, i нещадно. - Гаразд. Такий збентежений був тим, що почув вiд старого, чи такий потiшений, i отрокiв пiдбирав до чати, - хвилювався, i вiдiбрав - не заспоко┐вся. Не менше хвилювалися, дiзнавшись, куди та чого йдуть, i його чатовi. Обирали засiдку, гадали, де лiпше засiсти, i обрали - знову гадали, що то за татi, куди пiшли, з чим i коли повернуться. - Хто прийде до лодiй, довiда║мось тодi, як прийдуть, коли не прогавимо, звичайно, - надумався й сказав сво║ слово Богданко. - А ось щоб не прогавити i впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в засiдцi. - Вважа║ш, ┐х багато прийде? - А певно. Лодiй двi, в кожнiй може бути по чотири весла. Отож i мiзкуй собi: татей буде не менше восьми, коли не бiльше. - Як же ми упора║мося з ними, коли справдi бiльше? - Якось треба упоратись. - Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же вони приховали ┐х. Може, пошукати все-таки? - Поночi? Ну, нi. пх удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як, братове.. Ходiмте зараз i переженемо лодi┐ в iнше мiсце. Татi знають, де лишали ┐х, вийдуть саме сюди, до поникло┐ над водою верби. - А що те дасть? Пiдуть на пошуки i знайдуть. - Отож i добре буде. Коли пiдуть на пошуки, розiб'ються на двi, а то й на три групи. А нам того й треба. Насядемо й приберемо до рук тих, що залишаться з ношею, потiм - тих, що шукали лодi┐. - Правда твоя! - радiють отроки й жваво стають пiд руку княжича-привiдцi. - Так ми здола║мо ┐х. Бiгме, здола║мо! Найпростiше було вiдiпхнути лодi┐ вiд берега i най пливуть собi. Та ба, може статися, що ┐х знову приб'║ до берега i зовсiм недалеко. До всього ж, татi пiдуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони швидко можуть повернутися до верби i зашкодити намiрам поставлених на чати. - В'яжiть линви ближче до уключин, - тихо повелiв Богданко. - Поженемо лодi┐ супроти бистрини. - Ано, так i мислимо собi. Чи вперше переганяти, не зна║мо. Було вже за пiвнiч, як переховали лодi┐ й повернулися на мiсце сво║┐ засiдки. Про сон нiхто й не думав, усi тривожились передчуттям подiй, що назрiвали, через те й гнали вiд себе сон, перемовлялися. Та ось стишена бесiда отрокiв почала згасати i дедалi вiдчутнiше. Бачив, деяким i зовсiм уже не до бесiди. - Спiть, - повелiв княжич, - а ми з Бортником попильну║мо. Якщо татi прийдуть сьогоднi, прийдуть не iнакше як на свiтаннi. I таки пильнували. Звiдки ┐м, молодим та довiрливим, було знати, що тi, на кого чекають, - вигадка старого навчителя. Почув, як казали: "Людських осель нема║ поблизу", й осмiхнувся серцем: "Кепсько шукали ви ┐х, отрочата. А коли так, пiдкину вам на нiч турбот. Навчайтеся бути дозорцями ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень, наука не йде без бука". Знав, нiчого не станеться там, бiля човнiв, тому й спав сном праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарi з Бортником. Уже й Вiз похилив донизу дишло сво║, вже й вiд Днiстра почало тягти прохолодою, лiс обiзвався, стурбований вiтром, а княжич позирав поперед себе й гомонiв iз содругом сво┐м, позирав i гомонiв. - Може, iншi хай попильнують, - нагадав Бортник, позiхаючи, - а ми здрiмнемо. - Так хочеш спати? - Таки хочу. Глянь, незабаром свiтатиме вже. - А коли тi, кого розбудимо, прогавлять спросоння? - Ну, чом же. - Гаразд, - поступився княжич, - буди першого-лiпшого, най ста║ на тво║ мiсце. Я посиджу до ранку. Тiльки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся пiдозрiлий шелест, а вслiд за тим - чиясь хода. - Татi! Буди всiх i хутчiй! пх теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до околiй, чотири iнших несли щось на ношах. У темрявi важко було пiзнати, що саме, та й не те цiкавило отрокiв: як поведуть себе татi, що робитимуть, не виявивши лодiй на тому мiсцi, де полишили. Богданко дав отрокам знак: анiруш. Бачив, татi здивованi. Спинилися i занiмiли. Далi почали розглядатись та перемовлятися, зрештою засперечались. "Уличi, - визначив, чуючи суперечку, Богданко. - Чого ж це вони прийшли на наш бiк, що мають на ношах?" Як передбачав, так i сталося. Дво║ татей подалися на пошуки лодiй за бистриною, дво║ - в супротивний бiк. Усi iншi лишилися пильнувати ношу. А оскiльки тих iнших було всього лиш дво║, дозiрцi вiдчули в собi бу║сть ратну i не забарилися нагадати про те княжичевi. - Сидiть тихо, - приструнчив ┐х Богданко й подав виразний знак - анiруш. - Заждемо, доки вiдiйдуть далi. Знав, татi пiшли на пошуки лодiй, тож iтимуть та й iтимуть, сподiватимуться та й сподiватимуться знайти ┐х. В такiй оказi┐ все можна думати: хтось скористався вiдсутнiстю господарiв i погнав лодi┐ до свого пристанища; могло статися, що збилися, повертаючись назад, iз путi. А втiм, хай що хочуть, те й думають, аби лише iшли та й iшли, аби опинилися далi вiд сво║┐ ношi та вiд тих, що залишилися з ношею. - Ну, зда║ться, пора. Богданко дав знак Бортниковi i, коли той наблизився, шепнув стишено: - Бери трьох отрокiв i заходь звiдти, - показав