о на зграю, а та не вiдступала. По спинi, по крутiй ямцi повз до потилицi тремкий холодок. Вже видно ощиренi морди, чути погрозливе, схоже на похрипи, гарчання. Нi, зграя втiкати не збиралася. Лаврiн зупинився й скинув з плеча рушницю. Помiтив, як згра║ю пройшла ламка хвиля, кiлька вовкiв вiдскочило, кiлька одповзло назад. На притрушенiй снiгом дорозi лишилося дво║ звiрiв: великий, вже готовий до стрибка вовк i другий - довгий, в'юнкий, котрий незрушно лежав на снiгу. Лаврiн здогадався, що то - вовчиця. Спочатку вирiшив стрiляти в не┐, проте швидко змiнив думку: а що, коли зграя кинеться на нього? Адже чував не раз: чiпати вовчицю не можна. Забити того великого вовка? А чи просто стрельнути вгору, розiгнати зграю? Скупчаться знову, пiдуть назирцi. Стрельне ще... Лаврiн направив дуло вище вовкiв i, чомусь завмираючи в передчуттi пострiлу, натиснув пальцем на собачку. Курок сухо клацнув, i вiд того вовчиця схопилася на ноги, а здоровенний вовк скинувся на заднiх лапах, як схарапуджений кiнь. Лаврiновi похололо в грудях. Уже поспiшаючи, засунув руку пiд кожух, намацав на перев'язi ладунку й потягнув до себе. Не зводив очей з вовкiв, вiн мовби тримав ┐х на вiдстанi напруженим поглядом, а сам вийняв зубаМИ затичку, густо сипонув на полицю пороху. Й отако, затиснувши в однiй руцi порохiвницю, другою пiднiс над головою рушницю, пружно натиснув курок. Й знову тишу проклюнув металевий клац. Й вiд тоги, що чекав пострiлу - грому, сплеску вогню, тиша здалася смертельно холодною. Вiн вiдчув на горлi ┐┐ похлип. Випустив порохiвницю, перехопив рушницю обома руками, ще кiлька разiв, звiв i спустив курок. Й тодi зрозумiв - порох вiдсирiв. За останню надiю хапався, як потопаючий за перетрухлий мотуз. Тихо вийняв з-за пояса пiстоль, тихо спрямував дуло в зграю, коротко натиснув вказiвним пальцем на отеплений кожухом метал. I так само не почув нiчого. Либонь, од напруження, з яким чекав пострiлу, клац не пробився до свiдомостi. Натиснув ще раз i безвiльно опустив руки. Порох i тут вiдволожiв. Вовки спостерiгали за людиною, не наближаючись i не вiдступаючи. Здавалося, ┐х зацiкавили ┐┐ рухи, помахи. Стихло навiть хиже гарчання. Тiльки очi свiтилися проти зiр, та то тут, то там коротко поблискували iкла. Страх, хоч який великий, не затуманив Лаврiновi мозок, вiн вихопив шаблю. Взяв ┐┐ не в праву руку, а в лiву - вовки ще не нападали, а руки починали клякнути. Швидко оглянувся й пiшов назад. Спочатку наперед спиною, а що зграя не насiдала, повернувся, тiльки тримав ┐┐ в оцi. Вiн iшов до верб, що чорнiли за пiвтори сотнi сажнiв. Дорога стара, й верби старi, поламанi вiтрами, попаленi грозами - дупло на дуплi, зате на тi корчi неважко видряпатися. Чи хоч стати спиною в дупло й вiдбиватися. Вовки якусь мить лишалися на мiсцi - з тiчки вирвалося дво║ чи тро║, понюхали розсипаний порох, рушницю, вiдскочили з гарчанням, потiм найбiльший з них стрибнув праворуч i побiг. Ще мить зграя вирувала мiж вовком i вовчицею, далi помчала за ним. Вовки бiгли сажнiв за п'ятдесят вiд Лаврiна, викружляли пiвколо й опинилися попереду бiля крайньо┐ верби чи того, що лишилося од не┐ пiсля останньо┐ пожежi - обгорiлого пнища в два людських зрости. Й знову посiдали та полягали на дорозi. Лаврiн зрозумiв: пiде вiн назад, вони обкружляють знову й звужуватимуть коло, поки не кинуться на нього. Або сам, зморений i закляклий, упаде на дорогу. Вони почувають: вiн - ┐хня здобич i вже не втече. Холоднi мурахи побiгли Лаврiновi по спинi, вище, вище, по ши┐, вже ворушилися на головi, й чуб спинався корчами. Але це були не тiльки мурахи страху, а й злостi, вiдчаю останньо┐ боротьби. Вiн iшов просто на вовкiв. Ступав коротко, спершу виставляв лiву ногу, приставляв праву, вихрив шаблею снiг перед вовчими пащеками, й звiрi поволi вiдступали, пiдiбгавши хвости. пхнi очi горiли люттю й страхом - перед людиною, ┐┐ вiдвагою, натиском. Так вiн добився до вербового пнища, на яке не мiг вилiзти i яке ледве прикривало ззаду, й стратив запал та сили, й бачив, що вовки не вiдступлять далi. Роз'ятренi, вони гарчали, й вили, й стрибали, й спиналися на заднi лапи, в яростi покусували один одного, i тiльки гаряче лезо шаблi втримувало ┐х од останнього стрибка. Попереду всiх повз на черевi вовчий ватаг, величезний звiр з густою шерстю на ши┐, iз розiрваним вухом. Вiн свердлив Лаврiна прямим звiриним поглядом, ┐в його, живого, очима. Козак вiдчув це усiм ║ством, i лють потекла йому в грудях, вiн вiдчув у руцi таку силу, такий запал, що вже не стримався, ступнув уперед, нахилився й щосили махнув шаблею. Зграя вiдринула, завила, збилася докупи, затим розсипалася i знову збилася, закружляла й заклубочила. А на снiгу лишилася велика чорна лапа й кривава стрiчка аж до вовчого клубка. Лаврiну стало так тужно й немiчно, що аж затемрiло в очах. Зрозумiв, що за хвилю буде розiрваний на шмаття. Та нараз у ту темряву, у вже нiби небуття, щось вдарило, сяйнуло, спалахнула