лили по пугаревi пiнно┐ й витурили в шию, а ведмедевi, що огризався, залiпили квашеним кавуном у рило й линули пiд хвоста скажено┐, було чути, як вiн ревiв i качався в березi Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величностi короля Яна Собеського ротмiстр Ян Завiша - високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох бокiв носом; пiвтора мiсяцi сидить вiн у посольськiй хатi, добива║ться, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузi, а той зволiка║, й вирiшив пан посол погомонiти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному мiсцi. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королiвського посла за стiл i подати чистий пугар. Зблиснула отамановi в душi синя iскра. - Гей, Ониську, - гукнув до корчмаря. - Горiлки послу його величностi. Аглицько┐. Вогнисто┐. Шинкар принiс пляшку жовто┐ аглицько┐ горiлки, запечатану так мiцно, що нi шинкар, нi жоден з козакiв не могли добрати способу розкубрити ┐┐. Тодi Сiрко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв iз завiшених пiхов шаблю ("щоб не скаламутити, пане посол, сво┐ми шаблями тобi горiлки, на них кров поганська") - гарну, тонку сигiзмундiвку й коротким, майже невловним помахом одрубав шийку. Вiн таки не скаламутив горiлки, одтяв шийку по самому ┐┐ краю - хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш - просто з пляшки. - За здоров'я його королiвсько┐ величностi! - пiдняв чару Сiрко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очi в самiсiнькiй глибинi розсмiянi, веселi. Далi срiбло дзвенiло за здоров'я обох польських гетьманiв - коронного i польного, за сейм, за королеву й королевичiв, а що такi тости п'ють до дна, Ян Завiша небавом упився, водив посоловiлими очима по корчмi, шкiрився по-п'яному щиро й одурiло. - Ти Iван, я Iван... - п'явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв Завiша й тягнувся пугарем до Сiрково┐ чари. - Iван, та не пан, - посмiхався Сiрко, й лiва брова хмарою ходила по темному чолу, пiдморгував запорожцям. I майнуло рожевим птахом: "Ти Iван, я Iван..." Три Iвани зараз на Сiчi... Якби три Iвани... Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один одного три Iвани, добре було б жити в свiтi. - Король казав: ти пив з ним чару дружби, - белькотiв посол. - Миру! Тодi вiн був ще коронним. - Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий. - Нi хитрим, нi тихим нiколи не був. - Ага. Щось ти й тодi вчворив. - Полковник Лисиця хотiв перебити менi балачку з коронним, тобиш королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навiть з чортом, - пiдморгнув козакам. Сiрко дивився на п'яного Завiшу, а кра║м мислi, мов лезом гостро┐ бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав злостивий смiх: нехай ждуть, нехай гнiвляться. Вiн не забув. Але вiн гулятиме. Наперекiр долi, наперекiр всьому. Й те, й те сплiталося докупи, але жодне не переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й самому отамановi, не одгадати - веселився вiн чи тiльки одсовував щось, утiкав од чогось, сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. I не абищицi. Воно було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi ┐┐ нинiшнi звитяги. Саме так заклада║ться запорожець одразу на все - коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не вiн. Закладалася доля. И не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Вiн програвав надiю i щастя жити нею. Сiрко бив по струнах, i грубi, з пиляних навпiл плах стiни шинку струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в лад пiдковами й ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi гич бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодно┐. Козаки реготали, вони знали, що таке не вда║ться нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали йому до пiхов сигiзмундiвку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок та той час уже окутала темрява - сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом, другий - на вправлену в стiну дощечку, й у шинку враз все змiнилося. Iншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе темнiших, густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в наладунку отаманово┐ душi. Вiн давно передав Кайдановi бандуру, той шкварив весело┐ "Горлицi", а Сiрковi враз мовби чорна тiнь майнула перед зором. I вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам'ятi, й хоч вона щезла, все ж лишила по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з'являлася в мент найбурхливiших веселощiв, у мить найбiльшо┐ розкутостi душi. Сидiла й чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але виполохував ┐┐ з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн сам не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не ма║ права? А хто на те ма║ право? Хiба можна наказати самому собi, сво┐й душi? Вона ма║ свою волю й веде себе, як ┐й повелiв бог. Виходило, що вiн повелiв ┐й i