отири грошi i хлiбину, за iм'я новонародженому - грiш, за освячення хати - коробку жита, за поминальний сорокоуст - двi коробки i десять крашанок, а йому належать всi жита за цариною з усiма птахами i всiма та║мницями, всi луки i всi небеса. Гетьман постояв ще трохи, а тодi кивнув парубковi i вийшов з церкви. Ступав по стежцi й знав, що парубок iде за ним. Зупинився на горбi, заклав за спину руки. Розчулення минуло. Але не треба легковажити власними почуттями. Ще раз оглянув хлопця. Лиха одежина, дранi чоботи... Убоге, некрасиве, смиренне створiння, а погляд жадiбний, зацiкавлений, з вiрою. Якщо такого повести за собою - пiде в огонь i воду. Вивести в люди - i буде вiрний до кiнця. Тiльки треба запалити те серце, розбудити, кинути в нього iскру. Одне, либонь зрiднi цьому, запалив. Пiдiбрав старченя, що пасло овечки за пришви, й вiддав у бурсу. I хоч воно не довчилося, чогось там нако┐ло й з бурси втекло, сплачу║ борг i нинi. I сплачуватиме довiку, бо гетьман да║ йому новi й новi позички. Однi да║, iншi обiця║. Тепер той парубок на Сiчi. Так. треба брати сирiт. - Як тебе звати i яке в тебе прiзвище? - суворо запитав гетьман. - Гуком прозивають, а звати Ждан. - Чому - Ждан? - Дивиться недовiрливо. - Не знаю. Батьки так нарекли. - I де тепер вони? - Померли. - Коли? - Давно. - Чого я повинен витягувати з тебе слова, як горiхи з чужо┐ кишенi. Розказуй. Парубок почервонiв, аж зникли прищi на обличчi. - А що розказувати? Жили ми десь на Репешках. Я вже не знаю й де. Куток тiльки пам'ятаю. Батько чумакував. Одного разу прийшли до двору самi воли. Без батька. А тодi пiдскочив до ворiт чорний фургон, вилiзли з нього якiсь люди в смолi, забрали воли i воза. Матерi переказали, буцiм чумна була хура i ┐┐ спалили. А батько, мовляв, помер у дорозi. Одначе люди кажуть, що батька десь прибили, а воли i воза загарбали. - Хто? - гетьмановi очi зблиснули мiдно. - Не знаю. Кажуть так. Тi║┐ ж осенi сталася пожежа, од блискавицi згорiло двадцять три хати. I наша також. Корова тiльки й залишилася. Ряба була корова, гула, без одного рога. Сидимо ми з братом посеред двору, хати нема║, хлiва i клунi також, а корова сто┐ть i нам руки лиже. Оце пам'ятаю. - Брата Митрофаном звати? В Жданових очах сяйнув подив. - Ви зна║те Митрофана? - Я все знаю, - коротко одказав гетьман. - Розказуй далi. - Оце i все, - стенув гострими плечима Ждан. - Мене забрала тiтка. А в не┐ само┐ семеро. Через два роки вона померла - й дядько вигнав мене на вулицю. Я вернувся сюди, пас громадську череду. Теперечки ось найняв мене отець Дементiй. Брат - на Сiчi. Передавав якось уклiн через запорожцiв, кажуть, писарю║ там. - Останнi слова мовив майже хвастовите. - Я його оддав у науку, - сказав Самойлович. - Тiльки вiн не вельми шанувався. - I вперся прямим, як ратище, поглядом парубковi в груди. - А ти шануватися вмi║ш? - Якщо не кривдять, - крутнув ши║ю парубок. - Гордий... - кинув гетьман, але без насмiшки. Смиреннiсть i гордiсть дивно по║днувалися в хлопцевi. - Я - козацького роду, - i знову почервонiв. - Знаю. Одначе з того тобi хлiба не ┐сти. Хочеш до мене в челядники? Не сюди - в замок. А там - буде видно. В мене ниньки нема║ свiчкаря. Свiтитимеш свiчки, готуватимеш плошки, навчишся палити вогнi фейерверковi. А звiдти й до гарматно┐ стрiльби близько. А може, сягнеш яко┐сь iншо┐ науки. Очi хлопця свiтилися захватом, вдячнiстю i недовiрою. - Прийдеш у понедiлок до управителя, Климентiя, скажеш, що я тебе покликав. Хлопець щиро подякував, але руки не поцiлував. I це також сподобалося гетьмановi. "Один - на Сiчi, другий - тут, - вiдмiтив у думцi. - Не кепсько". Й похвалив себе. Брав хлопця з пота║мною метою, а ще через те, що захотiлося йому зробити добре дiяння, яке завжди було б перед очима, вiн мовби спокутував тим дiянням грiхи, заспокоював совiсть. При║мно буде щодня зустрiчати людину, яка дивитиметься на тебе захоплено, такi молодики стають вiдданi душею i тiлом, на них можна покластися в найважчу хвилину. А ще цей хлопець чимось нагадав йому власних синiв, Семена i Григорiя. Вони - ген-ген, аж у пiвнiчнiй станицi. Щомитi засвiдчують там сво┐м мешканням гетьманову вiрнiсть царевi. Найменший, Якiв, поки що бiля батька. I обидвi дочки також. Дочки - то його розрада, принаймнi поки недорослi. Либонь, тiльки вони не бояться батька-гетьмана, вловлюють сво┐ми серденьками його приязнь, i те особливо при║мно Самойловичу. Отож робив добре дiло й мовби замовляв перед всевишнiм слово за синiв. Семеновi, старшому, вiддасть у спадок Седнiв. Разом з полями, гаями, конями-змiями... i з оцим хлопцем. Гетьман усмiхнувся у вуса (бачив, що та усмiшка сподобалася хлопцевi), повернувся й пiшов. Крокiв за двадцять оглянувся. Парубок стояв посеред бiлого, сизого, чорного мерехтiння. Вiн годував голубiв. М'яв суху проскуру й кришки сипав на землю. А голуби злiтали з низенького бабинця, сiдали йому на плечi i голову, клювали просто з руки. Нужденна церква стояла за його