ними до тичини, набирав з нього воду й носив угору пiд айву, оливки, грушi та сливи. Вони зеленiли, Лаврiнова та кiлькох iнших невiльникiв снага потроху переходила в них. Здебiльшого працювали вночi та досвiтками, коли в саду не було нiкого. Вдень чистили рiвчак, лупали камiнь - зводили стiну од пiвнiчного, й без того майже неприступного, боку. Й раптом усе перемiнилося. Цвiли черешнi, ще нiколи не закипали так бiлопiнне, здавалося, вони почували, що ┐м судилася погибель. Мабуть, уперше ага Сулейман Кегай не насолоджувався тим запахом. Сидiв у селямлику[17], за пiвтора мiсяця жодного разу не вийшов у сад. Що вiн там робив, чим струював час - нiхто достеменно не знав. Казали, що ага замкнувся iз зайшлим дервiшем - заплатив тому великi грошi, й спалювали удвох вишневий цвiт, плавили i лили у воду срiбло - виворожували азi щаснiшу долю. Прогнаний з поко┐в слуга-кальянщик розгадував вiзирове усамiтнення простiше: ага топить не срiбло у водi, а свою бiду в горiлцi, й то не в ракi┐, а у вогненнiй козацькiй, вiн мав до не┐ пота║мну пристрасть ще ранiше. Все то були здогади, напевне знали одне: ага Сулейман Кегай попав у велику немилiсть. Вiн уже не був вiзиром i радником високо┐ куббе-алти, з дня у день чекали, що за ним прийде асесбашi[18] з але-бардщиками й поведе до Старого Платана. Тисячолiтн║ дерево вже не родить горiхiв, на нього вiшають голови скараних високих сановникiв. Сулейман Кегай i сам не сподiвався iншого. Адже не справдилася перемогою його рада великому вiзиру на погром козацько┐ Сiчi, навпаки - погромлено яничар i татарську орду. Нiкчемний хан випустив перемогу з рук. Уже був за крок од не┐. Ага пам'ятав, яка несамовита радiсть охопила султана й двiр, коли з козацьких степiв прискакали гiнцi з вiстю, що замислене збува║ться. Запорукою того була привезена в подарунок султану молода красуня й молодий, дужий козак. Дiвчину й козака султан подарував азi Кегаю. Вона мала стати двадцять сьомою наложницею вiзира, а козака ага на радощах поставив на легшу роботу - доглядати сад. Великий вiзир подарував азi чорного арабського коня з сiдлом, обсипаним коштовним камiнням i перлами. Тепер ага Кегай не знав, чому по нього не йдуть алебардщики. Чи то при дворi забули про нього, чи вирiшили ще й покатувати чеканням. Аллах послав людинi одне з найбiльших випробувань - чекання. Воно ║ солодке, коли йдеться про кохання, нетерпляче, коли ждеш звiстки, нудне й дратiвливе - вищого уряду, тривожне - невiдомостi, страшне - кари. Це днi й ночi, а часом i роки, коли кров засиха║ в самiсiнькому серцi. Сулейман Кегай молив аллаха, щоб вiн забргв його iм'я з пам'ятi султана i великого вiзира. Звичайно, нинiшн║ його життя, надто пiсля бурхливого, сповненого дiяння крутежу при дворi, було життям хробака. Але ж лiпше бути навiть хробаком, iiiж чорною землс.ю. Сулейман Кегай зсохся й почорнiв. I став вельми схожий на кажана. Втягнута в гострi плечi голова, довгi руки, а ще ж стесаний назад лоб, високi, гострi надбрiвнi дуги й маленькi очицi у глибоких вирвах, що дивилися насторожено й злякано... I життя вiв кажаняче. Вдень спав у селямлику, а вночi тинявся по галереях i покоях, тулився лобом до загратованих вiкон i подовгу дивився на зорi, що свiтили комусь iншому. Азi весь час вчувалися кроки на сходах, а чорнi тiнi на стiнi вiд власно┐ постатi та постатi дервiша видавалися тiнями алебардщикiв. Та й все життя для Сулейман Кегая тепер було театром тiней, де ляльки пiдвiшують до стелi й смикають за мотузочки. Вiн часто посилав дервiша, щоб той покружився бiля палацу (для того й тримав його, i платив великi грошi), може, довiда║ться про що-небудь, давав золото на пiдкуп служникiв поко┐в, дервiш оповiдав усiлякi нiсенiтницi - мабуть, приносив ┐х з базару, до палацу не ходив, а золото десь ховав. Вiн страшенно знахабнiв, залякував агу, на┐дався до блювоти солодощiв, навiть курив з кальяна i пив вино, за що мав би бути спалений живцем. То тiльки невiрнi можуть вживати той трунок. Ага мусив терпiти. Колись багатий, пишний i гостинний двiр Сулейман Кегая занепадав. Вже не гарцювали в ньому змi┐-конi, не шелестiли шовковi паланкiни, не галасували, викладаючи товари просто на розпечений малоазiйський камiнь, купцi. Руйнацiя й запустiння панували в ньому. Пойнялися iржею залiзнi кiльця на семи лискучих стовпах, до яких ще недавно прив'язували коней вiзировi гостi, голодно крякали, по-брязк^ючи ланцюгами, прикованi до даху два орли. Жалiбно киркали та розлiталися по сусiднiх дворах i садах павичi, навiть собаки по-забiгали невiдь-куди. Недавнi вiзировi друзi обходили двiр, немов там лютувала бобонна чума. Давно втiк ефес - помiчник по господарству, розбiглися всi вiльнонайманцi, повтiкали бiлi ║внухи. Навiть наглядачi за невiльниками, котрим платилося по два акчi в день i двiчi в рiк давали "на пояс", залишили подвiр'я опального аги. Сусiди Сулейман Кегая, що жили нижче од нього й колись не осмiлювалися похмуро