iдьма? Там нема чортiв?
   - Послухай, вiдьмо, а лови-но грушу!
   - А де ти спиш? А ┐сти там дають?
   - Ховайся, вiдьмо! Йдуть по твою душу!
   Уже пiдходять, на порiг стають!

   Оце i все з людьми мо║ прощання -
   цi дiти, дiти, цей ласкавий рiй.
   Спасибi вам за дерево пiзнання -
   оце ║дине, де безсилий змiй.

   ...Бряжчить залiзо. 3 кам'яно┐ пíтьми
   хтось тишину вигупу║ чобiтьми.
   I входить смерть. Вона в людськiй подобi.
   "Не ридай мене, мати, зрящи во гробi!
   Не ридай мене, мати, зрящи во гробi..."

   Бiля ворiт юрмилися цiкавi.
   Чого вже там тi люди не верзуть?
   Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтавi:
   - Везуть Марусю, людоньки, везуть! -

   Везуть Марусю за далекi гони,
   за сиве море то┐ ковили.
   Уже голiв судейських макогони
   в степу на вiтрi мiдно загули.
   Вже п'яяний Дзизь ведмежу губу кривить,
   все поводи натягу║: - Гаття! -
   А там в степу...
   а там в степу, як привид,
   стоять отi ворота в небуття.

   Все суне в степ, хто пiшки, хто на возi.
   Отаман Гук диву║ться:
   - Куди?!
   Вам, люди, що, зi смертю по дорозi,
   що ви претеся гiрше череди?

   Що ┐х веде - i доброго, i злого?
   Де ║ та грань - хто люди, хто юрма?
   Людей у брамi стриму║ залога.
   От добре хоч, що полку вже нема.
   Бо як би ┐м на все оце дивитись
   i проти кого вихопить шаблi?
   Та краще вже самому задавитись,
   нiж дiвчину побачити в петлi!

   Лесько Черкес, той мало що не плаче.
   к в нього кiнь i шабля ║ крива.
   Пушкар сказав: - Залишишся, козаче.
   Тут теж потрiбна шабля й голова.

   А що змiрку║ш тою головою?
   Сторожа, суддi, вiйт,- не пiдступи.
   Оце б схопити дiвчину живою -
   та й мчати, мчати, мчати у степи!

   А люди йдуть...
   I що ┐м тут цiкавого?
   О господи, спаси нас од лукавого!
   Кортить смертельне?..
   А кортить, мабуть.
   Самi не знають, а таки iдуть.

   I пiп з хрестом попереду... Це схоже
   на хресний хiд...
   До шибеницi?! Боже!
   Везуть людину чи вiд не┐ тiнь?
   Усiх Скорбящих Радостi. Амiнь.

   Чита║ пiп з ║вангелiя. Млосно.
   По самий обрiй стелеться трава.
   I так самотньо, так безодголосно
   кричить в степу десь чайка степова...

   А тут ще вiтер, небо теж якесь,
   земля до нiг пiвпуда налипа║.
   А тут ще всiх за петельки хапа║
   отой на правду вражений Черкес.
   Пита║:
   - Люди! Був же такий звичай? -
   коли вели на страту козака,
   виходить дiвка, вкутавши обличчя,
   що вiн не бачить навiть i яка,
   i каже:
   - От що, я з ним поберуся!
   I вiддавали ж смертника таки.
   А що, як я врятую так Марусю?!
   - То ти ж не дiвка, тут же навпаки.
   В якiй же ти ┐м з'явишся подобi?
   I що ┐м скажеш? Нi, не вiддадуть.
   "...Настане час, i сущi┐ у гробi
   почують глас Христа i iзидуть..."

   Пiп дочитав. I знову рушили.
   Пройшли версти вже пiвтори.
   Вже десь далеко поза грушами
   лишились ближнi хутори.

   I цвинтар той, де над гробками
   високе небо тишу тче,
   i тi хрести iз рушниками
   як у сватiв - через плече.

   Похiд спинився. Свiжа стружка
   губила кучерi в полин.
   Якась полтавська чепурушка
   вперед пропхалася з малим.

   Стояв помiст. Рябi отари
   далеко паслись на горбi.
   Гойдався зашморг.
   Бiгли хмари.
   Хтось перемовився в юрбi:

   - Люди! Хто привiв сюди дитину?!
   - Та воно ж маленьке, ще не розумi║.
   - То й чукикайте його дома,
   чого ж ви його привели сюди?

   - Пропустить матiр, хай стане ближче.
   Хто-хто, а вона заслужила.
   - Перехрестiться, яку матiр?!
   -Та Грицькову.
   - А-а-а, Грицькову.

   - Марýсину ж не випустили з мiста.
   Вона ж така вже там, напiвжива
   Там бiля не┐ жiнка Шибилиста,
   Ящиха теж лишилась, Кошова.

   I прокатилось натовпом строкатим:
   "Ведуть!"
   Тiтки - бiлiшi намiток.
   Проноза швець шепочеться iз катом,
   щоб потiм дав мотузочки шматок.

   Замовкли всi,
   нiхто й не ворухнеться.
   Лиш двi куми, сусiдки Вишняка:
   - Диви яка, iде i не споткнеться!
   - Iде пiд зашморг, а диви яка!

   - На матiр схожа, тiльки трохи вища.
   Тi ж самi очi i така ж коса.
   - Ну, от скажiте, людоньки, навiщо
   такiй убивцi та така краса?

   - А це як хто. Я маю iншу гадку.
   Якась вона не схожа на убивць.
   Злочинниця,а так би й зняв би шапку.
   На смерть iде,- а так би й поклонивсь.

   - Бо ти такий вже, чоловiче, зроду,
   все б тiльки очi й витрiщав на вроду,-
   сказала жiнка з усмiхом терпким.-
   Знiмати шапку?! Себто перед ким?

   Перед цi║ю? Себто отакою,
   що отру┐ла власною рукою?
   Та щоб над нею обвалилась твердь!
   - Побiйся бога, вона йде на смерть!

   ...Вона iшла. А хмари як подертi.
   I сизий степ ще звечора в росi.
   I з кожним кроком до сво║┐ смертi
   була усiм виднiша звiдусiль.

   Стояли люди зляканi, притихлi.
   Вона iшла туди, як до вершин.
   Були вже риси мертвi i застиглi,
   i тiльки вiтер коси ворушив.

   I тiльки якось страшно, не до речi,
   на тлi тих хмар i зашморгу, була
   ота голiвка точена, тi плечi,
   той гордий обрис чистого чола.

   I в тишi смертнiй, вже такiй, аж дивнiй,
   коли вона цiлу║ образок,-
   на тiй високiй ши┐ лебединiй
   того намиста доброго разок.

