А про що говорили - вiдомо, як казали в давнину, лише боговi та нам двом. Свiй сюжет, свою мрiю я переповiв дуже коротко, вiн ма║ безлiч вiдгалужень i варiантiв, але завжди закiнчу║ться вибухом, трiумфом, торжеством того, за що страждало поетове серце. Його хвороба у наш час описана в численних статтях i навiть книжках, але жодна книжка безсила пояснити, чим же ще, окрiм звичайно┐ людсько┐ кровi, воно було наповнене: мабуть, то найбiльша та┐на свiту, можливо, завдяки тiй та┐нi усi ми живемо й посува║мося кудись. Одначе до трiумфу я чомусь доходжу дуже рiдко, то вже ста║ на завадi мiй лiкарський реалiзм; та й вельми довга до того дорога, наша розмова течеться безкiнечно. Менi ┐┐ вистачить до свiтанку. День сьомий i восьмий Я прокинувся розбитий, втомлений, iз дзвоном у вухах. Непри║мна це рiч - дзвiн у вухах, - хоч Сенека й прославив його у вiршах. Замовив термiнову розмову, з'║днали через двадцять хвилин. Люба була, що ясочка. - Мо┐ дорогенькi, мо┐ нещаснi, як ви там? Вiтьок, ти дуже втомився? - Де ти була вчора увечерi? - На репетицi┐. Готу║мо нову програму. - А позавчора? А позапозавчора? - Всi вечори на репетицiях. Я так стомлююся, так стомлююся... Григорiй Кирилович каже... - Нас не цiкавить, що каже Григорiй Кирилович, - грубо перебив я. - Един хотiв (пiдключаю Едика), щоб ти сходила до Миколи Стратоновича i щоб вiн розв'язав нам задачу. Двi задачi. Бери ручку та папiр. Швидко. Записуй. I подзвони нам одразу. Я продиктував задачi й поклав трубку. Люба подзвонила через двi години. Вiдповiдi записував Едик. Решту дня я займався господарством. Прибрав у кiмнатi (Едик кида║ речi куди попало, потрiбно спецiальну поко┐вку, щоб доглядала за ним), у холодильнику, вистояв у черзi пiвкiлограма ковбаси, купив чаю, кави, молока та кефiру, сходив до перукарнi, бо зарiс, як парафiяльний дячок. В перукарнi я дав карбованець "на чай" - нехай знають провiнцiю! Повертаючись до готелю, на розi, за газетним кiоском, трохи не зiштовхнувся з чоловiком у бiлому халатi бiля вагiв. Лiвий рукав у нього був заткнутий у кишеню. Звичайнi ваги на мiськiй вулицi, щоб кожен мiг перевiрити, чи не набира║ зайвi кiлограми. Ще он висить силомiр - вимiрювати мускульну силу. Бiлi ваги i бiлий вагар нагадали щось, чорний жучок випустив кiгтики. Не жучок, а жук! У мо┐й уявi вiн асоцiю║ться з великим потворним жуком-рогачем. В дитинствi нам казали, що вiп душить курчат. Дурпипя, звичайно, али ми вiрили. Нi, нi, й оцей жук - дурниця. Та й менi нема║ коли про таке думати. Ось зараз сам собi доведу, що отой жук - звичайна помисливiсть. Я став на ваги. Сiмдесят п'ять. Нервуюся. I харчування не регулярне. А кiгтик угруз глибше. I вже бiльше не ховався. Зненацька вiдчув втому. Опустився на лавочку пiд молоденьким каштаном. Тут сидiли двi жiнки й чоловiк, з вигляду - теж при┐жджi. Тiльки це - великi котики, i по-провiнцiйному не моднi черевики - й зафiксувала увага, зафiксувала майже механiчно - мо┐ теж не моднi. А думка буравилася кудись глибше. До серцевини, яка дуже часто виявля║ться трухлявою. Що ж, мабуть, настав час пiдбити хоч якийсь баланс: плюс, мiнус. I що залишу в остачi? Читав не раз, що саме цим найдужче переймаються люди в отакому ось, як мо║, становищi. Чомусь не переймаюся. "Ми - тiльки порох i тiнь". I нiчого я не залишу. Тобто не залишу на особистому балансi нiяких накопичень. Збудував новий корпус лiкарнi, розпочав ще один, але ж будували ┐┐ буду║мо ми разом! Промацав кiльканадцять тисяч пульсiв i тi писав кiлька бочок лiкiв... ┐х прослухав би й виписав хтось iнший. Може, я прослухав трохи краще за декого? Можливо. Признатися, навiть тепер при║мно думати, що виконано гибiль всяко┐ роботи, i викопано добро. Боргiв я но лишаю. Колись, добiгаючи думкою до захованого в iмлi останнього дня, коли чорний вiтор здмухне iз гiлки останнiй пожовклий листочок, я теж думав про пагiнцi. Втiшався синами... Тепер ось... чомусь не хочеться думати й про це. Одначе довести до кiнця розпочато мушу, iнших великих справ у мене немая. Едик лежачи - ноги на спинцi лiжка - розв'язував задачi. Я строго перевiрив, чи всi, визначенi на сьогоднi, задачi й приклади вiн розв'язав. Я бачив, що сво┐ми перевiрками, сво┐ми нотацiями ("вчи, вчи") настирився йому, що вiн позасвiдоме може зненавидiти мене за ц║,_ але не зважаю. Нехай лiпше... ненавидить i поступить, анiж пе поступить i любитиме. Та й ненависть вiд невдачi все одно пролл║ться на мене. Я це почуваю. Але й Едик сутужив з усiх сил, я бачив у його очах незнану ранiше твердiсть, затятiсть, розумiння вiдповiдальностi моменту. Я вловлюю це з його очей, менi навiть трохи його шкода, але... шкода й ще чогось. Менi страшно, якщо вiн не поступить, i соромно, якщо поступить. Стою на порозi вiтальнi й розмiрковую отако, й зда║ться менi: щось у мо┐х мiркуваннях правильне, а щось неправильне. Менi мовби щось одкрилося, в тому, що мене оточу║, але одкрився тiльки красчок запони, хтось менi