обставин казарменого життя швидко сприймав звабливу жiночу нiжнiсть. З деяким запiзненням прибув Осип до товаришiв. - Доки чекати на тебе? Чай уже охолов, - хвилювався Кобилянський. - Пробачте, друзi! Бувають же пригоди в життi людини... - Добре, що хоч пiзно завiтав. Ми вже тут дискуту║мо без тебе, - Кобилянський подав Осипу стiльця. - Сiдай i слухай. Тут ми обговорю║мо видавничi задуми Богдана Дiдицького. Горбаль iдеалiзу║ ┐х. А я iншо┐ думки i хочу переконати друзiв, що нам треба ширити в лiтературi народну мову, писати так, як говорять простi люди. А Дiдицький вигаду║ штучне язичi║. - А що Осип скаже? - Горбаль поглянув запитливо на Федьковича. Той нiчого не вiдповiв, лише поклав на стiл жмуток сво┐х вiршiв. Кобилянський почав ┐х читати. Це зовсiм iнша поезiя. Мова звичайна, народна. Не така вигадана, як у Дiдицького. Зачитували сво┐ вiршi Кобилянський i Горбаль. Потiм Горбаль почав декламувати: Думи мо┐, думи мо┐, Лихо менi з вами, Чому стали на паперi Сумними рядами. Вiд несподiванки Осип звiвся, розпростер руки. - Що це? Чий це голос звучить? Вперше чую! - Вперше i я почув, перебуваючи у Львовi. Запам'ятав цей вiрш, i вiн невiдступне переслiду║ мене. Написав його надднiпрянський поет Шевченко! - Шевченко?! - багатозначно перепитав Осип. - Чув його iм'я, а вiршiв ще не читав... Було вже за пiвнiч, коли розходилися друзi. Осип вийшов на вулицю. У сумiжних кiмнатах будинку вже не свiтилися вогнi. Думкою побажав Емiлi┐ чарiвних сновидiнь i попростував заснiженою вулицею. Не мiг збагнути всiх вражень цього вечора. Сидiв бiля столу. Крилатими словами кружляли думи й лягали на паперi рядками: Оскресни, Бояне, присвiтлий спiваче! Та де ж ти довго ночу║ш? Давно вже по тобi Слов'янщина плаче, А ти нас, Бояне, не чу║ш?.. Як з побратимом, повiв поет щиросердну розмову з древнiм спiвцем - вiщуном народно┐ правди й волi. Оскресни, оскресни, заграй нам до бою, Заграй нам, як громи небеснi, Грай пiсню правдиву, грай пiсню нам свою, А згинуть крикливцi безчеснi┐ Боян рiдно┐ землi мусить воскреснути, щоб спiвами сво┐ми провiщати вiдродження краю. Най руськая земля Бояна учу║, Най руськi сини го забачуть. Тепер ма║ про що розповiсти вiн при черговiй зустрiчi з друзями. Сво┐ настро┐ i думки про народнiсть лiтератури вiн висловить рядками цього вiрша. * * * Початок 1861 року принiс новину в лiтературному життi. У Львовi з'явилася друком нова газета "Слово" за редакцi║ю Богдана Дiдицького. Ця подiя стала предметом серйозних розмов у колi чернiвецького гуртка любителiв лiтератури. Якими шляхами ма║ бути спрямована дiяльнiсть письменникiв? Назрiла необхiднiсть висловити сво┐ погляди. Досвiд Маркiяна Шашкевича з виданням "Русалки Днiстрово┐" окрилював молодих лiтераторiв. До того ж долинали голоси й письменникiв Надднiпрянсько┐ Укра┐ни, де утверджувались народнi основи лiтературно┐ мови. - Таким шляхом повиннi пiти й буковинськi письменники, - категорично твердив Антiн Кобилянський. - I не тiльки Буковини, а й Галичини, укра┐нського Закарпаття. - Як вiдповiмо на запрошення Дiдицького до спiвробiтництва у "Словi"? - Вiдмовимось вiд такого спiвробiтництва! - вимагав Антiн. - Я приватним листом вiдповiм Дiдицькому i висловлю нашi побажання, - Горбаль запитливо поглянув на Федьковича й замовк. - А я вважаю, що вiдповiдати треба твердим словом, - поважно заговорив Федькович. - Цебто як? - Кобилянський виявляв властивий йому неспокiй. - Друкованим словом треба вiдповiсти, щоб нашi погляди були вiдомi не тiльки Дiдицькому, а й ширшому загалу читачiв, - переконливо доводив Федькович. - Це iдея, яку я пiдтримую! - аж вигукнув Кобилянський. - к змога написати брошуру й висловити в нiй нашi погляди. - А чи буде це переконливо? - роздумливо запитав Горбаль. - Буде, коли надруку║мо брошуру й додамо вiршi Осипа. Вони прозвучать великою новиною в нашому лiтературному вiдродженнi, - Кобилянський навiть обняв Федьковича, що сидiв поруч з ним. - Хочу застерегти вас, друзi, що мо┐ писання дуже скромнi. Я не сподiвався на таку прихильнiсть. Даю згоду надрукувати вiршi при умовi, що поруч знайдеться мiсце й для творiв нашого Антона. - Федькович поглянув на Кобилянського. - Я охоче читаю тво┐ поезi┐. - А я вважаю, що й гумористичнi "ущипки" Горбаля теж варто надрукувати. Але цього замало. Я мандрував по рiзних кра┐нах i довiдався, що всюди культурне вiдродження супроводжу║ться виданням нацiональних часописiв. Усiм нам вiдомо, що навiть у далекому Петербурзi ентузiасти рiдного слова задумали видавати журнал "Основа"... - То вельми важлива справа! - запалився Кобилянський. - На чолi журналу стали досвiдченi лiтератори Костомаров i Кулiш. Вiд iменi нашого гуртка ма║мо звернутися за порадою до них! - Видання в Буковинi часопису рiдною мовою ║ метою мого життя. Не хотiв би помирати до здiйснення цi║┐ мрi┐, - зауваження Федьковича прозвучало як слова присяги. Подана