псували царi, пани та вченi свободу християнську. 43. Благодать дана всiм язикам, а спершу колiну Яфетову, бо Симово через жидiв отвергнуло Христа. I перейшла благодать до племен грецького, романського, нiмецького, слав'янського. 44. I Греки прийнявши благодать, покаляли ┐┐, бо вони прийняли нову вiру i не зовлеклись ветхого чоловiка со страстями i похотями, оставили при собi i iмператорство, i панство, i пиху царськую, i неволю, i покарав ┐х Господь; чахло грецьке царство тисячу рокiв, зчахло зовсiм i попало до Туркiв. 45. Романське племено - Влохи, Французи, Гiшпани - прийняло благодать, i стали народи увiходить у силу i у нову жизнь, i просвiщеннiсть, i благословив ┐х Господь, бо лучче вони прийняли св. вiру, нiж Греки, одначе не зовсiм зовлеклись ветхого чоловiка со страстями i похотями, оставили i королей i панство i вимислили голову християнства - папу -, i той папа видумав, що вiн ма║ власть над усiм свiтом християнським, нiхто не повинен судити його, а що вiн здума║, те буде гарно. 46. I племено нiмецьке - народи нiмецькi, прийняли благодать i стали увiходить у пущу силу i жизнь нову i просвiщеннiсть, i благословив його Господь, бо вони ще лучче прийняли вiру нiж Греки i Романцi, i з'явивсь у них Лютер, которий почав учити, що повинно християнам жити так, як жили до того часу, коли поприймали i попереверчували ученi║ Христово царi i пани, i щоб не було неподсудимого голови над Церквою християнською - пани, ║сть бо ║дян глава всiм - Христос. Але i Нiмцi не зовлеклися ветхого чоловiка, бо зоставили у себе i королiв i панiв, i ще гiрше дозволили замiсть папи i епископiв орудувать Церквою Христовою королям i панам. 47. I сталась послiдняя лесть гiрша першо┐, бо не тiльки у нiмцiв королi, але й у других землях взяли верх над всiм i, щоб удержати народ у ярмi, поробили iдолiв, одвертали людей од Христа i казали кланятися iдолам i битися за них. Бо то все рiвно, що iдоли: хоча французи були хрещенi, одначе менш шанували Христа, нiж честь нацiональну, але такого iдола ┐м зроблено, а Англичане кланялись золоту i мамонi, а другi народи так же сво┐м iдолам, i посилали ┐х королi i пани на зарiз за шматок землi, за табак, за чай, за вино, - i табак, i чай, i вино стали у них богами, бо речено: "Iде же сокровище ваше, там серце ваше". Серце християнина з Iисусом Христом, а серце iдолопоклонникове з сво┐м iдолом. I стало, як каже апостол, ┐х богом чрево. 48. I вимислили одщепенцi нового бога, сильнiшою над усiх боженят, а той бог називався по французьки егоiзм, або iнтерес. 49. I фiлозофи почали кричати, що то кепство - вiровати в Сина Божого, що нема║ нi пекла, нi раю, i щоб усi поклонялись его┐зiм або iнтересовi. 50. А до всього того довели королi та пани; i завершилася мiра ┐х плюгавства; праведний Господь послав свiй меч обоюдоострий на рiд прелюбодiйний; збунтовались Французи i сказали: "Не хочем, щоб були в нас королi та пани, а хочем бути рiвнi, вiльнi". 51. Але тому не можна було статися, бо тiльки там свобода, гдi Дух Христов, а Дух Божий уже перед тим вигнали з Францевщини королi та маркизи, та фiлозофи. 52. I Французи короля свого забили, панiв прогнали, а самi почалися рiзати i дорiзались до того, що пiшли у гiршую неволю. 