рестик материнський... I скоро минав час, невидимий та найсильнiший твiр невидимого Бога. * * * В день свято┐ ночi Кадр[61], у котрiй зiслано Коран з неба, зголосився в сераю блукаючий дервiш[62]. Сиве волосся його спадало аж до стiп, а необтинанi нiгтi виглядали, як пазурi орла, а хiд його був до танцю подiбний. Не хотiв сказати нi свого iменi, нi походження, а на всi питання вiдповiдав: - Маю об'явлення для падишаха! Його допустили до султана. Вступивши в кiмнату, приложив руку до серця й до чола i сказав: - Коли одна з жiнок падишаха породить сина в рiчницю здобуття Стамбула, в день, що верта║ щороку[63], то син той матиме iнакше значiння, нiж усi iншi дiти султансько┐ кровi, вiдколи править царський рiд Османiв!.. - Добре чи зле? - запитав занепоко║ний Сулейман. - Се зна║ Аллаг i Пророк його Магомет! Не ждучи подяки, приложив руку до чола й до серця i вийшов. А йдучи коридорами ходом, до танцю подiбним, голосно голосив об'явлення сво║: - Коли одна з жiнок падишаха породить сина в рiчницю здобуття Стамбула, в день, що верта║ щороку, то син той матиме iнакше значiння, нiж усi iншi дiти султансько┐ кровi, вiдколи править царський рiд Османiв!.. Сi слова потрясли султанським сера║м i звернули увагу на Роксоляну Хуррем. Бо тiльки вона могла бути при надi┐. В цiлiм сераю знали, що вiд вiнчання падишах Османiв ще не був у кiмнатах нiяко┐ iншо┐ жiнки. З найбiльшим напруженням очiкувано предсказаного дня. А як настав той час, потряс бiль породу лоном Роксоляни i вона породила сина в найбiльший день Османсько┐ держави. Як прийшла з болю до себе, зажадала води. А як подали ┐й, наказала невольницям опустити кiмнату. Довго вдивлялася в першу дитину свою. Зболiлий мозок ┐┐ працював, мов у гарячцi. Хотiла пригадати собi щось i не могла. Нараз блiде обличчя ┐┐ легко покраснiло, уста вiдкрилися i прошепотiли: "... Призри нынъ, Господи Боже, на тварь твою i благослови, i освяти воду сiю, i даждь ║й благодать избавленiя i благословенi║ Iорданово... " Оглянулася на всi сторони, чи хто не пiдгляда║ ┐┐, та знов вдивилася в свою дитину. Не могла з велико┐ втоми пригадати собi дальших слiв свято┐ молитви, яку не раз чула з уст батька, а якою впроваджу║ться дитинку в християнську сем'ю. Знала тiльки, що в молитвi говориться дальше про воду як iсточник нетлiння. неприступний противним силам. Думкою спочала на тих словах, що виринали з забуття в ┐┐ мозку, як на зеленiм гiллi спочивала голубиця, вислана Но║м з ковчега по потопi. Напрасним рухом руки зачерпнула води й, обливаючи сина свого, первородного, промовила тихо: - "Крещается рабь Божiй Стефанъ въ имя Отца, и Сына, и Святаго Духа, Аминь..." Перед ┐┐ очима стояв перший любчик ┐┐ Стефан. I його iменем охрестила сина свого з султанського роду Османiв. Рiвночасно зробила над дитиною тричi знак святого хреста. Вiдiтхнула так сильно, якби скiнчила дуже важку працю. Здавалося ┐й, що вiд того ┐┐ вiддиху захиталася занавiса бiля дверей. Втомлена до краю впала на шовковi подушки, блiда. але вдоволена. Пригадувала собi, як добре чулася колись у кривавiм блеску вiри в хресне дерево терпiння. Навiть як невольниця не вiдчувала в тiй вiрi такого неспокою, як тепер, коли ма║ все, чого душа i тiло забажають. Розумiла, що втратила скарб, з яким не дасться порiвняти нiякий з земних скарбiв. I хотiла бодай для свого сина зберегти той скарб, впровадити його в посiдання того, що сама стратила. Зразу уважала свiй учинок чимсь зовсiм звичайним i природним, чимсь таким, що належалося ┐й дати, а синовi взяти як спадщину. Щойно по якiмсь часi блиснуло ┐й у думцi, що в сiй палатi не було ще нiколи хрещеного султанського сина! Страх перед мужем обхопив ┐┐. Зразу легкий, опiсля дужчий. Перед ним i перед усiм тим чужим оточенням, в яке попала. Але разом з тим страхом вродилася в нiй дивна при║мнiсть, якесь миле почування та║мницi, яка лучила ┐┐ в думцi зi сином. О, вiдтепер не чулася вже самотня в сiй палатi, навiть як не було б у нiй мужа! Мала сина, свого сина! Крiм iнстинктово┐ прихильностi до плоду свого лоана, пробудилася в нiй також iдеальна, майже мiстична любов до дитини, що оточила ┐┐, як золотистий янтар оточу║ мурашку. Напiв у гарячцi чула, як до кiмнати входив падишах, як тихо пiдступив до ┐┐ ложа, як присiв бiля нього i нiжними словами говорив щось до не┐. Вона держалася йiго руки i щось говорила до нього. Говорила про сина i про те що свято його обрiзання мусить бути дуже велике та що на нiм мусить бути могутнiй володар з ┐┐ кра┐в... Султан усмiхався ласкаво й успокоював ┐┐, щозапросить наймогутнiшого з сусiдiв. * * * Сулейман додержав слова. Крiм звичайних запрошень, до намiсникiв i вельможiв вислав сим разом також запрошення до великого венецького дожi Андрiя Грiттi. Турецький посол, весь одягненiй у золото, впроваджений 12 членами Велико┐ Ради на заседання венецького сенату, заповiв свято обрiзання первородного сина Роксоляни й запросив дожу як гостя до Стамбула Старенький дожа оправдався сво┐м вiком i далекою доргою, але прирiк вислати окреме почесне посольство пiд проводом свого найстаршого сина[64]. В