рукою, - я з усiма iншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся й до нас. Ма║мо зблизитися i впасти на тих, що залишилися бiля ношi, разом. Обходили тихо, скрадалися ще тихiше. Коли вже мали пiдвестися i обступити сво┐х супостатiв, там, пiд вербою, зачувся стогiн, чи, може, й задавлений крик. Тi, що пильнували ношу, обернулися на нього й сказали потiшаючись: - Чого тобi, дiвко? Кличеш на помiч? Дарма, тут нiхто вже не почу║ тебе. Не почу║ й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпiння - i будеш там, де належить тобi бути. Тиверцi одразу i все зрозумiли. Вихопилися зненацька - однi злiва. Другi справа - й наставили на татей мечi. - Анi з мiсця! Тi уклякли з ляку i втратили на якусь мить тяму, а поки отямлювались, позбулись мечiв. - Хто тут? - показав на ношу Богданко. Татi тупо дивилися собi пiд ноги й мовчали. Не став бiльше допитуватись, схилився й вивiльнив полонянку з корзно... затим i вiд ганчiр'я, яким забили ┐й рота. - Богданку! - почув болiсне i злякане. Почув i не повiрив вухам сво┐м. - Зоринко, ти?! Де розв'язував, а де й рвав на нiй пута. Так поспiшав, нiби передчував: коли не вивiльнить зараз, за мить-другу може бути пiзно, нагодяться тi, що пiшли за лодiями, - i вiн знову втратить сво║ ладо, ту, що була i ║ йому найбiльшим з усiх жадань. - Бортнику! - повелiв тому з отрокiв, що був, на його думку, найбiльш достойний довiри. - Лишайся тут i пильнуй за рештою татей. Я подамся з дiвчиною i з цими, - показав на полонених, - до нашого стiйбища. Одразу ж i повернусь, тiльки з бiльшим числом дружинникiв. Узяв свою Зоринку за руку й пiшов попереду всiх, а йдучи, питав ┐┐, як же це сталося, де i чому потрапила вона, Вепрова донька, до рук татей iз-за Днiстра. Дiвчина усе ще не могла позбутися страху, що ┐й нагнали його гвалтiвники з чужкраю. Оповiдала й схлипувала, ковтала, тримаючись за Богданка, сльози й знову оповiдала. Вона й сама не вiда║, як сталося, що довiрилась незнайомiй людинi, та що сталося, те сталося. Постукався в ┐хнi ворота хтось стороннiй. Челядина вийшла запитати, чом стука║ i хто стука║. Той, що стояв за воротами, сказав: "Гiсть iз далеких земель. Поклич когось iз вогнищан, лепський товар маю для них". Вислухавши челядину, мати Людомила повелiла, аби гiсть зайшов iз товаром до двору. Сама вийшла туди i ┐┐, Зоринку, покликала. Гiсть кланявся та й кланявся ┐м, затим показував, що ма║. Коли ж мати облюбувала паволоку, iншi товари й пiшла до терема за солiдами, розглянувся й до не┐, Зоринки: "Ти i ║ Зоринка Вепрова?" - запитав ута║мничено. "Ано", - пiдтвердила. "Вийди опiсля до лiсу, молодець чека║ на тебе". Не перепитувала, хто вiн, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге, таки ж виглядала свого Богданка i дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й не завагалася. Пождала, поки пiде гiсть, завважила, як тiшиться купленим мати, та й подалася з двору. Спершу iшла спроквола, мовби прогулюючись, коли ж впевнилась: нiхто не пантру║ за нею, пiшла швидше, далi й зовсiм побiгла. Тодi лиш, як надбiгла до галявини, де й ранiш бачились, спинилася й зачудувалась: Богданка не було там. I доглядалась, i розглядалася - таки не бачить. "Йой, - подумала собi, - так кепсько жарту║ чи, може..." Знов розглянулася й поспiшила назад: до не┐ виходили з лiсу, одначе виходили чужi. - Не спромоглася й закричати, - казала Богданковi й так дивилася у вiчi, мовби усе ще благала: захисти. - Заткнули рота ганчiр'ям, спеленали по руках та ногах i понесли не знати куди. I день несли, i нiч несли. Потiм перепочивали в якiйсь халупi i знову несли. Хто вони, Богданку, чого ┐м треба? - Уличi це, Зоринко, а чого треба, довiда║мось опiсля. Дядько швидко пробудився, зачувши Богданкiв клич, а що торочить княжич, нiяк не второпа║. - Якi татi? Звiдки ┐м взятися? - Взялися, навчителю. - Напали на стiйбище? - Ба нi, прийшли до лодiй iз полоненою дiвчиною. Ми взяли лише двох iз них, решта подалася на пошуки лодiй. Лишаю цих вам, за тими пiду ще. Аби узяв живими i напевно, дозвольте прихопити з собою ще кiлькох отрокiв. - Ба нi, - старий гонить нарештi вiд себе сон i вилазить з намету. - З цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я пiду з отроками. А боженьку! - журився уголос. - Скажи, яке лихо. Хто мiг подумати, що таке станеться? /X Вдень Миловидцi не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити святим духом не може. Потрiбне ┐дло, потрiбне питво, потрiбен мед для чревоугодiя i тим паче потрiбен одяг для сестер. А сестер в обителi, наче комашнi на осоннi. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий день, не злiчити ┐хнiх темних постатей. Тому мати-iгуменя й турбу║ться, аби обитель мала сво┐ угiддя, а на тих угiддях було коло чого ходити послушницям. Зате поночi або тодi, як надiйде велике свято, Миловидка лиша║ться сама з собою й да║ волю думцi, а думка - серцю. Згаду║ Випал, Божейкове подвiр'я в Сонцепiкськiй весi i стариню того дня i тi║┐ години, коли вiддавала ┐й, Миловидi, все, що мала, а замiсть того, що мала, прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те подвiр'я i що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?! Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на мiрянi вже у ромейськiй землi путi i йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона схибила. Тодi як сидiла у Випалi, затим - у Сонцепiку й не знала, як ┐й бути, чим допомогти Божейковi, чи пiзнiше, коли покладалася на Борича й знову сидiла, коли правилася морем у Нiкополь i збилася з путi у Нiкополi? Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони - даремна трата часу. Якби ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши, викупила б. Де тiльки не блукала усамiтненою думкою, а траплялася нагода вийти за обводи обителi, простувала в один бiк - до останнього Божейкового пристанища - Фассалонiки. Там його путi й розпуття, там вiн думав про не┐, прагнув та кликав ┐┐, кликав та прагнув, аж поки не нажив через тi прагнення бiди. Найбiльше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто велике, повитi чорними мантiями сестри поспiшали до храму, молитися Iсусу Христу; Миловидка ж вiдпрошувалася такого свята i йшла до моря. Бо чула в собi потребу бачитися з ним, бо такий бiль i така знада виповнювала серце, коли зближалася з берегом i чула гомiн хвиль у прибережжi, нiби море й було тим храмом, що належав найвищому, ║дино можливому i ║дино гiдному довiри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до нього, сама-║дина на все узбережжя, - не просто жалiлась - сповiдалася хвилям. Бо вони таки найрiднiшi ┐й, бо не мовчать - промовляють до не┐, коли й не потiшають, то стараються потiшити. Висповiдавшись морю, а заодно й Божейковi, та наплакавшись досхочу, згадала якось: це ж вона так i не побувала в навiкулярiя, не побачилась i не погомонiла з тi║ю, що доконала Божейка в ромеях. А ма║ ж побувати, на власнi очi побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довiда║ться, що перед нею i ║ та антка, яку Божейко не захотiв мiняти анi на якi знади. Може бути, що розгнiва║ться i вижене, не захоче бачити, як не захотiла вже раз, а може, й нi. Сьогоднi найбiльше християнське свято - великдень. А на великоднi усi христосаються i стають добрими. Ано, i багатi i бiднi - усi христосаються, усi - брати та сестри. Надумалась i пiшла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навiкулярiй, звернула, та до двору не дiйшла. "Добре, коли навiкулярiй у морi зараз, - подумала, - а коли вдома? Великдень - он яке свято, саме на великдень вiн може бути вдома. А коли так, не побачиться i не поговорить вона з навiкулярi║вою, Феофiл не допустить. Постояла й знову спрямувала стопи сво┐ туди, звiдки прийшла, - до християнсько┐ обителi. Думала-гадала, як пiдступити до тi║┐ вельможно┐ згубницi, i таки надумала: коли не злукавить, нiчого в не┐ не вийде. Мати-iгуменя або сама, або через сестер сво┐х нерiдко зверта║ться до багатих вельмож за помiччю, просить пiдтримати заради Iсуса Христа убогу жiночу обитель. Отож Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Пiдiйде до двору й скаже челядинi: "Я з свято┐ обителi. Мати-iгуменя прислали до господинi. Скажiть, най буде така ласкава та вислуха║". Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир, ухитрилася пiти заради цього з однi║ю, ухитрилась пiти i з другою. А вже як пiшла, все бачила: i як зодягаються посланцi матерi-iгуменi, i що кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють iз челядиною, заходять до осель вельможних i постають перед вельможними. Тож i тодi, як зважилась-таки й постукалась у ворота навiкулярiя, не схибила. Одне, знала вiд сусiдiв: господаря нема║ вдома, вiн - у далекому плаваннi, а друге, була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з iншими не по-жiночому вдатною. Лише тодi, як стала перед до блиску пещеною i не набагато старшою за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею вiд iгуменi. Дивилася, на нiжну i лiпотну собою навiкулярi║ву й нiмувала, нiмувала й чула, як всю ┐┐, а надто вид, залива║ гаряча хвиля. - Сестра, сказали менi, з жiночо┐ обителi? - почула тихий, чи то тiльки спiвчутливий, чи й потривожений з'явою невiдомо┐ послушницi голос. - Ано. - Мати-iгуменя - моя далека родачка, - освiдчилась господиня. - Правда, так сталося, що ми... що вона як зреклася су║тностi мирського життя та вiддала себе процвiтанню вiри Христово┐, то ми вiдтодi, вважай, i не бачилися. - Мати-iгуменя велiли кланятись вам, достойна. - Спаси бiг. Вона була така скорботна i така добролика, нiби матiр божа. кй-║й, i сум так само посвiчу║ з очей, i на лицях-ланiтах печать непотамовано┐ муки. Схоже, нiби ця жiнка тiльки зовнi пещена та пишна, серце давно потоптане кимось. Ано, он як благально-довiрливо i як скорботно дивиться на Миловидку, а ще скорботнiше промовля║ до Миловидки. Не промовля║ - скаржиться, i чу║ться