53. Бо на ┐х Господь хотiв показать усiм язикам, що нема свободи без Христово┐ вiри. 54. I з то┐ пори племена романське i нiмецьке турбуються i королiв i панство вернули, i про свободу кричать i нема║ в ┐х свободи, бо нема свободи без вiри. 55. А племено слав'янське, то найменший брат у сем'┐ Яфетово┐. 56. Трапля║ться, що менший брат любить дужче отця, одначе получа║ долю меншу проти старших братiв, а потiм, як брати старшi сво║ потратять, а менший збереже сво║, то i старiших вируча║. 57. Племено слав'янське ще до принятiя вiри не имiло анi царей, анi панiв i всi були рiвнi, i не було у них iдолiв, i кланялись слав'яни одному Богу Вседержителю, ще його й не знаючи. 58. Як уже просвiтились старiшi брати Греки, Романцi, Нiмцi, тодi Господь i до менших братiв Слав'ян послав двох братiв Констянтина i Мефодiя, i духом святим покрив ┐х Господь, i переложили вони на слав'янську мову святое письмо i одправовать службу Божую постановили на тiй же мовi, якою всi говорили посполу, а сего не було нi в Романцiв, нi в Нiмцiв, бо там по латинськи службу одправляли, так що Романцi мало, а Нiмцi овсi не второпали, що ┐м читано було. 59. I скоро Слав'яни приймовали вiру Христову так, як нi один народ не приймовав. 60. Але було два лиха у Слав'ян: одно - незгода мiж собою, а друге те, що вони, як меншi брати, усе переймали од старших, чи до дiла, чи не до дiла, не бачучи того, що у ┐х сво║ було лучче, нiж братiвське. 61. I поприймали Слав'яни од Нiмцiв королiв i князiв, i бояр, i панiв, а преж того королi були в iх вибранi урядники i не чванились перед народом, а обiдали з самим простим чоловiком зарiвно, i самi землю орали, а то вже у ┐х стала пиха, i помпа, i гвардiя i двор. 62. I панiв у Слав'ян не було, а були старшини, хто старiший лiтами i до того розумнiший, того на радi слухають, а то вже стали пани, а у ┐х невольники. 63. I покарав Господь Слав'янське племено гiрше, нiж другi┐ племена; бо сам Господь сказав: "Кому дано бiльше, з того бiльше i зищеться". I попадали Слав'яни в неволю до чужих: Чехи i Полабцi до Нiмцiв, Серби i Болгари до Грекiв i до Турок, Москаль до Татар. 64. I здавалось: от згине i племено слав'янське, бо тi Слав'яни, що жили около Лаби i Помор'я балтицького, тi пропали, так, що i слiду ┐х не осталось. 65. Але не до кiнця прогнiвився Господь на племено слав'янське, бо Господь постановив так, щоб над сим племенем збулось писанi║: камень, його же не брегоша зиждущi┐, той бисть во главу угла. 66. По многих лiтах стало в Слав'янщинi три неподлеглих царства: Польща, Литва i Московщина. 67. Польша була з Полякiв, i кричали Поляки: "У нас свобода i рiвнiсть!" Але поробили панство, i одурiв народ польський, бо простий люд попав у неволю, саму гiршу, яка денебудь була на свiтi, i пани без жадного закону вiшали i вбивали сво┐х невольникiв. 68. Московщина була з Москалiв, i була у ┐х велика Рiч Посполита Новгородська, вiльна i рiвна, хоч не без панства, i пропав Новгород за те, що i там завелось панство, i цар московський взяв верх над усiми москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, i ноги цiловав хановi татарському бусурману, щоб допомiг йому держати в неволi неключимiй народ московський християнський. 