ть громити осоружного турчина й драпiжного татарина, i в'┐жджатимуть уадiста i села жаданими визволителями, й гнатимуть харцизяк через усе Дике Поле, i в тих битвах, у тих утарчках гетьманський челядник козацького роду Гук Ждан покри║ себе звитягою i славою. III Вузьким, звивистим кам'яним лазом Лаврiн i Кайдан вилiзли на нарiжну башту. Перелiзли на уступ стiни й розпласталися на теплому, нагрiтому за день сонцем камiннi. Гнанi вiтром, в небi пливли рванi хмари, схожий на розжарене велике чавунне ядро мiсяць то ховався за них, то виринав знову. На голих горбах по той бiк Бугу горiли вартовi багаття, праворуч, по цей бiк рiчки, вниз по течi┐ палало Пiдгiр'я - дальнiй куток Ладижина, й на воду падали багрянi вiдсвiти. Вони сягали аж сюди, до фортецi, де шаленiла кручiя i вода червонiла, як кров. Темнiшим був лiвий бiк Бугу - попiд берегом росли густi кущi, кидали на воду волохатi тiнi. Вибрали цей шлях до втечi, бо знали: тут найменше ворожих дозорiв. Проте чигали iншi небезпеки. За багато лiт вода пiдмила берег, стiна фортецi спадала просто в Буг, трохи нижче, на вигинi, клекотiв вир. По тому березi стояли орди. пхнiй стан розкинувся аж до Чортового Горла, де вода шаленiла й стрибала по гострих камiнних зубах. Хто вiдважиться кинутися чортовi на зуби! Вони вiдважились. Лежали голi на ще теплiй стiнi, обмацували руками камiнь, шукали зазубня, за який можна було зачепити мотузок. Його не стачило до води, доточили скрученi вдво║ вiжки, ремiннi й мотузянi. - Знайшов, - прошепотiв Кайдан i почав прив'язувати мотузок. - Спускайся перший. Ти легший... Нелукавий i щирий Кайдан пропускав Лаврiна наперед, бо сам був майже вдвiчi важчий, боявся, аби вiжки не обiрвались й вiн плескотом, сво║ю смертю не перетяв шлях до волi Лаврiновi. - Вiщу║ менi серце - не випливу я, - пошепки мовив Кайдан, повертаючи до Лаврiна обличчя. В цю мить зблиснув мiж хмар мiсяць освiтив його чубату, вусату голову, лискучу щоку. - Якщо щиро молився - не утопишся, - непевно мовив Лаврiн. - Я не боюся. Перехрест ще раз поглянув зi стiни вниз. Чомусь подумалось: отак само по мотузку спускався з валу Марко. Од то┐ думки стиснулося серце. Марко не збудив його, не сказав, що втiка║. Коли ж Лаврiн ранком упевнився в Марковiй втечi, йому здалося, що бiлий свiт став чорним. Ще тиждень тому вiн гаряче клявся, що будуть разом до кiнця - в життi i смертi. В Лаврiна на ши┐ - Маркiв хрестик, ще й зараз не знав, що з ним робити. Зняти й покласти отут, на стiнi? Вкинути в Буг? Але ж хрест - боже благословення. Та й, може, Марко не втiк, а Мурашко повiв його неволею? Боявся, що знiме бучу, пригрозили й змусили спуститися вниз. Хотiлося в таке вiрити й не вiрилося: чому Марко не закричав, не збудив його, не боронився - вiн би пробудився вiд найменших згукiв борнi. - Поспiшай, поки мiсяць сховався, - прошепотiв Кайдан. Здавалося, мотузок пада║ на той свiт. На мить наплинув страх. Темне небо, прямовисна стiна й чорна прiрва. Неначе в пекло. Лаврiн набрав повнi груди повiтря, зiтхнув. Помацав руками мотузок, звiсив униз ноги, посунувся, боляче тернувшись животом i грудьми об камiнь. "Прощавай, Килiяно", - прошепотiв, хоч ця путь мала привести до не┐. Через Килiяну й оцей ризик. З неволi його мiг викупити кiш, могли обмiняти на полонених туркiв, мiг виторгувати ┐х у султана Дорошенко, а з чорного дна Бугу вже не викупить нiхто. В цю мить згадав, що не попрощався з Кайданом: не потис йому руки, не сказав добрих i вдячних слiв, - аж рвонувся, але вже було пiзно. Велика Кайданова голова непорушне чорнiла над виступом, а пiд ногами в Перехреста тихо схлипувала безвiсть. Намагався якомога щiльнiше прикипати до стiни, але вона випорскувала з-пiд колiн, обкручувався й бачив то чорний потрiсканий камiнь, то вогнища на березi Бугу. Бiля них не видно було жодно┐ тiнi, татари спали; здавалося, багаття горять самi. "Бачать чи не бачать?" Моторошно почував свою наготу, вiд того здавався ще беззахиснiшим. Мотузок був новий, не обшмульганий, "костриця впивалася в шкiру, потрiскувала на долонях. Пересягнув вузол, ремiннi вiжки зазмi┐ли в долонях, аж долонi схопилися вогнем, пригальмував лише на другому вузлi. Майнув пояс бiйниць, майнула чорна вирва нижче них, i вiн плюснув у воду. Холодна студiнь обпекла шкiру, тiло струснуло дрожем, мить ще тримався за вiжки, одначе почував - його зносить на береговий камiнь, випустив ┐х. Одразу помiтив на водi зловiсний вiдблиск, пiрнув, не захопивши повiтря. Стиснуло груди, загудiло у вухах, йому здавалося, що опуска║ться на дно, жах опанував ним, та вiн зусиллям волi вимахнув руками, i його понесло вгору, закрутило, а свiтла не побачив. Вода заламувала ноги кудись униз, вiн плив боком, загрiбаючи од живота, намагався вирватися з виру. Вода ходила по тiлу залiзними потоками струменiв, вони були холоднi, а вся вода тепла, а може, то тiльки так здавалося. Ще раз вимахнув руками, й перед очима блиснув жовтавий вiдсвiт, вiн знову