ним iдея стала предметом обговорення юних лiтераторiв. Кобилянський згодом звернувся з листом до редакцi┐ "Основи". У листi вiн сповiщав: "Ми би тут видавали газету народну; особливо Федькович давно тим планом займа║ться, але як тут до грошей прийти, до пренумерантiв, то не знати". Задуми молодих ентузiастiв гаряче пiдтримував i Найбавер, який у рiзних галузях прагнув ширити культурне життя в Чернiвцях. Вiн посилався на вiрш Федьковича "Оскресни, Бояне", вважаючи його програмним для молодих лiтераторiв. Тiшили себе юнаки райдужними надiями. А реальне життя вносило сво┐ корективи. У розмовах, дискусiях нарештi склався план упорядкування полемiчно┐ брошури про народнiсть лiтератури. Текст ┐┐ писав Кобилянський, погоджуючи змiст з Осипом. Спiльно вирiшили дати брошурi назву "Slovo na slovo do redaktora "Slova". До не┐ додали вiршi Кобилянського, "ущипки" Горбаля. А найголовнiше - поезi┐ Федьковича: "На день добрий", "Днiстер", "Оскресни, Бояне", "Вiдправа в поле", "У Веронi", "Пiд Маджентою", "Спiвацька доля". Думка про надрукування вiршiв окрилювала Осипа. Ширилися творчi iнтереси. Звабливими картинами поста║ в його уявi Укра┐на, Запорожжя, чумацькi шляхи до Криму. Готу║ надiслати до друку новий вiрш "Укра┐на", романтичним заспiвом якого прозвучали рядки: Укра┐но, Запорожжя, годi вас забути, Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути, Де тi трави шовковi┐ славнi степи криють, Де ся квiти поза квiти в зимних росах миють, Де стада ржуть, де соколи, де вiрли спiвають, З буйним вiтром у залiжку козаки лiтають. Минали днi, приносячи новi творчi думи, розквiтлi почуття й сердечнi виразки. Ще тяжiли над ним обов'язки офiцера, i вiн мусив навiщати казарму та виконувати покладенi на нього обов'язки. Звiльнившись вiд них, поспiшав побачитися з Найбавером, Кобилянським та пiти на прогулянку з Емiлi║ю. * * * При зустрiчi з Осипом друзi помiчали його збудження. Може, по вiйськовiй службi щось не гаразд? Часто кудись зникав. Його розшукували товаришi для спiльних нарад, Адже треба добути цензурний дозвiл на брошуру, в якiй найзначнiшою частиною ║ вiршi Федьковича. Покладали на нього i редакторськi обов'язки. Прихiд весни Осип вiдчував, як оновлення в його життi. Виходив на узгiр'я, оглядав навколо, здавалося, ширшали далекi обрi┐. А журавлi, що повертались до рiдних гнiзд, здавалися провiсниками чогось незнаного. Може, так вiдчутно сприймав подих весняний тому, що багато рокiв забрали в нього непривiтнi стiни казарми? Тепер дуже вразливий був до голосу почуттiв, що нуртували в ньому нездоланними бажаннями зустрiчей i милих утiх. У домi Найбавера знаходив перепочинок i зацiкавлювався розмовами професора, добре обiзнаного з iсторi║ю мистецтва. Наче по писаному вичитував збуджений Ернст естетичнi судження класикiв, наголошуючи на твердженнях, що поезiя ║ великим даром природи, скарбами душi народу. Тiльки звiльнившись вiд дрiбножитейських умовностей та заглибившись у народнi перекази й легенди, можна збагнути найчистiшi джерела справжньо┐ поезi┐. З кожною годиною розмови друга Осип поринав у та║мницi поезi┐, з ┐┐ романтичними джерелами геро┐чного й трагiчного, з шуканням iстинно┐ краси. Прагнув збагнути закономiрностi ║днання романтизму з реалiзмом. Часом прибувала в гурток Емiлiя, задивлялася на поета, пiзнавала тривогу в його очах. А може, то скорбота вiд роз'ятрено┐ рани перших юнацьких почуттiв? У прогулянках з нею вгамовував сердечну жагу, нiби випивав келих житт║дайного напою, слухаючи ┐┐ жарти i смiх. Поволi пiддавався забаганкам дiвчини i знаходив у цьому вдоволення, присвячував ┐й новi вiршi, висловлюючи в них щирi почуття. З кожним днем мiцнiла дружба. Подiляв свою самотнiсть з чулою панною, радо поспiшав бачити ┐┐, чути мелодiйний голос, безтурботний смiх. Звiльна входила вона глибше в його серце, наповнюючи думки вiдгомоном поетичних уявлень i мрiй. У вiршах до Емiлi┐ поет прославля║ дiвочу вроду, назива║ ┐┐ найкращою рожею пiвночi, хто побачить цю красу, той буде молитися на не┐, навiть сам чорт, зустрiвши таку вродливицю, стане побожно на колiна. Емiлiя Марошанi жила з овдовiлою матiр'ю - нiмкенею. Батько ┐┐, румун за походженням, працював губернiяльним секретарем у Львовi. По його смертi сiм'я Марошанi оселилася в Чернiвцях на краю мiста. Стара Марошанi прихильно ставилась до дружби дочки з молодим i скромним офiцером. Вона дуже хотiла, щоб Осип познайомив Емiлiю з сво┐м батьком. Так годiться, коли вза║мини молодих людей набувають близькостi. Але при згадцi про батька Осип хмурнiшав. Найбiльше захоплювала спiльна прогулянка до Пруту. Здавалося, вiн приносив сюди та║мницi душi i вона квiтла, обiймаючи пiдгiрськi простори. * * * Та ось несподiвано стало вiдомо, що 41-й полк готу║ться до виступу з Чернiвцiв. Осип мав лаштуватися до нових походiв i залишити сво┐х друзiв. А як бути з Емiлi║ю? Яку дати раду