69. I одурiв народ московський i попав в iдолопоклонство, бо царя сво║го нарiк богом, i усе, що цар скаже, те уважав за добре, так, що цар Iван в Новгородi душив та топив десятку тисяч народу, а лiтописцi, розказуючи те, звали його христолюбивим. 70. А в Литвi були Литвяки, та ще до Литви належала Укра┐на. 71. I по║дналась Укра┐на з Польщею, як сестра з сестрою, як ║диний люд слав'янський до другого люду слав'янського, нероздiлимо i незмiсимо, на образ iпостаси Божо┐ нероздiльно┐ i незмiсимо┐, як колись по║днаються всi народи слав'янськi помiж собою. 72. I не любила Укра┐на нi царя, нi пана, а скомпонувала собi козацтво, ║сть то iсте║ брацтво, куди кожний пристаючи, був братом других - чи був вiн преж того паном, чи невольником, аби християнини, i були козаки мiж собою всi рiвнi, i старшини вибирались на радi i повиннi були слуговати всiм по слову Христовому, i жадно┐ помпи пансько┐ i титула не було мiж козаками. 73. I постановили вони чистоту християнську держати, тим старий лiтописець говорить об козаках: "Татьби же i блуд неможе iменуються у них". 74. I постановило козацтво вiру святую обороняти i визволяти ближнiх сво┐х з неволi. Тим то гетьман Свирговський ходив обороняти Волощину, i не взяли козаки миси з червонцями, як ┐м давали за услуги, не взяли тим, що кров проливали за вiру та за ближнiх i служили Богу, а не iдолу золотому. А Сагайдашний ходив Кафу руйновати i визволив кiльканадцять тисяч невольникiв з вiчно┐ пiдземно┐ темницi. 75. I багато лицарiв таке робили, що не записано i в книгах мира сього, а записано на небi, бо за ┐х були перед Богом молитви тих, котрих вони визволили з неволi. 76. I день одо дня росло, умножалося козацтво, i незабаром були б на Вкра┐нi усi козаки, усi вiльнi i рiвнi, i не мала б Укра┐на над собою нi царя, нi пана, опрiч Бога ║диного, i дивлячись на Укра┐ну, так бк зробилось i в Польщi, а там i у других слав'янських краях. 77. Бо не хотiла Укра┐на iти услiд язикiв, а держалась закону Божого, i всякий чужестранець, за┐хавши в Укра┐ну, дивовався, що нi в однiй сторонi на свiтi так щиро не моляться Богу, нiде муж не любив так сво║┐ жони, а дiти сво┐х родителей; а коли пани та ║зу┐ти хотiли насильно повернуть Укра┐ну пiд свою власть, щоб Укра┐нцi-христяни повiрили, буцiм справдi усе так i ║сть, що папа скаже, - тодi на Укра┐нi з'явилися братства так, як були у перших християн, i всi записуючись у братство, був би вiн пан чи мужик, називались братами. А се до того, щоб бачили люди, що в Укра┐нi iстинная вiра, i що там не було iдолiв, тим там i ║ресi жадно┐ не з'явилося. 78. Але панство побачило, що козацтво росте, i всi люди стануть скоро козаками, ║сть то вiльними, заказали зараз сво┐м крепакам, щоб не ходили в козаки, i хотiли забить народ простий, як скотину, так щоб у йому не було нi чувствiя, нi розуму, i почали пани обдирати крепакiв, оддали ┐х жидам на такую муку, що подобную творили тiльки над першими християнинами, драли з ┐х з живих шкури, варили в котлах дiтей, давали матерям собак грудьми годувати. 79. I хотiли пани зробить iз народа дерево, або камiнь, i стали ┐х не пускать навiть в церков хрестить дiтей i вiнчатися, i причащатися, i мертвих ховати, а се для того, щоб народ простий утеряв навiть i стать чоловiчу. 80. I козацтво стали мучить i нiвечить, бо таке рiвне братство християнське стояло панам на перешкодi. 