Укра┐нська проза (збiрка I) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Вiктор Близнець. Звук павутинки 1. СРIБНИЙ ЧОЛОВIЧОК - Дзинь... - Дзiнь... - Бумс! Я лежу, сповитий темiнь-темнотою, i слухаю, як вiн бавиться. Вiн давно живе в нашiй хатi, може, у запiчку, а може, пiд лавою, де, згорнувшись клубком, дрiма║ Сопуха. Вiн зовсiм не бо┐ться Сопухи i часто спить на ┐┐ м'якеньких лапах. А рано-вранцi, коли дома нiкого нема i вiкна закритi вiконницями, вiн приходить до мене в гостi. Сiда║ на бильце мого лiжка i видзвоню║ срiбними пiдкiвками. - Дзинь... - Дзiнь... - Бумс! Зараз вiн у кутку бiля мисника. Там чорна дiжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Вiн тоненький, як стеблинка, той химерний чоловiчок. I свiтиться - синiм вогнем. А бистрий, моторний - не вслiдку║ш за ним. Шасть, шасть! - так i бiга║ по долiвцi, та все скоком-при-скоком, так i пурха║ по хатi, i зда║ться: блиска║ свiтлячок у пiтьмi. Крильця у нього легкi й прозорi, як у трав'яного коника, i коли вiн змаху║ крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потрiскують: трiсь-трiсь-трiсь... Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничнi крихти (я насипав йому на лавi) i зараз вигулю║ться - пiдскаку║ на однiй нозi. Пiдскочить i вдарить пiдкiвками: дзень! Пiдскочить i вдарить: дзень! I сам прислуха║ться, як у нього виходить оте срiбне дзенькання. Ось вiн пурхнув з полицi на ослiн i застрибав до мене. Диви, диви, то вiн дражниться: стриб-стриб - пiдскочить до мене, а тодi стриб-стриб - тiка║ назад. I язиком прицмоку║, наче примовля║: "Буц, буц, не боюц!" Ага, думаю, ти в мене догра║шся. Зараз я тебе зловлю... Тихенько просовую ногу з-пiд ковдри; i тiльки я висунув п'яти - мурашки побiгли по тiлу, побiгли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до лоскiтливих мурашок. Потiм лягаю на живiт i спускаюсь додолу. Сунеться ковдра, сунусь i я, i повисаю десь у повiтрi, повисаю над чорною пелькою. Менi шпига║ в лiктi, я скрикую "ой!" i пускаю ковдру, i падаю, i раптом торкаюсь чогось холодного, i то, виявля║ться, долiвка. Нi, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, i в мене дрижать колiна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди менi йти. Внизу так i дише темiнь, i холод хапа║ за спину. Може, назад? Лiжко ось тут, ковзь - i сховаюсь пiд ковдру... Еге ж, а той чортпк? Вiн же дивиться з кутка i смi║ться. Ну чого ти смi║шся? Дума║ш, я злякався? Стривай, пiймаю тебе за хво, тодi побачиш. (А ти зна║ш, що таке хво? Ахвi? Ахва? Не зна║ш? Отож-бо! Це хвостик у хвалька... такого, як ти). Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у кицi-баби) i навшпиньках ступаю в куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темiнь з-перед очей i придивляюсь: де ж вiн, малий шалапутько? - Бульк! - стриба║ пiд ноги менi хитрий чоловiчок, вiд нього тiльки срiбна тiнь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж вiн утiк? Обмацую долiвку. Щось мокре внизу, липке, немовби тiсто. А ось - мiсячне кружало. Воно ледь-ледь погойду║ться, вiдсява║ тьмяним блиском, i хтось на ньому скаче i лунко б'║ пiдборами: буме! бум! Тс-с-с! Вiн тут. Я долонею - раз! - ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-пiд руки. Вода в цинковому тазику. I я пригадав. Пiсля дощу затекла у нас хата. Спершу на стелi зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось намалював криве i трошки замурзане сонце. Потiм сонце скривилось ще бiльше, пiдпливло водою, i додолу закапали рудi, перемiшанi з глиною сльози. Краплi - буме! - били з розгону в пiдлогу, видовбували собi лунки, i скоро наша долiвка стала такою подзьобаною, як на картинках Мiсяць, - вся в дiрочках i ямках. Це була дивовижа, я бiгав по хатi i заглядав у лунки, над якими трiскались бульбашки, а мати сказала: "Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде!" - i притягла ночви, i пiдставила тазик. Даремно мати злякалась, нiчого страшного не сталося. Навпаки, у нашiй хатi залунала музика; старi дерев'янi ночви грали по-сво║му, i цинковий тазик, куплений в сiльмазi, грав по-сво║му. Дзум, дзинь, дзiнь! - озивався тазик, i звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме! Так вони й грали. I в них виходило влад, i звучала в хатi кришталева музика крапель: - Дзинь... - Дзiнь... - Буме! Я вже й забув, чого опинився тут, бiля мисника; стою i слухаю, як набрякають краплi, як вони зриваються зi стелi, як прошивають темряву, як вибухають мелодiйним звуком. Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику, i я пiдганяю краплю: "Падай, ну падай швидше!" Уявляю собi: ось повиса║ на стелi туга намистина, круглiша║, налива║ться i раптом... I раптом - лусь! Я здригнувся, не зразу второпав, що то була крапля i що вона дзьобнула мене у самiсiнький нiс, бризнула в очi росою. Я ще й не проклiпав холодну росу, як щось майнуло передi мною - зашерхотiли крильця, синя iскра пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То вiн - срiбний чоловiчок! Утiк од мене. Утiк - i враз потемнiшало в кутку. Лава й дiжа стали волохатi. "Чхи!" - пирхнула Сопуха. Пирхнула i заворушилась. "Тiкай!" - шарпнуло мене. I коли я бiжу назад, за мною бiжить холодок, i темрява женеться за мною, хтось нiби хоче вкусити за п'яти. Я спрожога кидаюсь у постiль i шурхаю з головою пiд ковдру: "А що, вкусив?" - i тихенько смiюсь. Я лежу i смiюсь (бо таки спритно втiк), i щось шумить в головi, десь нiби клепають ковалики. Можна скiльки завгодно слухати, як веселi ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити ┐х, вогнисто-червоних коваликiв, але зараз менi не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний курiнь над головою; тихцем виглядаю з того куреня i бачу, яке чудернацьке видовище сну║ться в хатi. Сонячне кiно! Мати дума║, що вранцi я сплю, i зачиня║ вiконницi. Хай зачиня║ - так ще краще. Бо в однiй вiконницi, щоб ви знали, ║ маленьке вiчко. Там був сучок, вiн, мабуть, висох, розхитався й випав, i зробилось у дошцi кругле вiконце - дучко. Крiзь те дучко пада║ у хату довгий жмут промiння. Це мо║ кiно. Дивiться, що воно буде. Темно. Жеврi║ тiльки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вiкна до печi. А за нею, за цi║ю смужкою, тихо й чорно. Та ось... ожила, заворушилась пiтьма. Наче хтось сколотив ┐┐ - пiднялись дрiбненькi пушинки. Вони виходять iз темряви i на свiтлi стають золотими, рожево-пухнастими. Тихо снують пушинки, пливуть одна за одною, то пiднiмаються, то опускаються, то зникають зовсiм. Я колись i не знав, що в нашiй хатi живе стiльки малечi... Ви не смiйтесь, ви краще придивiться - вони живi. Бачите: ┐х сила-силенна, але нiхто не штовха║ться, не заступа║ дороги, не заважа║ iншим. Бо це не простi, це Вишневi Пушинки. Так, так, саме Вишневi. Коли квiтнуть сади, i тополi стоять у бiлому пусi, немов облiпленi ватою, i кульбаби свiтять пiд хатою жовтими сонечками, - ось тодi Вишневi Пушинки живуть у саду, на волi. Вони сидять у чашечках квiтiв, бiлi-бiлi клубочки. Вiтер колише ┐х, сонце зiгрiва║, бджоли годують медом. А потiм: одцвiтають вишнi, опада║ пух iз тополi, мати вiдчиня║ вiкно, i Пушинки iз сумом перебираються в хату. Бува, прокинешся вранцi, а скрiзь - на пiдвiконнi, на лавi, на долiвцi - повно бiлого пуху, бiлого цвiту, жовтого пилку. А на тiй порошi - кволi й холоднi Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто куди. До ново┐ весни ховаються Пушинки у темних закутках. Бо ┐х, маленьких, може i дощ прибити, i вiтер завiять, i комар задушить. Цiлими днями вони сидять нишком. Сумують за сонцем, за фiалками, за вишневим цвiтом. I тiльки тодi, коли тихо, коли в хатi жеврiв промiнь, виходять на свiтло i починають сво┐ забави. Гляньте, якi вони чемнi й поважнi. Гуртом, поволеньки виступають iз темряви, маленькi живi клубочки. Все бiльше й бiльше ┐х прибува║ на свiтлу галявину. I кожна Пушинка обходить сво┐х подруг, низенько присiда║ й каже: "Вишневих снiв тобi, сестро!" Освiтленi сонцем, вони мерехтять, немов зiрочки. пх безлiч, ┐х густо, як маку, i всi рожево зблискують, снують i рояться в пiтьмi, сплiтаючи сво┐ слiди в химерне мереживо. Вони танцюють. Чу║те? "Дзинь... дзiнь... бом..." То грають краплi води. Падаючи, краплi натягують струни, Пушинки торкають ┐х, i бринить у хатi синя джерельна музика. Снують Вишневi Пушинки, мерехтять, кружляють на свiтлi - танок маленьких принцес! Та раптом - що це? Наче вiйнуло вiтром, пiдхопило й змiшало Пушинки, i вони сипонули врозтiч, в глухi закутки. Ага, ось хто злякав ┐х! З-за темно┐ кручi випливла чорна пiр'┐на. Безшумно, покрадьки вийшла на свiтло. Я теж подумав - пiр'┐на, аж то пiратське судно. Нiс закручений змi║м, у два ряди весла, i сто┐ть на палубi капiтан-розбишака, на ймення Вирвизуб, i гука║ сво┐м бандюгам: "Хапайте Пушинок! Тягнiть ┐х сюди!" I ринув, пiшов корабель на лови, пiрати ляскають веслами, б'ють по водi, б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних... - Ви що? - крикнув я з-пiд ковдри. - Ушивайтесь геть, бо дам! Бо зараз як встану! I я встав - на колiна, i ковдру потягнув на плечi, i давай кричать на пiратiв; а в хатi темно, i вони пливуть собi далi, до вiкна, розганяють бiдних Пушинок. - Дзинь! - щось трiснуло, i я побачив, як шугнула згори синювата iскра, вдарила по пiр'┐нi, по розбiйницькому судну, звалила його у темiнь. Молодець! То мiй чоловiчок! Срiблястий! Я аж загицав на лiжку. Та ось причулось менi: на долiвцi, в густiй пiтьмi, щось шарудить, потрiску║, поскрипу║. Навiть причувся тупiт i тихе дзiнькання. I я здогадався:то вони рубаються! Вiн ┐х звалив на пiдлогу, i тепер розбишаки оточили його - мого чоловiчка - i з шаблями насiдають на нього. Держись! Я зараз! Хотiв був стрибнути з лiжка, бiгти на виручку, та схаменувся: темно, ще наступлю на когось. I тут я згадав: поруч сто┐ть ослiн. Бiжком, навпомацки перебрався