   Аж навiть кат не витримав, зачовгав
   занiс мiшок, узявшись за кра┐ -
   чи щоб вона не бачила нiчого,
   чи так нестерпно бачити ┐┐.

   А он стоять особи урядовi,
   щоб тут же й смерть засвiдчити судовi.

   О господи, прости нам цю ганьбу!..
   I раптом вершник врiзався в юрбу.

   Зметнувся кiнь, у пiнi, дибаластий.
   Папером вершник у руцi стрясав:
   - Спинiться!
   Гетьман нас уповновластив
   читати вголос цей унiверсал!

   - Iване! Брате! Як ти встиг?! -
   кричав Лесько i тряс його за груди.
   Суддя стояв нi в сих нi в тих.

   I раптом вголос заридали люди.

   Ще не вляглось ридання те кругом,
   не встиг Iван ще й повiд передати,
   а Шибилист вже цьвохнув батогом -
   хутчiй в Полтаву! - матерi сказати.

   Горбань помацав гетьманську печать.
   Суддя подержав, передав бурмистру.
   Кат метушиться, люди щось кричать.
   Дивитись страшно на Iвана Iскру.

   Отаман Гук, ступивши на два кроки,
   ревнув з помосту поверх всiх голiв:
   - Наш гетьман, властiю високий,
   такий наказ читати повелiв!

   "Дiйшла до нас, до гетьмана, вiдомiсть,_
   iж у Полтавi ско┐вся той грiх,_
   що смертю ма║ буть покараний._
   Натомiсть_
   ми цим писанням ознайму║м всiх:_
   _
   В тяжкi часи криваво┐ сваволi_
   смертей i кари ма║мо доволi._
   I так чига║ смерть вже звiдусiль,_
   i так погрéбiв бiльше, нiж весiль._
   То чи ж воно нам буде до пуття -_
   пустити прахом ще одне життя?_
   _
   Чурай Маруся винна у в одному:_
   вчинила злочин в розпачi страшному._
   Вчинивши зло, вона не ║ злочинна,_
   бо тiльки зрада ║ тому причина._
   _
   Не вiльно теж, караючи, при цiм не_
   урахувати також i чеснот._
   п┐ пiснi - як перло многоцiнне,_
   як дивен скарб серед земних марнот._
   _
   Тим паче зараз, як така розруха._
   Тим паче зараз, при такiй вiйнi,-_
   що помага║ не вгашати духа,_
   як не спiвцями створенi пiснi?_
   _
   Про нашi битви -на паперi голо._
   Лише в пiснях вогонь отой пашить._
   Таку спiвачку покарать на горло, -_
   та це ж не що, а пiсню задушить!"_

   Отаман Гук, помовчавши (повiка
   йому сiпнулась), далi прочитав,-
   такий потужний голос в чоловiка,
   либонь, хватило б i на п'ять Полтав:

   - "За тi пiснi, що ┐х вона складала,_
   за те страждання, що вона страждала,_
   за батька, що розп'ятий у Варшавi,_
   а не схилив пред ворогом чола,-_
   не вистачало б городу Полтавi,_
   щоб i вона ще страчена була!_
   _
   Тож вiдпустити дiвчину негайно_
   i скасувати вирока того._
   А суддям я таку даю нагану:_
   щоб наперед без вiдома мого_
   не важились на страти самочиннi,_
   передовсiм освiдчили мене_
   про кожну страту, по такiй причинi,_
   що смерть повсюди, а життя одне"._

   Унiверсал прочитано публiчно,
   щоб справу тую уморить навiчно.

   Оскiльки ж трохи не дiйшло до страти
   i смерть свою вона пережила,
   то впрод не вiльно пересуддя брати,
   бо вже вона покарана була.

   ...Гойдався зашморг, вже вiн не потрiбний.
   Юрмились люди, добра новина.
   Смiявся тесля, головою срiбний,
   що не згодиться тут його труна.

   Пiдбiг Iван -
   i в рóзмах свого зросту
   збив ту драбинку смертницьку з помосту.
   Якiсь жiнки вже бiгли до Марусi.
   Чи║сь в юрбi гуцикало дитя.
   Вона стояла, мов застигла в русi,-
   уже по той бiк сонця i життя.

   - Такого ще не чувано нiде.
   п┐ пустили, а вона не йде!

   - А може, помiшалася? Iване!
   Мо', хоч тебе послуха? Пiдiйди! -
   ...Вона стояла. I над головами
   уже пливли осiннi холоди.

   I не було нi радостi, нi чуда.
   Лиш тихий розпач: вмерти не дали.
   пй говорили, а вона не чула.
   I тiльки коли матiр пiдвели,
   вона вiдразу, наче спам'яталась,
   i одхитнулась вiд того стовпа,
   i якось наче здалеку верталась,
   чогось вперед руками, як слiпа.
   Iще блiда, iще мов крейда бiла,
   а наче й усмiхалась, лебедiла:
   - От бачте, мамо все i обiйшлося.-
   I цiлувала матерi волосся.

   ПРОЩА

   Роздiл VI

   ...Чвяхкотiла земля у старих постолах,
   похилилися верби в осiнньому шматтi.
   Повезли мою матiр на бiлих волах,
   неоплакану матiр, неоплакану матiр.

   Спочивай, моя мамо, там легше тобi.
   Там нiхто не завдасть невигойно┐ муки.
   Я iшла за тобою одна у юрбi.
   От i всi тво┐, мамо, i дiти, i внуки.

   Анiкого, нiкого нема на землi,
   нi ║дино┐ гiлочки нашого роду!
   Лиш опудало, мамо, в старому брилi
   стереже самоту в лобузиннi городу.

   Я й сама вже не знаю, жива я чи нi.
   Тiльки знаю одне - що, склепивши повiки,
   проплила моя мамо у тому човнi
   та й втонула у землю, втонула навiки.

   Добрела я додому тодi звiдтiля.
   Та й ношу ┐┐ смерть у душi, як провину.
   Все ввижа║ться: чорна осiння земля
   глухо гупа║, мамо, об твою домовину...

   Недовго мати щось тодi й прожеврiла,
   щось пiсля того тижнiв пiвтора.
   Кленочками червоними й рожевими
   ┐┐ на той свiт осiнь провела.
   I одридали в небi журавлi
   менi людину в свiтi найдорожчу.
   Отой горбочок свiжо┐ землi
   поцiлувала. Та й пiшла на прощу.

   ...Учора вмилась в рiчцi Полузiр'║.
   Дивилась в небо - пролiта║ птах.
   Така безмежнiсть i таке безмiр'я!
   Мiй бiль в менi. А я у цих степах.