почуттям, що спалахнули в непривiтанiй душi? Може, одружитися? Добитися звiльнення з вiйськово┐ служби? Вiд офiцера австрiйсько┐ армi┐ вимагалася при одруженнi значна грошова сплата. Таких коштiв не мав нi Осип, нi Емiлiя. А час виступу в похiд наближався. Що повнiше розквiтали почуття, то болючiше сповнювались вони сердечно┐ туги. За яке ж стерно вхопитись плавцевi у бурхливих хвилях житейського моря? Може, порвати з католицизмом, з його жорстокими догматами, якi часто стають на перешкодi почуттям, накладають пута рабсько┐ покори й умовностi. Але як до цього поставиться вiйськова влада? Чи дозволить таке вчинити? Звертатись за позичкою до знайомих не наважувався, бо й без того заборгувався. Почуття гiдностi не дозволяло випрошувати вiд когось поблажливостi. А може, звернутися до батька за порадою? Друзi помiчали збентежений вигляд Федьковича, але все те вiдносили на рахунок творчих шукань. У тривозi минали днi. За сiмнадцять мiсяцiв перебування 41-го полку в Чернiвцях у Федьковича було багато вiльного часу. Пiсля невдало┐ вiйни послабла муштра, командування давало перепочинок знесиленим у походах жовнiрам. Та ось серед зими 1861 року затрубили в похiд. Лiченi днi залишалися Осипу для зустрiчей з друзями, особливо - з Емiлi║ю. Прибув до не┐ й повiдомив, що хоче одружитися до ви┐зду. - Завтра буде все вирiшено! - заявив категорично. - Готуйся. - А сплата? - сумно запитала Емiлiя. - На цивiльне одруження мати не дасть дозволу. Та й сама я - теж... Почуття вищi за умовностi... Але зрозумiй, любий... - Грошi я сплачу. - Яка я щаслива... Зараз уберуся, - Емiлiя обiйняла Осипа. За кiлька хвилин вона постала перед ним у найкращому сво║му вбраннi, запропонувала пiти на прогулянку. Легка паморозь лягла на задумливi дерева, серпанками куталися далекi звиви Пруту. Осип, iдучи, обмiрковував свiй задум зустрiтися з батьком. Емiлiя почувала себе щасливою... Краса заснiжено┐ ночi торжествувала свою перемогу над усiм умовним, буденним, принижено земним. Iшли мовчки, не наважуючись порушити гармонiю тишi. Здавалося, що вони кожним кроком вiдмiряли шлях в обiйми незбагненного ще щастя. Зупинилися аж бiля дому. Задумливий кипарис, здавалося, стояв на сторожi спокою i нiжно┐ млостi... Уранцi Осип, перемагаючи всi сумнiви, прибув до батька, привiтався. - Спасибi, сину, що не забув. Чув - твiй полк виступа║. От i добре, що прийшов, як належить синовi. - Прийшов попрощатись i просити дозволу на одруження. - З ким ма║ш намiр одружитись? - З панною Марошанi. Чули? - Знаю. Навiть знайомий був з ┐┐ батьком. Сiм'я порядна, але бiдна. - Бiднiсть не вадить, коли серце чисте. - Це так. Але... - з холодною бундючнiстю витримував паузу, а потiм додав: - Що ж, сину... Бачу, ти бажа║ш мо║┐ допомоги? - Навiть не допомоги, а позички... Зароблю службою, все поверну. - Допомогу я дам, але незначну, - Адальберт поклав на стiл кiлька австрiйських левiв. - Це замало. Але бiльше не можу. Взявши тi грошi, Осип миттю вийшов на вулицю, вiдчуваючи муки совiстi. Докоряв себе за жебрацтво. Нiби обпiкали вогнем тi грошi, затиснутi в руцi. Розумiв, цi║┐ жалюгiдно┐ суми не вистачить навiть на формальностi одруження. Наче запаморочений, не знать куди простував. Зустрiв жебрачку-циганку з малятком, що простягало рученятка, просячи милостиню. Ткнув йому батькiвськi грошi, швидко закрокував, наче тiкав од привиду. Ходив, як ошалiлий, вулицями, не мiг дати собi раду. Хотiв завiтати до Найбавера, розповiсти йому про все, що трапилось за останню добу. Зупинився бiля його будинку i тут пригадав, що вже давно минув умовлений час зустрiчi з Емiлi║ю. Лягали сутiнки, коли зайшов до знайомого двору, де його завжди гостинно зустрiчали. Подзвонив. Розчинилися дверi. - Панна Емiлiя пiшли на вечiрню молитву, - мовила стара служниця. Стояв приголомшений. Повiяв рвучкий вiтер з Надпруття, струшуючи снiжинки з самотнього кипариса. Наче шепотом вони вимовляли: "Прокляття! Прокляття!" Низько слалися хмари, задушливим мороком пригнiчуючи землю. - Прокляття! - мовив Осип i пiшов. Наче увi снi прибув до казарми. Тут давно чекали на нього жовнiри. Бачили збентежений вигляд поручика, пробували розважити, але вiн не вдавався до розмов та жартiв, залишався мовчазний i задумливий. Минала прощальна нiч. Командир полку дозволив досхочу погуляти перед вiдбуттям з Чернiвцiв. У флiгелi бiля казарми зiбралися до Осипа однополчани, з якими подiляв усi незгоди iталiйського походу. Спливали години, повитi сумовитими прощальними пiснями. Нарештi при║днав до них Осип i свiй журливий голос. Уже поснули жовнiри, мертвотна тиша обiймала казарми i лягала тяжким нагнiтом на його груди. А вранцi через посланця Осип одержав листа: "Коли часом у далеких сторонах усмiхнеться до Вас небо полудня, звернiть сво┐ очi хоч раз на холодну пiвнiч i нагадайте собi на хвилину мене, що була Вам i навiки буду правдивою