руди, - повернеш в один бiк, то свiтиться хрестом, а повернеш в iнший бiк - нема хреста, тiльки якийсь журавель розпростер крила. Почепили менi цю медаль, коли Шипку боронив вiд туркiв. Багато там наших снiгом засипало-замело. А я витримав гiрськi снiговi┐, благодарить господа... А тут, на сво┐й землi, не витримав, - дiд та║мничо нагнувся до Панаса. - Не витримав, сину, бо землi нема. Понесу медаль аж на Сибiр, щоб бачили, що я не худобина, а чоловiк. - На Сибiр, дiду, i злочинцiв гонять... - Хай гонять. Для нас то не страшне. - Мабуть, колись краще жилося? - I колись було лихо, i тепер лихо. Правда, то й то лихо було - тяжке лихо, що нас до землi гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лiчило. А проте те давн║ лихо не рiзнило людей, не розводило ┐х у рiзнi сторони, не примушувало забувати сво┐х, навчало держатися купи. А тепер яке лихо стало?.. 0х! Сьогочасне лихо - то справжн║ лихо! - старечий голос забився розпачем i обiрвався. - Лихо давн║ й сьогочасне, - промовив Панас Якович, дивлячись на дiда. Десь почулася пiсня, нiби виринула з-пiд землi, зарита в не┐ негодами, а тепер нагаду║, як спiвали ┐┐ ще дiди i прадiди. Стогне вона, немов мати рида║ над осиротiлими дiтьми. Ще бiльшого жалю завдала, обiзвавшися зойками голосiння, сопiлка. До не┐ незабаром при║дналася хрипливим голосом i друга. Дiд обiрвав розмову, прислухаючись до сумовитих звукiв рiдно┐ музики. А коли сопiлка, змiнивши тон, зазвучала танцювальним мотивом, дiд звiвся i пiшов до гурту, де молодь почала танцювати. Дивний це був танець: у ньому журбу перемагали пориви ще не забутого роздолля. Наче степовим повiвом завихрилися лахмiття, що прикривали схудлi плечi танцюристiв. Потiм стали в коло i, держачись за руки, повагом затанцювали. Обличчя в них були зосередженi, немов виконували вони поважне дiло, бо пригадували пройденi шляхи по цiй, колись уславленiй праотцями землi. Аж ось до вокзалу подали порожнi товарнi вагони. В них почали грузитися переселенцi. Галасом наповнилось повiтря, наче сполошилася пташина зграя. Навалювали вагони торбами, домашнiм начинням. Повно набивалося людей. Бiльшiсть залишалася на перонi. Прощалися, плакали... По┐зд рушив. Бiгли за ним, голосили. Ось дiвчина наздогнала вагон, почепилася, зiрвалась, упала. - Нещастя! Нещастя! - безпорадно гукали люди. Крiзь натовп швидко пробилися Панас i Олександра. На рейках лежала закривавлена дiвчина. З ноги й руки в не┐ струмилась кров. Швидко Олександра зiрвала зi сво║┐ голови хустку i перев'язала дiвчинi руку. Далi скинула свою кофтиночку, перев'язала ногу. Сюди прибiгло кiлька робiтникiв. Панас пiзнав Гната з майстерень. - I ви тут, земляче? - звернувся вiн до Панаса. - Понесiмо поранену до нашо┐ хижi. Допомогу треба дати. Робiтники обережно пiдняли дiвчину, понесли. Слiдом пiшли Олександра й Панас. У тiснiй хижi робiтники поклали на лiжко поранену. Незабаром сюди прибув дiд, з яким нещодавно вели розмову. - Це ж моя донечка!.. От лихо... Кажу ж вам, що сьогочасне лихо - то справжн║ лихо┐ - дiд поглянув на Олександру. - Така сестра милосердiя i на Шипцi була. - З дiдових очей капали сльози, змиваючи пилюгу з медалi. - Добре, що ви, земляче, завiтали-таки до нас, - звернувся Гнат до Панаса Яковича. - Лихо всiх зводить до цi║┐ побратимсько┐ хати. Тепер шлях зна║те. Не цурайтеся. - Гнат поглянув на Олександру, яка пiклувалася бiля поранено┐. - Справжня людина! Це ваша дружина чи подруга? - звернувся до Панаса, але той лише посмiхнувся. - Бачите, як закривавилась... Хлопцi, принесiть цебро води, хай поми║ руки! Та ще попросiть у дiвчат чимось прикрити голi плечi. Швидко принесли води. Панас зливав на руки Олександрi. Вона глянула на нього. В ┐┐ поглядi вогнем горiла радiсть переможця, радiсть мандрiвницi в невiдомий свiт, де уздрiла вона не знанi досi та║мницi... Поверталися до мiста, пiдiймаючись по Панянськiй горi. Вже надвечiрню пригаслiсть сонця обгортала серпанкова даль. А за нею передгрозове журилося крайнебо. Раптово вiтер бунтiвниче погнав хмари. Зчорнiло. Прокотився несподiваний гуркiт, нiби велетенськi колеса загримiли по бруку i впали десь у безодню. Олександра трепетно пригорнулась. Такою вразливою й лагiдно-покiрною Панас не знав ┐┐ ранiше. Линув дощ. Довелося перестояти пiд ганочком якогось будинку. Злегка промокла Олександра, щедро випромiнювала тепло, а з ним спливала усмiшка, п'янка й прозора. Як раптово полив дощ, так швидко й ущух. Прокотилися хмари по небу, i знову заторжествувала зоряна перемога. Коли доводилось перебродити через струмочки й калюжi, Панас на руках переносив дiвчину. Вона не пручалася, нiби лебединим плеском обiймала шию, щедро розсипала срiбло молодого смiху. - Лесю, ти не замерзла? - вперше назвав ┐┐ Лесею, i це слово прозвучало, як мелодiя. Не вiдповiла, тiльки мiцнiше обгорнула шию, пригорнувшися всi║ю сво║ю звабливою постаттю... Меркнув примарний свiт лiхтарiв. Срiблясто-тиха