це? Чи, може, ту тiнь накликав сво┐ми думками сам? Вiн нiколи не забував за бiди, що впали на його родину, а також за лихолiття, розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу, поклали в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Iнодi ж бува║, що горе ста║ гординею людини, вона й на свiт дивиться тiльки крiзь нього й почина║ думати, нiби воно да║ ┐й щось бiльше, якесь пота║мне право. Вiн не прагнув того права. Просто воно, як це бува║ найчастiше, просвiтило його хай жорстокою, але глибинною мудрiстю, i те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав i ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не став буркотуном, таким собi мудрагелем, що всiх повча║ i чита║ усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть у людей менша║ справ i бiльша║ слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та - листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зiркiше бачив ницiсть, пiдступ, боягузтво, розчахував ┐х чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи злу примруженiсть. Й тодi поривало неждано шмагонути нечестивця, зiрвати з нього шати й показати голого, з вiдьомським хвостом. А ще горе мовби дужче збратало його з покалiченими, покривдженими, вело по непритупленому лезу, де щохвилi мiг оступитися й сконати. Та вiн не любив нерозумного ризику. Вiддати життя - то вже за щось iстотне! Прислужитися товариству та вiтчизнi не дрiбкою, а чимось великим. Боротьба, житт║вi поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогникiв у зiницях очей, не спили енергi┐. Проте надпили житт║любства, навiяли в голову нових, не знаних ранiше думок. Так, помiчав, як налягали на плечi лiта, як потроху мiняли вдачу. Нiби й не набрало ваги власне життя, а став обачнiшим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильнiше розглядався й вивiряв поступ. Може, це просто вiд того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав ┐┐ немало. I не тiльки тi║┐, що в м'язах, а й тi║┐, що в серцi. Вiн умiв скрутити все - пiдкову, повiддя норовистого коня, пота║мний, погрозливий рокiт юрби, був упевнений у собi й вельми непоступливий. I робив усе не тi║ю шаленою напругою, коли, бува║, перекипа║ кров i рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрiчався з отаманом, помiчав ┐┐ одразу, бо вона промiнилася з очей, зi слiв, скупих, але кованих, як залiзо, й розумiв, що та сила - свiтла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях - ущербнiсть чи непевнiсть. Доброта i любов були прихованi в отамановому серцi глибоко-глибоко, здавалося, вiн сам прихову║ ┐х. Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожцi, недарма з року в рiк знову й знову обирали його кошовим свого вiйська. Вони кричали його на свого ватага не тiльки тому, що знали: вiн не полишить ┐х у бою, а й тому, що рiвно дiлив на всiх гнiв i справедливiсть, в його серцi завжди знаходили вiдгомiн незлобивiсть та щирiсть i дiставали найсуворiшу вiдсiч науст i пiдступ. О, вiн не щадив ┐х! Вiн гримав на них, сварив, брав на глузи, навiть гiрко, мiг i шмагонути по плечах, однак вони знали, що вiн ┐х любить, i прощали те. Хоч вiн i не потребував нiчийого прощення. Вiн берiг ┐х у походах i в бою, не давав обдерти лихварям та корчмарям, встановив твердi порядки на крам-базарi. В сутяжництвi з сiчовиками лихварiв завжди ставав на сторону козакiв, наказував заплатити з Вiйськово┐ Скарбницi або й вiддавав у заставщину власнi грошi, якщо вони в нього були. Тому-то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутнiли козаки, стих рокiт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити отамана в доброму стро┐ душi, веселим i гарячим, сповненим житт║во┐ снаги, могли ще й зараз уявити розвихреним парубком з iскрами в очах - й, хоч не вiдали, яка-то нинi в його душi темна нiч, запечалилися. Надто хмарним стало чоло у Кайдана. А крiзь ту тучу пробивалося тепле, м'яке промiння, то було тепло любовi до отамана, тi║┐, яка не вичаха║ до смертi. I згадалася козаковi на ту мить iнша корчма, стояла вона вiд цi║┐ за триста верст i за двадцять лiт. Сиротою, вигнанцем з рiдного дому валасався тодi вiн, Кайдан, по свiту, заблукав до порожньо┐ корчми пiд Смiлою, в якiй полуднував тiльки один чоловiк - жилавий, смаглявочолий запорожець з ледь кiбчастим носом. Запорожець наминав книшi з салом, наминав, аж кавкало за вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животi, i вiн намагався не дивитися на стiл, дивився на сво┐ постоли, припорошенi бiлою пилюкою. Проте вже був тертий свiтом, намагався зачепитися балачкою за козака, вiдтак сподiвався зачепитися й за полумисок. - Не скажете, до Колобродiв далеко? - запитав. Козак затримав праву руку з книшем, лiвою пiдкрутив вуса. - Для кого далеко, для кого близько. Кайдан подумав: пуста вiдповiдь. - Ех, до цих би книшiв та ще вишкварок, правда, хлопче? - i звернувся козак до Кайдана i потягнувся до кухля з