свого берега. I ти мiг би нарештi привести до якогось берега свою геро┐ню роману... Тут конче необхiдне примирення характерiв. - Нi! Не до примирення! Мо┐ геро┐ пiдуть до кiнця сво┐ми шляхами. Я схиляюся перед талантом Толстого, але iншi iдеали вкладаю в свiй роман. Хочу повести свою геро┐ню до усвiдомлення месницьких настро┐в, до сподiванок на прийдешнi часи, коли правда остаточно переможе кривду. - Краще б ти без цих iдеалiв закiнчував роман. Твоя Христя вже багато вистраждала. Приведи ┐┐ до спокою, до примирення, до тихого берега. Читачi дякуватимуть. - Нiколи! - Панас Якович звiвся з стiльця i почав ходити по кiмнатi. - Наша дiйснiсть ставить iншi вимоги. Iншими шляхами треба вести геро┐в... - Куди? - Куди? - Панас Якович зупинився серед кiмнати. В глибинi очей наче iскра промайнула i згасла. - Куди? Саме це не да║ менi спокою. - Василю Петровичу! Ви наступили на найболючiший Панасiв палець. Тепер вiн не спатиме всю нiч, - втрутилась Олександра Михайлiвна. - Запрошую до чаю... А я зiграю улюблену Панасову сонату... - Здаюся! Корюся! - Горленко поцiлував руку Олександрi Михайлiвнi. - Завтра ┐ду до Петербурга i ладен виконати перше-лiпше доручення в столицi. - Прошу придбати для мене рукавички, в яких дами з'являються на бал, - Олександра Михайлiвна, посмiхаючись, звернулась до Панаса: - Ти не заперечу║ш? - Не заперечую... Але у мене ║ iнше прохання. Прошу довiдатись, коли ма║ намiр Володимир Галактiонович Короленко прибути до Полтави. к такi чутки... Олександра Михайлiвна не помилилася. Цi║┐ ночi довго Панас Якович писав. У збуджених думках вiн зустрiвся з геро┐нею роману "Повiя", наче чув ┐┐ голос: "Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!" Якими шляхами повести безталанну жiнку? Не до примирення стелеться ┐┐ шлях, а до помсти. Разом з нею письменник знаходить цей шлях i занотову║ видiння пожежi: "Пала║ палац вiд гори i до низу, курi║ садок, укритий жовтим димом... а внизу люди гомонять, чу║ться ┐х регiт великий..." Коли вже засiрiло надворi, в кiмнату ввiйшла Олександра Михайлiвна. - Чую, що перо тво║ весь час шурхотить по паперi. Не наважувалася турбувати... Тихий ранок сизою голубкою воркував у вiкно, проганяючи втому з думного чола. * * * В адресованому з Петербурга листi Горленко сповiщав, що вiн довiдався про намiр Володимира Короленка оселитися постiйно в Полтавi. Про цю новину Мирний розповiв сво┐м друзям i лагодився зустрiти Володимира Галактiоновича в першi ж днi його прибуття до мiста. Але занадто ускладнились обставини в життi й дiяльностi письменника. Довелося переселитися на Третю Кобищанську вулицю у придбаний будинок, який нагадував собою старосвiтськi садибнi споруди. Стояв вiн у кiнцi вулицi, звiдки починаються кобищанськi схили до надворсклянських лугiв. Поруч - вуличка Чорний Яр виводить у балку. Просторий двiр, порослий травою. З протилежного боку - дерев'яна веранда. У кiнцi саду - дуби на березi прозорого ставка. Тут знаходив Панас Якович тихий перепочинок. Садиба нагадувала хутiр. Бiля двору збиралися вечорами парубки й дiвчата. У будинку шiсть кiмнат. У просторiй вiтальнi поставили пiанiно, етажерку. По стiнах розвiшано картини, малюнки, портрети. На столi - книги. З вiтальнi дверi ведуть у ┐дальню, опочивальню й кабiнет. Кабiнет невеличкий. Найбiльше мiсця займа║ письмовий стiл. Канапка для вiдпочинку, застелена картатою плахтою. Вiкно з кабiнету виходить у двiр, пiд ним - кущi бузку. Тут довгими вечорами свiтився вогник, а бiля столу хилив сво║ натруджене чоло письменник. Коли приходили друзi, приймав ┐х у вiтальнi або на верандi, де вiдбувалися найсердечнiшi й найвiдвертiшi розмови. А розмовляти було про що, коли подi┐ за подiями збурювали тихi простори Полтавщини. Вилились вони у селянськi повстання, що спалахнули взимку 1901-1902-х рокiв. Запалали помiщицькi ма║тки, загравами освiтлювали степовi простори, злиднями i нуждою повитi. Лютували каральнi експедицi┐. Часто темними вечорами спостерiгав тi заграви. Вони провiщали прихiд буремних подiй. Хотiлося вiдхилити завiсу прийдешнiх днiв. Тепер, як нiколи, конче треба зустрiтися з Володимиром Короленком. Така нагода трапилась. Це було пiд час вистави п'║си Льва Толстого "Власть тьмы", що вiдбулася в новому примiщеннi Будинку iменi Миколи Гоголя. Прибули сюди з Василенком. Перед виставою у фой║ випадково зустрiлися з Володимиром Галактiоновичем. Побачивши Василенка, вiн посмiхнувся. - Як вашi музейнi справи, Вiкторе Iвановичу? - Короленко простяг руку, вiтаючись. - Добре, Володимире Галактiоновичу. Нарештi дiстали нове примiщення. Ма║мо два просвiтнi будинки iменi Гоголя. В цьому - театр, а поруч - музей. - Радий, - Короленко перевiв погляд на Мирного. - Це мiй друг Панас Якович... Укра┐нський письменник. - То, може, ви i ║ Панас Мирний, про якого не раз чув, але портрета нiде не зустрiчав. - Я ще не заслужив, щоб з мене