   Легенький вiтер трави хилита║.
   Пасе корову тiтка на межi.
   Нiхто мене нiчого не пита║.
   Я всiм чужа, i всi менi чужi.

   Iду. Бреду. Захочу, то й спочину.
   Розбитi ноги остуджу в росi.
   Нiхто менi не дивиться у спину.
   Я йду. Людина. Я така, як всi.

   Ще поки тепло, заночую в лузi.
   А там хтось впустить, перебуду нiч.
   В хатах щебечуть дiти голопузi.
   Чомусь як гляну,- однiма║ рiч.

   Щось надломилось в голосi тремкому.
   Дорога, степ - усе як в туманí.
   Он ще прочани. I, мабуть, нiкому
   нема║ гiрше в свiтi, як менi.

   ...Учора хтось жалiв мене: причинна.
   Така тепер я чорна i худа,
   така хистка тепер моя хода.
   Вбираю свiт порожнiми очима.

   Бува║, часом слiпну вiд краси.
   Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,-
   оцi степи, це небо, цi лiси,
   усе так гарно, чисто, незрадливо,
   усе як ║ - дорога, явори,
   усе мо║, все зветься - Укра┐на.
   Така краса, висока i нетлiнна,
   що хоч спинись i з богом говори.

   ...А степ уже сивий на поминках лiта.
   Осiннього неба останнi глибини.
   I гiлка суха, як рука кармелiта,
   трима║ у жменi оранж горобини.

   Як глянеш упрóстяж - дорога в намистi.
   Цi барви черленi i жовтогарячi,
   цi щедрi сади у багряному листi! -
   а люди бредуть i бредуть, як незрячi.

   Шулiка з неба видивля║ мишу.
   Горять на сонцi грона горобин.
   Сiрi║ степ. Сорока бри║ тишу.
   Прочани хлiб виймають iз торбин.
   А дика чайка б'║ться об дорогу.
   Мандрiвний дяк обiда║ на пнi,
   - Чого кульга║ш?
   - Пробуртила ногу.
   - То сядь спочинь.
   - А нiколи менi.

   - От i менi все нiколи та й нiколи.
   Хоч як бiжи, а все у довжину.
   То я й не кваплюсь.
   Вмерти зáвжди встигну.
   А часу все одно не дожену.

   - Чи Ки┐в ще далеко? - Та не дуже.
   Варшава далi,- усмiхнувся дяк.
   Сидить, i палку менi струже.
   Такий старий, небритий, як будяк.

   - То це на прощу вибралася ти?
   Це треба шмат дороги попойти.
   Ще будуть села, будуть городá.
   А втiм, нiчого. Ти ще ж молода.

   Але чогось така вже, як обвуглена.
   Якась така, мов знята iз хреста.
   Тут,- каже,палка буде не обстругана.
   А тут ми зрiжем,- каже,- бо товста.

   А я дивлюсь: чужа менi людина.
   Розiйдемось, чи стрiнемся коли?
   - Хотiла жити, а життя не вийшло.
   Хотiла вмерти,- люди не дали.

   А вiн менi: - Моя ти голубичко!
   Страданi║, як кажуть, возвиша.
   От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,
   що в ньому наскрiзь свiтиться душа.

   А як подумать, дiвчинко моя ти,
   то хто iз нас на свiтi не розп'ятий?
   Воно як ма║ш серце не з льодини,
   розпяття - доля кожно┐ людини.

   Та ║ печальна втiха, далебi:
   комусь на свiтi гiрше, як тобi.

   - То ти з Полтави?
   - Та, кажу, з Полтави.
   - А де живеш, а звуть же тебе як? -
   Кажу:Маруся, як уже спитали. -
   I знов мовчу. Такий настирний дяк.

   - Ну, як там вашi вулицi Гончарнi,
   Ковальськi, Чоботарськi? Ти чия?
   Якi пiснi спiваються печальнi,
   про Остряницю все та Чурая?

   А очi в нього тихi та ласкавi.
   А так i видно - добрий чоловiк.
   - А ви, кажу, давно були в Полтавi?
   - При школi,- каже,- зимував торiк.

   Люблю Полтаву. Люди там не соннi.
   I мiсто славне. Де ти там живеш?
   Купцiв полтавських бачив я в Саксонi┐,
   на Шльонську i по землях франкiв теж.

   Шаблi там не ржавiють у коморах,
   i кiнську збрую мишi не гризуть.
   А що вже порох, - добрий роблять порох,
   в бочки зсипають, гетьману везуть.

   Якi у вас там питiя i страви!
   А як спiва║ дiвчина оця!..
   - Та я, кажу, не зовсiм iз Полтави.
   Я там, кажу, з одного хуторця.

   Хоч би ж не взнав!..
   А вiн собi струга║.
   - Людину скрiзь бiда пiдстерiга║.

   Ось на, бери, добряча патериця.
   I в мене ║, а вистругав, ще б пак.
   Двох нiг замало, третя пригодиться.
   Та й одганятись нiччю вiд собак.

   Бо тут чим далi, о ночiвлю важче.
   Не те щоб глухо або люди злi.
   Чумою вродить, коли рокiв два ще
   так вiйна походить по землi,

   Уже тут дожилися до багатства,-
   мiж людьми мор, на деревi - хробацтва.

   Пройшов я землю пiднебесну,
   як говорив святий Iов.
   Куди не глянеш в даль оцю окрестну,-
   тут споконвiку скрiзь лилася кров.

   Там вiдступало вiйсько Остряницi.
   Тут села збив копитами Кончак.
   А у долинi рiчки Солоницi
   слiзьми покути висох солончак.

   Он бачиш, хрест, i та пташина зграйка,
   i та вже рiчка висохла на чверть,-
   оце отут скрутили Наливайка
   i вiддали на мученицьку смерть.

   Був молодий i гарний був на вроду.
   I жив, i вмер, як личить козаку.
   Зате, що вiн боровся за свободу,
   його спалили в мiдному бику!

   А он уже й виднi║ з далини
   столиця Вишневецького - Лубни.

   Там жив Ярема, син Ра┐ни,
   страшний руйнатор Укра┐ни.

   Упир з холодними очима,
   пихатий словом i чолом,
   душа пiдступна i злочинна,
   закута в панцир i шолом.
   Уломок лицарського роду,
   мучитель власного народу,
   кривавий кат з-пiд темно┐ зорi,
   отам вiн жив, на Замковiй горi.

   З гори тi║┐, що сто┐ть, висока,
   в кiльцi рiчок i копаних канав,
   лубенський родич кракiвського Смока
   у нашу землю кiгтi увiгнав.

   Бенкетував, сiдав на шию хлопу,
   пускав дiвчат по свiту без коси.
   Стрiляв козуль, возив пшоно в квропу
   i на поташ випалював лiси.