81. Але не так зробилось, як думали пани, бо козацтво пiднялось, а за ┐м увесь простий народ; вибили i прогнали панiв, i стала Украiна земля козацька вiльна, бо всi були рiвнi, але не надовго. 82.I хотiла Укра┐на знову жити з Польщею по-братерськи нероздiлимо i незмiсимо, але Польща жадною мiрою не хотiла одректись свого панства. 83. Тодi Укра┐на пристала до Московщини i по║дналась з нею, як ║диний люд слав'янський з слав'янським нероздiлимо i незмiсимо, на образ iпостасi Божо┐ нероздiлимо┐ i незмiсимо┐, як колись по║днаються усi народи слав'янськi мiж собою. 84. Але скоро побачила Укра┐на, що попалась у неволю, бо вона по сво┐й простотi не пiзнала, що таке було цар московський, а цар московський усе рiвно було, що iдол i мучитель. 85. I одбилась Укра┐на од Московщини, i не знала бiдна, куди прихилити голову. 86. Бо вона любила i Полякiв i Москалiв, як братiв сво┐х, i не хотiла з ними розбрататися; вона хотiла, щоб всi жили вкупi, по║днавшись, як один народ слав'янський з другим народом слав'янським, а тi два - з третiм, i було б три Речi Посполитi в однiм союзi, нероздiлимо i незмiсимо по образу Тройцi Божо┐, нероздiлимо┐ i незмiсимо┐, як колись по║днаються мiж собою усi народи слав'янськi. 87. Але сего не второпали нi Ляхи, нi Москалi. I бачуть ляцькi пани i московський цар, що нiчого не зроблять з Укра┐ною, i сказали помiж собою: "Не буде Укра┐ни нi тобi, нi менi, роздеремо ┐┐ по половинi, як Днiпро ┐┐ розполовинив: лiвий бiк буде московському царю на поживу, а правий бiк польським панам на поталу". 88. I билась Укра┐на лiт п'ятдесят, i ║сть то найсвятiша i славнiша война за свободу, яка тiльки ║сть в iсторi┐, а роздiл Укра┐ни ║сть найпоганiше дiло, яке тiльки можна найти в iсторi┐. 89. I вибилась з сил Укра┐на; i вигнали Ляхи козацтво з правого боку Днiпрового i запановали пани над бiдним остатком вольного народу. 90. А на лiвiм боцi ще держалось козацтво, але час од часу попадало у неключиму неволю московському царевi, а потiм петербургському iмператоровi, бо останнiй цар московський i первий iмператор петербургський положив сотнi тисяч в канавах i на костях ┐х збудував собi столицю. 91. А нiмка цариця Катерина, курва всесвiтна, безбожниця, убiйниця мужа свого, востанн║ доконала козацтво i волю, бо, одобравши тих, котрi були в Укра┐нi старшинами, надiлила ┐х панством i землями, понадавала ┐м вольну братiю в ярмо i поробила одних панами, а других невольниками. 92. I пропала Укра┐на. Але так зда║ться. 93. Не пропала вона; бо вона знати не хотiла нi царя, нi пана, а хоч i був цар, та чужий, i хоч були пани, та чужi, i хоч з укра┐нсько┐ крови були тi вирiдки, одначе не псовали сво┐ми губами мерзенними укра┐нсько┐ мови i самi себе не називали укра┐нцями, а iстий Укра┐нець хоч будь вiн простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити нi царя, нi пана, а повинен любити i пам'ятовати одного Бога Iисуса Христа, царя i пана над небом i землею. Так воно було прежде, так i тепер зосталось. 94. I Слав'янщина хоч терпiла i терпить неволю, то не сама ┐┐ сотворила, бо i цар, i панство не слав'янським духом сотворено, а нiмецьким, або татарським. I тепер в Росi┐ хоч i ║ деспот цар, одначе вiн не Слав'янин, а Нiмець, тим i урядники його Нiмцi; оттого i пани хоч ║сть в Росi┐, та вони швидко перевертуються або в Нiмця, або в Француза, а iстий Слав'янин не любить нi царя, нi пана, а любить i пам'ята║ одного Бога Iисуса Христа, царя над небом i землею. Так воно було прежде, так i тепер зосталось. 