нагледiв валку, що йшла назустрiч i, спускаючись у дiл, була добре видима. "Хто б це мiг бути? - загадався княжич. - Чи не заморськi гостi? Коли справдi вони, варто заговорити та розпитатися, звiдки правляться, що чувати там, де були". Пильнував, зближаючись, а ще пильнiше доглядався, зблизившись. - Чолом вам, путники! - перший привiтався той, що вiв стрiчну валку.. - Чолом i вам, братi║! Хто будете i куди путь трима║те? - Поляни ми i путь трима║мо в землю свою Полянську. Княжич притримав коня i тим нiби передав стрiчному свiй намiр-бажання: полянин з'┐хав на обочину i теж спинився. - А ви хто будете? - Таж видите, тиверцi. - Видiти виджу, одначе не зовсiм вiрю. Полянин кинув оком на валку, що спускалася з пагорба в долину, i, не нагледiвши в нiй кiнця, знову до Богданка: - I куди правитеся? - Куди приведуть боги. - Як то? - здивувався. - Земля Тиверська зазнала безлiття, неспроможна прогодувати всiх. Велiли нам, отрокам i отроковицям, брати жереб i сказали: шукайте iншу, ту, що прогоду║. Привiдця полян глянув чомусь на дружинникiв, що стояли поруч iз Богданком. - Судячи з того, скiльки вас i в яку сторону свiту нацiлилися, не важко догадатися: за Дунай, у ромейськi землi трима║те путь? - Радять iти туди, а куди пiдемо - не вiда║мо ще. Ма║мо стати десь i помiркувати сво┐м, вiдселенським вiче. Вiдчувши, що розмову вичерпано, Богданко торкнув острогами коня i рушив, побажавши полянам щасливо┐ путi. Та не вiд'┐хав i десяти ступенiв, як полянин знову наздогнав його. - Ти пiзна║ш мене, отроче? - Десь нiби бачив, а де, не пригадаю. - Я княжий муж iз полян, Гудима. Був у вiтця твого i не раз. Ось що хочу порадити: коли справдi нацiлилися iти в ромейськi землi, не робiть того. - Чом так? - Роме┐ озлобленi вторгненням склавинiв, свою i чужу силу збирають супроти слов'ян. к певнi вiстi - кличуть обрiв. - Тi вiстi знанi в Тиверi, а обрiв все ж нема. - Тепер напевно будуть. Я недаремно сидiв у Бiлгородi, бував у ромеях, знаю. Обри зiйшлися з iмператором у цiнi i намiрах. Лишилося визначитись, як бути з кутригурами, котрi стоять на ┐хнiй путi: та з нами, слов'янами, i пiдуть за Дунай. - Що ж робити, коли так? - Стань, як казав, стiйбищем i жди. Я буду у вiтця твого, князя Волота, скажу йому усе як ║, гляди, поверне вас. - Ми вже висланi, достойний, вiтець не пiде супроти речницi вiча. - Дарма. Речницю можна й переiнакшити. Коли ж станеться так, що Тивер таки не покличе вас, даю ще одну раду: правтесь у Полянську землю, до города Ки║вого. - Нас багацько, двадцять тисяч. Чи прийме Ки┐в? Чи вистачить у нього яств перезимувати всiх? - Було б бажання прийняти, яств стане. Ви ж усi молодi i дужi? - Всi до ┐дного. - Ото й добре. Чув, певно, князь Ки║ва ставить городи по Росi та Днiпру. Поляни - слов'янська твердиня з боку степу, ┐м такi, як ви, он як потрiбнi. Княжич слухав його уважно i думно. - Коли це справдi так, я радитиму вiчу правитися до полян. - I добре зробиш, молодче. Там свiй, слов'янський люд, вiн не залишить вас у бiдi. I землi для всiх стане. Де ти бачив, щоб чужинцi та приймали чужинцiв ласкаво? Брат завжди горнеться до брата i норовить бути сусiдом братовi, а в лиху годину i поготiв. XXX Поки вiдселенцi пiдтягувалися i ставали стiйбищем, поки порали