приятелькою. Емiлiя Марошанi" Тримав у руцi лист, а на устах зринали шепiтливi слова: - Мiй тривожний болю, жаги невтолимо┐ плiд... Здавалося, в минулому залишилась якась порожнеча, хоч i освiтлена була проблисками свiдомостi й болiсних шукань. Бiля нього побратими-жовнiри, наче тiнi, гойдалися, щось гомонiли. Але вiн лише чув удари свого серця. Прокидалася думка повернутися до Емiлi┐, почути прокляття вiд не┐, упасти до нiг, обiймати ┐х, прощаючись, може, назавжди. А може, ще посмiхнеться доля? Може, цей похiд буде недовгий? Намагався збагнути все, що трапилось. У рядках народжуваного вiрша "До не┐" висловлював скорботу розставання... Спочатку походом вирушив полк, а потiм розмiстились вояки в ешелонах. Осип не пiшов до офiцерського салону. Знайшов собi мiсце у жовнiрському вагонi. Вiдбував з Чернiвцiв, залишивши тут частину свого серця. Наче запаморочений, подорожував з полком до Семигорода. Привидами простували в уявi двi жiночi постатi. Здавалося, чув ┐хнi кличнi голоси, скарги на лиху долю, на памороззю прибитий первоцвiт кохання. Той голос жiночо┐ душi журливими мотивами прозвучав у баладi "Воля не бранка: Панна та й Циганка". Свiтить мiсяць, свiтить ясно, як у днину, Пугачеве пискля в лузi голосить, А Циганка-дiвка сiла пiд калину, Сво║ русе личко сльозами росить... "Гей коби ж я була та вельможна паня, Я би-м ся вбирала з вечора до раня. Я би-м ся прибрала, як калина в гаю, Та би-м му сказала, що його кохаю, Що за ним загину, - бо менi би можна, Ах коби ж я була деяка вельможна!.." Запиту║ Циганка свою матiр: чи варто в свiтi жити, "коли не можна любити?". Просить поради, щоб добути зiлля для чарування та убратися в шовки-кармазини., аби стати подiбною до панни. Квiтча║ Циганка себе калиною. Подиви ся, молодецький, Хоть аби з наблуду, Все ти будеш пан стрiлецький, Я Циганка буду. Мрi║ про коханого i Панна. Вона хотiла би бути Циганкою, щоб нiщо не стояло ┐й на завадi до щастя. Ой коби ж я вiльна була, як Циганка, То ж би я ходила з вечора до ранка, А вiд ранiсенька аж до пiзна ночi, Все бих ся дивила в тi соколi очi. Все бих ся давила, бо менi би можна, Гей, коби-м Циганка, але не вельможна┐ Бажа║ Панна стати пташкою, щоб полетiти слiдом за милим. Може, вiн, полюючи, застрелить пташку. Най умру хоть пташенятком На його подвiр'┐. Може, озме мня в рученьку, Та й промовить мило... Понiс недоквiтлi надi┐ й тривогу сердечну в невiдомi далi, зором обiймав рiднi верховини та пiдгiр'я, прощаючись з ними. * * * Куди закине доля людей у сiрих жовнiрських шинелях? Яку ще авантюру вигада║ знахабнiла австрiйська вояччина? Довго не могли тримати полк в древньому мiстi Буковини. Треба загнати його в далекi мiжгiр'я Семигорода, бо армiя, вiдiрвана од народу, може бути найкращим опертям для влади свавiльцiв i тиранiв. Отож треба перегонити ┐┐ з мiсця на мiсце та щоденно напучувати теревенями про великого цiсаря та його добродiйнi вчинки. Тiльки сильнi духом не пiддаються всепоглинаючому молоховi темряви. Пiсня, поезiя стають тодi надiйними захисниками поневолених. Подорож до Семигорода викликала новi враження, породила новi хвилювання й роздуми. Полк зупинявся в Пештi, де Осип побував на тому мiсцi, звiдки проголошував сво┐ промови спiвець угорсько┐ революцi┐ Петефi. А в Гуморi проходили гуцули з похиленими головами бiля в'язницi, тiнь яко┐ ятрила серця журбою, бо довiдались, що за ┐┐ стiнами закатовано ватажка буковинсько┐ бiдноти Лук'яна Кобилицю. Десять лiт уже минуло, як навiки замовк народний поборник. Замордували кати людину великого братолюбного серця, страдника й вiщуна волi. Криють похмурi стiни катiвнi останнi слова любовi та прокляття нескоримого бунтаря. Час вибива║ на сво┐х скрижалях титли безсмертя, переливаються вони в пiсню народно┐ скорботи: Iз-за гори велико┐ зазоряли зорi, Поховали Кобилицю у мiстi Гуморi. Ку║т менi зозуленька копець Репучила 52 Ой уже си Кобилицi спiванка скiнчила. 52 Гора в с. Сергiях. Новою струною забринiла в симфонi┐ поетичного мислення Федьковича й пiсня про Кобилицю. Довго вона викликатиме намiри написати бiографiю народного депутата. Пам'ятним залишилося тимчасове перебування в Гуморi. Тут Осип тяжко захворiв на запалення легенiв. Ходили бiля нього й доглядали побратими-жовнiри. У тяжкому станi прибув до Семигорода. Оселився в казармi. До всього ще виявилися й нервовi захворювання. У напруженому станi вiн пише "Соннi мари", передаючи епiзоди поетичних видiнь, наче пiзна║ в них голос матерi, веде розмови з нею. Уяву поета тривожать згадки про минулi роки. Вони зливаються в суцiльний лiричний мотив шукання щастя, правди, щиро┐ дружби. Пригадуються епiзоди з iталiйського походу: У син║ море сонце вже потало, I всюди мирно, всюди тихо стало, Лиш з Дому Марка дзвони в складних струнах Пустили голос срiбний по лягунах. Мариться Венецiя з собором Марка, Палац Дожiв "з ясного мармору". В гармонiю