пiрнув, але пiзно, треба було ранiше, - якщо хтось iз дозорцiв дивився на воду, то побачив його неодмiнно. Вiн не стямився, коли його винесло на поверхню, оглянувся й помiтив, що таки пливе пiд лiвим берегом. Гребнув ще кiлька разiв, повернувся грудьми до течi┐, вхопився правою рукою за кущ, що нависав над водою, одчахнув гiлку й знову поплив. Лежав на спинi, вiддавшись на волю течi┐, гiлку тримав зубами. Замаскуватися так порадив Кайдан. Де вiн, уже у водi чи ще на стiнi? - майнуло в головi, й одразу помiтив, що пливе не попiд кущами, а бiловоддям, i почав гарячкове, але безшумно братися до берега. Не почував утоми, а тiльки ламку важкiсть у руках та ногах, дзвiн у головi. То дзвонила напруга, осторога. А може, просто плюскотiла у вухах вода, спiвала одвiчну пiсню, ┐й однаково, кому спiвати: веселому козаковi, що купа║ться при мiсяцi, чи втiкачевi, потопельниковi. Почало зводити судомою лiву ногу, вщипнув ┐┐ кiлька разiв i вiдчув утому. Тiло стало важке, мовби в жили налили свинцю, й сперло вiддих. Обабiч пливли темнi береги, але вiн уже мало що бачив. Страшно було козаковi: вiн вже й не знав, на тому чи на цьому вiн свiтi. Хоч воднораз якимись невiдомими ранiше чуттями все чув i вловлював. Й нараз у вухах знову задзвенiло, але той дзвiн був iнший, глухiший i басовитiший. Здавалося, то дзвонить мiдний казан, в якому закипа║ вода. Тяжким зусиллям повернувся на бiк, насторожено прислухався. Попереду справдi клекотiло й дзвенiло. Щось стукало в пам'ять, проте вона була, як темна нiч. Втома й напруга вичавили з не┐ геть усе, тiльки iнодi, мов з глибоко┐ криницi, сколихувалося до нього обличчя Килiяни й пропадало. I враз неначе блискавиця вдарила в мозок. То клекотiло Чортове Горло. Рвонувся думкою до бога, але не пам'ятав .жодно┐ молитви. * * * Марко сидiв пiд дикою грушею, прив'язаний до стовбура волосяним арканом, iз занютованими в колодку ногами. Бiля ши┐ аркан затягнено мертвим вузлом, його розрубають лише в Стамбулi чи Бахчисара┐. Iнших полонених одвели до глибокого байраку за лiсом, а його чомусь тримали тут. Дознали, що запорожець, допитували про Сiч. Багато там вiйська, де зараз Сiрко, чи готуються запорожцi до походу, скiльки мають дубiв та чайок, якi посольства приймали й чи збираються злучатись iз гетьманцями та стрiльцями? А звiдки все те знати Марковi? Дуби та чайки поховано по зарiчках, не кожен курiнний вiда║, скiльки ┐х. Вiйсько розбрелося по луках та лиманах, а на ради з послами його не запрошували. Звичайно, гомонiли запорожцi всяке... Розказав про отамана, про Саву, про Симеона та московське i гетьманське посольство. Нiбито не лiпляться в один корж кошовий та лiвобережний гетьман. Те краще знати Мурашковi, сам похвалявся, що обiдав за широким гетьманським столом. Столочив, випалив Марковi душу вiзирiв товмач. Тiльки раз ударив палицею, та й то не боляче, одначе погрози його були страшнiшi за батогове карання. Вiн ┐х виказував тонким ║лейним голосом, нахилившись уперед, посмiхаючись в очi, погладжуючи довгу роздво║ну бороду. Коли б хто побачив його збоку i не чув слiв, то подумав би, що вiн зiзна║ться в дружбi та приязнi, умовля║ прийняти якiсь дарунки. - Жили ми тягнемо довгими, тонкими обценьками. Я вiзьму в мiстра i покажу ┐х. О, то цiла наука, побачиш сам. Щоб зрiзати на живiй головi шкiру, теж треба чимало вмiння. Рiжуть ┐┐ пасами. Ось тут, а далi отако, - прокреслював пальцем по Марковiй головi, - а ковпачок зверху залишають. Викрутити буравом очi також не просто. Буравлять не зразу, а потроху. Ну, ти розумi║ш сам, усе це роблять тим, хто бреше, не каже всi║┐ правди. Сам сидiв на мiндерi - сiнничковi, в тiнi. Марка неодмiнно садовив на сонцi, збоку стояв височенний турок з голою шаблею в руцi й незмигно дивився на Ногайця. Очi в турка, наче велетенськi сливи, булькатi й чорнi, в них дрiмав колючий туман. Накажи такому перепиляти людину надво║ - перепиля║, не повiвши бровою. I Марко так заговорив, що вже не мiг загнуздати свiй язик. Намагався догодити товмачевi, вгадував наперед, що тому кортить знати. Його губи посмiхалися, а в очах свiтилася щирiсть майже собача. Товмач посмiхався частiше й частiше, тепер Марко почував не тiльки страх, а нiби навiть незручнiсть, коли не знав чогось iз того, що турок запитував. Йому хотiлося впевнити товмача, що вiн опинився серед оборонцiв мiста випадково, що запорожець з нього кепський i що йому подобаються турки. Якось, коли розповiдав про обманнi прапори, виставленi на валу, ледве стримався, щоб не сказати, що й вiн допомагав ┐х малювати. А тодi збагнув: це ж може впасти лихом на власну голову - i жахнувся. Потiм, коли товмач iшов вiдпочивати, йому ставало соромно. Бо ж хiба думав коли-небудь, що такий слабкодухий. Навпаки, осмiював за хлипкiсть iнших. Того ж Лаврiна, який нiколи не наважувався отак просто пiдiйти й сiсти до чужо┐ кулешi, червонiв од солоного жарту i жодного разу не ходив дивитися на батiжне карання. Але й сором той не був