туди, видерся на пiдвiконня. Вiдчинив кватирку, штурхнув кулаком у вiконницю. I хлинуло гостре свiтло. Наче пiском сипнуло у вiчi. Я затулився долонями, постояв заслiплений, поки вiдмигтiло менi в головi. Глянув па долiвку. Там уже нiчого не було. Нi пiратiв, нi мого чоловiчка. I Вишневi Пушинки зникли. I в хатi все принишкло. Стара беззуба пiч як роззявила чорного рота, так i завмерла. I лава стала пiд стiною, уперлась на чотирьох лапах, наче ┐й сказали: замри! I на миснику, за склом, виструнчились, як солдати, чарки, сулiйки, пляшки. Хитрий народ! Дивись, прита┐лись, мовчать, нiби нiхто нiчого не бачив. Я не став ┐х питати про бiйку - даремно. Нi слова не скажуть. У них сво┐ секрети. Та я й сам знаю, що пiрати, Пушинки i крилатий чоловiчок розбiглися, як тiльки вiдчинив я вiконницю. Вони не люблять, щоб ┐х розглядали люди. Вони маленькi, але дуже гордi. Розбiглись мо┐ невидимки. Хата стала як хата. Повно води у ночвах i в тазику, вода потекла й на долiвку, i потяглись аж до печi мокрi темно-рудi латки. На це дивитись нецiкаво, я засунув палець у дучко й загрюкнув вiконницю. Знов у темному царствi. Лежу й думаю: звiдки вiн узявся, хоробрий такий чоловiчок? Мабуть, народився з крапель. Гусiнь, метелики, коники, рогатi жуки - всi вони народжуються з личинок або лялечок, натоптаних ватою. А срiбний чоловiчок народився, мабуть, з падучо┐ краплi. Крапелина розбилась - дзум! - вiн тут же вискочив, стряхнувся i шмигнув пiд лаву. Там пiдсох, розправив крильця i, як почув, що капа║ вода зi стелi, зразу ожив, та давай стрибать i пурхать мiж краплями, i ловить ┐х, i дзенькать пiдкiвками. Такий дрiбненький, а нiчого не бо┐ться - нi темряви, нi павукiв, нi Сопухи. Бач, з маху кинувся на пiратiв. Я ще думав, збирався, виглядав з-пiд подушки, а вiн блиснув шаблиною i на судно: вперед! Цiкаво, як його звати? - Гей, чоловiче, як тебе звати? - гукнув я туди, де сто┐ть дiжа й хита║ться чорна тiнь. Мовчок. Анi звуку. Тихо й темно, як у вусi. - Буме! - раптом озвалась крапля. "Ага! - зрадiв я. - Тепер знаю: тебе звати Буме". Буме, Бумсик, Бумсюк... А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дiд Бумсило i баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. I дух зата┐в. Менi дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку... Е, нi! Вiн умре. Вiн засохне... Я думаю: що, якби нiч-слiпота забрала мене у сво┐ печери i там привалила б камiнням i залишила навiки. Що я робив би сам-самiсiнький... пiд землею... де кажани, холод i тьма? Як би я плакав, i бився об стiни, i блукав би слiпцем - то страшне. А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку? У нього крильця були жовто-бiлi, а на лапках, на вусах - золотистий пилок. Вiн був такий вертун, такий насмiшник, так виводив мене по двору, поки я не спiймав його. Вiн упирався, не хотiв лiзти в коробку, шамотiв, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запiчок i... забув. Аж восени, як сушили вишнi, згадав. Кинувся до метелика - що це? Сухi шкаралупки... порохня... попiлець. Зотлiв бiдолаха взапертi. Для чого вбивати живе? Чу║ш, Буме? Гуляй собi в нашiй хатi. Бiгай, стрибай де хочеш. Я тебе не чiпатиму. Нiколи. Ось тобi крихти на лавi, ось молоко у блюдечку - ┐ж, поправляйся. Чу║ш, Бумсюк? 2. СОПУХА Я вже великий i знаю, що Сопухою лякають дiтей. Було, крутишся в лiжку, мати нагрима║ й скаже: "Ось покличу Сопуху..." Скаже, погасить свiтло i пiде сама на кухню. А ти лежиш, i страшно-страшно тобi; ноги,. як у равлика, потиху втягуються, втягуються пiд груди, i шия втягу║ться, i нiс хова║ться мiж колiнцями. Ти скрутився калачиком, лежиш - нiчичирк. Все в тобi занiмiло, зiщулилось, тiльки вуха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихiше шкряботiння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, пiд лавою, у найчорнiшому кутку, сопе Сопуха, так сопе, аж вiтер ходить по хатi. Я накриваюсь подушкою, починаю казати про себе "га-ла-ла"!, щоб заглушити звiрюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмуха║ i пiд подушку. I втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Нi, то вона чалапа║! Я заплющую очi, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: вста║ - бура кудлата Сопуха... чмихнула, обтрусилася, а тодi гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, - йде, переставля║ лапи, суне до мого лiжка. Верхи на вовчицi - Сопуха. Не кричiть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Зна║те, що треба зробити? Треба сказати: "Буме, за мною!" - i стрибнути з лiжка. Так, це страшно, але з вами Буме, i ви командир, i за спиною кiннота, шаблi наголо. Рушайте в атаку, смiливiше! Стиснiть кулаки, зцiпте зуби, ви мужчина; темряву штовхнiть плечем, грудьми вперед i примовляйте: Барi варi вде Грiм з громами йде! Не оглядайтесь. Йдiть i кажiть Бумсовi: "За мною, Буме! Вони тiкають, вони розбiгаються!" Ви з Бумсом уже в кутку. Не бiйтесь, простягнiть