означений день зачалося свято обрiзання Стефана. Був гарячий ранок, коли Сулейман з усiм сво┐м двором до┐здив до гiпподрому. На його пiвнiчнiй частi, бiля Мехтерхане, де стояла музика, пiднiмався велики┐ трон на лазурових стовпах, пiд золотим балдахiном, весь покритий найдорожчими матерiями. Кругом лишался чудовi намети найрiжнiших красок. А як султан до┐здiв до Арслянхане[65], пiдiйшли до нього пiшки з великой почестю два везири, Аяс-баша й Касiм-баша. На середнi гiпподрому привiтав його великий везир Агмед-баша в оточеннi всiх агiв i беглербегiв. Пiшки товаришили султановi, що сам-оден ┐хав на конi, аж до престола, котрий стояв мiж здобутими тронами й наметами рiжних володарiв, перевищаючи ┐х сво┐м блеском. Пiд оглушаючий звук музики Сулейман сiв на престол, а свiтськi i духовнi достойники тиснулися до нього з дарами й цiлували руки його. Другого дня допущено до поклону султановi посольства курдiйських емiрiв i чужих держав. Найпишнiше виступило надзвичайне посольство Венецi┐ пiд проводом сина самого дожi, Альойзiя Грiттi. Се посольство просило послухання й у султанки, матерi принца, й було допущене за дозволом султана. Велике було здивування султанки Ель Хуррем, коли мiж пишно одягненими вельможами Венецi┐, котрi стройними рядами ждали на не┐, стоячи в ┐┐ будуарах, побачила свого учителя зi школи невольниць. На хвильку стала в ходу зi здивування i зiбрала всю свою силу волi, щоб не змiшатися. Влекшили ┐й се, немов на команду в оден такт, глибоко похиленi перед нею голови венецьких вельмож i сенаторiв, котрi стояли в такiй позицi┐, аж поки вона не перейшла салi i не сiла на сво┐м високiм крiслi, так густо садженiм перлами, що дерева на нiм зовсiм не було видно. Сiдаючи на престiл, запримiтила, як Рiччi давав незначно знак молодому синовi дожi, котрий зараз виступив наперед i зачав промовляти до не┐. Зрозумiла, що Грiттi тiльки формальний провiдник посольства, а в дiйсностi керму║ ним досвiдчений Рiччi, котрий за той час дуже подався й обличчя його стало ще бiльше сухе, нiж було. Церемонiя привiтання тривала коротко. Султанка подякувала за вiдвiдини й желания та поручила посольство опiцi Аллага в поворотнiй дорозi додому, що на обличчях турецьких улемiв викликало нета║не вдоволення i радiсть. Коли вставала з престола, взяв Грiттi з рук ┐┐ бувшого учителя невеличку шкатулку, оббиту бiлим як снiг саф'яном з золотим замочком, обв'язану зеленими стяжками, i вручив ┐й особисто як дар, кажучи, що iншi "скромнi дари" венецького сенату знайде в кiмнатах сво┐х. Була така зацiкавлена тим, що може бути в тiй шкатулцi, що не промовила нi слова, тiльки усмiхом i похиленням голови подякувала за дар i вийшла. Прийшовши до сво┐х кiмнат, вiдiтхнула i зараз вiдчинила шкатулку. Був у нiй нашийник з брильянтiв i перстень з туркусом, Але скоро замiтила, що шкатулка мала подвiйне дно. Коли висунула його, побачила мiнiятурну книжечку в оправi зi щирого золота й емалi┐. Витягла й отворила. Було се - Святе Письмо, таке саме, яке бачила у свого батька, тiльки в маленькiм форматi. Менше була б здивувалася, якби той сам дар дав ┐й мусульманин Абдуллаг, нiж Рiччi, котрий так глумливо усмiхався, коли говорив про церкву i вiру. "Що се ма║ значити?" - запитала себе. Подумала, що, може, Рiччi перебув якийсь допуст Божий i змiнився. Бо що то вiн порадив синовi Грiттi дати ┐й такий дар, того була певна. Якби Рiччi не вручив ┐й був того особлившого дару, була б його через Абдуллага завiзвала на окрему розмову, як свого бувшого учителя. А так - не хотiла викликати пiдозрiння. Мужевi показала той дивний дар, але сама бiльше не заглядала до нього, бо вже за першим разом та мала книжечка тяжiла ┐й у руцi й викликала якийсь тягар на серцi. Велич i дорогоцiннiсть дарiв, якi звезено щасливiй матерi принца, перевищала все, що бачили в Стамбулi при нагодi таких i подiбних свят. Iндiйськi шалi та муслiни, венецькi атласи, ║гипетськi дамастi, грецькi делiкатнi, як пух, матерi┐, срiбнi миси, повнi золотих монет, i золотi посуди, повнi дорогого камiння, лазуровi полумиски i кришталевi чашi, повнi найдорожчих родiв цинамону i галок та квiту мушкателi з райських островiв Банда, i пахощiв iндiйських, китайську порцеляну з ча║м, i чудовi кримськi хутра несли прекраснi грецькi хлопчики, дарованi султанцi разом з тим, що несли. Етiопськi й угорськi невольники та мамелюки вели чудовi клячi арабсько┐ раси й туркменських жеребцiв. Четвертого дня почалися представлення для народу. На площi уставлено побудованi в тiй цiлi двi деревлянi вежi, наповненi угорськими полоненими. Опiсля почалися турнiри й змагання мамелюкiв. Султан приглядався ┐м разом з народом до пiзньо┐ ночi, яку свiтлами замiнено в ясний день. Опрiч штучних огнiв, довго горiли деревлянi вежi. Слiдуючого дня знов збудовано два новi замки. Кождого з них боронила сотня тяжких ┐здцiв, що робили випади. По здобуттю ┐х i упровадженню в полон багато гарних дiвчат i молодих хлопцiв, замки пiдпалено, й вони горiли довго внiч. Семого дня виступили густими лавами полки яничарiв i пишно одягнена кiннота сiпагiв пiд проводом генералiв, несучи торжественнi пальми або так званi свiчi обрiзання з чудовими квiтами та золотим дротом, що обвивав символи плiдно┐ сили. Осьмого й дев'ятого дня вiдбувалися танцi на линвах, при звуках музики. Танцювали звиннi ║гипетськi линвоскоки на високо протягнених шнурах. Моряки i яничари лiзли по дарунки, умiщенi на верхах високих гладких стовпiв, висмарованих оливою i милом. Десятого дня угощувано учених i учителiв, якi мали денну платню меншу, нiж 50 аспрiв[66], як також усунених суддiв, котрим у тi днi сво║┐ радостi падишах ласкаво вибачав провини ┐х по довгiй покутi. Три слiдуючi днi пописувалися скоморохи й весельчаки. Кождого з них обдаровано щедро золотими й срiбними монетами, якi ┐м притискано на чолi або сипано на голову. Чотирнадцятого дня всi достойники двора i вiйська удалися до старого сераю й винесли малого принца та занесли його на гiпподром, де напроти нього вийшли пiшки везири й товаришили йому аж до престольно┐ салi султана. П'ятнадцятого дня дав Сулейман бенкет для найвищих достойникiв. Праворуч його сидiв великий везир Агмед-баша i везири Аяс i Касiм, беглербеги й вiйськовi суддi з Румiлi й Анатолi, учитель старшого принца Хайреддiн i син татарського хана, а лiворуч колишнiй великий везир Пiрi Могаммед, Сейнель-баша, Ферухшад-бег, потомок князiв роду Бiлого Багана, Мурад-бег, син ║гипетського султана Кансу Ггаврi й останнiй нащадок княжого роду Сулькадрiв. Шiстнадцятий день присвячено приняттю учених. По правiй руцi султана сидiв Муфтi й вiйськовий суддя Анатолi┐, Кадрi-бег, а по лiвiй учитель принцiв i вiйськовий суддя Румiлi┐, Фенарiсаде Мугi║ддiн. Муфтi й учитель принцiв почали на бажання султана диспуту над мусульманським "Отченашем" - першою сурою Корану. В диспутi взяв участь також Халiфе, оден з бувших учителiв самого султана. Загнаний в кут бистроумнiстю одного з присутнiх, так собi це взяв до серця, що на мiсцi дiстав пораження. Його винесли зi салi й занесли до дому, де вiн ще того самого дня помер. Сiмнадцятий день присвячено тишi й приготуванням до обрiзання. Вiсiмнадцятого дня вiдбулося в престольнiй салi свято обрiзання. На бажання матерi одержав малий принц iм'я свого дiда по батьковi, що називався Селiм. I хвалили всi розум хассеке Хуррем, радiсно┐ матерi принца. Везири й беглерберги, аги й улеми цiлували руки султана, складаючи желания. Всiх обдаровано почесними одягами. Вищi достойники одержали такi дари, що був задоволений навiть найбiльше захланний з них - Агмед-баша. Сей день продовжено штучними огнями довго внiч. В три днi опiсля закiнчено свято обрiзання Селiма перегонами в Долинi Солодких Вiд. Тривало се свято повнi три тижнi. Такого довгого i величного свята не бачила ще столиця султанiв. Як вертали з перегонiв, Сулейман, шуткуючи, запитав свого любимця Iбрагiма-башу: - А що, Iбрагiме, чи тво║ весiлля було бiльше величаве, чи свято обрiзання мого сина Селiма? - Такого весiлля, як мо║, не бачив iще свiт, хоч як довго сто┐ть, i не бачитиме,- вiдповiв Iбрагiм. - Що?! - запитав султан, здивований такою смiлiстю. А Iбрагiм вiдповiв: - На мо┐м весiллi був такий гiсть, як падишах Мекки i Медини, законодавець наших днiв, хай живе вiчно!.. А батько принца Селiма на святi обрiзання свого сина не мав такого гостя... Султан усмiхнувся i пiшов до жiнки переповiсти ┐й слова Iбрагiма. - Той Iбрагiм занадто розумний,- вiдповiла уражена хассеке Хуррем, коли Сулейман переповiв ┐й, смiючись, його слова. I усмiхнулася так, якби знала про нього щось, чого не хоче сказати. XIV. "...А ЧЕРВОНА КРОВЦЯ НА РУЧЕНЬКАХ ТВОпХ..." "Немов ту пилку. Бог Кинув нас на свiт. Вiн зна║ нашу цiль, Вiн зна║ i Тебе". Омар Кгаiям Султанка хассеке Хуррем, "радiсна мати принца", скоро прийшла до повного здоровля i розцвiтала, як роза в султанськiм огородi. Бiле, як ясмин, личенько ┐┐ набирало краски сходячого сонця. А в очах мимо молодостi сво║┐ мала та║мничий спокiй, який ма║ осiнь, що вже принесла плоди. Найстаршi мешканцi сераю згiдно говорили, що не було в нiм досi кращо┐ i милiшо┐ жiнки. А падишах приходив до не┐ кождо┐ днини по нарадах Дивану. Постiйно засiдав до стола тiльки з нею й вiдпочивав при нiй душею. В сераю говорили, що сiй жiнцi не вiдмовля║ падишах нiчого й дивиться крiзь пальцi навiть на чужi звича┐, якi вона заводить в гаремi. А хассеке Хуррем ходила без заслони по цiлiм сераю й вiдважилась навiть допускати до себе чужих майстрiв, що довго сидiли в ┐┐ кiмнатах i малювали ┐┐ портрети. Такого ще не було нiколи в султанськiм сераю. Правовiрнi мослеми дивилися косо на чужих мужчин, що входили в кiмнати гарему. Але нiхто не вiдважився висказати свого невдоволення, бо дуже небезпечно було подразнити великого султана й викликати гнiв його. Навiть улеми i проповiдники Корану мирилися з чужими звичаями хассеке Хуррем, бо нiколи не бракло ┐┐ на молитвi у святу п'ятницю, в великiй моше┐ Царгорода. Згодом i вони привикли до того й навiть самi приходили просити послухань у хассеке Хуррем. I часто глiтно було в кiмнатах Ель Хуррем. Приходили до не┐ ученi й поети, малярi й будiвничi, духовнi й полководцi. Кождого приймала радо, й кождий виходив вiд не┐ здивований ┐┐ умом i зацiкавленням. Навiть злобний письменник Ггазалi, котрого боялися й найвищi достойники iз-за його сатир, а котрий не щадив нiкого, був одушевлений "найкращою квiткою сераю". Правда, вороги його говорили, що се тому, бо на ┐┐ просьбу одержав з султансько┐ скарбницi тисячу аспрiв мiсячно┐ платнi, яко┐ був би нiколи не побачив iз-за остроти язика свого. Але й iншi поети, що мали забезпечення й майно, були одушевленi нею. I перекладчик "Шах-наме" Джелiлi, i божеський Бакi, i фантастичний Хiялi, i ворог його Сатi, i вiчно п'яний Фусулi, й веселий комiк Лямi┐, котрий говорив: "Хассеке Хуррем любить слухати поетiв. Се я розумiю. Але що вона говорить з Сеадi-Чел║бiм, котрий усе життя сидить над законами? Або з ученим Пашкепрiзаде, що зна║ всi бiблiотеки Сходу - i бiльше нiчого!.." А Фусулi вiдповiдав йому словами перського поета Гафiса, найбiльшого лiрика Сходу: Каже Пророк, що вино Всiх злочинцiв мати! Що ж робити, як воно Солодке, прокляте,- I солодко, як дiвчина, Цiлу║, мiй брате!.. Але вся та пишна лавина влади i культури Сходу, що пересувалася постiйно салонами Ель Хуррем, не вдоволяла ┐┐. Замiтив се перекладчик "Шах-наме" Джелiлi. I сказав раз до не┐: - О, велика хатун, спiчни духом сво┐м пiд наметом Омара Кгаiяма[67], що робив намети для духу. - Я вже чула про нього й буду вдячна, коли ближче познакомите мене з ним. На те сказав Джелiлi: - Як подоба║ться тобi, о хатун, отся думка Омара Кгаiяма, солодкого як мiд, гiркого як гiрчиця: Цiль i мета сотворiнь - се любов, Сила у соку вина - се любов, Рим молодечих пiсень - се любов, I пам'ятай, що життя - се любов. - Гарне i правдиве,- вiдповiла Ель Хуррем,- але я сподiваюся чогось глибшого вiд нього. - I ма║ш рацiю, о хатун,- сказав на те великий поет Бакi. - Мабуть, догадуюся, чого очiку║ш. I на те вiдповiда║ Омар Кгаiям, кажучи до шукаючо┐ душi: Ти мене пита║ш, яка тайна свiту, Ти на те чека║ш, що розкаже вчений: Свiт - картина з мраки, з безвiсти зринае I знов у ту мрачну безвiсть пропада║. - Так дармо пропада║? - запитала Ель Хуррем. На це зауважив учений Пашкепрiзаде, котрий знав усi бiблiотеки Сходу: - Перший рубайят се вислiв молодостi Омара Кгаiяма, другий рубайят се вислiв з тих його лiт, коли вiн не вiрив в Бога i мав гiркiсть в устах. I ще ║сть оден його рубайят з того часу: 3 великим трудом черпав я науку Зi старих книг, котрi читати важко. На свого духа довгих мандрiвках Знайшов я правду - одну-одиноку: Я прийшов, як вода, i, як вiтер, минуся. - А що вiн сказав, коли вернув до Бога? - Тодi сказав: Плаче водна капля, далеко вiд моря. Море каже: "Дармо б'║шся iз-за горя. Кожде сотворiння Господня дитина: Дiлить нас вiд Нього лиш часу каплина". Султанка лекше вiдiтхнула, якби впав ┐й з грудей якийсь тягар. А Пашкепрiзаде замiтивши, що ┐й справля║ пiльгу, додав: - Дальшi твори духу Омара Кгаiяма дають уже повний вiдпочинок для духу навiть грiшних людей. Вiд них не виймав вiн i себе, кажучи: Хоч клейнод всiх чеснот не належав до мене I хоч блиск всiх чистот вiд грiхiв не був мiй, Не назвав я ще бiлого чорним нiколи, Тому вiрю у ласку Господню для мене. Обличчя султанки роз'яснилося зовсiм, а Пашкепрiзаде закiнчив ще одним рубайятом Омара Кгаiяма: Направо чи налiво - пилка кiнець кiнцiв Послуха║ грача, а не сама себе. Немов ту пилку. Бог кинув нас на свiт: Вiн зна║ нашу цiль. Вiн зна║ i тебе!.. Настрiй був дуже поважний, коли комiк Лямi┐ замiтив: - Що Омар Кгаiям великий фiлософ, се i я признаю. Але я вже бачив, як пилка навiть у доброго грача кiнець кiнцiв упала в воду. Та й чи тiльки в воду? Всi засмiялися, а служба зачала розносити ласощi й солодкi сорбети та прегарнi полудневi овочi. Так на верхах, в султанських салонах, шукали правди про Божу тайну свiту, котру кождий вiруючий нарiд знаходить вiд вiкiв у твердiй вiрi в Бога, а як верхи захитають його в нiй, вiн розплива║ться, мов мрака на долинi. О, глiтно було в кiмнатах Роксоляни! А у всiх крилах гарему, де жили iншi жiнки падишаха, було тихо i пусто, як в опущенiм домi. Тiльки зависть куняла в них. Але й вона не вiдважилася поки що виходити з укриття. Бо людська зависть i злоба, як грабiжнi звiрюки, ждуть на свою жертву, щоби зловити ┐┐ у пригожу хвилинку. * * * У прийомних кiмнатах хассеке Хуррем ставало щораз то бiльше глiтно. Вже не тiльки вiд поетiв, артистiв i учених, але й вiд везирiв, кадiяскерiв, дефтердарiв, нiшандшiв, сiгiль-дарiв, чокадарiв, нiкябдарiв, ходжiв i всяких iнших достойникiв. Найрадше говорила вона з великим будiвничим Сiнаном. Та приняття iнших зачали ┐┐ томити, а часто й нетерпеливити, бо вiд багатьох, що приходили з проханнями, часто не могла видобути, чого вони властиво прохають. Султановi не хотiла жалуватися на ту повiнь прохачiв, бо боялася, щоб вiн всiм не заборонив приходити до не┐. А деякi з них були цiкавi для не┐, вiд деяких сподiвалася допомоги для сво┐х планiв, якi почали в ┐┐ мрiях виринати вiд хвилi, як стала матiр'ю, а ще виразнiше, вiдколи довiдалася про ворожбу старого дервiша, що прийшов до Сулеймана в день свято┐ ночi Кадр. З тими планами так укривалася, що боялася навiть думати довго про них. Але коли ┐й раз забагато було натовпу рiжних достойникiв, казала запросити злобного Ггазалi й запитала ще раз, чи вiн не зна║ причини аж таких численних вiдвiдин. Зробила се нарочно i в тiй надi┐, що злобний Ггазалi додума║ться, чого ┐й треба, i сво┐ми сатирами вiджене бодай найбiльше влiзливих. Ггазалi зараз змiркував, в чiм дiло, й урочисто вiдповiв: - О хассеке Хуррем, благословенне хай буде iм'я тво║! Твiй слуга Ггазалi зна║ причину тих численних вiдвiдин... - Нехай скаже! - Недавно при┐хав до султана - хай живе вiчно! - посол iндiйського князя Бегадiра-Шаха, привiз йому в дарi пояс вартостi сто тисяч золотих дукатiв i сказав: "Султанул-беррайн ве хаканул-баграйн, хадiмул гаремайн еш шерiфайн, шам джемет мешам, мiср надiретул iср, Галебеш-шегба, Дарул-джiгад, Дарул-селам!"[68] Поможи пановi мому проти невiрних нессараг, що приплили морем й усадовилися у його пристанях! А вiн склада║ тобi за допомогу триста скринь, повних золота i срiбла, у святiм мiстi Меццi, при гробi Пророка... - Знаю,- сказала на се хассеке Хуррем.- Султан уже вислав во║нну фльоту пiд проводом Сулеймана-башi. А тих скринь iще не привезли з Мекки сюди. - О хассеке Хуррем, вовiки незабуте най буде iм'я тво║! Тi скарби вже везуть сюди. А як привезуть, тодi побачиш пiд сво┐м порогом найбагатших скупиндряг, якi всякими способами добиватимуться тво║┐ ласки, чи радше скарбiв султана... Як чорнi круки, ждатимуть уперто на добичу й не буде тако┐ поганi, на яку вони не пiшли б, аби тiльки дiстати щось зi скарбiв Бегадiра-Шаха! Се тiльки першi вiстуни тих, що прийдуть... Злобне обличчя старого сатирика прибрало острий вид. Вiн вiдчув, що тиснуться йому з уст ще острiшi слова. Тому низько склонився й вийшов, не здержаний розумною жiнкою падишаха. В кiлька днiв опiсля почала в сераю кружляти його сатира про влiзливих прохачiв у султанки. Натовп ┐х через те зменшився, але не багато, * * * Минув ще якийсь час, i наступило те, що предсказав Ггазалi про всякi способи здобування ласки могутньо┐ султанки. Одного дня, в порi, коли муедзини кiнчили спiвати третiй азан на вежах струнких мiнаретiв, зголосився до хассеке Хуррем ┐┐ перший дружба, великий везир Агмед-баша. Якесь недобре прочуття зворушило серце хассеке Хуррем на сам вид того достойника. Вiн низько склонився й почав: - О, найкраща з жiнок падишаха, о радiсна мати принца Селiма,- нехай Аллаг буде йому прихильний вiд колиски до гробу. Я прийшов зложити чолобитню наймогутнiшiй з жiнок султана в тiй надi┐, що вона буде й наймилостивiша для вiрного свого слуги. Так виразно вже в перших словах не натякав ┐й досi нiчого нi оден достойник. Се ┐┐ застановило. Очевидно, мусiв мати пiдставу до тако┐ смiлостi. Але яку? Була сим дуже зацiкавлена. I щоби скорше довiдатися про се, вдарила також у виразний акорд: - Раз тiльки краснi║ той, що просить, а два рази краснi║ той, що не да║! Я радо готова сповнити тво║ прохання по силам сво┐м... Агмед-баша змiшався. Бо вiн приготував собi довгу i круту стежку, заки мав стати на мiсцi, в якiм мала бути мова про давання. А жiнка падишаха вiдразу поставила його на тiм мiсцi. "Чи зна║ справу, з якою я прийшов?" - подумав i збентежився ще бiльше. Бачив, що вона запримiтила його збентеження. Але бiльше нiчого не мiг пiзнати по ┐┐ спокiйнiм обличчю. Напружив увагу, зiбрав усю свою притомнiсть i по надумi вiдповiв: - Багато ворогiв ма║ кождий, хто вiрно служить державi падишаха. А сказано: "Як ма║ш ворогом хоч би мурашку, то будь обережний!" Не знаю, чи хто з мо┐х ворогiв не представив мене перед сонцем падишаха як людину, з якою годi погодитися. В сiй хвилi вже була переконана, що з сим достойником прийдеться ┐й звести завзяту боротьбу. Не знала тiльки, за що. Розумiла добре, що приповiдкою про мурашку грозив ┐й, а не оправдував себе. Скипiла внутрi. Але не показала того по собi, тiльки вiдповiла так само двозначне: - Я не знаю про тебе нiчого злого. А ворог - се дiйсно небезпечна рiч. Особливо тодi, коли вiн ма║ зависне серце. Бо сказано: "Заздрiсного не примириш навiть найбiльшою ласкою!" Великий везир Агмед-баша зрозумiв також, що жiнка падишаха говорить про нього, а не про його ворогiв. Але пробував дальше переконувати ┐┐, що його можна позискати. - Вiрний приятель,- сказав,- лучший, нiж свояк. - Правдиву допомогу да║ тiльки Аллаг,- вiдповiла твердо, бо вже ┐й тяжiла ся розмова. А предложениям "вiрно┐" приязнi, очевидно, за грошi, чулася внутрi ображена. - I його заступник падишах на землi та й та, що ║ зiницею його ока i зерном його серця,- докинув. - Я вже на початку розмови сказала тобi, що сповняю всi прохання - по скромним силам сво┐м. Агмед-баша зрозумiв, що довше годi вже зволiкати з тим, за чим прийшов. I сказав помалу: - Я приходжу до наймудрiшо┐ з жiнок падишаха з великим проханням. Як воно буде в ласцi сповнене, остану до смертi вiрним невольником усiх замислiв тво┐х i сина твого, хай потiхою тобi буде, о велика хассеке Хуррем! - З яким проханням? - запитала. Вiн вiдповiв: - Злi люде уважають мене дуже багатим i кажуть, що я загарбав у кгиптi податки падишаха. Але се неправда! Я убогий i навiть задовжений... - "Довг пече, як огонь",- вiдповiла приповiдкою, заохочуючи його до дальшого прохання, бо була дуже цiкава, кiлько схоче сей великий богатир, знаний з захланностi. Знала, що султан добре знав головний блуд характеру Агмеда-башi, одначе держав його на найвищiм мiсцi iз-за його велико┐ робучостi, точностi i сприту. - Так, о чудова квiточко Едену! - вiдповiв Агмед-баша. - Думаю, що падишах радо осолоджу║ бiль сво┐х вiрних слуг. Кiлько треба на заспоко║ння тво┐х довгiв? - О, ти дуже ласкава, найкраща зiрко свiту! Менi треба (тут вiдiтхнув) триста тисяч золотих дукатiв... - Триста тисяч золотих дукатiв?!. - Триста тисяч, о найцiннiша перло держави Османiв! Буду до смертi вiрним невольником всiх замислiв тво┐х i сина твого! Се повторення тих самих слiв занепоко┐ло ┐┐ ще бiльше, нiж домагання високо┐ суми. Вiдповiла майже налякана: - Не маю iнших замислiв як тi, що ними живе серце i ум падишаха! А мiй син щойно усмiха║ться до добрих людей. Але я готова тобi допомогти. Тiльки аж з таким домаганням не можу прийти до падишаха... - Iнша не могла б, а ти все можеш, о найкраща зiрко в життi падишаха!.. Була здивована величиною, нахабнiстю й упертiстю прохання. Вiдповiла встаючи: - Се неможливе! Адже найбагатший князь Iндi┐ прислав падишаховi дар, який варта третину того, чого ти домага║шся! - Вiн прислав iще й iншi дари, о дуже милостива панi! - Се не дари, а заплата за кров i кошти вiйська падишаха!.. Ти задорогий приятель,- додала на пращання. - Дорожча вiд всiх скарбiв доля дитини... - вiдповiв твердо. Задеревiла i зблiдла. По хвилi запитала: - Як то? А при чiм тут дитина? Завагався й уриваним голосом сказав: - А хто ж... оборонить... малого Селiма перед... - Перед чим? - Перед злобою улемiв i гнiвом падишаха, коли розiйдеться вiстка, що вiн... охрещений на християнську вiру!.. Хто ж оборонить, як не великий везир Агмед-баша?.. Остовпiла з великого жаху за свого сина. Вся кров збiгла ┐й з обличчя. Була блiда, як ялиця, овiяна снiгом. Але вмить опритомнiла. Думки, як лискавки, почали ┐й лiтати по головi в дикiй погонi! Наперед цiлий табун думок про небезпеки, якi грозять ┐┐ синовi. Бо за себе не боялася нi хвилинки! О, нi! Навпаки - чулася мiцна, як ранена львиця, що боронить сво║ молоде... Вже вiтрила слабi сторони нападу. Але не знала ще сили ворогiв. Упорядкувала думки залiзною волею i постановила довiдатися, чи ┐┐ та║мницю пiдглянув сам Агмед-баша, чи його спiльники. На хвилинку знов похололо ┐й бiля серця на думку, що та║мницю ┐┐ може знати бiльше людей. Бо що та║мницю ┐┐ вже знали, сего була певна. Пригадала собi, як захиталася завiса бiля дверей. З тим бiльшою силою випрямила свою думку й обережнiсть. I вже спокiйно вiдповiла: - Язик не ма║ костей i говорить, як йому вигiдно, i як же я можу дати облизати золоту кiсть всiм язикам тих, що принесли до тебе сю сплетню? На се замало триста по триста тисяч золотих дукатiв! Агмед-баша встав i тихо прошепотiв: - О, наймудрiша iз жiнок мослемських! Треба ще тiльки забезпечити мовчанку одного ║внуха... - Котрого? - запитала невинно, як дитина. Агмед-баша завагався. Але солодкий усмiх матерi принца та ┐┐ великi, чистi, як небо, очi мимохiть видерли з його уст iм'я спiльника. - Гассана,- сказав шепотом. - Як? - запитала так само на┐вно. - Або грошем, або ножем,- вiдповiв, думаючи, що вже ма║ в руках наймогутнiшу з жiнок падишаха. - Я ще не мала кровi на сво┐х руках,- вiдповiла в задумi. В тiй хвилi пригадалася ┐й ворожба циганки. Немов посвоячена духом з нею, вдивилася в нахабника. I було ┐й ясно, що вiн не уб'║ одинокого свiдка ┐┐ та║мницi, тiльки укри║ його, щоб до кiнця життя мати нiж проти не┐ i ┐┐ сина. - Я ще не мала кровi на сво┐х руках,- повторила.- I не хочу мати! - додала з притиском. Чула, що тепер сказала неправду. Стало ┐й так прикро, аж терпко. Не вiд того, о, не вiд того, що вiдчула жажду кровi тих людей, якi загрожували долю ┐┐ сина. Тiльки вiд того, що сказала неправду перед такою людиною! Вiдчула приниження в душi, таке бездонно глибоке, що з ним не могло рiвнятися навiть приниження продано┐ невольницi, яка мусiла робити все, що ┐й нелюбе, i султановi не сказала правдивого iменi свого сина. Але се не було для не┐ брехнею. Нi. I прийшло в ┐┐ душу пiзнання, що найбiльшим пониженням для людини се брехня. I що те пониження тим бiльше, чим бiльше нiкчемний той, перед котрим говориться неправду. I щось закричало в ┐┐ душi дивними голосами: "Ти цариця трьох частей свiту! Чи ти стерпиш аж таке пониження?" А другий голос говорив до не┐ немов здалека: "Не убий!" Знов напружила думку, як струну, i сказала: - Приймаю твою оборону перед злими язиками. Прийди завтра в сю пору. Я ще сьогодня буду в тiй справi говорити з падишахом... Агмед-баша весело схрестив руки на грудях, низенько склонився i вийшов. * * * Упала на шовковi подушки й вiдiтхнула. Але не зiтхненням утомлено┐. Хоч тряслася на цiлiм тiлi, ум ┐┐ був острий, як бритва, i ясний, як огонь. Тряслася з обурення. I слези виступили ┐й з очей. На лежанцi вiдбулася в нiй якась коротка, але, мов буря, напрасна боротьба. Нутро ┐┐ було так розхвильоване, як море в часi тучi i бурi. Нараз немов перун трiс у нiй i потряс цiлим ║ством ┐┐. Була напiвпритомна вiд того потрясения. I здавалося ┐й, немовби щось зламалося в нiй, щось урвалося, щось таке нiжне, як далекий вiдгомiн пiснi, як золотий промiнь сонця, як усмiх дитинки. Так, дитинки, дитинки, дитинки. Знала, на яку.воду пускалася. Мимо розхвилювання, важила всякi можливостi, особливо ж вiдношення мужа. Скоро перебiгла в думках, як вiн досi нiчого ┐й не вiдмовляв: нi ходження без заслони, нi принимання чужих мужчин, нi замкiв у дверях на спосiб, який був у домах ┐┐ кра┐ни, нi навiть держання собачки, яку мусульмане уважали нечистим сотворiнням. Все, що вона робила, було для нього добре i чисте. Навiть дiткнув собачки, помагаючи ┐┐ мити. Навiть се! Встала. Нi. Зiрвалася, мов львиця з ланцюха! Закликала чорних ║внухiв i бiлих невольниць. квнухам наказала приготовити прекрасну лектику Селiма, в якiй його виносили в сади. А невольницям велiла одягнути себе в одяг, у якiм приймала перший раз султана у сво┐х кiмнатах. Глянула у венецьке зеркало. Зворушення оживило ┐┐ нiжне обличчя, а сльози облили ┐┐ великi очi, що виглядали як озера по бурi. Вийшла з цiлим почотом невольниць i ║внухiв. Мiж ними йшов i Гассан. Вiн дуже уважно нiс ┐┐ сина в лектицi, раз у раз оглядаючись на матiр. Перейшла велике подвiр'я гаремлiку i прямо йшла до брам селямлiку. Сторожа не вiдважилася задержати ┐┐ при входi до палати падишаха. Ще всi пам'ятали перенесення команданта сторожi аж до Трапезунта, хоч вiн тiльки сповнив свiй обов'язок. А сим разом могутня султанка йшла вже не сама, а зi сво┐м сином, з принцом Селiмом. Командант сторожi, побачивши ┐┐ напрям, щез, як камфора. А змiшана сторожа мовчки розступилася, поздоровляючи малого принца як члена султанського роду Османiв. Увiйшла в будiвлю, де ще не була нi одна жiнка мослемська, вiдколи турки вступили в улицi Стамбула. Йшла коридорами й салями селямлiку в дiядемi з перед, в розкiшних шовках, в блискучих фарарах - i вся в слезах. А перед нею несли чорнi ║внухи малого принца Селiма в бiленьких муслинах, в золотiй лектицi. За нею йшли бiлi невольницi гарему, збентеженi плачем жiнки падишаха. Вигляд султанки був такий поважний, якби несла з собою найбiльшу та║мницю держави Османiв. Високо держала голову, а слези, як перли, котилися по ┐┐ гарнiм обличчю. Всi вiйськовi й достойники, яких зустрiчала, схрестивши руки на грудях, з поспiхом уступали з дороги розплаканiй жiнцi могутнього султана. Тут i там на роздорiжжях коридорiв жовнiр стояв мов остовпiлий на вид жiнок в палатi селямлiку: думав, чи се не привид... А деякi побiгли зляканi до команди двiрця селямлiку, де дали знати про надзвичайну подiю самому адзi сторожi сераю. Той вискочив з кiмнати як опарений i бiчними переходами скоро пiшов, щоб заступити дорогу Роксолянi. А вона йшла вiдважно. Йшла прямо до салi Велико┐ Ради Дивану. А як дiйшла до дверей, дала знак чорним ║внухам, щоб задержалися. I виступила наперед, перед лектику сина свого. Ага яничарiв, що вже стояв зi сторожею бiля Ради Дивану, побачивши оплакану найкращу з жiнок падишаха, схрестив руки на грудях i збентежено промовив: - О радiсна мати принца! Падишах занятий судейськими справами. А потому ма║ приймати чужих послiв. - Занятий? Судейськими справами? Я також хочу суду - на розбишак, що бушують в палатi падишаха! - сказала твердо, приступаючи до дверей. Ага яничарiв вмить вiдступив набiк, схилившись аж до колiн могутньо┐ султанки. Тодi вона додала м'якшим тоном: - Не бiйся! Перед чужими послами Султан напевно прийме сина свого! Дала знак ║внухам, щоб несли лектику за нею, до нутра салi Велико┐ Ради Дивану. Й увiйшла у судейську салю з плачем, але так твердо, якби сама мала в нiй судити. Увiйшла й закричала: - Рятуй дитину свою! Я боюся вертати в гарему кiмнати!.. Султан встав з престола. - Що се? - запитав голосно i пальцем дав знак усiм, що були в салi, щоб опустили ┐┐. Збентеженi достойники виходили оглядаючись, як на дивогляд. Бо хоч до рiжних див уже привикли вiд се┐ жiнки падишаха, але i в снi ┐м не снилося, щоб вона могла вiдважитися прийти аж тут, незаповiджена, з дитиною й цiлим почотом! За суддями вже без наказу поспiшно вийшли ║внухи й невольницi султанки. - Що сталося? - запитав занепоко║ний султан.- Чи хто зробив яку кривду тобi або дитинi? Гнiв уже мав в очах. - Не менi, але нашiй дитинi! - вiдповiла, тихо плачучи, щоб не лякати сина. Виняла з лектики малого Селiма i взяла його на руки, цiлуючи й обливаючи слезами. - Нашiй дитинi? Хто смiв!? - тихо запитав султан, споглядаючи на сина, що невинно усмiхався до нього. - Агмед-баша! - Великий везир Агмед-баша?! - Так! Великий везир Агмед-Баша! - Що ж вiн зробив?! - Наперед кажи його ув'язнити. Бо я боюся, щоб не втiк з палати!..- Тряслася з обурення. - Вiн ║ в палатi?! - Недавно був у мене! I ще накажи (вплач) ув'язнити його спiльника, чорного ║внуха Гассана! Вiн жде за дверима... Опiсля я все розкажу... Султан уважно подивився на сплакану i схвильовану жiнку. Кинув оком ще раз на дитину, що вже кривилася до плачу, i плеснув у долонi. З трьох дверей велико┐ салi вийшли нiмi сторожi падишаха. Султан сказав твердо, слово по словi: - Ув'язнити великого везира Агмеда-башу i Гассана, чорного ║внуха, що служить у хассеке Хуррем! Вийшли тихо, як тiнi, схопивши лиш iскристий погляд Роксоляни. Султанка Ель Хуррем нiмим рухом попросила подержати сина - й упала блiда. Зiмлiла у судейськiй салi, А маленький Селiм ревно розплакався на руках свого батька. В такiм положеннi у престольнiй салi великий султан iще нiколи не був. Не знав, що почати з собою, з дитиною та жiнкою. Не хотiв кликати слуг, щоб не бачили зiмлiло┐ жiнки, бо уважав, що дивовижа й так уже була нечувана. Поклав сина в золоту лектику, що стояла на пiдлозi, метнувся до жiнки й махiнально занiс ┐┐ на мiсце, де сам сидiв. Опiсля скочив до дверей, за якими все стояла нiма сторожа з вирiзаними язиками. Вiдхилив дверi й зажадав води. Перелякана сторожа ще нiколи не бачила султана в такiм зворушенню i гнiвi. Вмить подано йому воду у кришталевiм збанi. Сам замкнув за собою дверi й пiдiйшов до жiнки. Маленький Селiм плакав, аж заходився з плачу. Сулейман зачерпнув рукою й покропив улюблену жiнку, раз у раз повторяючи: - Що тобi заподiяли? Що тобi заподiяли? Вiдкрила очi, блiда, як квiтка ясмину. Почувши плач дитини, пробувала встати. Вiн задержав ┐┐ й сам подав ┐й дитину. Сидiли мовчки втрiйку. Вона кормила розплаканого сина, а вiн подавав ┐й воду. Як успоко┐лася i прийшла до себе, запитав: - Коли ти не дуже втомлена, то, може, скажеш, яку кривду заподiяв тобi i дитинi великий везир Агмед-баша? - Скажу, скажу,- вiдповiла тихо,- бо серце трiсло б менi з болю, якби не сказала. - Кажи,- просив. - Великий везир Агмед-баша зголосився до мене й зажадав триста тисяч золотих дукатiв... - Як то зажадав? За що зажадав? - Аби закрити перед людьми й тобою... - Що закрити? - перервав обурений. - Що я охрестила твого сина Селiма,- вибухла. - Охрестила?.. - Нi, се видумка! Се нiкчемна клевета великого везира Агмеда-башi й пiдкупленого ним чорного ║внуха Гассана! Ревно заплакала. Вiн вiдiтхнув. Оцiнив думкою всю злочиннiсть вимушення i сказав: - Обидва злочинцi повиннi вмерти! Тiльки справедливiсть вимага║, щоб ┐х переслухати! Була сим дуже занепоко║на. Але не дала сього пiзнати по собi. Думка про те, як боронитися дальше, успокоила ┐┐ зовсiм. Встала i промовила: - Роби судейське дiло сво║! Склонилася так, як людина, що ма║ повну слушнiсть за собою й не бо┐ться вироку. Блiдо усмiхнулася. I пiшла. Султан не сказав ┐й нi словечка, що непотрiбно зробила дивовижу, яко┐ ще не було, вiдколи султани сидiли на престолi. А в цiлiм сераю була бiганина, метушня i перестрах не до описання. Напiвзбожеволiлого зi страху Гассана вiдвели в тюрму. Вiн весь час кричав з великого жаху: - Все неправда! Великий везир Агмед-баша казав менi так говорити! Й обiцяв за те багато грошей! I дiм у Скутарi! А то все неправда, що я говорив! Нiхто не знав, що вiн говорив. Але всi боялися питати. Нiхто не хотiв знати та║мницi, султансько┐ жiнки, бо вже чув нюхом, що кров буде на нiй. Агмеда-башу ув'язнили в сераю, у хвилi, як iшов через браму Джеляд-Одасi. Увiйшов до не┐, але не вийшов з не┐. I нiхто вже бiльше не бачив мiж живими великого везира Агмеда-башi, першого мiнiстра держави. Тiльки яничари, що стояли на сторожi бiля Джеляд-Одасi, оповiдали потому пошепки в касарнi, що довго було чути зойки могутнього везира, заки замучила його нiма сторожа падишаха. - За що? - питали шептом у довгiй на милю касарнi яничарiв. - Нiхто не зна║, за що. Бачили тiльки, як iшла з плачем до султана його прегарна жiнка Хуррем Роксоляна. - п нiхто перед смертю не переслухав великого везира? - Нiхто не переслухував... - Такого ще не було, вiдколи царству║ рiд Сулеймана... - Але й не було ще такого султана. Сей зна║, що робить. Шептом говорили в довгiй на милю касарнi яничари... Бо могутню руку мав той султан Османiв, що залюбився у блiдiй чужинцi з далеко┐ кра┐ни, перед котрою незабаром затрясся весь серай султанський, i цiла столиця, i вся могутня держава Османiв, що простяглася на трьох частях свiту... * * * Ще того вечера на царськiй брамi Бабi-Гумаюн застромлено скривавлену голову великого везира Агмеда-башi. Уста мав викривленi терпiнням, а кождий нерв його страшно┐ голови дрижав у промiннi заходячого сонця. А тiло його вже четвертували султанськi сiпаги на площах Царгорода. I жах великий пiшов по Стамбулi, султанськiй столицi, пiшов по палатах султанського сераю, пiшов по блискучих салях селямлiку i по пахучих кiмнатах гаремлiку. I дiйшов навiть до святинь мослемiв. Й iнакше, нiж звичайно, спiвали в той вечiр муедзини з високих, струнких мiнаретiв сво┐ молитви: "...Ла Iллага iл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!" Так погиб Агмед-баша, перший дружба султанки Роксоляни. А дня того вечером другий раз в життi не могла клякнути до молитви султанка Ель Хуррем, радiсна мати принца, не