думка. У нього на грудях манюсiнький вузлик з порохом. Кожен козак чи чумак, що йде в степи, зав'язу║ собi такий вузлик. На той припадок, коли не зможе розвести вогню. Либонь, через те, що цей порох для вогнища, а не для стрiльби, й не згадав про нього одразу. "Тiльки б встигнути", - майнуло в головi. Вiн обiрвав на ши┐ шворку, зубами розiрвав вузлик. Вийняв пiстоля, звiв курок, але в цю мить вузлик випав на снiг. Перехрест нахилився й, вже бачачи, як од згра┐ вiдокремилася довга сiра тiнь, вхопив пучку висушеного тiлом пороху, сипонув на полицю. Йому перед очима спалахнув вогонь, а вовк перекинувся через голову й розпластався на снiгу. Зграя сипонула врозтiч. На тому мiсцi, де вона вирувала, лишилася кривава пляма й вибитий до чорноти снiг. Лаврiн затис у жменi вузлик з порохом, пiдiбрав рушницю й пiшов до села. Вовки бiльше не облягали його. Ще вiн бачив, як тiчка збiгалася до верб'я й клубочила там. Мабуть, пожирала забитого ним триногого ватага. Вiн добився до села, високi дубовi ворота пiд баштою були не замкненi, й не було сторожа, додибав до першо┐ хати, довго грюкав У важкi дубовi ворота - подвiр'я .там обнесене парканом, схоже на фортецю, - йому нiхто не вiдчинив, вiн побрiв до iнших ворiт, а потiм ще далi, думав, що вже впаде й замерзне на вулицi, аж таки в якiйсь хатi вiдгукнулися i впустили. Ще пам'ятав, як дивувалися, що його не спинила сторожа бiля ворiт ("нема там нiяко┐ сторожi"), сказали, що на кгвалт ┐х пiднiмають пострiлами, розпитували, хто вiнi i звiдки, Лаврiн щось одказував, а що вже сидiв на витягненiм iз пiдпiччя й розперезанiм житнiм кулi, повалився на солому й заснув мертвецьки. Уже з сонного з нього зняли чоботи й накрили кире║ю. * * * Пробудився од неголосного гупання. В хатi ще стояла темрява, сiрувато-сива, зимова, одсвiчена снiгами, в нiй ворушилися постатi. Дво║ козакiв взувалися бiля полу, встеляли в чоботи, що позсихалися за нiч, устiлки, притупували, знову перевзувалися - на цiлий день, потiм постягали з жердки кожухи, повдягалися, посунули з хати. Мабуть, пiшли порати худобу. А на полу ще хтось спав i на печi також - чулося сопiння й тихе шемрання. Пiд пiччю сокорiли кури - пообморожували лапи та гребенi, i господарi забрали ┐х до хати. Лаврiн знову склепив повiки. Одначе заснути не мiг. Крутило ноги, щемiли пальцi на лiвiй руцi - мабуть, приморозив, i все тiло було сповнене яко┐сь ламко┐ млостi, налите холодом, втомою, аж боявся, що зовсiм занедужа║, не встане. В тупому болю стискалося серце. Згадував минулу нiч уже без того моторошного страху, що обнiмав його бiля села, згадував iншi днi i ночi, якi перебрiв, мов чорнi рiки, й жахався. Дослухався до свого тiла, наче до поламано┐ скрипки. Сили й надi┐ було на денцi. Скiльки пройшов дорiг, скiльки поминув сiл, розпитуючи всiх "про татаркуватого козака та чорняву дiвчину на сiрому конi" - хлопець, мовляв, дуже схожий на татарина, а в дiвчини над лiвою бровою родима цяточка, - що та путь не вкладалася в його пам'ятi. Спочатку був напав на слiд - в якомсь селi пiд Уманню ┐х таки бачили. Це було до нашестя туркiв i татар на Умань, а далi в тiм кра┐ чорна буря перемiшала все од верху до низу, замела всi слiди. Там уже нiхто нiчого не пам'ятав, окрiм власного горя. Лаврiн сам кiльканадцять разiв був на краю загибелi, адже блукав помiж татарських грабiжницьких ватаг, натикався на них, рятувався прудким конем. В однiй втечi загнав коня, довелося кинути. Став пiшани-цею. Тодi в сто крат подовшали дороги, й скрiзь чатувало лихо. Два рази нападали грабiжники, потопав у Бiлозерському лиманi, коли в холоднiй осiннiй водi тягав сiтки отаману Гирi (треба було за щось жити, якимось коштом мандрувати далi), сiтка зачепилася пiд водою за холуй, пiрнув, щоб одчепити, й заплутався сам. Добре, що рибалки вирвали та одкачали. В Охматовi його хотiли силою вписати в надвiрну варту, й знову довелося втiкати, уже просто з-пiд рушниць. Потiм в долинцi бiля дороги пiдiбрав чийогось коня. Мабуть, його покинули татари. Був безклубий i слiпий на обо║ очей. Либонь, ослiп недавно, бо йшов без остороги, куди направляли. Лаврiн одпасав слiпого коня кiлька днiв у лiсi й далi по┐хав верхи. Замiсть сiдла пiдстелив мiшок з соломою, стремена приробив мотузянi. Саме тодi намислив податися в степи. Все йому вказувало, що Маркова путь прослалася туди. Коли Лаврiна поторсали за ногу, вiн зрозумiв, що заснув удруге. Його будили до снiданку. Лаврiн помiняв у збучавiлих чоботях (стояли в печi за заслiнкою) устiлки, взувся. Ледве понатягував ┐х на ноги, так вони позсихалися. На столi парували в казанi кулеша, дебела господиня в червоному очiпку насипала ┐┐ у велику дерев'яну миску, видовбану просто в товстому брусi стола. За столом зiбралася вся родина: господар, господиня, дво║ синiв i, певно, невiстка - дружина старшого сина. Господар, господиня i сини - всi люди кремезнi, огряднi, тiльки невiстка маленька, щебетлива, як ластiвка. Обо║ синiв вельми схожi на батька - лобатi, з важкими пiдборiддями, з широко поставленими очима - i такi ж дужi, як батько, втрьох могли б завдати на плечi рублену комору i винести ┐┐ за село. Тiльки такi люди й втримувались на цьому важкому полi. За снiданком Лаврiн оповiв сво┐ пригоди ("На тому тижнi вовки загризли коня пiд хорунжим, а самого хорунжого не зачепили", - зауважив господар, а господиня тричi перехрестилася), розказав, куди йде i кого шука║. Перехрест не приховував сво║┐ бiди, тiльки казав, що Килiяна - його сестра. Похитувала головою господиня, тихенько йойкала невiстка, господар почiсував густу чорну бороду, в його очах свiтилися спiвчуття й насмiх (║ такi люди, чужа бiда мовби трохи грi║ ┐х: "Ге-ге, зi мною такого не станеться"), такi ж чорнявi, як батько, сини перебирали всiх нових поселенцiв, нових наймитiв у селi та по хуторах доокiл. Це ┐м було як забавка. Змагалися, хто згада║ бiльше. Та нараз старший син, що вилiз iз-за столу й гострив бруском сокиру, - збирались у байрак по дрова, - повернувся до Лаврiна й сказав, важко брижачи чоло: - А не тi це дво║, що прибилися до Драпака? Достеменно такi, як ти кажеш. - Це той Драпак, що в Рудих болотах? - пiдвiв голову господар. - Еге ж. Мартин Драпак. Коня в нього Остап вимiняв за восьмеро овечок. - Може бути, - знову пошкрiб бороду господар, але вже зовсiм по-iншому. - Далебi, вельми схожi. Я ┐х сам бачив. Лаврiн вiдчув, як йому тривожно закалатало серце. Щось пiдказувало, що його страдницькi мандри сягають кiнця. Зараз його змагала тiльки одна думка: як знайти Килiяну та Марка. Думав спокiйно i втомлено. Тi гарячковi замiри, тi жахнi плани на помсту Ногайцевi, котрi кував у першi днi гонитви, перегорiли, перетлiли, тепер мав звершити кару за зраду, викликати Марка на герць або просто пристрiлити з рушницi. Якщо ж вiн одружився з Килiяною... Такий розмисел теж виникав, тодi розради не знаходив. Тодi, мабуть, Марка судитиме уряд. Про Килiяну думав щодня, щогодини, одначе почував - вiд того думання вона не приблизилася до нього й на цяту. Бачив ┐┐ нiби крiзь прозору тканину, за яку сам не мав права ступати. Може, через те, що дуже мало знав ┐┐. Найчастiше чомусь згадував, як сидiли на травi в Брусовому дворi, в Килiяни розплелася коса, трiшки, на самому кiнчику, а вiн нишком розплiв ┐┐ всю, й було те при║мне йому: Килiяна вдавала, буцiм не чу║. Розплетена коса лежала на його руцi, це була його коса, тiльки в ту мить вiн по-справжньому зрозумiв, як шалено коха║ дiвчину. Але тепер того спомину було замало. У серцi висiла туга; вiн знав: погасить ┐┐ тiльки тодi, коли побачить Килiяну. Лаврiн помолився одразу всiм святим, якi ще дрiмали в ранковому теплi на широкiй божницi, почав збиратися в дорогу. Господарi вiдмовляли: до хутора бiльше п'ятдесяти верст, та й поверта║ на хуртовину. Вони навiть по дрова не по┐дуть. Радили дочекатися запорозького чамбула, котрий добиратиметься до застави й прихопить iз собою Перехреста. Але чамбула можна чекати й тиждень, i два, а за цей час багато чого могло перемiнитися. У Лаврiна на таке чекання не було снаги. Вiн пересушив пiд комином порох, оглянув i зарядив рушницю та пiстоль. Подякував господарям за ночiвлю, за сало та хлiб, якi дали в дорогу, а парубковi ще за тютюн, вклонився хатi з порозвiшуваними по стiнах рушниками i збро║ю, вклонився на порозi господинi, на мить затримався поглядом на теплих червоних пiвнях, що ними був розписаний комин, зiтхнув, зодягнув шапку, вийшов на подвiр'я. По селу скрипiли колодязнi журавлi, помукували коровi┐, iнколи iржали конi - козаки напували худобу, й таким миром вiяло од того гомону, що вiн аж завагався. А тодi рiшуче стрiпнув головою i пiшов. Нежонатий хазя┐нiв син провiв його за село, ще раз. спробував вiдмовити. Он i горобцi понадувалися на хвищу, й вiтер по небу розвозить хмари. А далi по дорозi - жодно┐ хати. пхн║ село - крайн║ в степу. Обкопане валом, обнесене високим, мiцним частоколом, воно то оборонялося од татар, то одкуплялося од них. Частiше одкуплялося, татарськi купецькi обози теж передньовують тут, для них за селом збудовано караван-сарай i видiлено окреме пасовисько й водопiй. За те мали од самого хана ординанс на захист вiд степових i берегових татар. Хлопець був жалiсливий i, мабуть, просив Лаврiна залишитися щиро. Лаврiн почав вагатися, а тодi знову подумав про Килiяну, й думка та була, як свинець у ранi (а що, коли потiм увесь вiк шкодуватиме за згаяний день?!), ще раз розпитав дорогу, ще раз попрощався й пiшов. РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ Султану крiзь сон гупотiли копита. Хан Селiм-Гiрей од того гупотiння давно оглух, не помiчав його. Сорок тисяч татар i п'ятнадцять тисяч яничар мчали заснiженим степом. Це не був звичайний набiг, коли орди йдуть широкою рiкою, розливаються на меншi рiки i потоки, коли ординцi хапають здобич, бранцiв i поспiшають вернутися назад, до головного коша. Тут самовiльне