коней, затим - себе, сонце не лишень схилилося, сховалося за овидом. А сховалося сонце - одразу почало й темнiти. - Сьогоднi не встигнемо скликати вiче, - мислив уголос Богданко. - Пiзно вже та й люд натомлений. - А так, - погодилися тисяцькi. - Вiче ║ вiче, йому треба посперечатись. А хмизу не наготували. Коли справдi ма║ш намiр ждати речницi з Черна, чого поспiшати, скличемо завтра. На тому й стали. Так узвича┐лося чи гординя не дозволяла тиверським князям радитися з людом, не князi, люд кликав здебiльше князiв на вiче i мав iз ними раду. Богданко, може, й не думавши, почав iз того, що зламав отнi норови, вийшов другого дня на змайстровану дереводiлами вижу й оповiстив усiх: привiдця кочев'я кличе люд вiдселенський на вiче. - Братi║! - голосно звернувся до згромаджених довкола ровесникiв. - Кланяюсь вам доземно за те, що довiрились менi в сумну для всiх нас годину i в такiм сутужнiм дiлi - вести вас у свiти й шукати землю-годувальницю в свiтах. Та водночас i питаюся: а що ж скажете ви сво║му привiдцi? Яку, будучи на мо║му мiсцi, обрали б для всiх нас путь, у якi сторони свiту повели б? Змовк i ждав. Та, видно, не ждало вiче, що на нього покладуть княжу повиннiсть. Одне - iти протореною вже стезею i зовсiм iнше - торувати ┐┐. Одне - перечити, коли кажуть неугодне тво┐й мислi, i зовсiм iнше - мислити за всiх. Мовчання видавалося таким глухим i таким тривалим, важко було повiрити, що тут тисячi i тисячi. - Волi║м знати, що намислив князь! - Ано! Оглашай, княже, сво┐ намiри. Ми вiримо тобi. Його вперше назвали князем, i те полестило, ба збадьорило навiть. - Одселяючи нас iз землi Тиверсько┐, старiйшини казали: iдiть туди, куди приведуть боги. Чи прийняли ми ту ┐хню заповiдь? А так, пiшли на перший-лiпший клич, скорились першiй-лiпшiй радi - правитись за Дунай, у плодоноснi ромейськi землi. Тепер, коли ║ вiдселенцями, час, гадаю, зважити та помiзкувати, чи ║ цей наш намiр божим повелiнням? Моя думка, братi║, така: боги противляться цьому намiру. Спита║те чому? Скажу. Доки ми йшли до цього стiйбища, на зближення з ромейською землею, та земля вiддалилася вiд нас i на велику мiру. Муж iз полян, той, що перебував у Бiлгородi-Тiрi i вертав учора з Тiри, заприсягнув богами: обри таки йдуть в обводи ромейсько┐ iмперi┐, роме┐ таки кличуть ┐х. Iмператор озлоблений навалою склавинiв, припертий до Теплого моря склавинами, тож або прийме нас i одразу ж скаже: "Iдiть супроти братiв сво┐х, а наших кревних ворогiв", або напустить на нас обрiв i полл║ нашою крiвцею землю, яко┐ так жада║мо. Тому й кажу: чи варто iти в такий тривожний час за Дунай? Чи можемо полишити землю свою на поталу супостатовi, зважаючи лиш на те, що ця земля не спроможна нинi дати нам яства? - Таж там, у Чернi, йшлося вже про це, - подав хтось голос. - Сказали: "Iдiть, iншого рятунку не бачимо". - Сказали тодi, коли не певнi були, що обри йдуть таки в обводи ремейсько┐ iмперi┐. А що скажуть нинi, не вiда║мо. Ачей одумаються-таки й пришлють нам iншу речницю: "Тивер пiд загрозою вторгнення, не йдiть iз Тиверi". Вони на те i ║ мужами думаючими, аби розумiти, не в добрий час висилають iз землi цвiт ┐┐ ратi... То ж i питаю вас, братi║: чи не пождати нам на цьому стiйбищi ново┐ речницi з Черна? Гадаю, встигнемо