шепоче - ступи ще крок, шарпони, а я чомусь не зважуюся. Я проганяю ту думку й надолужую роботою. Я взагалi працьовитий, як чорт, це не хвастощi, не похвальба, будь-яку роботу я виконую сумлiнно i почуваюся кепсько, поки не завершу ┐┐. Для мене результат важить дуже багато, але не тiльки вiн. Я не хочу сказати, що робота завжди приносить менi насолоду й що працювати для мене - найприроднiший стан, не можу також сказати, що я виконую роботу од свiдомостi принести користь суспiльству (хоч в кiнцевому рахунку i цей момент дуже важливий), я таки роблю для себе, для себе й сво║┐ родини, але нiчого бiльшого в життi я не знаю, а знаю iнше - тiльки робота трима║ нас на свiтi, тiльки завдяки ┐й ми трима║мося купи. Ми часом i втомлю║мося на нiй, i проклина║мо ┐┐, й при┐да║ться вона, - ох, при┐да║ться на свiтi все, навiть звання академiкiв i маршалiв, нудьга губить на землi дев'ять десятих добрих починань, - але чогось iншого ми не ма║мо й нiколи не матимемо. Менi вельми при║мно, коли, наприклад, вдалося додумати щось, над чим довго морокували в лiкарцi всi разом, i не тiльки вiд тi║┐ поваги, яку вичитую в очах колег, ще менi при║мнiше (хоч це бува║ й рiдко) прийти додому ранiше за всiх, приготувати обiд, помити на кухнi та в коридорi, а самому скромненько сiсти десь у кутку iз течкою i вдавати, буцiм заглиблений у читання паперiв. "Ой, як смачно пахпе! - Люба. - Що це, смаженя?" - "Ану тягни ┐┐ на стiл", - Едик. "Нашому батьковi йти б у кухарi. Його ресторан процвiтав би", - невiстка. Й тече, розтiка║ться по душi ║лей, хоч я й далi вдаю заклопотаного, махаю рукою: "Ах, вiдчепiться". То дуже при║мнi хвилини. Але ось зараз я передумую ┐х, передумую холодно й не знаходжу, розумом но знаходжу ┐┐ них тi║┐ втiхи, яку знаходив ранiше. Звичайно, потрiбно робити людям добро, близьким - насамперед. Але чи потрiбно присвячувати ┐м усе сво║ життя до решти? Сакраментальне питання. Вдома за стiною живе мiй товариш i колега, завiдуючий отолярингологiчного вiддiлення, у цього - внук, вони з дружиною побожеволiли на ньому й вiддають себе тiльки йому. Внук - справдi втiшний, i потрiбпiший дiдовi та бабi бiльше, нiж батькам (батьки зайнятi собою i iншими особами протилежно┐ статi), але вони ну просто пластаються перед ним. А вiн виросте... Виросте й стане ледацюгою, сутяжником, а то й бандюгою. Куди вбули вашi ще но зовсiм похилi лiта, енергiя, сили? Адже ви могли насолоджуватися життям - ходити в гостi й приймати гостей, подорожувати, як подорожують всi оцi iноземцi, садити квiточки й милуватися ними i просто робити щось хороше. Звичайно, тiшити внука - теж насолода. Та й так уже запрограмувала природа, що нам це бiльше до серця, нiж порожнi мандрiвки. Але теоретично... Теоретично - кобила, а практично - не везе. Я почуваю, що сам люблю внука, якого... в мене ще нема║. Дiтей, а значить внукiв не хочуть з багатьох причин. к люди, якi бояться взяти в себе ще чиюсь долю, нести ┐┐ в собi. Вони ледве впоруються зi сво║ю. Такi люди не можуть бути лiкарями, на лiкарях завжди висять десятки доль. Ну, таким ще можна пробачити ┐хнiй его┐зм. Вiн - зi страху. к на свiтi люди, якi живуть тiльки для себе. Хапають усе, що трапля║ться пiд руку, гризуть, кусають., надкушують, лижуть, топчуть у себе й пiд себе i бiжать галасвiта, не знати куди. Вони женяться й переженюються, i ┐м не болять покинутi дiти, не сняться ночами, не простягають до них рученята, вони намагаються й алiменти на них не платити, i тратити все, що заробляють з необхiдностi та крадуть по спритностi, на себе та на тимчасових партнерiв або партнерок. Лихо, бiда - таких спритникiв ста║ все бiльше й бiльше. I нiякi лекцi┐ - мiльярди мiльярдiв слiв, нiякi книжки - гори книжок,- не можуть утримати ┐х вiд пiдлоти. Я не осуджую тих, у кого не вдалося життя, я осуджую споживачiв насолод. Вони гублять людський рiд. За вечерею Едик раптом менi каже: - В комiсiйному на Свердлова продасться радiомаганiтофон. Байфонiк. Байфопiчна музика. - Звiдки ти зпа║ш? - дивуюся я. - Йшов з консультацi┐, бачив. А пiд магазином хлопцi торгують музикою. Платiвками iз рiзними записами. Обалдiти можна, - i враз посмiхнувся.- Юринди усiляко┐ там теж чимало. Ловлять на гачок простачкiв. - А що таке байфонiчна музика? - Та... Ну й мастадонт ти. Об'║мна. Купиш, як поступлю? - Ще треба поступити. Та й вiн, мабуть, кошту║ шаленi грошi. - Дорога штукенцiя. В гуртожитку можуть украсти. Нi, не треба. Вiн уже впевнений, що поступить. - Поступиш, закiнчиш, заробиш грошi й купиш, - невiдь звiдки пiднiма║ться в менi протест. Едик дивиться на мене з усмiшкою. Тепер це зовсiм iнша усмiшка. Скiльки в нього ┐┐ вiдозмiн? Враз його обличчя ста║ серйозним. - Та ти, мабуть, ма║ш мене за примiтива. Я таким жучком, як цей Сидорович, не стану. I таким, як Васильович. Хоч цей i кращий. Отже, Едик ┐х осуджу║. За вiщо вiн ┐х осуджу║? За те, що не стали хорошими фахiвцями сво║┐ справи, видатними людьми, за те, що не зробили кар'║ри, лишилися на нижнiх приступках сходiв, якi ведуть угору, за тс, що вони... Нi, за те вiн ┐х не осуджу║. В цьому я вже майже переконаний. Яким же ти будеш? - зрина║ в менi запитання.