нiч обгортала мiсто, голубила в сво┐х обiймах химерних блукачiв. * * * Влiтаючи в розчинене вiкно, ластiвка приносить до оселi тиху радiсть. Шугне крилом, опише пiд стелею стрiмке пiвколо, випурхне на простори, залишивши в хатi трепетний слiд та надiю на повернення. А коли знову прилетить, то й розбризки сонячно┐ порошi приносить iз собою. Веселковими переливами смiху наповнювала Олександра кiмнату, коли iнодi приходила до Панаса. Чим далi, то нетерпеливiше чекав на не┐. Радiв, коли на годину-двi залишалася, щебетала, смiялася, по-дитячому жартувала, цiкавилася написаним, просила зачитувати. Читав лише невеличкi уривки роману "Повiя", бо помiчав вразливiсть дiвчини. Тодi задумливiсть падала на ┐┐ чоло разом з пасмами волосся, що покошланими колосками достиглого жита сягало аж до брiв. А з-пiд них яснiли не волошки... Нi, то зволожений росою первоцвiт весняний. Зацiкавлювалась порозвiшуваними в кiмнатi малюнками "Вечiр на Укра┐нi" Ку┐нджi, "Бiля криницi" Трутовського. Весело й дотепно висловлювала сво┐ судження, дивлячись розiскреними очима на зробленi рукою Панаса ескiзи й замальовки. Спивав ┐┐ усмiшки, як струмовиння весняних руча┐в. А коли залишала кiмнату, то ще довго бринiв у нiй звабливий вiдгомiн дiвочого розвихреного смiху. Цього вечора Панаса Яковича полонили болючi хвилювання самотностi. Куди поведуть почуття, що з кожним днем розпалюють душу? Що може принести Леся в його життя? А коли в роздумах випливала постать Галi, вiдводив ┐й мiсце на сторiнках роману. Жив i страждав разом з нею. Хотiлося роздiлити з кимось неспокiй. Принесеними Олександром квiтами оздоблював бюсти Гоголя та Шевченка. * * * Хоч з переводом на посаду начальника першого вiддiлу казенно┐ палати збiльшилося роботи, Панас Якович не послаблював лiтературно┐ дiяльностi. Писав, але не мав змоги всього друкувати. Пiсля того як з'явилися у другiй книзi "Ради" 1884 року "Образки з життя", важко було десь надрукувати iншi твори. Правда, комедiю "Перемудрив" видали в Ки║вi та вiрш "До музи" надрукували в "Збiрцi з рiдного поля". А такi твори, як "Морозенко", "Серед степiв", "Голодна воля", "Казка про Правду i Кривду", лежали, чекаючи слушного часу... Вихрилось життя на просторах кра┐ни. Минуло шiсть рокiв пiсля вбивства iмператора Олександра II. Знову на перше березня розiгралась подiя - замах на iмператора Олександра III вчинила терористична група "Народно┐ волi" з участю Олександра Ульянова. Наслiдок - чотири шибеницi та поповнення казематiв полiтичними в'язнями. Ще густiше пiсля цього порозвiшувано портрети iмператора. Висiв вiн проти столу i в кабiнетi начальника першого вiддiлу казенно┐ палати. Широка руда борода, кремезнi плечi й руки, наче в того, що трима║ сокиру, щоб вiдрубувати голови непокiрним, - таким поставав у очах Панаса Яковича портрет фiзично найдужчого i розумом найслабшого з дому Романових, якого охрестили: "цар-миротворець". Час вимiряв дружбу з Олександрою. Iнодi вона вдавалася в незрозумiлi для Панаса химери, - тяжко було поривати з аристократичним свiтом Шейдеманiв. Не хотiв миритися з ┐┐ захопленням полювати, доводив, що будь-яке кровопролиття повинно бути бридке людинi. На якийсь час стався розрив з Олександрою. Вона надовго ви┐хала в Карлiвку. Вiдчував, нiби в душi обiрвалась якась струна. Надсилав листи, писав вiршi про ┐хнi зустрiчi. Може, й Олександрi дати мiсце в романi? Але - чи поступиться перед нею Галя?.. Настирлива уява малювала зустрiч двох жiнок. Кожна неповторна у сво┐й звабливостi. То з'являються, то щезають, як марево, ┐хнi постатi. Залишаються лише вiд того марева очi - сумнi, допитливi. Пiзна║ очi Галi... Та ще ┐┐ уста. Нiби промовляють вони. Намагався уловити лiричну тональнiсть тих слiв, щоб заховати ┐х у сво║му серцi... Вiдчував бентежний бiль i невгамовну наснагу творення. Ходив на край мiста, наче шукав поради в трепетного шумовиння дубiв. Пiзнавав одвiчну казку про правду i кривду, що допомага║ сво║ю мудрою глибиною пiзнавати свiт, розумiти душу людини... Тривожними спогадами заповнювалась уява Панаса. В нiй верх брав емоцiйний, вразливий i чулий Мирний над помiрковано-витриманим ретельним службовцем Рудченком. Коли приходила на сторiнки роману страдницька постать Галi й там поринав ┐┐ образ в iмлi складних житейських ситуацiй, то iнтимно наближувалась в уявленнях випещена, як добре доглянута квiтка, нагороджена природною красою й щедротами iнститутського виховання Олександра. Надсилав ┐й один за одним листи, а в окремих з них у вiршовiй формi нагадував незабутнi зустрiчi й прогулянки: Пiшов у лiс, де торiк ми сидiли... Очерет та сага вкрили рiчку в лугах, Самi луки пожовкли, зчорнiли; Височеннi дуби не шумлять, як тодi, А нiмують без листу, сухi┐... Повернувшись до Полтави, Олександра принесла радiсть i тривогу. Надiйшов час зважити вза║мини та вирiшити складнi питання особистого життя. Пiсля вагань, роздумiв насмiлився