пекучий. Хто вже знатиме, як вiн тримався перед товмачем i що йому казав. Шелестiло над головою вiття, спрагло дихала з пiвдня гаряча юга, падали долу чимось попсованi дочасно пожовклi грушки. Це була звичайна польова груша з густою колючою кроною, пiд нею, либонь, часто зупинялися орачi та женцi, вiшали на не┐ торби, вiдпочивали в густiй тiнi, а цього лiта - пастухи, бо земля толокувала. Марко теж кочував разом iз тiнню - то накручував на стовбур аркан, то розкручував, а вночi гибiв з холоду. З голоду чи од грушок пекло в животi, вiн боявся захворiти й сконати отуто пiд грушею. Першого дня полону, хоч який був зляканий, душу заливало злiстю й образою за оце собаче сидiння, мав його за посмiх над собою. Тi, хто проходили мимо, стьобали батурами просто так, знiчев'я. Вiн не здогадувався, що посаджено його тут навмисне, аби налякати й розв'язати язика, адже ага нашилив його оком одразу й вiдгадав, що душа в цьому тiлi телiпа║ться маленька й крихка. Першi днi до грушки часто лiтало дво║ дроздiв (мабуть, суха гiллячка бiля вершка була ┐хнiм улюбленим сiдлиськом), а тодi перестали. Щодалi менше й менше тинялося в полi туркiв та татар - вони спустилися в долину. Толока була згарцьована ще до Маркового полону, й ординцi коней випасали аж ген пiд лiсом, а тодi табуни щезли, й звiдти, мабуть, ┐х погнали ще далi. Зрiдка неподалiк про┐жджали на верблюдах або мулах з притороченими з обох бокiв шкiряними мiшками турки-водовози, доправляли в табiр чисту криничну воду з виярка лiвобiчного. Один, маленький i кривоногий, майже щоразу зупиняв навпроти Марка мулiв i бiг, щоб тусонути його пiд боки або хвицнути пугою по обличчю, - нiкчемний сам, втiшався чужою мукою, беззахиснiстю i страхом. Рот у нього був наче куряча гузка, а зуби кривi й чорнi, вiн ощиряв ┐х, неначе збирався вкусити. Iнодi набирав у жменю води й бризкав Марковi в обличчя, але напитися не дав жодного разу. I обiрвав з його пояса ложку в шкiряному чохлику. Марковi не так було шкода ложки, як самого себе, бо дужче згнiтила думка, що вона йому вже не знадобиться. Марка палила спрага - пити йому давали раз на день, та й то не завжди, вiн бачив, як крапала з мiшкiв на сухоземлю холодна вода, i мiзки йому обсипало жаром. Там, пiд грушею, дивлячись на вiльних дроздiв, на заховане в густiй кронi бiля стовбура маленьке гнiздечко, думав про те, що нещасливий випадок, слiпа круговерть долi за один день перемiнили все його життя, поламали, розчавили, з вiльного чоловiка обернули на раба. Чого було ┐хати на хутiр до Бруса? Або сюди, в Ладижин? Обмини його, проклятого, й ┐дь далi, на Черкаси, на той бiк - нiчого не сталося б. Ще пожив би на Запорожжi, далi викопав би грошi й по┐хав кудись на Ки┐вщину чи Чернiгiвщину. Поставив би хату, накупив би худоби... Найкраща дiвка пiшла б на той статок... Думка про щастя, яке тримав у руках i втратив, ятрила душу, мов рана. Якби не колодка на ногах, замкнена на гвинтовий замок, зубами перегриз би мотузок i втiк. А так - куди втечеш? Ноги лама║ пiвпудовий тягар, а довкола - ворожий стан. Головний турецький табiр розташувався нижче по долинi, ближче до дороги, - в березовому лiску й доокiл нього. Там стояли велетенськi намети i юрмився люд, метушилися пiшi та кiннi турки. Одного дня Марка одв'язали, зняли колодку й повели до того наметового мiстечка. Його поставили перед очi вiзиря. Там зустрiв Мурашка. Ледве впiзнав його - людська подоба, шкура та костi, живий шкелет; обличчя - жовте, запалi щоки позаростали щетиною, опукле чоло - пооране зморшками, а над чолом, у рiзнi боки - мичка сiрого, як осiння тирса, волосся, сивина спалила його за кiлька днiв. Стояв, зчепивши за спиною руки, дивився в землю, як у могилу. Його не водили на арканi, як Марка, навiть руки мав вiльнi. Ногайця, щойно пiдвели до великого, як попiвська хата, намету, дво║ туркiв ухопили за руки, третiй приставив до спини ножа, ще дво║ стали попереду з голими шаблями, хоч бiля вiзирових нiг лежали два велетенськi чорнi пси, що розiрвали б на шмаття, якби вiн зробив хоч порух у бiк ┐хнього володаря. Вiзир - маленький сухенький турок з кучерявою бородою - тiльки й запитав, скiльки козакiв прийшло у Ладижин. Марко сказав, i тодi Мурашко пiдвiв голову, подивився на нього гострим, як турецький нiж, поглядом. Марковi похололо в животi й застрибали в думцi якiсь слова, котрi довго не мiг зiбрати докупи. "Сам оддався доброю волею, а буравить мене, схопленого кгвалтом. Через тебе я опинився тут". Не спам'ятався, як зiрвалися вони з язика. Либонь, винесла нагору гiркота, змора, злiсть. На того ж Мурашка, за котрим полiз по линвi. Котрий убив ханового сина, а тепер ходить на волi. Вiн згубив ┐х усiх. Може б, султан i не йшов на Ладижин. А хан, либонь, ще не зна║, що содiяв Мурашко. Треба сказати вiзировi. Проте не сказав. Слова застряли в горлi, мисль пхала ┐х назад, пiдказувала, що може накликати на свою голову ще бiльше лихо. Одначе таки через Мурашка на нього впав