пивом. Висушив кухоль, утерся рушником i знову взявся до книшiв. Кайдановi ненависним було чавкання, ненависним здавався козак, на обличчi якого лиснiло вдоволення, а в очах не свiтилося жодно┐ мислi, а тiльки втiха вiд ┐жi. Лiнивий, тупий козак, подумав вiн, тiльки й зна║ набити кендюха. На той час до корчми зайшло ще дво║ козакiв i сiли поруч того, що ┐в, мабуть, вони допiру порали конi. - Ей, корчмарю, ще три книшi i шiсть кухлiв пива, - гукнув перший запорожець i пояснив сво┐м товаришам:- У хлопця грошi вкрали, нiчим заплатити. Мабуть, нi корчмар, нi обо║ запорожцiв не повiрили у байку ватага, одначе вона давала Кайдановi можливiсть повечеряти без особливого приниження, й вiн сiв до столу. По вечерi козаки, а з ними й Кайдан, вийшли надвiр, отаман запалив люльку й запитав: - Так куди ти йдеш, хлопче? - До Колобродiв, - трохи нiтячись, вiдказав Кайдан. - Ти йдеш з Колобродiв. - Звiдки ви... - Пилюка на тво┐х постолах бiла, така тiльки пiд Колобродами. А йдеш ти до Мринська. Якщо так, то лiпше не ходи. - Чому? - запитав Кайдан. - Бо там отаман Ропуха дурнiв ловить для вiйська полковника Гнилицi. - Ну, так... - Погане те вiйсько i поганий то полковник. Бреше, буцiм правду обстою║, а сам ляхам служить. Кайдан знiчено дивився на сво┐ постоли, чомусь не одважуючись глянути в очi отамана, можливо, через те, що справдi йшов на клич Ропухи. Брехати ж далi не одважувався: надто прозiрливим виявився цей запорозький отаман. - А де ж менi ┐┐ шукати? - тихо мовив вiн. - На Запорожжi. Не скажу, що там знайдеш ┐┐ саму, та вже хоч ┐┐ подобу. Хлопець ти при силi, а розуму ще наберешся. Отак Кайдан зустрiв уперше Сiрка i так став запорожцем. Раптова тиша вилущила кошового з власних дум. Вiн оглянувся й несподiвано дужо плеснув по крутiй, схиленiй ши┐ Кайдана. По шинку пiшли виляски, козак скинувся, звихрила довкола голови густа куделя волосся, здивовано заклiпав важкими повiками. - Комар присмоктався, - посмiхнувся Сiрко. - А-а, - протягнув Кайдан. - Я ж то чую, щось наче шилом штрика║. - Вигляд у Кайдана грiзний, а душа дитинно добра й нелукава, от над ним потiшаються всi, навiть отаман. - Го-го-го-го! - на повнi груди смiявся Сiрко (звiдки взятися комаревi в мiсяцi березiлi?!), засмiялися й козаки. Гарно смiявся отаман - круто зломилися брови, ходили по обиччю зморшки; а що Кайдан i далi щиро оглядався, не мiг нiчого втямити, шукав подивованими, цинамоновими очима клятих комарiв, смiх змагав Сiрка дужче й дужче, а козаки то вже трохи не падали од реготу пiд столи. Кайдан так i не втямив, чого смiються запорожцi, на його круглому, як дiжа, бровастому обличчi й далi круглiла на┐вна та простакувата усмiшка, а щоб якось одкрутитися, порятуватися, взяв бандуру й втяв пiсню про комара, що оженився на мусi. Його комар дзизкотiв так тонко, стрибав так кумедно, що запорожцi реготалися довго. А далi зринула весела "Циганочка", за нею "Метелиця", й шинок знову заходив ходуном. За вiкнами вже стояла глупа нiч, уже горiла тiльки одна олiйна лампа, друга погасла, й, мабуть, через те, коли до шинку зайшов Яковлев, його нiхто не помiтив. Обминаючи тих, що танцювали, вiн посунув важким животом вподовж довжелезно┐, на всю стiну, лави, пiдiйшов до Сiрка, прошепотiв на вухо: - Кваша вернувся. - Де вiн? - запитав кошовий. В одну невловну мить очi його стали тверезi, стороннiй чоловiк взагалi мiг подумати, що Сiрко не пив зовсiм. - Тут, бiля шинку, - ворухнув великими, пiд чорним густим вусом губами писар й посунув вподовж лави назад. Сiрко, не помiчений козаками, вийшов слiдом за ним. Нiч стояла холодна й глуха. На вечiр притиснув морозець, але сво║ю минущiстю, тимчасовiстю тiльки дужче нагадував про весну, мiсяць був на ущербi, вiн скотився за верби й мрiв мiж ними, наче педокована пiдкова. Десь високо вгорi просвистiли невидимi в пiтьмi качинi крила, на мить пiдняли й вирвали Сiрка з корчми, одiрвали од Чортомлицького Днiприща й кинули кудись далеко-далеко, аж йому тенькнуло в серцi. Це була тiльки одна коротка мить. Вона пролетiла крiзь груди, мов куля навилiт. Саме качинi крила навiяли йому щось давн║, забуте, щемке й нiжне, що стисло груди. Це вони принесли ма║во весни - чи й не ма║во, а спомин про не┐. Спомин отих далеких днiв дитинства, коли ждав весну. Коли яко┐сь хвилини, найчастiше саме пiзньо┐ вечiрньо┐ години, раптом схоплював ┐┐. Довкола - налитi водою балки, розгаслi поля, налитi соком яблунi й вишнi, що бачив удень, зненацька все разом пронизувало душу. Чимось одним - посвистом крил, криком журавлiв з чорного неба, поблиском зiрки. Душа жадала весни, а з нею ще чогось невiдомого, несподiваного, й в одну мить раптом хапала щось велике, жадала бiльше, нiж звичайно може обiйняти людина. Вона тiльки не могла надовго затримати його. Потiм ця мить з'явиться ще. З часом вона буде примеркати, блiднути й майже розпливеться в чомусь чорному й холодному. ┐┐ не можна прикликати силою, вона з'явля║ться