плечима. "Попик або надто совiсливий, або дурний", - несподiвано перекинувся думкою на священика. I в ту мить згадав рiдного брата, Мартина, протопопа роменського. Мартин... той мудрий. Може, аж занадто. Скарги на нього приходять частiше, нiж привiти од самого Мартина. Ма║тностей ма║ бiльше, нiж лубенський полковник. Попи й дяки в нього продають по базарах тютюн i горiлку, у кожнiй чумацькiй валцi, яка йде в Крим по сiль, ║ пара i його сивих, або муругих, або перистих. А цей попик... "А як би вiн одважився у мо┐х володiннях..." - засмiявся вдоволено. Гетьманське подвiр'я-за високим парканом, врiвень з парканом - тесовi ворота, бiля яких дрiма║ сердюк з охорони, пiд'┐зд до будинку - пiвкругом, дорiжка обсаджена в'язами. Будинок - на два ганки, переднiй низенький i широкий заднiй, високi, вузькi сходи збiгають на галявину, за якою почина║ться ставок. Довкола ставка - розкiшний сад, там любить вiдпочивати гетьман. В кутку за ворiтьми перемовлялося дво║ челядникiв. Гетьман нахмурився: про що вони можуть говорити? Це пiдозрiло. Бiля ганку з шапкою в руках на нього чекав седнiвський вiйт Гнат Мирилко, маленький чоловiчок з великою, лобатою, клинцюватою головою, хирлявий, але дошпетливий i розумний. Мирилко довго вклонявся, ходив окалясом, запевняючи, що зроду не одважився б потурбувати гетьмана, коли б не нагальна справа. - Що там? - обiрвав Самойлович, бо й справдi не хотiв руйнувати елегiйного строю душi, який оповив ┐┐ пiсля мандрiвки до рiчки та вiдвiдин церквицi, чимось схожо┐ на ту, у якiй правив його батько i в якiй сам запалював свiчки, коли, бувало, нездужав свiчкар. - Але одразу ж трохи м'якше: - Щось ско┐лося? - Подумав, що вже багато лiт уряду║ високо, а влада робить людину крутою i похмурою. Помiчав це за собою, гнуздав власний норов. Завважив i щойно. Вiйт - людина маленька, але потрiбна, справно викону║ всi повелiння, справно повiда║ про все, що дi║ться в Седневi i доокiл. Осмикнув себе й розгнiвався ще дужче: клята звичка, так вiн i проживе, догоджаючи всiм - великим i малим. Та вони мають злизувати порох з його чобiт, ще й бути вдячними за те... За хвилину ще раз пересвiдчився, що вчинив правильно, приязнiше повiвшись з вiйтом. Той мiг i не доповiдати про лиху притичину, яка ско┐лася в мiстечку, одначе оповiв, бо справа стосувалася Хiврi Дiгтяренчихи, тi║┐ само┐ вдови, яка не хотiла продавати Самойловичу (самому Самойловичу!) луку iз Зеленим Допливом. Щоправда, про його перемови з удовою не знав нiхто, вiв ┐х гетьман з Дiгтярен-чихою вiч-на-вiч... Отже, треба зробити два висновки: ще пильнiше стежити за будь-якими власними перетрактацiями i приохотити Мирилка, позаяк дiйщлий i тонкий розумом. - За┐здила баба свого приймака, Пилипа, та так за┐здила, що той аж загнувся. - Мирилко од перших слiв вплiтав у свою розповiдь певну - темну - барву, i гетьман зрозумiв, що той розповiда║ йому все неспроста. Й махнув рукою, запросивши вiйта сiсти. Вони посiдали просто на широкi приступцi ганку (метка челядниця в миг ока на гетьманiв покив застелила сходинки квiтчастим лiжником), i Мирилко повiльно, мовби спогадував щось iз далеких лiт, повiв розповiдь. - Пилип хоч i сiчовик, а чоловiк плохенький, сумирний, вона попирала ним гiрше, нiж челядником. Бувало, i спати в хату не пускала, i ┐сти не давала. Вiн здебiльшого з наймитами ┐в. А спав бiля коней. Якось був коросту захопив, то вона: "Стань у дощ пiд ринву, дощова вода хворобу зми║". А ще ж тiльки провесiнь, вiн послухав ┐┐, в нього й вступила застудна хвороба. Тодi вона питва якогось дала, вiн же не випив, а вилив, собака полизав i здох. Хотiла згладити його з свiту. Багатство все в не┐, а в нього одна пуга у вузликах. Та й вона, траплялося, по ньому ж i ходила. Мокне у зрiзi пуга - уже всi знають, що Хiвря сердита на Пилипа. Лиха жiнка, вона й Дiгтяренка загнала на той свiт.Так то ж був хазя┐н i хоч iнодi - все ж учиняв щванку та давав ┐й здачi. Врештi Пилиповi урвалося терпцю, й вiн сьогоднi вдосвiта осiдлав коня крiпенько, сам сiв гарненько та й потягнув до себе на Сiч. А Хiвря сочила, не встиг Пилип за ворота ви┐хати, як вона крикнула на гвалт наймитiв. Тiльки ж нiхто з них на тi лови не зголосився, один Пархiм, удвох з Хiврею вони й застукали сердегу у лозах бiля Якимового броду. Що там ско┐лося, вiда║ тiльки бог, а Пилиповi голову провалили, поки довезли на возi, вiн i упоко┐вся. Тепер Хiвря каже, що то Пархiм потяв Пилипа каменюкою, а Пархiм божиться, що тiльки стягнув Пилипа з коня. - Вiйт прокашлявся й докiнчив: - Пархiма я завдав у секвестр, а сам оце прийшов до вашо┐ милостi. Гетьман слухав старосту, а сам дивився на пишний квiтник, що розкинувся попiд низеньким рiзьбленим штахетником. Червонi й рожевi пiвонi┐ хилили долу важкi суцвiття, зблискували пiзньою росою сережки ("розбите серце"), i шовкова трава стелилася гетьмановi по душi, вже поверх тих непри║мних справ, про якi доповiдав Мирилко. Але саме вона й прошелестiла йому, що