глянути на високi зубчатi стiни двору, забили глиною жолоб у тому мiсцi, де вiн повертав у сад, i тепер майже вся вода збiгала до ┐хнiх дворiв. Розбестилися, не корилися навiть раби. Нiкому було ┐х пригну ги до роботи, нiкому покарати - простора вартiвня iз сiрого каменю в лiвому кутку великого квадратового подвiр'я стояла порожня. Вони впали у таку сваволю, що часом самочинно полишали подвiр'я i йшли вниз до базару чи будь-куди. Там, на базарi, вирувало життя, й вони визбирували його крихти. Тинялися помiж ятками, де стояв голосний мелодiйний дзвiн - майстри-бронзарi кували славнозвiснi турецькi тацi, мiднi та срiбнi куверти для кави, щити та шоломи-мiсюрки, давали заробити якусь абищицю на грубiй роботi; допомагали купцям вантажити товари, часом за жменю сушених слив, а часом падала у кишеню мiдна монета, або ж просто ловили витрiшки. Звичайно, там ║ на що подивитись: всiлякий, нiколи не бачений крам, заморськi, рiзанi зi слоново┐ костi штукенцi┐, чудернацькi, схожi на велетенськi прачi, риби, в яких обо║ очей дивляться в один бiк, не менш дивовижнi птахи в золочених та срiбних клiтках. пх привозять заморськi купцi, а жалiсливi правовiрнi купляють i випускають на волю пiд веселий галас дiтвори. Чорних, бiлих i жовтих рабiв купляють теж, але на волю не випускають. На тому ж базарi на тонких мотузках, натягнених мiж високих платанiв, ходять за┐жджi акробати, внизу пiд платанами ведуть несамовитi танцi дервiшi: й вогонь п'ють, i залiзо жеруть, борються на потертiм килимку борцi, гра║ на сазi меддах - бродячий музика, ║ там пребагато всiляких iнших див. I вешта║ться сила-силенна рiзномасного люду: од чорних безмовних арапiв у червоних фесках та галасливих обiрваних турецьких i грецьких циган у жовтих жилетках до молодих ║вропейцiв з довгими чубами, в батистових сорочках з мереживами та вузьких штанях з ║двабу. В тому натовпi легко заблудитися, там нiхто не запиту║, чи ти прийшов з хазя┐ном i ненароком одбився од нього, чи приволiкся сам. Лаврiн базару не любив, вельми рiдко туди ходив. Високий, худий, ошмалений сонцем, вже й сам схожий на турка, байдуже перебирав очима увесь Схiд. Базар гомонiв усiма мовами, кольорився всiма барвами й щоразу нагадував йому про рiдний край, рiдну мову й рiднi звича┐. Хвилини крадено┐ волi падали тяжкими удавками на серце, кричали криком про вiчну неволю, про осоружну чужину. Катiвницькими муками було також думати про те, що ось тут, поруч, живе тво║ сплюндроване кохання, що доля нiби на смiх звела вас для вiчно┐ й тяжко┐ розлуки. Пекуча злiсть, од яко┐ кидаються на вiстря списiв чи гризуть грати, перегорiла, ┐┐ переломили втома, голод, нудна сiрiсть неволi. Тiльки iнодi в якомусь подивi дивився на величезний будинок з широкими вiкнами за зеленими гратами - невже за якимось iз них живе Килiяна? Та сама Килiяна... його Килiяна... й руки несамохiть кришили камiнь. Дивно й незбагненне влаштована людська душа. Коли б Лаврiновi хто-небудь вiдгадав отаке майбутн║, вiн би нiколи не повiрив, що зможе жити на свiтi. А от жив. Час перетер його думки, як жорновий камiнь зерно. Може, тому, що й сам вергав камiння, носив велетенськi глеки з водою, сьорбав брудне пiйло. Жив... Хоч i не мислив жити. Коли його везли по морю i море починало кидати кораблем, вiн благав його: "Втопи". Упирався ногами в дошки, щоб виломити ┐х, але вони були мiцнi. Його привезли в сад, коли вiн уже пiдупав на силi, ┐┐ виссала тяжка дорога та довге сидiння в кам'яному мiшку, й мав поруйнований нещадними щимками долi дух. На силi повiльно набирав, а духом не зводився. Вiн уже не почував i свого кохання - палке, гаряче, воно було нiби з чи║┐сь розповiдi, котру чув давно. Чорнобрива, смаглява Килiяна лишилася там, за морем. п┐ смiх, ┐┐ мова лунали на зеленiй луговiй галявинi серед лiсу. А тут, за обвитими плющем стiнами гарему, жила якась iнша дiвчина, котру Лаврiновi було невимовне жаль i по котрiй плакав серцем. Пiсля того, як ┐х привезли в Козлов, вiн не бачив ┐┐ жодного разу, хоч пливли на однiй галерi й були подарованi одному турковi. Та вiн i не жадав бачити ┐┐. Весь свiт для Лаврiна здавався затканим сiрою павутиною, вiн нi на що не сподiвався й нiчого не чекав. Найтяжчими були ночi в темнiм хлiвi на перетрухлiй просянцi. I в заплющенi i в розплющенi очi плив зелений свiт, пливло колишн║ життя, й тодi чув рiдну мову, зринали знайомi обличчя: дядька Сироватки, Кайдана, Дороша Бруса, а найчастiше кошового отамана Сiрка. Може, думкою про нього, про Сiч i тримався на свiтi. Бо ж по тих думках почував, нiби припливало сили. Перехреста часто непоко┐ло: чи згаду║ його кошовий? Щоправда, вiн приходив до нього в спогадах не кошовим, а добрим дядьком Iваном. Якось прокинувся й довго не мiг оговтатись, де вiн. Сон вихопив його звiдси й перенiс у завiшаний збро║ю прикомiрок кошового. Вони сидiли з отаманом, але той не розповiдав про походи, не навчав вiйськово┐ науки, а... тасував карти. Так, вони