тiльки сама, й то зовсiм несподiвано. Вона давно-давно не з'являлася кошовому. Так давно, що вже й забув про не┐. Як майже забув чи не хотiв згадувати багато чого, пов'язаного з тими днями. То свистiли ┐┐ крила, то шумiла ┐┐ весна. Вона не справдилася йому, як не справджу║ться на землi кожному, якого б щастя не спiзнав i яко┐ слави б не зажив. Спитого трунку не можна випити вдруге. А ще вона нагадала, боляче нагадала, що його ждання минулося, що нiчого гарного, незвiданого попереду нема║ i нема║ довкруж нiяких та║мниць. А тiльки ж ними живе людина. Вони - у серцi, в ньому бентега любовi i радiсть батькiвства - дитини на руках, ┐┐ першого осмисленого погляду, першого слова. I ще чогось - великого, незвiданого, що прийде, обов'язково прийде до тебе... Для нього все те минулося. Його вже справдi не жде нiяка бентега, хiба що - бентега смертi в бою. Це було так несподiвано, що Сiрко аж зупинився, i все - шинок над Чортомликом, темнi вежi Сiчi праворуч i оця важка довга весна - видалися йому несправжнiми. Але стояв перед ним справжнiй Яковлев, опасистий i череватий сiчовий писар, i сидiв на перекинутому догори дном човнi звичайний сiчовий козак Кваша. I хрумтiв крихкий вечiрнiй льодок пiд ногами. Й гудiв на вiтрi голим вiттям кущ калини. Всi iншi шинки козаки називають iменем ┐хнiх держателiв - "Семенiв", "Драганiв", "Лупалiв", а цей "При калинi". Почувши кроки кошового, Кваша звiвся, пiшов назустрiч. Був низенький, теж кремезний, як i Яковлев, кутався в довгу кирею, накинуту на плечi наопаш. Сiрко через його голову бачив важку, мовби притвердiлу воду чортомлицького озерища й блiдий пруг мiсяця, що падав у по-жухлi очерети плавнiв. Там вiн загубиться й зiйде вже аж через мiсяць ясним одкованим серпом. Привiтавшись з Квашею, Сiрко, на мить притлумивши щось у душi (адже стояв перед отим, очiкуваним, вiд чого втiкав думкою весь вечiр), запитав: - Ну, розказуй, що там? - А що, - одказав Кваша, обличчя його й далi не було видно, воно ховалося в тiнi велико┐, насунуто┐ на очi кобки:- Людцi боярина Ромодановського все ще рiжуть донцям зi спин ремiнь. Пiдплива║ Дон кров'ю з усiма притоками, i нова налога на них iде. Не можуть донцi нам пiдсобити. Цидулу ось написали. Сiрко не мовив жодного слова. Тiльки враз вiдчув, як щезло, мовби його й не було зовсiм, недавн║ вiдчуття вiдчайно┐ веселостi, а натомiсть виросло, стало в усьому огромi те, що ходило блискавицею край хмари. Воно заповнило його геть усього, i вже не мiг думати нi про що iнше. На тiло, на душу налягла втома. Подумав, що надто багато ваги надав тому, очiкуваному, а воно ж - тiльки мент з того бiльшого, чим жив i клопотався всi останнi десять лiт. Й буде жити далi. Просто завтрашнiй день доведеться стрiчати по-iншому. Жив надiями, а коли вони гинули, як кожен сильний чоловiк, не гинув з ними. Новим уже днем жив, його турботами, погрозами, з ними боровся й не вмирав вiд того, що не збулося. Тiльки стояла в грудях важка грудка. Й зiм'яти ┐┐ не мiг. Знав - вона розсмокчеться не одразу. - Цидулу прочита║мо на малому крузi, - сказав. У корчму вже не вернувся. Стояв i вслухався у нiч. * * * На Сiчi пахло весною i далекими походами. Сiрко прокинувся враз, неначе його хто покропив холодною водою. Вiн навiть пошукав очима: чи не сто┐ть паламар, чи не прийшов будити до утренi, одначе не побачив нiкого. Тут, у кутку, де стояв оттоман, панував смерк, а по кiмнатi вже розлилося свiтло: воно цiдилося в продовгуватi, оправленi в олово шибки вiкна, котре зорило на схiд: кошовий добре бачив живi, веселi парсуни апостолiв за тайною вечерею, - вражий богомаз, либонь, малював iкону в корчмi, але ж до ката гарно, - i зовсiм не святу чубату голову Лаврiна Перехреста, джури, що спав на лавi й чомусь зчепив на грудях руки та важко дихав. А чого йому важко дихати - хлопець молодий, дужий, тiльки й клопоту - не припiзнитись у курiнь до кулешi. Русявий, стрижений у кружок чуб Лаврiновi розсипався, прихмарив високе чоло, а великi, по-дитячому пухкi губи були розтуленi в болiснiй усмiшцi. Лаврiн чомусь посмiхався увi снi. Сiрковi враз стало тепло на душi, й вiн посмiхнувся й собi. Перша думка, що скресла в головi Сiрка, - про оце його коротке спання: вiку лишилося небагато, душа сама хоче вкоротити темряви, доточити свiтла. Вона увi снi блука║ в таких нетрях, обiйма║ться з такими проявами (а колись же пролiтала нiч, як дикий кiнь степову балку!), що поспiша║ бодай не до радiсного, а теж похмурого, але таки живого, справдешнього дня. Ця думка потягла за собою iншу, з сивими нитками смутку й чорними - скорботи, вони поволоклися, як пасма бабиного лiта. Йому були прикрi й цi нитки, ще й чимось схожi на тi - вкритi ранньою памороззю, адже почали чiплятися зовсiм недавно, як те ж павутиння за колючу степову грушу, вiн ┐х не знав ранiше, в найкрутiших боях та небезпеках, котрих перебрiв бiльше, нiж чумацька валка рiчок по дорозi до Криму. Що крутiшим