лiшала, набирала сили, струменем падала вниз i пiд греблею вибивала вирву, схожу на слiд копита. Вода неслась, бурмотiла в трубi, з шумом розкидала бризки. I здавалось: заграв пiд вербами весняний ручай. - Ну як? - спитав Адам. - Як вам подоба║ться музика? Вiн стояв, палка з поперечкою, замурзано всмiхаючись. Видно, був задоволений, прилизував чубчик - рiденьке волоссячко, таке, що геть просвiчувалось. - Завтра, шановний Ленд, - виголосив Адам, - завтра ми зробимо дерев'яний млинок (сьогоднi вже пiзно) i поставимо його пiд лотком. Побачиш, як працю║ вода на людину. Про це, пам'ята║ш, сказав Маршак: Щоб, скакаючи з вершини, Сила зможена води Швидко рухала машини I штовхала по┐зди, - це ми зробимо завтра. А зараз... Зараз ми щось придума║м. З та║мничим виглядом Адам пiшов у кущi; вiн ступав, як бiлий шукач серед джунглiв, - тихо й обережно; назбирав паличок, з молодо┐ верби зняв смугу кори, вирвав цупку лопушину. З нехитрою здобиччю повернувся назад. Довго мудрував: круг лотка втикав палички, на цi стирчаки настромив лопушину i корою прив'язав листок. Вiн ще лаштував свою премудрацiю, як вода часто, лунко, зухвало затарабанила по листку. - Ла-та-та-та!.. - залопотiв листок. Струмiнь бив по краю лопушини, i вона дрижала, швидко-швидко лопочучи. Вже вечорiло; була тиха година, коли тiнi виповзають iз-пiд верб. I в цей час на весь берег заговорила рiка. Я дивився на Адама, як на майстра-чарiвника. А вiн, схилившi┐ голову набiк, свiтив бiлими зубами, i на бiлому обличчi його застигла безкровна усмiшка. - Як зветься ваша рiчка? - спитав Адам. - Нiяк не зветься. Рiчка та й годi. Хлопцi дражнять - Жаб'яча. - Погано, - сказав Адам. - Подумай: аби не було рiчок, анi джерельця, анi жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби на пiску. Рiчка да║ нам життя. А ми пiнимося дати ┐й навiть iм'я... Послухай зараз: як можна назвати рiчку? Я нашорошив вуха: тиша, спокiй на лузi, у саду туркоче горлиця, а за нашою греблею по-лелечому, невгамовно лопотить рiчка. - Лопотиха, - вимовив я. - Може, так назвати? - Лопотиха, - повторив Адам. - Добре iм'я. Завтра ж нанесемо на карту нашу рiчку. Щоб знали по всiх свiтах: ║ на землi тихе й тепле водоймище, яке вiдкрили для людства два капiтани, Ленд i Адам. У мене виникла пiдозра: а може, цей надзвичайно довгов'язий чоловiк справдi прибув з острова Скарбiв, де живуть матроси i продавцi лимонаду? Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, нiхто не балака║ тут, як славетнi каштани в книжках. Словом, я мав та║мну надiю, що ми з Адамом ще помандру║мо кудись невiдомо куди. А поки що ми подались до броду i на мiлководдi заходились вiдмивати бруд собачим милом (це така трава, схожа на лишайник). З-пiд кущiв, з потемнiлого прибережжя потягло прохолодою, гостро запахла м'ята, а вечiрня вода стала ще теплiша. М'яка, добра вода, сто┐ш на глибокому i виходить не хочеться. "Цiкаво, - мiркую собi, - який-то млинок зробить вiн завтра?" - Адаме, - починаю розпитувати здалеку, - ви надовго до нас при┐хали? Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхiв'я дерев, пiдзолоченi сонцем. Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голоснiше: - Ви на врем'я, кажу, при┐хали, чи будете жить у баби? - Нi, - голос у нього з льодком. - Я при┐хав сюди... помирать. Вiн сказав це спокiйно, так спокiйно, що я вiдчув: iз води побiгли дрижнi й холодними змiйками поповзли менi по спинi... Жарту║ Адам? А голос? Таким голосом не жартують. Адам повернувся до мене. Плечi в нього були опущенi; висохлi руки, як неживi, висiли вздовж тулуба. Я тiльки зараз помiтив: Адам свiтився. Сонце кидало на нього низьке промiння, i в Адама свiтилось прозоре обличчя, свiтились хрящуватi вуха, свiтилось немiчне тiло. Я зрозумiв: Адам не жарту║. Його по┐да║ мертвий огонь. - Розумi║ш, Ленд, - прищулив холоднi очi Адам. - к така невесела штука, назива║ться бiлокрiв'я... Ти бачив, як догора║ свiчка? Потроху, поволi полум'я злизу║ вiск, аж до остатку. Так i хвороба - спалю║ кров, краплю за краплею, до останньо┐ кровинки. Лiкарi дивуються з того, що я ще й досi живу... Та, мабуть, недовго вже... Вiн махнув рукою - ет, мовляв, к бiсу журливi балачки! - i звелiв хутенько одягатись. Поспiшали додому. Адам ривками дерся на гору, високо пiдкидаючи ноги. Я дрiботiв за ним, i мене гойдало хтозна-чого. А мiж вербами, якi вкутались теплим присмерком, сонно лопотiла рiчка. 5. НIНА Нi завтра, нi пiслязавтра Адам не прийшов до греблi. ...То була сумна ру┐на. За нiч Лопотиха розмила загату, розкидала увалки глини по течi┐. Вiд греблi зостались тiльки горбочки землi при самiй водi.