рiзалися в карти. Чому приснилося саме це - дрiбне, випадкове, а не щось значне, велике? Хтозна. Може, що Iван Сiрко у прикомiрку ставав не суворим кошовим, а дитинно простим, по-козацьки запальним i нестримним, як i вiн сам, Лаврiн. Сiрко приховував цю маленьку пристрасть вiд усiх. I Лаврiн теж. А грали вони запекло, iнодi сварилися, кiлька разiв Сiрко навiть рвав карти. Але одразу вiдходив душею, й по тому було весело обом. Оце щасливе вiдчуття - не гри, а спочинку пiсля запально┐ гри - навiдало Лаврiна. I йому було так хороше, так радiсно, що коли цей настрiй розбився об холодний камiнь, вiн трохи не заплакав. Уперше за весь час полону. Спомини йому завжди рвали серце на шмаття, по тому болiла голова й свiт виповнювала ще важча похмурiсть. Та неждано в чорному потоцi безнадi┐ та безпросвiтностi зблиснув йому промiнь, збудив до життя. Опала Сулейман Кегая повернулася для нього та Килiяни несподiваним боком. З перших днiв, тiльки-но Сулейман Кегай привiв нову наложницю, старша жiнка аги занепоко┐лася. Вона знала, що серце аги давно погасло для кохання, сiм лiт не мав вiн ново┐ наложницi, а iншi всi давно були ткалями й вишивальницями - не виганяти ж дармових робiтниць (вiзир був дрiб'язкове жадiбний), та й не хотiв вiн нiкому признаватися у старечiй безгрiшностi, проте чорнооку козачку не одiслав у вишивальнi кiмнати, а наказав поселити окремо й часто заглядав до не┐, купляв подарунки i навiть сам учив говорити по-турецьки. Й тiшився, що козачка легко перейма║ турецькi слова. Вона зiзналася: ┐┐ мати - татарка й iнодi, на досаду батьковi, вчила говорити по-татарськи i по-турецьки, аби вiдтрутити ┐┐ од батька й мати змогу розмовляти з нею не знайомою йому мовою. Два бiлi ║внухи стерегли Килiяну й не пускали до iнших поко┐в. Низенька постiль, висока кадильниця для пахощiв, мережане вiкно, а за ним гiлка чинари, то увесь ┐┐ свiт. Навiть не знала, яке то дерево. Повiльно обзвичаювалася, верталася до життя, повiльно виходив з не┐ страх. Хоч ще довго стояла в очах жахлива дорога, надто подорож на каторзi. Старий корабель скрипiв на хвилях, вона сидiла в дощатiй будцi й слухала той скрип. У будцi-домовинi. Й вивертало ┐┐ нутрощi, й навiть молитва не лягала на серце. А виведуть на палубу, погляне на водянi гори, якi ходять ходуном, i обiйме ┐┐ такий страх, що знову проситься в буду. Аж не вiриться, що все те було, i вдячна вона цьому старому чоловiковi за його безгрiшнi ласки, за солодощi й за тихi слова. Адже вiдала, як важко живеться iншим невiльницям. Тепер старша жiнка й iншi жiнки стали боятись, щоб часом не спалахнув пiд повiвами пiвнiчного вiтру присипаний попелом жар, щоб не вiдмолодилося для кохання серце аги. Адже знали - таке траплялося. Хто вiда║, якi несподiванки можуть тодi спiткати ┐х. Чи не почне вилущувати ага для не┐ солодкi зернята, а ┐м кидати лушпини? Проте, приголомшений нещастям, ага забув про нову наложницю. Або намагався забути, адже кожною сво║ю з'явою дiвчина нагадувала про лихо, що впало на нього. Вона була для нього мовби чорним талiсманом долi. Стара жiнка втямила: приспiв ┐┐ час. Вона наказала спровадити нову наложницю з гарему, одвести на пташарню та приставити до роботи. Жiнки й наложницi гарему кiлька днiв повторювали дотеп старшо┐ жiнки: "Нехай бiля не┐ булькочуть iндики, а не наш повелитель". Та по всьому упадку, по тривозi, яка оповивала дiм колишнього вiзира дедалi бiльше, незабаром забули про не┐ й вони. На той час велику, оббиту мiдною бляхою хвiртку двору Сулейман Кегая стали обминати не лише недавнi друзi аги, а й продавцi м'яса, риби, вина й навiть мулла. На базар посилали недорiкуватого вiльноодпущеника Арслана з рабами, якi радiли тому, що сталося, поспiшали кожен зачерпнути якомога бiльше, нехай i примарно┐, волi. ┐х уже не замикали на нiч, вони не боялися присiсти без дiла десь у куточку на мощеному тесаним камiнням подвiр'┐ чи зiйтися в гурт та поточити ляси. Здебiльшого греки перешiптуалися з греками, поляки з поляками, черкеси з черкесами, укра┐нцi з укра┐нцями. Всi розумiли, що цей попуст - тимчасовий, що так довго не триватиме, й намагалися вгадати, у який бiк крутоне ┐х доля й яким робом можна запобiгти найгiршому лиховi. В тi днi й зустрiлися Лаврiн з Килiяною. Думка пробратися на пташарню заволодiла Перехрестом, як тiльки вiн довiдався, що Килiяну спровадили туди. Пташарня - на iншому дворi, там стояли й конюшня, i хлiв, у якому вiдпоювали молоком молодих телят, i голуб'ятня, - туди навiть в'┐зд з iншо┐ вулицi. Од головного двору в малий вела довга стежка мiж двох мурованих з каменю стiн. До одно┐ прилягав сад. З камiнного басейну саду в скотарський двiр спадала череп'яна труба, по нiй, наливаючи спочатку в камiнний жолоб, подавали воду для коней, телят, качок. Коли води текло мало, звiдти приходив сваритися конюх Харiлiс, низенький, круглий, як грецький кавун, циган. Мав круглi плечi, пухкi, - зроду не скажеш, що Харiлiс конюх, - руки, круглу