руки, помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокiйна дерев'яна лава. I сто┐ть на мiсцi, нiкуди вона не ходила, то вам таке привидiлось. А тепер помацайте пiд лавою. Стiна, долiвка i бiльше нiчого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повiрили, що ║ на свiтi Сопуха - оте старе кудлате ледащо, оте сонне слiпко, що цiлiсiнький день спить у корчах, а на нiч залазить до людей У хату? Не вiрте. Нiяко┐ Сопухи нема. ┐┐ придумали старшi, щоб лякати дiтей. Я зразу боявся i носа поткнути за порiг. Вже обнишпорив у хатi всi куточки - пiд лавою, пiд столом, за дiжею, навiть у духовку лазив. I чого тiльки не добув у тих мандрах: стару батарейку, яку лизнеш - i щемить язик; сине обточене скельце; кiстяний зуб (мати сказала - кролячий); iржавий наперсток, що колись закотився пiд скриню i довго пролежав забутий. Такого добра назбиралась у мене цiла коробка. Про кожну знахiдку, про син║ скельце чи про кiстяний зуб з можна було б розповiсти страшенно цiкаву iсторiю. Та я не про те. Я хотiв сказати про дверi. Менi зда║ться: все, все на свiтi ма║ сво┐ дверцята. I горище, i завалений погрiб, i розчахнута бурею груша, i скеля над рiчкою. А старий годинник з зозулею, а розбитий лiхтар, а бабина скриня? Вони теж вiдкриваються. Треба тiльки знайти, i якщо не дверцi, то щiлину, вiконце, дупло, розколину. Знайти i заглянути всередину. I тодi таке побачиш, таке, чого нiхто й нiколи не бачив. Були дверi i в нашiй хатi. Вони ганяли вiтер, когось впускали й випускали, i блимало щось за ними, вода чи небо, я не знав. Деколи тривожився: куди зникають люди, переступивши порiг? I що з ними робиться там? I чого вони, повернувшись звiдти, пахнуть то морозом, то погребом, то молоком, то динями. Я довго придивлявся до хатнiх дверей. Пiсля дощiв вони розбухали, ставали похмурi, слизувато-зеленi. Нiгтем, було, проведеш по дошцi - виступа║ чорна юшка. I голос у них грубiшав. Пробу║ш вiдчинити - риплять, сердито, натужно, неначе стогнуть: у-у-уг! Тут, хочеш-не-хочеш, згада║ш бабиного Бурмила або мамине застереження: "Не смiй за порiг! Упадеш!" Справдi, порiг високий, двi приступки вниз, але ж i цiкаво: що там? Що там, у сiнях, де блима║ свiтло, хитаються тiнi i лупатим оком зирить на мене щось невiдоме? Пам'ятаю, як малим я вилiз у двiр. А в малого, ви зна║те, очi в дворi розбiгаються. Пляма сонця, пляма неба, пляма трави - все велике, слiпуче, незвичне. Весь цей огром двигтить, хита║ться, тiка║ з-пiд нiг, i тебе несе хтозна-куди. Вiд цього величезного свiту голова йде обертом. Леле, що ж робити? I вхопитися нi за що!.. Кажiть: "Спокiйно, Буме! Ми тут удвох. Головне - не роззявляти рота. Давай присядемо, ось так, навпочiпки, i будемо робити сво║ дiло - копирсатися в пiску. Бачиш, пiд нами тверда земля, вже не хита║ нас, як на палубi". Так я й зробив: сiв пiд хатою, спиною до сонця. I заворожила мене призьба. Вона схожа була на лежанку, тiльки довга, i тепла, i вся потрiскана. Трiщини темнi й глибокi, можна туди пальця просунуть, i в кожнiй ямцi бiгало щось живе - стоножки, солдатики, мурашки. З норок дивились на мене такi жуки й жученята, яких я зроду не бачив. Мабуть, оцi трiщини були для жукiв справжнiсiнькi яри й канави, а онде урвище, а он iз моху зелений гай, i там сидiла красива золотиста мушка. Я помiтив, що на стiнi коржем вiдстала глина, i в схованку ту шмигнула ящiрка. Прискакало мале жабеня, пузце бiле, спина пухириста, сумно глянуло менi в очi i сховалось пiд призьбу. Довго дзуменiла оса, тикалась у лутку вiкна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дiрочку, потрясла хоботком i полiзла... куди полiзла? До нас у хату? Тут я задумався. Ящiрка, жабеня, мурашки - де вони всi ховаються? Мабуть, у стiнах, у долiвцi, у вiкнах. Вони з нами, нашi сусiди, живуть в нашiй хатi; там ┐хнi гнiзда, бiлi подушечки, мала дiтлашня й вусатi комахи-няньки. Я приклав вухо до призьби. Вона зашарудiла, як коробка, набита хрущами. Там, у призьбi, кишiло та║мне життя. Напевно, там були сво┐ комашинi школи, були палаци, вiйська i вiдбувались святковi паради... Звiдти, з того комашиного царства вилiзла на сонце чорнява мурашка, повела вусом, лупнула на мене оком (здрастуй, мовляв, козаче!) i сховалась назад. - Скажи, який свiт! - застиг я здивований. - Скiльки кругом живого народу! 3. КРИЛАТI ДЕРЕВА Ми з матiр'ю готу║мо обiд. Аж на город, у зелене гарбузиння за┐хала наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося i випина║ вгору сво┐ батоги, не видно було б i кабицi, якби не високий димар, справжня тобi корабельна труба - чорна, з жовтим ободком посерединi. Зараз на плитi кипить важезний казан, з-пiд кришки його сердито пухка║ каша. Я пiдкидаю сухе бадилля, даю "пару в котлах", щоб дим шугав iз труби з вогнем та iскрами. Мати сидить поруч на стiльчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече ┐й в подол. Вона дума║ щось про сво║, не бачить, як стара║ться ┐┐ син, а то б насварилась: "Пригаси вогонь, бо хату спалиш!" Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, i менi аж на плечi звисають тугенькi гарбузики, стручки квасолi й гороху. Земля коло плитки утоптана, я ┐┐ до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, i в душi спiвають пiвники: Я моряк, красивый сам собою... Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана бiлою глиною, а внизу пiдведена жовтою. Вона пашить жаром, а я пiдкладаю побiльше стебел, вогонь гоготить, мiй пароплав готовий уже вiдчалити, вiн шипить, розверта║ться i рiже носом .зеленi хвилi: Товарищ, мы едем дал╕ко, Подальше от этой земли. Я стою на палубi, приклавши руку до безкозирки, i груди мо┐ випинаються, i морський вiтрюган шмага║ в обличчя. Право руля! Повний вперед - по гарбузинню! Обертаюсь i бачу: мати чистить картоплю, зiгнулась над мискою, але губи у не┐ злегка тремтять i в очах смiхотливi блищики. Я й забув, що поруч - старшi. Рука моя сама опуска║ться, безкозирка зникла, як i не було ┐┐, а пароплав став ненаситною кабицею. Присiв я i знехотя взявся кочегарити. Надворi тихо, безвiтряно. Тiльки згори, з пiвденного степу, несе жарким чебрецевим духом. Степ пiдходить до само┐ хати, бо в нас загорожi нема, лиш од вулицi викопано канаву, щоб дощi не змивали город. Двiр наш вiдкритий, i звiдси видно на всi чотири сторони: толоку, а далi рiллю, а далi степ, а далi нiчого не видно, самiсiньке небо. Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути вниз, на левади? Хата наша сто┐ть над балкою, за хатою крутий спуск до рiчки, i на косогорi чорнi║ густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом... О, та я й забув про вогонь! Кочережкою притоптую попiл, щоки аж горять вiд жару. Я знов напихаю бадилля, i з димаря вироста║ голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправля║ крилате гiлля i, одiрвавшись вiд землi, пливе над городом, над садом, кудись за рiчку. З димаря вироста║ нове дерево, за ним ще одне, i вже низка величезних крилатих дерев мандру║ над балкою. От, думаю, якби посадити там на горi... цiлий лiс голубих осокорiв (нiде нема║ таких!), а пiд лiсом нехай було б справжнiсiньке море... i мiй пароплав. Море... Я зiтхнув (бо добре пече вiд плити), зiтхнув за рiчкою; хай вона i жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матiр: пустить чи не пустить? Мати сидить у бiленькiй хустинi, такий дашок зробила на очi, щоб не слiпило сонце; на лице ┐й упала тiнь, i мати ще строгiша вiд того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: "Самого не пущу". Аби ж Рекс був, мiй собака. Ми б удвох пiшли. Нема Рекса. Убив його Глипа. Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько - шасть! - присiдаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати... дiдькуватий. Йде, чоботи в нього важкi, як ступи; вiн шкорб-шкорб - так i гребе ногами пилюку. Голову звiсить, очi в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима у нього двостволка. Скажеш було: "Добридень, дядьку!" - не чу║. Гука║ш: "Добридень, дядьку!" - мовчить. Пiдбiга║ш та: "Здрастуйте, щоб вам!.." Тодi, як вовк, поверне голову i: "Вшша!" (це в нього "ша!" чи "пшов!" - не знаю). Вшикне разок на тебе, бiльше не захочеш здоровкатись. Живе Глипа не так, як усi, а навпаки: вдень, коли люди роблять, вiн спить; вночi, коли люди сплять, вiн товчеться. Ходить, гупа║ чобiтьми по селу. Каже, вночi я краще бачу. I на полювання (а вiн мисливець) виходить тiльки присмерком. Такого завидющого мисливця, ┐й-бо, нема║ у свiтi. Коли полюють гуртом i хтось уб'║ дичину, а вiн промахнеться, - Глипа свариться до ножiв, божиться, готовий землю ┐сти, що це вiн пристрелив, вiн, ось i дрiб його, з особливою мiткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтiкача, Глипа за ним; женеться скiльки й духу, бачить - не догнати, жбурля║ рукавицею, тодi знiма║ чобiт i чоботом, а тодi пада║ на рiллю i хрипить: "Вернись... все'дно пiйму"... Ось цей Глипа i вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночi. Бреше... Не такий був Рекс. Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забiгав сюди бiлий кролик. Налiзе в будку малечi; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землi розстелить, зажмурить очi - блаженству║. Звiрята облiплять його з усiх бокiв: кролик пiд пахву залiзе i спить, як у гнiздечку; гусеня до тепло┐ ши┐ притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: i на спинi, i на лобi, а котресь - i на кiнчик собачого носа. Рекс - як мертвий, вухом не здригне: хай собi грiються. Тiльки розтулить око, лiве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всiм? А ще вiн був учений собака. I любив смiшити людей. Сиджу я пiд хатою, обнявши кудлатого Рекса, коли це виходить мати у двiр, i якась вона заклопотана, нiби щось забула або загубила. З нею це часто бува║: ходить, сну║ по хатi, шука║: "Де я поклала нiж?" - а нiж у не┐ в руках. I зараз