i струпцюватiшим було життя, то дужче його любив. Вчорашн║ шинкування не одгукнулося нiчим (тому порадiв: таки ще ма║ силу), згадав про нього у зв'язку з надi║ю, яку покладав на Квашине посольство на Дон i яка розтанула в прозорiй тишi приморозкового вечора. Знову напливали жалi, але вiн не пустив ┐х у серце. Мав iз чим змагатися й так. Це й сон змiлiв доконечно перед огромом дня, що накочувався. Той день видався стопудовим тараном, якого насували на фортечнi ворота. Скiльки ж буде ударiв? За палiсадом, у грецькiй хатi, сидить царське посольство. Самойловичевi людцi розбрелися по куренях - справляють подвiйну службу: посольську й та║мну, собачу. Дорошенкiв гонець теж пiдночову║ в Уманському куренi. А в прикомiрку канцелярi┐ чипi║ iз зашитими в тафту листами татарин. Сьогоднi слова повзтимуть гадюками. Стережися, отамане. Це тобi не шаблею махати! А чого йому стерегтися! Чи вже може бути гiрше! Ще донедавна козак плакав, а тепер тiльки смi║ться: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi ще хочуть узяти. "А так-таки й нiчого? А те, ║дине, чого не покладеш у тороки й не змiря║ш мiрою? Пiсля чого зника║ все?" Та думка блискавкою пронизала мозок. Iнакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць брата з братом. Скiльки тих вихорiв i вихорцiв промчало по рiднiй землi в останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл; цiлi полки, колись славнi й багатi, чорнiють попелищами: Полтавський, Гадяцький, Iрклi┐вський. Понад п'ятнадцять лiт од смертi Хмельницького кружля║ на Укра┐нi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить брата, батько сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд ними голови. Закипа║ то там, то там, то скрiзь разом, а ледве вщухне - який-небудь полковник, який-небудь авантюрний отаманець почина║ каламутити довкола себе, сподiваючись викрутити щось собi з тi║┐ веремi┐. Обiця║ свободу кра║вi, щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому кра┐, не вмерла, не згас ┐┐ дух, не вичахла надiя на життя без пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам'ятають тi часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як палав панський фiльварок, може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають на призьбi про те онукам. I онуки слухають, i горять у них очi (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли тi кулачки бiльшають - тягнуться до щабель. Щоправда, дiди i батьки розповiдають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр'я. На тому подвiр'┐ сто┐ть кам'яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли вони з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з-пiд шляхти, навiть порятував був козак у бою вiд певно┐ смертi пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об'┐деш за три днi конем, а його рятiвник опинився в пiдсусiдках. Плати димове i скарбне, давай на вiйськовi потреби, ┐дь у пiдводи. Та ще й мовчи. А коли б же того... Коли б розподiлити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтавi (Опiшнi, Нiжинi, Черкасах...) появився отаман, пода║ клича! Звичайно, не всi тi, що пiднiмають посполитих, сподiваються доп'ясти все тiльки собi, ║ серед них справжнi лицарi, чистi серцем i помислами, але нема║ для них анiнайменшого просвiтку, б'ються вони, як риба об кригу на непроточнiй водi. У тiй кризi - ополонки i сiтi з усiх сторiн. Та й мало ┐х таких, чистих серцем i помислами. Виговський, Брюховецький, Хмельниченко - хiба злiчити смерчi, що прокотилися Укра┐ною. З усiх сторiн дмуть дужi вiтри, не дають загаснути пожежi, котять ┐┐ то в один, то в iнший бiк. Пiдкуп, зрада, науст - чорнi дощi тих пожеж. Коли те скiнчиться?! Чи║ю волею, чи║ю силою? Хто заступить поле од морових вiтрiв? Вiн пройшов з кожним iз цих людей частину ┐хньо┐ путi, путi найтяжчо┐, а потiм, гiрко розчарувавшись, боровся проти них i таким чином проти самого себе колишнього. Вiн мовби прожив кiлька життiв, вiд чого хтось iнший мiг би втомитися й зламатися, але його тримала на свiтi вiра - велика, незнищенна, вона пройняла всi тi товщi, як спис крицевий пройма║ одразу кiлька тiл, вiн знав, що вона свята й справедлива i в iм'я ┐┐ треба жити далi та сповняти ┐┐ всi║ю рештою життя. I як спис крицевий проходить одразу крiзь кiлька тiл, так i вiн пройшов сво║ю вiрою i надi║ю крiзь них усiх - Виговського, Брюховецького, Хмельниченка, пройшов i звiльнився вiд них, i тiльки iнодi йому грiзно примружиться iз зеленаво┐ пiтьми Iван Виговський, злодiйкувато усмiхнеться Брюховецький чи болiсно скривить сво║ вiчно недоросле обличчя Хмельниченко. Тi погроза, усмiх i бiль не зачiпають його серце. Сьогоднi розривають Укра┐ну чотири гетьмани. П'ятий, той же таки Хмельниченко, кона║ десь у турецькiй темницi. Либонь, султан трима║ його, аби ще раз випустити в слушний час, тодi вiн погойда║ над Хмельниченковою головою славетною корогвою його батька - може, й прибiжить хтось