справа не така вже непри║мна. - Добре зробив, - врештi мовив гетьман. А думка побiгла-побiгла, звершила коло й вернулася назад. За одну хвилю Самойлович побував подумки бiля Якимового броду, побував на луцi, де впада║ у Снов Зелений Доплив i погомонiв з Дiгтяренчихою, вiн ще не виважив усього до кiнця, але план у його головi уклався сам по собi. "Треба не забути вiйта", - майнуло наостанку. А вголос сказав: - Приведи ┐х обох до мене. Гетьман не одразу пiшов до поко┐в, якийсь час ще походжав по саду. Сад - молодий, огороджений високим парканом iз хвiрткою, яка замикалася на гвинтовий замок. Вона вела на господарський двiр. Там - корiвник, свинарник, пташник - усi критi гонтом, а далi, ще за одним парканом, - хлiви i клунi, повiтки й стодоли. Гетьман любив споглядати через лiщинове пруття за годiвлею птицi: як давляться послiдом ненажерливi качки, як поважно йдуть до корму гуси, як отетерiло кидаються на всi боки iндики, .лопочуть крильми цiсар-ки та кури, як спускаються згори, кружляючи, голуби, а з ними дикi горлицi. Вони теж, хоч лiтають по лiсi, його. Iнодi й сам кидав жменю зерна, i голуби вихрили довкола нього, а вiн стояв серед того ма║ва. Любив слухати,, як хлебчуть бурду (ма║ й тут свою винницю) воли i свинi - то ж таки його воли i його свинi. I жив на подвiр'┐ велетенський рябий когут, дуже б'ючий, якого боялися всi челядницi i навiть челядники. Пiдбiгав ззаду непомiтно й боляче клював у литку. Його перiщили лозиною, аж випадало з крил пiр'я, а вiн налiтав i гоготав, а потому переможно кукурiкав: "Я його перемi-i-iг". Когута не рiзали, бо знали - його любить гетьман. Одначе сьогоднi не пiшов туди. З господарчого двору долiтав гомiн, дерев'яне калатання, брязкотiння. Там на всю потужнiсть працювала новенька, на п'ять робочих i два загiрних казани, винниця (ще вчора стояло сорок бочок молодого солоду) й коптильня, медоварня та пивоварня, там упрiва║ тридцять душ наймитiв: солять, коптять, переливають, сiчуть, рiжуть - готують на┐дки та напо┐ для гостей. За кiлька днiв - престольне храмове свято, при┐де вiтати гетьмана з свiтлим празником генеральна старшина, хочеш не хочеш, мусиш садовити за столи - такий звичай. Але й про те зараз не думав гетьман. I прогнав нiмця-ескулапа, який крутився перед очима: звечора в гетьмана пекло в боцi, й той хотiв зробити припарки. Самойлович снiдав i думав-продумував наперед розмову з вдовою. Йому прислужувала одна iз челядниць - Палажка, мовчазна й похмура. ┐й однiй довiряв - не отру┐ть, - хоча й не вельми охайна i нового панського штибу не зна║. На снiдання була червона риба, гречаники, смаженi в'юни, мнишки з сиру - все те запивав пивом, наливаючи його з бiло┐ носатки iз позолоченою ручкою. Страви смакували, не-згледiвся, як ум'яв двi сковороди млинцiв. Повiв оком на Палажку - скiльки разiв казав, щоб не пiдкладала. Гетьман повнiв, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткi, густi вуса, примастив ┐х пивом i пiшов до мало┐ свiтлицi. Та свiтлиця - для простих прийомiв, там дешевi сiрi шпалери на стiнах, лавки, вкритi рядняними налавочниками, дубовi ослонцi, липовий стiл без обруса, з двома каламарями, на божницi iкони в простому обкладi. Балачку вiв сам. Навiть вiйта не запросив до свiтлицi. Першим став перед ним Пархiм - низенький, схожий на цигана чоловiк у сiрiй свитi i драних чоботях. Вiн розповiв, як покликала його Хiвря, як вiн сiв на коня охляп, а Хiвря сiла на другого, прихопивши з собою вила-трiйчата, як Пархiм наздогнав у лозах Пилипа, скочив на землю, хотiв притримати Пилипо-вого коня, але Пилип ударив коня пiд боки, й кiнь вирвався, проте Пархiм устиг вхопити Пилипа за ногу, й той упав на землю й почав одбиватися, й тодi пiдоспiла Хiвря, й Пилип банiтував ┐┐, вигукував, що вона вiдьма, суча дочка, й казав iншi ущипливi слова, а Хiвря собi байодила Пилипа, а тодi Пилип плюнув у ┐┐ бiк, а Хiвря вхопила каменюку, що валялася пiд ногами, й ударила Пилипа по головi. А вiн, Пархiм, тiльки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втiк. - I не цiлив у Пилипа каменем? - запитав гетьман. В Пархiмових очах чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очi гетьмановi й дрiбно-дрiбно хрестився. - Не цiляв, не бив, нiяко┐ шванки не завдавав, тiльки тримав за ногу. - А якщо доведеться дати вивiд на животворнiм хрестi? - ледь примружив очi Самойлович. - Дам. Дво║ осавулiв вивели Пархiма. Гетьман наказав впустити Дiгтяренчиху. До поко┐в зайшла лiтня, огрядна молодиця в зеленiй керсетцi, картатiй плахтi, жовтiй намiтцi, червонолиця, iз залишками не до кiнця облетiло┐ вроди. п┐ зеленi, трикутнi очi неспокiйно бiгали, в них схлюпував страх. Одначе вона задзигорiла, заторохтiла, не давши розтулити рота гетьману. - Вiн обiкрав мене. Забрав коня, забрав грошi... - Кажуть, грошей при ньому не знайшли, - все ж втиснувся в ┐┐ мову Самойлович. - I сiдло, й iншу збрую; i свита, i чоботи, i шапка - все на ньому мо║... - Кажуть, вiн при┐хав до тебе на конi, - з притиском мовив гетьман. - Який там кiнь... Патика. Вiн здох ще тi║┐ весни. I сам вiн... Тiльки ханьки м'яв... П'яниця й нецнота. Гетьман мовчав. Давав препоганiй бабi викричатись. Вона галасувала довго, упослiджувала вже мертвого приймака. Галасувала зi страху. Гетьман це добре бачив i, коли нарештi Дiгтяренчиха вмовкла, сказав: - Нехай i так. Але хто ма║ право полишати людину душi?.. - Пилип ударив Пархiма, а Пархiм його... - Чим? - Каменем. Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хiврi вiдхлинула вiд обличчя кров i посинiли губи. - I ти складеш об цiм присягу на святому хрестi? Дiгтяренчихою тiпнуло, й аж тепер сiла на ослiнець. Просто перед нею на стiнi висiли iкони, вона боялася звести на них очi. Надто ж на картину страшного суду. Гетьман усмiхнувся в думцi: ту картину наказав повiсити саме тут. - Складу, - прошепотiла ледь чутно. - А якщо заприсягнеться й Пархiм? Дiгтяренчиха зронила руки. Очi ┐й округлилися, губи затрусилися, i ┐х перекосило, повело вбiк. Хотiла щось вимовити й не могла. - Такий гожий ранок був сьогоднi, - розмiрковував уголос гетьман. - Я ходив на луку, на сiна сво┐ дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хiвре Дiгтяренчихо, не продала менi його. Там можна поставити добрi млини. Збира║шся покласти гребельку? - Менi тепер... гребелька на той свiт. - По Хiвриних щоках текли сльози. - Чого ж так, - розважливо мовив гетьман. - Не поспiшай. Може, той Пилип сам упав на камiнь? Вiн же падав з коня? Пархiм його цупив за ногу? - Падав... - Дiгтяренчиха ще нiчого не розумiла. - Ось так... Посидить Пархiм у секвестрi, охолоне, пригада║, як дiло було. Ма║мо на те час. А нинi я хочу погомонiти про луку твою, яка врiза║ться в мо┐ сiножатi. Одна твоя, ║дина... Хiвринi очi засвiтилися надi║ю. Зрештою збагнула, яку кладку стеле ┐й гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якiй можна врятуватися. - Берiть ┐┐, ваша милiсть. I луку, i доплив... - Нащо ж так, Хiвре, - примружив очi Самойлович. - Я не грабiжник... - Я... вам... дарую... - ... I дармiвщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу... * * * Увечерi у малiй свiтлицi гетьман переглядав ма║тнi справи. Перед ним стояли двi дерев'янi рiзьбленi скриньки, наповненi паперами, а збоку ще одна, мiдна, з льодяниками, а також карафка з солодким вином. Гетьман любив поласувати, хоч i приховував свою пристрасть. Одначе сьогоднi вiн посолодив душу й без льодяникiв. Ну що б, здавалося, та нiкчемна лука? Скiльки ┐х у нього, скласти докупи - конем не об'┐деш за день. А от стримiла йому колючкою пiд нiгтем, i сьогоднi врештi вiн ту колючку вирвав, виколупав. Гетьман дiстав зi скриньки перев'язану зеленою стрiчкою паку паперiв, розв'язав, розiклав ┐х вiялом, наче карти, шукав, куди прилаштувати новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тiй колодi була грамота, де чорним по бiлому написано: "Божою милiстю ми, пресвiтлий i великий державний государ, цар i великий князь Олексiй Михайлович всiя Велико┐, Мало┐ i Бiло┐ Русi самодержець (i далi за титулом), пожалували ║си у вiчне володiння за вiрну службу гетьмана Малоросiйського Iвана Самойловича мiстечком Седнiв з угiддями, урочищами, лiсами, луками, рiчками i черню, яка ма║ чинити пану послуженство, з тим, щоб нам, великому государю, служив многi┐ годи з великим старанням, i стверджу║мо цим царським листом в укрiплення i утвердження того, що йому дано". Гетьман поторкав руками велику жовту печатку, ще раз пробiг очима по паперах i врештi прилаштував до мiсця новеньку купчу. Тепер цi папери можна зв'язати й бiльше не розв'язувати. Вiн так i зробив - поклав ┐х до скриньки, замкнув ┐┐ маленьким золотим ключиком i поставив до велико┐ скринi, ошпуговано┐ залiзом. Вкинув до рота льодяника й пiдсунув до себе другу маленьку скриньку. Тут лежали дарчi грамоти, писанi вiд його iменi. Поклав перед собою одну, мовчки перечитував, смоктав цукерку, та враз скривився й виплюнув ┐┐ просто пiд ноги. Цукерка гiрчила, як i грамота. "Його iмператорсько┐ величностi Вiйська Запорозького обох сторiн Днiпра гетьман Iван Самойлович. "Ознаймову║мо цим нашим писанням, кому про те вiдати належить, особливо пану полковниковi ┐хньо┐ царсько┐ пресвiтло┐ величностi нiжинському, обозному суддi, осавуловi i всьому старшому i меншому товариству: суплiковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило, просячи ласки нашо┐ про надання села Процьки з двома греблями i всiма приналежностями в полку Нiжинському для лат-вiйшого дому свого виживлення, а також хутора Барсукiвки з сiножатями по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи, а також лiс Припутнянський. Тодi, давши проханню поiменовано┐ особи мiсце i бачачи його до нас, рейментарiв, зичливiсть i давнi у вiйську заслуги, i до таких же оного заохочуючи в даний час, одда║мо йому село Процьки, а також хутiр Барсуки з сiножатями по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи, а