ще залишити обводи рiдно┐ землi. - Правда твоя, княже, слiд заждати. - Ано! Пождемо сьогоднi, завтра. Коли нiчого не буде, тодi вже й пiдемо, куди скажеш. Куди скаже... А чи пiдуть, куди вiн скаже? Он якою повсюдно нiмотною була перед цим тиша i яким голосним та дужим став по його речницi гомiн. Сумнiву нема║: вiчу до серця такi його думки, воно приста║ до помислiв i намiрiв привiдцi. Лиша║ться домовитися з ним, що вдiють i куди пiдуть, коли стольний Черн не пришле свого гiнця i не покличе ┐х назад. Перше, що радитиме, таки не йти в ромейськi землi. Буде та його рада слушною чи неслушною, визначатиме все: бути чи не бути йому чтимим у родi сво┐м, уже осiбнiм i нацiленiм на осiбне життя. Отож i почне з них, порад. Богданко закликав содругiв сво┐х до тишi i, перевiвши подих та набравшись духу, став мiркувати перед ними вголос. Усi знають, пiдкоренi римлянами, а нинi пiдвладнi ромеям землi в сусiднiй Мiзi┐, як i в Дакi┐ та Фракi┐, - багатi землi. Та чи ждуть ┐х, вигнанцiв знедолено┐ Тиверi, на тих землях? Най отроки згадають: та земля, вiд Дунаю до Довгих стiн, ба навiть до Теплого моря, належить двом володарям. Один iз них - даки та фракiйцi, давнi волостелини тi║┐ багато┐ на сонце i злаки землi, другий - роме┐: сам iмператор, церкви та монастирi, полководцi iмператорськi. Чи тi два господарi поступляться землею, на яку заряться тиверцi, з добро┐ волi? Не поступляться, ┐┐ доведеться брати силою, лити за не┐ свою кров, як ллють ┐┐ склавини в Iллiрику, або ставати колонами на ромейських угiддях, а там, гляди, й рабами. Тому й пита║: чи затим iдуть вони з сво║┐ землi, щоб занапастити себе рабством? Кожен мав стариню й чув, що казала бувала в бувальцях стариня: боги не благословляли людей на ратне дiло, як не благословляли й подiл ┐х на рабiв та рабовласникiв. Вони повелiвали труд на землi, давали всiм i кожному однакове привiлля. Не злом i не татьбою славен свiт, мудрiсть i добро - ото його окраса. А ще казала стариня: людина - вiнець божого створiння. Посягати на не┐, яко ж i на дiло розуму та рук ┐┐, - все одно, що посягати на богiв. То чи годиться тим, кого гонить iз рiдно┐ землi безлiття, хто спiзнав та й спiзна║ ще, що таке довiчна розлука з кревними, плач i сум по рiднiй землi, - чи годиться, пита║, iти i сiяти ту розлуку, тi плачi з-помiж iнших? Чи не лiпше i не достойнiше буде перед пам'яттю роду, перед власним сумлiнням, коли пiдуть i поселяться на котрiйсь iз незайманщин або там, де дозволять волостелини уже зайнятих земель? - А ║ така земля, княже? - к. - Вкажи нам на не┐ - i ми пiдемо. - Муж iз землi Полянсько┐, довiдавшись, хто ми i куди трима║мо путь, радив iти в полуночнi кра┐, в землю полян поднiпровських. Бiльше скажу: кликав iти туди, сiсти родом сво┐м на обводах ┐хньо┐ землi й жити за сво┐ми законами та поконами. - То чому вага║шся, княже? Коли не покличуть привiдцi Черна, веди до полян. - Вагатися ║ чого. Той же полянин не приховав, що жити ма║мо там не задаром. Князiвство Ки┐вське - антська твердиня на сходi. Тож так собi гадаю: землю нам дадуть, одначе й повелiння сво║ теж дадуть. "Живiть, - скажуть, - на обводах землi нашо┐ й будьте нашим щитом для асiйцiв".. А я, зiзнаюся, того не хотiв би. Анi для себе, анi для вас. Чи