вiдлучення на сто сажнiв каралося смертю. Вже третiй день летiли вони в бiк пiвнiчного вiтру, зупиняючись тiльки на короткi перепочинки, аби погодувати коней та поводити по колу, щоб випорожнилися перед бiгом. Уся орда мчала велетенською колоною по п'ятнадцять коней у ряд, конi пов'язанi ремiнням за гнуздечки, а мотуззям за рiпицi хвостiв, - пiдтягували тих, якi вiдставали. Хто падав з коня, того копита перемелювали в криваве тiсто. В головi колони, одразу за прапором пророка, якого вiз у стременi емiр, та двома зеленими значками з бокiв, зiгнувшись у дугу, аж черкав гостроверхою шапкою закучерявлено┐ iне║м гриви, скакав нуреддин-солтан, за ним - п'ятнадцять отаг i ханська гвардiя - полк сейменiв. Снiги попереду орди бiлiли чистою скатертиною, а позаду лежали чорнi, переоранi копитами, парували кiнськими кiзяками - здавалося, там протекла брудна й каламутна рiчка. Туди злiталося зi степу гайвороння, кружеляло, падало, скльовувало послiд. Великий хан велико┐ орди i престолу Селiм-Гiрей скакав збоку, Щоб не затоптали конi. Йому торували путь десятеро вершникiв особисто┐ охорони - капi-куллу. Хан несамохiть стискував колiна, стьобав коня нагайкою й за мить стискував знову, й вiд того вiн бiг, нiби спутаний. Хан зцiпив зуби, сльози виступали йому з очей, скочувалися по щоках, i гострий, як нiж, вiтер зрiзував ┐х. Нелюдський бiль народжувався в нозi й розтiкався по всьому тiлу, нанизував Селiм-Гiрея на велетенського списа. Хану здавалося, нiби у правий чобiт хтось насипав жару, ногу пекло й крутило, а в п'яту штрикало, неначе туди ввiйшла зазубрена стрiла й хтось силкувався висмикнути ┐┐. То болiв звичайнiсiнький чиряк. Ногу почало пекти ще в Бахчисара┐, а за два днi чиряк дозрiв, шкiра на п'ятi натяглася й стала бiла та лискуча. Невчасно випав хановi цей похiд. Але хiба мiг не скоритися фiрмановi[12], "котрий да║ щастя" й прибув од Високого Порога. Разом з указом Порта прислала почесну шубу, шаблю i соколину шапку. Один тiльки раз спробував не одягнути таку шапку його антецесор[13] Аадиль-Гiрей - i його кiстки орли порозносили по найвищих кручах Понтiйських гiр, - над ним звершився грiзний закон Фатiха. Селiм-Гiрей любив Порту i ненавидiв ┐┐. Вона дала йому владу, але скувала волю й поставила за його спиною на чати смерть. Вiн ненавидiв султана i любив великого вiзиря. Кепрюлю-заде Гiрей зобов'язаний усiм. Втративши батька, гнаний ханськими псами, багато рокiв ховався у горах Черкесi'! та Румелi┐, аж поки про те не довiдався Кепрюлю й наказав привезти молодого агу Селiма до себе. Селiм ┐хав пiд шибеницю, а опинився пiд ханським бунчуком. Думка про цей похiд зродилася не в Гiре║вiй головi. Однак хан вiда║ гаразд, що за невдачу доведеться розплачуватись йому, i, либонь, тодi з ним поведуть бесiди не султан i Кепрюлю, а райськi гурi┐. Проте, зда║ться, невдача загубила ┐хнiц слiд. На початку зими Селiм-Гiрей бiгав швидким сандалом пiд чорними вiтрилами в Адрiанополь до Високого Стремена, й там вони разом з Кепрюлю промацали очима розуму всi можливi несподiванки. Вони таки скинуть проклятих гяу-рiв, козакiв, з просторiв всесвiту й одкриють собi шлях до тих кра┐в. Мудрий, вельми мудрий Кепрюлю-заде, вiн намислив видушити шершнiв у ┐хньому гнiздi. Нинiшнiй вiзир умi║ робити велике з малого: маленькi, похованi по кишенях правовiрних акче спливаються докупи й утворюють велику державну казну, несмiливi думки i думоч-ки сплiтаються докупи й стають великою державною мислю. Багато в нього мудрих радникiв, i тепер ось один з них, паша Сулейман Кегай, радник особливо┐ ради при султановi - куббе-алти - виле-лiяв чорну квiтку смертi гяурам-козакам. "Там, де не пробiжить ведмiдь, пробiжить лисиця", - вже давно твердить вiн. Ведмедевi, щоправда, не вдалося пообiгти, вiн загруз пiд Ладижином. Й тодi вдалися до лисицi. Бо ж повелитель правовiрних наказав винищити запорозьке кодло будь-якою цiною. Мудрий радник Сулейман Кегай вивiдав, що першого сiчня всi козаки збираються докупи, другого - обирають нову старшину й тодi п'ють чорно. Кепрюлю, зачувши те, сказав: "Це день, посланий нам аллахом. Треба непомiтно, птахами пролетiти степ, вистинати сторожу, оточити Сiч, щоб звiдти не вилетiло й духу, i вiддати п'яних гяурiв суворому й безпощадному мечу". Кепрюлю наказав не скуплювати всi орди, а взяти найкращих во┐нiв гiр i степу, а яничарiв для походу одбирав сам. Все врахував великий вiзир, все виважив, одначе i йому невiдомi божi помисли та забаганки: сiм минулих зим степи дзвенiли, як пересохлi бубни, й несподiвано ┐х укрили глибокi снiги. Аллах стелив пiд ноги правовiрних непорочний, але важкий килим, посилав ┐м ще одне випробування. А може, завалив снiгами степи бог невiрних? Але нема║ таких перепон, яких би не здолали правовiрнi пiд прапором пророка! Все складалося так, як намислили Кепрюлю i Сулейман Кегай i як напророкував знаменитий астролог Галiб-бей. От тiльки клятий чиряк. Ще б два днi... Лiкарi