нiчних венецiанських звукiв поволi вплiтаються новi мелодi┐: Домами стало свiтло погасати. В лягунах тихо, - часом десь гiтара Поплаче трохи, часом милих пара В закритiй барцi стане гоготiти... Та наймилiшими здаються звуки буковинського роздолля. Адже "на Пiдгiр'ю пiсня не втиха║", там навiть "камiнь заспiвати може". Та пiсня прославля║ смiлих, бо гори не приймають кволих духом. Там - Капiтан Довбуш спочива║ - Пiдгiрський мститель. Поволi уява поета пройма║ться рiдними звуками. Що то? Голос трембiти?.. Так, так, трембiта десь приповiда║... I чо ж так дуже миленька жалi║, Що чагiр в'яне, скалам серце млi║? - Вiдай, мене так бiдного вита║... Переноситься поет згадками до Чорногори, до Довбушево┐ могили. Тодi гармонiя слiв iз думки в пiсяю перелива║ться. Дуже добре тямлю, Як я, бувало, явору наламаю, Вiдтак барвiнку дикого намичу, Та й сi хрести два ялiбно затичу; Вiдтак си сяду кобзу настро┐ти, Та й зачну пiсню Довбушевi пiти, Аж плачу часом... У "сонних марах" пропливала нiч, а ранок приносив сумнi картини суворого жовнiрського горювання. * * * Кожного свята Осип одягав сво║ гуцульське вбрання i запрошував погостити землякiв, бо одноманiтне життя в казармi пригноблювало думки i почуття. Сходились жовнiри-гуцули, по можливостi хто одягав крисаню, хто киптар, хто кольоровi гачi. Наче свiжим повiвом з буковинських гiр наповнювалась кiмната, в яку запрошено гостей. - Здоровi були, пан лекман 53, - найстарший з гуцулiв першим обзивався, переступивши порiг. 53 Поважна людина. - Здоровенькi були, рiдний батьку, - подавали голоси й. iншi. - Здоровi, краяне рiднi, черемоськi, - вiтав друзiв Федькович. - Як ся ма║те? - Нiчо, здоровi, дякувати бога та добрих людей. - Чому ви, хлопцi, сумнi стали? - Бо, вiдай, недобру вiсть яку доля на битих крилах принесла... - Не журiться, соколи милi! На свято кличу вас. Сiдайте до столу! Нашi друзi надiслали дорогi дарунки зi Львова! На столi лежали книги. Одну з них урочисто взяв Осип. - Ся книга зветься "Кобзар", ┐┐ написав наш спiвак народний з надднiпрянсько┐ землi Шевченко. Слухайте, що пишеться в нiй, - Осип почав читати "Кобзаря". Наче розсовувалися похмурi стiни казарми i вiдкривалися перед очима далекi простори, де "по дiбровi вiтер ви║, гуля║ по полю", де носить шляхами свою недолю Катерина, де на заклик Залiзняка сходяться святити ножi гайдамаки. Поетичнi слова западали в жовнiрськi серця, ║днали помисли й почуття. Глибше пiзнавав поет духовний свiт сво┐х побратимiв. Кожен з них вловлював змiст прочитаного, а потiм вони починали награвати рiднi мелодi┐ на фло║рах у супроводi скрипки, сiвши тiсним колом бiля Осипа. Зворушений щирiстю краян, вiн починав iмпровiзувати сво┐, народжуванi в казармi, спiванки. Ой вийду я з хати та й стану гадати: Коби-то не зброя, не бiлi кабати, Ой то ж би-м полетiв, як куля, як крiс, Де-м орлом родився, де-м соколом рiс. Виходить iз хати рiдненькая мати: "I слихом слихатн, i видом видатнi А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти бу, Що мо┐х ти сльозей нiколи не чув?" "Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай: Летiв я за море, летiв я за Дунай, Ходив я далеко, далеко у свiт, Пiдгiр'я шукати. Пiдгiр'я там нiт". Натхнений зустрiчами, поет переходив вiд однi║┐ iмпровiзацi┐ до друго┐, викликаючи кожного разу схвалення землякiв. Зашумiли темнi лози Козаковi при дорозi. По дорозi блудом ходить, Вороного свого водить... За пiвнiч було, коли розходились побратими. А декотрi поснули в його кiмнатi. Осип ще довго не спав. Нiби продовжував задушевнi бесiди з жовнiрами, даючи ┐м поради та навчаючи бути свiдомими сво║┐ гiдностi. Не спав, при миготливому каганцi писав: Можна трошки потужити, Лиш би браття не збудити... * * * Готувалися побратими до великоднiх свят. У кожного свiй клопiт, сво┐ турботи. Кожен мав принести якийсь дарунок до хати рiдного лекмана. Той найкращу писанку, той викарбуваний топiрець, той власноручно зладнану фло║ру. Радий був Осип мати ┐х з щирих рук. Серцем сприймав усi болi добрих краян, при║днуючись до гуцульських святкових звича┐в, бо католицьких церковних традицiй давно не визнавав. Але чому стiльки жури у виразi його задумливих очей? Мабуть, щось незвичайне ма║ казати. - Рiднi краяне! Вiтаю вас зi святом, яке споконвiкiв наша Гуцульщина вiдзнача║ сво┐ми звичаями, - кожного обiймав i цiлував. - Спасибi, пане отаман! - Дай, боже, у всьому добра та гаразду. - Слава вiднинi й довiку! - Щоб святилося й добро творилося! У кожного побратима знайшлась якась приповiдка. - А тепер, братове, послухайте вiстку, принесену здалеку, - вщерть налилися смутком очi Осипа. - Слухайте й пам'ятайте! Не стало спiвця Укра┐ни! Помер той, чий голос лунав од днiпрових круч до рiдного Черемошу. Помер Тарас Шевченко. Вiчная йому пам'ять! - Вiчная пам'ять! Вiчная пам'ять! - загомонiли всi. - Вiчная йому слава! - промовляв скорботно