ми, тиверцi, перебуваючи в сусiдствi з ромеями i постiйно терплячи вiд ромейських вторгнень, не назналися ще, якi то розкошi - жити на обводах, яке то безлiття - ратний розбiй ласих до поживи сусiдiв? Чи нам, що постiйно жили в тривозi за сво║ життя i сво┐ пожитки, годиться шукати й селитися в такiй же, як i мали, землi? Нiде правди дiти: то теж слов'янська земля i покони нашi - антськi. Там ми житимемо осiбно, в сусiдствi з сво┐м людом i не знатимемо тих утискiв, що знали б у ромейських землях. Та чи варто спокушатися лиш на це? Раз уже сталося так, що ми опинилися в становищi людей, змушених шукати собi землю-годувальницю, то чи не годилося б шукати заодно i землю-мироносицю - ту, в якiй анi ми не бралися б, прагнучи поживи, за меч, анi нам не погрожували б мечем, де мали б i мир, i спокiй, i благодать? Перевiв подих, жде, що скаже вiче. А вiче, як i досi, мовчало. Такою несподiваною видалася всiм щойно виголошена речниця чи такою аж надто знадливою? - Ви зголосилися, - продовжував Богданко, не дiждавшись одповiдi, - зголосилися, кажу, аби я був привiдцею в пошуках ново┐ землi. То знайте: хочу знайти саме таку землю. Чи приста║те до цих мо┐х намiрiв, чи згоднi пiти зi мною? За цим разом мовчання було не таким аж надто вже й тривалим. - Чом нi, - озвався хтось один. - Та чи князь певен, що така земля ║ десь? - Маю бажання знайти, певнiсть дадуть уже пошуки. Звiльна, нiби з долини, почав наростати гомiн, i був вiн не з тих, що тiшать: вiче радилося, проте радилося окремо вiд князя. Вiдчував, невтiшнiсть набира║ та й набира║ в ньому сили, перероста║ в тривогу: що принесе та велелюдна рада, невже незгоду? Однi мiркують он уголос, iншi питаються про щось у сусiдiв, ще iншi вимахують руками, далебi, перечать. Кому, цiкавий знати? Таки намiрам князя чи тим, хто не згоден iз князем? Дива в цiй радi, як i в ваганнях вiчового люду, мало, гiрше, коли врадять не те, що слiд. Чи стане тодi у нього мужностi, хисту бути князем на вiчi i мужем серед мужiв? Не вельми, мабуть. Ще й не перечили, а тiнь неспокою вже бродить тiлом. I мислi губляться. Правду казав вiтець, бесiдуючи колись iз матiр'ю: нелегка це ноша, князювання, та ще в такiй землi, як Тиверська. Iдеш на сiчу - думай про всiх, печалься всiма i всiм, повернувся з сiчi - знову те саме. А що мав iз того? Ано, що? Ото тiльки й утiхи, що знаний кожному, що була у серцi певнiсть- пiдпира║ собою добробут люду, спокiй i благодать землi. Ну, ще могли услати путь квiтами, коли повертався з боролища зi славою, вiддячити за кров i пiт велелюдним пошануванням. Та ба, усе до часу. Влягалася радiсть переято┐ у супостата змоги - i князь уже всього лиш той, на чи┐х раменах лежить повиннiсть одповiдi за всiх i все. Зважся, вчини не так, як велить закон та покон, - i люд той забуде, що ти вчора був уславлений, покличе на вiче, а на вiчi всього почу║ш вiд нього i пiт утреш не раз, доки доведеш кожному i всiм, що ти не здирця i не тать. Нiби на суд iдеш i почува║ш себе там, на вiчi, мов на судi. "У вiтця були пiдстави для нарiкань, - ста║ на думцi Богданко. - Воiстину так: почува║ш себе, мов на судi. А що ж буде i як буде, коли вiче не зголоситься iти туди, куди кличу? На кого i на що обiпруся, обстоюючи сво┐ намiри? На