видно: мати присмучена. Я лiктем тихенько штов-хитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: "Рекс, ти зна║ш, я вiд'┐жджаю - далеко. Прощавай". Рекс тут же схоплю║ться на ноги, знiма║ з кiлка мiй картуз, несе його в зубах i - хоп! - одяга║ менi на голову. Я кажу: "Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?" Рекс хвостом, як щiткою, обмахнув смiттячко з мо┐х штанiв, лизнув мене в руку, в щоку i весело зиркнув у вiчi: все - чистий як нова копiйка. Тодi я кажу: "Рекс, а ти не зна║ш, де мiй автомат?" Рекс - вiн був рудий-рудющий, мов огонь - притьмом кида║ться в сiни i несе в зубах мою зброю, бузинову палицю. Мати, хоч i зажурена ще, трошки всмiха║ться i мовить: "Вас хоч обох у цирк"... I такого собаку убив Глипа. Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з ним i грались у шпигунiв, як пiд кущами в саду... Але стоп! На кабицi давно закипiв борщ, димок поволеньки в'║ться з труби, i вже не голубi дерева, а синюватi мiтелки вогню схоплюються над димарем. Мати каже: "Бiльше не топи, хай борщ домлiва║ на жару". Ну от, обiд зварено. I мене зварило. Голова - як чугунок. Щось у нiй потрiску║. Наче там, у головi, вiдлущу║ться полуда. - Мам, я пiду на рiчку. - Не треба... Куди ти сам? - А я не сам. Я з Рексом пiду. - З яким Рексом? - мати глянула на мене, немовби сказала: "Схаменись. Що ти плетеш, хлопче?" Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?.. Подивiться: на городi хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашарудiло, хтось нетерпляче борса║ться в гущинi, лiзе, пробира║ться сюди. Рекс?! Так, це вiн. З-пiд листя вискочив захеканий пес, трошки в реп'яхах, трошки в болотi, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та нако┐в. Або вужа загнав пiд греблю, або Глипин чобiт затяг пiд ворота (той сушить сво┐ ступаки на сонцi, запах на все село). Звiсив Рекс язика, дивиться на мене - очi рудi й бешкетнi. То вiн пiдмовля║ мене: гайда в степ... гайда на полювання. Але ж духота. Куди тобi в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повiтря? - Рекс, - пiдморгнув я, - краще ходiмо на рiчку. Я встав. Звiвся за мною й пес (а може, тiнь пiднялась), i ми тихо пройшли повз матiр. Вона провела нас збентеженим поглядом. "Який Рекс? - означав ┐┐ погляд. - Що ти вигаду║ш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа..." Хай сто раз убива║, а пес живий, для мене живий i все! Я не сам iду на рiчку, ми вдвох - бачите? - Рекс, пiшли, - сказав я до тiнi, що лежала в мо┐х ногах, i тiнь слухняно пiшла за мною. За хатою гукнув: - Ну, хто швидше! - i перший пустився городом. Стежка гаряча, стежка суха, аж бiла, i ноги виляскують по землi, i вiтер пузирем надува║ сорочку. Я не обертаюсь, але знаю: пес - той не кинеться одразу наввипередки. Стане пiд хатою, вуха у нього сторч, хвiст - кренделем. Вiн готу║ться до стрибка, очi горять бешкет-ством. "Бiжи, хлопче, бiжи, - написано на Рексовiй мордi, - я тебе попускаю". I я стараюсь, бiжу щодуху, аж пече менi в п'яти. Стежка в'║ться городом, потiм викрутас i - в сад. Як тiльки я пiрнаю в кущi, в зелений присмерк, щось шурха║ за спиною. Ось мелькнуло вогнисте вiяло, завихрило в кущах. Рекс! Доганя║ мене! Ми летимо з кручi. Я розкинув руки i бачу тiнь, що несеться рядом; то мiй Рекс, мiй нерозлучний собака. Рекс, пiддай вогню, бо наступлю на хвiст! Ми вже на лугу, ми смi║мось од вiтру, що лоскоче пiд пахвами. Пiдошвами чую: берег, м'якша земля, холоднiша стежка, тягне луговою свiжiстю; ще трохи - i рiчка. 4. АДАМ На нашому кутку, в Шатрищах, хлопцiв нема. Вважай, ми з матiр'ю тут самi, бо що то за сусiди - пiд ярком Глипина хата (а Глипа цiлими днями спить), далi забута й обшарпана оселя старо┐ Сiрохи, у котро┐, кажуть, пiсля вiйни два хлопчики пiдiрвались на мiнi. Вiд Шатрищiв до села далеко, i мати не пуска║ мене туди. Я один блукаю в саду, сам один купаюсь на рiчцi... А втiм, чого це один? Коли я схиляюсь над рiчкою i довго-довго дивлюсь у воду, iз тремтливого дна, iз живо┐ сутенi випливають до мене дво║ облич. То мо┐ друзi - Адам i Нiна. У мого друга товсте iм'я - Адам. От Нiна - тонке, прозоре iм'я. Попробуйте на язик: Нi-i-iн-на... Правда, бринить, як звук павутинки на вiтрi? А тепер: Ад-ддам... Уявля║ш собi величезний, немов козацька могила, дзвiн i його стомлений вечiрнiй голос: ддам!.. Не було в березi кращого мiсця, нiж на броду. Тиха маленька рiчка, де-не-де ковбанi, корчi, .