також лiс Припутнянський з ласки нашо┐ рейментарсько┐. Вiдаючи про таку нашу волю, аби нiхто зi старшин, яко i'чернь, з одбирання означених сiл i урочищ поiмснованiй особi жодно┐ найменшо┐ перешкоди не чинив, а вiйт тамтешнiй з належними тяглими вiддавав послушенство, сим листом нашим вiру║мо. Писано в Седневi, року божого 1674 iюня, 6 дня". Чого ж пригiрчила гетьмановi ця грамота? Хiба мало написав таких? Писано ┐х у генеральнiй канцелярi┐ по кiлька на день. Всi гетьмановi родичi отримали ма║тностi. Не забував вiн ┐х i далi. Родаки - то таки родаки, стоятимуть за тебе до смертi. Одначе доставала такi грамоти й iнша старшина. Але ця особлива. Надто пригiрчили Самойловичу слова про вiйськовi заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман вперше зважився облягти Чигирин i надiйшов туди з вiйськом; одного ранку, коли гетьман ще опочивав на пуховиковi у похiдному лiжку, наметом раптом двигонуло, аж затрiщала велика тичина, а далi пролунав дикий, верескливий голос: "евалт, рятуйтеся, хто в бога вiру║, татари". Гетьман так перепудився, що не мiг знайти виходу з намету, його вивiв звiдти i пiдсадив на коня оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на той час свiтла чи темна сила. Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Вiн один знав про той недишкретний Самойловичiв маневр i мовчав, одначе всiм сво┐м виглядом показував, що пам'ята║ все. А тим часом засипав гетьмана листами, випрохував усе новi й новi урочища та села. Цьому треба покласти край, подумав гетьман. Але як? Послати його на якусь факцiю, з яко┐ нема║ вороття? Треба все добре обмислити. Спомин про той ранок завдавав гетьмановi неймовiрного сорому i болю. Гетьман не був таким уже боягузом, те сталося з несподiванки, зi сну. I скiльки-то прикрощiв може завдати людинi, - подумав гетьман, - якась випадковiсть, спомин про безглуздий вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а вiн же стримить у пам'ятi, як гострий цвях у пiдошвi, й муля║, ятрить. I ятритиме, доки не позбудеться злощасного свiдка. Останнiм клопотом гетьмана на сьогоднi був лист до московського царя про Сiрка. Кошовий отаман просив у Олексiя для Запорозько┐ Сiчi слободу Мерефу. Про це Самойловичу донiс вiрний чоловiк iз Запорогiв. Таке прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Сiч одне село, а тодi почнеться - дай друге, дай трет║... Здавалося, що там одне село - крапля. Крапля живо┐ води для спраглого велетня. А щоб пiдказати царевi спосiб до вiдмови, написав: "Такого нiколи не було, щоб Сiч Запорозька слободами володiла". Обв'язав листа стрiчкою i засургучував власноручно. Завтра вiддасть його кур'║ру. А щоб кур'║р не ┐хав упорожнi, долучив до того листа ще два, в яких просив собi у володiння село Хрущi i мiстечко Ямпiль. Упоравшись зi справами, довго сидiв непорушне, пiдперши рукою голову. Його втомили клопоти, втомили довгi манiвцi, якими щойно пройшов. Хотiлося шляхiв коротших - до серця, хотiлося добро┐ бесiди i приязнi. Того давно не знав. Усi мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тiльки. Нi жiнка, нi дiти нiколи не запитають, як йому живеться, як ма║ться. Неначе вiн з каменя, а не з живо┐ плотi. Вже й старшина, з якою кiлька рокiв любiсiнько бенкетував, почува║ться з ним не на однiй нозi. Сам по собi завiвся порядок, що вони встають, коли вiн заходить. Спочатку хотiв вiдмiнити той порядок, а потiм передумав. I врештi залишився сам. Й чи не вперше так щемко вiдчув свою самотнiсть, але на те вже розради не мав. Ламати усталений лад не випадало. * * * Ждан зайшов на подвiр'я, зупинився. Звiдси було видно шмат сiрого поля, i зелену смугу лiсу, i золотавi копицi хмар над лiсом. Сонце просвiчувало ┐х наскрiзь, здавалося, там iде дощ. I поле, i лiс, i хмари-копицi вабили до себе, нагадували, що свiт широкий, не зiйшовся клином на цьому горбi, над цi║ю рiчкою, хоч якi вони чарiвливi та гарнi. З глибокого, похмурого колодязя витягнув цебер води. Коли тягнув, старий, горбатий звiд скрипiв i похитувався, нiби мав ось-ось упасти. А може, i впаде. Тут все у ветхiсть приходить, все пада║. Убога церква й убога хата, одну половину яко┐ займа║ дяк, а в другiй шпихтiр для калiк i сирiт. Дяк сам убогiший за деяких старцiв. Ще й ледачий i трохи п'яничка. Зируженими од сонця очима Ждан повiльно обвiв подвiр'я, неначе бачив це все уперше... Рублена хата з сiньми без горища - стiни обмазанi глиною, дощi та сльоти глину оббили, й вони свiтять лозовими ребрами, у сiнях ступа i дiжка без дна. В хатi таке саме убозтво... Судник, а на ньому три полив'янi миски, жердка, скриня, що воднораз править за стiл, пiч, на якiй кашля║ дяк, а йому окселенту║ в пiдпiччi порося з одмерзлим хвостом. Найбiльше хатн║ багатство - уламок венецiйського дзеркала, яке розбилося в гетьманських палатах, - дяк не пропив той уламок, бо вмазаний у стiну. Бiля хати - хлiв i погрiбник, вiд двору - стежка до низинного городчика, де зеленi║ велетенська грядка