- Скiльки сходинок ти здола║ш? О, ти, мабуть, здола║ш багато, зiйдеш високо. Я бачу впевненiсть у тво┐х очах, якусь важку твердiсть i затятiсть. Впевненiсть i затятiсть - це добре. Впевненiсть i затятiсть... Ти почнеш брати сходинки ще у вузi. Я читаю це по тво┐х очах, хоч i по знаю, звiдки це в тобi. Ти не будеш оглядатися й розглядатися по боках. Вгору i вгору. Звiдки це в тобi? Невже пiд мене? Адже я також мрiяв про високi гори. Одначе, менi зда║ться, мрiяв трохи не так. Я вiдриваю погляд од вiкна, струшую головою i неначе прокидаюся. Ну й розгулялася ж у мене фантазiя! Дзвонить телефон. Трубку бере Едик. Тиче пальцем собi в груди, мовляв, це менi. "А то ще б кому", - думаю я. Дзвонить Катя. Я вихожу до спальнi. Туди долинають тiльки окремi слова. "Слухаю, за║ць... Пам'ятаю, моя дорога... Скiльки ┐х? Золотенька". Я думаю про те, що багато слiв утратило свiй первiсний змiст, що вимовляють ┐х легко, майже бездумно, й так само легко, як пiр'я, як пух вони пролiтають над нами. Мепi вда║ться, ми позичили ┐х через кiно, через книжки в далеких кра┐нах. "Дорога, дорогий" у Хемiнгуея чи Ремарка нiчого не означають, це нiби "Ей, ти", або "шановний". Очi кажуть одне, а губи iнше, й це вже стало звичкою, сутнiстю душi. У нас цi слова мали цiну дуже високу. Я так i не вимовив ┐х батьковi та матерi, хоч це й справдi найдорожчi для мене люди, коли я думаю про них, вошi в мо║му серцi, але випустити ┐х з губiв я соромлюся, i тато та мама знають це. Та й цей закрiй пiшов од них, вони мене теж нiколи не називали "дорогим", "золотесеньким", "котиком" чи "зайчиком", здебiльшого навпаки - "басурманом", "тюхтi║м" або "зiрвиголовою", ось тодi й для них слова втрачали первородний змiст, вони в них не вiрили, i жодного разу не крикнули "будь ти проклятий" чи "щоб ти здох", бо то - насправжки, то е - прокляття, якого вони не пробачили б собi. А моя дружина перекида║ться iз синами цими словами, мов крем'яхами, у гнiвi нона вигуку║ ще й по таке. Навiть у хвилини сво║┐ найбiльшо┐ закоханостi я не сказав Любi "дорога", "найдорожча", я неначе розумiв, що тодi доведеться казати ┐х все життя, а цього я не мiг. Iнодi менi зда║ться, що нинi взагалi дуже багато слiв втратило сво║ первiсне значення а чи страшенно полегшали. Ми нагорта║мо цих слiв цiлi бархани, вдома, па роботi, з трибуни. Ну хто сьогоднi вiрить, що порошок для миття ванн, унiтазiв та раковин справдi "Унiверсальний", та ще й "супер", що нова зубна паста - "Екстра", що пральний порошок щось ма║ вiд лотосу, а мастика для пiдлоги вiд iншо┐ найцiннiшо┐ квiтки - едельвейса. А що ми залиша║мо нащадкам, як називатимуть вони сво┐ мастики та вакси - надекстрами? Сексбомба, супоркохання, а вони й на поганеньке залицяння не тягнуть. Надшвидкiсть, супербомба... Отут вже не хочеться розпросторюватися мрiями у майбутн║. Бо надшвидкiсть - це й швидко спалена нафта, швидко зрiзаний лiс, дочасно розсмиканi нерви. Нi, не можна так легковажно кидатися словами, надто вони девальвуються в наш час. Як тi ж значки, якi колись я збирав сам, художнi чеканки - зробили штамп й завалили ними всi крамнички. Всесвiт, космос, безмежнiсть - з усiма цими словами ми стали на "ти". Комашка, яка сидигь на раптовi черевика пасажира трансатлантичного лайнера, на "ти" з лайнером. Едик скiнчив розмову. Я вийшов до вiтальнi. Син тримав у руках папiрець, на ньому були записанi якiсь лiтери та цифри. - Наших аж семеро поступа║ в Ки║вi, - повiдомляв вiн. - I Борис - теж. Передумав. Хотiв у Харкiв... Тут у нього тiтка. З Борисом Едик дружив. Не дружив - приятелював. Справжнiх друзiв у нього не було. Це вельми мене дивувало. Я не мiг без них прожити й одного дня. Ми разом розв'язували задачi, рiзалися в шахи, ходили на лижах у лiс, сварилися й мирилися. Прийшов з школи, по┐в не по┐в, за книжки, за шапку - й гайда. Мати: "Куди ти?"- "До хлопцiв". - "Давно бачилися?" Або: "пж, ┐ж, чого задира║ш голову. Нiкуди твiй Микола не дiнеться. Нехай посвистить". Бувало, ми загиджувалися за шахами або книжками допiзна, й тодi батько або мати приходили заганяти мене додому. Траплялося, я й заночовував у когось. Або хтось iз хлопцiв заночовував у нас. Якi то були вечори! Ми залазили на пiч (а то ще й завiшували ┐┐), ставили каганчик на комин, i шепотiлися, й пирскали в кулаки, й верещали, i мати, бувало, втихомирювала нас вiником. А вночi - заблукували на печi. То якась мана, та║мниця: цiлi поколiння майбутнiх орачiв, во┐нiв, пiлотiв, геологiв заблукували на печi. До Едика хлопцi приходили вряди-годи. Вмикали магнiтофон, про щось лiниво перемовлялися. Це - взимку i восени. На лiто вони взагалi розлiталися, як горобцi. Хiба що заникне Борис. Я не вельми часто бував у школi, в якiй вчився Едик. I знаю не