б привезли з моря свiжих морських трав, котрi розм'якшують шкiру й висмоктують гнiй. Але гидотна болячка не хотiла чекати кiнця великого походу. Другим чиряком у цьому набiгу для хана, тiльки вже не на нозi, а на душi, були яничари. Таки треба було вмовити Кепрюлю, щоб залишив ┐х у Едiрне. Посадженi на конi, вони волочаться за ордою, як поламанi кантари за небесними колiсницями. Але ж Едiрне послало ┐х, аби потiм татари не сказали, що самi випили келих звитяги. Селiм-Гiрся морозило. Ногу пекло вогнем, кожен удар кiнських копит вiддавався болем у п'ятi, а по тiлу повзали крижанi пальцi холоду. Хоч на хановi - тафтяний кафтан i теплий джiупех на хутрi, а поверх ще вовчий кожух, й повстянi рукавицi, i шапка з хутра рудих лисиць, на котрiй поблискували алмази. З кiнських нiздрiй виривалися бiлi хмарки пару, груди коня - геть в iне┐, в iне┐ й грива, i кiнчики вух, а сiдельна лука набрала холоду стiльки, що вiн чув його крiзь рукавицю. Холодом вiяло звiдусiль. Хан iз заздрiстю поглянув на ближчу колону, над якою клубочи-лись важкi випари. Там, в гущi коней, розiгрiто┐ кровi, поту й гарячо┐ сечi тепло. Кiнськi морди пообростали iне║м, iз нiздрiв валувала пара. Густiша, тугiша з нiздрiв тих коней, що йдуть пiд вершниками, й рiдша, прозорiша над тими, якi зараз бiжать упорожнi. Важкий, але теплий дух висить над колоною. Оддалекя зда║ться, що то горить пiд кiнськими копитами степ. Iнодi зрива║ться на iржання якийсь кiнь, i тодi татарин перiщить його короткою нагайкою по кiстлявiй горбоносiй мордi, а далi знову тупiт копит, шерех снiгу, скрип сiдел. Дзвякоту збро┐ не чути, в татарина все припасовано мiцно. Праворуч вiд хана зашелестiв бур'ян, з ханським вороним румаком порiвнявся гнiдою кобилою калга-солтан, що вiв у походi орду й то вiдставав, то знову наздоганяв прапор пророка. Дзямбет-Гiрей, швидкий на думку, не кепський во┐н, хоч трохи занiжений у дитинствi в Стамбулi, прагне показати себе во┐ном суворим, витривалим, не пiдвладним утомi. Мабуть, калга переборю║ самого себе. У Селiм-Гiрея, що вирiс на конi в безперестанних утечах та погонях, ноги стерпли й болять у колiнах. Зда║ться, до них попiдвiшувано гирi. А як то воно Дзямбету, котрий до сво┐х двадцяти лiт вилежувався па м'яких стамбульських подушках, подорожував на власному вiтрильнику по Венецiях та Iспанiях. Проте хановi не шкода калги. Йому нiкого не шкода. Вiн не зна║, хто з найближчих пiдданцiв його друзi, а хто - вороги. Кому звелено наглядати за ним i потай доносити в Кафу, де сто┐ть на вiчних чатах могутня султанова залога, готова по першому знаку падишаха виступити й кинути його, хана, в найглибшу ущелину. Так, хан не вiрить навiть Дзямбету, наступнику престолу, бо й вiн став калгою за повелiнням з Адрiанополя. Та й вислужу║ться вiн вельми. Правда, зараз цена добро - комусь треба вести колони и давати лад всьому вiйську. Калга одягнений, як звичайний юзбашi, тiльки зброя в нього коштовнiша та на головi, поверх шапки, - дуван. Калга слабу║ на простуднi хвороби й бо┐ться вiтру. Хан злостиво подумав, що пiсля цього походу калзi доведеться довго випарювати боки: зараз уже обличчя Дзямбет-Гiрея обросло iне║м i схожий вiн на ┐жака, а що буде далi?! Дзямбет-Гiрей вигнувся в сiдлi, припав головою до гриви, щоб заглянути хановi в очi, з чорно┐ дiрки рота, обнизано┐ крижаними бурульками, вилетiло разом з парою: - Яничари падають... Засинають... Треба зупинитися на перепочинок. Посинiлi вiд холоду серед бiло┐ ворси iнею губи калги ворушилися, наче двi п'явки. "Знову яничари", - скипiв злiстю хан, але водночас вiдчув якусь полегкiсть: вiддасть велiння на зупинку не з огляду на'власний бiль i втому, а на прохання калги. Вiн мрiяв про перепочинок давно, сподiвався, що хоч трохи вщухне бiль. I вже, як про щось зовсiм недосяжне й жадане, вперше в життi подумав про теплий будинок, нехай би це була навiть хата гяурiв, аби тiльки там мiг роззутися та ще аби лiкар-коновал розрiзав кинджалом чиряк. Але для того потрiбна гаряча вода й вогнище, та й просто вiн не може роззутися на трiскучому морозi. Десь там, позаду, везуть у тороках намет, але його не нагрi║ш багаттям, а закип'ятити воду то й зовсiм нi в чому. Од однi║┐ згадки про вогонь хановi гостро запахо кавою, теплом, i вiн майже з ненавистю подивився на довколишнiй свiт - на бiлi, в колючому iне┐ бур'яни i трави, над якими гнав поземку вiтер, на низькi хмари, на калгу-солтана. - Знайдiть велику балку, - вичавив крiзь неслухнянi вуста. - Пошли когось до акинджi, - кинув погляд уперед, де серед високих бур'янiв, врозсип, беш-беш синiли глибокi слiди вiд кiнських копит. Там пройшов передовий розвiдувальний загiн ногайцiв з племенi чобана. Слiди пропадали в снiгах, що слалися до обрiю, затканого синюватою млою. В повiтрi кружляли волохатi снiжинки. Все вiщувало хуртовину. Просто на хана вiтер гнав велике кругле перекотиполе, воно було схоже на живу iстоту i котилося бiля кiнських нiг. Далi