малювали портрети, - добродушно всмiхнувся Мирний. - Але про вас далеко йде слава. Зна║те, де я про Мирного чув? У Лондонi... ┐дучи в Америку, зупинився там i зустрiвся з Степняком-Кравчинським. Вiн перекладав англiйською мовою мого "Слепого музыканта". Цiкава людина... Тодi й почув, що в Полтавi живе Панас Мирний, який написав чудовий роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Навiть розповiв iсторiю видання роману в Женевi Драгомановим, з яким тодi був у близькому знайомствi. Вашi твори читають i за океаном. У цьому я пересвiдчився. - Спасибi за таку увагу. - А взагалi нам треба в iншiй обстановцi зустрiтися, поговорити, - Короленко вклонився. До нього пiдiйшла дама. - До побачення! Почалася вистава. Мирний i Василенко зайняли мiсця в другому ярусi. Зал був переповнений. На гальорцi тiснилася молодь, робiтники. Всi цiкавились виставою Толстого, якого рiк тому синод вiдлучив вiд церкви як боговiдступника. Не випадково зiйшлося так багато люду. В одному з антрактiв з гальорки почулися голоси: - Хай живе вiдлучений вiд церкви Толстой! - Хай живе свобода! Слiдом за цим закружляли в повiтрi прокламацi┐ з написом "Геть царське самодержавство!" На прокламацiях красувалися великi лiтери: "РСДРП". - Це новина для Полтави, - зауважив Василенко. - Але нiчого несподiваного нема, - тихо вiдповiв Мирний - Адже по руках ходить "Искра" соцiал-демократична. - Читав? - Не раз... А де ж Короленко? У театрi зчинився галас. На сцену вийшов жандармський офiцер, оголосив, що далi вистава не вiдбуватиметься. Оголошення було зустрiнуте свистом i вигуками. Панас Якович i Василенко хотiли ще побачитися з Короленком, але така пiшла веремiя, що було не до того. Жандарми кинулися шукати крамольникiв, перехвачували прокламацi┐ з такою люттю, наче хотiли приборкати якусь нескориму силу. * * * У наступнi днi мiсто запрудили козацькi каральнi сотнi. А розпатлане небо ще яскравiше освiтлювали заграви. Наслiдуючи свого попередника Татiщева, новий генерал-губернатор Б║льгард ви┐здив у села з каральними загонами. Пiсля таких "благодiйних" експедицiй влаштовував бенкети з танцями у губернаторському домi. На бенкети змушенi були з'являтися нагородженi орденами чиновники зi сво┐ми дружинами. Потрапив на такий бенкет i Панас Якович. Впору пригодилися Олександрi Михайлiвнi рукавички, надiсланi Горленком iз столицi. Вони добре пасували ┐┐ чепурному одяговi i розкiшнiй зачiсцi. На не┐ звернув увагу генерал-губернатор. Причиною цього, очевидно, був не тiльки привабливий вигляд Олександри Михайлiвни, а й деякi iншi обставини. Перед тим Б║льгард "наводив порядки" у Костянтиноградському повiтi i побував у домi Шейдеманiв. Коли гостi ставали до танцю, генерал-губернатор запросив Олександру Михайлiвну на кадриль. Вiн тримав себе поважно i впевнено, як людина, що навчилася вимагати беззаперечного виконання сво┐х наказiв i вимог, незважаючи на те, що зовнiшнiсть не мала нiяких ознак мужностi й волi. Низький лоб, продовжений передчасною лисиною, гостряки рiдковолосих вусiв, вузькi очицi надавали йому миршавого i злого вигляду. Вiн належав до самолюбiв, що свою iнтелектуальну невиразнiсть прикрашують манiрнiстю та позуванням. Горе тим, хто потрапля║ пiд владу подiбних вельмож. У безмовнiй покiрностi пiдлеглих вони знаходять утiху, а будь-якi непослухи кидають ┐х у гнiв. А iнколи можуть впадати в несподiвану добрiсть, щоб показати свою благодiйнiсть. Ласкава увага генерал-губернатора зворушила Олександру Михайлiвну. Танцюючи, вона зашарiлася, широко розкритi очi щедро ронили блиски. Пригадала, як в iнститутi вважалася неперевершеною в танцях. Тепер нiби хотiла повернути свiй давнiй хист, i це ┐й удавалось. Генерал-губернатор не сподiвався тако┐ партнерки. Гостi звернули увагу на його захоплення й чекали фiналу танцiв, бо знали, що вiд настрою генерал-губернатора на подiбних бенкетах залежить i вирiшення ним державних справ. Панас Якович спостерiгав грацiйнi рухи дружини, що пожвавiшала, нiби скинула з себе чимало рокiв. Радiв за дружину. Вирiшив також скористатися нагодою, пiдiйти до губернатора та поговорити про дозвiл на вiдкриття пам'ятника Котляревському. Але губернатор затримався в танцi, вiддаючи шанобу вправнiй партнерцi. В цей час з'явився ад'ютант. Коли закiнчився танець, Панас Якович швидко пiдiйшов до Б║льгарда, який, передаючи йому Олександру Михайлiвну, привiтно посмiхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму. Читаючи ┐┐, вiн нахмурив брови, брижi збулися на лобi i виступили краплинки поту. - Панове! - звернувся вiн до гостей. - Прошу пробачення перед дамами. Мужчин негайно запрошую до себе! - попрямував до вiтальнi. Тi пiшли за ним, чекали якогось несподiваного повiдомлення. Губернатор, тримаючи в руцi телеграму, пронизливим, аж тремтливим голосом повiдомив: - Панове! Одержано сумну звiстку. Мiнiстра внутрiшнiх справ, його