Нiби стояла фортеця, i якась орда зруйнувала ┐┐, стiни звалила в рiчку. Я поплiвся вздовж берега. Пiд корчем виглядав iз мулу кра║чок труби, i коли я смикнув ┐┐, з труби вискочила зелена жаба-ропуха. Мулом затягло i лопушиний листок; вiн був негодящий - подертий на клаптi... Озерця нема, рiчка бiльш не лопоче, бiжить смiрненько старим сво┐м руслом. I скiльки б я не старався, сам не зроблю нi греблi, нi спiвучого лотка. Сумно стало, Я пiшов додому. Минув пiсля того i день, i другий, i от настав лункий сонячний ранок з перегуком пiвнiв по селах. Закортiло менi поблукати над рiчкою. У нас коло рiчки росте лугова трава-гусятнiця. Вона шовковиста, густа, як вата. Глянеш - зелений килимок простелено мiж вербами. На сiно ця трава не годиться: ┐┐ не вскубнеш косою, збива║ться в клубки. А зате, як випаде роса, наче морозцем прихопить траву - сива-сива шубка. А сонце зiде - горiть, i iскриться весь луг. Забредеш в росу, i хочеться итобi, як лошатi, повибрикувати, похвицати п'ятами, навiть пустити берегом лунке, вiдчайдушне: i-го-го! Я пробiг до верби й назад, повернув до рiчки, а за мною - темна дорiжка по травi. Роса холодна, з димком, пече, заходить у зашпори. Я припускаю чимдуж, збиваю ногами росу, i вона розсипа║ намисто - вишневi, райдужнi бризки. Став коло броду, глядь: i-i-iх, штани мо┐ синi, а ще однi в скринi! Мокрi-мокреннi, аж хлющать, прилипли до тiла. Ясно, мати не погладить по голiвцi. Стою, розмишляю, як далi жить. Мiркую собi, а воно не мiрку║ться. Щось менi заважа║, нiби гедзь дзижчить над вухом. Що воно? Я не можу второпать, а проте вiдчуваю: у березi щось змiнилося. О!.. Чу║те?.. Не так гомонить рiчка. Я вже знаю, як рiчка мiня║ свiй голос. Вранцi - чиста, свiтла вода розмлiва║, хлюпоче лiниво, приглушено; а пiд вечiр - тихо шумить, заспокiйлево, i шум цей чути далеко... Так було завжди. А зараз, а в цю хвилину? Чу║те? Буянить вода. З плескотом, з присвистом туркоче пiд вербами. Щось воно ║! Помiж кущами, пригинцi спускаюсь до рiчки. Ба, знов пiднялась течiя, залило вже камiнь, що стояв над водою. Я бiгом туди, на старе мiсце, де ми лiпили загату. Так i знав - нава гребелька! Ще вище. I озерко ще бiльше. I хурчить млинок. Звiдки воно взялось? Як воно виросло? Коли?.. Я боюсь ворухнутись, щоб не зникло чудо. Стою, прикiпiв до землi, тiльки очима лупаю. Справжнiй млинок... Як вам розказати про нього? Ось так, пiд лотком, стоять ноги-опори, двi грубенькi палицi. Вони з рiжками вгорi, i на тих рiжках лежить поперечка.А на поперечцi - дерев'яний млинок. У нього лопатi, як долоньки, пiдставленi до лотка. Пада║ струмiнь води, б'║ по крилах-долоньках, i хурчить, крутиться млинок, розсiва║ пил водяний, i свiтиться пiд греблею маленьке сонечко. Слухав i ще хотiлося слухати, як плескотить вода, як приляскують лопатi, як гудуть опори. Слухав би ще, але ж треба пiдiйти, роздивитися зблизька, руками попробувати, що воно там i до чого. Я обмацав кожну паличку, i тугенькi вузли з вербового лика, i лопатi, - все вiд сучка до задирки; а тодi зупиняв i пускав млинок, ловив язиком краплi, якi зриваються з лопатей, i навiть пальцем видавив канавку в греблi, щоб перевiрити, чи мiцно злiплена стiна. I коли проводив пальцем по глинi, побачив - на греблi щось намальовано. Надряпано двох чоловiчкiв, саме таких: Та це ж букви-чоловiчки! А i Л, Адам i Ленд, два капiтани. Але стривайте... Виходить, тодi, як ми вперше зустрiлися, Адам пiдгледiв мiй секретний малюнок. I виходить, вiн ще раз побував на рiчцi... I зробив млинок. Але як - та║мно? I коли - вночi? I хто дозволив йому з гарячкою, з такою температурою вставати? Я слухав млинок до самого вечора, нiбито знав, що недовго йму хурчати, що ско┐ться нове лихо. Так воно й сталося. Обiдня спека. Задуха. Лiниво хлюпоче вода. Я лежу на каменi, як заснула рибина. Плечi й руки обм'якли,важка-важка голова, не можу клiпнути оком. Тут, на каменi, лежить i млинок. Висмикнутий з мулу, розчахнутий, сушиться вiн на сонцi. Рiчка знов рознесла гребельку. I знов уночi. Все злодiйське, мабуть, робиться вночi. Рекса вбили натемну. I млинок... Неначе лиходi┐ пiдкралися смерком, звалили його в багнюку i чобiтьми втоптали. Сухо в ротi й гiрко. Адам не прийде. А що я сам? Що я можу сам? Коли мати штурхне в потилицю, тодi краще одному: забився в куток, похлипав трошки - i все пройшло. А от як зараз: нiхто й не штурхав у спину, i все-таки гiрко... Розчахнутий млинок - i кому ти скажеш про це? Кому розповiси? Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грiвся на сонцi, слухав тебе, а ти почав би так: "Прибiг я вранцi, глядь - греблi нема..." Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов. Спираюсь на лiктi, кидаю погляд на рiчку, аж туди, де вона вибiга║ з-за пагорба, напружено дивлюсь i бачу: пливе... пливе човник. Тихо пряму║ пiд вербами, помина║ острiвцi водяних лiлей, безшумно виходить на плесо, анi хлюпне, анi бовтне веслом. Сонце всипало рiчку блискiтками, i човник пливе, як мiсяць мiж зорями, i хтось пiдгрiбав веслом, править до нашого берега. Вже недалеко - ось вiн! Поверта║ до броду, i видно блакитний човник i блакитне весло, i сидить у човнику - хто б ви думали? - дiвчинка. Вона теж блакитна, очi великi й здивованi, у косах - бiла стрiчка. Я й не стямився, як човник заплив у протоку i став. Став пiд скелею, па швидкiй течi┐. Дiвчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. I звела на мене голубi очi. - Ти мене кликав? - спитала вона. - Та нi, не кликав... Просто хотiв, щоб при┐хала. - Ну добре. Прив'яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою. Вона кинула менi ланцюжок, i я прив'язав його до старого кореня, що лiктем виступав iз землi. - Слухай, - сказав я. - Протока вузенька, моя нога ледь пролазить мiж скелями, а як ти запливла сюди? Тiнь пробiгла по ┐┐ обличчi. Вона пригнулась, зняла бiлу туфельку, постукала нею об борт човна, буцiмто вибива║ пiсок. Мабуть, не любила, щоб ┐┐ дуже розпитували. Взувши туфельку, дiвчина глянула на камiнь, де я лежав, i спитала: - Що то коло тебе? - Млинок. Вночi потрощило його. - Це Адам тобi зробив, правда ж? - Адам. А звiдки ти зна║ш? I знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем пiдперла щоку й спитала журливим голосом: - Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсi? - Нi, - вiдказав я. - Не ходить у капелюсi. I взагалi не ходить. Лежить у хатi в Сiрохи. Баба кута║ Адама й голосить, синiв сво┐х згаду║... А Сiроха, щоб ти знала, це мати його матерi, або ж баба. I каже Адам, що втiк сюди вiд лiкарiв, бо ганялись вони з уколами; втiк, та бач - застудився. Такий слабий, встати не годен. - Я знаю, - спохмурнiла дiвчина й сумно глянула на потiк води, що падав iз каменя в розколину. - Вiн безпорадний, як дитя. Йому й близько не можна пiдходити до рiчки, а вiн цiлий день пробовтався... а вночi задихався, був гарячий, мов жар... I потiм, ще зовсiм хворий, нишком подався на рiчку, щоб збудувати млинок. Хвилi гойдали човник, i дiвчинка гойдалася чи, може, печально хитала головою. - Передай привiт йому, - мовила вона строго, - i ще передай: я на нього сердита. Хай береже себе. - Вiд кого ж передати? - Скажи, вiд Нiни. Вiн зна║ мене. - А-а! Так це ти Нiна! - пiдвiвсь я, здивований. - Ти якось приснилась була менi. Сниться, наче бринить павутинка на вiтрi i тоненько-тоненько виводить: Нi-i-iна... - Менi час, - промовила Нiна. - Одв'яжи човен. Коли я подав ┐й прив'язь, вона вiдштовхнулась веслом i швидко понеслась з протоки. В блакитному платтi, з бiлою стьожкою в косi, вона стояла в човнi, освiтлена сонцем, i здавалось - пливе по водi свiчка з трепетним вогником. - Прощай! - здаля махнула рукою. - Прощай! - гукнув ┐й услiд. - Ще при┐жджай! Човник поплив униз по течi┐, тiнню промайнув мiж деревами, зник за крутим поворотом. I свiчка, здавалось, погасла. Вдруге вона припливла надвечiр. Вже сутiнь залягла мiж берегами, кумкало десь жабеня, вода була спокiйна, з глянсом. I тодi показався ┐┐ човник. Як i першого разу, вiн iшов згори, з тих кра┐в, де заходить сонце i де почина║ться рiчка. Ще здалеку видно було, що човник у Нiни iнший, не голубий, а бiлий з темними рисками, наче зроблений з березових лубкiв. Човник березово-бiлий, i Нiна у бiлому сарафанчику, з чорною стрiчкою в косi. I сьогоднi вона смутна; може, навiть смутнiша, нiж була вчора. Вона причалила до берега, привiталася, склала руки на колiнцях i, зажурена, дивилася з човна у воду. - Нiно, - почав я розмову. - Це багато, коли тридцять дев'ять i п'ять? - Тридцять дев'ять - багато, - зiтхнула вона, - а якщо й п'ять - ще бiльше. - Така в нього температура. Кажуть, помре... Нiна, схиливши голову, мовчала. Щось тихо булькнуло - може, впала сльозина у воду. - Ти був у нього? - клiпнула на мене мокрими вiями. - Був. Його перенесли у двiр пiд яблуню. Вiн лежить бiлий як снiг. I, зда║ться, не дише. Очi заплющенi, такi синi-синi, а в куточках бiлi росинки... Вiн мене спершу не признав. Я пiдiйшов, поторсав за плечi: "Адам, Адам", - кажу. Як неживий. Тодi я ще поторсав - вiн нiби очнувся, рукою лап-лап... до мене потягся. "А-а-а, - каже. - Це ти, Ленд, - прошепотiв губами. - Нiчого, нiчого, капiтане. Ми ще з тобою змайстру║мо греблю, справжню, з цегли..." I втiша║, рукою мене погладжу║. Пальцi в нього безсилi, тiльки гарячi, з дрожем... Я хотiв сказати, ну багато сказати йому, так мене вiдправили. Годi, мовляв, не треба, не можна його тривожити... Там, у Сiрохи, якась жiнка чужа, пухленька вся, в бiлому халатi... - Я знаю ┐┐, - обiзвалась Нiна. - То найстарша лiкарка. Аж iз Ки║ва привезена. "Ого! - подумав я. - 3 Ки║ва! А хто ж ┐┐ викликав? Хто привiз?" Я потайки зиркнув на Нiну, бо згадав, як учора вона спiшно кудись попливла. Тiнню промайнула мiж вербами й зникла... Може, вона?.. Може, Нiна привезла швидку допомогу, щоб рятувати Адама? Нiч. Шумить очерет, кряка║ щось пiд кручею. Вона пливе сама-самiсiнька, а за нею вовки... Правда, якi ж вовки на водi? Ну тигри, ну крокодили женуться за нею, човен хита║, заносить у ями, а вона дивиться в темряву i шепоче: "Допомогу!.. Швидку допомогу!" Так чи не так мандрувала Нiна вночi, я не питав ┐┐. Не наважився. Бо зрозумiв: не любить вона бабських розпитiв. Очевидно, сталося з нею щось сумне, i вона не хоче про це говорити. Не змовляючись, ми сидiли мовчки: я на березi, Нiна у сво║му човнi. Сонце майже скотилось за гору; небо на заходi було червоне, i червонястi вiдблиски падали на рiчку. Край берега, на стишенiй водi, стояв бiлий човник, у ньому гойдалась дiвчинка, i очi в не┐ були зажуренi. - Нiно, - сказав я неголосно. - Я хочу померти. Тiльки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, пiд землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу i пiдуть. А далi? А що тодi? Лежиш у домовинi. Тихо. Чорно. I ось... вiдчиняються дверi, залiзнi, скрипучi, i ти вста║ш i спуска║шся вниз, начебто в погрiб, а там, серед мороку - густо людей, тих, що померли колись... - Не треба! - здригнулася Нiна, й обличчя в не┐ стемнiло. - Звiдти нiхто не поверта║ться... Я знала багатьох, я з ними дружила, вони повиростали, i кого вбило, кого хвороба задавила, - нiхто не повернувся. Не смiй помирати, чу║ш! - пристукнула вона кулачком i строго глянула на мене. - I Адамовi скажи: хто помре, той бiльше не житиме. Я сидiв ошелешений. "Як же так? - думав я. - Куди ж я подiнусь? Ось у мене руки, ноги, голова, на головi чуб i вуха - хiба воно все пропаде? А я, крiм того, бiгаю, кричу, купаюсь, - хiба й це зникне? I нiчого вiд мене не залишиться на землi? Е, нi! Тут щось вона, ця дiвчина, переборщила". Я так i сказав ┐й: не вiрю, щоб люди вмирали зовсiм. Нiна замислилась. I сказала повагом: - Так, люди не вмирають зовсiм. Коли вони лягають у землю i самi стають землею, то з них вироста║ трава чи дерева. З добрих людей вироста║ щось добре - яблунi, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп'яхом, кропивою, лиша║м повзучим. Я тупнув п'ятою в землю й викрутив ямку. "Гм, - спало чомусь на думку. - А що виросте на мiсцi Глипи?" 6. ГЛИПА Й БАКУН Це був старий мудрий кiнь. Вiн доживав свого вiку. Його навiть не триножили, а вiльно пускали у берег. Кiнь пасся над рiчкою, часто зiтхав, засинав па ходу. Вiн був, кажуть, бiло┐ мастi, але шерсть давно злиняла, стала брудно-сiрою. I тепер, коли рiчку запинало туманом, кiнь i сам блукав, як туман, тiльки чулося з молочно┐ хмари його старече пирхання. Спекотного дня вiн забирався пiд верби, у затiнок, i важко думав. Стояв нерухомо до вечора, стояв, звiсивши товсту ворсисту губу, i щось згадував. Менi завжди хотiлось прознати: що вiн згаду║? Про що вiн дума║? Що вiн бачить, куняючи? Можливо, сняться йому дороги (а вiн ┐х стоптав до крайсвiту), i одна дорога пахне йому гарячим пилом, а друга - збовтаним осiннiм болотом. Можливо, сниться поле (а вiн ┐х зорав чорно-пречорно), сниться пашисте, як чай, степове сiно (була б цiла гора з того сiна, що вiн перевiз до конюшнi), сниться батiг i пекуча упряж, сняться вiзники - веселi, сварливi, з медалями, з протезами, iз смердючим табаком, словом, усякi, якi тiльки поганяли конем. Я не знаю, що снилось коневi. А вiн менi снився часто. Вiн приходив у мiй сон, крiзь нiч просовував теплу морду. Довго, задумливо дивився у лiжко, форкав менi у вухо. Сонний, я усмiхався (лоскотало у вусi), гладив коневi м'якi, бархатистi губи, щось бурмотiв, тягнувся рукою до гриви. I от, сам незчувшись, опинявся на конi. А далi все йшло, як у тому кiно, що "звук!.. звук дайте!.." i що ледь-ледь крутиться. Вiльно-повiльно пiдносив кiнь мене вгору, i дух забивало, i я цупко держався за гриву. Ми летiли над бродом, над кручею, так було добре i легко летiть, але хтось. чобошарпав мене, i я падав... падав i падав, серце гупало вiд страху, i я звисав над кручею. Висiв, як на нитцi, от-от зiрвусь у прiрву. Я скрикував, схоплювався, i нiмий той крик стояв менi в горлi. Але тiльки я засинав, кiнь приходив до мене. I ми знов лiтали. Звали коня Бакун. Вiн уже не робив. Вiн доживав вiку. I як всi старi, вiн замислювався над сво┐м життям. Важка задума нiколи не полишала його. Коли вiн пасся, то знехотя, байдуже пощипував траву, i видно було, що вiн не стiльки пасеться, як розгаду║ щось нерозгадане. I коли заходив у рiчку, цмулив ранiшню воду, теж було видно: дума║. Навiть з водою на губi серйозно мiрку║. А в затiнку, пiд вербами, вiн так поринав у сво┐ конячi мислi, що забував вiдганяти мух, i тi лiзли йому i в нiздрi, i в сльозливi очi. Нiхто не тривожив Бакуна. Вiн цiлими днями думав. Щоправда, iнколи повз нашу хату проходив хлопець чи дядько з вуздечкою в руках. Значить, ┐м дозволено взяти Бакуна для дрiбно┐ домашньо┐ роботи - пiдвезти води або перетягти колоду. Бакун, забачивши людину, що йшла до нього з вуздечкою, не виказував нi радостi, нi печалi. Смирно ждав, смирно пiдставляв голову, давав себе загнуздати. I тiльки тодi, як рушали, важко зiтхав, роздуваючи боки. Турбували Бакуна нечасто - раз чи два на лiто. А цього лiта нiхто не чiпав його. Про коня немовби забули. I ось я побачив Глипу. Скажете, велике диво - уздрiти Глипу. Але перше, я побачив його серед бiлого дня, коли сторож завше спить. А друге, за плечима у нього висiла вуздечка, i повiдок мелодiйно дзенькав по чоботях. А трет║, Глипа йшов не сам, а з iншим дядьком, схожим на Глипу. I тут я пригадав, що сусiд наш лiпить сарайчик для курей i що до нього при┐хав брат. Отже, йдуть вони по коня. Видно, що брати недавно зустрiлися. Обидва веселi, балакучi, i як махне хто рукою, так його й заточу║. Глипа щось про зайцiв розказу║: "А я торох! А вiн ай-яй! А я хап за вуха!" - i Глипа хапнув за кущ, та не втримався, шелеснув у канаву. Була потiха, як брат ставив на ноги Глипу i як Глипа валяв брата. Чоботи в них однаковi - рудi, зашкарублi, i тими чоботярами вони почовгали в берег, i братiв заносило то в кропиву, то в замуленi рiвчаки. Садом, стороною, поза кущами я побiг до рiчки. Глипа з братом не бачили мене. а я не спускав з них ока. Пошкорбали дядьки до броду. Ось вони загупали на камiннях, i той, що при┐хав до Глипи, спiткнувся, махнув рукою i - тiльки ляснуло! В штанях, в чоботях сидить уже дядько на мiлинi, приплеску║ воду руками й гигоче: "Ух, приятно!" Тепер Глипа ставив па ноги брата, а брат валяв Глипу в рiчку. Якось перебрались на той берег. Мабуть, почесали й далi, бо десь там трiщало в кущах, i то в одному, то в iншому мiсцi раптом схитувалась гiлка. Бакун стояв пiд горою, дрiмав. Проте i його розбудив цей шелест. Кiнь задер голову, непривiтно блиснув оком на двох голубчикiв, що мокрi вилiзли з гущини i, хитаючись, бредуть до нього. На всяк випадок кiнь посторонився, нiби тим говорячи: "Проходьте собi, люди добрi". Але руки в братiв були чiпкi - з двох бокiв схопили коня за гриву. Незабаром вони тягли коня до броду. Перший перескочив з берега на камiнь Глипа. Вiн смикнув Бакуна за повiд, але той уперся. Кiнь, мабуть, не любив, щоб ним попихали, тим бiльше зараз, коли треба обережно ступити через воду на камiнь, i камiнь слизький, хита║ться. Смикнули коня - i вiн аж присiв, гостро вигнув хребет, прижмурив сльозливi очi. Страдницький вигляд його промовляв: "Пустiть, то пiду". Не на тих натрапив. - Н-но, х-худоба! - шарпнув Глипа за повiд. - Гавро, пiддай йому жару! - Глипа шарпнув з такою люттю, наче збирався одiрвати коневi голову, а Гавро чесонув по спинi лозинякою. - Гавро, т-турни його ззаду! - i Гавро гупнув плечем коневi пiд жижки. Бакун всiм гострим тiлом подався вперед, кресонув копитом по каменю i тут... i тут щось хряснуло. В першу мить я не мiг збагнути, що сталося. Тiльки побачив: кiнь лежить... вiн розпластаний, одвисла губа його немiчно сiпа║ться. Це вже пiзнiше я зрозумiв, що Бакун оступився, передньою ногою ковзнув у щiлину. А щiлина була вузька й глибока, i десь внизу, мiж камiнням, кiнь намертво застряв копитом. - Тю, дурний! - ляснув себе по мокрих штанях Глипа. - Гавро, зганяй його, хай вста║, шкарбун! - Гавро не довго думав, з розмаху встюжив коня по ребрах, аж сива попруга встала. Важко, з болем зiтхнув Бакун, шарпнувся, поповз на колiнах. Його не пускала нога, та, що затиснута була мiж камiнням. - Гавро, бухни його чоботом! - i Глина за повiд потяг коня, а Гавро пiдсобляв чоботом. Бакун ще раз сiпнувся, страшно вивернув ногу. Шкура на ньому здулась горбами; здавалось, от-от вона трiсне, i старi костомахи розсипляться. Бакун застогнав. Тут i Глипа второпав, що з конем бiда. - От х-худоба! - лайнувся вiн. - Диви, куди клешню встромив!" Обнявшись за плечi, брати стали над розщелиною, захитались, заглипали на вивернуту конячу ногу. - Ну що? - спитав брат. - Ос║чка? - А ми зараз... ми з ходу! - i Глипа по-бабськи плюхнувся на камiнь. Пiд'┐хав до коня, двома руками взявся за ногу, як той дiд за рiпку, висолопив язика i почав: "ех!.. ex!.. ex!.." - i почав рвати на себе коняче стегно. Каламутним, печальним оком дивився Бакун у волосате Глипине вухо. - Ну що, брат? Не йдьот? - спитав Гавре. - Заклинило. - Тут йому. й капець. Не вилiзе. Брати сiли на бережку, обнялись, затягли було "Ех, Дуня, Дуня я", але Гавро обiрвав: - Так що, брат, з х-худобою? - Треба п-пилу, - сказав Глипа. - Вiдпиля║мо ногу i баста. А що, все одно не вирвеш. Заклинило... Я стояв за кущем i чув ┐хню розмову. Чув, як Глипа сказав: "Вiдпиля║мо"... Мене затрусило, чуб на┐жився, в головi попливли всякi видива, страшнi й безглуздi: дво║ з пилою... крадуться до коня... вжик-вжик... скрегочуть кiстки, а вони пиляють. Вiд того пиляння й скреготу запекло менi пiд грудьми, ще страшнiшi видовиська заро┐лися в головi. А що, подумав я, Глипа може, вiн такий... Це ж про нього хлопцi розказують, як вiн човна потопив на ставку. Зробили в шкодi тупоносого човна, схожого на корито. Ну, щоб гуртом плавати й купатися. Так той човен, гуртовий, був для Глипи як сiль в оцi. Мовляв, нащо ┐м корито? Диких качок тiльки ганяють. Прийшов Глипа вночi з сокирою, гуп-гуп, вирубав дiромаху в днищi i штовхнув човна в круторий... Глипi, як бачите, не первина рубати чи пиляти. Але ж Бакун... Вiн лежав, старий, клубастий, низько опустивши голову, i на його ши┐ болiсно стрiпувались жилки. Я рвонувся, страх штовхнув мене в плечi, i в душi трепетав крик: мамо... мамо... сюди! Проте щось зупинило мене: Глипи... вони встають, пiдважують один одного, кудись лаштуються. О, кажуть: треба до бригадира - дозволу взять; може, просто клоцнуть беззубу шкапину (це про коня) , пользи ж нiяко┐, то хоч буде шкура. Кинули Бакуна, закурили i похиталися берегом мокроштаннi брати. Пiшли до контори. Як тiльки повiяло ┐х за кущi, я стрибнув на камiнь, бiгом до коня. I вiн пiзнав мене, сухими губами тицьнувся в щоку й стиха форкнув. Морда в нього була тепла, i кожна волосинка тепла, i сiра злиняла шерсть була наче притрушена теплим дорожним порохном. Лиш очi свiтились волого, i тяглись вiд них мокрi дорiжки. - Бакун, Бакунчик, вставай! - потрiпав я коня за холку. Бакун труснув головою, нiби от-от наважиться встати, але тiльки зiтхнув i звiсив безсило морду. Вiн був важкий,. нерухомий, як лантух з дровами. Шерсть на ньому облазила, на грудях, на суглобах виступали буграми скам'янiлi маслаки. Я повзав, лазив круг нього, не знаючи, що робити. Обмацав ногу, яка застряла, ще бiльше злякався: ого, затисло ┐┐! Мабуть, тодi, як Глипи стьобали коня, Бакун кидався й загнав свою ногу у клiщi, туди, де звужу║ться розщелина, а копито загнав аж пiд камiнь. Спробуй тепер витягти. Я все-таки спробував; тужився й смикав, тягнув мертво-чавунну кiстляву ногу - дарма! I куди вже смикать - колiна в Бакуна роздертi до кровi. Що робити? Ну що робити? А хвилини збiгали, день хилився надвечiр, i мигтiло в очах: Глини... човгають з пилкою... Вже, мабуть, десь поблизу... Сам не стямився, як мене винесло на гору, як прилетiв до хати. Оббiг наш двiр, заглянув у всi кутки - нiде нiкого. Хата приткнута на паличку, в сара┐ ластiвки вицвiнькують, погрiб зя║ чорною дiрою. "От же! - стукнуло менi. - Кого я шукаю? Вчорашнього дня? Мати ж на роботi..." I духу не перевiв - почесав у степ. Дорога курна, пухка║ тепла пилюга з-пiд нiг. Я бiжу пiдтюпцем, а думки погнались далеко: як зустрiну матiр, як розкажу ┐й усе, як ми кинемось до рiчки. "От же! - стрельнуло вдруге менi. - Куди я бiжу?.. А де мати? Я ж не знаю, де вона працю║..."- Повернувся - i назад, i жену скiльки й сили. Вже менi пiд грудьми щось бовтавться. Прибiг до хати й руками розвiв: а тепер куди, до кого податись? Сiроха не допоможе, бо стара. Адам не допоможе, бо сам не вста║. Глипа... а Глипа з пилою... i скрегочуть кiстки... Я зiрвався, помчав до села. Будь, що буде, когось та покличу. Сонце низько, сонце майже заходить, на шляху до села нiкого, сивi од пилу будяки край дороги, i лиш одна постать витика║ться з балочки. Жiнка в бiлiй хустинi. I знайома хода, повiльна й втомлена. Ти ба, то ж мати! Вже не пригадую, як опинився коло матерi, як уткнувся в ┐┐ теплi шершавi руки i здуру захлипав (чи набiгався, чи настрахався?), i щось мимрив про коня та про Глипу. Ми стояли вдвох, нiкого не було на вечiрнiй дорозi; мати пригорнула мою голову, сховала в затишне кубельце пiд. груди i пальцями, самими пучками (м'яко! ледь чутно!) почала гладити шию, немиту потилицю i чорнявенькi, як вона сказала, вуха. I почала промовляти до мене, щоб я вгамувався, все буде гаразд, а лихо з бiдою спливе за водою. Глипа сьогоднi не прийде, гомонiла мати, бо в сiльмаг привезли молдавське вино, i рiдненькi брати так перечепилися через ящик з пляшками, що навряд чи й зведуться на ноги до ранку. I ще сказала вона: якщо Бакун попав у бiду, то краще не смикати його, не шарпать, краще залишить самого. Вiн зарадить собi. ...I цi║┐ ночi я лiтав на Бакунi й падав, i приснилось якесь страшило, що пiдкралось до нашо┐ хати й вугол пiдрубу║: гуп-гуп сокирою. I вже скрипить, присiда║ хата, i пiд лiжко тече вода... Мати розбудила мене, спитала, чи я не перекупався, а якщо нi, то щоб спав i не крутився. А вранцi глядь - ведмедi накурили, туман. Наче марлею запнуло верби, кущi осоки понад рiчкою, i наш сад, i терновище на тому березi. Я побiг донизу i, вражений, став серед лугу. Дивно: хмарка туману йде, наближа║ться, окуту║ тебе з головою, нитями проходить за тобою i крiзь тебе - i не шерхне, волоска не зачепить. Але вiдчува║ш: лице, чуб, сорочка - все одволожуеться, м'якша║, i на губах - присмак дощово┐ води. Я постояв, жменями половив рiденькi пасма туману й побiг до броду. Там же Бакун. Лежить, бiдолаха, як прикутий. I нiчого не ┐в. Треба хоч трави нарвати. Обминув кущ бузини i раптом: "Хрра!"... Хракнуло з куща, з туману, я сахнувся, аж присiв з переляку. Серце у п'ятах забилось. А з куща - морда... Коняча. Бакун, так це ти?! А побий тебе лихо! Стрибнув до коня, повис у нього на ши┐. А вiн сто┐ть i наче всмiха║ться, губи у нього зеленi, соком трав'яним пiдфарбованi. Бакун, хто ж тебе звiльнив? Чи, може, ти сам? Ану, покажи лапу... Отак - я вчепився за гриву, а кiнь сто┐ть на трьол ногах. Одну (це ту, поранену) вiн трима навису; бач, як обдерта шкурi, i коппто облущено, i кров попiдсихала. Ми побалакали з конем, я причесав його, повидлубувйв луску з ранок i виразок, а вiн посопiв менi, напахчив мене духом гарячо┐ жуйки, i я вiдпустив коня: "Йди, Бакун, пасись..." I кiнь, пiдкидаючи голову, з натугою пострибав у лозняки. Трохи розтуманилося, в небi повисло бiле-бiле сонце; на нього можна було дивиться скiльки завгодно - воно анiтрiшки не слiпило. Я сидiв на броду, на тому каменi, що схожий на слонову спину, i дивився, як сонце то виплива║, то губиться у сiрих волокнистих хмарах. Не знаю, чи довго сидiв, та от зненацька почув голоси: хтось шкорбав з гори i басовито гомонiв. Я схопився на ноги. Вони - Глипи йдуть! В одного через руку брезент, в другого - сокира й довгий кабаницький нiж. Брати веселенько розмовляють, попихкують цигарками i прямують до броду. Думають, що тут ┐х жде Бакун, прищемлений камiнням. I враз вони стрiлись: Глини до рiчки i кiнь до рiчки. Стали як укопанi. I втнулись очима: тi - в коня, а кiнь - у братчикiв. Бакун сторопiло фиркнув, а потiм... а потiм я не повiрив собi. Бакун, старий смирний Бакун, який тiльки що припадав на ногу, i раптом... як брикнув, як пирхнув по-молодецьки i пiшов, правда, накульгуючи, але з таким прискоком, що я давно вiд нього такого не бачив. Десь аж на тому кiнцi лугу розляглось його переможне iржання. Брати переглянулись, i очi в них зробились круглi, як мильнi бульбашки. - Так що, брат, осечка? - спитав Гавро. - Розклинило, - тiльки й вимовив Глипа. I почовгали брати додому. А там, де вони стояли, я побачив кущ, геть обшарпаний, з вовчими ягодами на колючих гiлках. 7. ЛIКАР БУСЬКО У сара┐ напiвтемне. Дверi низькi, вiконця нема, i як пройдеш у дальнiй куток, де супляться обгризенi ясла, - там зовсiм поночi. В яслах щось пописку║, шарудить у стiнах, луска║ в трухлявих дошках. Сарай аж ворушиться весь од неспокiйних поселенцiв. Я далеко не ступаю, вмощуюсь коло дверей i жду. Пада║ знадвору свiтло. Сонце то пече менi в шию, то пригаса║, - видно, почало хмаритись. Хилить на сон. Я терпеливо жду. I ось - блись! - влiтав у сарай ластiвка. Пiрна║ пiд самiсiньким одвiрком i не зачепиться. От умi║ пiрнати! Я бачив не раз, як ластiвки граються з Бакуном. Кiнь собi пасеться на лугу, а вони заходять здалека, пiдкрадаються до нього тихо, над землею. Низько-низенько летять i раптом - гульк пiд коня! Майне котрась у нього пiд черевом i вгору, i чигикне задьористо. Одна пролетить, тодi двi, тодi цiла низка - блискають, проносяться пiд конем, наче дражняться: "Чигик!.. Не пiймав?" Кiнь собi хрума║ траву, зрiдка махне хвостом, стрiпне вухом i байдуже йому до ластiвок, до ┐хнього вереску. А втiм, i Бакун деколи стримано пирхне, якщо котрась вiтрогонка мелькне у нього пiд самiсiньким носом. З такою ж смiливiстю пiрнав ластiвка i в дверi. I вже нiби з вулицi бачить, що стеля в сара┐ пiдперта стовпом, - ач, круто обмина║ стовп, робить круг пiд стелею i до гнiзда. Вона й не цвiнькнула, й не шерхнула крилом, влетiла тихо, як тiнь. А проте, наче за сигналом, прокинулись пташенята. Враз пiдхопились. "Вжи, вжи, вжи!" - завжикали гуртом; ┐х i не видно в гнiздi, тiльки сивенький пух i роздертi роти. Цi жовтi крикливi роти ловлять, просять, благають - ┐сти! Якесь, нахабнiше, дереться вище i вже затлина║ черв'яка разом iз материним дзьобом. Еге ж, напасись на таких поживи! Гулькнула ластiвка в дверi - впали пташенята. Заснули. Наче й нема ┐х у кубельцi. Тихо в сара┐. Тихо на вулицi. Хмарить. Я притулився до одвiрка, звiв на стелю очi i розглядаю знiчев'я гнiздо. Вам доводилось бачити, як ластiвка лiпить собi гнiздечко? Носить iз берега тугi клубочки грязюки, i не просто┐ грязюки, а добре змiшано┐ з трав'яними корiнцями, з волокном; принесе в хлiвець i спритно кле┐ть, дзьобом примазу║ тi вiхтi до сволока. Гляне збоку на свою роботу й защебече: радi║, що в не┐ ловко виходить. А й справдi, ловко. Спершу наче пiдкову чи скибку мiсяця вилiплю║, потiм - гаманець, а далi рядок за рядком вивершу║ гнiздо, схоже на маленьку корзинку. Висохне гнiздо, стане аж бiле, роками висить пiд стелею - не розвалю║ться. Частенько менi кортiло поставити драбину, полiзти до гнiзда i бодай впiвока гля... Але ж - ви чули? Кажуть люди: пальцем торкнеш ластiв'яче гнiздо - птиця одразу покине ваш двiр. Покине i бiльш не прилетить, i всiм ластiвкам передасть, щоб обминали хату. Ну, а якщо розваляти гнiздо... Краще не робити цього! Я сам бачив: у ластiвки на грудях червона смужка. То як сiрник. Черкне вона грудьми по соломi, по сухiй стрiсi i жух - спалахне солома... Дотла згорить хата... А лелеки, менi казали, так вони, коли ┐м поламають гнiздо, приносять у дзьобах жарину. Птахи не прощають злодюгам. От нi в нас, нi в баби Сiрохи хата нiколи не горiла. А в Глипи, вже при менi, два рази була пожежа, мазанка й зараз сто┐ть обсмалена, а вiд хлiвця зостались стовпи-недогарки i щербате звуглене корито. Ластiвки звикли до того, що я сиджу на порозi, й лiтають просто через мене; а якась пiкiру║, нiби хоче вскубнути за чуба, шерхне над головою - i в сарай. Менi добре сидiти серед шерхоту, ластiв'ячих тiней, м'якого свiтла, що пригаса║ вiд хмар. Хилить на сон, i крiзь легку дрiмоту вчува║ться: хтось мене кличе. "О-о-о!.. о-о-онько!" - доносить вiтрець. Стривожений, пiдхоплююсь, зиркаю на дорогу: баба Сiроха сто┐ть. Маленька бабця, зiгнута, чорна з лиця, в чорнiй ряснiй спiдницi. Сто┐ть мовчазна й сувора, вичiку║, поки пiдiйду до не┐. - Ходи за мною, - каже строго. - Адам тебе кличе. Я ступаю слiдом за бабою (а вона дрiботить хутенько) i менi трохи дивно й лячно: нiколи Сiроха не кликала мене... та ще й до Адама. Що там у них? Йдемо до ярка, мина║мо Глипину хату; стежка поверта║ на бабин город, i ми попада║мо в синiй присмерк, над нами суцiльне листя i соняхи-решета. Вибрались з городу - i вже сiрошинський двiр. Бiла маленька хата, пiд вiкном розлога яблуня, гiлля аж за димар, яблука звисають на стрiху. Старезне дерево закрило сво┐м шатром майже весь двiр. I я бачу: бiлий полик пiд бiлим стовбуром, i лежить на подушках Адам, i свiтить разками зубiв, - вони в нього бiлi з просинню. - О-о, капiтан Ленд! - помахом руки салюту║ Адам. - Радий вас вiтати!.. Сiдайте коло мене. Вiн кива║ на розхитаний стiльчик, застерiга║: обережно, крiсло, вважай, допотопне. Я сiдаю, пiдсовуюсь ближче донього, i менi при║мно й незручно, що вiн так красиво балака зi мною. Тут, пiд яблунею, свiжо й затишно, сидиш собi в холодку, над головою цiла гора дрiмотного листя, лиш де-не-де свiтлi вiконця, i падають сонячнi плями на Адамове лiжко. Адам не прихову║: вiн радий, що прийшов сусiд. Це ж нудьга зелена: в спеку, в таку благодатну пору, коли тiльки гуляй, дихай, смажся на сонцi, а тут... мняти подушку, давити перину, парити себе гарячим питвом... Голос в Адама слабий, i рука звиса║ з постелi тонка й пiдзеленена, а проте, вiн уже не той, що був навiть учора. Ожили в нього очi, з'явилось у них щось веселе, насмiшкувате, неспокiйне. Баба Сiроха, склавши руки на грудях, постояла, сумно й строго подивилась на Адама, зiтхнула й пiшла в хату. I тодi Адам по-свояцьки пiдморгнув менi. - Зна║ш, чого кликав? Розвiдка донесла, що днями вiдбулась баталiя на броду. Дехто хотiв обезножить коня. Мовляв, ми живемо без голови, то кiнь проживе без ноги. I ти, кажуть, там був i все бачив, i навiть, кажуть, вiдзначився... "Вiдзначився"... То вже занадто! Я глянув на Адама: чи не пiдпуска║ вiн шпильки? Нi, погляд серйозний. Та все ж я спитав: - А хто вам розказував? - Як хто? Надiйнi люди. - Що ж це за люди? - То мiй секрет... к в мене друг, а вiрнiше подруга, яка нiколи й нiде не покида║ мене. Ми з нею нерозлийвода з раннього дитинства. Вона й сюди припливла за мною. - Гм. Як ┐┐ звати? - Ти все хочеш знать! Ну хоча б... Нiна. Нiна?! Це прозвучало так несподiвано, що я вiдкрив рота; а вiдкривши рота, я завжди заглиблююсь у серйознi роздуми. Справдi, було над чим замислитись. Я думав, що Нiна тутешня, що живе вона за горою, за нашим садом, де сiда║ сонце. А виходить, вона при┐хала з Ки║ва, i там жила в кам'яному будинку, i там зустрiчалась з Адамом... Нiна... Тут менi спало на думку: може, Адам од мене перейняв це iм'я? Може, пiдслухав, як я розмовляю з нею? А я розмовляю з нею завжди, - i тодi, коли сиджу над рiчкою, i тодi, коли блукаю в зелених тунелях соняхiв. Напевно, я б таки до чогось додумався, коли б не перебив Адам. Вiн напосiв: "Ти, брат, не викручуйся, ти розкажи, як ви Глипу пошили в дурнi..." Розкажи - i край. Я помнявся, порипiв стiльчиком, бо що ти будеш казати? Як бiгав я з переляку то в степ, то до хати, неначе об'┐вся пасльону? Ото й усе мо║ геройство. А Бакун... Бакун - то iнша рiч. Коняга на всi сто! - Е, нi! - посварився Адам, пiдправив подушку, щоб вище лежати. - Я тебе так просто не вiдпущу. Ось як пiдемо на рiчку, позашива║м роти - i мовчок. Тодi вже буде не до балачок - тiльки робота. Я таке-е придумав - уф!.. А зараз, шановний Ленд, ми проведемо зустрiч у кают-компанi┐. Кожен iз нас розкаже по однiй iсторi┐ - згода?.. Так як ти молодший, тобi випада║ першому. I я просив би тебе, Ленд, оповiсти що-небудь з життя славетного мандрiвника Бакуна Сивогривенка. - Адам узяв мене за руку, видно, помiтив, що я затинаюсь, i вже якось просто, навiть з благанням закiнчив: - Льонь, серйозно, розкажи. Ти ж бо зна║ш... Сонце трохи скотилося вниз, i жовто-зелене ряботиння падало вже на груди й обличчя Адама. Так, вiн i зараз свiтився. Над подушкою виступало гостре пiдборiддя, стирчав тонкий i гострий нiс, вони просвiчувались, наче були вилiпленi з воску. Адам часто змочував язиком припаленi губи, дихав нерiвно, з хрипом. I стало менi лоскотать у горлi, i лоскотать пiд очима, я пригнувся, заморгав до землi i так прикинув у думцi: Адам цiлими днями лежить сам-самiсiнький, i нiхто йому, крiм баби Сiрохи, й слова не мовить. - Ну добре, Адаме, - для початку пришморгну