в тiй скарзi велика туга за кимось чи за чимось, таке вiдчуття, нiби i хоче, i не може вже плакати за тим, що давно i не раз оплакала. "Може, скорбота ┐┐ i ║ жалi за Божейком? - да║ волю сво┐м пiдозрам Миловидка. - Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навiкулярiй - бридкий i жорстокий, до всього ж набагато старший i, видимо, нелюбий ┐й. Божейко i орлик, i либiдь, i сокiл супроти нього". - Мати-iгуменя ще щось велiла переказати менi? - Нi, - швидко i тому немовби аж рiзко перечить дiвчина й зважу║ться пильнiше, нiж досi, приглянутись до навiкулярi║во┐. "Що ж менi робити з тобою? - питали ┐┐ очi. - Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати i пiти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волiю знати, як усе те сталося, що сталося з Божейком?" - То чим завдячую... - Я з-за Дунай-рiки, - не дала ┐й висловитись Миловидка. - Мала побратися й бути жоною рабовi вашому, Божейку. Та не стала нею. Роме┐ схопили його й повезли на край свiту. Мусила iти в тi свiти та розшукувати. Хотiла або викупити його з рабства, або бути при ньому й спiзнилася. Тому в монастирi тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу знати, за що його покарано так i чому покарано? Дивно, не гнiв i не ненависть, - бiль i жаль промовляли ┐┐ устами. А ще благання. Не те, що рветься зi щойно ураженого й схильного на все, аж до холопсько┐ догiдливостi серця. В цьому ┐┐ благаннi була й певнiсть: я - раба то┐ хвилi, що зродилася на путi з Черна у Випал, одначе не твоя раба. Чу║ш, всевладна господине, не твоя! Тож i не дивись на мене, яко на рабу свою. Забудь бодай на час, що ми нерiвня, що тобi досить покликати челядина - i я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цi║┐ хвилi й одне лиш знай: ми - битi горем люди, i, яко битi, мусимо пам'ятати: нiщо не вище i не владне над людським. Чу║ш, нiщо! Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася думка, бачила: навiкулярi║ва не глуха до ┐┐ казань. Не хмуриться i не вiдверта║ться, як могла б, дивиться та й дивиться на не┐, дiвчину з далеко┐ антсько┐ землi, а тим часом вкрива║ться червiнню. Не вельми густою, одначе такою промовисто нiяковою, що й самiй Миловидцi ста║ нiяково за сво┐ домагання.. - Божейко... - пригаду║ господиня. - Як же, я знала Божейка. Такий синьоокий та бiлотiлий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути рабом. - То за що ж, питаю, його покарано? - не терпиться Миловидцi. - Чи не за те, що вельми пригожий? Навiкулярi║ва i зовсiм паленi║ вже, i хоче сказати щось, i не спроможеться: - Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, - заговорила зрештою, - то, певно ж, зна║, що сталося i чому сталося. - Що сталося - знаю, а чому - не вiзьму до тями. Та й чи можна про те знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть. Довiра не забарилася зродити довiру, i навiкулярi║ва на диво швидко й примiтно погасила в собi пересторогу. Ба навiть намiрилася було звестися, пiдiйти до Божейково┐ наречено┐, та в останню мить стримала себе й обмежилася лиш тим, що простягла до не┐ руки. - Вiр, дiвчино, - мовила тепло та щиро, - вини мо║┐ в тiм нема║. Анi найменшо┐. Я добра йому бажала, тво║му Божейковi. Бачила, як мучився в залiзi, й хотiла полегшити його долю - зробити келiйним служкою в оселi, а той мучитель мiй, навiкулярiй, завважив у тiм добродiйствi лихi намiри й згубив молодця. Так наглумився над ним, надi мною, що коли б не вiра та не певнiсть, що буду покарана за самогубство на тiм свiтi, пiшла б за Божейком i кинулася б у море, як i Божейко. То ж не просто собi пiдозра i не якась там породжена пiдозрою недовiра - то ганьба менi перед всi║ю Фессалонiкою, на весь християнський люд ганьба! Була така страдницьке зболена i така довiрлива, що годi було й думати, нiби каже неправду. I все ж Миловидка не пiддалася тим хвилям, що зроджувала сповiдь навiкулярi║во┐. "Цього тiльки й бракувало, - мислила собi, - ано, цього тiльки й бракувало, аби ти пiшла за Божейком i в воду. Глядiть, що вигадала!" - Я не затим прийшла, - намагалась бути стриманою, - не затим, кажу, прийшла, щоб попрiкати достойнiй господинi за те, що сталося, хоча й певна: було б лiпше, коли б вона лишалася байдужою до долi Божейка й не заступалася за нього. Вериги залiзнi, неволю та муку, зроджену неволею, Божейко стерпiв би, а безчестя не мiг. Ми, достойна господине, - люди iншо┐ кровi i покону iншого. - Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби? - Йой, пощо так кажеш, господине? Чи тво┐ вериги - рiвня Божейковим? Iнше повiдай менi, коли справдi добра та ласкава: що вiн казав, Божейко, коли мав iз тобою бесiду? Яким було його найбiльше бажання? - Казати нiчого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти край сво┐м мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рiдну землю, i так дуже, що й на смерть пiшов заради то┐ зваби. - Дякую красно, - пiдвелася Миловидка i тим сказала: iтиме вже. - Це i ║ те, що