарештi i взяв гору над гамом людським голос речника. - Нинi у городi Чернi, у князя Волота, велике свято: утинання волос отрочатi. Князь i княгиня хочуть подiлити ту радiсть родинну з усiм людом i просять його до столу на хлiб-сiль. Чули? У городi велике свято! Князь i княгиня просять на хлiб-сiль! - А що то ║, мамцю, - цiкавиться Миловида, - утинання волос? - А те, доню, що князевому сину виповнилося нинi дванадцять лiт. Вiд сьогоднi вiн уже не дитина - отроча, пiде в науку до дядька-навчителя. А це - знаменний день, перший крок на стезю, що веде до княжого столу. - Отак? Овва, то то ж справдi свято i неабияке. Гудцi наблизилися тим часом до ┐хньо┐ хури й спинилися,затиснутi цiкавими, гудуть-витинають на колiнах, пiдбадьорюють скоморохiв. А тим аби була музика: шпарко вибивають по-молодечому невтомними ногами, кумедно вихиляються всiм тiлом i ще кумеднiше пiдморгують, кривлять зугарнi на витiвки пики. Людовi тiльки подай, люд за боки береться з реготу, а скоморохи стають уже на руки, йдуть по землi колесом. Смiх, галас, регiт у стовпиську. Миловидi не все видно з воза, i вона пiдводиться, ста║ ногами на збiжжя, зазира║ через людськi голови. - А погляньте, дiвоньки, - чути звiдтам голос, - i наша Миловидка тут. Гей, Миловидко, чи чу║ш? Дiвчина огляда║ться в той бiк, звiдки кличуть, проте першою завважу║ молодцiв, а затим i дiвок iз Випалу мати. - Йой! - жарту║ чи диву║ться. - Звiдки бiг послав? - А все звiдти, тiтуню Купаво, з Випалу, - чемно вклоняються молодцi, познiмавши шапки. - Добридень вам! - Добридень, добридень. I куди путь трима║те? - А так, на люд глянути, видовиськом потiшитись. - I стариня дозволила? - Чом би й нi? - Вам - нехай. А дiвкам? Чули, Добромиро i ти, Мирославо? Вам теж, питаю, дозволили? - Атож. Присяйбiг, тiтуню. Ми ж не самi, з молодцями нашо┐ вулицi. I Миловидку пускайте. Чулись-те, у князя свято, велелюдне вiншування княжича буде. - Зась! Вам дозволено, то йдiть собi, Миловидка не пiде. - Мамцю, - мало не плаче дiвчина. - Згляньтесь та пожалiйте, зозулько моя. То ж так цiкаво, то ж раз на вiку. - I не проси, i не благай, - сто┐ть на сво║му мати. - Ось-ось вiтець повернеться, що я скажу йому? Це ж не в гончарний кiнець, це до Черна. - То ми заждемо Миловидчиного вiтця, - стали на захист сво║┐ ровесницi молодцi. - Заждемо й ублага║мо, аби дозволив. Миловидка ж не сама, у гуртi пiде. Чи на нас покластися не можна, тiтуню Купаво? Це ж не кудись - на свято йдемо. Князь Волот не дозволить, аби у нього на святi ганьбили когось. Мати Купава гнiва║ться, i так, i сяк вiдмага║ться. Та що вона вдi║, коли напосiлися всi: i сусiдськi дiвки та молодцi, i власна дитина? кдине, на чому стала i стала твердо, - ждатиме мужа Ярослава. Як вiн скаже, так i буде. Ано. Вiн батько родини, його слово над усе в родинi. II_ Вiд княжого терема до соборного наместя в дитинцi мало не третина поприща, а величальникiв i просто цiкавих до урочистих подiй у родинi князя Волота не браку║. По один бiк вистелено┐ витворами ткаль стезi стоять юрми люду градського i по другий теж. Та чи не найбiльше ┐х, людей, як i охоронцiв ладу на пострижинах, на самiм намiстi, ближче до мiсця торжества. Чи то достеменно знали, чи передчували: ось-ось почнеться свято, принишкли всi, i гостi, i горожани, зирять у той бiк, звiдки ма║ вийти отроча. Дверi у терем розчиненi настiж, величальницi бiля порога вже, а то певна ознака: поява княжича ось-ось станеться. I передчуття не обманули тиверцiв. Першими вийшли на люди князь Волот i княгиня Малка, за ними йшов княжич Богданко у парi з сво║ю нареченою Зориною Вепровою, за княжичем i Вепровою правились, побравшись за руки, сестри Богданковi, княжни Злата та Миланка. Усi такi гожi i такi святковi, що незвичному до розкошi поселяниновi, тим паче з околiй, нiчого не лишалося, як сказати про себе "йой" i затамувати подих. Князь i княжич були зодягненi в свiтло-синi, щедро вишитi на полах i по подолу