заслiплений на те ма║во! Але для Укра┐ни досить i цих чотирьох. Всi овулом гублять те, що здобув батько Хмiль. Вп'ялися зубами, немов пси в паляницю, кожен прагне захопити чимбiльше, кожного змага║ жадоба влади i жадоба багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховi║нко - добра не було i нема од жодного. Якби могли, сонце роздерли б i розтягли по шматку всяк у свою кишеню, всяк у свою скриню. Кожного пiдпира║ чиясь рука. Чи┐х тiльки пiдкiв не вкарбувалося в укра┐нський чорнозем. Кують тi пiдкови i в Стамбулi, i в Варшавi, i в Бахчисара┐. А мусили б же нерозумнi гетьмани дiйти мiж собою яко┐сь згоди. Обрати з-помiж себе одного. За давньою козацькою регулою. Щоб мiг обiпертися на обидва днiпровi береги. Посеред усього цього кривавого розору, неначе острiвець посеред спiнено┐ рiки, сто┐ть Запорозька Сiч, але не просто сто┐ть, довкола не┐ чи не в першу чергу закручуються грiзнi смерчi, вона перейма║ться звитягою i борiннями тих, хто обiця║ народу волю i Укра┐нi злуку. А на нiй, у ┐┐ серцi, - вiн, божою волею кошовий Вiйська Запорозького. Колись невгамовний, рвiйний, нестримний, а нинi оступлений важкими думами, сумнiвами, з темною осмутою в душi. Прожив бурхливе, сповнене пристрастей життя, десятки разiв руйнувалися в порох його надi┐, впадав у вiдчай, в чорну меланхолiю i знову пiдносився душею i ставав на герць з долею i ворогами. То вже сутнiсть його вдачi - пориватися кудись, до ледве видимо┐ таловини на обрi┐, прорубуватись через нетрища. I хоч з роками в його душi свiтло┐ барви ставало все менше й менше, а темно┐ бiльше й бiльше, не складав рук. I нинi клопотався тим же: як припинити братовбивчу вiйну, як привести до спiлки гетьманiв? Вже стiльки разiв Сiрко домагався, аби скликати в долинi Росави раду, яка б i порiшила, кому володiти булавою. На тi Сiрковi поклики не вiдгукнувся жоден гетьман. Наймогутнiший, Самойлович, запiкся помстою. Залив золотом вуха, заткав парчею очi, не чу║ й не бачить, що погибель iде всьому кра║вi. Що турок i татарин сьогоднi мiцнi та бойнi стодужо. Що замiрились на весь свiт. Два роки тому Магомет з великою вигодою закiнчив вiйну з Венецi║ю. Два роки тому погромив Польшу. По дорозi, вистеленiй iконами, в'┐хав у Кам'янець-Подiльський, приступив до Львова, який, правда, зумiв вiдкупитися вiсiмдесятьма тисячами ║фимок, а вся Польща щороку сплачу║ султановi по двадцять двi тисячi золотих. Свого афекту турки там не погамували. Найласiший для них край - Укра┐на. Вони пiдуть уже цього лiта. Водою i сушею. Отож ┐х треба перестрiти на водi й на сушi. На Днiпрi та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському. Хто ж заступить тi шляхи? Гiрко, ой гiрко думати, але куди подiнешся од тих дум. що колись смiливий i духом сильний муж Дорошенко ввiйшов у спiлку з сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима татари виловлюють i засилають у вiчну басурманську неволю православний люд. Християнською кров'ю, немов живою монетою, купля║ собi Дорошенко у басурманського цiсаря милiсть. Кошовий помiтив, що мислить словами листа, якого кiлька днiв тому послав у Чигирин. Правда, не вельми зважають на тi листи гетьмани. Солодощi влади забивають ┐м солоний пах кровi, котра димить перед очима. Думки про багатство потьмарюють розум. Це ж нинi так просто: написав цидулу вiнценосному можновладцю - й ма║ш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й сiл. Так повелося од Виговського, перейшло на Брюховецького, на Юрася Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не менше грiшних перед богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко, проти хоромiв i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким нема║ кiнця-краю. Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та власнi високi уряди. А хто стане в оборону краю, те ┐м байдуже. Сiч сьогоднi злиденна й убога. Той-таки Самойлович розставив по всiх дорогах варту, й вона не да║ хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього з поклоном. Сiч - то поважна сила. Нею сподiва║ться здолати сво┐х супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на Запорожжя посольства. Кожен хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку. Честолюбство гетьманiв - незборна завада до злуки. Кошовий подумав, що колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той трунок мав iнший смак i iншу мiцнiсть. Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi: буйний хмiль молодостi чи слiпа й невтримна во║нна звитяга, котра була прихильна йому? Бажання покласти кiнець руйнацi┐ вiтчизни, стулити ┐┐ якось докупи i захистити од супостатiв! Булава кошового - та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливiсть - давала пити не зверху, а з дна. Й вiдчути тягар одвiту за всiх, марницю та нетривкiсть найповажнiших повелiнь на землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий погляд може стримiти в серцi, як стрiла. Влада - це нiж, який весь час доводиться нести вiстрям до серця. Вона забира║ сон i вклада║ в голову думки, вiд яких скипа║ться мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини, правду вiд олжi. Вiн же не ма║ права помилятися. Бо коли бог покличе до себе, спита║ за все. Це вже буде, мабуть, небавом... А може, той честолюбний вогонь притрусив порох лiт? То ║дина пристрасть, яка не згаса║, а розгоря║ться з роками й заступа║ чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудростi в пiзнаннi. Тодi, принаймнi у власних помислах, людина пiднiма║ться над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Ста║ пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона не вiрить нiкому, бо сама набира║ сили на кровi iнших. Таким людям почина║ здаватися, що просто так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля людського життя. Поки людина молода - вiтрило, з роками - кiтва. "Яка сила штовха║ того хлопця? - зненацька, несподiвано навiть для себе, перестрибнув думкою. - Що привело сюди Симеона?" Та, власне, це вже зараз нiчого не важило. Мало вагу тiльки те, що Симеон принiс з собою: для нього, Сiрка, для всього коша. Для Укра┐ни. Вiн, кошовий Запорозько┐ Сiчi, подав царевичу руку помочi, схилив голову пiд ма║во його благенько┐ непевно┐ короговки. Й цим навертав на себе сто лих. На що сподiвався? Чого допинав? Привести прибiглеця Симеона до корони й знайти в тому вигоду собi? Марниця. Хотiв вiдплатити за наругу, вкинути власних недругiв у переляк, у гнiв, боротися, скiльки стане сили, i погинути, спричинивши неприятелям якомога бiльше зла? Гiрко зiзнаватися, але така злорадна краплина в тому замiрi була. Вiн збагнув це не тодi, а тепер, вичитуючи листи, в яких за погрозою вiдчувалася перестрашенiсть. Одначе то лише краплина. Задля не┐ мав право важити тiльки власним життям, але не вигодами всього товариства, яке гетьманськi посли намагаються зневiрити й посварити зi сво┐м кошовим. Отаман помiтив, що вже змага║ться з днем, неначе з диким звiром, якого гучки ще не пiдняли з лiгва. Пружним рухом вiдкинув лiжника й почав одягатися. В хатцi було холодно, з рота кошовому йшла пара. Лаврiн уже не стогнав, а спав солодко, по-дитячому пахкаючи великими губами, присипаними темно-русим вусом. Грубий подiльський рябчак сповз з нього на до-лiвку, джура пiдтискував босi ноги, намагався сховати ┐х, але не було куди. Сiрко ще раз поглянув на Лаврiна, i раптом його серце заплеснула хвиля жалю та нiжностi. "Що вiн знав у життi? - подумаз. - I що його чека║? Гарячий кiнь, степ, вiдвага?.. Це поки молодий..." Кошовий пiдняв рябчака, тихенько вкрив Лаврiна. Хутко вийшов. У сiнях на кленовiм стовпцевi стояло дерев'яне вiдро з водою i великий мiдний питун, але Сiрко не захотiв умиватися бiля хати, пiшов до рiчки. Нiч ще тiльки вiдступала, а ранок наступав - тугий i пружний, уже вмитий. Помiж низових куренiв, якi стояли не рядочком, як .верхнi - тi творять вузькi рiвнi вулицi, - а врозкид, ще й пообростали за роки прикомiрками, прибудовами, через хвiртку в палiсадi вийшов на берег Скарбно┐. Ранки на Сiчi забарнi, вони довго виплуганюються з очеретiв, блукають у туманi по затоках та прогноях, не швидко розганяють iмлу, але цей, що наставав нинi, линув, неначе на дужих крилах. Смiливо викочувалось iз сiрих верболозiв велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви на теплiшi, м'якшi - веснянi, пiднiмалася легенька пара. Власне, тiльки кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула. Зима була сирiтська, з дощами та сльотами, - скотину не загонили в теплi стiйла, - переступила у весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного Миколу прилетiв перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся i побачив на верболозинi довгi нiжнi сережки. Ще вчора ┐х не було. Гостро пахтiв кущ бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв i не признався. Бруньки ще тiльки набубнявiли, але запаморочливо-гiркий, клейкий запах аж дурманив голову. I Сiрко подумав: скiльки то принад несе весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора - березень перехиля║ться в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн того не бачив. А зараз вловлю║ кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i вода також пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли з берегiв, як завжди. Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони затоплюють плавнi, й тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з сиво┐ каламутi. Тодi озеро Свиняче Море ста║ справдi морем, а Пiдпiльна - найбiльшою днiпровою протокою, й пiдпира║ увесь правий берег, все Козацьке Поле. А нинi повенi майже не було, вода вже вiдступала, залишивши на пiску маленький змiюнець напливу. Свiтанок iшов з плавнiв. З очеретiв, з верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося, димiли, одне чимале пасмо зачепилося за вежу - й нi руш, неначе там його прип'яли вiжками. Синьо, прозоро... вогко, сонно у плавнях, сонно i на душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ верболозу по то.