виправдову║ Божейка перед землею нашою i перед людом нашо┐ землi. Коли поталанить бути в нiй, так i скажу всiм: вiн був i лишився внуком Трояна. х У Чернi, перед гуртом суддiв та дружинникiв, татi не довго опиралися. Та й чого мали б опиратися? Спiймали ┐х iз викраденою в Тиверськiй землi дiвкою, знають, чия то дiвка, як знають i те, з яко┐ землi прийшли по не┐. Лишалося зiзнатися, чому прийшли саме по Вепрову дiвку. Зiзнаватися, ясна рiч, не хочеться, за таке по голiвцi не гладять, одначе ж i не зiзнатися не випада║ якось. Тиверцi так собi не вiдпустять, i першiй-лiпшiй байцi-вигадцi не повiрять. Однiй, щоправда, могли б повiрити: не тiльки уличi, усi ходять i умикають дiвок, коли наста║ час брати з ними злюб. Та ба, дiвка не ствердить, що брали з ┐┐ згоди. То ж чii не лiпше буде, коли не вертiтимуть, наче мiзi║ць сонцем, а чистосердечно зiзнаються: що повело ┐х у Тиверську землю i чому саме до Вепра? - Це я брав, iншi нi до чого тут, - виступив наперед наймолодший. - А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась? - Знав. - Чому ж пiшов? - Вельми лiпотна дiвка, тому й пiшов, на те й брав. - I вiдав, що за це суворо карають? - Коли б не спiймався, не покарали б. - Умгу. Чий же ти такий спритний? Примовк, одначе ненадовго. - Старiйшини Забрала. У всiх, хто стояв поблизу i чув те зухвале зiзнання, очi стали рогом. Он воно що! То це молодший син того самого Забрала, що так лютував i домiгся смертно┐ кари Бориво║вi? Ну й ну! Тi║┐ кровi, виходить, мало було, захотiли бiльшо┐. - За брата прийшов помститися? - За брата помстилися вже, сестра лишилася невiдомщеною. На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкiрене звiря. - Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не вельми вдавай iз себе хороброго. Кровi ти, на щастя, не пролив, а за гвалт вiдповiси i за всi║ю суворiстю нашого закону. Богданко менш за все цiкавився судом i тим, що присудить вiн спiйманим на татьбi уличам. У нього радiсть - гостю║ в Чернi Зоринка, вiн там, де гостя, та мати-княгиня, та сестри-затiйницi. Такi потiшенi всi тим, що зчинилося минуло┐ ночi, надто малi. Питають-допитуються в Зоринки, потiм - у Богданка, як було та що було з ними на пониззi. Або слухають, затамувавши подих, або верещать на радощах, та хвалять княжича, та радiють, що вiн он який муж у них. Ну, а з дiтьми радi║ й княгиня. Бо то не якась там, то достойна з достойних радiсть. - Веселiться ж собi, - каже зрештою старшим, Богданковi та Зоринцi, - а я пiду до князя, запитаю, чи послав уже до Веселого Долу людей сво┐х. Посестра Людомила та й усi iншi мають знати i по можливостi борше, що Зоринка в нас, що з нею усе гаразд. Сказала й подалася надвiр, а в дворi не забарилася розшукати мужа. - Волоте, - вiдкликала осторонь. - Ти, сподiваюсь, вволив уже волю дiвчини? - Коли, княгине? - Як на мене, давно час. Мислю собi, як бiдка║ться, не вiдаючи, де дiвчина, що з дiвчиною, мати ┐┐, Вепрова Людомила. Князевi явно не подобалось ┐┐ надокучання. - Я вже чув це. Яка ║ потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й пошлю. - Потреба ║, Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що мiг би не лише повiдомити Вепрам цю радiсть, а й запросити ┐х до нас на гостину. - А ось просити й поготiв не слiд. Досить, просили вже. - То колись. Нинi в нашiм теремi перебува║ порятована сином ┐хня донька, а в руках тиверських суддiв - син старiйшини Забрала. Княгиня вклонилася мужевi, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пiшла. Бо певна була: радить добре дiло. Не везти ж ┐м дiвку й не леститися до Вепрiв iз дiвкою. Хай самi ┐дуть, та беруть, та подумають, як ┐м бути, коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що ско┐лося мiж двома найзнатнiшими в Тиверськiй землi родами, чи й далi дивитися на княжий рiд, як досi дивилися, - вовком. Запевняла Зоринку й зорiла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогоднi кревнi ┐┐ знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А то ж як! Щоб Вепрова Людомила пiсля таких тривог, пiсля страхiть, що пережила вiд то┐ митi, коли не стало Зоринки, та не повелiла запрягати коней, гнати ┐х, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона - мати, а матерi глибоко болить за дiтей. Не сказала: "Як i менi за сво┐х". Бо сьогоднi не думала про тривоги, сьогоднi, як нiколи, певна була: нарештi уляжуться вони. Он як пломенi║, потiшений тим, що порозумiвся нарештi з Зоринкою, Богданко i он як Зоринка пломенi║, потiшена, що саме на долю Богданка випало порятувати ┐┐ вiд ганьби i безчестя. Вони линуть одне до одного i прагнуть одне одного, а коли линуть та ще отак, як бачить, хто посмi║ не порахуватися з ┐хнiм бажанням-полум'ям i погасити тоте полум'я? "Якби боги були такi щедрi та умилостивили вже того Вепра, - гадала собi. - Най би дiти сходились та й брали з ласки богинi Лади злюб. Коли не зараз, то на Коляду або на Ярила. Дiвка зрiла вже i он яка лiпотна та щира серцем, iншо┐ Богданковi й не треба". - Це ти скiльки лiт уже не бувала в нас? - обiйма║ дiвчину й приязно зазира║ ┐й у вiчi. - Давно, матiнко-княгине, вважайте, з того самого часу, як нашi во┐ повернулися з роме┐в. Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе iнше думала: "Не сказала: "Як стратили Боривоя i тато заворогували з князем". I добре робить, що не каже. Не до того йдеться, щоб згадувати те безлiття i той непотрiбний розбрат. Ано, не до того йдеться!" Найбiльшу сподiванку свою покладала на славу, що пiде про Богданка по околiях, а вiд сколiй пiде й по всiй землi. Як же, дядько розказу║ та й розказу║ мужам, отрокам, як спритно та мудро повiвся Богданко, коли брав татей. Вiн, муж Доброгаст, iменований дядьком-навчителем, так собi, аби отроки звикали до ратного дiла й навчалися нести дозорну службу, сказав ┐м: "Йдiть i пильнуйте за лодiями; то лодi┐ татей". А княжич Богданко не просто собi слiпо робив те, що велiв дядько, вiн прибрав лодi┐, перевiв ┐х в iнше мiсце i тим примусив татей шукати свою втрату, а вiдтак розбитися на три осередки. Тому i взяв ┐х, як останнiх бевзiв, анi отямитися, анi писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж додума║ться. Ну, а коли каже так про Богданка дядько, то чому не повинна казати, а тим паче мислити, вона, княгиня i мати? Чи ж такий отрок не достойний поваги? Чи перед таким не розчулиться i не стане прихильним навiть кляте з клятих Вепрове серце? А ще ж ║ добриня Людомила. Хто-хто, а вона бажа║ сво┐й дитинi щастя, зна║ i розумi║: княжич i ┐┐ доня давно вподобали одне одного, стати ┐м на завадi - все одно що згубити. Була з дiтьми - уповала на це. Лишала на часинку дiтей та поспiшала до князя чи до челядини з якимсь бiдканням - знову уповала. А то ж як! Чи вона ворог сво║му синовi? Чи мало перетерпiла та вистраждала, коли його спiткало те страшне безлiття, що мало не стало згубою. Йой, боги ж всевидющi, мають бачити й винагородити вже матiр за ┐┐ страждання коли не щастям-насолодою, то бодай певнiстю, що вона не така вже й нещаслива мати, що й ┐┐ дiтям дару║ сво┐ блага свiт, усе те гоже та пригоже, що ║ у бiлому свiтi. Заприсягтися може: окрiм цi║┐ втiхи-винагороди бiльше нiчого ┐й не треба, чогось бiльшого вона й не жде уже вiд су║тного в сво┐й су║тi свiту. Чомусь об'явилася в нiй та й засiла в тiм'┐ певнiсть: це вирiшальна мить. Коли прибуде за Зоринкою вiтець ┐┐, а тим паче й мати, вони з Волотом не вiдпустять уже ┐х такими, як були досi. Анi щедрiстю, анi мудрiстю не поскупляться, а таки виб'ють з ┐хнiх мiзкiв колишн║, примусять забути його. Чи ┐м, Вепрам, не узрiти тепер: правда на боцi Волотiв? Най i так: не зумiв князь постояти за Боривоя. Зате ж зумiв княжич вихопити з хижих лабет Забрал ┐хню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дiвкою. Провина окуплена доблестю i честю, а покон слов'янський так i гласить: за честь платять честю. Мабуть, аж надто увiрувала, що буде так, як мислить собi, як хоче, щоб було. Коли за Зоринкою прибув iз Веселого Долу цiлий загiн кiнних i Малка не побачила серед них анi Вепра, анi Вепрово┐, занiмiла, вражена, й змалiла на силi, да так, що анi вдiяти, анi сказати чогось не змогла. кдине, на що була здатна, - вiдчувати образу, а водночас i бiль. "Як же це? - питала сама себе. - Чи то ж можливо? Най Вепр не смi║ показувати ┐м очi. А посестра Вепрова? Що вона дума║ собi? Няню-наставницю прислала. I це до нас, князiв землi Тиверсько┐?!" Як пiшла перед тим, так i прибула знову сила. Збудилася Малка, за себе та до князя, а вже тодi, як постала перед князем, забула, що вона не просто собi мати, вона ще й княгиня. - Як же це можна, Волоте? - питалась i не ховала зволожених сльозами вiч. - Ти загледiв: вони не зволили прибути за сво║ю донькою, няньку-наставницю прислали. I це пiсля всього, що зробили для них. Та то ж ганьба, то видиме безчестя нам! - А ти сподiвалася чогось iншого? - князь був на диво спокiйний, лише хмурiсть i виказувала його невдоволення. - Це, Малко, не хтось там, це - Вепр, вiд нього годi сподiватися честi. Ну, а за безчестя не думай. Безчестя коли й буде з цього, то не нам. Тепер напевне зна║мо: примирення як не було, так i не буде. Ми - недруги, i вiднинi ма║мо поводитися з Вепрами, як iз недругами. - А дiти? Що буде з дiтьми? - Час, сподiваюсь, i ┐х перекона║, що мiж ними нiчого вже не може бути. XI_ Вiдтодi, як у Подунав'┐ були спорудженi за умислом князя Волота i з волi всетиверського вiча сторожовi вежi, колишня гостинна путь i незайманщина перестали бути доступними для всiх. Бiлгородська твердь разом iз пристанищем i землями, що лежать на захiд сонця вiд Днiстровського лиману аж до Третьо┐ рiки i Третього озера, належать тепер самому князевi; Холмську твердь i землi, що лежать мiж Третiм та Змi┐ним озерами, посiв во║вода Вепр; вежу, споруджену мiж озером Змi┐ним та озером-морем i найменовану Великою Лукою, як i землi, що прилягають до Велико┐ Луки, князь заповiв