смертний присуд. Полковник не хотiв одкривати та║мниць оборони, а також та║мниць гетьманського та стрiлецького вiйська. "Прийшов сво║ю волею, - казав, - на зраду мене не пiдiб'║ нiхто". Вiн iшов у ворожий стан не для того, щоб порятувати власне життя, а щоб поменшити султанiв гнiв, дiйти яко┐сь угоди, не до кiнця лихо┐ для ладижинцiв, прислужитися оборонцям. Але Ладижин не приймав його послуг. Вiн боронився далi. Султан i вiзир волiли бачити в полковниковi "язика", в кращому випадку - свого вивiдача, а не во┐на, який почесне склав зброю. Його та двадцятеро iнших козакiв, що прийшли з ним, тримали як аманатiв-заложникiв Ладижина, й перший же султанiв гнiв, ще одна невдача пiд стiнами могли впасти на них катiвським мечем. Мурашко знову сiв не в той човен. Викидаючись з фортецi, не мислив себе рабом, а тiльки полоненим, який за законами вiйни буде обмiняний; сподiвався зробити щось для ладижинцiв i пiдносився в думках над ними. Рятувався сам, а ┐м хотiв полегшити муки. Тепер двадцятеро його козакiв сидять у сирицi (мають свого полковника за здрайцю, зрадника), турки вдень водять його на волi (воля пiд рушничним дулом), а на нiч вкидають у погрiб на хуторищi. На його голову посипалися найчорнiшi погрози. Мурашкова душа розчахнулася, вiн прокляв себе й ту годину, коли зважився на нерозсудливий вчинок. Полковник впав у сатанинський гнiв, обзивав вiзиря адрiанопольським щуром, реготiв у лице, декому здавалося, що вiн збожеволiв, проте У тому чаду не виповiв жодно┐ та║мницi. Двiчi одсилав його на страту Мустафа-паша, двiчi посилав гiнця, щоб завернув назад, двiчi зустрiчали полковника сухим гарчанням чорнi пси. За третiм разом гiнця вслiд не послав, ще й наказав стяти голови всiм аманатам та виставити ┐х на списах перед валом. До Марка пiдбiгло тро║ туркiв у жовтих смугастих сорочках, один зняв колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попiдруки й потягли. В першу мить Нога║ць не зрозумiв, куди його провадять, одначе думка про те, що турки не одв'язали, а перерубали аркан, кинула в ляк. Жодного разу не хапали так - торсали, тусали, кiлька разiв вiн падав, пiдхоплювався знову, пiдштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду. Турки були злi чи роздратованi, гаркали, гиркали, поблискували бiлками очей, аж Марковi ходив по спинi холод. Минули клинець стоптаного жита, збiгли на пагорб, перед ними вiдкрився широкий луговий видолинок. Марко ще нiчого не розумiв, стривожений, озирався довкола; мимо нього у видолинок поспiшали татари i турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився ┐м услiд i побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у жовтiй сорочцi, у зеленому ковпаковi та капцях на босонiж. На перев'язi в нього висiв нiж завширшки в пiвтори долонi. Той нiж прикував Маркiв погляд, йому помлiло всерединi, а колiна стали м'якi, неначе були з вати. I все ж вiн помiтив по обидва боки бiлого березового стовбура якихось пов'язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досi стояв на пнi до нього спиною, повернувся, й Нога║ць побачив просто перед собою бiлий ощир посмiшки пiд тонкими, врозлiт, тарганячими вусами, чорний блиск очей з-пiд збритих брiв. Й iнший ощир - синiх, конвульсивно стиснених вуст та заплющенi очi. Тарганистий мiстр тримав у руках голову Мурашка. Марковi чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тiла силу, в горлi тiльки булькало, вiн обвис на руках туркiв, i тi потягли його волоком. А потiм мовби тонке жало пройняло Марка од живота до мозку, вiн закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила - невисокий, але кремезний, мiцний у плечах, вперся, й турки не могли зрушити з мiсця, i тодi один iз них, який чвалав позаду, вдарив його шаблею плазом по головi. Нога║ць тiпнувся, випорснув з катiвських рук, рачки поповз убiк, у натовпi зареготали, затиджикали по-сво║му, по-басурманськи. Зненацька серед десяткiв хижих облич Нога║ць побачив одне, теж ощирене, проте знайоме, з довгою роздво║ною бородою й, може, через те не таке страшне; з краю натовпу, засунувши за пояс, що оперiзував чималенький живiт, руки, стояв вiзирiв товмач. Марко вхопився за те обличчя поглядом, вiдчайдушна надiя спалахнула в ньому. Дивився на товмача знизу вгору собачими очима, просив, квилив, понiвеченi стогоном слова падали йому з вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лiнивим поглядом i одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, вiн хапався за траву, по землi простелилися двi чорно-зеленi борозни. - Я син... полковника... дадуть великий викуп... Грошi... Таляри, в мене ║ таляри. Багато золотих талярiв... Слугуватиму до гроба... Пане товмач, таляри... I вже коли стратив рештки надi┐ й завив по-вовчому, товмач ступив уперед, подав туркам знак. - Де в тебе таляри? Нога║ць лежав, скулившись, тихо пiдвивав i схлипував. - У Скарбницi... у Вiйськовiй Скарбницi... Закопанi на островi, - забелькотiв. Товмач махнув рукою: тi грошi - все одно, що в зубах у шайтана. Та й, мабуть, бреше клятий кяфiр. Катовi помiчники знову вхопили Марка, i в цю мить у його головi згасаючою iскрою зблиснуло: Килiяна. Чому зблиснула та iскра в ту мить, що ┐┐ покликало? А може, тому й зринула, що часто думав про не┐. Була вона нинi для нього як сонце в хмарах осiнньо┐ пори. Килiяна - то останнi днi волi, не знано┐ нiколи бентеги, болю, заздростi. Вона жде Перехреста, й вiн прийде до не┐. Лаврiн продереться до сво║┐ любовi крiзь пекло. Вони спiзнають щастя... А вiн... О боже, порятуй, подай сили... За що вiн гине отут?! Тихо, гарячкове молився, линув до бога думкою i серцем, вперше творив свою молитву, таку щиру, аж кров'ю спливала душа, i враз з жахом збагнув: бог його не чу║, одгорнув од себе, не бачить його, не хоче бачити... Все це - в одну мить, думка про бога змигнула, як бiла блискавиця, й згасла чорно, а думка про Килiяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив. - Пане товмачу... Дiвчина... Ти ще не бачив тако┐... Ось тут, за горою... На хуторi в лiсi. Гарнiшо┐ нема на свiтi. То сонце... То мак у полi... Де бралися такi слова, чи║ю сатанинською пiдказкою сплiвся такий замiр? Товмач нахмурив рiденькi чорно-рудi брови. Щось йому свiдчило, що невiрний цього разу каже правду. - Мислиш, що тебе поряту║ брехня? - Приступив ближче. - Пройдеш через усi муки пекла. Порiжемо на стьожки язик... Випечемо залiзом очi... Молитимеш о смертi, а ┐┐ не буде. Лiпше помри зараз... - Не брешу я. Ми ┐хали на весiлля. - Нога║ць стояв на колiнах, обпаленими смертю очима чiпко тримався за товмача. - Товариш мiй хотiв женитися. Батько одклав весiлля до зими. Чиста вона й непорочна, як весняна вода. - Весняна вода не бува║ чистою. А сам думав про те, що, може, й справдi послати служникiв на хутiр з цим козаком. Голову йому одрубають потiм. А вiн матиме квiтку в гаремi. Бо вiзир щедрий тiльки на обiцянки. Сластолюбець i скнара, позавчора подарував йому таку жабу, що всi бе┐ лускали зо смiху. Ще й мусив цiлувати гороб'яче колiно добродiйника. Вiн ненавидiв вiзиря. Той зробив з нього блазня, потiшався над ним за кожно┐ нагоди. Над тим, що любить поспати та по┐сти, над його не вiйськовою статурою, над пузцем й тим дав привiд iншим - сво┐м i султановим слугам, усiм його чашним, стремiнним, наметовим, сластолюбiшим за товмача в сто крат i дурним та тупим, як безроге бидло невiрних, - кепкувати з нього... Учора ввечерi, коли товмач сидiв у темному наметi, спочивав пiсля вечерi, хтось вiдхилив полiг i кинув йому щось на колiна. Вiн помацав руками, спочатку заплутався пальцями в м'якiй куделi, далi ковзнув долонею по чомусь холодному, горбкуватому, наткнувся на двi виямки й з жахом та огидою зрозумiв, що то - людська голова. Звичайно, вiн не боявся мертвих невiрних, але то було несподiвано, гидко, й до того ж голова забруднила йому кров'ю одяг. Вiн вибiг з темного намету й побачив силяхуара-агу[10] та двох татарських бе┐в, вони захлиналися зо смiху, але вдавали, що не бачать його. Товмачевi наморочилось од лютi в головi, але що мiг вдiяти! Що ж, подумав, нехай тi дурнi потiшаються. А вiн нинi добуде собi збройне красуню. Вiн прихова║ ┐┐ в обозi й покаже пiзнiше, коли всi наберуть собi вдосталь полонянок. На саму думку про красиву полонянку товмача пойняла солодка хтивiсть. Уже багато днiв не мав жiнки. Похiд може затягнутись хтозна на скiльки. Бiля нiкчемного мiстечка вони товчуться два тижнi. Де тi багатi полони, де та швидка вiкторiя, якими так похвалявся вiзир! Товмач напустив на себе державну заклопотанiсть, сказав суворо та владно: - Кяфiр зна║ великi та║мницi. пх треба витягти з нього. Одведiть назад. Турки поволокли Марка на пагорб. * * * Лаврiн пробирався лiсом. Коли б його зараз спiткав хто iз запорожцiв, не впiзнав би нiзащо. Обличчя й губи йому пошерхли, попухли вiд комарино┐ трути, очi позападали, i в них горiла дика осторога, босi ноги кривавились. Зодягнений був у довгу полотняну сорочку, яка подерлася й висiла шматтям, за плечима висiли лук i сагайдак на тонкому ремiнцi. Вiдтодi, як полишив Ладижин, минула доба. Доля була милостива до нього. Заткала небо хмарами, не потопила в хвилях, не розбила на каменях Чортового Горла, винесла на бiлу косу. Вода спила силу, розпластаний, вiн лежав на березi, серце гупало в землю, й вiн чув його стукiт. Не почував нi нiг, нi рук, вони мовби подерев'янiли, й гудiло в головi. Здавалося, там усе ще клекоче водоспад. Земля поволi знову наливала його силою. Вертала те, що забрала. Воно все ┐┐ було й буде колись. Невдовзi одтерпли руки й ноги, вiн пiдвiвся. Щиро помолився богу й пiшов косарською стежкою берегом. Знав, що вона перетне дорогу до Брусового хутора. Не пiшов, а побiг, щоб нагрiтися, аж поки зiйшло сонце й од води потягнувся теплий туманець. Принаймнi здавалося, що вiн теплий. Незабаром наштовхнувся на пiщанiй косi на труп татарина, певно, його убито пiд Ладижином й вода знесла аж сюди. Лаврiн