цибулi i де жодного разу не зацвiв мак. Ждан прип'яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. I щось випросталося, рвонулося в ньому самому. "Як же я тут жив?.. Мерщiй, мерщiй звiдси..." I аж засмiявся без голосу, й аж притупнув цибатими ногами в полотняних штанях, i подумки вклонився гетьмановi. Якi ж то добрi крила занесли його до ┐хньо┐ церквицi! Та в ту мить в його головi майнула iнша думка, i щось прихололо в душi, й помалiла радiсть. Щось його стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про те, що тут нехай i голодна, а все-таки воля... Прокотилася в пам'ятi глухою луною чутка про гетьманову неласкавiсть, захланнiсть... Може, не йти? Може, залишитись тут? Злорадно усмiхнулася бiльмом ║диного вiкна дякова половина хати. Зацвiрiнчали горобцi пiд стрiхою i один по одному похуркотiли крiзь дiрки в сiни. Ждан стрепенувся. Видався сам собi горобцем, який шука║ шпарини. А вiн таки не горобець! Отож мерщiй звiдси в широкий свiт на бурхливу бистрiнь життя. РОЗДIЛ ШОСТИЙ Татари рушили на Укра┐ну, коли заполовiли жита. Кримська орда злучилася з бiлогородською й, учинивши по малiй водi переправу пiд Джанкерменом через Днiпро, вийшла до Днiстра й стала табором пiд Сороками. Малi ватаги шарпали Подiлля, калга-солтан з ногайцями врубався в Польщу, а польське вiйсько i не збиралося заступати йому шлях. Козакам Тавинського чамбулу - роз'┐зду - вдалося добути язика з ханського почту; це був татарин, який носив за ханом пипку з тютюном, а що служба та легка, а пахолкова голова не забита клопотом, у нiй трималося багато почутого в ханському наметi. Загубивши пипку, татарин не хотiв загубити голову, виповiв усi та║мницi козакам. Вiд нього довiдалися, що орда наводить пiд Сороками мiст через Днiстер, по якому мають пройти султан та вiзир iз турецьким вiйськом, що цього лiта вони повоюють Укра┐ну та Польщу, перезимують у Ки║вi, а наступно┐ весни рушать далi. Йде турецьке вiйсько од Бендер на Яси, посува║ться поволеньки, бо ма║ великi тяжари - везуть гармати та iншi вiйськовi причандали. Це, либонь, уперше доправляють запаси на возах, а не на верблюдах. Татарин повiдав: вiйська в султана стiльки, що земна твердь перехиля║ться на той край, з якого воно йде, там незлiченно народiв i племен - не вистачить на руках i ногах пальцiв, щоб усi перелiчити. Вони йдуть пiшi i ┐дуть на конях, одногорбих i двогорбих верблюдах, навiть були слони, але вони чомусь поздихали, вступивши в козацькi степи. Проте в який бiк покаже пiд Сороками перстом султан, татарин, не знав. I ще вiн сказав, що з Криму пiшла не вся орда й що в Очаковi чекають на турецький флот iз сипаями. Сiрко наказав укласти з татаринового зiзнання листа й одправити в Москву. Пiвнiчну столицю охопила тривога, там готувалися до велико┐ вiйни, споряджали вiйсько, в мiстечку Путивлi будували хороми для царя. Звiдти вiн мав повести во║нну кампанiю. А тим часом указав Самойловичу й Ромодановському виступити назустрiч турецькiй армi┐. Гетьманське та стрiлецьке вiйсько пiдiйшло до Днiпра й, довiдавшись, що турки та татари далеко, переправилося на правий берег та обложило в Чигиринi Дорошенка. Самойловчч сподiвався пiд цю веремiю забрати в того 6улаву й стати гетьманом обох берегiв Днiпра. Бо хоч навеснi йому здався ставленик польсько┐ сторони Ханенко, а з ним десять правобережних полковникiв i в Переяс лавi було скликано раду, на якiй Самойловича проголошено гетьманом обох берегiв, Дорошенко тi║┐ ради не визнав i булави не оддав. Запорожцi теж мали ┐┐ за нечинну, казали, що гетьмана обирали не за вольностями й правами Вiйська Запорозького. Сiрко вимагав скликати раду в долинi Росави, широку ii вольну, як за батька Хмеля, аби вона навiчно проголосила одного гетьмана для Укра┐ни. На те не схилялися нi Самойлович, нi Дорошенко, як не схилялися ранiше Виговський, Брюховецький i Хмельниченко. Коли Сiрко починав думати про те, йому в пам'ятi спливала притча про батька, який залишив синам хату. Велику та свiтлу хату - на двi половини. Замiсть того, щоб порядкувати в нiй ладком, сини виривали один одному чуби, хапали один одного за горлянки, мовляв, на мо┐й половинi кращi порядки, пiддайся менi. I розсипали в бiйцi жар iз печi, хата горить, але вони чубiв не випускають. ...