мудру раду бабцi Доброгнiви, на те, що винесла з вiкiв i що ║ мудрiстю вiкiв? А чи та мудрiсть у всiх одна? Он скiльки отрокiв довкола вежицi, i що не отрок, то й свiй рiд, а в кожнiм родi своя мудрiсть, як i своя правда". - Пощо вага║тесь, братi║? - не витримав таки Богданко i зважився схилити терези в свiй бiк. - Чи я лихого зичу вам? Чи мо┐ бажання такi противнi кожному? - Бажання - марниця! - одважився котрийсь i дав одповiдь за всiх. - Бажання не одного вже заводило в дебрi або валило в крутопадь. Обирай щось певнiше. Кому при║мно, коли перечать? Хотiв було крикнути невiрам: "Слов'янський свiт не кiнча║ться на полянах! Захочемо - пiдемо далi: в радимичi, до кривичiв на Iльменi. Землi тi не знають навали чужинцiв, гляди, там i жде нас благодать". Та не встиг. Хтось силою пробивався крiзь натовп i звернув на себе увагу всiх. - Пустiть до княжича! Чули! Пустiть, маю повiдати йому щось. То був челядник Вепрово┐ Зоринки. Тривога а чи радiсть затрубили в Богданковiм серцi, коли пiзнав його, одразу не добрав, та й не мав, признатися, бажання розбиратися. - Пропустiть його, - повелiв вiчу, i вже тодi, як челядник став перед узвишшям та зняв догори очi, запитав: - IЦо скажеш, вiснику? - А те скажу: облиш, княжичу, розмови та йди зi мною, бери жадання сво║, доки ║ тут, бо може статися, що ось-ось здимi║. - Стривай. Про кого рiч, кого маю брати? - Зоринку Вепрову... Умовила мене, аби привiз сюди, до табору, а пробитися крiзь стовписько вiча не може. Тому й завагалася: чи не повернутись ┐й назад, коли так нечемно зустрiчають? Мусив ломитися до тебе й кликати: iди та вiзьми, доки не одмiнила намiрiв сво┐х. - Веди! - повелiв челядниковi й не думав уже, що скаже вiче, як подивиться на те, що облишив розмову з ним i облишив заради дiвки. Обiйшов на однiй iз найвищих хвиль у жаданнi сво┐м челядника й сам заходився прокладати путь до Зоринки. Побачив ┐┐ в щiльному колi вiдселенцiв-отроковиць. Була пригнiчена вагою вчиненого i разом з тим якась аж надто знiжена й цнотлива, така лi потна в цнотi сво┐й, що в нього зайшлося вiд то┐ лiпоти серце й змусило вклякнути перед гостею на колiна. - Солодко дякую, ладо мо║, - схилився й поцiлував подiл ┐┐ вбрання. - Дякую за те, що послухалася голосу серця й прийшла на клич мiй стужений. - Як видиш, княжичу. Переступила через кривди, болi сердечнi, через плачi-благання матерi й прийшла. Коли усе те правда, що казали сли тво┐... - Правда, Зоринко. I не будемо зволiкати, раз ти тут. Ходiмо перед вiче, i я скажу всiм, хто ти ║ для мене, ким будеш менi в будучинi вигнанськiй. Не переставала соромитись, коли йшли повз радних, а втiм i радiла, що все оберта║ться так, як хоче. Присяйбiг, схоже, що збадьорилася навiть, коли вивiв на узвишшя й поставив перед морем згромадженого в Низиннiй Луцi люду. - Братi║! - зично звернувся до того велелюддя. - Досi дiлився я з вами смутком, зараз маю намiр подiлитися й радiстю: не сам iду з землi Тиверсько┐, беру з собою й ладо сво║, Зоринку з Веселого Долу. Завважте, не з волi жереба - за велiнням серця йде зi мною. - Слава i шана такiй! - молодо i дужо привiтало Зоринку i ┐┐ вчинок вiче. - Слава i шана! - Тож i зголошуюсь на радощах: най буде так, як хочете. Не зустрiнемо на путi сво┐й землю, що