голову. Ту його подобу до кавуна ще дужче творили смугастi куцi штани й старий, обрiзаний вище колiн халат. Одначе очi в Харiлiса гострi, глибоко захованi, вони то посмiхаються ║лейно, то стають як пiстольнi цiвки, все вiн цока║ язиком, все до чогось пригляда║ться, неначе хоче вкрасти. А може, й хоче. Циган же! Харiлiс не обходив кружма, коли простував до саду, а ставив ногу в ремiнному постолi у заздалегiдь видовбану в мурi пiчурку, пiдскакував, хапався руками за верх й вилазив на нього, тодi по стовбуру яблунi спускався додолу. Циган був вiдчайдушний i любив небезпеку. Вертаючись назад, нiс у пазусi кiлька яблук, персикiв, слив - що потрапило пiд руку. Харiлiса побоювалися iншi невiльники, бо, опрiч усього, вiн мав нiби якийсь привiлей, йому прощалося таке, за що iншi по мiсяцю б носили синцi од кнута-шестерика. Мав якусь заслугу перед агою або управителем його ма║тку. Й був вiн неохайний. Й не стiльки зовнi, скiльки в душi; поналипало там бруду - не одмити нiякими найсвяченiшими водами. Це вловлювалося з одного погляду. Дуже непри║мнi очi в Харiлiса й усмiшка теж, вона свiдчила: його можна намовити на будь-який пiдступ, пiдбурити на будь-який злочин. Либонь, i мав ┐х за плечима добру в'язку. "Що в тебе ║ на обмiн? Що даси?" - чiплявся вiн до Лаврiна. "Дулю з маком", - вiдказував Лаврiн; циган, хоч i не розумiв, що йому каже козак, гаразд розумiв його красномовний жест, i цокав язиком, i погрожував поглядом. Харiлiсовим лазом i скористався Лаврiн. Вiн вибрав час по обiдi, коли конюхи й телятники розбрелися хто куди. ┐хня з Килiяною перша стрiча була радiсна й тяжка воднораз. Килiяна, яка саме несла качкам у коритчатку запарену просяну полову, перемiшану з ряскою, забачивши Лаврiна, зойкнула, впустила коритчатко й затулила руками обличчя. Будь-кому збоку видалося б, що вона мусульманка й хова║ лице од незнайомого мужчини. Качки вирували бiля ┐┐ нiг, кахкотiли, били бiлими крильми, клюкали по ногах червоними дзьобами, а вона мовби стратила мову. Лаврiн теж не знав, що казати. Дивився на Килiяну, й серце спинялося в грудях. Був худий, в обтрiпаних, коротких, до колiн, татарських штанях, широких ззаду й вузьких попереду, i в грубiй турецькiй матроськiй сорочцi. На Килiянi - одяг новiший i чистiший, але теж старий i замицьканий. Жовтi штани та голуба сорочка, пiдв'язана крайкою. Чудний був той одяг, i чудною здалася йому Килiяна. Вiн дивився на не┐ радiсно, крiзь сльози, й очужiло; цi почуття мiшалися й опановували ним по черзi, й не мiг знайти зладу, не мiг заспоко┐тись. Йому аж не вiрилося, що це сто┐ть Килiяна. За тисячi верст од рiдного хутора, на чужiй жовтiй землi, в чужому, не жiночому, одязi. Його Килiяна... Його чи не його? Врештi Килiяна розтулила руки. - А я думала, якийсь турок. Лаврiн справдi засмаг до чорноти, до того ж був без шапки, коротенький чубок нависав стрiхою. Коли його привезли на турецький берег, то, як i всiх iнших невiльникiв, одразу поголили, тепер волосся ще не одросло. Килiяна враз засмiялась сво┐м словам. Навiть смiх був не ┐┐. I слова теж. Хiба таких слiв чекав? Лаврiн стояв незрушно, вiн був здивований i зляканий. Проте втямив: цi слова, цей смiх нiчого не означають. Килiяна сама не тямить, що каже i чого смi║ться. Наступно┐ митi дiвчина заплакала. Лаврiновi ж невидимi гарячi пальцi стисли горло, в грудях запекло, до болю схотiл'ося втекти кудись, заплакати й собi. Вiн зцiпив зуби. Килiяна ще трохи поплакала, а тодi втерла кiнцем старо┐ аби обличчя. Iржав у стайнi жеребець, бив копитами, - дурiв од застою, йому одгукувались iншi конi, бiля ворiт зупинилися якiсь правовiрнi, голосно розмовляли про те, що ага ранiше мучив людей, а тепер мучить скотину. Лаврiн i Килiяна сховалися бiля пташарнi за купою хмизу. То було ┐хн║ перше сховисько. Потiм вiн приходив туди до Килiяни ще кiлька разiв, а тодi вмовив ┐┐ увечерi втекти до нього в сад. Прихистком ┐м стала зелена галявина в кiнцi саду, на якiй в кiлькох мiсцях сiрiли велетенськi каменi. Якось там залишилися на нiч i потiм залишалися часто. Спiзнали найбiльшо┐ близькостi, яка бува║ помiж чоловiком i жiнкою. Щоправда, вона була не такою, якою уявлялася Лаврiновi колись. Чуже небо, чуже повiтря, чужi шелести мовби сковували його. Колись вiн думав, що то буде суспiль царство забуття, а та, найперша, мить буде миттю вознесiння на небо... Ще важче було Килiянi, яка ранiше так само iнакше уявляла цю мить. Адже уявляла! ...Дружки проведуть ┐┐ до свiтлицi i розплетуть косу, проведуть сумовитою пiснею, в свiтлицi стоятиме шлюбна постiль з мережаним простирадлом i вишитими подушками, свiчка й iкона. ...