свiтлiсть Сипягiна вбито... - генерал-губернатор не знав, що казати далi. Блаженний вигляд його очей, яким вiн щедро нагороджував перед тим учасникiв бенкету, раптово змiнився на зловiсно-роздратований. Наче двi акули виринули з його орбiт. У голосi задзвенiли ноти хижо┐ лютi. - Шибениць мало! Не дамо похитнути трон велико┐ iмперi┐! - iстеричним голосом затяг: Боже, царя храни! Пiдхопили iншi. Але царський гiмн не набував потрiбного звучання, хоч губернатор i намагався перекричати всiх словами: "На страх врагам!" Виручили спiвакiв прибулi у вiтальню лаке┐. - Прошу, панове, розходитись! Бенкет на цьому закiнчено, - генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками. Гостi розходились. У великiй залi понуро стояв лакей бiля накритого столу. Його зiр був прикований до великого торта, розмальованого в кольори державного прапора зi словами: Царствуй, сильний, державний. Не знаючи, що робити з тортом, лакей непорушне стояв, чекаючи вищого розпорядження. Повертаючись додому, Панас Якович вiдчував схвильованiсть дружини, ┐┐ збуджений вигляд його непоко┐в. Розумiв, що ┐й пригадалося аристократичне дiвоцтво з пишними танцями. - Мабуть, дiти нашi вже поснули? - тихо запитав дружину. - Може, - голос Олександри Михайлiвни прозвучав спадаючою хвилею пiсля шторму. - Хотiла б, щоб ти, Панасе, теж вiдзначав бенкетами сво┐ нагороди i звання. - Тiсно в нашiй хатi на Кобищанах. Я запрошу кобищанську молодь. Це краще за великосвiтський бенкет з манiрними танцями. - А тво┐ гостi зрозумiють Бетховена, коли я гратиму на фортепiано? - Зрозумiють. * * * Подi┐ розгорталися. Спалахували пожежi кожно┐ ночi. Наростала тривога, наче передгрозовi хмари котилися над Землею i невiдомо де мали впасти громовицями. У мiсто вступали в повному озбро║ннi, як у походi, частини кiнноти, наводячи на обивателiв страх. Слiдом прибув новий мiнiстр внутрiшнiх справ, шеф жандармiв Плеве. Вiн розкинув свою величезну флегматичну генеральську тушу в екiпажi, супроводжуваному, як галиччю, жандармськими вершниками. На обличчi генерала написано стiльки грубезного зухвальства, що можна було читати його думки: "Приборкати треба цю розгнуздану губернiю!" Прибув у Полтаву i новий губернатор, князь Урусов. Форма цивiльного генерала, кашкет з червоною облямiвкою, великий блискучий козирок, що низько прикривав лоба, надавали йому вигляду хижого яструба. Сам губернатор не по┐хав на села катувати селян. Для цi║┐ "чорно┐" роботи вiн привiз iз Гродно радника Фiлонова, що набув спецiальностi в придушеннi селянських повстань В той час як князь Урусов читав романи i сам захоплювався романiчними пригодами, його перший радник правив губернi║ю, а молебствiями допомагав йому старий ║пископ Iларiон, що вже за життя причислився до сонму святих. Тримав губернатор поруч себе Фiлонова i в день спецiального прийому вiдповiдальних чиновникiв мiста. Начальник казенно┐ палати, вважаючи небезпечним iти на прийом у такий непевний час, оголосив себе хворим i доручив Панасу Яковичу заступити його в цьому дiлi. Зважаючи на велику кiлькiсть прибулих на прийом чиновникiв, губернатор навiть не запрошував ┐х сiдати, викликав, як школярiв, i ставив перед ними рiзнi парадоксальнi сво┐м змiстом запитання. Дiйшла черга до Панаса Яковича. Князь Урусов сидячи в крiслi, невiдомо куди томливо дивився сво┐ми круглими очима. Довгообразе обличчя прикрашували рижуватi пiдстриженi вусики i невисоке волосся на головi. Можна було здогадатися, що князь намагався сво║ю зовнiшнiстю нагадувати iмператора. Вiд високого, обшитого галунами комiра i до пояса всi груди та живiт князя були прикрашенi численними нагородами. Тому його мундир виглядав панциром, на якому переливалися золотi та срiбнi лати. Панасу Яковичу ввижалося, що вiн сто┐ть не перед живою людиною, а перед iдолом, що символiзу║ собою непорушну вседержавну тупiсть, аби затьмарювати розум i почуття. До цього iдола сходилися чини меншого калiбру, благоговiючи перед ним, щоб заповнити порожнечу полохливо┐ душi великопiдданськими огризками славослов'я, що звалися благословенним патрiотизмом. Аж ось цей iдол заговорив. Його однозвучнi слова наче висипалися з порожньо┐ розсохло┐ дiжки. - На вiйськовiй службi були? - запитав князь, не зводячи очей. Здавалося, вiн передоручив Фiлонову розглядати вiдвiдувачiв та вивчати ┐хнi повадки. - Нi, не проходив, ваше сiятельство. - Ви начальник казенно┐ палати? - Нi, заступник, ваше сiятельство. - Конкретно, що ви викону║те в сво┐й установi? - Все, що належить по посадi. - А скiльки вхiдних i вихiдних паперiв пропуска║ за рiк казенна палата? - П'ять тисяч шiстсот шiстдесят шiсть вхiдних i шiсть тисяч шiстдесят шiсть з половиною вихiдних, ваше сiятельство! - Чому з половиною? - Тiльки один випадок був, коли вихiдну було написано не на повному аркушi, а на половинi, ваше сiятельство! Генерал-губернатор невиразно посмiхнувся