95. Лежить в могилi Укра┐на, але не вмерла. 96. Бо голос ┐┐, голос, що звав всю Слав'янщину на свободу i братство розiйшовся по свiту слав'янському. I одiзвався вiн, той голос Укра┐ни, в Польщi, коли 3 мая постановили Поляки, щоб не було панiв, а всi були б рiвнi в Речi Посполитiй а того хотiла Укра┐на ще за 120 лiт до того. 97. I не допустили Польщу до того i розiрвали Польщу, як прежде Укра┐ну. 98. I се ┐й так i треба, бо вона не послухала Укра┐ни i погубила сестру свою. 99. Але не пропаде Польща, бо ┐┐ збудить Укра┐на, котора не пам'яту║ть зла i любить сестру свою, так як би нiчого не було мiж ними. 100. I голос Укра┐ни одозвався в Московщинi, коли пiсля смери царя Олександра хотiли прогнати царя i панство i установити Рiч Посполитую, i Слав'ян по║днати, по образу iпостасей божественних нероздiлимо i незмiсимо; а сього Укра┐на ще за двiстi рокiв до того хотiла. 101. I не допустив до того деспот, однi положили живот свiй на шибеницi, других закатували в копальнях, третiх послали на зарiз Черкесовi. 102. I пану║ деспот кат над трьома народами Слав'янськими, править через Нiмцiв, псу║, калiчить, нiвечить добру натуру слав'янську i нiчого не робить. 103. Бо голос Укра┐ни не затих. I встане Укра┐на з сво║┐ могили i знову озоветься до всiх братiв сво┐х Слав'ян, i почують крик ┐┐, i встане Слав'янщина, i не позостанеться нi царя, нi царевича, нi царiвни, нi князя, нi графа, нi герцога, нi сиятельства, нi превосходительства, нi пана, нi боярина, нi крепака, нi холопа - нi в Московщинi, нi в Польщi, нi в Укра┐нi, нi в Чехi┐, нi у Хорутан, нi у Сербiв, нi у Болгар. 104. I Укра┐на буде неподлеглою Рiччю Посполитою в союзi Слав'янськiм. Тодi скажуть всi язики, показуючи рукою на те мiсто, де на картi буде намальована Укра┐на: "От камень, него же не берегоша зиждущи┐, той бисть во главу угла". ===================================================================== Катерина Мотрич. Полiт журавлiв над нетолоченими травами I мертвим, i живим, i ненародженим жителям чорнобильського Полiсся присвячую. В глупу нiч Настi приснився лихий сон. Звiдкiлясь узялася чорна рiка i залила все навкруг. Залила вулицi , ┐┐ села, затопила хати, сади, ковтнула лiс, луги, поглинула Прип'ять. А в тiй чорнiй рiцi - тисячi людей, старi, молодi, дiти, немовлята. Настя бачить ┐хнi спотворенi жахом i криком лиця, а голосiв не чути. Як у нiмому, кiно. Одна жiнка пiдняла сво║ дитя у бiлесенькiй льолi аж до неба - чистий тобi ангел. Тiльки нiкому взяти, те дитя з ┐┐ рук. Чорнi буруни накрили все i всiх, накрили й молоду матiр, а янголя у бiлiй сорочечцi пiшло поверхнею ненажерливо┐ рiки, свiтячи сяйливим волоссячком, як нiмбом. Кинулася Настя переймати дитя, а йти не може, бо i сама опинилася в тiй страшнiй купелi. Шука║ ногами дна, а воно випорску║, а течiя вiдносить ┐┐ далi й далi. Вона скрикнула i прокинулася. Серце калатало несамовито, чула у всьому тiлi дрож i холод, мовби й справдi вибралася з то┐ осоружно┐ купелi. За вiкном - непроглядна весняна нiч. Стара встала, увiмкнула свiтло й глянула на годинник. Стрiлки показували три