каботи, озутi в червленi чадиги, княгиня, як i наречена Богданкова, - в бiлi, з заморсько┐ тканини тунiки, поверх тунiк - барвистi, кольору розпукло┐ троянди корзна. Княжни Злата та Миланка, значно молодшi за Богданка i дрiбнiшi одна одно┐, мали таке ж розкiшне, проте iншого кольору вбрання. Голову кожно┐ з жiнок покривала дибаджева шапочка з хутряним околишем. Князь i княжич простували пiд сонцем простоволосi. Воно й не диво: князь-вiтець мав здiйснити посвячення, син-княжич - стати перед присутнiм на посвяченнi людом таким, як знали його усi дванадцять лiт - з непокритими й незайманими до сьогоднi кучериками. Вони ж... Боже Свароже! Вони такi шовково м'якi, та буйнi, та золотавi цi║┐ погожо┐ днини, що шкода й торкатися ┐х. Як вийшли з терема, так i рушили на намiстя - пара за парою. Нiби засвiдчували тим свою кревну ║днiсть. Величальиицi не забарилися привiтати княжу родину i найперше - княгиню, яко матiр, пiснею. Слава тобi, слава, пречистая мати Дала князю сина, нам - надiю злату. Нам надiю злату, потiшницю свiта, Будь здорова, жоно, премногi┐ лiта. Вони при║дналися до княжо┐ родини й пiшли слiдом за родиною на намiстя - туди, де чекали на княжича тиверцi, а мiж тиверцями - обрядовий стiл, вiнки-величання, засiдланий кiнь. При конi був уже й дядько, середнiй на зрiст, та мiцний у раменах муж, при бронi i обладунку ратному. Довкола столу просторо i вiльно. Навiть тодi, як спинилася там i зайняла сво║ мiсце княжа родина, вилаштувалися величальницi, не вiдчувалося анi незручностi, анi тiсняви. Князь оберта║ться тим часом до княгинi i каже ┐й, вклоняючись. - Позволь, мати, дитя вiд тебе взяти. Усi ждуть, яким буде повелiння княгинi Малки, а вона хилить до землi голову i мовчить. - Твоя воля, княже, - мовить зрештою й непомiтно зiтха║. - Дозволяю й речу: в добру путь, в щасливу годину, синку. По тих словах пiдiйшли до Богданка два отроки, взяли його пiд руки й легко, геть не натужуючись, посадили на стiл. I знов заспiвали величальницi, тiльки тепер уже не голосно, як перше, стримано i ута║мничено сумно: Чи знала ти, мати, Що життя давати - Серце паювати: На буйнi┐ вiтри, На зимнi┐ стужi, На власнi зароки, На людськi уроки; На те, що ║ нинi, Що буде потому, На всi дорiженьки, Що ляжуть дитинi Вiд отчого дому. Княгиня тепер аж не стрималася й дала волю сльозам сво┐м. Та князь не зважав на них. Узяв до рук ножицi, примiрявся й утяв кiлька локонiв. Потiм ще i ще. Був такий твердий та непохитний у намiрах, нiби не вiдав, що пострига║ власного, до того ж одного-единого сина, нiби байдуже йому, що той син пiде вiд сьогоднi на чужi руки, не знатиме, що таке маминi пестощi, надiя на кревних i захист вiд кревних. Ано, так, певно, й було: князь радiв, що забира║ вже вiд матерi сина, посила║ його в достойну науку - гострити розум i серце на святе║ дiло, бути мужем ратним i думаючим, а вiдтак опорою землi i люду. Тому й твердий, тому й не зважа║ на материнi сльози. Коли б князi зважали на них, хто берiг би землю i люд тиверський вiд чужкраю-супостата? Присяйбiг, у чужинському ярмi ходили б. Розумi║ те княгиня Малка чи мусить розумiти: утерла врештi-решт останнi сльози й наблизилася до Богданково┐ наречено┐. - Як тiльки князь завершить пострижини, пiдiйдеш, дитино, вiзьмеш вiнок отой i увiнча║ш ним княжича. Зна║ш, що слiд казати вiнчаючи? - Ано. - То й добре. Щит i меч пiднесе йому iнша - дiвчина з люду. - А де та дiвчина? - А й справдi, де? - оберта║ться княгиня до челядникiв. - Пiшли по не┐, зараз ма║ бути, достойна. Челядникам давно сказано: вiдшукати серед присутнього на пострижинах люду лiпшу з лiпших дiвицю i втлумачити ┐й: ма║ передати княжичу броню i тим благословити iменем люду тиверського на ратнi подвиги. Та то тiльки сказати легко: вiдшукати лiпшу з лiпших. А де знайдеш таку? З нiг збилися, а ┐┐ нема та й нема. Тi ховаються, вивiдавшись, кого шукають княжi биричi, тi жартують i випихають наперед нiчим не примiтних