i звiв на Панаса Яковича очi. - Наказую збiльшити вдвiчi вхiднi i вихiднi! - Слухаю, ваше сiятельство! Збiльшити вдвiчi! Можна йти? - Можна! - губернатор глянув на Фiлонова i прочитав на його обличчi невдоволення. - Нi... Стривайте. Чому носите мундир, наче не на себе шитий, та й шпага висить, як позичена на вiдробiток? - Прошу пробачення, ваше сiятельство! За клопотами цього не добачив. - Мундир тугiше треба пiдтягати, пане статський раднику! Зна║те устави? - губернатор поглянув на Фiлонова, обличчя якого застигло в невдоволенiй усмiшцi. Мовчанка... Перед владними чиновниками стояв не замiсник начальника казенно┐ палати Панас Рудченко, а незламний народолюбець Панас Мирний. Вiн стиснув вуста, але не затамував думки: "Мерзеннi ви гнобителi людських помислiв... Не зна║те, що слово правди гострiше за вашi шпаги... Що iстина сяйнiша за вашi ордени на мундирах... А чи зна║те ви, що пiд вашими стiльцями вже хита║ться й полум'янi║ земля?" У хвилиннiй мовчанцi вiдбувалася дуель. Зустрiлися двi непримиреннi сили. Панасу Яковичу навiть хотiлося, щоб ця дуель продовжувалась. Вiн не схилить свою голову перед цими двома державними страхопудами. За стiнами цi║┐ установи ║ прихильники, що цiнують волелюбне слово. Його iменi не знають цi замурованi орденами убогi душi. А може, вже чули вiд донощикiв, та не знають, що носiй його сто┐ть перед ними, смiливо дивиться крiзь темно-синi окуляри. Автор "крамольних" творiв. - Можна йти? - обiрвав дуель Панас Якович. - Iдiть! - губернатор зневажливо махнув рукою i глянув запитливо на Фiлонова, який сво┐м гострим поглядом хотiв пройняти наскрiзь дуелянта. Його коротко пiдстриженi рижуватi вусики iнодi ледь-ледь нервово посiпувались, коли мружив очi, приховуючи в них налиту вщерть самовпевненiсть вишколеного жандарма. Суворий i бундючний, вiн скидався на закам'янiлу статую, що уособлю║ в собi непорушнiсть монархiчно┐ державностi з усiма ┐┐ атрибутами сваволi, безглуздя й гноблення. Вийшовши з губернаторсько┐ управи, Панас Якович ще довго вiдчував на собi його погляд, наче дотик чогось холодного й колючого. Хотiлося одiрвати вiд себе той дотик, кинувши його в придорожну твань. Дома зустрiла Олександра Михайлiвна запитаннями про прийом у губернатора. - Чи не запрошував новий губернатор на бенкет? - Нi. Цей, мабуть, обходиться без танцiв. У нього ║ надiйний помiчник, якому вiн передоруча║ i танцi, i чортиханцi. - Шкода. Тiльки увечерi, коли завiтав Василенко, поволi розвiялися непри║мнi враження вiд прийому в губернатора. Розповiв Вiктору Iвановичу всi деталi зустрiчi. - Мав, друже, нагоду побачити зблизька прославленого радника Фiлонова? - запитав Василенко. - Не помiтити таку гидоту не можна. - То ж додатковi очi, ушi й руки губернатора... Ти витримав неабиякий iспит. - Витримав... * * * Випадок, що трапився пiд час вистави "Власть тьмы", та подi┐ останнiх тижнiв не сходили з думки. Хотiлося знову зустрiтися з побратимами-залiзничниками, щиро порозмовляти з Гнатом, дещо розповiсти, довiдатись про робiтниче життя. Адже кiлькiсть робiтникiв залiзничних майстерень збiльшувалась у зв'язку з вiдкриттям ново┐ колi┐ Полтава - Ки┐в через Миргород, Ромодан, Лубни. Люднiшою стала Куракiнська вулиця, що вела до недавно збудованого Ки┐вського вокзалу. Тут споруджувалися великi паровi млини, миловарня та iншi пiдпри║мства. Значно зросла й кiлькiсть ремiсникiв у мiстi. Переобтяженiсть службою, щоденнi турботи, зустрiчi з друзями, по┐здки по губернi┐ не давали змоги здiйснити обiцянку провiдати Гната. Та ось трапилась нагода. Повертаючись з ревiзiйно┐ по┐здки, Панас Якович зустрiв його на Пiвденному вокзалi. Дуже зрадiв, побачивши давнього приятеля. У виразi Гнатового обличчя читав щось нове, невiдоме. - Зустрiчаю агiтаторiв... З самого Харкова прибули, - та║мничо повiдомив Гнат. - В недiлю зiйдуться побратими в старому барацi. Читатиме агiтатор... Приходьте... До побачення, - заклопотано поспiшав на перон... На збори побратимiв Панас Якович одяг просте вбрання, що мало чим рiзнилося вiд одягу майстрово┐ людини. Та й на руках помiтнi мозолi, бо часто вистругував щось по господарству, орудував рубанком, сокирою, пилкою, молотком. Цього разу збори були люднiшими, нiж ранiше. Прибув агiтатор, середнiх рокiв чоловiк з запалими щоками, кучмою чорного волосся на головi, з iскристими очима. Його обсiли робiтники, слухали полiтичнi новини. Агiтатор закликав пiдтримувати селянськi заколоти, допомагати заколотникам, впливати на бiльшу органiзованiсть селянських виступiв. З великим iнтересом сприймали повiдомлення про розвиток страйкового руху, а далi агiтатор витяг з кишенi газету "Искра" i зачитав статтю Ленiна "Проект нового закону про страйки". Робiтники уважно слухали. За пропозицi║ю агiтатора побратими обрали страйковий комiтет, куди увiйшов Гнат i кiлька молодих робiтникiв. Можна було спостерегти, що тепер