години. Вона лягла й проказала тричi: - Куди нiч - туди й сон. Проспiвали на кутку пiвнi - озвалося з лiсу вiдлуння. Досвiток хлюпнув на шибки синьо-сивою фарбою. Настя одяглася i вийшла на подвiр'я. У прохолодному передсвiтаннi дрiмав сад iз розквiтлими вишнями, тихо було i в синовому будинку. Лише лелеки, що вимостили гнiздо на осицi iз спиляною верхiвкою, стиха озвалися до старо┐. Настя попрошкувала стежкою через город у берег. Сон щось скаламутив у нiй. Хотiлося самiй глянути й пересвiдчитися, що справдi нема тi║┐ страшно┐ рiки, яка приснилася посеред ночi i на очах у Настi перетворилася на невблаганне море. В лузi розлила сво┐ роди iнша рiка: умиротворена й весела. Верби та кущi за нiч позеленiшали. А там, за лугами, над Прип'яттю, до яко┐ рукою подать, уже хтось настирливо пiдпалював хмару. I з лугу, i з лiсу, що починався за хатою дiда Микити, летiло на Настю пташине щебетання, висвистування, голубий перегук i голос ранньо┐ зозулi, що повернулася сюди чи то вночi, чи ось щойно. Ще не встигла струсити iз крилець втому, а вже ку║ розда║ здоров'я древнiй полiськiй землi й вiщу║ довгий вiк полiщукам. Настя полегшено зiтхнула: все живе, вмите нiчною росою, усе жде сонця. Вона стала лицем до сходу. День ┐┐ завжди починався з цього: стояла й чекала появи свiтила. В нiй живе залишене у спадок предками язичницьке поклонiння й вiра в силу сонця, води, вогню, дерев. Вона тричi перехрестилася до червоно┐ заграви, з яко┐ викотилося свiтило, залило червоним пiвнеба i навiть туман над Прип'яттю, та й рушила в подвiр'я. п┐ дерев'яна хата i синiв цегляний будинок стояв вiкнами один до одного. Кликали i ┐┐ у цей новий, на п'ять кiмнат, дiм, але Настя вiдмовилася навiдрiз. Вона не уявляла себе поза цi║ю хатою з великою бiлою пiччю i домовичком у коминi, якого вона щодня грi║ теплим димом деревини. Та й вiрить Настя, що духи ┐┐ роду у святки всiдаються на покутi коло то┐ глибоко┐ полив'яно┐ миски iз стравою, на яку вона схиля║ ложки. Для матерi, для батька, для дiда i баби по однiй i другiй лiнi┐, для чоловiка, що не повернувся з вiйни, для покiйно┐ сестри Теклi i брата Онопрiя, для сво┐х чотирьох дiток. Сiда║ сама на ослонi i з кожним веде балачку. ┐х он стiльки вiдчахнулося вiд древа ┐┐ роду, а вона лишилася зi сво┐ми болями й печалями, що скрутили ┐┐, як перевесло, iз сво║ю пам'яттю, що одним кiнцем заземлилася в ┐┐ серце, а другим - у рiдне Полiсся. Настя розпалила в печi. Березовi дрова весело загоготiли, пострiлюючи, i пахучий дим повис над ┐┐ хатою. Стара готувала снiданок для синово┐ сiм'┐. Перемивала пшоно, кришила в горщик картоплю, смажила сало. I так ┐й стало враз спокiйно та радiсно на серцi чи то вiд ясного неба з червоною бубкою сонця, чи то вiд того, що на осокорi, який росте на розi хати, про щось радяться мiж собою буслик i буслиха. Щось грiло Настину душу, вiдiгнавши недавнiй намул, полишений сном. Може, то була древня радiсть людини вiд споглядання вогню i чекання свята? Стара навiть стиха заспiвала: Суха береза в печi пала║, свекруха лиха вогонь заливав. Свекруха лиха вогонь залила, щоб я молода без вечерi спати лягла. Знадвору долинали голоси сина й онуки. Микола порався, а Свiтлана розвiшувала пелюшки. Вона тепер з малим дитям дома. Настя вийшла до них i привiталася. - Так