Гетьману й старшинi - клопоти великi, державнi, аби втриматись на високих урядах, аби повоювати один одного; козакам - клопiт дрiбний: спорядити вiд кожних п'яти дворiв на вiйну вояка. Вiйськовий риштунок пiдскочив у цiнi неймовiрно, i впали цiни на хлiб, полотно та дьоготь. За iнших часiв частину обладунку брав на себе гетьманський двiр, нинi ж мали сутужити тiльки пiдпомiчники. В городових полках на базарах та ярмарках люди гомонiли, що гетьмана Самойловича ┐м не треба, бо ж побiльшала компанiйщина та iншi побори, стало гiрше, як за Демка Многогрiшного; дорошенкiвцi ж, де стацiя, а також млинова й компанiйська подать були такi ж високi, як i на лiвому березi, волiли пiддатися Самойловичу. До того ж ┐х вiдлякувала татарська протекцiя, за яко┐ не завжди зна║ш, хто ти: союзник чи бранець, i вабила спiлка з ║диновiрним росiйським'людом, при якiй, либонь, вдасться оборонитися. Самойлович порiшив: настав час здолати свого останнього ворога. А тодi добере способу заткнути свавiльнi пельки. Загнузда║ Сiч, скрутить ┐┐ в рiг баранячий. Вiзьме в облогу зусiбiч - жоден безштанько туди не пробереться, не опереже сухореброго стану шабельтасом. Взяли в облогу Чигирин, поставили гармати й кидали ядра зi ста гармат. Але вельми мiцна Чигиринська фортеця на крутiй горi, опоясана трьома рядами ровiв, наповнених водою з Тясмину, у ровах списи й стрiли, сталевi луки й кiлля, а по схилах рогатки, щити та iншi смертоноснi мудрацi┐. Всi приступи розбивалися об фортецю, як хвилi об камiнну забору. Спалили нижнiй посад, та й потому. А в степу по той бiк Тясмину вже кружляли татарськi дозори. Все те було достеменно вiдомо запорожцям, тiльки не мали розгаду, яким шляхом пiде султан i для чого в Очаковi збира║ться флот. Певно, то буде друга хвиля, котра пiдiпре першу. Галери пiднiмуться Днiпром до порогiв, сипа┐ обкладуть Сiч, аби не мати в тилу потужного ворога. Сiчова рада порiшила поки що з Сiчi не виступати, а тим часом спорядити з полковником Савою загiн пiд Чигирин, аби вчинили розвiдку. Наловили "язикiв", а також домовились iз гетьманцями та стрiльцями про сукупнi iнкурсi┐ на ворога. З тим загоном од'┐здила й змiна Тавинськiй залозi. Пiвтори доби йтимуть разом, а далi роздiляться, й кожна партiя поверне в свою руку. * * * Проминули крам-базар, хату Охрiма Капшука за Чортомликом, котрий трима║ воли на пiдкормку, - витяга║ ними весною та восени па ро.'i аслих лугових тванях вози, що правують на Сiч, далi пере┐хали тирлище, де запорожцi розминають конi, стрибають через кущi та ями й об'┐жджають лошакiв, а також самi вчаться ратно┐ справи, помахали Кириловi, одноокому парубковi, який наймиту║ в корчмаря Купрiяна. Пiд горою притулилося двi корчми - Купрiянова i ║врея-вихреста Шийки, тут заночовують тi, хто за дня не добився до сiчового передмiстя або з яко┐сь причини бо┐ться туди поткнутися в сутiнках. Конi пiшли некрутим узвозом угору. Лаврiн Перехрест обiперся об високу, мiдну передню луку сiдла, звiвся в стременах, востанн║ оглянувся назад. Лаврiн прощався з Сiччю. Не мав iншо┐ домiвки, не мав iншого роду-племенi. Сiчовий курiнь - вся його батькiвщина i вся родина. Он вiн, ледь мрi║ в маревi. А поруч iншi, темнiють стрiхами, на деяких стрiхи взялися мохом, кiлька свiтлих, вкритих минуло┐ осенi; чорнiють дерев'янi башти i бiлiють та сiрiють корчми й кузнi над Чортомликом, Грецька хата та за┐жджий двiр Семена Кобилки. Корчма, хворостянi та рубленi ятки, за┐жджi двори обкутанi дубами та вербами, яворами i осокорами, там, де осокорiв найбiльше, - запорозька пристань. Стислося в тузi серце. Знав - уже нiколи не загра║ конем бiля могили Мама-Сура, не стрельне на водохреща з церковно┐ дзвiницi з гармати. Ще хлопцем залазив туди, випрохував у гармашiв гнота, а по тому походжав серед однолiткiв, замурзаний у сажу та кiптяву, поважний та гордий. З роками, коли подорослiшав, теж ходив до церкви частiше за iнших молодикiв - послухати пiвчо┐. Гарно спiвала запорозька пiвча, нею зачудовувались навiть iноземнi гостi. Онде бiлi║ церковна дзвiниця, мiдний хрест поблиску║ проти сонця, обабiч, трохи нижче, поблискують ще два хрести - на бабинцях, видно навiть чорнi очницi вiкон-бiйниць. Навпроти церкви - курiнь отамана, на його гребенi чорнi║ лелече гнiздо. З нього саме знявся лелека, полетiв на Заднiпря. Сiрко сам поклав на гребенi поламане колесо польово┐ гармати, й птахи звили на ньому гнiздисько. Вони обвиклися, ┐х навiть не одлякувала стрiльба. Лелечi гнiзда чорнiли ще на кiлькох куренях. З цього боку, од поля, сiрiло квадратове громаддя дерев'яно┐ башти, обнизано┐ чотирма рядами грiзних бiйниць. Далi, по валу, - кiлька менших башт, збудованих пiзнiше. Двi - вже за його молодо┐ пам'ятi. Над плавнями, освiтленi знизу сонцем, пливли по небу тугi, схожi на подушки в рожевих напiрниках, хмари. Пливли чередою - двi великi, одна менша й ще менша, а вкiнцi зовсiм манюсiнька; вони чимось нагадували придане наречено┐. Вся Сiч звiдси, з кручi, схожа на велетенську круглу порохiвницю. А перед Сiччю - вiтряки, неначе велетнi на сторожi. Увесь Великий Луг оком не охопити. Вiн розкинувся на сiмдесят версту довжину i на двадцять п'ять у ширину. Так кажуть старi козаки. Неначе шовковi стрiчки, зблискують у зеленому шумовиннi рiчки Бандура, Домаха, Мiрошник. Рiки обснували Сiч, як синi жили. Однi з них, як Скарбна, Пiдпольна, Бугай, Тарас, Ревун, Джуган, Цинбал, одчахуються од Днiпра, розходяться в рiзнi боки, знову зливаються, знову розбiгаються, iншi, як Чортомлик, Базавлук, течуть з поля, напувають пропахлою чебрецями та дикими маками водою озера Великого Лугу: Кругле, Головате, Лопухове, Савку, i Василеве, i Коровчине, i Рачне - кожне не схоже на сусiдн║, кожне iнше чимось вабливе й чимось знамените. Скiльки тут риби, скiльки звiра! Над Лебедевими озерами стоять баштовi дуби, високi й старезнi, там помости бляхою окованi, з тих помостiв козаки подають вогняне гасло. Минуло┐ суботи спалахнув вогонь на'одному дубовi, Сiч.