побратими набагато змiнилися у сво┐й поведiнцi й розмовах. Панас Якович читав у ┐хнiх обличчях серйозну задумливiсть, витримку. Чулися голоси: - Робочий люд не поставлять на колiна! - Звiсно, якщо ми клас, то значить сила... - Капiталiсти й помiщики заодно проти робiтникiв i селянсько┐ бiдноти! - Дiждемося, що й пани губитимуть штани. - кднатися треба. - Взялися за дiло, будемо стояти смiло. Панас Якович вiдчув, як росте нова сила, нова робiтнича свiдомiсть. - Товариство! - почав вiн тиху, лагiдну розмову. - Не перший раз я виступаю перед вами. Багато цiкавого розповiв вам агiтатор, а про те, що робиться зараз на селах скривавлено┐ Полтавщини, ви самi зна║те. Я хочу повiдомити, що в Полтавi вже понад два роки живе письменник Володимир Короленко... Гласнi мiсько┐ управи порушили питання про привiтання в нашому мiстi письменника, який вiдбував багато рокiв заслання. Голова управи Трегубов звернувся за дозволом до губернатора, а той заборонив вiтати крамольного. к така думка, щоб послати когось з робiтникiв до Володимира Галактiоновича. - Якщо чоловiк сто┐ть за правду, то треба... - Пошлiмо! - загомонiли робiтники. - Чесному хай буде честь. Обрали Гната i ще одного лiтнього сивовусого залiзничника. Розходилися поодинцi. Панаса Яковича Гнат провiв аж на гору, до собору. Тут ще стояли, розмовляли. Мирний повiдомив, що, нарештi, ма║ бути здiйснене вiдкриття в Полтавi пам'ятника Котляревському. - Шкода тiльки, що не на цiй горi буде красуватися пам'ятник, а на Протопопiвськiй вулицi. - Повiдомте, коли буде вiдкриття. Нашi прийдуть на свято. Вже добре стемнiло, коли прощалися земляки. Далеко на пiвднi спалахнула розшаленiла пожежа. - Добре горить, - урочисто мовив Гнат. - Хай горить, - задумливо вiдповiв Панас Якович, читаючи в тiй загравi щось нове, тривожне. Видно було, як виривалися iскри, проймали темiнь, братаючись з тихими зорями збентежено┐ ночi. Незабаром зацокотiли по вулицi копитами сотнi коней. Верхiвцi мчали на пiвдень, ┐х супроводжувало тужливе виття собак та розпачливий галас сполоханого гайвороння. * * * На запрошення групи лiтераторiв узяти участь у збiрнику "На вiчну пам'ять Котляревському" Мирний вирiшив подати свiй переклад кiлькох пiсень про Гайавату Лонгфелло. Знаючи, що Короленко володi║ англiйською мовою та сподiваючись вiд нього поради, вiн завiтав до Володимира Галактiоновича на Малосадову вулицю разом з Василенком. Короленко прийняв гостей у свiтлiй, просторiй вiтальнi, заставленiй книжковими шафами. Панас Якович подарував йому збiрку сво┐х творiв з написом: "Славному писателю земли русской, Владимиру Галактионовичу Короленко, в знак искренней благодарности и глубокого уважения. Полтава. 1903 года". Зворушений подарунком, Володимир Галактiонович дiстав iз шафи свою повiсть "Без языка" i написав на нiй: "Панасу Мирному от искреннего доброжелателя. В. Короленко. 1903 г. Полтава". - Як справа з вiдкриттям пам'ятника Котляревському? - звернувся вiн до Василенка. - Дозволено... Але не все гаразд. - Знову перешкоди? - Сам шеф жандармiв Плеве розглядав проект. Викреслив головний напис, запроектований на пам'ятнику: "Рiдний край сво║му першому поетовi Iвановi Котляревському". Написи з "Наталки Полтавки" та шевченкiвського послання "На вiчну пам'ять Котляревському" залишив, при умовi, щоб у них було "сохранено общерусское правописание". - Дивно! - обурено вигукнув Короленко. - Це ще не все. Мiнiстр внутрiшнiх справ наказав полтавському губернатору не дозволяти виступiв i привiтань пiд час вiдкриття мовою народу, що його прославив Котляревський. А князь Урусов ви┐хав за кордон, доручивши вiце-губернатору Фонвiзiну та ║пискому Iларiону виконувати вказiвки Плеве. - Без князя Урусова теж може вiдбутися свято. Але вiдкривати пам'ятник пiд безпосереднiм контролем шефа жандармiв - це ганьба свiтового значення. Треба протестувати. Кричати на повний голос! Заборонити рiдною мовою прославляти iм'я свого народного поета?! - Короленко схвильовано звiвся, почав ходити. - Це можливе лише в державi, де все пiдпорядковане законам гноблення, де вiд обраного за лакейську убогодухiсть академiка до чиновничка найнижчого рангу прославля║ться тиранiя й недоумство. - Зупинився, тоскно дивлячись у вiкно на кобищанськi кра║види з обвiтреними хижами та кособокими курятниками. - Все, все може витримати i терпiти цей багатострадний народ, iсторична доля якого так i проситься на оспiвування в геро┐чних поемах i романах. Мене хвилюють укра┐нськi народнi думи. пхнi невiльницькi мотиви викарбуванi й у характерi людей. - Цi мотиви, - обiзвався Мирний, - рiднять нашу поезiю з пiснями iнших поневолених народiв. Я так уявляю й пiснi Лонгфелло... - Так... Коли я був у Америцi, мене вразила популярнiсть пiсень Лонгфелло, в яких заплямову║ться американське рабство. Капiталiстам байдуже до духовного життя пiвнiчноамериканських iндiанцiв. - Зда║ться, найкраще