   Загарбав край, неначе вiдумерщину,
   i брав за все - живе i неживе.
   За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,
   спаснé, гребельне, з воза, рогове.

   Обклав податком вулики, броварнi,
   степи, луги, левади запосiв.
   В монастирях, обладнаних пiд псарнi,
   святi ченцi удержували псiв.

   Тримав усе оружною рукою.
   Був кам'янiшйй од сво┐х твердинь.
   Горiли села, кров лилась рiкою,
   коли тiкав степами на Волинь...

   А вже в Лубнах нема нi бернардина.
   Вода усохла в замкових ровах.
   I, як печаль одвiчна, дво║дина,
   душа Ра┐ни плаче по церквах.

   А там, де жив всевладний кремiя,
   де поросли вже дикi чагарi,-
   ще кам'яною щелепою змiя
   щербатий мур чорнi║ на горi.

   Де був палац - лежать однi ру┐ни,
   стирчать уламки обгорiлих стiн.
   Усе суму║ смутками сво┐ми...
   Душа Ра┐ни квилить мiж ру┐н.

   I тiльки хмари, хмари пурпуровi...
   I при дорозi - мальви i терни...
   I на губах, як вiчний присмак кровi,-
   столиця Вишневенького. Лубни.

   Вже ледве йду. Боюся, що пристану.
   Лубни минули, ║ ще трохи дня.
   I, як пола подерто┐ сутани,
   накрило мiсто чорне вороння.

   I знову степ. I знову даль розлога.
   I я мовчу. I дяк уже мовчить.
   Iдеш, iдеш... Дорога та й дорога.
   Iдеш, iдеш... Хоч би вже вiдпочить.

   Зайшли в село. I моторошно, й дивно.
   Нi гавкне пес, нi корби не скриплять.
   Хати - як скирти поночi, нi блимне.
   Невже так рано люди уже сплять?

   Двори якiсь похмурi, непривiтнi.
   На все село зустрiли двох жiнок.
   Мов колодки, поцюканi в дровiтнi, -
   гiркi обличчя в борознах думок.

   А дяк нiчого, пiдтягнув ременика, -
   ще й бадьоренько гомонить до мене,
   мовляв, оскiльки це село Семенiвка,
   ну, то ходiмо,- каже,- до Семена.
   От хоч i в цю хатинку понад шляхом.
   - Нам,каже,- що. Усе ж таки пiд дахом.

   А там той дах iз просвiтом аршинним,
   пiдперлась хата ветхими дверми,
   обтулена потрухлим кияшинням
   iще з позаминуло┐ зими.

   А в хатi пустка, аж земля на сподi.
   I крiт нарив, i пiл уже сторчма.
   - Сiдаймо,каже,- у чужiй господi.
   Господа ║... Господаря нема.

   Тут од Лубен до само┐ Волинi
   лежать навколо села удовинi.
   Причiлки виглядають з кропиви.
   А тут, як бач, нема║ i вдови.

   Тiкав по трупах кремiя звiдси.
   Та все карав, карав, карав призвiдцiв.
   Рубав ┐м руки, вiшав, розпинав,
   садив на палi, голови стинав.
   Страшний по ньому залишався слiд -
   козацьких тiл кривавий живоплiт.

   Усi тут гибли, виннi i невиннi.
   Лишились тiльки села удовинi.
   Та назви сiл, побiльшости з iмен,-
   бо все ж Панфил, Григорiй та Семен.

   ...Уранцi вийшли. Тиша серпанкова.
   I павутиння вже, мов ятерi.
   Та на порiг наживлена пiдкова,
   та заржавiле рало у дворi.

   Iду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.
   Вночi по хатi все ходив Семен.
   Чи серце знову плакати навчилось
   на цiй дорозi в Ки┐в iз Лубен?!

   Мовчу. Iду. Дивлюся на дорогу.
   Минаю села тихi i рiчки.
   Якомусь ти сво║му, певно, богу
   поставив, княже, цi страшнi свiчки.

   Аж ген за обрiй - далi, далi, далi! -
   усе менi ввижаються тi палi.
   Над плином рокiв, паростю ялин,
   жовтогарячим дивом горобин,
   ще й досi костi торохтять зотлiлi,
   i на вiтрах рукава лопотять,
   i чорнi свити на козацькiм тiлi
   за воронням нiяк не одлетять...

   А вороння! Його вже тут - аж темно.
   I кряче, кряче, кряче з верховiть...
   А крук - самiтник. Вiн собi окремо.
   Сидить i жде наступних лихолiть.

   I каже дяк: - Спитати б цього крука,
   вiн крук старий, набачився всього,-
   чи думав Байда про такого внука,
   що зрадить славу прадiда свого?!

   Чи не тому такий Ярема й лютий,
   ладéн цю землю трупами змостить,
   що кожна тут осичинка над шляхом
   йому про Юду листям шелестить?..

   А вже й поля iмлою огорнулись,
   Слова самi на голос навернулись!
   "У Полтавi на риночку
   Та й п'║ Байда мед-горiлочку.
   Ой п'║ Байда, Байда молодецький.
   А назустрiч Байдi ┐де Вишневенький.
   - Де ти,каже,- тут такий узявся
   Що менi на очi ще не попадався?
   Хто ти,каже,- i якого роду,
   Що тебе не бачив я в Полтавi зроду?
   - А я Байда, Байда Вишневецький,
   Що мене повiсив колись цар турецький.
   Що у Царгородi та й мене схопили,
   Та й за ребро гаком, гаком зачепили.
   У раю сидiв я, дуже я занидiв,
   Бо вже Укра┐ни рокiв сто не видiв.
   Одпусти на землю,- говорю Петровi.-
   Там же мо┐ дiти, чи живi-здоровi?
   Там же мо┐ дiти в третьому колiнi.
   Що вони там роблять тепер на Вкра┐нi?
   А Петро послухав,
   Та й спустив драбину,
   Та й спустив драбину
   Прямо в горобину.
   Як гукне ж Ярема на сво┐ гайдуки:
   - Вiзьмiть того Байду,
   вiзьмiть добре в руки!
   Вiзьмiть Байду, iзв'яжiте,
   Та й за ребро гаком, гаком зачепiте!
   ...Ой висить Байда на риночку,
   Та й не день, не нiчку,
   та й не годиночку.
   Каже Байда, Байда Вишневецький:
   - Краще б мене вiшав ще раз цар турецький!
   Висiти на палi то iще не мука,
   Як тепер дивитись на такого внука!.."

   - Е, дiвчино, я слухаю, та й бáйдуже,
   Що ти ж спiва║ш не про того Байду вже.