щось погано цю нiч мала спала, та й я майже не зiмкнула очей - мовила онука. - Ото ляж зараз, дитино, та й поспи,- мовила стара. Вiяв пiвденний вiтер, лопотiв пелюшками, i в тому теж було шось для старо┐ Настi радiсне, наповнене життям. Вкотили вiзочок з дитям у ┐┐ хату, i Свiтлана шаснула у свiй будинок. Маля спало, а Настя тихо поралася коло печi. Невдовзi воно прокинулося й подало тоненький дзвiнкий голосочок. Настя кинулася до дитини, засокотiла, взяла ┐┐ на руки. Довго розглядала, мовби бачила вперше. Те ,що поволi вляглося й вистоялося в душi знову скаламутилось. Дитя нагадало ┐й янголя, що ступало в куценько┐ льолi по поверхнi рiки. Тi ж голубино-круглi оченята, той же бiблiйний вираз докору на маленькому личку, таке ж сяйливо-лляне волоссячко. Настi стало не по собi вiд раптового порiвняння. Вона притисла маля, поцiлувала в голiвку. Провела рукою по крихiтному тiльцi. пп пальцi, надiленi великим даром вiдчувати, робили заспокiйливi рухи. I сама заспоко┐лася, торкнувшись здорово┐ плотi дитини. З ┐┐ рук до дитини перейшла добра енергiя, щiчки у мало┐ розчервонiлися, i вона заснула. А Настя носила й носила дитя, почуваючи щось радiсне i непевне водночас. Щось дво┐лося в душi, дiлилося навпiл, якийсь недобрий настрiй, схожий на передчуття, заволодiв старою. "Що це зi мною сьогоднi" - запитала вона себе. Поклала дитину у вiзочок i стала коло вiкна. Побачила у дворi, сина й невiстку. Саня щось говорила, а Микола уважно , слухав. А тодi рушили до ┐┐ хати. Настя зустрiла ┐х коло пopoгa й приклала до вуст палець. - Спить? - перепитала Саня i сiла на лаву. Микола оперся на одвiрок i проказав: - Ви чули, мамо, що це┐ ночi сталося? - вiн глянув на матiр такими, як i в не┐ тернoвими очима. Настя аж здригнулася вiд стривоженого погляду i перепитала: - А що таке? - Тiльки що, - Саня стишила голос до шепоту, - голова колгоспу примчав на ферму i сказав, що на Чорнобильськiй атомнiй зiрвався якийсь реактор. Людей наших оце туди повезли. Ох, а Серьожка ж Свiтланин там. Дивiться, в цю пору вiн завжди вже дома, а зараз i досi i нема. Микола захо заскрипiв половицями. - Св║тцi поки що нiчого не кажiть. Я зараз пiду до колгоспу i все узнаю. Може, ти, Са', щось не так зрозумiла Mикoлa повернувся через годину, i знову вони удвох з дружиною переступили материн порiг. -_ Таки правда, - похмуро мовив син,поганi дiла там. Ми з кумом хотiли прорватися "Жигулями", та коло першого ж поста нас не пустили. Кажуть, туди не можна. Там аварiя. Додзвониться теж не можна, кажуть, що там страшне робиться. Хлопцi насилу погасили пожар, i люди падають, як мухи. Забита вже лiкарня. - Як падають? Вiд чого? - Мабуть, вiд радiацi┐. Учитель фiзики казав коло контори, що це може буть вiд радiацi┐. Там же атом у реакторi. То ж смерть. Настя знову побачила чорнi буруни, шаленi гребенi хвиль, що накривають все i всiх, i оте немовля, схоже на ┐┐ правнуча, що йшло по поверхнi води у бiлiй льолi, як ангел докору i прокляття. Микола перейняв материн нестямний погляд i додав: - А може, це все балачки. Люди, зна║те, люблять пасталакать. Може, воно й не так. Як кажуть, за що купив, за те й продав. Може, воно не такий чорт страшний, як його малюють, але народ усяке плеще. Син пiшов, а Настя довго стояла край столу, вiдчуваючи