всiх його однокласникiв. Вчителi кажуть: сильний клас. Четверо медалiстiв. Три чистих i один не чистий. У сина начальника райсобезу медаль не чиста. Директор школи в цьому роцi виходить на пенсiю. Про це менi зi смiхом розповiдали на випускному вечорi. За столом поруч зi мною сидiв заступник завiдуючого мiськздо-роввiддiлу Прокопчак, батько ще одного Едикового приятеля - Iгоря. Вiн намалював майбутн║ свого сина так упевнено i ясно, що я здивувався й подумав: а що ж робити самому Iгоревi. Iгор поступав до фiзкультурного iнституту (ще в першому класi батьки вiддали його в групу до вiдомого тренера по стрiльбi з лука, нинi Iгор - кандидат у майстри спорту), на другому курзi вiша║ лук на цвях i переходить на факультет лiкувально┐ фiзкультури. По його закiнченнi - поступа║ до аспiрантури, тему дисертацi┐ батько вже намiтив. Там взагалi найлегше захиститися. Потiм вiн поступа║ на роботу до травматологiчного iнституту. Потiм... На вечорi не було спиртного, але ми випили перед цим, i, мабуть, тому я запитав у Прокопчака, чи не зна║ вiн, у якiй домовинi поховають Iгоря. Пiсля того Прокопчак зi мною перестав вiтатися. Я думав, що Едик зараз почне дзвонити хлопцям, i примостився з книжкою бiля торшера. Нехай подзвонить, а потiм ми пiдемо на прогулянку. Едик нiкому не дзвонив. Вiн складав акуратними квадратиками аркушi, на яких були розв'язанi задачi. - Нащо ти ┐х склада║ш? Ти розумi║ш, якщо тебе впiймають iз шпаргалкою... Та й просто... Я за свiй вiк жодного разу не скористався шпаргалкою. - Навпаки, колись тiльки й користувались шпорами. - Ти не вiриш? - Гаразд, та... Не пускай даремно пар. Я ┐х не витягатиму. - Для чого ж тодi заготовля║ш? - Так, для страховки. Почува║шся певнiше. Менi прикро, що мiй син не розумi║, що користуватися шпаргалками - аморально. Окрiм того, я потерпаю, що одним отаким папiрцем вiн може зруйнувати все. Але не можу ж я сказати йому цього. Едик дивився на мене. Зда║ться, вiн щось зрозумiв. Хоч не знаю, що саме. - Я ┐х не вийматиму, - ще раз каже вiн. Ми стояли з ним на високому березi Днiпра в парку Слави й дивилися в сизу далечiнь. Мiрiадами бiлих i жовтих вогнiв сяяли внизу молодi житловi масиви, горiли червонi й синi рядки реклам та гасел на готелях та iнших високих будинках, звивалася по мосту гусениця по┐зда метро, витрiщалася незмигними баньками-фарами. Внизу, од дороги, повiвало випарами автомобiльних газiв. Люди, якi стояли бiля пас, говорили про лiнiю метро в кiнцi мосту, вiхто не знав, чому вона звива║ться, а не йде прямо вздовж дороги. Я не знав теж. I не намагався розгадати цю загадку. Мо┐ думки були далеко-далеко, десь там, в полiськiй сторонi, куди стелеться асфальтова траса. Там стоять важкi дубовi га┐ i дивляться в небо синiми очима плес зарослi очеретом i ситнягом болота. Останнi чистi очi планети. Там пiд ногами вгина║ться, пружинить древнiй мох i трубить в свою не позичену дуду одуд: "Ху-ду-ду, ху-ду-ду!" До тих болiт не ведуть асфальтованi стежки й не всi галявини в лiсi обтоптанi. Ми ще не все вибрали звiдти. Ще не передихали, не перегнали по кiлька разiв через легенi повiтря (оцим повiтрям, яким дихаю зараз я, дихали ота он красуня, i отой алкаш iз сизим носо'м, i отой астматичний дiд з бородавкою пiд бровою), ще не вибрали очима з листя зелену ярiсть кольорiв, не закоптили зорi над сво║ю головою. Ми чуду║мося власним вiдкриттям, охка║мо й охка║мо бiля пово┐ форми кузова автомобiля, а там мiльйони лiт сто┐ть у болотi качалочка й висить на гiлцi жолудь, просто й нiжно окреслений довершеною рукою природи. Може, змiнити форму жолудя? На яку? Там, за сизою iмлою, мо║ соло, мо║ мiсто, моя улюблена робота, мiй дiм, мо┐ книги... Я кожного дня думаю про свою роботу. Зараз лiто, у розпалi ремонтнi роботи... Ми перебудову║мо, робимо нову пiд'┐зну дорогу. Як вони без мене обходяться? Нинi доводиться все вибивати - кожен кiлограм цвяхiв, кожен центнер асфальту... I знову входжу до свого будинку, до свого затишного кабiнету. А може, це не твiй дiм? - знагла б'║ у мозок пiдступна думка. Втiкаю од не┐, переводжу погляд на Едика. Вiн сто┐ть, зiпершись обома руками на кам'яний бордюр, його ледь пiдведене вгору обличчя мовби закам'янiло, погляд пронизу║ далечiнь, в очах вiдбилися розсипи вогнiв, i Днiпро, й мiсто з жовтими лiхтарями. I в той же час менi зда║ться - Едик не бачить нiчого. Зненацька менi на думку сплива║ "Батечко Горiо", кiнцiвка твору, де Растiньяк кида║ згори виклик Парижу: "Я або ти". Може, й Едик... Щось менi пiдказу║, що вiн не прости милу║ться ятривом вогнiв. Я знаю - син честолюбний неймовiрно. Свого часу я часто стояв на ки┐вських горбах.. Це взагалi улюбленi мiсця студентiв. Проте бiльшiсть шукав тут знайомств iз дiвчатами, а не мети житiя. I рiдко хто дума║ про той виклик. У мене теж не вистачило смiливостi на нього. То був напiввиклик. I мiсто вiдчуло це й вiдкинуло мене на далеку периферiю. А справдi, що коли б я кинув цей виклик