   А голосочок! То чого ж ти крилася?
   То все мовчиш, то я аж остовпiв.
   Спiвав i я на хорах i на криласi,
   i знаю свiтський i духовний спiв.

   Дишканти чув я, тенори, баси
   А ти спiва║ш - душу всю пройма║.
   Бувають, може, й кращi голоси,
   але такого_ другого нема║!

   Послухай,каже,- дiвчино з Полтави
   Де ти навчилась брати цi октави?

   - Пiснi мо┐ дiвочi, не вселенськi.
   Спiваю так, не вмiю по-письменськи.

   - А я пiзнав риторики, iнфими.
   I так скажу: душа жива не ними.

   Пi┐ти пишуть солодко, пiд метри.
   Про три персони божi. А слова,
   слова, Марусю, видуманi, мертвi.
   Од слiв таких чманi║ голова.

   Пiднаторiли нашi вiршописцi,
   бодай ┐х муха вбрикнула в колисцi,-
   убогi словом, мислiю порочнi,
   у тридцять лiт плiшивi i старi,
   вони складають вiршики святочнi,
   а в селах ридма плачуть кобзарi.

   Або такi, як ти оце, дiвчата
   в сумних пiснях виспiвують життя.
   Ще Укра┐на в словi не зачата.
   Дай боже ┐й родити це дитя!

   Бо те, що пишуть, то iще полова,
   то ще не засiв для таких полiв.
   З часiв появи книги "Часослова"
   вже й час минув, а щось не чутно слiв.

   Усе комусь щось пишуть на догоду
   та чечевицi хочуть, як Iсав.
   А хто напише, або написав,
   велику книгу нашого народу?!

   Чи десь над книгою тi║ю
   свiча у келi┐ дрижить?
   Чи десь в церковному притворi
   у скринi кованiй лежить?

   ...I знову шлях. Тополi та могили.
   Архемiвка. Григорiвка. Панфили.
   Остапiвка. Карпилiвка. Тишки.
   Так i йдемо, крiзь горе навпрошки.
   Хтось десь в селi проторохтiв гарбою.
   Та й знову тиша тугою бринить.
   А дяк говорить наче сам з собою.
   Iде, старенький, все щось бубонить.

   - Коли я в бурсi пiзнавав науки,
   Афiни й Рим пройшла крiзь мо┐ руки.

   От був народ! Що римляни, що греки.
   На всi вiки нащадкам запасли.

   А ми... А ми!.. Хоч би якi лелеки
   Гомера нам в колиску принесли.

   Усi вiки ми чу║м брязкiт збро┐,
   були боги в нас i були геро┐,
   який нас ворог тiльки не терзав!
   Але говорять: "Як ру┐ни Тро┐".
   Про Ки┐в так нiхто ще не сказав.

   Колись у давнiсть недозриму
   була страшна дорога з Риму.
   I звався Аппi┐в той шлях.

   Вже скiльки тих вiкiв мина║,
   а в свiтi, певно, кожен зна║,
   коли й кого там розпинали.
   Про це написано аннали,
   про це писали так i в риму,
   зучили вздовж i вперехрест.
   Але ж ота дорога з Риму
   якихось кiлька сотень верст.

   А тут до само┐ Волинi
   лежать цi села удовинi!

   Хто зна║, що тут вiдбулося?
   Хто розказав це людям до пуття?
   Неназване, туманом пойнялося.
   Непiзнане, пiшло у небуття.

   I десь, колись, через багато лiт,
   нiхто цього й не втямить вже як слiд,
   не знiме шапку, не пролл║ сльози,
   бо що? - дорога, ┐здили вози,
   гули вiтри, бринiла хохiтва...
   Велике дiло - писанi слова!

   Iсторi┐ ж бо пишуть на столi.
   Ми ж пишем кров'ю на сво┐й землi.
   Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
   пiснями i невiльницьким плачем.
   Могилами у полi без iмен,
   дорогою до Ки║ва з Лубен!

   ...Iдеш, iдеш, а ще й не половина,
   Iдеш, iдеш, хоч добре, не один.
   Кривавим градом плаче горобина.
   Пливе туман, як бiлий лебедин.

   Стоять лiси смарагдово-рудi,
   пiсля дощу надовго крапелистi.
   Все глибша осiнь. Вже i жолудi
   хова║ сойка пiд опале листя.

   Оце йдемо вже кiлька дiб,-
   небiленi хати i випалений хлiб.

   I каже дяк: - Де будем ночувати?
   Про хлiб i сiль давно щось не чувати.

   От я мандрую, хоч уже й не молод.
   Земля велика, радостi нема.
   Ускрiзь бiда.
   Не тилько вщался голод,
   но i недугiв смертоносних тьма.
   Вмирають люди, дiткненi хоробами.
   Господь гробами землю поразив.
   Поля засiяв воями хоробрими,
   а нехоробрих геть переказив.

   А тут ще та комета велетенська,
   що наче в небi схрещенi мечi.
   I голий вовк явивсь бiля Смоленська,
   i ┐сть людей, i ви║ уночi...

   Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.
   Та ти не бiйся, я вже не об тiм.
   Хоч би яка коршомка бiля шляху
   або який страннопри┐мний дiм.

   Тобi, голубко, хоч води напиться.
   Пiдiйдеш перша, може, не злякаються.
   Ще буде й гiрш. Чим ближче до столицi,
   то тим мiцнiше люди замикаються.

   - Пустiть хоч дiвку,
   що це вам зашкодить?
   Чи жалько вам соломи околiт? -
   Хтось пробурчав:
   - Багато вас тут ходить.
   Хай бог простить. Такий тепера свiт.

   - Гонорували нас пристойно.
   Так пiд дверима i просто┐мо?

   Ти тiльки той... ти не впадай у вiдчай.
   Ще поки ║ погривина трави.
   А як Iсус, син,- каже,- чоловiчий,
   не мав де прихилити голови?

   Та й те сказати: морове повiтря.
   I хто там зна║, звiдки ми йдемо?
   - Нема║ мiсця, людоньки, повiрте.
   Самi у хатi покотом спимо.

   У того дiти, в того породiлля,
   У того баба хвора на печi.
   Бояться люди. Мор iде з Подiлля.
   Дарма у вiкна й стукати вночi.

   Зчерствiли люди од всiляких лих.
   Неволя давня душi роздво┐ла.
   "Розширю страх мiй на землi живих",-
   як сказано в пророка Дани┐ла.

   То поки сонцю крок до потуханiя,
   мабуть, ходiм шукати укриття,
   де нi печалi вже, нi воздиханiя,
   а токмо безконечно║ життя.