дiвиць, а то й таких, що ┐м вiдьом та упирiв тiльки й здоровити. Дiвки упираються, ясна рiч, а то й кричать пробi, i челядники, розгледiвшись, змушенi махати на них рукою. А проте знайшлися й такi, що вказали на найлiпшу. То була Миловидка з Випалу. Дiвчина не повiрила спершу, що вказують на не┐, а пересвiдчившись, таки ┐┐ мають на оцi, поспiшила сховатися за молодцiв свого городища. - Не лякайся, красна дiвице, - заспокоювали ┐┐ княжi биричi. - Ти пiд охороною володаря землi Тиверсько┐, тобi нiхто не вчинить кривди. Вручиш княжичу iменем люду нашого броню на пострижинах та й пiдеш собi. Молодцi з Випалу змушенi були стати на захист дiвчини. - Вiтець ┐┐ не велiв ┐й вiдлучатися вiд нас, та й ми обiцялися не спускати ока з Миловиди, бути в одвiтi за Миловиду. - Ото яке лихо. То ходiть i ви. Посто┐те неподалiк, пождете, доки вчинить волю князя i люду, та й заберете собi. Бо лiпшо┐ за не┐ в усьому Чернi не знайдемо. Миловида холонула серцем i опиралася як могла. Та ┐┐ не слухали. Взяли пiд руки й повели туди, де здiйснювались пострижини. Молодцi випальськi, а з ними й дiвки таки не зреклися подруги, йшли поруч i запевняли ┐┐: "Будь певна, нiкому не вiддамо; треба буде - торговий люд покличемо". Та чи могли заспоко┐ти дiвчину ┐хнi запевнення? I страхалась, i нiяковiла, да так, що люди самi по собi, без чи║┐сь спонуки оберталися в ┐┐ бiк i яснiли видом: леле, яка добролика дiвчина! Та гляньте ж бо, людове, яка дiвчина iде поздоровляти княжича! Запримiтила те дiвча й княгиня. - Привiтай, вродливице, - пiдiйшла й торкнулася Миловидино┐ руки, - привiтай, кажу, княжича з отрочим вiком, броню вручи йому iменем люду тиверського. Най буде слово-побажання тво║ красним та щедрим на добро, як i сама ║. Зорина Вепрова стояла вже бiля вiнка й ждала на не┐, дiвчину з люду, ба навiть пiдказала, як рушали: "Я перша здоровитиму". Коли ж дiйшло до привiтання, затнулася нараз i втратила дар речi. Миловида тепер тiльки завважила, яка вона дитина ще, i взяла на себе смiливiсть допомогти дiвчинi. - Най завше будуть iз тобою, княжичу, маминi ласки, - випалила одним духом, - i вiтцева мудрiсть та мужнiсть також. Аби був ласкавий iз людом сво┐м, як мама була з тобою, i мужнiй та мудрий iз тими, що посягатимуть на нашу вольнiсть i на нашi статки, як ║ вiтець твiй. Пождала, доки Зорина увiнча║ княжича вiнком, i вже тодi наблизилася до нього, уперезала мечем, передала щит i шолом. Не бачила, як поставилися до ┐┐ казань князь iз княгинею, люд довкружнiй. Чула тiльки: дружно й голосисто нагадали про себе величальницi. Рiс у лiсi дубочок, бiг з-пiд нього струмочок, Мов брат брату радiли, допiзна гомонiли: "Ти рости-виростай, мiй дубочку", "Ти бiжи-хлюпочи, мiй струмочку. Доки жебiнь пiд коренем чую, Доти весело в свiтi лiтую". "Не боюся i я, брате, згину, Доки ти стережеш мого плину". Пiсня та, немудрi в простотi сво┐й слова стосувалися вже не лише княжича, а й дядька, того мужа при мечi, що пiдвiв опiсля коня й допомiг Богданковi сiсти в сiдло, засвiдчивши тим: вiднинi не мати i не вiтець - вiн буде отрочатi навчителем i поконiв роду, i ратного дiла, i житейсько┐ мудростi. Було ще коло пошани на засiдланому конi, були щедрi квiти, що ними устилали та й устилали княжичеву путь, потiм - величальнi пiснi, привiтання та побажання отрочатi, аби веселий був на многотруднiй стезi мужа i князя, аби так легко та зручно сiв на отнiй стiл, як сiв на той, де утинали кучерi. Та Миловида не доглядалася й не дослухалася вже до того, що було на наместi. Почула вiд челядникiв: "Ти вiльна" - й подалася до сво┐х поселян, а з поселянами - далi вiд княжого свята, князiв на святi. - Чекай, Миловидко, куди ти? - Йой, сестрички, сама не вiдаю, куди бiжу, проте бiгти мушу, бо лусну. Присяйбiг, лусну вiд того, що тутки сидить, - показу║ на груди, - пiсля тамтих пострижин... -_ Ну й чого б то? Усе вже позаду. - Хто скаже, що все позаду? Гляди, князям знов засвербить у носi. - Ото-бо