Осип. - Вiчная слава!.. Вiчная слава!.. Печаль велико┐ туги лягла на всiх. Сiдали по-святковому за стiл, пили наливки, ┐ли гуцульськi страви, згадували рiднi оселi. Заговорив мовою поета й Осип - "Спiвацька добранiч. На скiн Тараса Шевченка". Свiтить мiсяць свiтлесенько В молоденькiм маю, Би ся було виднесенько На козацькiм краю; Би ся було виднесенько В калиновiм лузi, Як вкра┐нський спiваченько На Вкра┐нi тужить. Присягою ширити Шевченковi думи прозвучали заключнi рядки скорботного вiрша. На добранiч ти, вiщуне, На козацькi дiти! Ляг ║сь спати в свiтлi луни В засльоженi квiти. Спи-ж ти, руський соловiю, Я за тебе тужу, А як тутки зазорi║, Я тебе пробуджу. Сувора правда i щирiсть поетових слiв, слiзьми та кров'ю перемитi, роз'ятрювали пекучi болi, а в очах викрешували iскри жалю й гнiву. З похиленими головами розходились жовнiри. Десь ще лунали звуки церковного гiмну "Пречиста дiво". А вiн сiдав до невеличкого столу, чоло мережилося брижами незгасаючо┐ задуми. Зовсiм не по-церковному писав сатиру "Пречиста дiво, радуйся, Марi║". В уявi поставали Шевченковi безталаннi покритки i сироти. А за ними прибували, наче просили поради, знедоленi та горем битi шукачi притулку. Покладалися на папiр дрiбно писанi рядки, снувалося мереживо вразливих малюнкiв, а слова церковно┐ пiснi звучали повним дисонансом до явищ жорстоко┐ дiйсностi. Там молодий жовнiр забитий лежить, "личко студене, шати му кровавi", а там он помира║ бiдне сиротя, "там онде блудить сплакана дитина". А в церквi теленька║ дзвiн i спiвають "Пречиста дiво, радуйся, Марi║". Кожну строфу бере поет у кiльце словами того спiву, i вони звучать саркастично. Не зводиться iз-за столика, поки не наниже всiх строф на папiр. Уже тьмяно сiрiють стiни, пiдпираючи низько навислу стелю казармено┐ прибудови, переста║ теленькати церковний дзвiн, а з думки не сходять уявнi гостi. Як стогiн, проклять, звучать народжуванi слова. Столiттями вiнчав народ у мрiях пречисту дiву - втiлення надiй, честi, добра. Церква вiдiбрала вистражданий образ, квiтчаючи ним урочистий свiй гiмн. Треба повернути той образ народовi. Отож, наче сходяться до поета в жовнiрську казарму пригнобленi й поруганi, наче благальне звертаються до нього. Привiтай ┐х тут, поете поневоленого народу! Словом подiли з ними i гнiв, i скорботу. То ж твоя муза уболiвань i мрiй. Чути в нiй i голос матерi сумний, i лелiння первоцвiту юнацьких принад. Зрошуй ┐х краплинами кровi живого серця, щоб слово бралося вогнем, освiтлюючи в сивiй млi надi┐. Краю мiй, озвучений голосом трембiти! Тобi дару║ свiй спiв непривiтаний долею поет, дару║ написаний живим словом вiрш-сатиру "Пречиста дiво, радуйся, Марi║", що перегуку║ться з безсмертною музою Шевченка. У нього треба вчитися проймати людськi душi живим словом. Не вiдберуть його з уст поета, не вирвуть з чулого серця нi порфiроноснi блазнi, нi лаке┐ ницi. * * * Не заскнiли думи спiвця в найтяжчi часи вiдриву вiд рiдного краю й народу. Всiма помислами жив i творив для нього. Вогонь творення не згасав, а з кожним днем спалахував новими зблисками. Часто виходив з тiсно┐ казарми, коли ще раннiй свiтанок ледь торкався рожевою габою небесних схилiв. Там десь, далеко за обрi║м, точиться життя берегами Черемошу, там пiсня плине буковинським кра║м. Думками i словом обiймав тi простори. Поет жовнiрсько┐ недолi ставав спiвцем усi║┐ Буковини. Звертався до свого друга Горбаля: "Ти не зна║ш, брате, як менi тяжко приходить дещо гарного написати. Ох, брате! Коби того я ся хоть на два роки сво┐ землi вздрiв, заспiвав би я вам iнак..." Бачив i увi снi перед собою рiднi гори з кучерявими схилами та розлогими долинами, чув гомiн гiрських рiчок та потокiв, живими поставали казки та перекази про волелюбних опришкiв, ┐хньому славетному ватажковi Юрiю Гiндi присвячу║ однойменну баладу. Крилатими помислами сягав далеких обрi┐в часу. Вiрив, що впадуть iмперi┐ - тюрми народiв, пiдтримуванi багнетами тиранiв, диктаторiв, владарiв-пройдисвiтiв. Повстануть народи, принесуть на вiвтар вселюдськостi скарби сво║┐ душi. Може, i в горьованому жовнiрському словi поневоленого буковинця знайде хтось ще неспопелiлi iскри, може, нахилить вiн голову i скаже дiтям сво┐м: "Вiн правду любив". Написане одсилав друзям до Львова. Радий був одержати вiсточку од них, довiдатись про подi┐. Заадресував баладу "Юрiй Гiнда" друзям до Львова. А незабаром переслав i поему "Новобранчик" з посвятою: "Костю Горбалевi на поклiн, аби згадував 2-го нiмецького просимця 1852 року, коли мене обстригли". Вiдзначив цими словами десятилiття тяжкого жовнiрства. Сповiддю перед другом зазвучали рядки поеми. Не одного гуцула спiткала лиха доля, яко┐ зазнав новобранчик Iван. Подiля║ з ним спiвець свою власну скорботу. Коли нiмцi не застрiля, Самий ся застрiлю... Розповiдь про поневiряння новобранчика-гуцула, якого рекрутчина одiрвала вiд родини й