сво║му мужевi i будiвничому то┐ вежi Чужкраю; Стрiльчу ж твердь, що стала мало не супроти ромейсько┐ Тульчi й прикрива║ собою землi мiж озером-морем i Прутом, даровано iншому мужу i во║водi - Всевладу. Перше, що зробили во║води i волостелини тих твердей-веж, - проклали вiд вежi до вежi i вiд кожно┐ з веж у глибину Тиверсько┐ землi надiйнi путi - такi, якими можна було б правитися не тiльки кiнно, а й валками, з ┐длом та питвом для молодшо┐ дружини, що чатуватиме в Подунав'┐. Не забарилися волостелини нових займанщин поставити й знаки, що визначали обводи ┐хнiх земель, кинули, подiбно Вепровi, клич у обжитi волостi Тиверсько┐ землi: хто бажа║ мати привiлля та достаток, хай iде в Придунав'я, бере визначену волостелином землю в лiсi або при березi озера, рiки й ста║ володарем дарщини. Правда, на той клич мало хто спокусився. Одне, знали: то - порубiжжя, туди звикли ходити i, певно, не раз ще ходитимуть роме┐, а друге, та незайманщина, вiддавна заселялася й понинi заселя║ться бiглим людом, iменованим не без пiдстав татями. Як житимеш i що надба║ш мiж такими? Воно, може, й дивно: Придунав'я - багатий край, тут одною рибою можна жити, проте на змiну лiта приходить зима, на змiну зимi приходить лiто, а в незайманщину нiхто з поселян дiдизни не правиться, на не┐ як не було, так i нема║ спокуси. Та що з поселян - отроки неохоче йдуть нести сторожову службу в Подунав'┐, тим паче назовсiм селитися тут. пм пропону║ш привiлля, ┐м дару║ш такi, яких нiде не мали, блага, а вони хмуряться та нудьгують, а нудьгуючи, норовлять повернутися до Черна чи принаймнi в обжитi людом оседки. Доводиться дбати не так про гридницi, як про окремiшнi халупи й радити тим, що стоять на розпуттi: "Бери собi жону, май свою оселю-пристанище й обживайся тутки, нi про що iнше не думаючи, нiкуди не пориваючись". Та що казати: через тi сумнiви i те нехотiння нерiдко доводиться брати в дружину бiглих закупiв, а то й головникiв, колишнiх i нинiшнiх татей. Живеш мiж них i потерпа║ш, а потерпаючи, поступа║шся то одним, то другим, то третiм. Князю Волоту, та й тому ж Вепровi, простiше: один i другий, крiм твердей i веж, мають морськi пристанища, а до пристанищ липне рукомеслий та торговий люд, там стоять княжi сотнi, через те iншi, не тi, що у Чужкрая чи Всевлада, й норови. Приходить котрийсь iз помiркованiших татей i рече, мов батьковi рiдному: "Волостелине, я згоден узяти в тебе оселю й бути тобi слугою вiрним у цьому безлюддi, та в оселi тiй ма║ бути й жона". Що скажеш такому? Мусиш заплющувати очi й чинити супроти закону та покону роду-племенi: "Смерди - i тi умiють добути собi жону, а ти ж, як не ║, ходив на промисли, причетний до ратного дiла. Чи личить такому питатися у волостелина й сподiватися, що жону дасть волостелин?" Зрадi║ та й пiде, а через седмицю-другу бачиш: ма║ вже жону, ста║ перед тобою й кляньчить оселю. Вiда║ Чужкрай, бiльше нiж певен: десь плаче мати, погрожують, шукаючи сестру, брати. А що вдi║, коли в його сторожi не перший уже такий, коли йому треба та й треба ┐х. Правдиво кажучи, Чужкра║вi й самому не вельми весело тут. То вже, як злюту║ сторожу та буде певний, що вона - надiйна опора в придунайськiй вежi, по┐де й привезе жону з дiтьми, матиме клопiт про них, а з клопотом i привiд не почувати себе самотнiм. А поки що нiчого iншого не лиша║ться робити, як велiти всiм, вiльним вiд сторожово┐ служби, довершувати недовершене в обнесенiй стiною градницi чи ловити рибу в Дуна┐, самому ж плуганитися пiсля всiх повелiнь до медушi й глушити смуток медом, що його не забува║ постачати вогнищний. - Що зволите, во║водо? - ластиться догiдливий медочерпiй. - А в тебе ║ з чого вибирати? - Аякже. к мед, ║ й вино ромейське. Чужкрай не поспiша║ виказувати подиву. - I то - правда? - Чи во║вода не впевнилися ще: коли кажу, то кажу тiльки правду? Вогнищний надибав на стезю, що веде за Дунай, а вже там, за Дуна║м, знайшов таких, що мiняють вино на хутро. - Тi мiняйли з ромейсько┐ фортецi? - Ба нi, даки. До фортецi вогнищний не добувся ще. - Ну, то наливай, посмаку║мо задунайським. Вiн справдi аж надто вже уважний, п'║ й дослуха║ться, добира║ смаку. А тим часом iз вежi подають голос сторожовi: - До острога правляться кiннi во┐! Во║вода чу║, однак не хапа║ться i не поспiша║ на голос. Тодi вже, як прийшли та доповiли, поцiкавився: - Звiдки правляться? - Зi сходу сонця. - I скiльки ┐х? - Десяткiв зо два набереться. - При бронi? - Ано. I щити, i мечi, i луки мають. - Пильнуйте. Як сидiв, так i далi продовжував сидiти в медушi, смакував задунайське. Та йому не дали все-таки розсмакувати його, прибiгли вiд ворiт i сказали: - Просяться, аби впустили до острога. - Питали, хто такi? - Во║вода Вепр iз дружинниками. - А що йому потрiбно тут, тому Вепровi? - Не вiда║мо. - То пiдiть i довiдайтесь. А вже як пересвiдчитесь, що таки ма║ дiло до нас, впустiть. Дозорцi йдуть, а Чужкрай оберта║ться тим часом до медочерпiя: - Чим же воно лiпше за наш мед, це