яка. Чи ти тутки одна-║дина? Не повередили досi, не повередять i потiм. - Пiди знай... пх мовби пiдслухали. Миловида, дiвки та молодцi з Випалу не встигли ще й iз натовпу вийти, а вiд мiсця пострижин, надбiг уже молодець ┐хнiх лiт й доземно вклонився тiй, що уперiзувала княжича мечем. - Я до тво║┐ милостi, дiвчино гожа. Дивилася на нього розгублено й не знала, що казати. Молодець не схожий був анi на челядника, анi на дружинника. Нi виглядом, нi чемнiстю не схожий, поселянин - i тiльки, а зупинив, бач, чогось хоче. - Коли ласка, - промовила й одразу ж збагнула: не те сказала, що належало сказати. - Тебе кличуть. - Хто? - Княгиня. - Боги... - Миловида боязко й стривожено глянула на подруг. - Я ж казала... - Вона, - поспiшив заспоко┐ти молодець, - не чогось там... За сказане синовi красне слово подякувати хоче. Княжич ось-ось завершить коло пошани, i всi сядуть за столи. Княгиня й хоче, аби ти теж була там, аби вона могла вiддячити тобi достойно. - I Цур, i Пек ┐й - не пiду. Не зважала вже анi на подруг, анi на того, що кликав, твердо рушила до ворiт, котрi вели iз Черна. За нею - i всi iншi. Та якщо Миловида менш за все шкодувала, що не сидiтиме за княжим столом i не бачитиме, що буде на пиру, то всi iншi з Випалу не те, видно, думали. В усякiм разi, хтось iз молодцiв оглянувся невдовзi, а оглянувшись, зупинився й iнших зупинив: той, що прибув посланцем вiд княгинi, не повернувся до сво║┐ повелительки, йшов слiдом за випальцями. - А ти куди? - не вельми чемно заступили переслiдувачевi путь. - Миловида сказала, не пiде. - То й добре, я теж не пiду, коли так. На нього дивилися, мов на блаженного. - Княгиня не посилала мене, - пояснив. - Вона тiльки бiдкалась, що дiвчина з поселян зникла. Ну, я й викликався наздогнати й сказати, що кличуть. Коли Миловида не ма║ бажання йти на той клич, я теж не повернуся вже до града. Ви iз Випалу? - Ну то й що? - А я з Сонцепiксько┐ весi. Краяни ми i близькi. - Хо! То чому ж мовчав? Чули, дiвчатонька, це наш! - I вже не з нечемностi, по-дружньому штовхнув молодця до гурту. Звали молодця Божейком. Диво невелике, у Випалi теж ║_ Боже┐, одначе цей видався Миловидi при║мнiшим, нiж усi iншi. к щось у нього вiд рiдно┐ мами - такий лагiдний i такий добрий, ║ щось вiд сонця - такий красний та звабний на виду, що й ну, а ║ й вiд вiтру - веселий та жвавий, серце окрилю║ться, чуючи його. Та й бесiда он яка мила, ║й-║й, як у ┐хнього пралiсу: скiльки йдуть, стiльки й гомонить, усiх велеречивих примусив змовкнути. I все усмiха║ться ┐й. Миловидi. Чом так? Кепку║, пригадуючи, як перелякалася, коли сказав, знову кличуть до княгинi ? А певно, чом не посмiятися, коли ║ з кого? Геть розум стратила, вжахнувшись ще одних запросин. Йой, буде тепер розмов та й буде. Подруги ж не стримаються, усiм i все розкажуть. III Хай славиться iм'я Божественного, одначе то тiльки сказати легко: "Стеж, аби варвари не переходили рiки". Попробуй надати сказаному твердинi iстини й упоратися з тим, що покладено на тебе самою iстиною. Кому не вiдомо: землi iмперi┐ межують iз землями варварiв на сотнi й сотнi римських миль - вiд Понта Евксiнського до Сiнгiдуна. А друго┐ Довго┐ стiни на тих сотнях миль не поставиш. Кажуть, Дунай - не Марiца, його треба умiти перейти. Кажуть, там iмперiя спорудила надiйнi фортецi, досить змiцнити ┐х, розумно скористатися ними - i варвари не пройдуть. А йому, Хiльбудiю, мало утiхи з тих казань. Дунай справдi i широкий, i повноводний, i зарослями та плавнями надiйно вiдгородився вiд варварського свiту. Та ба, то лиш власники загороднiх вiлл та зажирiлi патрицi┐ можуть покладатися на тi перепони, во┐нам вони - не така вже й завада. Хiба не переходили через той же Дунай i готи, i тi ж слов'яни? Всього лиш чотири лiта тому вторгалися в ромейськi землi. Не допомогли легiони, не допомогли й фортецi. Обiйшли найближчу з них - Туррiс, вибрали на Дуна┐ зручне мiсце i переправилися, а переправившись, немов