   Такi привiтнi цвинтарi бувають -
   шатро небес i мармур в бур'янi.
   Живi живих, Марусю, убивають,
   а мертвi зроду не зачеплять, нi.
   Це тут блукають рiзнi поторочi,
   а цвинтар - то вже дiло не страшне.
   Спокiйно там. Хiба що проти ночi
   чиясь душа крилом тебе черкне.

   Он подивись,- ну чим не райськi кущi?
   В травi лежить вороняче перо.
   к навiть райки, яблучка гiркущi,
   на древi зла прищеплене добро.
   Десь, певно,
   й змiй сховався тут здоровий.
   Сама не ┐ж, не спокушай мене.
   Бо як побачить янгол мармуровий, -
   з надгрiбка зiйде, з раю прожене.

   Гроби все, бачиш, панськi, алебастровi.
   Надбитий янгол дума║ про суть.
   То давнiй цвинтар. Видно, що душпастирi
   бiблiйних кiз тут iнодi пасуть.

   Якi тут склепи! Цiлi кам'яницi.
   Герби, склепiння, сходи i гробницi.
   Залiзнi дверi, злодiй не втеребиться.
   I всюди плющ повився на пригребицях.

   Якi шляхетнi прiзвища тут панськi! -
   Бидловськi, Коз║бродськi, Себастьянськi.
   Яка в них гiднiсть чу║ться велика! -
   Рох Яблоновський i Тадеуш Пика.

   Ти ба, якi наймення гонористi.
   Не спиться щось в такому товариствi.

   А тут кого заткало павутиною?
   Кому це час так амфору надгриз?
   Антон Ключенко, писано латиною.
   Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.

   Якби виднiще, поблукати скрiзь би.
   Тут ║, либонь, вибìтнi горорíзьби.
   А цей надгрiбок...-
   Дяк аж вiдсахнувся.-
   Диви, живий, ┐й-бо, поворухнувся!

   "Обняв мя страх",- як сказано в псалмi.
   То це ми тут, виходить, не самi.

   То, може, ноги отряхнем од праха?
   Не дай бог привид, ще нас наляка.
   Щось дуже бiдно вбране як на графа
   i зашляхетне як на жебрака.

   Диви, сидить i нас не помiча║,
   як той надгрiбок сиво┐ печалi.

   Мабуть, поляк. Стара-стара людина.
   Це ж, певно, тут уся його родина -
   у цiй землi...
   Скорбото всеочисна!
   Оце уже i ║ його вiтчизна.
   Давай одiйдем, що вже тут поможеш?
   Однi кричать: "Од можа i до можа!"
   А цей старий? Людина мiж людьми,
   живе, як ми, i мучиться, як ми.

   Колись нащадки будуть одмивати
   оцю печаль од кровi i глупот.
   Бо можновладцi - тяжко винуватi.
   А що зробив народовi народ?!

   ...Вже он i зорi сиплються з Ковша.
   Складне життя у всiй його всебiчностi.
   А як подумать,- що таке душа?
   Як той казав, це - горизонт до Вiчностi.

   Гiркущих райок вранцi пожували,
   та й знов до ночi подорожували.

   А вже й лiси сосновi почались.
   Тут, кажуть, ║ розбiйники i лосi.
   Тут вже когось зарiзали колись,
   то в повнолуння вiн кричить i досi.
   Я вже й не чую тих страшних казок.
   Вже йду не йду, пiдламуються ноги.
   Нiчно┐ птицi моторошний зойк
   i чорний сум лубенсько┐ дороги.

   I раптом, що це? Жовтi свiтлячки?
   Потрухлих пнiв далекi мерехтинки?
   Мигтять, мигтять...
   Навколо ж-нi хатинки.
   Пiдходим ближче, а воно - свiчки.

   Лежать пiд лiсом люди на травi,
   на грудях склавши руки восковi,
   лицем до неба, тьмою оповитого,
   напiвукритi хто сачком, хто свитою, -
   чи вже умерли, чи iще живi?

   На жовтi пальцi обплива║ вiск.
   Обличчя гострi, одежина латана.
   Горять свiчки.
   I сосни пахнуть ладаном.
   Шумить над шляхом предковiчний лiс.

   Якiсь пташки шиширхають у нетрях...
   Десь ви║ вовк у хащах лiсових,..
   Ну що ж, ту нiч були ми серед мертвих,
   а цю нiч будем мiж напiвживих.

   Все ж охiтнiше. Не пiдiйде звiр.
   Та й перебудем до холодних зiр.

   Он ще жива, бач, видно по людинi.
   Рука здригнула, воском припекло.
   - Ви звiдки, люди?
   - З голоду. З Волинi.
   - З села якого?
   - Вимерло село.

   Ще подих ледве пiднiма║ груди.
   Сутемнi лиця, бiлi сорочки...
   - Куди ви, люди?
   - Вже тепер нiкуди.-
   Свiчки... свiчки... i тиша... i свiчки...

   I каже дяк: - У них там на Волинi
   якiсь такi плачí гiркополиннi,
   то край тако┐ дивно┐ краси.
   А голоси, якi там голоси!
   Але й життя там, боже, твоя воля.
   У них же там i сорочки, як доля.
   Там сосонку, кривульку або човник -
   а рукави ж бiлiшi лебедiв -
   ото як пустить чорним,
   чорним,
   чорним
   до зáп'ястку у декiлька рядiв!

   Мина║ нiч... Свiчки вже догорають...
   - Цi,- каже дяк,- хоч легко умирають.
   А то iшли, як жито наливалось.
   Ото як пiдуть попасом в житах,
   то, вiриш, потiм корчились, звивались,
   покрай дорiг повзли на животах.

   Оце таке. Тобi не надокучило?
   Супутника послав бог балакучого.

   Усе складаю в душу, як в шкатулку.
   Уже душа гiркiша полину.
   I хоч не маю на землi притулку,
   но знаю землю вшир i в глибину.

   - То ви б усе взяли та й написали,
   та й був би слiд по вашому життю.

   - Я написав, так торбу в мене вкрали,
   i всi мо┐ папiруси тю-тю.

   Чи думали, що там вино i брашно?
   Чи золото, нахапане в вiйну?
   А знов менi заходжуватись страшно.
   Старий уже, тепер так не утну.

   Вже в мене й чуб, як пух на осокорi.
   Вже в мене й очi до письма слабi.
   Колись думки на слово були скорi,
   тепер думки самi уже в собi.

   То вже, мабуть, отак я i умру,
   а дiло жизнi так i не подвигну.
   Бо хоч i в рот горiлки не беру,
   але ж i книгу написать не встигну.

   Мо┐ собраття вже пiшли у стовбур,
   вродивши рясно плевелами слiв.
   Найперший дурень i останнiй бовдур
   уже, мабуть, в науках преуспiв.