холодна тiнь од верби, аж ось i кам'яний брiд. Його видно здалеку. Берег зелений, кушир, осока, латаття, i серед густо┐ трави - неначе слонова спина. Горбом виступа║ валун. Слюдяними блискiтками вигра║ на сонцi свiтло-сiрий камiнь. Це почина║ться брiд. На броду мати пере бiлизну. Бува, як розвiша║ по кущах та по вербах бiлi покривала й наволочки, глянеш - наче спустились на луг парашути. Я помагаю мамi: бовтаюсь у водi - до зелених "сирiт" на тiлi. Якщо не купаюсь, то повзаю на колiнах, вивчаю скелi-пороги, водоспади, протоки, острови й печери. Так от, про скелi-пороги. Це не якiсь там могутнi скелi, це двi кам'янi плахи, рiвнi й гладенькi, по яких протiкав рiчка. Одна плаха пiд водою, друга виступа║ з води, мiж ними глибока щiлина. Щiлина - то моя протока. Вона трохи вузька, туди ледь ноги мо┐ пролазять, зате нi в кого iншого тако┐ протоки нема. Рiчка тут широко розлива║ться по кам'яному ложу, плюскотить, перекочу║ хвильки, вiдсява║ живим срiблом. Погравшись на сонцi, вода пада║ в протоку i сварливо булькоче десь пiд камiнням. Цiлий день можна слухать, як дзюрчить вода. Сядеш на камiнь (а вiн гарячий!.. I крiзь штанцi пече),. спустиш ноги в щiлину i замреш. Там, у глибинi, клекоче тугий пронизливий струмiнь, випиха║ тебе з тiсно┐ печерки. I вода насподi темна, студена, зразу ломить в кiстках, ноги аж заклякають. Виставиш п'яти на сонце, а сам загляда║ш в розколину. Зверху камiнь чистий, гладенько вiдполiрований, та чим далi вниз - темнiший, слизький, бурий вiд моху. I вглибинi розвiваються густi вовнистi бороди, такi бородиська, як у Черномора; повзають там стоногi рачки, водянi блохи i хтось сердито дмуха║ iз дна. Аж моторошно ста║... Зате на мiлководдi, на сiрiй кам'янiй пiдошвi, течiя свiтла, весела i тепла-тепла, як купiль у ночвах. Сюди припливають мальки; вони табунцями ходять попiд берегом, шукають поживу. Я сидiв над сво║ю протокою. I саме пускав па воду щавлевi листки - швидкi каравели - й проводив ┐х помiж скелями, коли раптом упала па мене тiнь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це? - Що ви робите, сер капiтан? - пролунав голос. Голос людський. Це могло б заспоко┐ти, але гримнув вiн так несподiвано, що мене кольнуло пiд бiк. Я пригнувся i щось замугикав собi пiд нiс (хай не дума║ той, що я злякався або дуже цiкавий до зайшло┐ людини; у мене свiй клопiт - вивести каравели з бурхливо┐ протоки). - Сер! Зустрiвшись у морi, капiтани вiтають один одного... Здрастуйте! Гм, у нашому селi нiхто не говорить, як на островi Скарбiв. Я повернувся. На березi стояв тонкий цибатий чоловiк, одягнений не по-тутешньому: у свiтло-сiрих штанях, у бiлiй нейлоновiй тенiсцi, на головi небесно-легкий капелюх. Одяг на сонцi просвiчувався, i чоловiк здавався безтiлесним. - Добридень, - сказав я, зручно всiдаючись (тобто обхопивши колiна руками). - Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що при┐хав до баби Сiрохи. - Абсолютно точно! - мовив цибатий, спустився на камiнь, зняв черевики, виставив на сонце кiстлявi, синювато-бiлi ноги. - Мм, як тепло! - прижмурився вiн. - Тут ми погрi║мо кiсточки. Вiн зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. I тут я загледiв, що в нього не наше обличчя, ну не таке, як у Глипи, у баби Сiрохи, у мене. Ми за лiто пiдсмаглявимось, як горщик на вогнi. А в нього... Не те що бiле, а блiдо-прозоре лице, гострий нiс, гостре пiдборiддя, де-не-де синюватi щетинки. Здавалось, вiн нiколи не виходив на сонце. - Сер! - сказав чоловiк. - Не називайте мене дядьком. я не заслужив цього почесного звання. Звертайтесь просто: Адам. Так мене хлопцi кликали в iнститутi. - Адам? - прикахикнув я недовiрливо. - Ви не той... не дурите? - Анi грама. Мо║ прiзвище Адаменко. Для зручностi - Адам. Був такий перший чоловiк на землi. Це ж непогано - десь i в чомусь бути першим... А вас як звати? - Льонька. - Не годиться. Льонька - щось бiдненько. Будеш Лендом. Капiтан третього рангу Ленд. Звучить? - Ну вас... Смi║тесь з мене. - Грiм на мою голову, якщо я смiюсь! Ви ж капiтан цi║┐ флотилi┐? - I вiн показав на щавлевi листки, що випливли на тиху воду i низкою, як справжнi каравели, приставали до берега. "Диви, - подумав я. - А таки догадався, що це флотилiя. Бо в старших так: бачить листок i каже - листок. I не зна║, що той листок може бути чим завгодно: на водi - човном, у повiтрi - птахом, а на грудях - орденом... Мабуть, не дурний чоловiк, цей Адам", - подумав я. Адам закасав штани (i литки в нього були синьо-бiлi), закасав штани по колiна й сказав: - Давай побродимо. Он там, - кивнув на чистий пiдводний камiнь. Як чапля, вiн задер i поставив у воду одну довжелезну ногу, голосно ухнув (чого? вода ж тепла), поставив другу ногу, знов примружив очi - хороше!.. I я за ним побрiв на мiлководдя. Течiя тут свiтла, прудка, дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро-бистро обтiка║ ноги, лоскоче мiж пальцями, студить розпашiле тiло. Ми трошки постояли на каменi; Адам перегнувся, наче переламався в попереку, i довгим носом нацiлився у воду. - Ленд, що то таке? Край берега стирчала трухлява гiлка, чорнильно-чорна, i ту гiлку облiпили такi ж чорнi буруб'яшки. Облiпили густо-густо, цiлими купами. - Що то воно? - спитав Адам. - Черепашки, - сказав я. - Присмокталися до гiлки й сплять. От якби цю гiлку та кинуть туди на глибоке, то всi черепашки вiдлипнуть, бо ┐м насподi холодно. I виповзуть всi на мiлке, на лiтню