погидував одежею, взяв тiльки лук i сагайдак. Шаблi при турковi не було. Не пройшов i пiвверсти, як запримiтив у виярку погромлений бiженський обоз - двi перекинутi гарби й воза. Довкола валялися дiжечки, корцi, всiляке начиння, поблискували у травi мальованi ложки, на кущi горiшини висiв батiг. I йому вчувся останнiй поцвьох погонича. Далi знайшов сорочку - довгу, до колiн, мабуть, дiдiвську, зняв з кнутовища батiг i пiдперезався. Дорога вiд Бугу в'юнила лiсом, пiшов обiч не┐. Пильнував, аби не згубити ┐┐, не заблудитися. Одного разу ледве не наскочив на татар, що гнали полон. Це сталося в яру: вийшов до дороги, хотiв перетнути ┐┐, - ще з горба помiтив, що вона на протилежному схилi забирала праворуч, - i почув тупiт. Ледве устиг скочити за кущ жостеру й присiсти. Лiс тут був рiдкий, лихий для втечi. Розпластався в травi, очима пас дорогу. Татар було душ десять, ┐хали один за одним - низькорослi мишастi конi махали головами. Попереду погойдувався в сiдлi ватаг - усi iншi у вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а вiн у каптанi й легкiй червонiй шапцi з пером, мабуть, поцупив усе те десь у фiльварку. Й полон його був найбiльший. Позаду сидiла дiвчина, коса розсипалася ┐й по грудях, сорочка була розiрвана, й бiлiло плече, з нею - на iнших конях - довговусий, голий до пояса дядько та хлопець-пiдлiток, жiнка й ще менший хлопець. Усi з пов'язаними назад руками, мабуть, одна родина. Попереду татарський ватаг гнав п'ять пар волiв, три чи чотири корови та гурт овечок. З усiм вправлявся сам, стежив зiрко, батiг у правицi то злiтав угору, то звивався в порохнi, як змiя. Iншi везли по одному, по дво║ бранцiв, в останнього з притороченого до сiдла шкiряного мiшка виглядали двi бiлявi голiвки. Старша дiвчинка плакала, друга була зовсiм мала, нiчого не розумiла й тiльки водила великими, довiрливими оченятами. Хоч повстяна шапка була насунута татариновi майже на очi й на обличчя падала тiнь, Лаврiн помiтив, що той посмiха║ться. Перехресту здалося, нiби iз землi, на якiй лежав, виткнувся гострий нiж, пройняв йому груди - й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався пiд горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гiрко пахла дрiбнолиста, пожухла на вершечках трава. Вiн рвав ┐┐ з корiнням, не помiчаючи того. Ледве тямив, що робить. Хруснула в суглобi рука, хруснули пальцi, тятива ляснула й завила, татарин упав коневi на гриву. Лаврiн не бачив, куди влучив, але знав - увiгнав стрiлу по пiр'я. Небагато на Сiчi таких стрiльцiв з лука, як вiн. Мiг одразу натягнути два луки й пустити з них двi стрiли, мiг стрiляти на скаку по летючiй цiлi. Отаман учив його на островi тi║┐ стрiльби. Мчав лiсом, мов гнаний вовками олень. Думка теж летiла, як стрiла, вказувала шлях - угору, по крутосхилу - тут важче коням, тут може змилити погоню. Але лiс по схилу був зовсiм рiдкий; дубки та берiзки, а помiж них галявини, просвiтленi сонцем до дна. Коли б татари погналися, вони впiймали б його. Татари не погналися. Боялися, що розбiжиться полон. Лаврiн передихнув аж за горбом. Утома важко налягала на ноги, проте перемiг себе, пiшов далi - гнала вперед тривога. Вiн мовби й не думав про Килiяну. Вона була з ним повсякчас. Лаврiн знав: загине, якщо не побачить ┐┐ Серце билося тiльки для не┐, i якщо не знайде Килiяни - воно зупиниться. Неначе в туманi проступали й зникали обличчя Марка, Мурашка, Кайдана. Потiм, потiм думатиме про них. Все життя думатиме. Скрадався, неначе звiр, сам ставав звiром. Проминув мiсце, де треба було брати лiворуч, вернувся - не зпiзнав струмка: наче вiн, наче й не вiн. Потiм, скрадаючись, дiйшов до дороги, побачив знайомий мiсток i впевнено побрiв по струмку вгору. З душi нiби щось спливало, навiть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислi стояло - вирвався з пекла: тiльки тепер оглянувся назад, аж не вiрилося, що все те було з ним. Й що оце вiн, живий та здоровий, iде по рiчищi струмка, а над головою тихо-тихо шумить лiс i десь туркоче горлиця. п┐ туркiт на мить перенiс його в плавнi - саме отак на островах у лiсi туркочуть горлицi в час сiнокосу. Вiн осмiхався, i коли б його отакого зараз хто побачив. мав би за божевiльного. Струмок спiвав пiд ногами, злизував з них кров, його холоднi доторки були при║мнi й трiшки болючi. Лаврiн думав про Килiяну, про те, як ось зараз заявиться на хутiр; усе, що сталося з ним, злущило з душi колишню торопкiсть перед Брусом, вiн почував свою вiдповiдальнiсть i перед ним, i перед його дочкою, але вже iнакше - як муж i оборонець. Вiн поспiшав до них. Зненацька Лаврiн спiткнувся на корчику, подивився вниз i вiдсахнувся, здавалося, наткнувся на хитро замаскованого капкана. На березi струмка чорнiли вирви од кiнських копит. Не побачив ┐х ранiше, мабуть, через те, що надто вiддався радостi, а може, вершники спочатку про┐хали лiсом, а тодi повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побо┐ськом: хто про┐хав, куди? Чому