призвела до загибелi, доповню║ться болiсними звертаннями: Чого нам тривати, панове молодцi, Коли наша воля в поганих руках! Ведуть нас пiд мiру у мокрiй сорочцi, В кровавiй пускають по десять роках... Найкращi роки сво║┐ юностi змушений був вiддати Осип осоружнiй муштрi, безславним походам. А тепер змужнiлий поет заклика║ братiв до ║днання, сподiваючись на часи - Як Галичан поклониться Укра┐нi-мати, - Як руський син у кармазини Вбереться, не в лати. Проймаючись протестантським духом Шевченкового "Кобзаря" та впадаючи у властиву для романтикiв iдеалiзацiю козацько┐ минувшини, Федькович висiва║ зерна громадсько┐ свiдомостi на рiднiй нивi. "Нивою" вiн назвав свiй вiрш, написаний у казармi. Доки маю свiтом нудить, Доки маю люде гудить, Доки маю дожидати, Заки Галич зможе встати? Лише сам я рано встану, А оповiвшись щиро богу, Займу воли круторогi, Зорю гори та й долину, Зорю свою Буковину, Як наш Тарас, як мiй тато Научив мене орати; I вiру, любов, надiю Буковинов скрiзь посiю. Сiяна поетом надiя давала сво┐ паростки. Десятилiття його жовнiрства позначилось ще й звiсткою, принесеною зi Львова. Надiйшла до семигородсько┐ казарми книжечка, на якiй значилося: Поезiя Iосифа Федьковича Львов 1862 I радiсно й сумно було дивитися поетовi на цю книжечку. Хотiлося, щоб не такою вийшла вона. Не задовольняла роблено хвалебна передмова Дiдицького. Нi, не купити такою похвальбою народного спiвця. Прославля║ вiн нескориму пристрасть, волелюбство сво┐х землякiв, береться писати повiстi з гуцульського життя. Тут, у казармi 41-го полку, народилися "Люба-згуба", "Серце не навчити". У львiвському журналi "Вечерницi" 1862 року сповiщалося: "Наш поет Федькович зачина║ будити симпатiю i у сторонських людей. Проф. Цiхановський пише з Гейдельберга: "Знаете, я в восторге от Федьковича - это великий позт. Я читал из него кое-что Ивану Тургеневу (знаменитому романисту) - и он в восторге; и я передал ему прочитать и дать Марку Вовчку... Они что-нибудь напишут об Федьковиче или из него переведут". Редакцiя "Вечерниць" трима║ зв'язки з письменником. У журналi було надруковано ряд його творiв, зокрема першу прозову повiсть "Люба-згуба". У листах до спiвробiтникiв журналу Осип повiдомля║ про сво┐ лiтературнi iнтереси. Листування з Данилом Танячкевичем ста║ помiтним епiзодом у його творчiй бiографi┐. Вiд нього Осип одержу║ новi видання художньо┐ лiтератури, яку чита║ й сам, i в колi слухачiв-жовнiрiв. "Нема в нас сонця, як Тарас, - пише вiн до Танячкевича, - нема мiсяця, як Квiтка, i нема зiроньки, як наша Марковичка. Про Тараса та Квiтку нема що бiльше й казати, а про Марковичку хiба тiльки скажу, що звичайнiш та краще не годен уже нiхто написати... За Кулiша не знаю, що вам казати, - може бути, що я його не можу так оцiнувати, як вiн вартий, але й його не можу читати... Кулiш дуже учений, але не зна║ ще серця свого народу". У листах скаржиться Осип на сво┐ недуги, суму║ з того, що, можливо, доведеться загинути на чужинi. "Якби я скоро загиб, братчики мо┐, то скажiть менi на Чорногорi красний хрест покласти. А Довбушеву кирницю скажiть красно вицимбрувати - кождий гуцул з-над Черемошу покаже вам, де вона ║". Перебуваючи в станi недуги. Осип не переставав писати поеми "Новобранчик" та "Лук'ян Кобилиця". Зачитував написане жовнiрам. Пiзнавали вони в творах сво║ тяжке бiдування та iсторiю рiдно┐ Гуцульщини, а рядки поеми про Кобилицю знали напам'ять. Шумить, летить наш Черемош Кровавий у море, А могили берегами Чорнiють, як гори: Кого ляхи замучили, Кого утопили, А хто не ждав, поки втоплять, Сам скочив у хвилю. Сумно зарув наш Сокiльський, Голосить Сучава: Сини мо┐ нещасливi, Нащо ваша слава, Нащо думка козацькая, Батькiвськая воля, Коли усi погинете У ляцькiй неволi!.. Сперли лiси, сперли пашу, Дров нi хворостини, Вашi жiнки, вашi дiти Вiд студенi гинуть. А з-пiд вас ся поточили Кровавi┐ рiки... Закинутий у далеку межигiрську казарму, поет вiнча║ смiливим словом виплеканий ще з дитинства образ народного ватажка. Адресуючи свою поему до землякiв, багатозначно натяка║: Чи ще не час легiникам На коники сiсти? Знаходив Осип щирих цiнителiв сво┐х творiв. Плакали земляки, читаючи "Любу-згубу", спiвчували долi закоханих, пiзнавали в поведiнцi Iлаша невтримну вдачу легiня-гуцула. Уболiвали за Василя, Калину та Марiйку. То були справжнi квiти Буковини. У назву гуцульсько┐ повiстi "Люба-згуба" вкладав поет i сво┐ болi недоквiтло┐ любовi. * * * Новий 1863 рiк Осип зустрiв у лiжку, хворiючи знову на запалення легенiв. Чекав на видужання та звiльнення з армi┐. Уявляв себе лiрником, що розносить по Буковинi рiднi спiванки, мандруючи вiд села до села. Розповiсть вiн людям iсторiю свого пишноквiтного краю, поширить освiту в народi. Нетерпляче чекав того дня, коли скине з себе набридлий мундир i католицьке iм'я. Такий час настав по видужаннi. Сходилися земляки проводити