розповiв про це життя Лонгфелло в "Пiснi про Гайавату"? - запитав Панас Якович. - Безперечно... Твiр пройнято загальнолюдським гуманiзмом. - Хотiлося б зберегти цей дух гуманiзму i в укра┐нському перекладi, - Панас Якович розгорнув теку i поклав на стiл рукопис. Короленко почав читати. Далi дiстав англiйський текст, звiряв з укра┐нським перекладом. - Чудово, Панасе Яковичу! Лише окремi слова треба, на мiй погляд, замiнити, щоб вiдповiдали оригiналовi. - За поради спасибi... - Де ви ма║те друкувати переклад? - У збiрнику, присвяченому пам'ятi Котляревського. - Кращого нiчого й вигадати не можна! Iменно в збiрнику пам'ятi укра┐нського нацiонального поета. Хай звучить свiтовий перегук великих гуманiстiв! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну. Велике дiло ви робите... - Не вперше ми, наступники Котляревського, простяга║мо через океан руку братерства поневоленим народам. Нещодавно Борис Грiнченко в поемi "Матильда Аграманте" прославив геро┐чну дочку кубинського народу, що вiддала сво║ життя в боротьбi проти колонiзаторiв. - Приклад гiдний уваги iсторикiв, - Володимир Галактiонович, труснувши сво║ю буйною шевелюрою, на мить замислився. - Ваше вiдвiдування принесло менi багато при║мностi. Хочеться разом з вами подiляти хвилювання, що тривожать усiх нас. Отже, про час вiкриття пам'ятника Котляревському сповiстiть мене. Вiзьму участь у святi. - Наше завдання поляга║ в тому, щоб вiдкриття пам'ятника вилилось у всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що радi були б перетворити цю знаменну подiю в урядовий акт благодiйства, подiбного на те, коли ситi кидають iз свого столу крихти голодним, а самi злорадно потiшаються. - Ваша правда... Так було, так ║... - Але так не повинно бути... Святкування, на мiй погляд, покаже нам непримиреннiсть двох таборiв у суспiльствi i серед лiтераторiв також. - Я при║днуюсь до того табору, в якому будете ви, Панасе Яковичу, - по-приятельськи потисли один одному руки. * * * У повенi подiй "i день iде, i нiч iде", i човен вистражданих мрiй гойда║ люта хвиля, а вiн пливе до берегiв осяяних надай... З наближенням свята вiдкриття пам'ятника Котляревському Панас Якович розсилав листи сво┐м друзям i знайомим, запрошував прибути в Полтаву 30 серпня 1903 року. До Заньковецько┐ вiн писав: "Ясна Зоре нашого кону, Славетна панi-добродiйко, Марi║ Костянтинiвно! Городяни запрошують Вас прийняти участь у виставi "Наталки Полтавки" пiд час святкування постанови пам'ятника нашому славетному письменниковi Котляревському. До ┐х запросин ударяюсь i вiд себе до Вас, наша ясна Зоре, з низьким уклоном: допоможiть нам вiдбути наше святкування, як воно годиться задля такого значного для усього краю свята. Ми певнi, що Ваша завжди прихильна до слави рiдного краю душа не обдiле нас сво║ю ласкою, а Ваше чуле серце не обмине теплою прихильнiстю до нашого благання i жаги - бачити рядом з такими талановитими виставниками "Наталки Полтавки", як Кропивницький, Саксаганський, Садовський i Затиркевичка, i Вас, наша ясна Зоре! Кропивницький i брати Тобiлевичi з великою охотою згодилися на нашi запросини, а славетний наш музика - Микола Вiталiйович Лисенко пообiцяв прибути i виставити разом з "Наталкою Полтавкою" написану ним задля такого значного свята Кантату на вiчну пам'ять Котляревському... Жiнка моя гаряче обiйма Вас i запрошу║ до сво║┐ власно┐ хати, що хоч i далеченько вiд города (на 3-й Кобищанськiй вулицi), зате серед саду зеленого, на пiдгiр'┐ пишному примостилася i рада-радiсiнька прикрити Вас i вiд спеки сонячно┐, i вiд гаму та кiптяви городянсько┐. При┐здiть, будь ласка! До Вас усiм серцем i душею прихильний П. Рудченко" Дав прочитати лист Олександрi Михайлiвнi. - Дуже добре, - зауважила вона. - Але чому твiй лист звучить не тiльки нотами запрошення, а й благанням прибути до Полтави нашiй милiй подрузi? - Бо менi вiдомi деякi обставини дiяльностi Заньковецько┐. Прикрi недомовленостi виникають у не┐ з Миколою Садовським. Може статися так, що цього разу доведеться слухати Наталку у виконаннi не Заньковецько┐, а Лiницько┐. - При║днуюсь до твого, Панасе, листа, бо дуже хочу бачити Марiю Костянтинiвну в нашому домi, - неспокiй бринiв у словах Олександри Михайлiвни. - Крiм усього, менi необхiдно зустрiти Марiю Костянтинiвну в творчих справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми "Лимерiвна". То хотiв би порадитись про закiнчення роману "Повiя", який я пишу вже багато рокiв. Марiя Костянтинiвна чуло розбира║ться в колiзiях жiночо┐ душi. - Це необхiдно? - споважнiло запитала Олександра Михайлiвна. - Так... п┐ поради вагомi для психологiчних мотивацiй. Недарма сонячний промiнь, торкаючись землi, розпорошу║ться барвами веселки. Такими я уявляю гру й товариське слово одержимо┐ великим талантом акторки, ┐й дано силу проникати в найпота║мнiшi куточки людсько┐ душi, особливо