на всю силу? Змiг би приборкати це схарапуджене мiсто? Для цього ║ два шляхи: безоглядна смiливiсть, титанiчна праця й талант, i... невпинна робота гострими лiктями, вдавана смиреннiсть текучо┐ душi. Текучо┐, як кульова блискавка. Адже вона може просмоктуватись навiть у дiрки для ключiв. Я не мав тако┐ душi й не мав таланту та сили на титанiчну працю. Я нiби й не невдаха. Хоч саме невдахи найдужче хвилюють мене. Звичайно, не тi, якi все життя прокачалися на канапi з книгою в руках, лiниво мрiючи про вiдкриття давно вiдкритого. Мене хвилюють такi люди, нк Шеклтон i Левандевський. Котрi в тяжкiй борнi з примхами долi по досягли пiвградуса до омрiяно┐ точки й залишилися для нащадкiв майже невiдомими. Хтось iнший обiгнав ┐х на нiвградуса. Може, це якесь самовиправдання? Нi. Я на тi пiвградуса не важився. Просто дуже кривдно, коли по збува║ться мрiя. Хоч... Найбiльша досягнута мрiя - це неначе черевики, якi вдалося вихопити з черги, а вонi┐, виявилося, тиспуть. Мрiя, яка збулася, втрача║ запахi┐ й кольори. А от коли вона не збулася... Повертаючись думкою до Едика, неясно вiдчуваю, що в ньому теж нема║ отого титанiчного заряду, який кида║, цiною життя, на штурм останнього пiвградуса. Й тому мене не раду║ його можливий виклик. День дев'ятий Знову сиджу на лавочцi бiля iнституту. Провiвши Едика, я по┐хав у готель, а потiм вернувся сюди. Добро, що на цю лавочку не посяга║ ще хтось iз батькiв. Здебiльш вони тирлуються на майданчику бiля сходiв. к тут поваж нi мотрони з високими зачiсками i сiльськi тiтусi в накинутих на плечi квiтчастих, гарусових хустках (переважно головихи) та безлiч усiлякого iншого люду. Одного абiтурi║нта пiдвозить чорна "Волга", й з не┐ бiла ручка з блискучою каблучкою заспокiйливо маха║ абiтурi║нтовi. В цю мить ми всi солiдаризу║мося мiж собою проти цi║┐ ручки. Зараз - без чвертi година. Едик сказав, що складатиме екзамен десь пiд кiнець. Прочитав одну газету, взявся за iншу, заглибився в статтю пiд рубрикою "В сiмейному колi", як раптом на газету упала нечiтка тiнь. Пiдзоджу голову, передi мною - Онищенко. Це зовсiм не той чоловiчок, який сидiв у мене в готелi. Вiн i далi сну║ свою ниточку, але сну║ дуже мiцно. Вiн вимаху║ руками, його очицi блищать. - Неймовiрна несподiванка! Виявля║ться, i у вас тут ║ дуже близькi друзi. Нi, нi... Нехай покортить. Хвилинку покортить. Я зараз, миттю... Вiн зника║, а за хвилину з'явля║ться в кiнцi але┐ з супроводi яко┐сь жiнки. У не┐ чорне, майже квадратне обличчя, монгольського прорiзу очi, монгольський нiс, тверда чоловiча хода. Не просто тверда, а якась особлива, вона пiдкида║ високо вгору колiна й аж пiдскаку║, неначе iде верхи. Я вгадую в цiй жiнцi знайомi риси, до болю знайомi... Й не можу вiдгадати. квген Сидорович випереджав жiнку на три кроки й шепоче: "Ра┐са Тирса". Вiн або прочитав по мо┐х очах, що я не впiзнаю жiнку, або побоявся, що не впiзнаю. - Райко! - кидаюся я вперед, викрикуючи це iм'я з перебiльшеним ентузiазмом, штучно перебiльшеним, аж трохи фальшивим, i менi ста║ соромно.- Райко, - кажу вже трохи спокiйнiше. - Вiхтор! (у нас у селi кажуть Вiхтор) - лупить мене кулаком у груди й обмацу║ за плечi - так обмацують доброго, загубленого, а тепер знайденого коня. Навiть коли б Онищенко не сказав, хто це, пiсля цього гупання я впiзнав би ┐┐ обов'язково. Це - Ра┐са Тирса, Райка; нашi городи, городи наших батькiв на Полинному лежали од вiку поруч, i ми з нею перекидалися в просянiй соломi, а потiм знову стягували солому на купу, щоб не влетiло од батькiв, i крали на сусiдських городах огiрки, i ловили в гарбузових чашечках бджiл. Райка, комсорг нашого класу, не скромниця й зубрильниця, а заводiйка, призвiдця до багатьох кабепгiв, наша суддя i наша, хлопчача, суперниця на кросах, лазiнню по канату, а також за шаховою дошкою. Вона справдi мала хлопчачу вдачу, ще й вдачу запеклу, затяту, даремно нiкого не кривдила, але й не давала скривдити себе. Вона водила нас на буряки та картоплю - тодi в школi навчання починалося аж у листопадi, - на заготiвлю дров для школи (дрова заготовляли самi учнi), й одного разу вивела з лiсу всi три старшi класи, вивела пiсля того, як ми проблукали в туманi кiлька годин, i потомилися страшенно, й настав холодний осiннiй вечiр, i розгубилися вчптелi. Вона вiдтрутила фiзрука та директора школи, стала на чолi вже не колони, а натовпу й повела за собою старою, зарослою чагарниками просiкою. Вона знала, що некрасива, але не журилася тим. Принаймнi вдавала, що не журиться, ще й пiджартовувала над собою. Вопа товаришувала з нами, хлопцями, аж до закiнчення школи, й жоден з нас нiколи не провiв ┐┐ додому як дiвчину. Проводили тiльки як товариша. I я теж так само проводив ┐┐, намагався не згадувати, як ми борюкалися в просянiй соломi. Я дружив з iншою дiвчиною, i Райка схвалювала мiй вибiр. Який же тiсний свiт! Райка чомусь поступила не до iнституту, а до педтехнiкуму, по його закiнченнi вчителювала