   А я гусак обскубаний, що й досi
   гелгоче щось про правду i добро,
   котрому в лапi вдержать удалося
   одне сво║ гусино║ перо.

   Менi не треба слави, анi грошей,
   анi щоб сильний свiту похвалив,-
   аби хто-небудь, мислiю возросший,
   до мене часом слух свiй прихилив.

   Але ж я прочитателiв не маю.
   Сам пишу, i сам собi внiмаю. ,

   ...Тополя гнеться, як тонка танечниця.
   Ляга║ пил в густий чортополох.
   I в'║ться вдаль дорога-безконечниця.
   I ми йдемо, i добре нам удвох.

   Бо вiн бреде, а я собi кульгаю.
   Вiн гомонить, а я собi мовчу.
   Уже й на палку дужче налягаю,
   i соваю торбину по плечу.

   А вiн iде, милу║ться дорогою.
   Вiн молодий, йому iще не сто.
   В старiй сукманi, книжка за вилогою
   i торба - наче рéмеза гнiздо.

   ...Твердiший грунт намацують цiпки.
   Частiше схил обсотаний корчами.
   Чiпляючись лахмiттям за гiлки,
   виходять з лiсу у пiски прочани.

   Пiски, пiски... I де вiн, той причал?
   Чи так iти, чи стежка одурила?
   Пливуть, пливуть кораблики прочан -
   над постолами нап'ятi вiтрила...

   Одна iшла, закута у вериги,
   у ковпаку залiзному, невзута.
   Чи хто сказав, чи вичитала з книги,
   що богу вгодна отака покута?

   Iшла молитись у святi печери,
   казали,десь iздалеку, з Печори.
   Пудовий костур, i сама як мощi.
   Та так i впала, не дiйшла до прощi.

   Чи грiшниця, чи, може, так, блаженна.
   Присипали. Куди ж ┐┐ нести?
   А вдалинi вже Лавра нездвиженна
   вечiрн║ сонце брала на хрести...

   I ось вiн - Ки┐в!
   Возсiяв хрестами.
   Пригаслий зiр красою полонив.
   Тут сам Господь безсмертними перстами
   оцi священнi гори осiнив.

   Так довго йшла, так ждала терпеливо.
   I ось вiн, Ки┐в, за валами вiн! -
   той стольний град, золотоверхе диво,
   душi мо║┐ малиновий дзвiн!

   ...I увiйшли ми в ки┐вськi ворота.
   Чогось так тихо, мов пройшла чума.
   I каже дяк: - Згадай про жiнку Лота.
   Не озирайся. Ки║ва нема.

   Я озирнулась. Я не скам'янiла.
   Я не дала пролитися сльозам.
   Отак пройшло тут вiйсько Радзивiлла! -
   В ру┐ни вулиць заточився храм.

   Дзвiниця - мертва. Обгорiли крони.
   I все нiме - i гори, i Подiл.
   В Литву до себе вивiз нашi дзвони
   литовський гетьман Януш Радзивiлл.

   Покинутi, попаленi, похмурнi
   стоять двори, базари, винокурнi.

   Сади стоять, примерлi од пожежi.
   Людей нема║. Конi не iржуть.
   Лиш на валах необгорiлi вежi
   стирчать у небо. Попiл стережуть.

   Оце мiй Ки┐в, це моя вiтчизна.
   Залитi кров'ю ки┐вськi вали.
   Ой люди, люди, божа подобизна
   до чого ж ви цю землю довели?!

   I каже дяк: - Яка там подобизна?
   Коли земля здригнулась вiд копит,
   назустрiч Радзивiллу вийшов Тризна,
   печорський пресвятий архимандрит.

   I так звернувся, сивий та уклiнний:
   - Коронi польськiй брат одноколiйний!

   Ось ключ вiд мiста. Ми вiдкри║м брами.
   Iди. Заходь. Та тiльки пощади
   священне мiсто i священнi храми.

   I вiн ввiйшов, литовський князь, сюди.
   Як нiж у спину. А Потоцький - в груди.
   Богдан мiж ними, як мiж двох вогнiв.
   Що тут було! Розказували люди
   три днi, три ночi Ки┐в пломенiв!

   ...Стояв собор старовинний iз випаленою душею.
   Ми тихо ступили в морок,
   що димом ядучим пропах.
   Молилися в порожнечу, на попiл iкон молились,
   шукали живого Бога у сонячних сизих стовпах.

   Лежали зрушенi плити, як зашерти чорно┐ криги.
   I янголи в бiлiй одежi впритул обступили вiвтар.
   Кричали полусканi стiни.
   Якiсь недопаленi книги
   заблуканий мiсяць знадвору холодним пальцем гортав.

   Перехрестилась i заплакала.
   I тихо вийшла iз собору.
   Iшла на прощу, а потрапила
   чи то в Содом, чи то в Гоморру.

   ...Вже поночi до Лаври добирались.
   Iшли угору вузько, в колосок.
   Якiсь яри, якийсь дрiмучий пралiс.
   Яри нiчого, краще, нiж пiсок.

   А по ярах, по схилах, як тубiльцi,
   землянки покопали погорiльцi.
   Iдеш, аж дивно: у вечiрнiй млi
   то там, то там димок iз-пiд землi.

   I каже дяк: - Як у часи Бати║вi.
   Пiшли у землю люди в Ки║вi.

   Вже й обжились. Он хтось обгородився.
   А хто i сiно склав уже в стiжки.
   А хтось уже в землянцi й народився,
   бо онде жiнка сушить пелюшки.

   Життя iде. Як сказано у Павла:
   "Живiть благочестиво у Христi".
   Потерп ще трохи. Вже ось-ось i Лавра.
   А там спочинеш по трудах путi.

   ...Але коли ми пiдiйшли до Лаври,
   вже нiч була.
   Бiля святих ворiт
   якiсь сидiли постатi, як равли,
   вiбравши руки, й ноги, i живiт.

   Обiдранi, закутанi в рядюжки,
   не розбереш, де злиднi, де злодюжки.
   Ще й руки тягнуть, просять Христа ради.
   Це люди теж. А що ти ┐м даси,
   коли, минувши селища i гради,
   сам третiй тиждень сухарi ┐си?

   Святi ворота взято на ланцюг.
   У Лавру не пускають волоцюг.

   Вночi ворота Лаври не гостиннi,
   даремно тут i возвишати глас.
   Глас вопiющого в пустинi,
   напевно, був чутнiший, як у нас.

   Хтось бубонiв. Хтось бився у падучiй.
   До ранку ми й просидiли з дяком.
   I волохатi хмари кругойдучi
   крутили в небi жовтим мiдяком.