тi пруги, пройшлися по землях iмперi┐. Тодiшнiй намiсник Фракi┐, стратег i племiнник iмператора Гсрман мав iз ними мороку, i хто зна║, чи перемiг би, коли б не був справжнiм стратегом. У багатьох свiжа ще пам'ять про тi подi┐, i в Божественного теж. Та чому саме його, Хiльбудiя, послав вiн стерегти полуночнi обводи iмперi┐? Вiрить у його здiбностi яко полководця чи зважа║ всього лиш на те, що Хiльбудiй командував варварами у вiйнах з Iраном i зна║, якi вони ║, що робити тут, на побережжi Дунаю, аби вiн став недоступним для варварiв? Добре, коли бралося на карб одне, бралося i друге. Погано тiльки, коли долю його вирiшило зовсiм iнше, скажiмо, зла воля iмператрицi Феодори. Яко полководець в армi┐ iмператора Хiльбудiй рiдко бував в Августiонi. Його мiсце - у_ вiйську, а оскiльки вiйсько роме┐в вело затяжну вiйну з Iраном, мусив бути на вiйнi. Одначе про нову василiсу iмперi┐ наслухався i немало. Будучи донькою наглядача за звiрами в цирку, Феодора рано осиротiла й стала жебрачкою, потiм - актрисою-танцюристкою i куртизанкою, яку багато хто знав у Константинополi i знав не з кращого боку. Та чого не бува║ на вiку, надто з жiнками, надiленими розумом i вродою. Випадково чи з волi Всевишнього вiдвiдало безпутню донедавна миловиду каяття, а вже каяття повело до храму свято┐ Софi┐, де молився й iмператор, i змусило вимолювати в заступницi убогих i знедолених - матерi божо┐ - помилування. Покута недавньо┐ куртизанки тривала не день i не два - мiсяцi, за кожною церковною вiдправою, а сама куртизанка, молячись, проливала такi щедрi сльози, мала такий скорботний вид, що на не┐ звернув увагу iмператор i вже не залишив розкаяну грiшницю, а до всього й жiнку божественно┐ лiпоти поза сво║ю благочестивою увагою: Феодора з актриси i жебрачки стала василiсою iмперi┐, а iмператору - вiрною жоною. Якщо колись дивувала всiх безпутством, неприхованою торгiвлею сво║ю неземною вродою, то тепер, ставши iмператрицею, диву║ благочестям. Весь пломiнь серця свого (а воно в не┐ таки здатне на велику, по-людськи щедру любов) вiддала мужу сво║му, божественному iмператоровi Вiзантi┐ Юстинiану: була йому другом у родинi i радником у дiлах державних, спонукала на будiвництво храмiв для пiдданих, будинкiв для безпритульних, змусила переглянути законодавство, насамперед на користь церкви, доклала немало зусиль, аби iснуючий у Константинополi будинок Сампсона став богоподiбним свiдченням батькiвського пiклування василевса про гнаних i голодних, принижених i знедолених. Подейкують, що та ж Феодора, будучи колись байдужою до релiгiйних змагань у Константинополi, стала непримиренним ворогом ║ресi, що саме вона водила рукою iмператора Юстинiана, коли той пiдписував едикти про переслiдування манiхе┐в, iуде┐в, самаритян, язичникiв - усiх, хто сумнiвався в православ'┐ й дозволяв собi вiровiдступництво. Так чи iнак, а одягнувши дiадему iмператрицi, облачившись у величну тогу, Феодора побачила, як личить ┐й, жiнцi неземно┐ вроди, i тога, i дiадема, побачила й вiдчула, який при║мний вiн, смак високо┐ влади. Де ж пак, колишня жебрачка, танцюристка, жiнка, що вiддавалася всякому, хто мiг покласти на руку обол, тепер василiса, та, що сто┐ть при iмператорi й повелiва║ з помiччю божою всiй iмперi┐. Як тут не пишатися дiадемою i не погратися в благочестя? Користуючись неабиякою прихильнiстю Юстинiана, та що прихильнiстю - побожним схилянням, ладнiстю скрiзь уступити i всiм поступитися, Феодора вiд порад августiйшому i впливу на августiйшого перейшла до рiшучiших дiянь i вчинкiв: почала приймати в Августiонi чужоземних послiв, листуватися з iмператорами, шахами та королями, а вiдчувши, що королi малiють перед ┐┐ розумом, а посли - перед жiночою знадою, не вагалася: коли треба було домогтися свого, пускала в хiд лестощi, хитрощi, не скупилася на зваби, як i на обiцянки, i таки домагалася. Неприховано (принаймнi перед василiсою) радiв з ┐┐ успiхiв iмператор, дивувався ┐м сенат, та чи не найбiльше були подивованi стратеги i во┐ни iмператорсько┐ армi┐. Жарти хiба, десятки лiт рiзалися з во┐нами Iрану, хотiли i не могли примиритися з ними. А василiса взяла на себе той непосильний труд i таки примирила, бiльше того, звела одвiчно ворогуючих привiдцiв двох держав i так розчулила, звiвши, що вони вкрай розщедрилися i пiдписали мiж собою вiчний мир. Полегшено зiтхнуло вiйсько, люд вiзантiйський, зiтхнула, здавалося, сама земля. В усякiм разi, коли вiн, Хiльбудiй, опинився по тих пам'ятних усiм подiях у Константинополi, потiм - i в Августiонi, печать полегшення почувалася на всьому i на всiх: вiд охлосу до сенату i вiд сенату до iмператора. I нiкого не цiкавило тодi, чим приворожила iмператриця послiв i привiдцiв Iрану, що бiльше важило в ┐хнiй розчуленостi - краса чи розум василiси. Величали ┐┐, потiшенi успiхом, божественною. I схилялися перед ┐┐ божественнiстю. Доти не доводилося Хiльбудiю бачити василiси Феодори й знати, хто така Феодора. Задовольнявся тим, що оповiдали iншi. Коли ж побачив, подиву й зачудуванню його не було меж. Боже праведний!.. Та це ж i ║ та сама Феодора, яку вiн знав за молодощiв, з якою дiлив амуровi пристрастi на вiллi свого товариша Ксенофонта! Та Феодора була, ясна рiч, зовсiм юною, все ж сумнiву нема║: це - вона. Той же мармурово-бiлий лик, тi ж великi карi очi i голос... Давно чув його, та другого такого не доводилось уже чути. I очей, зда║ться, не бачив таких, як у тi║┐ i цi║┐ Феодори. Коли б же знав свого часу, що привезене йому неторканим ще дiвча - акторка цирку, давно загадався б чи принаймнi подумав: а чи василiса Феодора не ║ тi║ю, хай одну лиш нiч, зате добре знаною ним Феодорою? Не питав тодi, хто вона, досить було, що бачив, яка. Бачив i тiшив себе: доля не в усьому вiдмовила йому, молодому центурiоновi iмператорського вiйська. Мабуть, неабияк видивився, зустрiвшись в Агустiонi з василiсою, - iмператриця завважила його бентегу, як i нiяковiсть, i змушу║ каратися тепер: що бiльше важило, коли йшлося про нового намiсника Фракi┐ й оборонця сiверського порубiжжя iмперi┐, його, Хiльбудi║ва, заслуга у вiйнi з Iраном чи воля василiси Феодори - запроторити стратега Хiльбудiя подалi вiд Константинополя i тих, хто зна║ про його молодечi походеньки в Константинополi. То ж не просто собi чешуть язики, коли подейкують, що колишня актриса i куртизанка стала пiдкреслено вiрною сво║му мужу. Вона таки вiрна, жорстоко, без жодних сумнiвiв розправля║ться як iз можливими сво┐ми суперницями, так i з тими, хто бодай чимось може скомпрометувати ┐┐ в очах Юстинiана, зашкодити як особi високотитулованiй i благочестивiй. Константинополь - град плiткарiв, це всiм вiдомо, як вiдомо й те, що плiтки тодi лиш мають потрiбний присмак, коли стосуються осiб високотитулованих. Одначе те, що зробила Феодора з рабом-варваром, котрий, на лихо собi, був при дворi i мав лик та статуру бога Амура, таки не плiтка. Завваживши, що придворнi помiтили ┐┐ мимовiльну прихильнiсть до раба-красеня, вона наказала спершу висiкти його, потiм звелiла вислати в кра┐, з яких не бува║ анi привiту, анi одвiту, як не бува║ й вороття. Кажуть, що сталося, те сталося, несподiванок як не було, так i не буде. Та цiкавий був би знати все-таки; з волi Феодори опинився вiн у напiвварварськiй Фракi┐, на оборонi сiверських обводiв чи з волi iмператора? Влада для василiси над усе тепер, вона не може ризикувати нею й пiддавати себе спокусам серця, молодостi, краси. А все ж: де ┐┐ розум, коли так? Хай зiслала красеня-варвара, стратега Хiльбудiя, аби, крий боже, не скомпрометували перед августiйшим, Константинополем. А куди вона подiне i чи може подiти весь Константинополь? Вiн же то зна║, якою була в молодi лiта сво┐ Феодора? Iмператор казав, призначаючи його, Хiльбудiя, намiсником Фракi┐: "Ти-моя права рука в полуночних землях .iмперi┐, во║начальник i волостелин цiлого краю. Люд, багатство тих земель на