писати листа до Олександрино┐ матерi: "Квiтень 1889 р. Дорога мамо дорого┐ для мене дочки! Дозволяю собi звернутися до Вас з цим листом, надiючись, що Ваше добре материнське серце поставиться за це поблажливо до мене - Вам зовсiм чужiй i невiдомiй людинi. Моя глибока любов до Олександри Михайлiвни пiдтриму║ в менi цю впевненiсть, так само нада║ вона менi й смiливостi назвати Вас в цьому листi мамою. Дуже я люблю Вашу дочку... Розкриваючи перед Вами iсторiю наших вза║мних почуттiв i вiдношень, я тiшу себе надi║ю, дорога мамо, що Ви не тiльки дасте згоду на освячення ┐х, а й самi осiните сво┐м материнським благословенням; обiцяю Вам наскiльки вистачить мо┐х сил i умiння, дати Олександрi Михайлiвнi i необхiдний спокiй, i те матерiальне забезпечення, що його я, вiдповiдно мо┐м достаткам, можу надати. Сподiваюсь, що життя наше буде тихим, трудiвничим, без зайво┐ розкошi, але повне необхiдного забезпечення та радiсно┐ злагодженостi. Маю надiю, що Ваше материнське благословення i наша вза║мна любов допоможе нам здiйснити сподiванки..." * * * На виклик брата негайно прибув до Полтави Iван Рудченко. Вiн застав збентеженого Панаса Яковича на квартирi. - Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно вiдiрвав тебе вiд роботи. - Нi, Панасе! По тво║му вигляду бачу, що недаремно. Чому ти такий збентежений? - Як же не бентежитись? Живе собi чоловiк, дожива║ до сорокалiтнього вiку, коли вже сивi волосинки забарвлюють чорну бороду... I ось заманулося одружитись. - Це добре, Панасе. Доки ж тобi бити байдики... Вже iне║м рокiв тебе притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра Михайлiвна пiдкорила тво║ серце? - Мо║ серце нiкому не кориться. Як ти дивишся на мiй вибiр? - Не сподiвався. В душi ти великий демократ, а Олександра з аристократично┐ сiм'┐. - Це не бiда... Хай аристократи коряться демократам. Бiда в iншому... - Ти натяка║ш на болiсно вразливу вдачу Олександри? Скажу вiдверто, що з iншою людиною ┐й не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагiдний... Хто через кладку обережно ступа║, той у водi не потопа║. - То так зда║ться... Ось i зараз розхвилювався. - Чому? - Вiдбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона вимага║, щоб вiнчання справили в Карлiвцi, а весiлля вiдгуляли в домi Шейдеманiв. Хоче, щоб я з'явився до батькiв у цилiндрi та з усiма сво┐ми орденами... Я не погоджуюсь. Вiд цього й лама║ться наша дружба. - Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто його зрощу║. - Це так. Але я чiпляю на груди ордени тiльки у надзвичайних випадках, коли вимага║ начальство. А тут... - Ха-ха-ха, - залився смiхом Iван Якович. - А тут теж надзвичайний випадок i начальство. - Хiба Олександра менi начальник? - п┐ батько Шейдеман може зрiвнятися з будь-яким начальством. Багатим карлiвським ма║тком управляють Шейдемани ще з часу, коли вiн став власнiстю велико┐ княгинi Олени Павлiвни - сестри "неудобозабываемого", як говорив Шевченко, iмператора Миколи I. Управитель ма║тку, що належить царському роду, - це неабихто. Йому вiдкритi дверi у вищi сфери... - Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради чого? - Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в двох лицях. Де схиля║ голову чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського звання, там не схиля║ ┐┐ Панас Мирний - визнаний укра┐нський письменник, - запитливо поглянув Iван Якович на брата. - Для чого вся ця комедiя? - Нi, не комедiя! Драма! Навiть трагедiя! А ┐┐ треба грати... Цьому зобов'язу║ становище нашо┐ лiтератури. Не забувай, що указ 1876 року про заборону нашого друкованого слова не скасовано й досi. Ми добилися деяких поступок... Добилися рiзними шляхами. Часом схиляли сво┐ гордi голови. Така наша доля. За спиною владарiв ти можеш конспiрувати iм'я Панаса Мирного або й захистити його в небезпечний час. - Це все не мириться з мо┐ми принципами. - Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями. - Я не такий уже й мирний... - Всi ми можемо чесно сказати: Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою... - Йшли... Але не одним шляхом, - Панас болiсно поглянув на брата. - Ми з тобою брати, але, зда║ться, шляхи нашi рiзняться. - Нiчого, вони зiйдуться. Прийде час. - А може, ще бiльше розiйдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку б вiн дав раду? - Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у лiтературi, а становище статського радника використати для побiчних впливiв на товстолобих властителiв. - Iван Якович замовк, а далi тихiше додав: - Драгоманов цього року дiстав кафедру в столичному болгарському унiверситетi - Михайло Петрович у Софi┐? - Так. Вiдда║ свiй хист, знання i розум болгарському народовi. - Пригадую слова нашого Старицького: "I хуртовиною розкидана отара". Розкидано нас по всiх усюдах... - взявся за голову Панас Якович. - Що робити? Що робити? - Це питання нiколи не знiмалося