слiди тiльки в один бiк? Вiн пригнувся, розгортав траву, придивлявся пильно, як того навчали козаки на залогах. Свiжi! В деякi ще не натекла вода. Й глевтяки багна на травi. Це пройшли не козачi конi: козаки сво┐х коней кують бодай на переднi ноги. Коли кiнь розку║ться весною, то й лiто бiга║ не кований, але ж тут аж шiсть слiдiв. У селянських - копита великi, розвитi... Та й чого ┐хати сюди селянам? Брус ┐здить возом тим кра║м, через гору, по твердоземлi. Що бiльше Лаврiн роззирався, то все дужче обiймала його тривога. Вироювалася страшна думка. Вона зблискувала, як гостре лезо. Навiть околишнi селяни не знають, де живе Брус Дорош, звiдки про те довiдалися турки або татари? Вiдчуття близько┐ небезпеки студенило серце. Йшов сторожко, готовий зустрiти чужинцiв. Ось верба з п'ятьма зведеними вгору, немов у судомi, гiлками-конарами, звiдси до монастирища проляга║ довга вузька галявина. Колись тут була дорога. Слiди повертали в той бiк, губилися в травi. Лаврiн зупинився. Ще жеврiла надiя, що хтось по┐хав до монастирища. Тiльки що йому треба бiля порослих бур'яном каменiв? У цю мить почув трiск. Майже несамохiть ступив за вербу, за той ┐┐ край, де од землi гнало пагiння. Серце стукало гулко, одлетiли геть всi думки, лишилась одна, котрою намагався розiрвати чорну запону невiдомостi. Цiнькала вгорi синиця - десь тут було ┐┐ гнiздо, й те цiнькання билося об важку Лаврiнову напругу, дзвенiло на нiй, як далекий поклик на оголенiй шаблi. Спершу побачив тiльки тiнi. Принаймнi так видалося. Згори падало призахiдне промiння, переломлювалося в листi, змiнювало обриси всiх предметiв. А далi тiнi немовби полетiли кудись убiк, в листянiй сутiнi загострилися, вигранилися постатi коней i людей. Одна, друга, третя. Перша - якась незграбна. Щось обвисало з сiдла в обидва боки. I враз... Свiт помертвiв Лаврiновi в очах. Ще не вхопив усе до кiнця зором - бачив тiльки чорнобородого турка на конi й перекинутий через коня сувiй, а думкою, тривогами, серцем вiдгадав усе. Килiяна! Турки везуть Килiяну. На мить думка розтеклася, а далi мислив гаряче, але розважливо. "Рятувати. Стрiлити турка. Й другого... пх тро║... Тро║... Слiдiв - шiсть?" Пильнуючи, аби не зачепити яку галузку, дозирався вперед. Перший i третiй - турки. Третiй щось тримав перед грудьми. Неначе дитину. Вiн гойдав закутану в бiлий шмат руку, заколисував бiль. Притримував ┐┐ другою рукою. Очевидно, був поранений. Третiй - не страшний. А другий... Лаврiновi обпекло груди. В очi бурхнула червона хвиля, вiн ледве йняв собi вiри - другий був Марко. Його товариш. Чий хрестик носить на ши┐. Вiддихнув важко, в серцi закипiв гнiв, але не було коли розбиратися зi сво┐ми думками та почуттями. Лаврiн видобув iз сагайдака стрiлу. Ще встиг помiтити - стрiла важка, з широкими площиками. Точнiший буде полiт. Бiле, як снiг, мабуть лебедине, пiр'я на стрiлi з одного боку забарвлене в червоне. Та стрiла вже побувала в чи┐хось грудях. Майнула думка - не влучити б у Килiяну. "Не влучу", - вже крайком мислi. Перехрест пiдпустив туркiв сажнiв на десять. Уже бачив обличчя першого турка, нiби сплеснуте згори й знизу, чорне, в глибоких зморшках. Турок щось жував. Задирав угору голову, сипав потраву в рот. Мак чи просо. Цiлився в бороду турковi, трохи нижче, трохи лiвiше, вiдтягував тятиву, пальцями почував ┐┐ силу. Лет стрiли був короткий, вiн навiть почув удар. Турок здивовано вирячив очi, вхопився руками за груди, хотiв закричати, але в ротi йому тiльки зашипiло, по бородi потiк з пiною червоний мак, вершник гойднувся вперед, потiм - назад, знову вперед i посунувся з коня. Глухо гупнуло тiло, кiнь сахнувся, задом, крижами налазив на кущ, метнувся у другий бiк, i Килiяна теж сповзла з сiдла. Лежала на травi, розкинувши руки, й Лаврiновi страх брийонув по серцю - нежива. Його думка мовби розщепилася на двi: одна летiла до Килiяни, друга штовхала ще по одну стрiлу. З того й забарився. Турок з пораненою рукою утiкав. Гнав коня через кущi, бiла шматина метлялася, як птиця. Лаврiн натягнув тятиву, хапав оком цiль i не мiг ухопити. Врештi впiймав i в ту мить, коли опускав тятиву, послизнувся на мокрiй приболотнiй травi. Мабуть, через те не влучив, а може, стрiла по дорозi влучила в гiлку й змiнила напрям польоту. Сiра постать ще раз майнула мiж кущiв, Лаврiн пробiг кiлька крокiв i зупинився. Турок щез. Гойдалося вiття, трiщало галуззя, панiчно кричали над головою сороки. Кинувся до Килiяни, пiдвiв голову, вона гойднулася, як нежива. Проте вуста горiли, вони були болiсно розтуленi, на них закарбувався жах. Лаврiн в непам'ятi зчепив руки, пiдвiв угору очi, шукаючи рятунку, й неначе крiзь туман побачив Марка. Той сидiв у сiдлi, ноги його були зв'язанi пiд животом коня сирицею. Нараз почув такий знайомий, котрий видався незнайомим, голос: - Вона жива. Турки влили ┐й щось у рота, щоб не кричала. Туман сплив з-перед Лаврiнових очей, тепер Марка бачив добре. На неголенiм, майже квадратнiм