тво┐й совiстi. Володарюй, як зна║ш, i роби, що зна║ш, одного не забувай: Дунай ма║ бути недоступний для варварiв". Цим нiби й багато обiцяно, в усякому разi, така довiра мала б тiшити. А вiн, Хiльбудiй, не певен, що ║ пiдстави тiшитися. Зна║: бажаючих на фракiйське намiсництво не бракувало, патрицi┐ й стратеги оплачували цю посаду солiдними внесками на звичай, тикали тим, вiд кого залежало призначення, донатi┐, а призначили Хiльбудiя, котрий волiв би бути зi сво┐ми легiонами i жити в Константинополi, де квартирують нинi поверненi з вiйни легiони. Чого так сталося? Таки данина це йому яко стратеговi чи вигнання? Коли данина - одне, ║ надiя що повернення до Константинополя можливе, коли вигнання, - прощай, сподiванко, як i Константинополь, як i все, що може дати Константинополь. Сумно тобi, стратегу, не хочеться думати про фортецi на Дуна┐, якихось там варварiв, що загрожують фортецям? А що вдi║ш? Еге, що? пздиш, бач, огляда║ш фортецi, манiпули, що в фортецях. Сiдницю набив уже мандрами по обводах, а не скажеш собi: доста. Бо варвари - таки варвари, жартувати з ними не доводиться, бо, коли дiйде до вторгнення, не комусь iншому, тобi, намiсниковi Фракi┐, доведеться виходити на поле бранi. А поганьбленому пiсля хай не завжди, все ж успiшних походiв на персiв теж не хочеться бути. - Це землi склавинiв? - порушив мовчанку й звернувся до найближчого попутника - центурiона, котрому доручено супроводжувати його з сво║ю центурi║ю до найближчо┐ фортецi на Дуна┐. - Нi, стратегу, це вже землi антiв. - Он як! I давно почалися? - Вiд фортецi Туррiс. Набридло мовчати в цiй затяжнiй i аж надто вже незручнiй через непроторенiсть путi, тож не втримався i знову запитав: - I багатi землi? - Не бiднi. Пiд одним небом живуть задунайськi анти, що й люд нашо┐ Мiзi┐. I хлiб ║ де ростити, i стада випасати. Ось хiба на лiси багатшi, на вiск i мед.. А золота, як i витворiв рук людських, храмiв та розкошiв храмових шукати годi. Убогi халупи мають - i тiльки. Якщо по щиростi, найбiльше багатство тих земель - самi анти. Високi, дужi i до роботи голiннi. - А во┐ з них якi? Такi ж, як i склавини? - Такi, коли не лiпшi. Вельми спритнi. I мудростi та винахiдливостi ┐м не браку║. Сьогоднi утнуть одне, завтра - зовсiм iнше, таке, що й передбачити годi. - Бувають на цiм березi? - Рiдко, бiльше тодi доводиться мати з ними справу, коли ми бува║мо на тiм березi. - А бува║те? - Чом нi? Ловимо рибу, полю║мо на звiра. - I на жiнок, певно? - осмiхнувся, як приятелевi. - За жiнками далеко ┐здити, достойний. "Сумнiваюсь, - подумав Хiльбудiй, всiдаючись зручнiше. Iмператор мав рацiю: легiонера не можна лишати без дiла. Розледачi║ на дармовому хлiбi, а то й збунту║. Та чи ║ рацiя в iншiй порадi Божественного: оновлювати старi, будувати новi фортецi на Дуна┐? Чи вони така вже перепона для варварiв? Чи варварам важко обiйти ┐х та пiти гуляти по Мiзi┐ чи й Фракi┐?" Фракiя, Мiзiя... Люду тут вистача║, i люд не такий багатий, щоб не було з кого набрати легiонерiв. Сам iмператор черпа║ та й черпа║ ┐х iз цих земель. Та з Македонi┐ ще. Хто тi легiонери, що билися з персами, а нинi стоять у Константинополi, пiшли в Антиохiю, залишилися в Фiзiсi, Трапезундi? Стрiлки - з фракiйцiв, мечники-з македонян, iллiрiйцiв, варварiв. Ну, а коли черпа║ звiдси легiонерiв iмператор, то чом не черпати ┐х йому, намiсниковi Фракi┐? Мiж вiйськом палатiйським i вiйськом провiнцiйним не така вже й прiрва. Сьогоднi воно провiнцiйне, а завтра може стати палатiйським, сьогоднi вiн, Хiльбудiй, намiсник, а завтра, дивись, уже полководець, на якого ставитиметься все i якому воздаватиметься, отже, найбiльше. Тим паче, що iмператор щось замишля║: тому, подейкують, i розв'язав собi руки з персами, пiдписав вiчний мир з Iраном, що хоче мати надiйний тил, а вже як матиме його, кине звiльненi легiони на варварiв, котрi сидять у священних землях Римсько┐ iмперi┐, вiзьме ┐х мечем i тим самим поверне в лоно