воду. - А то що? - знов, як чапля, зiгнувся Адам, позираючи на дно. - Жуки-плавунцi. Гляньте, не пливуть, а наче стрибають. Видно, у них моторчики ║. - А то? - показав Адам на листок лопуха, що звисав над водою. - То жаб'яча хата. Пригляньтесь: листок не простий, з нього жаби капшук зробили. Ось так удво║ склали i добре скле┐ли. Зараз там iкра. А як тiльки вилупляться пуголовки, кожен прорве собi дiрочку i - плюсь у воду. Стрибав! - Диви, чудасiя! Нас такого i не вчили в iнститутi. - А чого ж вас учили? - Як зробити штучне сонце. Щоб свiтило сильнiше за справжн║. - О! - пришморгнув я носом. - Сонце!.. Бiльше за наше! - А хiба тобi мало одного? I так пiдгорiв, як папуасик. - Але ж... два сонця. Одне вдень, друге вночi. Гуляй собi, скiльки хочеш. Скажiть, скоро таке сонце зроблять? - Розумi║ш, Ленд, - спохмурнiв Адам, прищурив свiтло-сiрi холоднi очi. - Вченi робили сонце; думали, воно свiтитиме людям. А сонце вийшло неживуче; воно, як сiрник, спалахне вогнем i тут же погасне. Тiльки сiрник той страшенно величезний... Землю може спалить. Скелi, рiки, небо - все згорить... Я хотiв уявити собi той страшецький вогонь. Що то за сiрник, скажiть, i яка у нього головка, що може пiдпалити землю, небо i цiлi моря?.. Проте думки мо┐ обiрвав Адам. - Ет! - махнув вiн рукою. - Не морщ свого лоба. Тут, над рiчкою, просто рай, а ми з тобою завелись про пекло. Та й лiкарi заборонили менi думати й говорити про це. Давай краще, зна║ш, що зробимо? - Адам хазяйським оком оглянув кущi осоки, замулений берег нижче броду i сказав: - Давай краще зробимо греблю. I водяний млинок. Ми вийшли на камiнь. Адам звелiв роздягатись. I перший скинув тенiску, штани з гострими складками, зостався в самих трусах. Леле моя! Який же вiн бiлий, який незграбний! Худий, драбинчастий, пiд синьою шкiрою видно увесь кiстяк - можна ребра щитать. Тако┐ бiло┐ людини, з такими довгими руками не було ще у нас на березi. Про себе я назвав його: палка з поперечкою. I на мулистiй землi, потай вiд нього, намалював чоловiчка: Чоловiчок вийшов з секретом: внизу - маленька буква А. Значить, це не хто iнший, а тiльки Адам. Я теж роздягнувся, склав на камiнцi одежу, поруч з Адамовою. Прикинув собi в думцi: що було б, якби я надiв його штани? Ого, мабуть, пiрнув би з головою, i ще хватило б штанiв, щоб зав'язати ┐х на два вузли. Зростом я програвав, це точно. Але можу ось чим помiрятись - загаром. Будь ласка, у мене, як мати каже, спина в шоколадi (може, трохи и з лепом), а в нього? Гусяче тiло... Та не бiда, поживе, пiдсмаглявi║ у нас. Отож ми склали одежу i нижче броду спустились до рiчки. Тiльки до води - i назад: берег тут грузький, мул, як чорна кваша, станеш ногою - буль-буль! - пiшли пузирi. глибше грузнеш - бiльше болотних пузирiв, лоскочуть тобi колiна. Тут не те що гребельки, погано┐ гатки не зробиш. Знайшли мiсце сухiше, Адам сказав.; - Почнемо! Замiшуй круту грязюку i подавай. Мул попався тужавий, з глиною. Я лiплю пампушки, приплескую ┐х, подаю Адамовi. Рiчка тут вузенька, а в Адама ходулi довженнi, вiн сто┐ть над водою, як пiдйомний кран. Вiн хитро лiпить греблю: кладе загату з одного i з другого берега, а посерединi лиша║ протоку. Росте гребелька, i пiднiма║ться вода, затоплю║ кущ осоки; вже цiле озерце зiбралося перед нашою стiною. Вода не лiньки тече, а каламутним бурчаком бiжить з горловини. - Давай, давай бiльше глини! - пiдганя║ мене Адам. Вiн саме загачу║ протоку, рiчка сичить, пiдмива║ нашу споруду. Захапався Адам. Вiн, мабуть, i не здогаду║ться, як пiдфарбувало його: став рябий. Вiд нiг до голови рябий, в темно-бурих латках. Як зебра! Та це не заважав йому: кiстлявими руками, наче кочергами, вихоплю║ у мене з-пiд носа кавалки глини, уклада║, втрамбову║ в греблю, i дивись - вгамувалася рiчка. - О! - каже Адам. - Де ж нам узяти лоток? - А що це таке, - питаю, - лоток? - Ну проста штукенцiя, труба чи коритце, по якому стiкатиме вода. Умгу, штукенцiя... Хутенько (в думках, звичайно) оббiг я свiй двiр, заскочив у сiни, у сарай, у погрiб - не знайшов нiчого пiдхожого. А ринва за хатою? Залiзна труба, iржою побита, я з не┐ будував дальнобiйну гармату. - Ринва годиться? - питаю. - Кращого й не треба. Тягни! Тiльки швиденько. Думаю, поки збiгаю туди й назад - i греблю рознесе. Я так припустив до хати, що мене наче вiтром винесло на гору. А бiг до рiчки - аж лопотiло за вухами. За мною стрибала й деренчала труба, така ж руда й вогниста, як Рекс; вона вимазала менi всi ребра цегляною фарбою. Примчав у берег. Нi, сто┐ть ще наша загата. I вода пiднялася високо, де був кущ - стирчать лиш зеленi вершки. Тут вода розлилась, а за греблею зовсiм спала, видно голе дно, драглистий мул, i повзають у калюжах водянi блохи, жуки, в'юнцi. Адам пiдхвалив мене, взяв ринву i вмурував ┐┐ в греблю; зверху ще наклав товстенько глини. I ось по трубi, спочатку несмiлою цiвкою, потiм сильнiше, потекла вода. Сколочена, вона свiт