жiночо┐. * * * Готуванням до свята заповнювалось усе дозвiлля Панаса Яковича. Розумiючи його iсторичну вагу, вiн збирався використати зустрiч для узгодження i координацi┐ багатьох заходiв у культурному життi. Раз у раз надходили звiдомлення про намiри багатьох дiячiв прибути до Полтави. Все це мало вилитися в демонстрацiю i згуртування розпорошених демократичних сил укра┐нсько┐ iнтелiгенцi┐, що несла просвiток народним масам. Напередоднi свята пожвавився рух у мiстi. Прибув переповнений пасажирами ки┐вський по┐зд. Ще ранiше при┐хали гостi з Галичини та Буковини. На квартирi повiреного Миколи Андрiйовича Дмитрi║ва вiдбувалася нарада членiв комiсi┐ по улаштуванню свята. В нiй взяли участь прибулi представники з iнших мiст. Панас Якович приховував сво║ хвилювання. Але збентеженiсть його гостi читали у виразi проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами. Рухливий, енергiйний Борис Грiнченко, що прибув з Ки║ва, гаряче говорив: - Ми повиннi протестувати проти заборони рiдно┐ мови. Протестувати! Всiма засобами протестувати! - Але як? - запитував Микола Андрiйович. - Можна не пiти на офiцiйну частину. А згодом з'явитися з вiнками i влаштувати народне свято, - обiзвався Василенко. - Нi! - знову гарячився Грiнченко. - Треба протестувати саме в ту мить, коли голова зборiв заборонить комусь промовляти. Демонстративно ма║мо скласти свiй протест! Учасники наради завагалися. - Я пiдтримую Бориса Дмитровича, - обiзвався Панас Якович. - На свято прибудуть i нашi друзi, i тi, що намагаються надати всiй подi┐ казенно-офiцiйного змiсту. Спостерiгаючи всi перипетi┐ в готуваннi до свята, я зрозумiв, що тут вiдбува║ться зiткнення двох тенденцiй... Я б сказав, зiткнення двох протилежних сил. - Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й рiшучими, - вдумливо й сердечне заговорив Михайло Коцюбинський. - Наше, прибуле сюди, чернiгiвське драматичне товариство настро║не радикально. - А може, нам досягти б яко┐сь згоди? - обiзвався представник "Нового времени" Горленко. - Шкода, що тут нема посла вiденського парламенту Романчука. Менi вiдомо, що вiн за згоду, за примирення обох тенденцiй. Адже й Котляревський говорив: "Де згода в сiмействi..." - Не про ту згоду йдеться в "Наталцi Полтавцi", - Коцюбинський, посмiхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем. - Отже, товариство, будемо рiшучими... Нас пiдтрима║ молодь! - вiв далi Грiнченко. - На свято прибула й Леся Укра┐нка. Вона непримиренна. З нею чернiгiвська приятелька Андрi║вська. До них прислуха║ться радикально настро║на молодь. - Витрима║мо iспит... - Не вiддамо на поталу нашого Котляревського... У пiднесеному настро┐ розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися люди, насторожено походжали полiца┐. Мiщани збиралися до кладовищенсько┐ церкви. Тут дряхлий ║пископ Iларiон вiдправив панахиду. А тим часом бiля могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду. Пiсля того служiння учасники молебства на чолi з ║пископом рушили до пам'ятника на Протопопiвськiй вулицi. Сюди прибув вiце-губернатор Фонвiзiн з урядовими особами. Як тiльки Iларiон обiйшов з кропилом пам'ятник, вiце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти покривало з пам'ятника. У вiце-губернатора був такий урочисто-самовпевнений вигляд, нiби вiн хотiв пiдкреслити, що недарма якийсь iз його прадiдiв написав комедiю "Недоросль". Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаментi горель║фи: троянцi-запорожцi на чолi з Ене║м човнами вiдпливають у мандри, сцена з "Москаля-чарiвника", постать Наталки з вiдрами на коромислi i бiля не┐ пан возний. Запанувала урочиста тиша. Вiце-губернатор i голова управи стояли, нiби переможцi, що виграли баталiю... Але такий урочистий спокiй тривав лише кiлька хвилин. Делегати рiзних груп вiнками оточили пам'ятник. На постамент зiйшов Борис Грiнченко i голосно зачитував напис на кожному вiнку: - Вiд письменникiв Ки║ва: "Ти до нового всесвiтнього життя збудив рiдне слово"... Вiд Укра┐нсько-руського наукового товариства у Львовi... Вiд Одеського лiтературно-артистичного товариства: "Батьковi ново┐ укра┐нсько┐ лiтератури, славетному автору "Наталки Полтавки"... Вiд львiвського товариства "Просвiта": "Народному просвiтителевi"... Вiд академiчно┐ громади в Галичинi: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба ся║, тебе не забудуть"... Вiд товариства укра┐нських дiвчат у Львовi... Покладення кожного вiнка супроводилося гучним "Слава!". Тисячнi голоси лунали на вулицi. Нарештi всi вони злились у неугавне, урочисте й грiзне "Сла-а-а-ва-а!". Вiце-губернатор, ║пископ, урядовi особи десь зникли. Перемогло народне свято... Почалось урочисте засiдання мiсько┐ думи в театральному залi гоголiвського будинку. Засiдання вiдкрив мiський голова Трегубов. У президi┐ зайняли мiсця й члени управи губернiального земства з головою Лизогубом Федором Андрiйовичем. Губернаторську ложу заповнили найзначнiшi офiцiйнi особи, серед яких - ║пископ, вiце-губернатор i неодмiнний радник Фiлонов. Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасовi побратими. Серед них вiн пiзнав непримиренного Гната. Вiдкривши засiдання, Трегубов зачитав пишномовну привiтальну телеграму губернатора Урусова: "З берегiв Леману, оспiваного Вольтером, Руссо i Байроном, моя думка переноситься до любимо┐ вiтчизни, i, при║днуючись до святкування вiдкриття пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синовi нашо┐ дорого┐ Полтави, я прошу прийняти i передати мiському громадському управлiнню мо║ поздоровлення". Ще тiльки дочитував голова привiтання князя Урусова, як на гальорцi хтось роблено кахикнув. Панас Якович пiзнав - так кахикав залiзничник Гнат, коли хотiв висловити сво║ заперечення. З прихованою усмiшкою в очах поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторсько┐ ложi, ┐х пiдхопила президiя i дехто в залi. Пiсля запитання телеграми губернатора ║пископ Iларiон залишив ложу. В його блiдому, засохлому обличчi можна було бачити задоволення з того, що, мовляв, недарма я кропилом орудував сьогоднi, щоб свято проходило з усi║ю офiцiйною чемнiстю. В ложi залишився вiце-губернатор з сво┐ми пiдручними. Не криючи сво║┐ тривоги, туди поглядав Трегубов. Вiн надав слово для довiдки про iсторiю побудови пам'ятника книгаревi укра┐нсько┐ книгарнi Маркевичу. Наступнi виступи жiнок - Олени Пчiлки та кфiменково┐ - викликали пожвавлення в театрi. "На сторожi коло ┐х поставлю слово!" - останнi слова кфiменково┐ злилися з овацi║ю. Вiд губернiально┐ земсько┐ управи привiтання виголосив голова Лизогуб Федiр Андрiйович. Вiн говорив з таким незаперечним пафосом, нiби давав управителям вказiвки в якомусь iз сво┐х ма║ткiв. Слухаючи його, Панас Якович похитав головою. - Чого ти, Панасе? - запитав Василенко. - Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на ешафотi, а цей нiби грiхи його замовля║ сво┐м лiберальним вiрнопiдданством. По-iншому говорив би сьогоднi наш друг, член та║мно┐ "Унi┐" Дмитро... - Можна пишатися добiрною промовою земського пустобреха. На трибунi львiвський делегат, член австрiйського парламенту Романчук, потрясаючи сво║ю сивою чуприною, вишколено сипав цiлими жмутками урочисто-патрiотичних слiв. Першим зааплодував йому в ложi вiце-губернатор, а на гальорцi знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов посадив Романчука в президi┐ поруч з головою губернiально┐ земсько┐ управи. Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову. - Це ж той, - тихо звернувся до нього Василенко, - про якого Франко сказав: "Ти, брате, любиш Русь, як хлiб i кусень сала". Iнакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя Стефаника. Нiби представленi тут двi Галичини - одна в особi Романчука, а iнша, демократична, в особi Стефаника. Красиво й переконливо вiтав галичанин Студинський, закiнчуючи промову: - Вiн пiдняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства! Ще виступали галичани, буковинцi. Вiд чесько┐ громади вiтав Коварджик... Професор Харкiвського унiверситету Сумцов говорив повiльно, нiби викладав сво┐ iсторико-фiлологiчнi дослiдження з висновками: - Не бiдний той народний грунт, на якому могли вирости такi спостережливi й чулi письменники, як Iван Петрович Котляревський. Тiльки ступив на трибуну представник Чернiгiвського драматичного товариства Михайло Коцюбинський, як голова захвилювався, зустрiвся поглядом з вiце-губернатором, що неспокiйно засовався в крiслi. Фонвiзiн не зводив очей з голови зборiв. Трегубов читав загрозу в тому поглядi. Його чотирикутна постать нiби на┐жачилась i набубнявiла. - З того часу, - лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, - забуте й закинуте пiд сiльську покрiвлю слово, наче фенiкс з попелу, воскресло знову i в устах батька нашо┐ укра┐нсько┐ лiтератури Iвана Котляревського гучно зазвучало по всьому свiту!.. Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на вiце-губернатора, який чимдалi бiльше хмурив брови, пускаючи загрозливi стрiли на голову зборiв. Пронеслись бурею оплески. А на трибуну виходить Андрi║вська вiд Чернiгiвського драматичного гуртка. На головi в не┐ солом'яний капелюшок. Свiтле волосся, блакитнi великi очi й чарiвна усмiшка - дiвчина швидко привернула увагу слухачiв. Вона, позираючи на Лесю Укра┐нку, яка вiдповiдала ┐й схвальним поглядом, почала: - Шановнi панове! Тут сталася несподiванка. Трегубов, зустрiвши нищiвний погляд Фонвiзiна, почав дзвонити. Але дiвчина продовжувала. Голова дзвонить, не даючи промовляти. Вiце-губернатор пiдiйма║ться з крiсла, ще раз кида║ грiзний погляд головi i виходить з ложi. Радник Фiлонов залиша║ться. Вiн зводиться, тримаючись за ефес шаблi, наче збира║ться придушувати чергове повстання. Зблiдлий Трегубов продовжу║ дзвонити. Вловлюючи хв