   ...На другий день були ми у печерах.
   Тяглись в рукава довгих галерiй.
   Поклони били. I чекали в чергах,
   бо тут людей - що свiчка, то i рiй.

   Печерський старчик спереду iде,
   прочанам мощi в щíлинку показу║.
   А я ж не знаю, анi хто, нi де,
   то час вiд часу дяк менi розказу║:

   - Це преподобний лiкар Агапiт,
   що iзцiлив самого Мономаха.
   А це - Алимпiй, майстер на весь свiт,
   до пензля хист був у цього монаха.

   Це - Нестор, найславетнiший з дiдiв.
   Лишив нащадкам працю свою горду,
   бо вiн писав i в келi┐ сидiв,
   а я ходив, i в мене вкрали торбу.

   А далi все подвижники, святi,
   що тут сидiли в келiях запертi,
   що ┐х Господь за подвиги в життi
   сподобив буть нетлiнними по смертi.

   Оце Мардарiй, що не мав майна.
   А це - Пафнутiй, що не пив вина.

   Це - преподобний схимник Силуян,
   котрий без шуму, крику i ловитви
   злодi┐в, дременувших у бурян,
   зв'язав ║дино силою молитви.

   Це - Нестор другий.
   Зветься вiн - Некнижний.
   Таку заслугу перед богом мав,
   що завжди був на всiх богослужiннях,
   а й разу, ти скажи, не воздрiмав.

   А це - Сисой, що хiть свою презмiг,
   щодня ходив до рiчки у вереттi
   i роздягався з голови до нiг,
   щоб комарi кусали в очеретi.

   Такi часи були благофортуннi,
   що кожен подвизався зокрема.
   I жоден подвиг не лишився втунi.
   Тепер таких подвижникiв нема.

   Блюзнiрська мисль запала менi в душу:
   "Чому на них молитися я мушу?"

   Хiба отi, без нiмбiв, без iмен,
   на тiй дорозi в Ки┐в iз Лубен,
   або отi, пiд лiсом, iз Волинi,-
   хiба не бiльшi мученики нинi?!

   Стою. Дивлюся на днiпровськi схили.
   Сисой... Мардарiй... Подвиги Ахили...

   Тут кров лилася. Тут пройшов Батий.
   Софронiй... Пимен... Мученик... Святий...

   I каже дяк: - Нема║ у нас лiри.
   Та й розум за бодягу зачепивсь.
   Сисой, Мардарiй - мученики вiри.
   А Байда що, од вiри одступивсь?

   Аби слова, хоч бред второзаконiя.
   А що сильнiше пiдпира║ твердь-
   молитва преподобного Антонiя
   чи Наливайка мученицька смерть?

   Я й сам колись проводив час
   в молитвах.
   Та й думаю, в землi чужосторонськiй,
   що як же так,- тi гинули у битвах,
   а тi спасались на горi Афонськiй?

   Трилiси взяти, сотенне мiстечко.
   Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.
   За кiлька днiв ворожо┐ облоги -
   нi жителя живого, нi залоги.
   Було мiстечко... А пiдходиш ближче -
   нема нiчого. Тиша. Попелище.
   Лиш ходить смерть з кривавою косою...
   А ти прийшла молитися Сисою.

   Сидiв подвижник, як ведмiдь у гаврi.
   Вже тут книжки друкуються у Лаврi.
   Оно пройди пiд вiкнами друкарнi,-
   якi листки просушуються гарнi.
   Це ж скiльки там нового, дивовижного!
   А вiн тобi про Нестора Некнижного!

   Вже скрiзь у нас ║ рiзнi школи братськi.
   Пiв-Укра┐ни - сироти козацькi.
   Од Лохвицi до само┐ Молдови,
   пiв-Укра┐ни - то козацькi вдови.
   Дiтей без мужа ставити на ноги.
   Нi захисту в життi, нi допомоги.
   Такi ж гiркi, такi ж безобороннi┐!
   А ┐м все те ж - про подвиги Февронi┐.

   Ти, певно, ще була тодi малою,
   як пролiтала зiрка iз мiтлою.
   А це було в той год страшний, коли
   п'ятьох старшин козацьких розп'яли.

   I голови -
   хто звiдки родом -
   поставили перед народом.

   То жiнка та, хорунжого чи сотника,
   що пiд стовпом лежала нежива,-
   то можна ┐й про Симеона Столпника,
   що на стовпi мережив кружева?!

   ...Ох, не такою я була й малою,
   коли летiла зiрка над Сулою.
   Це ж вiн про батька, це про Чурая.
   Це ж мати там лежала так моя.

   Була зима. Якраз пiсля Водохрища.
   Людей зганяли з усi┐ Полтави.
   Щоб всi ж дивились на таке видовище.
   А мати крижем лежала,
   примерзали коси до снiгу.

   На все життя! - допоки я жива -
   менi в очах той снiг... та голова...

   - Чого ти плачеш? - дяк мене пита║.
   Кажу: - Нiчого...
   Листя облiта║.
   Та так, кажу, заплакалось само.-
   ...Вже люди вишнурковуються з церкви,
   а ми з дяком усе ще сидимо.

   - А я вже,каже,-
   черствiю з годами.
   Вже вечорi║. Вже, мабуть, ходiм.
   Десь там, за монастирськими садами,
   напевно ж, ║ страннопри┐мний дiм.

   ...Знайшли той дiм десь на задвiрках Лаври.
   В двi дошки збитий стiл i вичовганi лави.

   Духóта сиза, як вiдьомськi коси,
   аж пломiнцi на гнотиках дрижать.
   I богомiльцiв цiлi стоси
   перед очима предлежать.

   I каже дяк, хитнувшися: - Дитино!
   Мовчу про лiс i не кажу про степ.
   Та краще ж ночувати десь пiд тином,
   анiж оцей лахмiтяний вертеп!

   То ми пiшли, та майже так, надворi,
   сухого листя трохи нагребли,
   та лежимо, та й дивимось на зорi.
   Та й, каже дяк, свободу обрели.

   Над нами вiтер, листя ронячи,
   хита║ гнiзда гайворонячi.

   Дашок благий, земля сира,
   i тягне холодом з Днiпра.

   Усе б нiчого, ми б уже i спали.
   Мiцнi пiд небом сни подорожан.
   Але ченцi на ноги наступали
   i дзвоником будили нiчлiжан.

   Оце один виходить з-за собору,
   доземну рясу тягне за собою.
   А там i другий -
   стриб через канавку,
   збира║ знову мiдяки в карнавку.

   - Оце так сон приснився у столицi,-
   промовив дяк, сiдаючи бочком.-
   Що вариш ти вареники в криницi
   i жовте лис