кiнь перетнув глибокий вовчий слiд i слiди оленицi та оленяти. - Я наздожену ┐х сам! - гукнув Дзямбет-Гiрей i, збиваючи снiгову куряву, спрямував кобилу по слiдах. Якийсь час вiн манячив попереду, мов чорна птиця на бiлом снiгу, й враз щез. Селiм-Гiрей спочатку подумав, що калга-солтан провалився разом iз конем у вовкiвню або в якусь iншу яму, а потiм придвився пильнiше й побачив у снiговiй кашi сiру кулю, котра мовби котилася вниз. То калга-солтан спускався конем у балку. * * * Мокiй Сироватка мав вигляд людини, що перехворiла на чуму. Вiн був схожий на болотяного птаха - маленького сiрого куличка, який зарано прилетiв на рiдну луку й тепер терпiв од стужi та безкорм'я. Насправдi ж рiдна запорозька лука зустрiла свого дозорця теплом i привiтом. Вiн уже одiспався й варенухи попив, i навiть у капшуцi побрязкувало - сiчова казна заплатила за чотири роки добровiльно┐ сторожь п'ятнадцять золотих талярiв. На все зле щодо себе Сироватка не пам'ятливий, вiн не згадував скрут i лих, яких натерпiвся на березi Волошки, забув би й про недавню тяжку мандрiвку пiд Ладижин, коли б вона не в'язалася в одне з Лаврiновою долею. Думка про Лаврiна морила його незгiрш за пекельну хворобу - вiтряницю. Почував перед Лаврiном провину, що не вiдкрився йому, може б, тодi й Лаврiнове життя склалося iнакше, й не по┐хав би вiн невiдь-куди. А що, коли вiн уже нiколи не вернеться й Мокiй не побачить його бiльше? Не скаже слiв, якi вимрiяв у самотинi над Волошкою, отих простих гарячих слiв, що го┐ли його власну душу. Вони вже мовби прикипiли йому до серця. З ними верталося все згаяне. Боже ж милий, то його рiдний син, рiдна плоть! Обiйняти дорогi рамена, занурити долоню в русяву чуприну, а тодi можна й померти. Якою ж вiн був холодною колодою, яким слiпцем! Хотiв содiяти на краще! Оберегти од пересудiв, од кпинiв. А не вберiг од чогось гiршого. Нiхто й далi не знав, куди Лаврiн подiвся, нiхто не бачив його вiд самого спаса. Кошовому отаману, коли прийшов до нього, гiрко впала лiва брова й чорнi тiнi пропливли в очах. Вiн теж мовби почував якусь провину, обняв Мокiя, посадовив поруч i сидiв мовчки. Мокi║вi навiть здалося - кошовий почав щось здогадуватися про нього й Лаврiна, одначе не обмовився й про те. Сироватку провiв на ганок писар Яковлев, вiн розповiв, що кошовий вже посилав на Правобережжя розшук, запитував через товмача в татар, проте Лаврiнового слiду не знайшли. Хлопець неначе у воду канув. Тiлистий, важкий Яковлев скрушно зiтхнув i ще сказав, що йому також вельми шкода такого гарного джуру, без нього кошовий став дратiвливий i аж трохи кульга║ на пам'ять, бо часто задуму║ться. I порадив старому дозорцю шукати хлопця, пообiцяв од себе два золотих. А може, й справдi не виплив Лаврiн з бузьких хвиль, - думав Сироватка. Останнiй, хто його бачив, - Кайдан, Сироватка розшукав його i розпитував пильно. Але Кайдан знав небагато. Правда, вiн запевняв, що втонути Лаврiн не мiг, що татарськi дозори не пiдстрелили козака. Кайдан лежав на стiнi, доки Перехрест не одплив на пiвверстви вниз по рiчцi. - Рвався кудись Лаврiн, - сказав Кайдан, розчiсуючи саморуч випиляним з кiстки гребiнцем важку, мов кiнський хвiст, чуприну, - не лише од турецького аркана втiкав. Просив його, щоб почекав за Кам'яним Горлом, одказав: "Не чекатиму". Щось його канудило й манило. Мо', де золото назнав? - Хiба б не подiлився з тобою? - з образою в голосi сказав Сироватка. Кайдан поглянув на нього здивованими, довiрливими, як у дiитини, очима, мить подумав i ствердно хитнув головою: - Правда. Подiлився б безпремiнно. Тодi хто зна, куди вiн поривався. Мо', комусь слово дав? Ця розмова трохи одм'якшила Сироватцi душу, вiн аж спробував пiдвеселити себе звичним: "Бiда бiду..." - та не пiдвеселив. Ох, не минула вона й, мабуть, не мине. Не добро вело Лаврiна, не може воно так страшно заарканити чоловiка. Хотiв було пiти до ворожбита, нехай би видивився Лаврiнiв слiд у чорнiй водi або в розтопленому оловi, нехай би зняв з нього приворот, але не пiшов. Не йняв вiри нинiшнiм ворожбитам. Вельми багато ┐х розвелося, курять вонючим зiллям, палять собачу шерсть, обмовляють один одного, а власно┐ долi не розгадав жоден. Останнiй справжнiй ворожбит - Свiчкар - помер лiт двадцять тому. Жив не в куренi й не бiля базарища, а в кузi на острiвцi Iгрень, плати за сво║ ворожбитство не брав, а путь людську прочитував безпомильно. Не було в нього нi старого цапа, нi сови, нi прирученого ужаки, бо "що може знати, - казав Свiчкар, - про людину нiкчемна тварюка?" Вiн все вичитував iз зiр, з очей прибульця та з чисто┐ води. Вiн i собi провiстив смерть на клечальну недiлю, на клечальнiй недiлi й помер. Звичайно, ║ й серед нинiшнiх такi, котрi не стiльки ворожать, скiльки знахарюють, i знахарюють добре, знаються на хворобах, на всiляких травах i корiннях, але на долях - зась. Доля, вона... Може, й бог не завжди зна║, що чека║ чоловiка на його путi. Бо ж часом йому