обличчi Ногайця проступали вилицi, губи пойнялися синявою, в очах стояли сiрi риски. Двi сiрi риски - двi зради. Обо║ розумiли це. Двi зради. Надто страшна друга. Чим би не була спонукана. Тяжким катуванням, неминучою смертю. Лаврiн подумав, що через нього ледве не втратив навiки Килiяну. З нею втрачав свiт. Зараз вiн був суддею Марковi. Марковi, з яким разом ганялися за сiчовим псом Шайтаном. Спали в одному куренi. Стояли на стiнах Ладижина... Вiн не мiг оддiлити того Марка вiд цього. Душа квилила з болю. Й шматував ┐┐ страх за Килiяну. Але той страх поволi вiдступав. Килiяна жива. Вона житиме! Вiн знайшов ┐┐! I враз Лаврiна опанувала радiсть, аж забув про все, що думав допiру. Килiяна жива! Вона скоро прокинеться. Вiн врятувався сам i врятував ┐┐. Та що там все на свiтi! Все склалося щасливо. Боже, гарно як... Марко... Дурний боягуз Марко! А може, вiн зовсiм не винуватий? Може, його схопили на хуторi, куди вiн утiк з Ладижина?.. Ослiплений радiстю, в ту мить прощав те, чого, либонь, не прощало й залiзо. Вихопив з пiхов мертвого турка шаблю, перерiзав сирицю, котрою були спутанi Марковi ноги. - Злазь, Марку. Холодний скрип шаблi по сирицi прокраяв у свiдомостi хiдник для давнiшо┐ думки. "Туркiв було п'ятеро". - Мурашкiвцi мене повели силою, - похлинаючись гарячою слиною, забелькотiв Марко. - Заткнули рота... Лаврiн перепинив його. - Де решта? - показав на вбитого, що лежав у травi. Марко злiз з коня, понуро дивився пiд ноги. - Двох Дорош... Сохiрем, третього окропом... дiд-челядник. - Як окропом? - запитав Лаврiн, не випускаючи зi сво║┐ руки Килiянинi пальцi. Вони були холоднi, безживнi. - Нiс бабi на золиво... Витяг з печi, ступив до дверей, а той саме на порiг. - А Дорош, дiд i баба? - запитав, хоч уже здогадався й так. - Порубали, - ледве шелеснув губами. Тi смертi теж лежали на його душi. Вiн пригадав усе й мимоволi зажмурився. Почував себе страждальцем, мучеником на цiй землi. За вiщо йому таке? Доля гралася ним, як кiт мишею. Одпускала, а тодi знову накривала кiгтистою лапою. Пригадав, як порятувався вiд катiвського меча, як повiв на Брусiв хутiр зграю. Страх i далi не випускав з кiгтiв його душу. Вiн здогадувався, що, навiть передавши Килiяну в руки туркам, ледве чи поряту║ться. Сподiвався, що Брус зачу║ на┐зд i зустрiне ┐х кулями. Збро┐ в нього повна комора, вiн може вистинати iз засiдки всiх. Але ж Брус може стрiлити i його? Не помилу║ вiн Марка й тодi, коли понищить туркiв. А не станеться так: Брус i Килiяна з челядниками сховаються в лiсi? Тодi його звинуватять в облудi й вiддадуть у руки катовi. Краще вже, коли застануть всiх на хуторi. Вони застали ┐х удома, й то зненацька. Навiть курти не зустрiли ┐х гавкотом. Десь бiгали в лiсi, не почули кiнського тупоту. Турки кинулися в двiр, стрибали з коней через вiр'║, четверо налетiли на Бруса, що саме виносив iз хлiва гнiй, дво║ кинулись у хату. Одного Дорош Брус деменув важким дерев'яним сохiрем у груди, вибив душу, другого з розмаху вдарив по головi, й сохiр розлетiвся на цурпалля. У запалi схопився рукою за голу шаблю, й пальцi розсипались по травi. Турки одрубали йому голову, а тодi довго кромсали шаблями тiло, вимiщаючи гнiв i страх. Килiяну схопили в свiтлицi. Всю худобу й сво┐ конi зачинили в хлiвi, щоб забрати потiм, - туркiв лишилося дво║, та й один з них поранений, боялися, що не справляться, посiдали на Брусових коней i по┐хали. Один он лежить пiд кущем з Лаврiновою стрiлою в грудях, а другий утiк. Вiн швидко повернеться з пiдмогою. Треба втiкати звiдси. Зненацька iнша думка шпига║ Марковi мозок. Втiкати з Лаврiном i стати перед сiчовими суддями? Чи тiльки перед Перехрестом? Впасти на колiна й молити, щоб не вiддав його на пагубу, не розказував нiкому нiчого. Лаврiн може й простити його. Адже - звитяжець! Одружиться на Килiянi!.. Спливе хмара, вернуться на хутiр. Вiн подивився на Лаврiна iз ненавистю, сiрi вогники в його очах розжеврiлися до червоного. Лаврiн, помiтивши тi вогники, сприйняв ┐х по-iншому. Бо й сам думав про небезпеку. - Треба поспiшати. Турок може вискочити на дорогу й надибати сво┐х. Вiн оглянувся, шукаючи коня. Сiрий, в яблуках жеребець - Дорошiв - попаски йшов до хутора. Лаврiн ступив, щоб пiдняти повiд, жеребець форкнув i побiг, але далi нагнувся до пашi. Лаврiн погнався за ним, жеребець знову труснув головою й одбiг сажнiв на двадцять. - Косю-косю-косю, - сердився й намагався улестити сiрого Лаврiн, - на ось, - удав, нiби несе щось у жменi. Жеребець скосив лазурове око й бокаса пiшов попiд лiском. Ремiнний повiд змi┐в у травi. Лаврiн рвав траву, листя з дерев - жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його схарапудили чужинцi. Врештi вже аж за монастирищем, майже бiля хутора, Лаврiновi вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сiдло й, низько пригнувшись, помчав до струмка. З розбiгу кiнь трохи не наскочив на мертвого турка, захропiв, схарапудився, й Лаврiн ледве вгамував його. В ту м