Боже, яка глевка, задушлива нiч, якi великi зорi, що мовби пiдглядають за ними. Кохалися похапливо, невмiло, соромливо. I все ж навiть таке кохання - розумiли - було в ┐хньому становищi найбiльшою ласкою долi, найбiльшим щастям. Поволi заспокоювалися, призвичаювалися самi до себе i до тако┐ - мовби й не крадено┐, але й не до кiнця розкуто┐ - любовi. Щиро молилися боговi, що послав ┐м таку радiсть. Божо┐ кари не боялися, вони належали одне одному, а по║днатися не могли з басурмансько┐ зловорожостi. Бог милосердний, бог всюдисущий, вiн бачить усе i освячу║ ┐хню любов без попа. Лаврiновi було щасно з Килiяною, одначе в його почуттi було стiльки ж кохання, скiльки спiвчуття. Надiй на прийдешн║ в них нема║ нiяких: вирiшиться усе з агою - ┐х продадуть. Напевне ж, нарiзно. А разом вони можуть залишитись тiльки в тому випадку, якщо обо║ вiдiйдуть в iнший свiт. Вiн поки що не сказав про це Килiянi, бо вимiрковував i якiсь шляхи до втечi. Тут ┐х не затрима║ нiхто, одначе далi... Надто вони примiтнi, особливо вiн. Килiяна ще може видати себе за татарку. Вона навiть зна║ кiлька десяткiв татарських слiв. А вiн... Тодi нехай спробу║ втiкати сама. Вiн добуде ┐й одiж, хоч трохи грошей... Виведе ┐┐ за мiсто. Килiяна, коли вiн обмовився про те, не захотiла його й слухати. Вона почувала, що не витрима║ тако┐ напруги, такого страху, й не хотiла навiть мислiю забредати на тi стежки. Жила хвилиною, якимись маревними надiями, що все складеться добре само по собi, жила тим новим, що народилося в нiй. В ┐┐ обiймах забувався й Лаврiн. Тепер днi стали довгi - в чеканнi вечора, а ночi короткi, мов спалах свiчки. Теплi пiвденнi ночi, не попаленi спекою, сповненi нiжно┐ млостi, запаморочливих запахiв, легких повiвiв вiтру. Ночi були чужi, а любов - ┐хня, щира. Лаврiн, сором'язливий i суворий зроду, був скупiший на ласки. Килiяна ж любила палко й гаряче, забувала про все на свiтi. А може, й справдi трохи забула чи примирилася з сво║ю долею. Принаймнi неволя не видавалася ┐й такою страшною, як напочатку. Турки - теж люди, тут можна жити, треба тiльки прилаштуватися. Навiть про гаремну кiмнату лишився свiтлячок при║много спомину. Намисто, що його подарував турок, коштувало, як ┐хнiй колишнiй хутiр, i було таке гарне, що вона носила його не на ши┐, а на долонi. Й сподобалося, як ┐й фарбували щоки служницi, з'║днували ┐┐ дугастi брови, й надовго ┐й запам'ятався смак гранатового шербету. Звичайно, й вона не могла надто обманюватися. Туга брала за серце, напливала на Килiяну хвилями. З сумом, зi страхом божим думала про оце ┐хн║ з Лаврiном безшлюбне життя. Й тодi ┐й знову пригадувалося, як чекала весiлля, як готувалася в думках до нього. Вона вимрiяла його до останньо┐ стрiчечки. Навiть свою усмiшку, свiй вигляд у церквi i вбрання до останнього рубчика. Вона не надiне на голову цiлий город квiтiв, як деякi сiльськi дiвчата. А тiльки - три квiтки. Три ружi - двi бiлi й одну червону. До бiло┐ керсетки, до бiлих чобiток... Бачила, так вiнчалася в Стiнi одна панянка. Тепер усе те було немов насмiх долi. Одначе Килiяна не впадала до кiнця в розпач. Все-таки на тих ружах не кiнчалося життя. Може, доля хоч трохи зласкавиться й над ними. Яко ж ага залишиться, то, мабуть, ┐┐ теж уже не вернуть у гарем, вони з Лаврiном одружаться. Лаврiн кивав головою, хоч знав, що все не так. Стративши агу, султановi слуги заберуть майно. I насамперед рабiв. Але вiн був безмежно вдячний боговi за те, що той йому послав. Та ще тодi, коли Лаврiн вже й не сподiвався нi на що. Килiяна щойно викупалася в басейнi. Перед нею викупався вiн. Вона сказала, щоб вiн не дивився у ┐┐ бiк. I вiн спочатку не дивився. Сидiв у травi, обхопивши руками колiна, шукав очима Кiнь-звiзду, ┐┐ не було. I вiн знав чому. То - козацька зоря. А тодi таки переборов сором, пiддався спокусi i повернув голову. Килiяна стояла бiля басейну й розчiсувала коси. Мiсячне сяйво обцiловувало ┐┐ тiло, й воно свiтилося. Килiяна про всяк випадок прикрила лiвою рукою груди, але вiн все одно бачив ┐х, вони гостро стримiли проти мiсяця, на них зблискували срiбнi краплi. I по всьому тiлi також. Стрункому й гiнкому. Й Лаврiн зажмурився. I чомусь подумав, що таке щастя доля просто так не посила║. I почав молитися богу. - Лаврiнку, а як ти дума║ш, там ми були б щасливi? - вирива║ його з молитовно┐ задуми Килiяна. - Де - там? - Ну, вдома. Якби одружилися? Лаврiн диву║ться. - А як же iнакше? Килiяна сiда║ бiля нього, ┐й не подоба║ться Лаврiнове обличчя. Воно суворе, нiби камiнне, й зда║ться чужим. Тепер воно майже завжди таке. Тiльки коли вiн усмiха║ться, воно знову ста║ по-дитячому простим i довiрливим. Але й тодi на чолi не розгладжуються зморшки. Килiяна раптом ляка║ться. - Лаврiне, а в мене зморшки ║? - Нема║. - Правда? - Чого б мав брехати. - А в тебе... ось тут i ось тут. Тодi, ну, там, ┐х не було. Я зараз ┐х розгладжу, i ┐х не буде. Лаврiн усмiха║ться ┐┐ на┐вностi i щиростi. ...