i завжди поста║ перед нами... Скажу, що треба стискати серця й терпiти... - Нi, не терпiти, а боротися! Боротися словом! Боротися дiями! Дiями! - Дiяльних народникiв запровадили в Сибiр, та на ешафот... - к шляхи iншо┐ боротьби... Досвiд народникiв навча║ шукати ┐х... Пiдiйма║ться робоча сила! - Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я вiдстав вiд молодi. Признаюся, що тобi заздрю. В тобi письменник перемiг чиновника... Я не досяг цi║┐ перемоги. Лiтератор пiд псевдонiмом Iвана Бiлика змага║ться з чиновником Iваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу посаду переводять у столицю... Може, там пригоджусь для нашо┐ спiльно┐ справи, а зараз... - А зараз все-таки порадь менi... - Раджу одягати найаристократичнiше вбрання з орденами... - То цяцьки для вiслюкiв дворянсько┐ породи. Ти радиш чорта не гнiвити i боговi догодити? - Все це умовне, коли ми залежнi вiд умовностей. А зрештою вiр бiльше власним очам, нiж стороннiм речам. Ти письменник-психолог. - У цьому й бiда моя. Хочеться не тiльки заглядати в душi сво┐х геро┐в, а й власною не кривити. - Мабуть, через те ти довго й не женився? - Це вразливе для мене питання, i до нього я не дозволяю нiкому торкатися. У кожного ║ сво┐ сердечнi виразки. - Розумiю тебе, брате, i ладен го┐ти тво┐ виразки. - Якби ж то ┐х заго┐ти, - Панас журливо дивився на брата, подумав, поглянув на годинника, поволi почав лагодити та примiряти на голову чорний цилiндр. Поклав на стiл сво┐ ордени. * * * А наступного дня до будинку пiдкотив розкiшний, пофарбований чорним лаком екiпаж. Незабаром через мiсто мчали конi як змi┐. В трьох екiпажах сидiли святково одягненi люди. На першому - поруч з Панасом Яковичем, наряджена в бiле вiнчальне вбрання, Олександра Михайлiвна. В другому - Анна Осипiвна з Iваном Рудченком. У третьому - Панасовi друзi - кдлiчка, Василенко. Вихором промчали на Подiл. На площi, заповненiй переселенцями, кучери рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу про┐хати екiпажам. Край дороги почулась гра на скрипцi, а жiночий голос сумно виводив пiсню. Панас Якович пiзнав той голос. - Стiй! - гукнув вiн кучеру i зiйшов з екiпажа. За ним кдлiчка. Наблизились до скрипаля. Впiзнали в особi старого слiпого музиканта давнього знайомого. То був народний композитор - автор музики до "Заповiту" Гордiй Гладкий. - Ось куди занесла доля спiвця, - тихо обiзвався кдлiчка. Але Панас всю свою увагу зосередив на спiвачцi. У виснаженому обличчi, у великих очах пiзнавав утому i згасаючу молодiсть. Не жайворонковим сонцедзвоном, як колись, розлягалася пiсня Галi, а скиглiнням чайки за гнiздом, зруйнованим вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденiв нiби заслiпив очi, i вона закрила лице трепетними руками. Слiпий музикант обiрвав гру на скрипцi, поводячи незрячими очима, наче вiдчув якусь несподiвану тривогу. - Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пiсню вiдiбрати? Пограбувати нашу надiю? - Нi! - зiрвалося з уст кдлiчки. - Щось нiби давно знайомий голос... Не пригадую, де чув, - слiпi очi музиканта набули одчайдушного вигляду. Зiйшла з екiпажа i Олександра Михайлiвна. Галя зняла з лиця долонi i вп'ялася поглядом у вiнчальне вбрання молодо┐. Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись вiд тяжкого сну. Рука потяглась до орденiв, нiби хотiв зiрвати й кинути ┐х геть. Олександра затримала його руку. Минала хвилина потрясiння i внутрiшньо┐ боротьби, в якiй змага║ться сила волi з силою почуттiв. Ще мить - i Панас Якович рiвно i впевнено рушив до екiпажа, не промовивши жодного слова. Розпачливим поглядом проводила його Галя. Очi ронили не сльози, а гострi блискавки. Вона стояла, як нескорена бранка перед тортурами, ┐┐ погляд вiдчував на собi Панас Якович i, сiдаючи в екiпаж, гукнув: - Поганяй! - Друже Гордiю! - обiзвався до слiпого скрипаля кдлiчка. - Тепер я знаю, де тебе шукати! До зустрiчi! Конi понесли екiпажi за мiсто. - Ти пiзнав ┐┐? Пiзнав ту, що виступала колись арф'янкою на концертi? - у голосi Олександри зазвучали ноти жалю й докору. Панас узяв ┐┐ руку, пiднiс до сво┐х уст. Як змi┐, оскаженiло гнали конi, ронячи пiну з-пiд вудил, нiби знали, що в екiпажi сидить високий чиновник казенно┐ палати i його наречена. Пишну бороду розчiсував супротивний вiтер, наче продовжував виводити обiрвану скрипалем мелодiю й жiночу пiсню. Ви┐хали на рiвнину степового, колись Чумацького шляху, що слався у наповнений вiтровiнням сизий простiр. Вихиляючи дугастi ши┐, конi аж шаленiли. Сторонилися подорожнi, мигтiли обабiч оселi, дерева. Сполохано за║ць перетне шлях, лякливо крилом ударить птах степовий i повисне, чатуючи в сонячнiй iмлi. Розкривалася неосяжним безмiром гладiнь пiвденно┐ Полтавщини, порiзано┐ струмками та байраками. Напружений зiр сяга║ роздолля родючо┐ землi карлiвських ма║ткiв... Пригадав Панас тих шукачiв вiльно┐ землi, що переселяються в Сибiр, несучи в