сполошилася, козаки вже готувалися до бою, та небавом дозорцi подали другим гаслом знак - тривога помильна. Вдень вони розказали, що подали ┐м знак з Синьо┐ Фiгури, а тi дозорцi буцiм забачили вогонь на Слiпiй. Одначе потiм дознали, що зi Слiпо┐ ┐м тi║┐ перестороги Сироватка не подавав. Просто хтось палив у степу вогонь, подiбний на дозорчий. Лаврiна пройма║ болем ще одна думка - на нього марно чека║ в степу дядько. Обдурив, увiв вiн у оману i його. Втiка║ од цi║┐ думки, знову й знову вгляда║ться в плавнi. Гарний Великий Луг влiтi, гарний вiн i весною, у неозору повiнь. Спочатку напоять його водою степовi рiки, а потiм пiдiпруть горiшнi води, i вiн набухне, розiлл║ться, наче син║ море. Зеленiють лозами лише окремi острови, стоять серед води, наче велети, вiковi дуби й осокори. А вода пiниться, вода кипить, несе старi стожарища, вирванi з корiнням кущi, пташинi гнiзда. А десь там, у глибинi, на затоплених островах - запорозькi скарби. Так думають тi, хто щойно пройшов на Сiч. Насправдi там не скарби, а мiзерiя. Грiзний весною Великий Луг, i величний, i молодий. А бува║ вiн i старий, недужий, хирлявий. Як вигорять степи, як посохне листя на вершечках дубiв, як зацвiте вода в протоках i озерах i потягне вiд тих проток гнилим смородом, тодi нема║ спасу на Великому Лузi. Весною верстовi стовпи комашнi пiдпирають небо, влiтi комарi тучами обсипають все живе, восени простуднi тумани котяться валами по луках та рiках - останнiй старцiвський пiдсусiдок не позаздрить козаковi. Тумани тут густi й страшнi, туман i плавнi - це щось одне неподiльне, з плавнiв тумани народжуються, за них тримаються, й тiльки потужний низинний чорноморець подужа║ одiрвати вiд очеретiв важкi бiлi клубки й виперти в степ, де пронизливi й гострi, наче списи, пiдвiтри розшарпують ┐х у клоччя. Коли обсiдають плавнi осiннi тумани, зда║ться, що все в них умира║, блукають тiльки старi дуби (а може, вони й справдi блукають!), очерети ж i лози, трави й верби, обпившись бiлого диму, стають важкi й похмурi. Не лiтають птахи, - в туманi страшно летiти, - хижий звiр забива║ться в нори, хiба що злодiйкувато прошмигне хитра лисиця, пiдбере сонну качку й вернеться по власних слiдах, та одинокий прибиш-комишник прича┐вся з ножем при глухiй стежинi. Туман - то його брат. Ось яка вона, воля, - гливко хлипа║ сухотними грудьми холодний туман, це на не┐ повзе з гнило┐ Скарбно┐ бобонна чума, це ┐┐ втопкують, вбивають в болото колючi осiннi дощi. Не заздри козаковi, нуждепниц хлопе з тепло┐ печi, ти натiпався гарячого борщу, зарив на печi у гаряче просо ноги й спиш до завтрашнього ранку, поки тебе не пожене осавул на панську роботу. На пiч не залiтають кулi, i низенька стеля халупи не дозволя║ зловорожцю махнути шаблею над тво║ю головою. А якщо позаздриш, все одно не йди сюди, тут воля червону крiвцю кружля║. Йди сюди, коли життя тобi як понюх табаки, коли люта ненависть роздира║ груди згiрш од сухот, коли серце розпеклося, неначе гарматне ядро, i злiсть зсоталася пiд горлом в тугий клубок, страшнiший за чумний бобон. Сто вiкiв ти в неволi, одначе й неволя бува║ теплою та вiльною, а воля холодною i голодною. Може, ти скажеш, що орлам теж холодно у високостi, одначе вони не чiпляються черевами за линючi очеретянi мiтелицi i не в'ють гнiзда по темних печерах! Подумай i примiрся, прислухайся: чи ж орлине серце б'║ться в тво┐х грудях?! По цих думках у Лаврiновiй головi з'явля║ться ще одна - полиша║ Великий Луг не на вiк. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зiв'║ гнiздо... Сiрко теж ма║ сво║ обiйстя i дiти. I вiн по кiлькох роках плистиме по отих зарiчках до сивого Днiпра. Вiн йому нiби батько. Днiпро тiльки вгаду║ться за яворами та вербами по зеленiй пiнi верболозiв, а довкола плавнi, як море. Од Днiпра до Сiчi приступа║ широкий Павлюк-Днiпрнще, у вербах та осокорах - не широка, але повновода Скарбна, з правого боку сiчового пiвострова, схожого на качиний нiс, дрiма║ лiнивий Прогнiй, з лiвого розлився озером Чортомлик, котрий несе сво┐ води iз степiв. Синi рiчки-протоки поп'ялися по днiпровiй долинi - то таки мовби жили на натрудженiй руцi. В тому мiсцi, де Чортомлик обiйма║ться зi Скарбною, з води стримить чорне камiння. Для сiчових хлопчакiв то була небезпечна п захоплююча забавка - проплисти кручi║ю помiж порогiв. В лiву й у праву руку од Сiчi рiчки й зарiчки, допливи та затоки, плавнi та плавнi - вся Вiйськова Скарбниця, у якiй не добере ладу й болотяний дiдько (то ж вiн плаче на плесах темними ночами), а запорожцi таки добирають. Може, не всi, а тi острови Лаврiновi теж знанi, й вiн вiдшуку║ очима Вiльнi Води, Бiлозерський лиман - ганяв по ни