Про ┐хнi стрiчi знали майже всi слуги аги. Але те було байдуже всiм. Вони самi ходили, хто куди хотiв, шукали розради, де могли. Дво║ рабiв, Лаврiнових товаришiв по неволi, брати-молдавани Мирон i Петря, першi вечори навiть сторожували оддалiк, аби хто не пiдкрався до закоханих. А потiм побачили, що Лаврiну та Килiянi нiщо не загрожу║, облишили чатування. * * * Лаврiн i Килiяна сидiли на травi за широким, пласким каменем, дивилися на велику зелену зiрку, що мерехтiла над скелями. Нiч слалася прозора, м'яка. В повiтрi стояв дивний пах ароматно┐ тополi, змiшаний iз пахощами яблуневого цвiту. Мiсто спало. По ньому блукали тiльки ревнивi закоханi, вбивцi та сторожа. Це було чуже мiсто з чужими подихами й молитвами. Лаврiн почував його чужiсть усiм ║ством. Гомiнке вдень, вночi воно - неначе вичумлене. Не чути спiву дiвчат, парубоцького погуку, хiба що коли-не-коли бемкне у мiдний таз сторож або брийоне тоскний, мабуть, передсмертний, крик. Воно як равлик, що сховався в черепашку. Тут усе заховане од свiту, виокремлене, звернене поглядом всередину. Не те, що на Укра┐нi, де до ранку витьохкують солов'┐ та виспiвують дiвчата, де мрiють проти зiр сонними вiкнами хати й тихо пливе по ставу бiле качине пiр'я. Зорi тут ближчi, жаркiшi, але й чужiшi. Лаврiновi згадувалися зорi над Чортомликом, над рiдним куренем, надто тихо┐ зимово┐ ночi. Очищенi морозом, яснi, вони дзвенiли, мов скалки льоду, ┐х хотiлося взяти в руки й занести в тепло, в курiнь, де одразу мала настати та ж божа чистота й врочистiсть, що на небi. Вiн i далi не мiг звикнути до цього неба, цi║┐ землi, до цих дерев. Не мiг узяти ┐х у душу не тiльки тому, що невiльник, а як просто людина. Працював, ходив, а тодi наче прокидався, оглядався довкруж, i кожне те прокидання одривало вiд серця крихту життя. Знову й знову думав про втечу. Напевне, й дався б на ту спробу, хоча те було майже безнадiйно: тисячi верст по чужiй землi, де кожне око - вороже, де кожна дорога - до тюрми, iншi невiльники розказували, що втекти звiдси не вдавалося нiкому. Тепер же не мiг важитись i на це. Залишити Килiяну - то зрадити любов, зрадити себе. Потiм думка понесла його далi, в дитинство, куди вертався рiдко. Чомусь йому пригадався тихий зимовий вечiр. Мати вже спала на печi, вiн дививсь у вiкно, верхня шибочка якого була забита дошкою, а нижнiй вiн не давав замерзнути майже нiколи - прохукував. Це була одна з двох шибочок в ┐хнiй хатi, бо й замiсть усiх iнших - ще на двох вiкнах - чорнiли дощечки. Зорi на снiгу iскрили коштовними блискiтками, йому так забажалося цих блискiток, що вiн тихцем узув материнi чоботи набосонiж i подався надвiр. Блискiтки не давалися до рук, вiн розгрiб снiг i, мабуть, вернувся б розчарований до хати, коли б не натрапив на барвiнок - на iнше диво. Листочки були холоднi, але зеленi, живi. Барвiнок пiд снiгом не вмер. Йому, зеленому, було там бiло й, мабуть, самотньо, але вiн один на весь город, сад - на всi городи, сади й лiси - не покорився зимi. В його корiнцях прича┐лися якiсь могутнi сили, що ┐х не могли здолати морози. А сам вiн що робив? Спав? Боровся? Цього Лаврiн вiдгадати не може й зараз. Мабуть, боровся, хоч не бачив нi сонця, нi свiтла. А тодi хлопець занiс до хати одну гiлочку, й милувався нею, i розтоплював душею всi снiги i всi морози. Отже, не тiльки на небi ║ чудеса, а й на землi, отже, ║ щось у ┐хньому кра┐, що не скоря║ться зимi. - Про що ти дума║ш? - вдруге запитала вона. - Про тебе, - вiдказав. - Неправда. Я тут. Про мене не треба думати. Скажи. Тiльки не обманюй. А то розсерджусь. - Я нiколи не обманюю. - Таки нiколи? - Нiколи. - Ну, а коли треба збрехати? - Промовчу. - Тодi скажи, про що ще думав, крiм мене? Тiльки не мовчи. Й не хмурся так. Колись ┐й подобалося, як вiн хмурився, - насурмлював по-хлоп'ячому нiжнi брови, а вся вдача - на виду, - тепер тi брови лякали ┐┐. I чомусь лякав гордовитий профiль парубка, що чiтко вирiзьбився проти синього неба. Вiн повернувся до не┐: - Про барвiнок. - Про який барвiнок? -здивувалася Килiяна. - У нас пiд хатою рiс барвiнок. Був завжди рутвяно-зелений. Лiтом i зимою. Тут його нема. - Зате тут ║ вiчнозеленi лаври, i кипариси, i мирт, i розмарин, - перераховувала дiвчина. - Тут нема║ барвiнку, - повторив Лаврiн, i Килiяна не впiзнала його голосу. Вона мало знала Лаврiна, пiзнавала тiльки тепер, i оця його настирнiсть тривожила ┐┐. Це була не впертiсть, а щось iнше, бiльше, воно лякало дiвчину непримиреннiстю, невживнiстю в усе, що не було рiдним кра║м, вгадувала в ньому небезпеку для обох i намагалася будь-що розворушити, розкутурхати Лаврiна. - Тут теж ростуть яблунi, грушi, сливи, - обстоювала сво║. - Он саме цвiтуть черешнi. Божечку, хiба ти не бачиш, яка краса. Бiлi-бiлi. Наче полотно по гiллi розвiшане. - Вони цвiтуть не так, як у нас, - сказав Лаврiн. - У нас - цвiт у росi. Й листя теж. А тут - листя шорстке й тепле. Сухозлiтна ця краса. - Вiн пiдвiвся й знову сiв навпочiпки. Груди йому враз задихали швидко, подих став гарячим, заговорив: - У нас воля, Килiяно. Почула б ти, як гомонить весною Великий Луг, як клекоче на порогах Чортомлик. Як спiвають козаки над Скарбною. I осокiр ворушить листям... Лаврiн справдi цiну волi склав тiльки тут. Ну що таке Великий Луг? Просто луг. Земля