ч бiк рiчки. Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка од купини, - перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити якомога бiльше весняно┐ синяви, а та просинь змивала струп'я з давнiх ран i хилила до думок про дивно влаштований свiт, його та║мницi. Поставити б десь на березi рiчки курiнь, завести пасiку... Сiрко зiтхнув ще раз. Але вже iнакше, бадьорiше - вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь рiчки - верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк Чортомлика - пливли за течi║ю, i бiля них сплескувала риба. Посеред плеса бiлiла пухка хмарина, весняний вир розкручував ┐┐ то в один, то в iнший бiк. Вода була ще каламутна, та┐ла щось у сво┐й глибинi. Вона завжди щось та┐ть у сво┐й вiчнiй глибинi. На березi не було нiкого, тiльки на Глухiй косi ширмувало дво║ козакiв. Обо║ молодi, на голих до пояса тiлах зблискували краплi - тiльки що вмилися, а може, й покупалися, грiлися вiйськовими вправами. Один наступав з палицею, немов iз шаблею, другий боронився палицею, немов рушницею, вiдступав до води. В запалi вони не бачили кошового. Вiн одiйшов за обсипаний довгими золотими сережками кущ верболозу. Вода була студена, студеним було й повiтря - на оголених до лiктiв руках отамана повиступали сироти. А сонце провiщало тепло, й по-весняному тiнькала синиця на гострiй палi валу. Кошовий вiдчув дивне бажання присiсти пiд палiсадом, пiдставити ласкавим променям обличчя, подрiмати. Бо й чого поспiшати, не ворог приступа║. Бог - свiй, може й зачекати. Майнула оскарга на бога, по тому вiйнув легенький вiтрець страху, перехрестився, вiдступився думкою вiд тих сфер. "Старiсть", - подумав ще раз. Але подумав iнакше, нiж тодi, коли тiльки-но пробудився. Вiн таки ще почував силу. Вона грала в м'язах, бо завжди щось м'яв, ламав у руках, йому хотiлося ламати, хотiлося крутостi, змаги, а це свiдчило, що старiсть ще не настала. Вiн не любив нiчого усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету. Любив змагу, проте вiдверту, без пiдступiв, йшов ┐й назустрiч, наперед спиваючи серцем i м'язами ┐┐ шаленство. Вночi йому снилися конi й чомусь часто снилася погоня, од яко┐ втiкав, яка кудись заманювала, з якою потiм рубався в лютому герцi. Зараз вiн вдихав туге повiтря, вдихав плавнi з ┐х весняним клекотом води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала завжди, надто весна в плавнях, вiн чомусь подумав, що зiп'║ ┐┐ всю. Це не були сутяжнiсть i скареднiсть старостi (либонь, саме тому й почувався гарно), вiн не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати й спивати по краплi, просто це був свiтлий порух серця. Такi порухи нинi навiдували його не часто. Сiрко подумав, що недавня раптова кволiсть - звичайна весняна млявiсть, пiдкорення веснi, ┐┐ ще приспанiй, не розбурханiй силi. А може, й зовсiм iнше, може, йому хотiлося ухилитися вiд осоружного дня. Вiдав - не ухилиться. Мислено збирав себе на силi й споко┐. Пересiвав думкою слова, якi почу║ сьогоднi, намагався наперед стру┐ти ┐х гiркоту, аби потiм у розмовi не обпалити душу, й почував, що не може перемогти себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крiзь перев'язь на ранi. Мабуть, подумав, треба пiти до церкви та дослухати утреню. Зм'якшити серце молитвою, порадитись з богом. Хоч увечерi поклав - до утренi не йти, не прихиляти себе до сумирностi: до того ж не хотiв дочасу зустрiтися з послами. Тому й сказав паламаревi, аби не будив. Вертався не в крайню хвiртку, а в сусiдню - всiх ┐х прорубано до води вiсiм - ступив у не┐ в ту мить, коли з крайньо┐ iз рушником у руках вийшов Лаврiн Перехрест. Трохи присоромлений тим, що проспав кошового, джура шукав його. Проте шукав не шпарко. Лiниво потягувався, розглядався, його високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло яснiло споко║м, по губах проковзувала умiшка. Вiн пив весну на повнi груди, для нього вона вже була теплою, - груди йому грiла надiя - близька й далека. Кошовий хотiв погукати Лаврiна, та в останню мить передумав. Дивився на запозiханого джуру, посмiхався. Хотiв вiдгадати: повернеться Лаврiн досипляти чи побiжить по березi шукати його. Лаврiн не повертався до куреня i не пiшов берегом. Стояв, приклавши долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно мовби заворожило козака. Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме отако довго. Чудний трохи його джура. Адже ж рiс на бiдi та водi, все дитинство перетолочене, обвiшане старцiвськими торбами. Матерi майже не пам'ятав, батька - теж, он i дядько Мокiй Сироватка вдачi зовсiм iншо┐: де пролетить вiтром, а де проповзе на черевi, де одгризеться, а де одлеститься. Привiз його Сироватка десь iз польсько┐ сторони з ляським католицьким хрестиком на ши┐ (через те й Перехрест, про всяк випадок хр