таке виро┐ться, так його закрутить, що вко┐ть, чого й сам не сподiвався. Та цур, краще не думати про те. З цими думами Мокiй послав руку в кишеню шароварiв, намацав капшук з грiшми, посунув у бiк базарища. На Сiч саме валом валили запорожцi. Завтра рiздво - найбiльший годовий празник, i башлiвка - розподiл усiх сiчових угiдь, i вибори старшини, тут i останн║ ледащо не влежить на печi в зимiвнику. Йшли партiями - з форпостiв, залог, добиралися гуртами, валками - од далеких зимiвникiв, поверталися з городових полкiв, iз Слобожанщини, поверталися й тi, якi ┐здили до родакiв чи пригрiлися бiля жалiсливих удовиць. Йшли лугарi, степовики, заволоки, статковi й нетяги, багатi й голоколiнчики, кобзарi й лiрники, старшини i простi, старцi i калiки, ┐хали розвальнями, глабцями, штильовими саньми з козирками, з пiдрiзами й без пiдрiзiв, простими i схожими на заморськi кораблики, ще й вистеленими килимами, ┐хади верхи й вели коней пiд юками, - прямували з усiх бокiв, втоптали, в'┐здили дороги, аж вони блищали, наче дзеркало, спiвав i скрипiв пiд полоззям снiг, змiюки-конi викрешували з намерзлого на дорозi льодку iскри, у повiтрi витало передчуття великого, довгого, ситого свята, обличчя яснiли зосередженiстю i усмiхом, очi променiли, серця розкривалися для дружби i добра i дуже рiдко для давнiх порахункiв. Приволоклися навiть тi, що майже нiколи не вилазили з болiт, з риболовецьких куг, - мокрогузи, про котрих кажуть, що вони на паску христосуються мiж собою вареними раками. Це ж про них спiвають слiпцi, буцiм вони, заздрiвши чаплю i подумавши, що то дiвка, почали залицятися до не┐. Прибула гостьова партiя з Дону - двiстi чоловiк, привезли поклiн вiд козачого донського круга, два вози таранi та кiлька барил пiнно┐. Вони розповiли, що бiля днiпрових порогiв бачили предивне║ диво: крижаний припай нижче днiпрових порогiв укрили тисячi тисяч ворон, криги не видно за ними, злетiлися, либонь, з усього свiту й летять далi, зграями й по однiй, й усi падають на кригу, тiльки деякi перед цим перекидаються у повiтрi, а далi стрiмко йдуть униз. Хто ┐м пода║ знак, звiдки ┐м вiдомо про той склик? Такого нiколи не бачили нi донцi, нi запорожцi, довго гомонiли-гадали, до чого б це чорне знамення, й стали думкою: не на добро. Одначе швидко про те забули. За донцями при┐хали гостi з Межигiр'я, але й за ними слiд не запав: козаки звiдусiль валом валили на Запорожжя. А що вже юрмилося бiля церкви старцiв, а що вже шнипало по вуличках i завулках усяких волоцюг, пройдисвiтiв - не приведи боже! Мокiю вперше спливло на думку, скiльки-то всякого народу году║ться бiля Сiчi. Кожен норовить пожаковати на дурничку, щось потягнути з не┐. З найдальших монастирiв ┐дуть голими драбиняками чорноклобучники, гнуться, побираються, над ними збиткуються, кепкують, часом i потовчуть, але вертають тi у сво┐ монастирi з повними возами добра й туго набитими калитками. Помiж усiм тим рiзноликим i обiдраним людом статечно походжають козаки-зимiвничани. Тi, котрi посiли хутори, або тримають власний рибний промисел, або курять горiлку й при┐хали сюди глабцями, засланими килимами. Ходять по дво║, по тро║, купи тримаються. Цих видно оддалеку. Ряснi кита║вi й камчевi каптани, бiлi, лавочного сукна свити, пiдперезанi перськими шовковими або козацькими шкiряними, з пряжками, поясами, поверх каптанiв або свит - тонкi, маково┐ та червоно┐ барви, сукнянi, з позументом жупани. Ще й якi жупани - гаптованi, з заковрашами, широкими вильотами, руки козаки висувають у роздери, а довгi рукави позав'язуванi ззаду й висять, неначе крила; штани на козаках теж ряснi, "в достатку", з-пiд них метляються китицi на халявах, а самi чоботи 'гостроносi, сап'яновi - червонi та синi, шапки на зимiвничанах високi, сукнянi, в хутрi - горноста┐ та кабарзi, на шабельтасах i лядунках срiбло - все так i мигтить, так i гра║ барвами. Й хто, спитайте, справжнi козаки - оцi чи отi, що по куренях, у декого з куренян нiчим прикрити грiшне тiло, нi в чому добiги до крам-базару, так i барложаться всеньку зиму на голих дошках полiв чи гнуться бiля теплих груб, виляскують засмальцьованими картами. А що в жодного за душею нема║ ламаноге шеляга, то рiжуться в чуприндули, за зиму повисмикують один одному оселедцi - пiд весну тi висять, мов обтiпанi мички. Сироватцi в серцi замло┐ла заздрiсть. Отаким статечним, в сукнi й кабарзi хотiлося бачити Лаврiна. Щоб мав свiй статок, щоб на свято при┐здили до нього на молодi меди в мальованих глабцях гостi, щоб сидiв вiн, Мокiй Сироватка, на покутi та вiтав гостей повною чаркою, а русява невiстка метушилася бiля печi, червонiла й пишалася. А на колiна лiзли онуки, i вiн удавано (перед гостями) сердився,,проганяв ┐х. Про онукiв думав у сво┐й зеленiй пустелi дуже часто, повимрiював собi кiлька повiстей. Саме так проведуть рiздво оцi гнiздюки, сиднi, як бридливо називають ┐х на Сiчi козаки. А голота нап'║ться, порозквашу║ один одному носи, повибива║ вiкна в шинках, однесе на лiд кiлька пивних комор, а пiсля свят ще и одшкодовуватиме збитки. Пивницi, ятки, шинки, корчми вже приготувалися до свого найбiльшого рiчного генделя. ┐х тут, за сiчовими валами, безлiч. к "чистi", де стiни пофарбованi свiтлою фарбою, а по них ще й картини - високi ружi пiд вiкнами, козак та дiвчина над рiчкою, батько Хмiль на конi; там високi вербовi лави, вкритi нала-вошниками, а столи застеленi шльонськими скатертями, сволоки та стiни бiлi, помальованi квiтами. Шинквас фарбований, на полицях чудернацькi пляшки з горiлками аглицькою, нiмецькою, руською, французькою та з усiлякими винами, - а ║ й такi, куди можна ввiйти лише згинцi i де стеля та стiни чорнi, як у дьогтярнi, а за столи правлять дубовi окоренки, порубанi ножами та ятаганами. То п'яницi, аби шинкар не завдав ┐м сво║┐ лiчби, помiчають випитi кварти. Там шинкар за шинквасом схожий на убiйника з велико┐ дороги, вiн умi║ скрутити руки, що й не писнеш, i вигребти з кишенi пропите, а то й стягнути чумарку. Горiлка в тих шинках жовта, з пригарою, настояна на тютюнi, од не┐ спира║ подих i iскри сиплються з очей. Проте в шинках та корчмах показнiших можна скуштувати трункiв, якi тiльки ║ на земнiй твердi. Ще й кожен шинок славиться якимсь особливим напо║м, здебiльшого горiлкою, настояною на травах. к серед шинкарiв чимало дотепникiв, над шинквасом та по стiнах у них понаписуванi примовки, як-то: "Нам гори нема, тiльки рiвно", "Пий за сво║ й за кумове", "Хто ┐┐ засмаку║, радiсть вiдчу║", "Лiтом не кисне, зимою не мерзне, перед обiдом не сушить, пiсля обiду не душить", i картини веселi на дверях: хмiльний запорожець зачепився за колоду й ла║ться: "Чого, п'янюго, розлiгся на дорозi" або два п'янi куми на однiй кобилi - один передом, другий задом. Здебiльшого почина║ сiчовик пити, дивлячись на ружi та козака з дiвчиною, а кiнча║, важко схилившись над зарубками. Як воно водиться завжди i скрiзь, до шинкiв навiдуються не всi люди, а лишень затятi дудлi┐, пиятики, хоча не поминають ┐х i люди поважнi - з яко┐сь нагоди чи подорожнi. Рiздвянi свята славляться врочистостями. Як вийдуть комоннi козаки в повнiм бойовiм риштунку - з ратищами, пищалями, як попруть лавами пiшi - стануть по куренях, так i зацвiтуть шапками: кожен курiнь ма║ свою барву, замайорять значки i бунчуки, i вдарять тулумбаси, й гук пiде по долинi, й пiднiметься до хмар золота яса, i пiдуть через мiст на майдан - курiнь за куренем, лава за лавою, суворi й урочистi, гордi й валечнi, готовi на смерть за господн║ слово, за пресвяту богородицю i свою матiр-вiтчизну, й гармашi витягнуть з льохiв гармати та поставлять жерлами в тi сторони, де вороги, завмира║ козацька душа i прагне звитяги та слави. Свята скiнчаться грищами: кiнськими перегонами по дорозi або по снiгу, вогнистою i луковою стрiльбою, перетягуванням за мотузок на льоду через проруб. А як попруть лусом навкулачки курiнь на курiнь або наляжуть усi нижнi куренi на верхнi, не одному пустять з носа криваву юшку, не один не дораху║ться зубiв. А одiрваних гапликiв, а кожу-шиння, а втоптаних у снiг шапок - лопатою загрiбай. Звичайно ж, гнiздюки до тих грищ не вступають. То люди статечнi, розсудливi вони на той час уже сидять на сво┐х теплих зимiвниках i розговляються рiздвяною ковбасою. Але воднораз при зустрiчi iз зимiвничанами i якесь iнше почуття ворухнулося в Сироватчиному серцi. Й вiн розправив худенькi плечi, пiдвiв голову й не вступив дороги двом гнiздюкам, що перли вузьким протоптом попiд коморою, з яко┐ нависав козирок снiгу, просто на нього. А чого ма║ вступати? Чи ж вiн, Мокiй Сироватка, менше за них прислужився товариству? Чи вони випили хоч наперсток того лиха, якого вихилив пугар? Ось пiде до церкви, i йому поступляться мiсцем бiля само┐ богородицi, i в куренi за святковим столом отаман першого привiта║ чаркою його, й на сiчовому майданi пiд час виборiв вiн стане в першiй лавi. Тож зiйдiть з чесно┐ козацько┐ дороги, чортовi сиднi! Зiйшли. I стало веселiше на душi козацькому дозорцевi. Й поширшав день. I навiть йому одкрилася на мить божа краса. Дуби над Чортомликом стояли в срiбному iне┐, вiтер зривав з гiлок бiлий пилок i трусив на червонi верхи козацьких шапок, на синi кунтушi, iскрив на сонцi. З самого краю - високий нелинь, його листя вiдсвiчувало мiддю; на сухому вершечку примостився ворон, витягував довгу шию, шипiв - мабуть, вдавився кiсткою. Грiзно хмурились фортечнi стiни, весело тусали один одного вартовi козаки на мiстку - грiлися, поглядали на сонце, чи скоро замiна. I ще одному сiчовику не вступив дороги Сироватка. Високо, неначе норовистий кiнь, кидаючи вгору колiна, назустрiч Сироватцi ломився сiчовий гультяй, прибий;олова Назар Вовкогон. Найхоробрiший, найзавзятiший на Сiчi козак - лице геть у шрамах, щоправда, тi шрами не попсували його, воно гарне, але й гордовите, пихате та нахабне. Назар смiливий, як чорт, i забiякуватий, як п'яний шляхтич. Перший лiзе