й трава... Йди собi... Саме так - iди, куди хочеш. Боже правий, як йому хотiлося зараз побiгти по тому зеленому луговi. Впасти лицем у траву й лежати отак, нiчого не думаючи. Тiльки дихати волею. Вiн би зацiлував кожен кутик плавнiв, кожну очеретину, кожну билинку. Все то - воля... Нащо, зда║ться, вона людинi? к вона, робити з нею нiчого. А як страшно без не┐! У дощову погоду, коли дмухав, сiверко, вiн чув запахи Великого Лугу. Спрагло вдихав пахощi вербових котикiв, молодо┐ лепехи, рясту. Вiн був певний, що чу║ ┐х, що вiтер перевiва║ ┐х через море. А коли над його головою летiли в рiдну сторону птахи, ще й радiсно курликали, радiсно гелготiли та ячали, тодi серце йому розривалося на шматки i вiн не знаходив собi мiсця. Найчастiше падав у траву i затуляв пальцями вуха. Очi йому горiли, вуста болiсно розкрилися, i в мiсячному сяйвi бiлiла смужка зубiв. Вiн i зараз був гарний. Дарма що в лахмiттi й нестрижений. Але обличчя - чисто поголене, якось примудрявся, це, знала, - для не┐. На мить ┐й аж стрепенулося колишньою радiстю .серце-за судженого, його вроду й палку вдачу. Але та радiсть щезла, як iскра в печi, й натомiсть вернувся страх. Примарний страх перемiшався з близьким, теперiшнiм, вона аж стенула плечима й.оглянулася. ┐й здавалося, що хтось прича┐вся за каменем, слухав ┐х. ┐┐ лякав i цей камiнь - велетенський, пласкобокий, вiн, мабуть, колись скотився з гори, пiдiм'явши дерева й кущi. Щось велике, несосвiтенне пiдiм'яло пiд себе i ┐х з Лаврiном. Вона й сама все частiше занурювалася у себе, у власнi думки, а потiм притьма втiкала. Ловила промiнчики, якi посилало сонце. I тiшилася ними. Тутешн║ життя ┐й не зрозумiле, воно лихе, гiрке, але, почувала, в тiй гiркотi ║ сво┐ солодинки. - Не думай про те, - попросила жалiбно. - Я ось... побачила свiт iншими очима. Я в батька наче в раю жила. А бачила той рай? Не бачила, не подякувала. Якби те вернулося... тож усi листочки, всi мальви вицiлувала б на батьковому дворищi. Не вернеться. Й через те треба жити тим, що посила║ бог. Свiт i тут гарний. I сонце, i дерева. Забудь про свiй Луг... Ну, не забувай, але прихилися серцем i до тутешнього сонечка. - Я хотiв би, не можу, - зiзнався вiн. У цю мить вiдчув, що мiж ним i Килiяною немов повисла якась порожнеча. Й що ┐┐ не подолати з'║днаними руками i навiть вустами. Чому - не мiг одгадати. Дiвчина сидiла поруч, i справдi мiг узяти ┐┐ за руку, але дiткнутися серцем до ┐┐ серця не мiг. Йому мовби щось пiдказувало, що тут, у неволi, все мало бути iнакше. Мали б або плакати в обiймах, або класти разом мости на втечу, або збiгатися тiльки на куцу любов. А було щось iнше. А хiба вiн не любить ┐┐? Любить... "Люблю". Казав це слово про себе, а воно було, як сухi, хоч i дорогi колись, квiти. Вiн злякався й пробудився вiд думок. Подивився на гострий, рiзьблений проти зiр профiль Килiяни, обняв. Спробував прошепотiти, як колись, коли вони сидiли на зеленому лужковi бiля хати Бруса Дороша: "Пропекла ти менi серце". Цi слова й вирвалися з серця. I вiн засоромився ┐х, i виказав ними всю свою любов. А тепер i цi слова не мiг промовити, бодай подумки. Щось стояло за плечима, неначе тiнь, i вiн, утiкаючи од не┐, вернувся до попередньо┐ розмови. - Й сни менi сняться бiлi та бiлi. Снiг скрипить пiд ногами. Ти пам'ята║ш, як скрипить пiд ногами снiг? - Лаврiн пожував стеблинку трави, зiтхнув. - А тут все лiто та лiто... Менi не сходить з думки Сiч. I кошовий. Вiн був менi нiби батько. Й Марко. Хитрiсть його з'┐ла. Поганий збродень! Вiн повiв орду на Сiч. Невже вони зруйнували ┐┐? Невже козаки не перейняли ┐х?! Килiяна здивувалася. - Хiба ти не зна║ш, - сказала, - чого прогнали з палацу султана нашого агу? За погром вiйська, що йшло на козакiв. Знайшли в тiм якусь його провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Сiчi всi! То була для Лаврiна неймовiрна радiсть. Вiн аж засмiявся, скочив на ноги, схопив чималий уламок гранiту i вдарив по скелi. Блiду запону ночi пропалив снiп iскр. М'яким, барсячим кроком Лаврiн закружляв по галявинi. Вiн давно призвича┐вся до темряви, бачив кожен камiнчик, кожен кущ. - Козацтво не погинуло! Отчий край ║! I буде довiку, поки свiтить сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров'ю... Килiяна чомусь злякалася. - Лаврiне, - покликала. Лаврiн довго не мiг заспоко┐тись. Нарештi лiг бiля ┐┐ нiг. Вона нахилилася над ним. Дивилися просто в очi. п┐ груди гостро напинали тонку сорочку, рвалися йому назустрiч. I вiн знову почав хвилюватися. Як i завжди. Й розвiялися Килiянин страх i тривога. Подумала: ┐┐ любов, ┐┐ чари для Лаврiна бiльшi й дужчi за все на свiтi. Вони мають непереможну силу, й доки вiн у ┐хньому полонi, доти вона може бути спокiйною. I було ┐й гарно владарювати, й любила за те Лаврiна. - Тодi Марко погинув теж, - сказав Лаврiн. Килiяна вiдвела його руки, що тягнулися до ┐┐ колiн. Вона дивувала, що Лаврiна так збурила вiсть про погром туркiв i татар. Вiн