и Нiжинi, а потiм, казали, вийшла замiж за льотчика й полетiла чи по┐хала з ним па Далекiй Схiд, а далi ┐┐ слiд для мене загубився. Хтось колись казав, буцiм ┐┐ чоловiка перекинули в Одеську область. I ось вона сто┐ть передi мною. Але як же вона постарiла! Як огрубiло ┐┐ обличчя. Що було в ┐┐ обличчi хлопчачого, перетворилося на дядькiвське, й стало воно ще квадратнiшим, й покосiшали очi, осiннi сивi роси уже впали на ┐┐ волосся, але вона його не фарбувала. Вiд колишньо┐ Райки в нiй лишилися смiх i та ж вiдкритiсть погляду та зеленi iскорки в очах. - Вiктор (уже не Вiхтор), барбос, скiльки ж це ми а тобою не бачилися? Ой, а потовстiв як! Був же, як очеретина. Жiнка загодову║? А я свого тримаю на режимi. Дво║ хлопцiв? Поступа║ який, менший? А в мене - дiвки. Бракороб попався чоловiк. I такий плохий... Все в лопухах хова║ться. - Вона засмiялася. - Жартую. Може, породича║мося? У мене дiвка - перший сорт, у тебе парубок. - Вона поглянула на годинник. - Вiтька, чорт, я сважено поспiшаю. Ось телефон i адреса, - вона висмикнула з сумки блокнот i рвонула аркуш. - Дзвони й заходь. Приходь обов'язково. Ти тут надовго? До кiнця екзаменiв? Чудово.. Два днi ще в мене будуть скаженi, а тодi розвантажуся. Давай лапу. Побiгла. У Райки слова з дiлом не розходяться - вона справдi побiгла. Я дивився ┐й услiд i намагався оговтатися пiсля шквалу. Я сам, як кажуть у нас у селi, швидкий Берко, але й менi такий темп понад силу. - Ра┐са Архипiвна - голова предметно┐ комiсi┐ по лiтературi, - багатозначно повiдомив Онищенко. Я був затурканий, але те, що вiц сказав, осягнув одразу. Отже, за один екзамен можна не переживати. Теплий струмiнець ворухнувся у грудях. Ра┐са Тирса! Чи то пак, Попова. Попова - ┐┐ прiзвище по чоловiку. Живе на Борщагiвському масивi. Це десь далеко. Але треба по┐хати. Цiкаво, у яких вихорах обкрутило ┐┐ життя. Певно, побачила сиiту. Й закiнчила iнститут або унiверситет. Укра┐нське вiддiлення фiлологi┐. Чоловiк, мабуть, уже на пенсi┐, ┐х, льотчикiв, рано вiдправляють на пенсiю. Мене й самого потрiбно вiдправити на пенсiю. Якi дурницi беруться до голови! В мо┐й головi застряла якась думочка, i я не можу вхопити ┐┐, вона вислиза║, як цвях без головки. - Скажiть, що з дружиною Аркадiя Васильовича? Онищенко мнеться. - Паралiч. Вже четвертий рiк у лiкарнi. Там - безнадiйно... Возив у Москву i Ленiнград. Так що... Вiн гада║, я запитував на той предмет, чи не забрати ┐┐ до нашо┐ лiкарнi. З iнститутських дверей виходили студенти. Переступаючи одразу по кiлька сходинок, крокував Олексiй Дiгтяр. Високий, тонкий, - складапий метр, незалежний i самотнiй. Iншi абiтурi║нти перемовлялися мiж собою, зупинялися, креслили щось на паперi, вiн обминав ┐х, як стовпцi. Самотньо йшов i мiй Едик. Iшов спокiйно, на його красивих губах лежала втомлена незрозумiла менi посмiшка. Я вiдчув, що теж посмiхаюся, але якось дурникувато й злякано, в мене враз змокрiли чоло та верхня губа й колючий холодок поповз вiд комiра внцз по спинi. I тiльки коли Едик схитнув головою, я зрозумiв, що й цей екзамен вiн склав на чотири. Оiищенко показав великий палець. Це ма║ означати, що все йде, як i мало йти. На Едиковому чолi - глибока, незнайома менi задума. - Попався дужо важкий бiлет. Я вiдповiдав добре... Нi, все правильно - четвiрка. Просто неймовiрно важкий бiлет. Менi здасться, Едик когось гра║. Гра║ серйозного, зiбраного хлопця. Але вiн серйозний i так. Та й перед ким тут грати - перед Онищенком! А може, ця задума-гра на його чолi що пiсля екзамену? Опищопко пiшов, дрiбно пиробнраючн ногами. Ми пiшли в протилежний бiк. Пообiдали в кафе, далi Едi┐ка звабила реклама фiльму з дженджуристим ковбо║м на осатанiлому копi. - Треба розвiятися, - тверезо й розважливо сказав Едик. - Я знаю, що це ║рунда, але хоч посмiюся. Едик умi║ знаходити в серйозному смiшне. Я не вмiю, и через те пiшов додому. Я знову проходжу повз камiнночолих швейцарiв, менi здасться, вони поглядають на мене, як на потенцiйного злочинця. Черювi на поверсi теж щоразу промацують мене поглядами й вимогливо просять: - Покажiть вiзитку. Ви з якого номера? Разом з ключем чергова да║ менi листа. Це для мене - повна несподiванка. Ще й на конвертi не зазначено зворотну адресу. Ледве нерестунаю дорiг номера, нетерпляче розриваю конверт. Торопiю ще дужче: впiзнаю нерiвний, ламаний Вовчий почерк. Зда║ться, це - вперше я одержую вiд нього лист взагалi. Що ж його спонукало написати, яка невiдкладна потреба водила його рукою? Починаю продиратися крiзь частокiл кострубатих лiтер. "Дорогий тату! Як ти там, у Ки║вi, живеш? Чи хороший у вас готель, до ви харчу║теся? Менi зда║ться, ти не вмi║ш влаштовувати свiй побут, не вмi║ш турбуватися про себе. Подумай про себе. Марафон у вас чималенький. I взагалi, ти там не дуже викладайся, не лягай кiстьми. Бо... може, воно й нi до чого. А власних здоров'я i нервiв не повернеш. Я вже сам глава сiм'┐ й можу давати поради з висоти свого