була б i годувальницею, i мироносицею, сядемо на тiй, що прихистить i прогоду║. А щоб роду нашому i там, у вигнаннi, не було переводу, беру злюб ось iз нею, синьоокою донькою Тиверi, i тим започатковую рiд наш вiдселенський. - Бери, княже! Така достойна. I най земля наша, небо наше благословлять вас на це благе║ дiло! Галасу людському й радощам людським, здавалося, не буде меж. Певно, розумiючи те, а може, й бажаючи висловитись до кiнця, Богданко знову пiдносить над головою меча, просить вiче вгомонитися. I вже тодi, як настала така-сяка тиша, нагадав вiдселенцям, може, й чуте ними, та не до пуття знане. Так i сказав, аби вiдали й не тлумачили, як кому заманеться: iскру незгоди й ворохобнi, що возбуяла мiж родами Волотiв та Вепрiв, викресало свавiлля сина Вепрового Боривоя, а вже вiд то┐ iскри ширилось полум'я злоби i мсти. Не ховав, зважившись на щирiсть, анi того, де був непохитно твердий, обстоюючи ║днiсть слов'ян, князь Волот, анi того, де був надмiру жорстокий i заповзятий, дбаючи про мсту, волостелин Вепр. А помiтивши, як отроки та отроковицi заслухались його, якi були уважнi та думнi, слухаючи, стишив голос i мовив довiрливо: - Я i ладо мо║, беручи злюб, заприсяга║мося: кладемо край ворохобнi i тiй злобi-мстi, що зродилася мiж родами нашими з волi аж надто вже твердих у намiрах сво┐х вiтцiв. Започаткову║мо давно знану мiж Вепрами i Волотами злагоду, i най вона буде щасливим початком, най стане новим поконом вiдселеисько┐ Тиверi: не давати злобi серця брати гору над тверезим розумом, а свавiльному розуму - над добрим серцем. Аби ця заповiдь наша лишилася пам'ятною для всiх, приходьте на наше з Зоринкою воседля. Не ма║мо ще анi теремiв, анi хоромiв у теремах, зате ма║мо добрi намiри i волi║мо подiлитися з вами хлiбом-сiллю пiд вiдкритим небом. - Спаси бiг! - тисячоголосе дякувало вiче. - Веди, княже, сво║ ладо одягатися, а ми приготу║мо столи та багаття для веселого частування. Доки там, у Чернi, думатимуть як бути з нами, погуля║мо на воседлi тво┐м i тим започатку║мо веселощi в прийдешньому вiдселенсько┐ Тиверi. Отрочi голоси - зичнi голоси. Чути ┐х у Низиннiй Луцi, чути й поза Лукою, так, певно, далеко i так гучно, що тiльки тим, хто був далеко, й дозволено знати, як гучно. Готувались-бо не до чийогось там - до княжого воседля i готувалися всiм велелюддям, а коли йдеться про велелюдне воседля, хто дума║ про межi i тих, що дослуховуються поза межами стiйбища? Рубали дерево - посилали в околiж зичнi iз зичних звуки, майстрували лави та столи - знов посилалн, одбирали молодих бикiв для печенi - галасували на все стiйбище, рiзали ┐х i знов галасували. Були ж не десь там - на сво┐й землi, пiд сво┐м небом, готувалися ж не до татьби - до веселого дiла. А хто хова║ться на сво┐й землi, тим паче з веселощами? Поралися й бесiдували, а бесiдуючи, жартували, а жартуючи, смiялися, а смiючись, ставили яства та питва на столи, пiдкидали хмиз у багаття - аби весело горiли, аби оповiщали всiм, хто в таборищi й поза таборищем: сьогоднi у вiдселенцiв свято. Не вiдають, що буде попереду, як складеться доля кожного i всiх, та сьогоднi в них свято, й хай знають про те доли тиверськi, хай зна║ свiт. Воно й правда: щасливий той, хто не вiда║, що жде його попереду.