душi скорботу i прокляття. Ось дорога послалась повз озеро, вкрите безлiччю дико┐ птицi. Бiлопiре царство вiддзеркалювалось у бризках прозоро┐ води. Величний вигляд озера полонив зiр. - Яка краса! - вигукнула Олександра. - Тут полювати заборонено. Тiльки раз на рiк при┐здить ┐х свiтлiсть! - помiтила, як нахмурилось Панасове чоло, i замовкла. Спостерiгала мiнливiсть виразу його обличчя, бентежну задуму очей, наче читала в нотах складнi переливи тонiв. Конi знову помчали. Гойдалася звихреним буйнотрав'ям далечiнь неозоро┐ рiвнини. П'янке повiтря збуджувало уяву. Хотiв збагнути, що кри║ться за завiсою недоторканих мiражних видiнь. А душу ятрили до болю колючi питання, породженi несподiваною зустрiччю, ┐х угадувала Олександра у тих рисочках, що залягали на чолi. Не могла дати ради, лише горнулася до плеча, намагаючись подiлити тривогу. Не обзивалася, щоб не скаламутити повiнь, яка вирувала в його душi. Заволiкалося хмарами небо, кидаючи на землю чорнi тiнi та кутаючи ними придорожнi дуби, i вони докiрливо стогнали, як дiдугани-невiльники, уярмленi хижою рукою. Птиця i звiр прича┐лися вiд того потужного стогону. В ньому пiзнавав Панас рiднi мотиви, вiковий голос землi. Бринiли й визрiвали в тих мотивах нездоланнi думи - володарi людсько┐ пристрастi. * * * Вiдчував незручнiсть становища, коли доводилося силувати себе серед людей, де манiрнiсть вважалася ознакою доброго тону. Часом здавався собi подiбним до ведмедя, що через ласу принаду потрапив у капкан. Хотiлося розтрощити його й найскорше вирватися на волю. Це вiдчувала Олександра Михайлiвна, тому ┐┐ веселощi часом уривалися i вона то примхливо коверзувала, то намагалась догодити Панасовi, розважити його. Незабаром повернулися до Полтави. Щоб вiдзначити велику подiю в життi, Панас запропонував молодiй дружинi разом подорожувати до Днiпра. Вона з радiстю погодилась. По┐здом до Кременчука, а звiдти - вверх по Днiпру. Лише сiли на пароплав, як Панас Якович вiдчув радiсть мандрiвника у вимрiяний свiт. Назустрiч Днiпро котив хвилi, несучи прохолоду, а зiр пестили багатi левади та садки. Поволi почали вимальовуватися висоти правого берега, а далi закучерявленi гори, наче вiковi дозорцi, стояли на чатах, оберiгаючи заповiтну землю. Здавалося, в тих горах пiд нашаруванням вiкiв захованi та║мницi цiло┐ кра┐ни. Сонце поволi лягало на захiд, наче хотiло вiддати щедроти тепла надднiпрянськiй землi, наснажуючи житт║вою жагою все, що росте й дише на нiй. Снувалися дивовижними вiзерунками тiнi, занурюючись кучерявими пасмами у Днiпрову глибiнь. Далеко виднiла Чернеча гора. А ближче перед нею послалась тiнь, наче рiзьблена постать ки┐вського бурсака, що, тiкаючи на Сiч, вклонився низовому козацькому товариству. Панас пiдiйшов на край палуби, тримаючи за руку Олександру. - Дивись, дивись, - шепотiв з побожнiстю. - Дивись, там на горi могила Тараса. На палубi збився чималий гурт людей, погляди яких зверненi були на Чернечу гору, де бовванiв самотнiй хрест. Аж ось наче обiзвався вiн. То з гурту хтось затяг: "Як умру, то поховайте..." Iншi голоси пiдхопили, i полилася мужня мелодiя, в якiй Панас пiзнав ┐┐ творця Гната Гладкого. Де вiн тепер, безкорисливий творець цi║┐ мелодi┐? У гармонi┐ зоряних просторiв всесвiту вiльноплинно звучала мелодiя, несучи у вiчнiсть заповiтнi слова. Олександра, вiдчуваючи хвилювання Панаса, горнулася до нього в завороженому чеканнi чогось незвичайного, величного. Пароплав поволi причалював до Канева. З невеликим гуртом шанувальникiв пам'ятi великого поета пiдiймався Панас Якович на Чернечу гору, тримаючи за руку молоду дружину, наче вiв ┐┐ на освячення. Схiд сонця зустрiчали бiля заповiтно┐ могили. Лише кiлька рокiв тому на нiй поставлено чавунний хрест та неподалiк збудовано хату, в якiй живе наглядач - шанувальник пам'ятi поета Iван Олексiйович Ядловський. - Ще хлопчиком на цiй горi я зустрiв нашого Кобзаря, брав участь у його похоронi. А тепер до сво║┐ смертi залишусь тут жити бiля могили, - в словах ентузiаста звучало почуття гордостi. Багато цiкавого про мiсцевiсть, оспiвану поетом, розповiдав живий свiдок його слави. Цього ж року в свiтлицi збудовано┐ хати впорядковано невеличкий музей, прикрашений Шевченковим портретом, намальованим з копi┐ роботи Iллi Р║пiна. Тут зiбрано рушники, плахти, вiнки, щедро дарованi вiдвiдувачами могили. Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квiти бiля могили. - Так, Олександре! Хай i твоя щедра рука подару║ стебельце у вiнок безсмертностi, - схиляв голову Панас. А, випроставшись, окидав зором простори, як сповiдь, ронив слово за словом: - Це найзначнiшi хвилини свята нашого одруження. Вiдчував, що з цi║┐ гори видно далекi обрi┐, якi сприймаються не лише зором, а й душею, наснаженою пафосом творення. Дивився в далечiнь днiпровських розливiв та просторiв прийдешнього часу, пiзнавав у них всесвiтню широчiнь, безсмертя народу, бо голос його душi звучить у заповiтних словах про сiм'ю велику, сiм'ю вольну, нову... Сходили з гори. Внизу спiнену хвилю котив Днiпро, бавлячись веселковою розпорошею сонячного промiння. Частина третя_ I ДЕНЬ IДЕ, I НIЧ IДЕ_ Гожого червневого дня оживилась зелена Малосадова вулиця, квiтчастi садиби яко┐ поволi спускалися в низину широко┐ балки - Кобищанiв. До невеликого будинку, розташованого на краю вулицi, аж бiля мiського саду, прибували i вiд'┐жджали екiпажi. Вiдчинялися й зачинялися дверi свiтло┐, чепурно прибрано┐ трьохкiмнатно┐ квартири. В нiй приймав привiтання заступник начальника казенно┐ палати Панас Рудченко. Вiтали його i з одержанням ордена святого Володимира четвертого ступеня, i з сiмейним святом - народженням сина Вiктора. Олександра Михайлiвна бавила в опочивальнi немовлятко. Панас Якович сам приймав поздоровлення у вiтальнi. Коли ж прибув давнiй знайомий Василь Петрович Горленко, то Олександра Михайлiвно вийшла назустрiч, тримаючи на руках свого сина. Панасу Яковичу на мить здалося, що перед його очима постала рафаелiвська мадонна, ┐┐ прозорi, як iскристий кришталь, очi були налитi нiжнiстю й материнською гордiстю. Ця гордiсть приносила йому радiсть. Вiн добродушно всмiхався, приймаючи вiтання Василя Петровича i його обiйми. - Оце здорово! Вiтаю... Радiю за вас, друзi, - схвильовано мовив Горленко, даруючи Олександрi Михайлiвнi розкiшний букет. - На матiр i на батька схожий. То добра ознака. Олександра Михайлiвна повернулась до сво║┐ кiмнати, залишивши квiти у вiтальнi. - Щойно при┐хав iз сво║┐ Ярошiвки. Не сидиться на дiдiвському хуторi. Життя гонить кудись, у невiдомi далi. Той хутiр двiчi заклав у Земельному банковi... Руйну║ться старе гнiздо. Не до господарства мiй хист... Манить Ки┐в, столиця, театри, лiтература. - А дiяльнiсть земця? Ти ж брав участь у земських з'┐здах... - У земство я вiрю, але земським дiячем не можу бути. Нудно, одноманiтно. - Вiд цього невелика втрата... - Чому? Земство ж... - Не через земство нести нам плеканi iдеали... - Може... Може, й так, - замислився Горленко. - В Ки║вi готуються нашi громадiвцi видати збiрник "Вiстку". Просили, щоб ти неодмiнно передав третю частину "Повi┐". Треба ж продовжити той роман. - Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед i вимага║ поглибити зображуванi картини. - Життя вимага║... Це так. А читачi вимагають закiнчення роману. Лев Толстой давно закiнчив i видав свою "Анну Каренiну", викликавши цiлу сенсацiю. Трагедiя жiнки схвилювала читачiв. - То iншого гатунку трагедiя... У Толстого ║ чого повчитися, але менi не рiвнятися до великого письменника. - Але ж нiхто тако┐ трагедi┐ жiнки не вiдтворив у лiтературi, яку ти зобража║ш у "Повi┐"? Я не дам тобi спокою, ризикуючи набриднути й розгнiвати тебе. Надмiрна скромнiсть i обачливiсть шкодять справi. Сюжет твого роману аж проситься на закiнчення. Золя сво┐ романи не виношував так довго. - Золя iшов сво┐м шляхом, а я сво┐м, бо й iсторичнi шляхи французького народу не подiбнi до наших... Образ повi┐ для Золя не був пов'язаний з трагедi║ю цiлого народу. - Не раджу тобi, Панасе, вдаватися до таких складних колiзiй. Доля тво║┐ геро┐нi, незалежно вiд тi║┐ трагедi┐, про яку ти говориш, хвилю║ читачiв сама по собi. - Ти журналiст i хотiв би, щоб роман прозвучав, як легка сенсацiя, без заглиблення в складнi ситуацi┐ життя. - Не треба переповнювати роман рiзними там ситуацiями... Я журналiст i буду тобi в кожному листi нагадувати про закiнчення роману. - Можна й не нагадувати. Образ геро┐нi я вигрiваю бiля свого серця. Не заспокоюсь, поки не виношу його до найповнiшого осмислення. Письменник повинен не тiльки показувати причини трагедi┐ сво┐х геро┐в, а й прозирати в майбутн║, шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному життi. - Раджу тобi при кожнiй нагодi дивитися гру Заньковецько┐. Вона безподобно вiдтворю║ на сценi трагедiю жiнок. - З Марi║ю Костянтинiвною я познайомився... Твоя правда, вона чудово розкрива║ душу жiнки в трагiчних ситуацiях. Та не тiльки гра Заньковецько┐. Багато ║ невiдомих, невиявлених талантiв, що ┐х кида║ життя у вир, а може, штовха║ на саме дно, на вулицю. Гинуть яскравi iндивiдуальностi. - Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись пiд час земського з'┐зду слухали ┐┐. Не забув? - Нi... Не забуваю i не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано незакiнчення роману "Повiя". Закiнчити роман лише трагедi║ю, загибеллю геро┐нi - цього замало. Таких романiв досить уже написано. Скiльки в нашiй лiтературi пройшло трагiчних жiночих образiв! Скiльки вони пронесли в сво┐й душi народних страждань, негодi Час по-новому розкрити завiси суспiльного життя, за якими проходять шукачi щастя, показати, куди ведуть ┐хнi шукання... Для мене проститутка - це не посмiховище i глум, не тiльки наш сором, а й наш бiль, наша соцiальна трагедiя. Згадкою про ту арф'янку ти зворушив мо┐ почуття i роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... - Панас Якович звiвся, почав ходити по кiмнатi. Далi спокiйнiше повiв розмову. - Останнiй час я об'┐здив повiти нашо┐ губернi┐. Багато бачив несподiваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули пожежi помiщицьких ма║ткiв, там сталися вбивства, зчинилися селянськi бунти. А такi добродiйнi люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все покладають надi┐ на земство. В романi я хочу показати всю земську немiч... - А на кого покладатися? На губернатора хiба? пздив i я нещодавно в Костянтиноградський повiт як журналiст. Там виникли заколоти. В одному селi довелося вiйськом втихомирювати заколотникiв, якi вимагали землi. Селяни не скорилися навiть перед вiйськом. "Надходить слушний час!" - гукали нескоримi. Прибув туди сам губернатор Татiщев. Не вплинула на селян нi його iмпозантна зовнiшнiсть з довжелезними вусами, нi грубезний владний голос. Губернатор наказав вiдбирати з кожного десятка селян одного, роздягати голим i катувати рiзками. Екзекуцiю провадили солдати. Мене здивувало те, що старики мовчки лягали на закривавленi лави i мовчки пiдiймалися, наче вiдбували повиннiсть. А в молодих виривалися вигуки проклять. Очi ┐х горiли вогнем гнiву, готового розлитися помстою. Губернатор сидiв, закручував сво┐ вуса, посмiхався так, мовби вiн нагороджував благодiйнiстю селян. А повертався так урочисто, задоволене, нiби виконав важливу державну справу... - Ганьба! Варварство! Пригадую слова Шевченка: "Народ замучений мовчить..." - Мовчить, бо що ж робити? - Робити ║ що. "Розкуються незабаром закованi люди, настане суд!" - Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та опам'ятався, що може стривожити дружину в сусiднiй кiмнатi. Тихiше звернувся до Горленка. - Прошу не розповiдати про цю прикрiсть у присутностi Олександри Михайлiвни. Це ж подi┐ вiдбулися недалеко вiд Карлiвки, з якою в'яжуть ┐┐ спогади дитинства... До вiтальнi зайшла Олександра Михайлiвна. - Вiтя нагулявся i заснув, - лагiдно мовила. - Залишила бiля нього няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе? - Нiчого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовля║мо про те, чим увiйде в iсторiю цей 1892 рiк... - Чим же? Народженням нашого Вiктора. - Правильно. Це подiя! - приязно посмiхався Гор-ленко. Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сiни i незабаром повернувся з двома гостями. Середнiй на зрiст чоловiк з розкошланим цупким темним волоссям на головi, увiйшовши до вiтальнi, вклонився. Вiн тримав у руцi мармуровий бюст Чайковського. З при║мною усмiшкою, що найвиразнiше вигравала в його примружених очах, вiн пiдiйшов до Олександри Михайлiвни i подарував ┐й бюст композитора. - Цей подарунок менi до душi, - мовила Олександра. - Це наш скульптор. Леонiд Володимирович Позен, - вiдрекомендував Панас Якович. - Виходить, що й серед юристiв бувають митцi, - докинув жартома Горленко. - Леонiд Володимирович прославив себе бiльше в скульптурi, нiж у юриспруденцi┐, - пояснив Панас Якович. - А цього бурлаку всi зна║те? Натхненник опiшнянських майстрiв полив'яних виробiв! - О, рада вас бачити, Вiкторе Iвановичу, - Олександра Михайлiвна ступила назустрiч до Василенка. Вiн подарував ┐й розмальований квiтами полив'яний глечик. - Цей подарунок теж менi до душi. - Убгала в глечик принесенi Горленком квiти i поставила на стiл поруч з скульптурою Чайковського. - Сiдаймо до столу, друзi, - запросив Панас Якович. - Я хотiв бачити вас, Леонiде Володимировичу, у важливiй справi. Час нам подбати про скульптуру пам'ятi нашого земляка Iвана Котляревського. Тiсним колом сiли до столу. * * * Iнтереси культурного життя мiста в'язали Панаса Яковича з корифеями укра┐нсько┐ сцени. Не минав жодно┐ нагоди зустрiчатися з прибулими дiячами мистецтва, а дружба з Марi║ю Заньковецькою сягнула творчого спiвробiтництва. I створення драми "Лимерiвна", й сценiчна ┐┐ iсторiя надиханi ентузiазмом талановито┐ акторки. Випробовуючи сво┐ драматургiчнi сили, письменник знайшов у ┐┐ особi друга i порадника. На знак глибоко┐ поваги до не┐ вiн подарував рукописний примiрник драми з написом: "Високоталановитiй артистцi Марi┐ Костянтинiвнi Заньковецькiй присвячу║ здивований автор, не знаючи, як i чим дякувати за тi незабутнi години, якi довелося звiдати вiд ┐┐ чарiвно┐ гри. 14 листопада 1890 року". Цей примiрник Заньковецька, не знiмаючи дарчого напису, подала до цензури, щоб добути дозвiл на виставу драми. А тим часом акторка не тiльки готувалася до виступу на сценi в ролi Лимерiвни, а й набралася смiливостi переробити окремi сцени. Звiстка про такий намiр збентежила Панаса Яковича. Однак, детально ознайомившись з доопрацьованим текстом, вiн писав до Марi┐ Костянтинiвни: "...