задунайське? - Ви не вiдчува║те, чим? Достойний, смак же не той. - Смак не той, однак щоб лiпший - не сказав би. Вепра приймав за тим же столом. Не пiдвiвся й не пiшов назустрiч, хоч знав його давно. Повелiв медочерпiю: "Налий нам свого хваленого", - й запросив колишнього содружинника до трапези. - Сказали, ма║ш до мене дiло? Вепр як зайшов похмурий, так i лишався. - Мав, Чужкраю. А чи маю зараз, i сам не вiдаю. - Чом так? - Бо прийма║ш аж надто вже негостинно. Он скiльки за воротами тримав, потiм допитувався, не впустивши, хто такi i чого треба. - А ти ж як думав? Сто┐мо на порубiжжi, роме┐ поруч. - Нiби не видно, хто ми. - Най звикають бути обачними i пильними. Дружина в мене сяка-така, маю навчати та й навчати. Тож не гнiвайся, бери, випий з дороги. Вепр догляда║ться, чого наливають йому в братницю, однак не поспiша║ прикладатися до не┐. - Розмова наша не для всiх, - сказав притишено, - тож i небажано, аби була при всiх. - Най буде й так. Повернемося до не┐ потiм, а зараз пригощайся. Пригощайся й розповiдай, де бував, що видав, як живеш у сво┐м Холмi й поза Холмом? - Чому поза Холмом? - Бо ма║ш ще одну займанщину - Веселий Дiл. - Коли по щиростi, тим i живу, що розриваюся мiж одною й другою. Холм забира║ вiд мене лiта, забира║ силу, а потрiбного хосену з того не бачу. - Хiба? Всi кажуть: справжнiй город спорудив, з Черном скоро зрiвня║ться. А крiм города, й морське пристанище ма║ш. Роме┐ нiбито навiдуються вже, при┐здять за товарами, привозять сво┐. - Не набув ще мiй Холм то┐ слави, щоб до нього навiдувались роме┐. Окрiм дакiв та ромейських слов'ян, нiкого не бува║. - То набуде ще, не все одразу. Вепр надпив iз братницi, помислив i вже потiм сказав: - Не вельми вiрю, во║водо, що набуде. Затим i при┐хав, аби помiзкувати разом. Може, пiдемо вже? - понизив голос. - Коли так наполяга║ш, то й ходiмо. Самого цiкавило вже, що хоче повiдати во║вода-сусiда. Видимо, недаремно ж притишував голос та сокорив стиха: розмова не для всiх. Той i поведе туди, де не всi можуть чути. - Чи не до змови хочеш залучити мене? - пильно приглянувся до Вепра, коли усамiтнилися. Гiсть помiтно сторопiв, хоча й старався не виказати сво║┐ бентеги. - Такого намiру не маю, одначе зiзнаюся тобi: при┐хав не з веселою бесiдкою. Сумнiви роздирають останнiм часом, а подiлитися ними нема║ з ким. - Ти i сумнiви? Досi вони, зда║ться, не вiдвiдували тебе. - Тепер вiдвiдали. Певно ж, не забув, що казав князь на радi старiйшин i мужiв. - На безпам'ятство не скаржусь, хоча й не втямлю, чим бентежать тебе його казання. - А тим, що то неправдивi були казання. Нас обмануто! - Кого це - нас? - Передусiм тебе, мене, Всевлада. Чужкрай виважив свого гостя лiнькуватим i вiд того не так пильним, як важким поглядом. - Я не почуваю себе обманутим. - Бо не дiйшла черга. Дiйде - тодi помiтиш. Де тi обри, що ними погрожував Волот? Тямиш тепер, чому вiн погрожував ними, нащо вигадав нашестя обрiв? - Вигадав? - А так. Захотiв поставити у наших волостях сотнi сво┐, прибрати те, що обжили та спорудили ми, до сво┐х рук, i вигадав. Обри всього лиш кочували бiля Меотiди. Вони i в помислах не мали йти через нашi землi. - Звiдки тобi знати, що не мали такого в помислах? - Кажу ж, стали та й пасуть коней. - А коли ┐м зашкодило щось iти далi? - Що могло зашкодити? Гада║ш, злякалися наших приготувань? - Дуже можливо, що й злякалися. Якщо вони могли домовитися з лангобардами про спiльну виправу супроти гепiдiв, то чому можуть не знати, перебуваючи серед тих же лангобардiв, що анти посилали сольство до Вiзантi┐, що мiж тими i другими ║ домовленiсть: об'║днати ратi й заслонити обрам путь за Днiстер i Дунай? Вепр не знав, що сказати на те, i злився. А злоба не додавала йому розуму. - Бачу, i ти не хочеш зрозумiти мене. - Вийшов з-за столу й рушив було до дверей, та одразу ж повернувся: - Тобi, як i всiм, байдуже, що труд мiй, плiд багатолiтньо┐ потуги ста║ здобутком Волота, цього пiдступного пса i вбивцi! Вiн лютував уже й бiгав по клiтi, лютуючи, а Чужкрая нiби й не стосувалося все те, попивав вино, закушував i лише iнодi виважував гостя лiнькувато-супокiйним поглядом. - У мене. Вепре, нема║ жодно┐ причини бути тобi недругом. Одначе й князевi я не збираюся ставати поперек путi. Вiн в одвiтi за блага землi i люду тиверського, най робить так, як того вимагають потреби землi. - А що скажеш, - спинявся Вепр i круто обертався до Чужкрая, - що скажеш, коли посяде i твiй острог, як посiв мiй Холм? Чи згада║ш тодi про потреби землi? У кого шукатимеш захисту, коли посяде? Ма║мо бути ║диними, Чужкраю. Чув, ║диними, коли хочемо бути володарями i силою в сво┐й землi. - Сила землi в ║дностi, Вепре, а не в розбратi. Ти ж сi║ш розбрат, i тому не кажи, що дба║ш про силу. Непохитнiсть цього пияка i ненажери дiймала волостелина Холма до живого. Бачив, не зломить його, i тому нiчого iншого не вигадав, знову сiв за стiл. - Чи я перший почав той засiв? - казав сумовито. - Чи я не стоя