сiмейного становища. Звичайно, ти можеш послатися на свiй бiльший у кiльканадцять разiв досвiд. Але вiн не завжди визнача║ все. Iнодi з ближчо┐ вiдстанi видно бiльше, нiж з далеко┐. До того ж я можу подивитися на справу ще з одного боку: я - твiй син, який завдав тобi немало прикрощiв. I хто зна║, чи не завдам ще. То якщо розпорошуватимеш на нас сво┐ нерви, ┐х тобi вистачить ненадовго. Ось так. В мене все гаразд. Гиркаемося з Асею, вона мною керу║ i шпетить мене немилосердно за дiло й без дiла, а я тiльки раз за┐хав ┐й у зуби. Погрожувала пiти до батькiв, але не пiшла. Живемо ми з нею весело й дружно, за два мiсяцi зiбралося пляшок, що в коридорi i в кухнi нема║ як пройти. Потрiбно або вiднести ┐х на приймальний пункт, або покинути нити. Скорше - друге. Просто наш медовий рiк затягнувся, хоч не такий вже вiн i медовий. Проте за нас не хвилюйся, сподiваюся, дамо собi лад самi! Думай бiльше про себе. Вiдвiдуй кiно i театри, добре харчуйся, багато спи i пий соки. Передай вiтання Едиковi, скажи йому, що Александр Македонський i Юлiй Цезар почувалися дуже нещасними людьми. Цiлую, твiй син Володимир". Я довго сидiв у крiслi непорушпо. Отакий у мене нахаба син - прислав листа, в якому пише, що завдав менi чимало прикрощiв i може завдати ще. I взагалi, в листi чимало вульгарного ("не лягай кiстьми", "не накладайся") й такого, чого я сво┐м батькам не написав би. А водночас щось ║ в листi таке, що зворушило мене. Насамперед оце прямолiнiйно-примiтивне пiклування про мою персону. За все мо║ життя нiхто (навiть батьки) не радив менi, щоб я вчасно ┐в i достатньо розважався, спав i пив соки. Ну, це можна сприйняти й ва невдатний жарт. Але я вловлюю в листi й справжнiй неспокiй, якусь засторогу, якусь пораду, менi зда║ться, Вовка зна║ щось таке, чого не знаю я, хоче менi допомогти. Ось: дожився - син радить, як жити в свiтi. Чому вiн менi радить? Для чого написав цього листа? Не знаю. Я нiчого по знаю. Менi гарно вiд цього листа й чомусь тривожно. Аж тепер збагнув до кiпця одвiчну сентенцiю про великих i малих дiтей та велике й мале лихо. Збагнув шкурою. Хоч i малими дiтьми я гаразд не натiшився. Робота й робота, наради та засiдання, вiдрядження та конференцi┐. Що мо┐ дiти перейняли од мене? Чого я ┐х навчив? Як рано вставати, як сiяти-орати, як шанувати старших? Найбiльше менi в пам'ятi вiдпустки. Особливо одна, яку провели на березi Десни. Хоч найняли кiмнату в дiда та баби, але поставили в кiнцi городу над затокою-озером намет i спали там, рано-вранцi я будив хлопцiв на рибу, звечора вони просили взяти ┐х iз собою, а вдосвiта не хотiли вставати, сидiли в човнi заспанi та сердитi, але сходило сонечко, пригрiвало, й спивало з ┐хнiх личок сон та вовкодухiсть, i наливало щiчки рум'янцями, а очi рибальським завзяттям. Ми ловили карасiв, плiток i краснопiрок, я поставив справу так, що буцiм мали забезпечити себе i маму харчами, хлопцi перейнялися цi║ю iде║ю й збирали ягоди та гриби, ловили рибу заповзято. Тi рибальськi ранки на озерi й досi в мо║му серцi. Ми прив'язували човна до очерету, вудки закидали пiд латаття, i в шестеро очей пильно стежили за поплавками. Кому пощастить першому... Але то не були справжнi ревнощi - рибу вкидали до однi║┐ сiтки. Тi ранки особливо зрiднили мене з синами. А потiм ми варили пiд осокорами юшку й тут же, пiд осокорами, лягали на сiнi спати й спали до обiду. Пiсля обiду йшли до лiсу або купалися на рiчцi. Купалися всi разом, i плавали наввипередки, й бризкалися водою, i Люба розбороняла нас. Це було особливо хороше, коли вона вдавапо-грiзно утихомирювала нашi бунти. Вечорами читали або грали в карти - в дурня. I все мрiяли впiймати сома, ставили приладу, але не впiймали. Мабуть, це теж сво║рiдний его┐зм, але я почувався до кiнця затнiпио тiльки тодi, коли зi мною були дiти та Люба. Менi тодi смакувала ┐жа, й читалися книжки, i спи снилися лiгкi та при║мнi. Так, так, тут мають вагу не якiсь доброчинностi, а его┐зм. Я завжди привожу з вiдря джень дружинi та дiтям подарунки, бо люблю, як вони охають та ахають й обцiловують мене, я насолоджуюся i втiшаюся таким чином i тодi здаюся собi кращим, нiж к насправцi; менi й страва не лiзе в горло поза домiвкою - всiляке заласся: бутерброди з iкрою та червоною рибою,- бо зi мною не ласують Люба, Вовка та Едик. Люба радi║ тим подарункам, либонь, дужче, нiж хлопцi, i потому нона вночi особливо щедра зi мною. Отже, купую я всiлякi речi не з велико┐ щедростi. Навпаки, чоловiк я скупий, знаю за собою цей грiх, але й боротися проти цього не хочу. Я не знаю, звiдки це в менi, мабуть, од батькiв, ощадливих та невибагливих до ┐жi та одягу. Я важко розлучаюся зi сво┐ми старими костюмами, менi муля║ непотрiбна рiч у квартирi, менi болить неспожита та перепсована ┐жа. Й купую я здебiльшого речi дешевi, хоч i розумiю, що це неправильно. Мабуть, знову ж таки це - вiдгомiн далеких голодних рокiв. Я з них вискочив, а вони з мене - нi. Я весь