Прочитавши переробку, я, на велику свою радiсть, повинен признатися, що дарма я мав ревниве почуття, знаючи, в чи┐х руках перебува║ мо║ дитя, i що такою переробкою 5-го акту, яку зробили Ви, п'║сi надана бiльша сценiчнiсть, а розв'язцi - трагiчний кiнець: самовбивство у несвiдомому станi може викликати лише безвихiдну тугу глядача, а свiдоме i геро┐чне самовбивство, повне докорiв i вiдчаю, - примусить його здригнутися всiм ║ством. 9 лютого 1892 р., Полтава" Цим не вичерпувались творчi зв'язки з акторкою. Завжди користувався письменник нагодою захоплюватись ┐┐ сценiчною грою. Тодi з глибоких джерел психологiчного вiдтворення жiночого безталання черпав письменник мотиви для характеристики геро┐нь сво┐х прозових творiв i насамперед для "Повi┐". Дочекався часу, коли вистражданий спiльно з акторкою образ Лимерiвни принесла Заньковецька на полтавську сцену, пройшовши з ним значний творчий шлях, виступаючи не тiльки на Укра┐нi, а й у Росi┐... Коли прибула трупа в Полтаву, Садовський насамперед мав погодити вистави з губернатором. Це була тяжка мiсiя. ┐┐ виконав Микола Карпович, користуючись порадами Мирного, який знав усi губернаторськi повадки, включаючи й генеральське самодурство. Артисти зупинились у готелi Воробйово┐. Сюди прибув вiтати гостей Панас Якович з Василенком i Горленком. Зовнiшнiм виглядом вони доповнювали один одного. Василенко Вiктор Iванович - високий на зрiст, смаглявий. В ньому вiдчувалася твердiсть характеру, впевненiсть у сво┐й силi, властива для подвижникiв. На суворому лицi рiдко з'являлась усмiшка. Навпаки, Горленко Василь Петрович - невисокого зросту, рухливий, говiркий, з блiдуватим, ледь припухлим лицем, яке при розмовi розпливалося в усмiшцi. Можливо, таку повадку вiн запозичив вiд парижан, коли ще навчався в Сорбоннi. Василь Петрович багато читав i завжди чимось захоплювався. Вiн обiймами зустрiв Заньковецьку й Садовського. Микола Карпович з усi║ю артистичною вправнiстю розповiдав про вiдвiдування губернатора. Розмова Садовського захоплювала друзiв. Вiн був майстром не тiльки сценiчно┐ гри, а й розповiдi. Виточено-рiвний нiс, чутливi губи, наче грайливо оздобленi густими чорними вусами, високе чоло додавали мужньо┐ осанки артистовi, який здавався втiленням духовно┐ моцi, нездоланностi характеру. У розмовi Садовського чувся голос не тiльки талановитого артиста, а й гумориста. Вiн гостро висмiював газету "Киевлянин", називаючи ┐┐ "пiхновсько-шульгiнським голосом вседержавного мракобiсся та войовничого православiя". Навiть напам'ять зачитував сенсацiйнi повiдомлення "Киевлянина" про пошесть холери. Артисти голосно смiялися, перекидаючись дотепами. Лише Марiя Заньковецька мовчала. Очi ┐┐ свiтилися кришталевою чистотою i жiночою нiжнiстю. Сво║ю вродою вона не тiльки гармонiйно доповнювала все те привабливе, що було в Миколи Карповича, а й вносила у товариське коло задушевнiсть, щирiсть вза║мин, духовного ║днання. п┐ вигляд полонив увагу чулого до краси Панаса Яковича. Вiн наблизився до не┐, маючи намiр вимовити щось незвичайне. Але не знаходив слiв. Першою заговорила Заньковецька. - Це, Панасе Яковичу, ми знову зустрiлися, щоб продовжити розмови. - З при║мнiстю порозмовля║мо про мистецтво театрально┐ гри. - З вами при║мно навiть посперечатися. У мо┐й уявi ви завжди поста║те Мирним, - великi очi артистки, обрамленi густими довгими вiями, випромiнювали щиру приязнь до Панаса Яковича. - Панас Якович не дуже мирний. Ви, Марi║ Костянтинiвно, його ще не зна║те, - докинув Горленко. - Нi, знаю, - твердо вiдповiла Заньковецька. - Вивчаючи роль Лимерiвни, я пiзнала в нiй i серце автора. - Хай закiнчить Панас Якович свою "Повiю" i напише за нею драму, тодi ви насправдi пiзна║те його серце. - Ви, Василю Петровичу, мiй давнiй друг. Не можу не вiрити вам. - I друг, i поклонник таланту! - Не знаю, як назвати мою любов до сцени. Запрошували мене до столичного театру, обiцяли славу, почестi. Але я зобов'язана сво┐ми успiхами таким друзям, як Михайло Петрович Старицький, Марко Лукич Кропивницький та наш драматург Карпенко-Карий. Дякую i вам, Панасе Яковичу. Вашi твори допомагають менi розумiти душу людини i нести ┐┐ болi до глядачiв, - у словах артистки звучала тиха радiсть i смуток. У кожному ┐┐ словi Панас Якович уловлював зворушливу принаду. - Така вона й на сценi, як бачите. Самiсiнько така. За сотнi i тисячi верст я ┐жджу, щоб побачити на сценi Марiю Костянтинiвну, - Горленко поцiлував кра║чок хустки артистки. - Цi║ю хусточкою Марiя Костянтинiвна витира║ справжнi сво┐ сльози, коли гра║ наймичку Харитину. - Мо┐ сльози - то голос мо║┐ душi. Де те джерело, звiдки вони линуть? Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими вiн сердечно привiтав Миколу Лисенка: На широких степах, по зелених гаях, Серед сел, хоч i людних, та вбогих, Зародилась вона - наша пiсня сумна - На утiху сiром тих безродних, Що в далекi кра┐, на широкi лани Вiд гiрко┐ втiкали неволi, Що з собою вони тiльки сльози несли Та надiю до кращо┐ долi. Слова артистки зачарували присутнiх. Василенко, який весь час мовчав, слухав розмов