законно┐ спадко║мицi Великого Риму - Вiзантi┐. Коли то правда, фракiйське намiсництво може стати для стратега Хiльбудiя непоганим трамплiном: iмператоровi он як знадобиться провiнцiйне фракiйське вiйсько, а вiдтак знадобиться й полководець Хiльбудiй. Усе це, звичайно, благi┐ намiри, бажання. А як бути зараз? Обмежитися змiцненням iснуючих фортець, а легiони тримати далi вiд Дунаю, у заселених людом провiнцiях чи будувати новi фортецi й зосередити силу, що протистоятиме варварам, на Дуна┐? Як на нього, вiйсько ма║ бути по всiй землi i найпаче - в сусiднiх з Дуна║м фортецях. Та ба, Божественний вiв мову про фортецi на Дуна┐. Не погоджуватись? Пiти супроти волi iмператора й зробити по-сво║му? Дiло ризиковане i не вельми втiшне. Хiба... хiба обрати середн║ мiж тим i другим: для ока робити щось i в Подунав'┐, для дiла збирати манiпули в когорти, а когорти - в легiони i будувати тими легiонами фортецi у землi фракiйськiй? А що, така лiнiя найбiльше пiдходить, згодом у доцiльностi тако┐ лiнi┐ неважко буде переконати й iмператора. Кiлька днiв вiдлежувався на пуховиках, давав натомленому тiлу спочинок пiсля виснажливих мандрiв, думцi - можливiсть прояснiти, стати коли не твердою, то певнiшою, а вже певнiсть - Хiльбудiй це знав - додасть i рiшучостi, i винахiдливостi, i снаги. Потiм оглядав спорудженi в його вiдсутнiсть конюшнi, тiшився кiньми, передусiм тими, що гуляли донедавна в табунах i тiльки зараз потрапили до рук конюхiв, яким велено навчити ┐х ходити пiд сiдлом, слухатися повода, острог, сягати через перепони i крутопадi. Не конi - змi┐. Сила так i гра║ пiд шкiрою, палахкотить в очах, почува║ться в шалених намiрах не коритися людинi, бути вiльною вiд людини.. Шаленство те, а ще краса, i дика, i витончена водночас краса, пiдносять ратний дух i грiють серце. Ще б пак, на такому конi у вогонь i в воду сягнеш не задумуючись, на такому з самим сатаною станеш на герць. Про те ж, що пiзна║ш, долаючи земнi простори, й говорити не доводиться. То чари, то присмак справжньо┐ волi. - З iмперi┐ були гiнцi, якiсь достойнi уваги вiстi? - поцiкавився в проконсула Нижньо┐ Мiзi┐, повернувшись з оглядин. - Нi, стратегу, нiкого не було. Чи то вiстi не зiзрiли, чи путi зараз не тi, щоб слати гiнцiв. - А що - путi? - Якже, багно i стужа, у зиму йде. - Морем о цiй порi i поготiв, мабуть, нiхто не прибуде? - Так. Дмуть сильнi вiтри i все - iз сiвера. Тако┐ пори мореплавцi не зважуються виходити в далекi плавання, тим паче в нашi води. - Ну, а лiтньо┐ днини, коли в вiтрила дме левант, бувають в Одесi мореплавцi? - Чом нi, бувають. - I що везуть сюди, що звiдси? Проконсул зиркнув чомусь на намiсника i, переборовши вагання, заходився лiчити, що привозять навiкулярi┐ до Нижньо┐ Мiзi┐ та Фракi┐, що везуть iз них. - Наше багатство, - чи то хвалився, чи то плакався, - хлiб i товар. - А люди? Як поставився люд провiнцiй, - поспiшив заговорити про iнше, - до рескриптiв iмператора стосовно емфiтевсиса? - О-о, мудростi i щедростi Божественного вiддячують тут достойною похвалою. I раб, i конон пнуться до ниви, яко бджола до дарованого богом нектару. - Пнутись - одне, а мати чим обробити ┐┐ - зовсiм iнше. Чи не зледащиться раб, сiвши на землю господина? Чи не зародить на його нивi кукiль замiсть хлiба? Проконсул усмiхнувся поблажливо, схоже, що тiшився на┐внiстю намiсника. - Достойний. Чи той, хто довiку мав ходити пiд бичем, захоче знов пiдставити пiд нього плечi? Та вiн iз шкiри вилiзе, а зоре й засi║ даровану щедрiстю Божественного ниву. Вона ж вiддячу║ йому не тiльки хлiбом, вона дару║ й волю. - Божественний на це i уповав, - погодився Хiльбудiй i бiльше не турбував уже проконсула iмперськими справами в провiнцi┐. Зате проконсулу не все, мабуть, було в тих справах зрозумiле. I поривався довiдатись, i стримував себе, одначе не стримав. - Нехай простить достойний за цiкавiсть: Маркiанополь лише на час ста║ опорою намiсництва а чи назовсiм? - Те визн