свого улюбленця. Пiдносячи перший келих, вiн промовив: - Рiдне браття! Випиваю цю гiркоту разом з жовнiрською недолею! - кинув на пiдлогу келих, розбив його. - Слава нашому краяну! - загули голоси жовнiрiв. - Розчерепити б i нам цi пугарi! - Нi, ще нам пити до дна свою бiду! Обiймаючись, стали колом краяни, наче готувались до танку. Посерединi Осип. Затяг iмпровiзовану пiсню: На рокитi трембiтар Iз трембiтою сто┐ть I так згорда, як сам цар, Погляда на нижчий свiт. А там спрага, а там порох, А там мука та кайдан... Жовнiри ще тiснiшим колом обступили Осипа, пiдхопили рiзноголосе: Що там твориться в долинi? То куми з хрестин iдуть. А там далi домовину Неукритую несуть. То ж в них тiлько то┐ волi, Що родиться та вмирать?.. О, вмирайте ви там вдалi, Я вам буду трембiтать! Переходили до прощальних спiванок, повитих словами приязнi i скорботи розставання. Тодi голоси побратимiв такою журою звучали, нiби то виривався невiльницький стогiн з турецько┐ каторги. Осип наказав приготувати трембiту. Адже дехто з жовнiрiв добре майстрував ┐┐ з березово┐ кори. Налили келихи вина, дали один Осипу в руку. - Вип'║мо за подiю значну! Однинi католицьке iм'я Осипа я скидаю з себе. Ма║мо його назавжди погребти, хай народиться нове мо║ iм'я Юрiй. Хай же трембiтар затрембiту║! - вихиливши, кинув i цей келих, аж заiскрилося череп'я. Звуки трембiти потрясли повiтря. Дехто переходив од спiву до слiз. А кому не вистачало голосу, той затискав у кулацi руку свого товариша, наче ним зусилював i звучання пiснi, i клич трембiти. Один по одному пiдходили до Юрiя, обiймали його, вiтаючи щирими словами. - Слава нашому Юрiю! - Коби лиш щасливий був та бартку гуцульську тримав у жменi! - I пiснею пiдохочував нашу братiю! - Аби здоров i ласкавий був! Загомонiли краяни, випроводжаючи Юрiя в дорогу, просили передавати вiтання рiдним та низько уклонитися буковинськiй землi. * * * Вiдставного поручика привiтали в Чернiвцях голубi стiни скромного дванадцятого номера в "Ноtеl de Russie", в якому не вперше зупинявся. Поволi почав виходити на вулицю. Радiв, спостерiгаючи, як березневий провесень зрушував кригу на Прутi. А узгiр'я ще куталися серпанками, якi сягали й вулиць мiста, хоч повiтря пахтiло свiжiстю буковинських обширiв. Його вдихав на повнi груди прибулець iз семигородсько┐ казарми. Пiзнавав знайомi будинки, зупинявся, сподiваючись зустрiти дорогих знайомих. Давно протоптаною дорiжкою потрапив до двору, в якому бовванiв самотнiй кипарис - свiдок незабутнiх зустрiчей. Стояв, наче в забуттi, сподiваючись, що от-от вийде та привiта║ люба панна, що не раз чарувала його сво┐ми спiвами, смiхом i танками. Здавалося, одна мить тако┐ зустрiчi буде найщасливiшою хвилиною в його життi. Але навколо тихо, нiкого не чутно в замкненому будинку. Нiмували околицi, мовчало небо. Тишу порушував тiльки вуркiт голубiв. Пригадував, як виходила Емiлiя, кидала крихти птахам, радiла, спостерiгаючи за ними. Може, вийде й тепер? Може, невблаганний час ще не викрав незабутнi хвилини? Принiс до цього порога пошматовану, але не розтерзану вщент душу. В задумливому неспоко┐ тримав у руцi книжку сво┐х вiршiв. Подару║ ┐й сповiдь сво║┐ душi. Адже життя приносить людям не тiльки болi розлуки, а й хвилини радiсних зустрiчей, теплих обiймiв. Надiйде ця хвилина, i вiн буде просити пробачення. Тепер можна все виправити. Обережно постукав. Нiхто не вийшов. Ще постукав - тихо, нiмотно. Ладен був бити в дверi, гукати. Але тиша наче зловтiшно обволiкала будинок, у ньому не було жодно┐ живо┐ душi. Навмання пiшов вулицями. Зупинився бiля залюдненого собору. Розходились пiсля служби люди. Увага багатьох була звернена на розкiшний екiпаж та запряжених у нього баских коней, розгiн яких стримував машталiр-молдаванин. В екiпажi сидiла по-святковому одягнена пара - молода жiнка й лiтнiй чоловiк. На ┐хнiх обличчях вигравали щасливi усмiшки. Федькович ступив кiлька крокiв i застиг, пригорнувши до грудей збiрку сво┐х поезiй. Кинула на нього здивований погляд вродливиця. Пiзнав ┐┐, й уста прошепотiли iм'я Емiлi┐. Як усi снi промайнув екiпаж, а вiн нездвижно стояв, уражений несподiванкою, чув розмови людей: - Щаслива! - Одружилась з багатим! - Забира║ ┐┐ до себе в Ясси... - Мабуть, сво┐ми танцями причарувала. - Краще б молодшого... - Був i молодший, та десь у вiйську. - Така доля... Щоб не чути ущипливих розмов, швидко пiшов, увесь час тиснучи до грудей збiрку поезiй. Так блукав навмання вулицями, аж доки не потрапив до готелю. Уже звечорiло. Запалив свiтло, лiг у лiжко. Але не мiг заснути. Мучило безсоння. Дочекавшись ранку, пiшов знову ходити вулицями. Зупинився бiля будинку, в якому мешкав батько. Не наважився зайти. Ось i мешкання Найбавера. Як i колись, видно крiзь вiкно портрети Гейне, Шекспiра - свiдкiв незабутнiх зустрiчей. Зупинився. Вийшла служниця, повiдомила, що Ернст десь по┐хав. На березi Пруту