говорив i говорив, усе хотiв розгадати той бiй, розпитував ┐┐, але вона не знала бiльше нiчого. Та й нащо воно ┐й! ┐м треба думати про сво║. Лаврiнiв спомин про Марка нагадав ┐й iнше. - Лаврiнку, - пошукала в темрявi його руку. - До мене в'язне Харiлiс, конюх. Отой циган. - Зажартову║? - Яке там зажартову║... Тягне в конюшню. - Тягне в конюшню! - Перехрест став на колiна. - Я йому провалю каменюкою голову! - Не чiпай його, - злякалася Килiяна. Вже шкодувала на сво┐ слова. Адже хотiла не стiльки поскаржитися, скiльки одкинути Лаврiна од думок про далеку батькiвщину. - Не займеш, Лаврiнку?.. - Ну... не займу. Я, тiльки скажу йому... - Знайшов ┐┐ губи i вже забув, що скаже Харiлiсу. Вiн перестрiв Харiлiса у вузькому хiднику мiж дворiв. Сидiв на стiнi, й коли той ступив на стежку, скочив i став перед ним. Першо┐ митi циган злякався, а тодi на його обличчi закруглiла посмiшка. - Бiр аллах[19], - вигукнув вiн. - Я думав, на мене стриба║ барс. - Салям тобi, володарю персикiв. - I поклав обидвi руки на свою засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вiтаючи справдi. - Нема тобi салям, - плутаючи турецькi й укра┐нськi слова, сказав Лаврiн. - Якщо ти... гелiйор[20] до Килiяни... - О, Килiяна!.. - заплющив блудливi очi, прицмокнув язиком циган. Його тугi, м'ясистi щоки блищали. - Рахат-лукум. Троянда... - I, побачивши, як нахмурився Перехрест: - Беса[21]. - Й хтиво, хитро та насмiшкувато воднораз: - Хiба троянда зiв'яне, коли я одщипну собi одну пелюсточку? Лаврiн пружно, аж Харiлiс сахнувся й ударився головою об стiну, пiднiс йому до носа мiцний важкий кулак. - Ось бачиш, який у мене беса! Циган, спотикаючись, одбiг кiлька крокiв i зупинився: - Ти пошкоду║ш за цим, кьопек[22]. Знатимеш, як посягати на наложницю правовiрного, та ще й аги. - Юрю![23] - похмуро сказав Лаврiн. - Ти не зна║ш, що твоя шия - тонша з волосину. Але це зна║ кат, - гукнув Харiлiс у спину й побiг до хвiртки. * * * Служба в Марка легка, не клопiтна. Накида║ який кiнь крем'яхiв, пiдбiжиш, заметеш ┐х у совок, калюжi розiтреш мiтлою - й знов у свiй куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тiльки в днi парадiв. Тодi кiннота валом валить через пiвнiчнi ворота, гарцю║ на мощеному вапняковими плитами тiсному подвiр'┐ й пряму║ до Пiщаних ворiт. А довкола гасають всiлякi бе┐, санджакбеги, аги й iншi татарськi старшини. Порозтоптують крем'яхи, доводиться зчищати ┐х лопатою. Але паради бувають не часто. В буднi днi ж Марко весь день куня║ в глухому пiвнiчному кутку двору за кипарисом, хоч як припiка║ сонце, а тут - вiльгiсть i прохолода. Правда, якщо виходить хан або при┐здить якийсь солтан, за кипарисом сидiти не велено, можуть прийняти за засiдника i коли не порiшать на мiсцi, то вiдрубають голову на мiстку перед ворiтьми, й вона булькне в брудну рiчечку Чурук Су, що стриба║ по камiнню попiд стiнами ханського палацу. Тодi треба вийти з тiнi й упасти ниць, i нiхто на тебе навiть не гляне. I не пiдводити голови, поки не стихне гомiн та стукiт копит. В iнший час розглядав подвiр'я, скiльки хотiв. Тут снувало безлiч слуг i проходило немало всiлякого iншого люду. Не всiх Нога║ць вже й боявся, не перед усiма вклякав на колiна. Бiльшiсть з прибулих - нрохачi, позивачi, навiть значнiшi з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над ханськими слугами - про таке й гадки не мали. П'ять разiв на день кричав над Марковою головою муедзин з мiнарета мечетi, котра стояла з лiвого боку двору, скликав правовiрних на молитву. Тодi на якийсь час завмирало все: з облич правовiрних спливав клопiт, утихали пристрастi, правовiрнi падали на колiна в бiк кибли й зводили вгору руки. Й ставали чимось схожi мiж собою - жовтаво-бiле, з довгою пещеною бородою обличчя аги й червоно-мiдне, в зморшках, iз брудною мичкою, схожою на жмут пересохло┐ осiнньо┐ трави, скотаря. За мечеттю - кладовище ханiв та мурз, далi - ще якiсь будiвлi, в кiнцi двору - комори, конюшнi, льохи. Палац у саду, з правого боку двору - кiлька одноповерхових i двоповерхових будiвель, переходи, критi тераси, якiсь башточки. Найдужче Маркiв зiр вабила соколина башта, на стiнi пiд нею справдi висiли клiтки зi вченими соколами й стояли драбини, по яких до тих клiток добиралися сокольничi. З тi║┐ бшти крiзь густу дерев'яну рiзьбу хановi жiнки дивилися на паради. Тодi грали бубни, гуслi, кiмвали й арфи, лунали спiви, довкола стояв шарварок, проганяли усiх служникiв, окрiм стременних, конюхiв i Марка. Першi днi Марковi ввижалися за горiзьбою чи┐сь очi, обличчя, вже згодом упевнився, що то просто гра сонячних променiв. Може, й приходили в соколину башту хановi жiнки, але коли - вiн не знав. Вiкна гаремних кiмнат теж завжди завiшанi плетеними рогожами. Двiчi чи тричi, на великi свята, спускалася в двiр старша ханова жiнка. Вона сидiла в мушребi - вирiзаному з дерева химерному стiйлиську з кватиркою, подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким п