ба? - Дочка, пане генерал... Лариса Косач. Молодша сестра оцього, -квецький показав на список, що лежав на столi. - Чим займа║ться? Вчиться? - Нi. Квола здоров'ям, вчиться дома. Пише. - I що саме? Крамолу? - Поки що не доведено, але я обiцяю пановi генералу незабаром доповiсти достеменно. Зна║ться з Франком. - Ого, пiдполковнику! - Новицький вийшов з-за столу, поклав на плече офiцеровi свою м'ясисту руку. - Чи не дума║ш стати фiлологом? Така обiзнанiсть... - Лариса Косач вельми популярна серед студентсько┐ молодi, - вiв далi квецький, - вона, виявля║ться, теж брала участь у заворушеннях. Новицький дивився на офiцера з легким подивом. Роздобути такi данi - треба неабияких умiнь. Генерал не без задоволення згадав свою розмову з пiдполковником тодi, пiд час бунту в унiверситетi. "Вiн таки вмi║ дотримувати слова, - мiркував, слухаючи квецького, i зрадiв несподiваному повороту думок. - А втiм, мо┐ ж офiцери. Чи, може, виучки ┐м браку║ або вимогливостi з мого боку?" Розчулений думками, Новицький навiть запросив пiдполковника сiсти. - Що ж, Борисе Трохимовичу, - всупереч правилам вiн iнколи, аби заохотити пiдлеглого, звертався i так, - все це похвально. Але... - покрутив олiвцем, - але це тiльки ниточка, початок. - Саме так, пане генерал, - поспiшив пiдтакнути квецький. - А по ниточцi дiйдемо й до клубочка. - Отже, ти мене зрозумiв? - голос знову звучав офiцiально, сухо. - Дiй обережно. Цi, хай ┐м бiс, конспiратори таки вмiють од нас ховатися. Хоч би той же Петровський. Пiд самiсiньким носом... Добре, коли вiн так собi. А якщо це агент женевського центру? - Видно було, що iсторiя з Петровським глибоко засiла йому в печiнки. - Однак про що ми говорили? Ага. Сiм'ю Косачiв взяти пiд особливий нагляд. Яка твоя думка щодо цих? - Генерал кивнув на список. - Гадаю, -квецький навмисне зробив паузу, обдумуючи та зважуючи всi "за" i "проти", щоб i тут його вiдповiдь сподобалася генералу, - гадаю... досить обмежитися... попередженням. - Вiн глянув на генерала i, не помiтивши на його лицi нi схвалення, нi заперечення, смiливiше (коли вже в них така конфiденцiйна розмова - чом не козирнути сво║ю винахiдливiстю?) вiв далi: - Справа давня, не варто, гадаю, зараз робити навколо не┐ шуму. Це одразу ж приверне увагу, викличе багато розмов. "Нi, вiн таки насобачився, цей квецький. Даремно я його ранiше недооцiнював. Обдумав усе до дрiбниць... Нiчого не скажеш". Проте, щоб усе-таки показати свою зверхнiсть, Новицький мовив: - Знов лiберальнича║ш, пiдполковнику? Дивись... - Гадаю, не промахнуся, пане генерал, - виструнчився офiцер, вiдчуваючи, що розмова закiнчилася i йому належить iти. - Гляди, не передоручай нiкому, сам веди дiло. - Слухаюсь! квецький крутнувся на мiсцi i прошмигнув у дверi, а Новицький знову пiдступив до вiкна. "З кожним роком важче i важче ста║ боротися. Органiзовуються гуртки, народжуються якiсь партi┐, на бiк люмпенiв стають студенти... Хто б подумав? I навiть дворянськi синки та дочки. Хоч би цi Косачi. Чого ┐м?.. Нi, таки слабо ще притиску║мо крамолу, панька║мося, замiсть того щоб гарячим залiзом випiкати цю заразу. А квецький пропону║ обмежитись попередженням. Пропону║, сто болячок йому в печiнку, i доводиться згоджуватися. Бо й самому ж невигiдно: коли багато репресiй - значить, багато й неблагонадiйних. Погано, скажуть, працю║ш... Ще, чого доброго, запропонують вiдставку... А часи, видно, надходять безрадiснi. В Петербурзi страйки, в Москвi - так само, у себе тiльки й дивись, щоб не пiдсунули чогось такого, вiд чого потiм i кiсток не збереш. Як було з Дрентельном... Нi, Сибiр, каторга по них плаче. Невеселi думки перервав ад'ютант: викликали до канцелярi┐ Драгомирова. "Певне, знову буде вичитувать генерал-губернатор за безпорядки", - збираючись, невдоволено думав шеф ки┐всько┐ жандармерi┐. квецький знав, що розмова з молодим Косачем чи Косачiвною бажаних результатiв не дасть, лише розпалить ┐хнi почуття, тому обрав за краще поговорити з матiр'ю. Ольгу Петрiвну було розшукано в редакцi┐ журналу "Киевская старина", де вона разом з iншими членами редколегi┐ працювала над першим укра┐нсько-росiйським словником. Безвусий унтер, який сповiстив ┐┐ про виклик до канцелярi┐ генерала Новицького, не став чекати, поки панi збереться, щоб супроводити ┐┐, а, хвацьке вiдкозирявши, пiшов. Проте, виходячи з примiщення, Ольга Петрiвна помiтила його - унтер, нiби прогулюючись, походжав по алейцi бульвару i нетерпляче поглядав на дверi. Очевидно, йому таки не було байдуже, куди саме пiде спочатку Косачева, з ким розмовлятиме. Ольга Петрiвна вдала, що не помiтила його, розкрила парасольку - саме почав накрапати дрiбненький дощик - i, дочекавшись вiзника, по┐хала в напрямку Думського майдану. Всю дорогу вона намагалася вгадати причини цього виклику i так i не змогла напевне ┐х визначити, хоч у думках вертiлася i Михайлова справа, i, чого в свiтi не трапля║ться, можливо, знову щось зв'язане з Петровським... квецький зустрiв Косачеву чемно, вийшов з-за столу, злегка вклонившись, запропонував сiсти. - Я прошу панi вибачити за турботу, - вiн зробив невелику паузу, спостерiгаючи, як реагуватимуть на його слова, i продовжував тим же повiльним тоном, вiд якого Ольгу Петрiвну, пряму i вiдверту в розмовах, аж нудило: - Служба, нiчого не вдi║ш! - Вiн розвiв руками, ступив кiлька крокiв. - Прошу вас, - не витримала-таки Ольга Петрiвна, - прошу вас пояснити, у чiм рiч? квецький усмiхнувся одними лише очима i перейшов до справи: - Гаразд... Нам стало вiдомо, панi Косачева, що ваш син, Михайло Косач, студент унiверситету святого Володимира... п┐ здогадка таки була правильна, ┐м усе вiдомо. Отi червонi необачнi слова молодостi дiйшли до ┐хнiх вух. - ...був одним з органiзаторiв вечора збору коштiв, - закiнчив квецький. Ольга Петрiвна нервово вiдкрила замшевий ридикюльчик, дiстала хусточку i витерла спiтнiлi долонi. Вони в не┐ завжди пiтнiли, як тiльки починала хвилюватися. - I що ж ви бачите в цьому протизаконного? - запитала в жандарма. - Але ж, вельмишановна панi, вечiр було заборонено... До того ж е пiдозра, що саме ваш син - слово честi, менi просто не вiриться! - був учасником негiдного вчинку щодо особи самого ректора. - Ну, пане пiдполковник, - образилась Ольга Петрiвна, - за все, що вам зда║ться або може здаватися, нi я, нi мо┐ дiти вiдповiдати не збира║мось. У тому, що Михайло був того самого дня серед сво┐х друзiв, нема нiчого поганого. - Ну, а коли не тiльки син? - глянув спiдлоба квецький. - Що ви хочете цим сказати? - Нiчого, як ви зводили зауважити, особливого. Я просто хотiв повiдомити панi, оскiльки вона, видно, не зна║, що в унiверситетських заворушеннях брала участь i ┐┐ донька... - Вiн висунув шухляду, глянув, очевидно, на захований там од стороннього ока папiрець... - Лариса Косач. - Дякую. Але моя дочка, хай буде вiдомо пановi, тяжко хвора. Вона майже нiкуди не виходить. - О! Не турбуйтеся, панi, - i в голосi квецького почулися нотки iронi┐, - нам вiдомо i це. Але того дня вашiй доньцi, бачте, полегшало i вона таки була бiля унiверситету. Зрештою, нам вiдомо також, - голос у квецького потвердiшав, - що у вашiй квартирi часто збира║ться гурток, який iмену║ себе "Плеядою" i який перехову║ нелегальну лiтературу. Так он якi справи! Живе людина, радi║, суму║, а того й не вiда║, що хтось ревно стежить за кожним ┐┐ кроком, нiби на клубок намоту║ всi ┐┐ вчинки, щоб потiм вивернути отак i копирсатися в них... Леся, ┐┐ кохана, нещасна донечка! Як сприйме все це Петро, що вiн скаже? Думки блискавично спалахували в головi, вiд них Ольгу Петрiвну кинуло в жар. Що дiяти? Мов чайка, над гнiздом яко┐ закружляв яструб, Ольга Петрiвна шукала засобiв, щоб вiдгородити дiтей од лиха. квецький, помiтивши ┐┐ хвилювання, подав склянку води (чого доброго, ще зомлi║ i доведеться отут з нею возитися). Косачева надпила трохи i заспоко┐лась. - От що, пане слiдчий, - вирiшила й вона пiти напролом, - мо┐м дiтям нiхто не заборонив мати друзiв, зустрiчатися з ними, гуляти... I навiть побiля унiверситету. А в тому, що в мiстi непорядки, не ┐хня i не моя вина. Ольга Петрiвна пiдвелася, даючи зрозумiти, що не бажа║ далi вести цю мову. Встав i квецький. - Як зна║те, панi Ольго, як зна║те... мiй обов'язок - попередити вас. - Я можу йти? - Будь ласка, прошу. - Вiн встав i поспiшив провести ┐┐ до дверей. - Раджу все-таки не забувати нашо┐ розмови, - сказав наостанок. Ольга Петрiвна не вiдповiла. Як тiльки переступила порiг i дихнула свiжим повiтрям, перед нею враз постали всi можливi наслiдки цi║┐ справи: i позбавлення Петра Антоновича служби, звiльнення сина, i переслiдування, якого досить зазнав брат Михайло, нарештi, втрата авторитету... Розмова Ольги Петрiвни з Михайлом i Лесею вiдбулася десь опiвднi, як тiльки Михайло повернувся з унiверситету, а ввечерi того ж дня "Плеяда" зiбралася в Судовщикових, на Лабораторнiй. Ганни Iванiвни якраз не було, вона по┐хала на кiлька днiв до знайомих у Гадяч, i молодь, щiльно позачинявши дверi, задумалась над одним-║диним: хто проговорився i що робити? Що робити? Це питання випливало з усього, що сталося, воно вимагало негайного вирiшення. - Михайловi i Лесi, я гадаю, на певний час треба вiдiйти вiд громадсько┐ роботи, - першим вискочив Слави нський. - Я певний, що Новицький нагородив би тебе за таку пораду, - одразу ж заперечив Михайло. - До речi, чи не ви, пане Максим, - вiн перейшов на "ви", - розбазiкали все це? Скажу вiдверто: на iнших у мене пiдозри нема║. - Справдi, Михайле! - пiдтримав Зюма. - По всьому видно, що його робота. Славинський раптом почервонiв, навiщось зняв i почав протирати пенсне. - Parole d`honneur, - ледь чутно пробурмотiв вiн. - А ти по-нашому, - перебив Зюма. - Не розумiю, Михайле, навiщо так рiзко? - втрутилась Шура. - Спокiйний тон, Шуро, тут нi до чого. - Або чесне визнання, або негайно, як кажуть французи, а quarte diables - наполягав Михайло. Славинський почав плутано розповiдати, як недавно на вечорi в графинi вiн напiдпитку похвалився однiй дамi сво┐ми демократичними зв'язками. Коли та не повiрила, вiн, хоч i шкодував потiм, назвав ┐й i гурток, i деяких його учасникiв, i навiть мiсце зiбрань. - Цього й слiд було сподiватися, - констатував Зюма. - Ради бога. Я пропоную порвати з ним раз i назавжди. - Пробачте менi, - промимрив Славинський. - Справа не в пробаченнi, - пiдвелася з м'якого глибокого крiсла Леся. - Доки ми не усвiдомимо, що робимо все це не заради сенсацi┐, як розумi║ Славинський, не од бездiлля, доти не зможемо чесно служити суспiльству. - Вона закашлялася, певне, од хвилювання, i попросила води. - Так от: в iм'я чого ми все це затiяли? Друзi сидiли мовчки, Славинський - знiтившись i втупивши додолу очi. - Говори, Лесю, - порушив мовчання Гамбарашвi-лi. - В iм'я правди, i волi свято┐, i щастя простих людей, - Леся сказала надто швидко, чiтко - видно, цi слова вже давно визрiли, не один раз повторювалися в думках. Славинський скоса глянув на Лесю i одразу ж опустив повiки. Не такою вважав вiн цю тендiтну панну, ┐┐ миле, з виразом постiйного страждання лице, ┐┐ поезi┐ лiричнiшi од цих сповнених бунтарства, полiтики слiв. Михайло замрiяно кивнув чубатою головою. Видно, його думки повнiстю збiгалися з Лесиними. - Що ж далi? - випустила хмарку цигаркового диму Шура. - Який же рiшенець? - А коли так, - вела далi Леся, - то однi ми нiчого не вартi... Так-так, Несторе, не дивись на мене докiрливо, без ║днання з масами нiчого не вартi. Викаже якийсь пан Максим, перехапають нас, як коршак курчат, i все. Треба з робочим людом ║днатися, готуватися до велико┐ борнi. На цьому закiнчили. Сповненi почуття важливостi розпочато┐ справи, друзi вийшли на вулицю i незабаром загубилися у вечоровому натовпi. VI Бiльшiсть вечорiв проходила тепер при участi старших. Найчастiше бувала на них Ольга Петрiвна. На ┐┐ вимогу засiдання переносили до Судовщикових, до Ста-рицьких, з приводу чого Михайло Петрович, або, як його, зважаючи на високий зрiст, "перехрестили" останнiм часом, Михайло Верстович, частенько кепкував. - Так це ж виходе, Ольго Петрiвно, нiби ви навмисне мiня║те явки, - жартував вiн. - От вам i виставлять нове звинувачення. - Киньте, Михайле Петровичу, менi не до жартiв, - сердилась Косачева. Проте не так-то просто було вгомонити веселого Старицького. - А сто чортiв ┐м в печiнки, - щиро зичив вiн, - щоб я ще й без причини журився. Михайло Петрович охоче дiлився з молоддю полiтичними новинами, запрошував на вечори цiкавих знайомих. Так було й цього разу: коли Михайло i Леся прийшли, у Старицьких уже сидiв Ковалевський з дочкою. Леся стрiчалась з ними й ранiше, у Судовщикових, але тодi близько не познайомилась, хоч i хотiла, бо чула про Миколу Васильовича чимало цiкавого. Недавно вiн повернувся з заслання, де втратив дружину, - не стерпiвши поневiрянь, вона отру┐лася. Ранiше Ковалевський був учителем словесностi в Ки┐вському кадетському корпусiв а тепер живе з приватних урокiв. Микола Васильович знав багато поезiй напам'ять, особливо Шевченка й Некрасова, дуже любив декламувати. Проте поважали його не тiльки за це. Незабезпечений як слiд, вiн виступав органiзатором допомоги Драгоманову, вiд якого вiдреклися дiячi ки┐всько┐ "старо┐ громади", твердячи, нiби його дiяльнiсть за кордоном шкiдлива для укра┐нцiв. То була неабияка пiдтримка Драгоманову - не стiльки матерiальна, як моральна. Одного разу в Судовщикових Леся мала коротку розмову з Галею, дочкою Ковалевського. Ця гарна, запальна дiвчина, як виявилося, добре зна║ лiтературу. Вони домовилися зустрiтись, але ота iсторiя з викликом Ольги Петрiвни до квецького стала на перешкодi. - От добре, що ти тут, - щиро зрадiла, побачивши Галю тепер. - Я навiть хотiла тебе розшукувати. - А ми, бач, догадливi, взяли й самi прийшли, - вiдповiла Галя. Поки молодь сходилась, Галя розповiла про сво┐ мандри з батьками, про те, чим живе нинi. Виявля║ться, через батька вона ма║ зв'язок з багатьма робiтничими гуртками, дiста║ там нелегальну лiтературу. - Саме цього нам i браку║! - зрадiла Леся. Вони так i сiли рядочком: Леся, Галя, Людмила. Пiзнiше до них пiдiйшли Шура i меншi Старицькi. - Сьогоднi у нас вечiр читань, - повiдомив Михайло (за спiльною згодою вiн завжди головував на зiбраннях). - Кому надамо перше слово? - Гадаю, дiвчатам, - запропонував Зюма. - Одразу видно - джентльмен, - похвалив його Михайло Петрович. - Звичайно ж, так. - Почнемо з поезi┐, - додала Шура. - Виступай, Лесю. Леся завагалася. - Що ж, сестро, на тебе пада║ вибiр, - заохочував Михайло. - Починай, Лесю, - просили друзi. Подякувала за честь, неспiхом ступила до столу, стала поруч Михайла, зiтхнула i враз гордо закинула голову. На шлях я вийшла ранньою весною I тихий спiв несмiлий заспiвала, А хто стрiчався на шляху зо мною, Того я щирим серденьком вiтала: Непевна ж путь, мiй друже, в нас обох, - Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох. Вiрш захоплював щирiстю. Простими словами розповiдала авторка про свiй нелегкий, хоч ще й недовгий, житт║вий шлях. Це була сповiдь перед власною совiстю, перед товаришами" перед майбутнiм. Коли я погляд свiй на небо зводжу - Нових зiрок на ньому не шукаю, Я там братерство, рiвнiсть, волю гожу Крiзь чорнi хмари вглядiти бажаю, - Тих три величнi золотi зорi, Що людям сяють безлiч лiт вгорi... "Знову братерство, воля, - думав Славинський. - Вона, видно, занадто коха║ться в полiтицi. Для справжнього митця це шкодить. Мистецтво ║ мистецтвом. А коли воно ста║ полiтикою - втрача║ свою принаднiсть... Треба з нею якось поговорити - заради ж ┐┐ таланту... Хоч, видно, це даремна буде розмова: вона - фанатик. От хоч би взяти щойно прочитанi рядки: Чи тiльки терни на шляху знайду, Чи стрiну, може, де i квiт барвистий? Чи до мети я певно┐ дiйду, Чи без пори скiнчу той шлях тернистий, - Бажаю так скiнчити я свiй шлях, Як починала: з спiвом на устах! I чим тiльки тут захоплюватися? Яка тут поезiя?" - в думках дивувався Славинський, спостерiгаючи за присутнiми. Та все ж, щоб не бути бiлою вороною й не викликати нову неприязнь, пан Максим i собi спроквола заплескав у долонi. - Ну, зна║те, пiсля цього я просто не вiдважусь сьогоднi виступати, - шепнула Шура подругам. - Сильно, Лесю! - захоплено вигукнув Зюма. - "Бажаю так скiнчити я свiй шлях, як починала: з спiвом на устах! I поетично, i змiст глибокий... Ти, Шуро, - звернувся вiн до Судовщиково┐, - ма║ш рацiю. Я чув твою реплiку. - В такому разi нехай Лариса Петрiвна, - обiзвалась Галя, - прочита║ ще дещо з сво┐х поезiй. - Чому менi така особлива честь? - заперечила Леся. - Нехай читають усi. Вона хотiла сiсти, але тут знову втрутився Михайло" - Е, нi, Лесю, так негоже... Воля бiльшостi - закон. Не змушуй чекати i ще раз просити тебе. Погляд ┐┐ упав на Старицького - Михайло Петрович пiдбадьорююче кивнув головою. - Читай "Contra prem spero!", - пiдказав Михайло. - Це теж, друзi, новий вiрш... "Без надi┐ сподiваюсь!". Я написала його в тяжкi для мене хвилини... I знову розмiрене лунав Лесин голос, i знову в задумi притихли товаришi. Здавалося, то нiби ┐хнi думки, наче ┐хнiми болями жила ця слабосила юначка. "Чи то так у жалю, в голосiннi проминуть молодi┐ лiта?.." Хiба тiльки ┐┐ хвилювало це питання? Хiба кожен iз них не виголошував у години житт║во┐ скрути: Нi, я хочу крiзь сльози смiятись, Серед лиха спiвати пiснi, Без надi┐ таки сподiватись, Жити хочу! Геть думи сумнi! Здавалося, вона випитала в них заповiтнi думки, i от, будь ласка... голос ┐┐ з кожним рядком Ось вона нiби з викликом. Читання надихало Лесю, мiцнiв, ставав виразнiшим. закiнчила: Так! Я буду крiзь сльози смiятись, Серед лиха спiвати пiснi, Без надi┐ таки сподiватись, Буду жити! Геть думи сумнi! "З не┐ таки вийдуть люди, - думав Михайло Петрович. - Уже, власне, вийшли... а скiльки впевненостi, волi, нiби це не хвора двадцятирiчна дiвчина, а велет". Леся скiнчила й стояла, мов чекала вироку товаришiв. А його не було й не було, навiть оплески, як першого разу, не зривалися, - тiльки мовчання й глибока задума. Зрештою Микола Васильович устав, пiдiйшов до Лесi i потиснув ┐й руку. - Спасибi, Лесю, - мовив стиха. - Надзвичайно. Чу║те? - звернувся до присутнiх. - Правильно сказав Франко: пiсля Шевченка й Некрасова я вперше стрiчаю таку сильну поетку. Хтось заплескав у долонi, всi одразу загомонiли. Тiльки Славинський сидiв нi в сих нi в тих. Пiсля Лесi так нiхто й не наважився читати. Микола Васильович, захоплений почутим i пiдохочуваний дочкою, погодився продекламувати щось iз Некрасова" - Коли вже Некрасова, то давайте про "неистового Виссариона", - запропонував Михайло. - Гаразд, - пристав на те Ковалевський. Белинский был особенно любим... Молясь твоей многострадальной тени, Учитель! Перед именем твоим Позволь смиренно преклонить колени! - Занадто високодумно! - не витримав Славинський, як тiльки Микола Васильович закiнчив. Всi оглянулись, i в тому поглядi було нiме здивування, запитання, на яке Славинський поспiшив вiдповiсти : - Нiчого дивного, панове. У Некрасова ║ справдi тальяновитi поезi┐, аль║ й чимало в нього риторики, гольо┐ поль┐тики. - Вiн повторив, злегка iронiзуючи: -"Тьi нас гуманно мислить научиль..." Виходить, не бульо нi Софоклья, нi Арiстотелья! - Виходить, пане Славинський, - рiзко обiрвала його Леся, - що ви так же погано розумi║теся на античному, як i на сьогоднiшньому. Iнакше б ви знали, що iсторiя руха║ться вперед, що вона народжу║ новi протирiччя, новi iде┐... - Пан Максим, з усього видно, далекий од нашо┐ полiтики, - додала, стримуючи хвилювання, Галя. Тиха i спокiйна, вона враз стала рiшучою, гнiвною - такою Леся бачила ┐┐ вперше. - Joli , - вдавано спокiйно мовив Славинський i додав: - Я, панно Коваль║вська, переконаний, що поль┐тика не ║ доброю порадницею музи. - Wirkrich? - в тон йому iронiчно запитав Михайло. - Яке ж, по-вашому, покликання музи? - Природа, кохання, - зiронiзував Зюма. - Зiтхання, - докинув Нестор. - Годi-бо вам, - зауважив Старицький. - А менi зда║ться, - Шура постукала цигаркою об попiльничку, - даремно ми напосiлися на пана Максима. Справдi, до чого вся оця наша розмова? Леся й Михайло переглянулися. Це було несподiвано. Шура, яка не пiдтримувала подiбних сентенцiй, - i раптом такий сюрприз. "А все це товаришування з отим паничем", - подумала Леся, а вголос мовила: - Десь там, у розкiшних вар'║те, в цигарковому диму та винних випарах, мораль пана Максима, хоч i не ним вона вигадана, була б сприйнята на "бiс", а тут... i йому непри║мно, бо нема спiвчуття, i нам незручно... - De grace! - вигукнув Славинський. - Коли це серйозно, я можу залишити... - Ну навiщо так?! - поспiшила уладнати справу Шура. - Леся погарячкувала. - Анiскiлечки! - Char me! - схопився Славинський. - Аdieu! Вiн пiдбiг до вiшалки, схопив капелюха, абияк накинув його, вискочив, метнувши на Лесю недоброзичливий погляд. За ним поспiшила Шура. - Ну й нехай! - вiдрубав Михайло. - Я давно вiдчував неминучiсть цi║┐ розмови. - Вiн зачекав, поки всi вгамуються, i додав: - 3 усього видно, друзi, що будуть мiж нами й розходження, i суперечки. Дев'ятнадцяте столiття кiнча║ться, а нове народжу║ться в муках, у борнi. I нам, не комусь iншому, бути ┐┐ учасниками. - Дехто, правда, волi║ переждати цей непевний час, - додала Ковалевська. - Поле, щедро засiяне Шевченком, Чернишевським, Некрасовим, почина║ потроху зеленiти сходами, - вiв далi Михайло. - I хоч палять його чорнi невблаганнi бурi - сходи щоразу буйнiшають. Час i нам уже одпи-хати свого човна, яке б там не було море. Може, ми попливем першi не дуже-то просто, але бiльше сорому сидiти, нiж блукати навiть. - Нам випада║ доля першими пускатись до хвилево┐ пристанi у далеку плавбу. Хоч, певне, кiнця ┐┐ ми й не побачимо, проте зоря нам ясно свiтить, i ми дамо тому човновi потрiбний керунок у далеку чудову путь. I вiн таки дiйде сво║┐ мети. I тодi на щасливому березi згадають нас - перших керманичiв на великому морi великого дiла... Того вечора Ольга Петрiвна довго ждала сво┐х неслухнянцiв. А молодь гуторила. Вишневi вiти тяглися з саду, заглядали у вiкна, нiби прислухалися до тi║┐ розмови, мов сторожили ┐┐ од поганого ока. VII Вiдень то й Вiдень. Зрештою, ┐й однаково. Аби здоров'я, аби одужання. Хоч надi┐ на це уже й нема║, та вона ладна зробити все - не задля того, аби лиш не згинути, а щоб жити людиною, не скрипучим деревом, котре два вiки сто┐ть, та обидва без користi. От кiлька мiсяцiв провела в Криму, i хоч лiкарi категорично забороняли працювати, все ж писала, читала, листувалася. А тепер везуть ┐┐ до якогось фон Бiльрота. Ну, що ж! Шкода тiльки мами. Скiльки вже вона, бiдна, натерпiлася через не┐, а кiнця ж так i не видно. I чи буде вiн? Певне, аж тодi, коли скiнчиться все: i думи, i пiснi, i оцi щоденнi невiдступнi турботи. Однак смутку на серцi не було: вона якось уже звикла до свого нещастя i на диво спокiйно до нього ставилась. А цього разу була навiть весела. Ще б пак! Попереду Львiв, зустрiч з Франком, сво┐м хрещеним по лiтературi. Скiльки було в родинi про нього розмов! Постукують колеса, миготять за брудними вагонними вiконцями заснiженi полустанки, поодинокi деревця i дрiмучi лiси, а вона вже бачить в уявi наступну зустрiч, вiдчува║ дружнi потиски рук... До Львова прибули опiвднi. Потяг до Вiдня iшов десь аж уранцi, i Ольга Петрiвна, здавши речi до камери схову, довгими сходами та переходами, вогкими тунелями подалася з дочкою до мiста. На щастя, бiля вокзалу трапився вiзник, i незабаром вони опинились у центрi. Львiв дещо розчарував Лесю. Хай i зима, i снiгу всюди понавалювало, але ж який вiн тiсний, якi в нього покрученi та вузенькi вулички! З розповiдей уявляла його просторiшим, вiльготнiшим, хоч i не таким, звичайно, як Ки┐в - такого, мабуть, другого нема║, - а все ж привабливим. А тут, власне, нiчого особливого. Хiба що височеннi костьоли, що повпирались у небо гострими довжелезними шпилями... От уже правду кажуть: до всього треба звикнути. Посковзуеться на легенькiй ожеледицi конячина, туго натягу║ вiжки вiзник, а мати з дочкою притулились одна до одно┐, заглибились у власнi гадки. - Об чiм ти задумалась, Лесю? Нехотя одводить погляд вiд перехожих, що снують тротуарами, i, збагнувши, про що ┐┐ питають, одказу║: - Про те ж, мамочко, що i ти. Вгадала? - Вгадала, - зiтхнула мати. - Я теж думаю про зустрiч... тiльки про ту, з Бiльротом. Леся на мить смутнi║, але одразу ж зверта║ розмову на iнше: - Альбома й забули взяти. - Та навiщо вiн? Гадаю, Iвана Яковича зараз менше всього цiкавитимуть тво┐ поезi┐, ┐х вiн уже читав. Просто познайомитесь. - Менi аж лячно. - А ти не думай про те. I знов мовчання. За якiсь пiвгодини машталiр зупинився коло старенько┐ обкуто┐ залiзом брами на вулицi Зиблiкевича, за котрою, у глибинi двору, виднiвся двоповерховий будинок. Брама була зачинена, поки Ольга Петрiвна розплачувалася, Леся шукала входу. - А ви, панночко, пройдiть он поза тим будинком, - пораяла ┐й якась бабуся, що саме проходила вулицею. Широка, розчищена вiд снiгу дорiжка вела просторим двором, а там розходилась на кiлька стежечок, - будинок мав щось два чи три входи. Косачевi зупинилися в нерiшучостi: куди йти? На ┐хн║ щастя, однi з дверей розчинилися i кiлька хлопчакiв викотилися на подвiр'я. Ольга Петрiвна скористалася нагодою. - Це той вусатий? - переглянулися хлопчаки, коли Ольга Петрiвна назвала Франкове прiзвище. - Зна║мо! Iдiть он туди. - Хлопчаки показали на коридорчик праворуч. Не встигли вони дiйти до будинку, як назустрiч вийшов середнього зросту чоловiк. - А я собi дивлюся: що воно за чужинцi блукають. Сюди ходiть, Ольго Петрiвно... Давайте вашi речi, обмiтайте ноги i швидше до хати, певне ж, замерзли. - Вiн забрав у Ольги Петрiвни валiзку, набиту яблуками та банками з варенням, якi та везла в подарунок Франковiй, i, загородивши сво┐ми широкими плечима дверi, запитав: - А це ж хто з вами? Невже Леся? По всьому бачу - вона! - Не чекаючи ствердження, Франко тут-таки, надворi, обняв молоду Косачiвну, поцiлував у холодну, ледь порожевiлу на морозi щоку: - Отак, а то в хатi жiнка, чого доброго, ще й не дозволить цiлувати таку гарненьку панночку. - Вiн лагiдно усмiхався добрими розумними очима, жартував, аж поки не вийшла Ольга Федорiвна. - Та чого ж ти морозиш людей? - напосiлася на чоловiка. - Заходьте, будь ласка, - запросила. Оце й уся квартира, весь комфорт. В очi одразу впала скромнiсть, якщо не сказати - убогiсть житла: тiсна, з вогкими стiнами кухонька i трохи бiльша, затишнiша кiмната; лiжко, круглий стiл посерединi i другий - в кутку бiля туго набито┐ книжками шафи. Леся роздягалася i водночас непомiтно стежила за гостинним, енергiйним господарем, який одразу ж почав поратись бiля самовара. - Хоч би ж були листом сповiстили, чи як! Вийшли б зустрiти, а то... Куди ж воно годиться? - докоряла Ольга Федорiвна гостям. - Нiчого, добралися й так. Правду кажучи, ми все вагалися: куди його краще податися? Знов у Нiмеччину чи у Вiдень? - I Ольга Петрiвна почала розповiдати про доччину хворобу, скаржитися на лиху долю, яка так несправедливо з ними обiйшлася. - Та годi-бо тобi, мамо, - перепинила ┐┐ Леся. - От-от! - пiдхопив Iван Якович. - А хвора, бачу, i вусом не веде. - Звикла вже, - мовила Ольга Петрiвна. - Ну, а що там нового чувати у ваших краях? Як ся ма║ Петро Антонович? Усе ще вою║ за правду? - Ет, воювання його, - махнула рукою Ольга Петрiвна, викладаючи гостинцi. - 3 тими позовами та судами геть-чисто стратив сво║ здоров'я. - От i неправда, мамочко, - втрутилася Леся. - Коли б усi робили, як тато, то й лиха було б менше. - Еге, в Петра Антоновича, бачу, надiйний захисник. - Iван Якович пiдiйшов до Лесi i з якоюсь особливою цiкавiстю подивився на не┐. - Лихо менi з ними! - скаржилась Ольга Петрiвна. - Вiрите, не можна нiчого сказати супроти: як вiзьмуться обо║, то хоч тiкай. Леся почервонiла пiд пильним Франковим поглядом i, сором'язливо опустивши очi, вела далi: - Коли всi будуть клопотатися тiльки власними болями - кiнця цьому лихолiттю i не чекати. Iван Якович при цих словах нетерпляче поскубував короткого рудуватого вуса. - Зда║ться менi, Ольго Петрiвно, що ваш брат, а мiй добрий приятель Михайло Петрович Драгоманов помиля║ться: Леся таки зна║ життя. Що не кажiть, а зна║. - Та не хвалiть ви ┐┐, - завважила Ольга Петрiвна. - А то ще загордиться. - Сказати правду про людину - пiдтримати ┐┐, - мовив на те Iван Якович. - I що ти за господар, Iване? - обiзвалась дружина. - Люди з дороги, промерзли, а ти з розмовою. Запрошував би краще до столу. - Ма║ш рацiю, Оленько, газда з мене абиякий... Та що я вдiю? З розумними людьми рiдко доводиться стрiчатися... А сiсти нам недовго. Подавай скорше на стiл. Ольга Федорiвна постелила настiльника, поставила самовар. Франко допомагав ┐й, жартував, хоча в поглядi його бiльше було задуми. Вiн принiс iз кухоньки майстерно вирiзьблену з дерева хлiбницю i обережно, щоб не впустити жодно┐ кришечки, почав краяти хлiб. - Прошу, сiдайте, частуйтеся, - запросила господиня. - А чим частуватися? - перепитав Iван Якович. - Що то за частування без чарки? - Вiн вийшов на кухню i незабаром повернувся з невеличкою пляшечкою в руках. - Недавно в мене були земляки, то оце передали... Сливовиця на меду. - Вiн налив потрошку, сiв бiля Ольги Петрiвни. - За нашу стрiчу i за ваше, Лесю, здоровля. Та не встигли випити, як у коридорi зашарудiло. - Кого там бiг пiслав? Пождемо. Дверi широко розчинилися, i до кiмнати зайшов бородатий чоловiк. - Я так i знав, що це Михайла нечистий несе, - мовив Iван Якович. - Ну й щасливий же ти, Михайле: навiть чарка без тебе не п'║ться... Проходь швидше, в нас гостi. Михайло мовчки роздягся, повiсив пальто i велику хутряну шапку - видно, вiн часто бував у цiй господi. - Добривечiр, - вклонився чемно. - Панi Ольга! - здивовано розвiв руками. - Якими вiтрами? В таку негоду... - Вiн у нас, - Франко показав на гостя, - щоби ви знали, мерзляк, - i додав, звертаючись до Михайла: - А поглянь лише, хто з Ольгою Петрiвною! Гiсть, помiтивши за столом дiвчину, запитав: - Ваша? - Атож. - Тодi - Леся... вгадав? - I сам поспiшив вiдповiсти: - Ну, звiсйо, вона... Леся, наша нова поетка! Високе чоло, бiляве личко - одразу видно Косачiв рiд. Ну, драстуйте, Лесю. Радий бачити вас у наших краях. - Вiн пiдiйшов, поцiлував Лесi руку, вiд чого та зашарiлася. - Це, Лесю, i е той самий Михайло Павлик, - пояснив Франко, - котрий так захопився вашими вiршами, що скоро зведе нанiвець усiх iнших поетiв. - Ай справдi! Чого варте оте сюсюкання деяких, навiть мужчин? - озвався Павлик. - А це ж сила! Послухайте: За правду, браття, ║днаймось щиро. кдиний ма║м правий шлях, кдину, браття, всi ма║м вiру, кдине серце у грудях. Покажiть-но менi, в кого з сучасних авторiв е такi рядки! - Павлик переможно подивився на присутнiх. - Мовчите? Тож-бо. - Я ж казав, - засмiявся Франко. Павлик присiв на вiльний бiля Лесi стiлець, охоче пiдсунув до себе чашку з ча║м. - О, та ви багато живете! Варення, сливовиця... - Спасибi, Ольга Петрiвна привезли, - вiдповiла Франкова. - Не вiрте ┐м, Михайле Iвановичу, - поправила Ольга Петрiвна. - Мо║ тiльки варення. У нас же, зна║те, все сво║. Влiтку - що то┐ малини кругом, вишень, позьомок!.. Не полiну║шся - на всю зиму вистачить. - При┐здiть до нас улiтi, побачите, - пiдтримала матiр Леся. - А й справдi, - звернувся до дружини Франко. - По┐демо, Ольго. Вiдпочинеш на лонi природи... I я трохи одiйду од щоденного клопоту. - Тобi вже одразу i ┐хати, - докiрливо мовила Ольга Федорiвна. - Час уже сво║ що-небудь мати, не тинятися по чужих кутках. - Голос Ольги Федорiвни затремтiв, i Леся тiльки тепер згадала, як скаржився в сво┐х листах Iван Якович на поганий стан здоров'я дружини, на те, як ┐┐ нервовiсть шкодить йому в роботi. А Ольга Федорiвна враз уся загорiлася, в очах заблищали сльози, в руках дрiбно затремтiло блюдце. Пробули довгенько. При║мно було сидiти у теплiй кiмнатцi. Зрештою Ольга Петрiвна встала, подякувала за гостиннiсть. - Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до мiста, - звернулася до дочки. - Дещо треба докупити в дорогу. - Заждiть, i я з вами, - обiзвалась Ольга Федорiвна. - Авжеж, чому б тобi не прогулятися? - пiдтримав Франко. Жiнки хутко зiбралися i вийшли. Леся вiдчула себе якось незручно в чужiй кiмнатi. Вона пiдiйшла до шафи, але взяти звiдти нiчого не наважилася. На письмовому столi аркушi паперу, теч-ки. "Мабуть, з рукописами, - подумала Леся. - От би заглянути туди хоч одним оком". На серединi столу лежало кiлька аркушiв, списаних, видно, недавно, перед ┐хнiм приходом. Твердий, нерозбiрливий почерк. "А закреслень зовсiм мало, - вiдзначила Леся. - Не те що в мене". - Пiдгляда║те? - перервав ┐┐ роздумування Iван Якович. Вiн i Павлик виходили за жiнками i саме нагодилися. Леся ствердно кивнула. - Хочу зрозумiти вашу манеру, ваш стиль. - Це природно. Кожному молодому хочеться заглянути в тайники творчостi старших. Михайле, - звернувся Франко до Павлика, що захопився саме газетою, - годi тобi малюнки роздивлятися, давай лiпше тим "Кур'║ром" розпалимо дрова. - Так вiн же свiжий, учорашнiй. Певне, ще сам не читав? - Хоч би й сьогоднiшнiй. Свiжостi в ньому стiльки, як у старому зужитому смiттi. Одна балаканка, та й годi. - Вiн узяв подану Павликом газету, зiбгав ┐┐, запхав пiд дрова i запалив. - Хоч горить файно. Це теж користь. - Стоячи навколiшки, Франко роздмухував у грубi огонь. Коли розгорiлося, вiн поставив коло груби три стiльцi. - Сiдайте. Колись, як будемо живi та здоровi, може, бiля справжнього камiна посидимо, а поки хоч так. Про що все ж ми з вами почали, Лесю? - Франко насупив кошлатi рудуватi брови. - Ага, згадав! Про манеру i стиль... Ну, те, що ви хотiли зовнi все це побачити i збагнути, гадаю, жарти. Самi чудово розумi║те. Найлiпше промовляють про митця його твори. - Iван Якович поправив у грубi дрова й додав: - А вашу манеру i творчу фiзiономiю я, зда║ться, пiзнав. Однак в останнiх ваших поезiях надто багато стогону, мук та страждань. Що це, ваша доктрина? Леся замислилась. - Справдi, - мовила згодом. - Зараз я в думках переглянула написане останнiм часом, i це питання таки виника║. Той бiль i смуток ║ виразом певних обставин. - Я чом питаю... - вiв далi Iван Якович. - Для людини, обдаровано┐ гарячим почуттям i палкою фантазi║ю, це страшенно небезпечно. В такому станi не раз навiть дуже сильнi натури ламалися i безнадiйно попадали в болото песимiзму. - Певний, що з нашою добродiйкою цього не станеться, - мовив Павлик. - Дай-то, боже... На загал маю вам сказати, що я бiльше вiрю в таланти поступовi, котрих розвiй iде звiльна. Бувають такi, котрi блиснуть, мов метеор, одним-двома творами, а все дальше ┐х iснування - то вже повiльне згасання. - Це бiльш стосу║ться тих, котрi приходять в лiтературу дозрiлими людьми, - зауважив Павлик. - Панну Лесю це хай не турбу║, ┐┐ талант, видно з усього, мiцнi║ рiк од року, що, певно, ║ продуктом уперто┐ працi. Леся сидiла заслухана в розмову, ┐й i нiяково було, бо ж говорили про не┐, i заразом хотiлося слухати й слухати цю спокiйну товариську бесiду. - Говорите ви про мене чимало незаслуженого, - сказала, - та коли вже зайшла об цiм рiч, скажу: працювати менi таки справдi важко. День пишу, а три лежу. Бува, доходить до скреготу зубовного... Проте не писати не можу. Iнколи вже й кину, щоб одпочити, та мина║ день-другий - i наста║ просто якесь божевiлля. - Тота нам'║тнiсть, Лесю, бува║ у всякого митця, - завважив Франко. - Юрба образiв не да║ менi спати: мучить, як нова недуга, - вела далi Леся. - I тодi приходить демон, лютiший над усi мо┐ недуги, i наказу║ писати... I я пишу. Чоловiки засмiялися. - А вiн не вказу║ часом, що саме писати? - жартував Павлик. - Це вже справа сумлiння. - Ось вона, Йване, твоя далекогляднiсть. Леся, бач, ма║ дiло iз духами, а ти тут цiлу теорiю розвiв о талантах, iндивiдi... - Коли й так, - пiдхопив жарт Iван Якович, - то ┐┐ дух скрупулятний, незлий. Щирiсть i невимушенiсть розмови викликали Лесю на вiдвертiсть. Здавалося, нiкуди вона й не ви┐здила, а зiбралися оце в Колодяжному чи в Ки║вi увечерi i гомонять собi потихеньку. - Взагалi ж не писати я не можу, - розповiдала. - Коли в мене радiсть, що бува║ надто рiдко, чи смуток, то враз нiби вогонь загоря║ться в серцi. - А без цього, Лесю, - Iван Якович поклав на ┐┐ худеньке плече руку, - i нема║ справдi мистецьких творiв. Усе, що написане з холодним серцем, не варте i торби сiчки... Через те й кричимо на всiх перехрестях, що нема║ у нас лiтератури. - Вiн трохи пiдвищив тон, видно, це питання хвилювало його давно i неабияк. - Так, нема! Замiсть не┐ поки що крики, сварки та нiкчемнi повiстi, в котрих справжнього життя, правди й дотепу - як на пустiй видмi колоскiв. Чи, може, отi немiчнi вiршики про природу, засушену в бiбулi, i про почуття, законсервованi в спiритусi, може, ┐х назовемо лiтературою? Але гов! Се пiдпеньки, що ростуть на здрухнiлих пнях, плiсень, що вкрива║ гниле багно, але не пахуча, цвiтаста мурава... - Та годi-бо, Йване, - кинув Павлик, вибравши зручну хвилину. - Коли ж серце розрива║ться, як подивлюся та послухаю наших консерваторiв. Ви, Лесю, даруйте менi сей тон. Аби не болiло, то й пощо говорити? Михайловi он не подоба║ться - в нього душа м`яка. - Ну й дразливий же ти! Iнший уже давно порвав би з тобою. - Про iншого я, може, i не сказав би, а про тебе скажу, бо знаю - витерпиш... З iншим я, може, i говорити не став би. - Бачте, Ларисо Петрiвно, якi ми друзi, - звернувся Павлик. - Ради бога, не берiть з нього приклад. Леся усмiхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять вони на сво┐х вечорах, i мовила: - А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазанi. - От бачиш! - зрадiв Франко. - А ти з сво┐м примиренням. Хто ж, як не ми самi повиннi вчити молодь? Не вiддавати ж й барвiнським та романчукам? Досить i так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголiв. Хiба ж од них ждати народовi справжньо┐ лiтератури? З гнилого дерева не зробиш доброго цiпа... То, кажете, - звернувся до Лесi, - у вас так само бувають суперечки? Об чiм же вашi спори? Леся розповiла про "Плеяду", про захоплення молодi демократичними iдеями. Франко i Павлик слухали ┐┐, не перебиваючи. - Добре було б, Ларисо Петрiвно, - сказав Павлик, - аби ви шукали в Ки║вi певних людей. Нам треба надiйних, особливо в Ки║вi. - Я певна, що виконаю ваше прохання, - не задумуючись, вiдповiла Леся. - Менi вельми прикро, що здоров'я ставить мене весь час на од шибi активного громадського життя. Але знайте: коли трапиться яка рискована робота, я буду вашим найпершим i найбезпечнiшим помiчником. - Дiло не так i в здоровлi, Ларисо Петрiвно, - сказав Франк. - А вашу згоду ми прийма║мо. Можете не сумнiватися - роботи вистачить на всiх. Головне, нам треба налагодити перевезення нелегально┐ лiтератури. - Я готова стати в пригодi. - От i гаразд. Будете ┐хати назад - дещо вiзьмете. Тiльки - гов: про нашу умову нiкому нi слова. Леся кивнула головою. - Ну, а щодо ваших поезiй мушу сказати, що за останнi кiлька лiт ви зробили помiтний крок. - Франко вдарив об колiна руками, i Леся тiльки тепер помiтила, якi в нього витертi штани. - Не будемо зараз вдаватися до аналiзу ваших поезiй, - вiв далi Iван Якович, - але на шляху ви сто┐те правильному. От хоч би взяти цикли "Подорож до м