час уловлюю в собi звички селюка, я чимось дуже схожий на свого батька, який i досi повча║ мене з кожно┐ нагоди, хоч не може не розумiти, що на всесвiтнiх перегонах я залишив його далеко позаду. Принаймнi про це йому нагадують i мо┐ невеликi (тридцять карбованцiв) щомiсячнi грошовi перекази. Спочатку я просто привозив ┐м грошi або якiсь речi, але що можна подарувати сiмдесятилiтнiм батькам? Кролячу шапку, кожушану жилетку, хустку або капцi? Та й потiм помiтив, що iнтервали мiж мо┐ми по┐здками в село стають все бiльшi й все дужче браку║ грошей у сiм'┐, i я вирiшив раз i назавжди встановити твердий лiмiт, хоч Люба пiсля першого нерсказу не розмовляла зi мною два тижнi. Але ж ми так само посила║мо двадцять карбованцiв ┐┐ матерi. Я давно впевнився: людська скупiсть не ма║ меж, як i людська вдячнiсть. Рокiв десять тому я допомiг поступити до залiзничного технiкуму Любиному племiнниковi й трохи допомагав йому грiшми. I ось вiн вже рокiв п'ять просто тероризу║ нас - взяв собi за обов'язок привозити з усiх по┐здок нам подарунки у виглядi бухарських динь, чернiгiвсько┐ картоплi, молдавського винограду. Вiн вже давно "перекрив" усю нашу маленьку допомогу й зна║, що ми багатшi за нього, а отже, й досi почува║ться нашим невiдплатним боржником. Я ще раз перечитав листа, й знову менi повiяло попiд серцем теплим вiтерцем i водночас щось налякало. Я згорнув листа вчетверо, сховав до внутрiшньо┐ кишенi пiджака. Я чомусь вирiшив не показувати його Едику. Й вирiшив бiльше не вертатися сьогоднi до листа думкою. Сiдаю в крiсло, беру в руки книжку. Коли вже я домучу цього Маркеса. Томик грубенький. I для чого я мучуся? Щоб довести собi, що я не пайдурнiший на планетi? А чи для того, щоб не видаватися бовтюхом у товариствi, де заходить мова про лiтературу? Не подоба║ться менi Маркес. Iнодi нiби щось озоветься до мене з його сторiнок, вловлю якусь думку, а далi зпозу напружуюся, аж вивертаю мiзки. Чомусь менi зда║ться: цей Маркес водить мене за носа, а сам пiдхихику║ з кутка. А що як не тiльки мене? Колись же й голого короля всi бачили ошатно одягненим. Ось тут i розберися. Хто це з великих давав комусь пораду: пиши простiше, ти досить розумний, щоб писати просто. Мабуть, тiльки голий не король, а я. Чи ║ що хтось у натовпi такий самий? Агов, озовiться! Помiчаю, що знову не читаю. Я просто не можу тут по-справжньому заглибитися в книгу. Менi незрозумiло, чому. Я весь час щось думаю, до чогось прислухаюся. Велетенський готель зда║ться менi схожим на порожню бочку. Нi, не на порожню. На бочку, в якiй обкручуються старi iржавi обручi. Десь у коридорi гуде пилосос, клацпув лiфт, забулькотiла вода в трубi - i знову тиша. Й знову почуваюся кепсько. Мене щось точить. Мене точить тиша. Продiрявлю║, як шашiль суху дошку. Подзвонив на роботу. Поговорив iз сво┐м заступником. У них - запарка. Харчоблок переобладнувати закiнчують, а дорогу не розпочинали. Пома║ асфальту. Завод, який обiцяв дати асфальт, вiдмовив. Завтра сходжу до мiнiстерства. Доведеться знову турбувати Миколу. Покружлявши думкою подвiр'ям сво║┐ лiкарнi, тупо впиваюся очима в сiру стiну. Кудись би пiти. З кимось поговорити. А може, ┐┐ справдi ризикнути? Чимало мо┐х спiвкурспикiв залишилося в Ки║вi. Я прихопив з собою старий записник, у якому ║ кiлька телефонiв. З деким зустрiчався на нарадах, хтось дав чийсь телефон. Але всi записи - давнi. Якннсь час нас не полишало почуття стадностi, я сказав би - iнкубаторпостi, нам чогось не вистачало, ми ще не поодружувалися, не знайшли нових друзiв. Тодi друзiв знаходили легко. Нових друзiв, i забували старих. У днi навчання ми, хлопцi-медики, чомусь частiше дружили з дiвчатами. Не знаю чому, може, що вони чутливiшi, м'якшi душами, а ми ще не забули сво┐х матерiв, може, що дiвчата писали конспекти, а ми не писали, й нам доводилося користуватися ┐хнiми конспектами, може, що пiдгодовували смаженою картоплею та дерунами. Все разом. Я теж дружив з дiвчатами, з дiвчиною. З Марi║ю Монь. Красивою свiтловолосою дiвчиною, красивою не якоюсь особливою, а звичайною красою. Красою укра┐нською. к дiвчата красивi осяйно. к мовби не вельми красивi, але в яких ║ iскринка, жаринка, вона першою впада║ в око, i хлопець здебiльшого тiльки й бачить ту жаринку. Це може бути митт║вий позирк гарних оченят, лiнiя брiв, усмiшка чи навiть звичка (iнодi вiдпрацьована, чого хлопець не зна║) поправляти волосся. Нiчого того Марiя Мень не мала. У не┐ звичайне все - вiд iменi до обличчя - нi круглого, нi видовженого - вiд звичайних кiс до постави. Звичайна сiльська дiвчина, ще й без великих здiбностей до навчання - брала посидючiстю, працьовитiстю. З Марi║ю дружив пе тiльки я. Нiхто з пас не був по-сиранжпьому в не┐ закоханий, хiба що тiль-тiль, нiхто не важився на ┐┐ цноту (таке й на думку не спадало, це було б святотатством), нiхто з нас на молодших курсах не збирався до не┐ свататись. Хлопцi ж iз старших курсiв, подивившись ┐й услiд, iн