якесь лиховiсне шумовиння навколо себе i в собi. А весна, не питаючи дозволу й не дослухаючись до грiхiв земних та бiд, прошкувала собi Полiссям. Гнiздилося в лiсах i на луках коло Прип'ятi всяке птаство, радiючi┐, що подолало довгий, виснажливий перелiт i повернулося на рiдну землю. На землю, яку ця нiч напо┐ла смертельною отрутою i розстеляла все далi й далi чорнi полотна, витканi з гiркого полину. З пучечком вербового гiлля пiшла пiд вечiр Настя до церкви. Вона щиро молилася, а слух ловив безперервний i якийсь мовби не такий, як завжди, гул од траси. Настя поставила свiчки всiм покiйним, молилася за живих i за тих, що ще приб'ються до ┐┐ роду. I дивилася з дзвiницi на Настю-Спасительку Марiя-Оранта, розметавши руки, як крила, i не зводили з не┐ очей Саваоф, Микола-Чудотворець та Неопалима Купина. I бачився старiй у ┐хньому нiмому поглядi докiр i жура. Повернулася, коли посутенiло, не засвiчуючи лампи, сiла на лавi й втупилася в чорну порожнечу хати. У вечорову тишу вривався гул вiд автостради, озивалися вiд Прип'ятi тривожними гудками баржi. - Господи! Чи такi ми вже грiшнi, що ти кара║ш нас у цi святi днi? - запитала у покуття стара.- Чи ми прогнiвали сво┐ми дiлами духи предкiв наших, чи поруйнували ┐хнi могили, що ти кара║ш нас так гiрко? Хтось тихо постукав у шибку. Настя стрепенулася i пiдiйшла до вiкна. - Хто там? - Це я, мамо, - почула синiв голос. Вона вiдчинила й засвiтила лампаду. По хатi розiйшлося мляве, ледь вловиме свiтло. - Не спиш, сину? - Не сплю. Всякi думки в голову лiзуть. Вiн сидiв на лавi якийсь змалiлий, ураз постарiлий. - Светка реве. Я вже не знаю, що й брехать, але думаю, що нiчого хорошого там нема║, раз i досi не повернувся. Там страшне що робиться. Отака погибель на нашi голови звалилася. Перед очима старо┐ знову завирувала рiка, яка розлила це┐ ночi сво┐ смертоноснi води, i вкотре зринуло перед очима янголя з лицем ┐┐ правнучати, новим пагiнцем, що вибрунькувався вiд гiлки, якою ║ вона, Настя-Спасителька, на древi свого роду. Син вийшов, а вона ще гарячiше зашепотiла до покуття: - Пресвятая богородице! Восьмим разом, луччим часом. Стань нам у помочi, заложникам сво┐м. I нехай бiда вiдступить туди, де сонце не сходить, де пiвнi не пiють, де собаки не брешуть, де дiвки кiс не чешуть... I простояла стара довгу квiтневу нiч. Дивилася на тихе мерехтiння зiрок за вiкном i просила когось та благала, на┐вно вiрячи, що ┐┐ небесний бог сильнiший вiд того земного диявола, що непрохано з'явився у ┐┐ кра┐, а тепер чинить страшний суд над ними, одним перстом благословляючи на муки грiшних i праведних. Досвiток принiс далекий голос зозулi i мирний клекiт буслячо┐ сiм'┐. Вона лише зараз спохопилася, що у святковому одязi, що не торкнулася постелi. Спати не хотiлося, лише була смертельна втома i важкiсть у всьому тiлi. Переодяглася, i знову зорiла на божу рань, i знову зустрiчала урочо сонце, й топила пiч, варила в чавунi картоплю для худоби, поралась. Час плив повiльно. В ньому мовби розчинилася стара. Коли взялася бiлити льох, сонце вже пiдбилося над лiсом i вигрiло вистуджене вiтрами ┐┐ дворище. Микола прийшов з поля на обiд i довго стояв коло матерi, дивився, як вона вмоча║ щiтку у вiдро з вапном, торка║ться безгучно стiни, лишаючи на нiй мокрi слiди. - Прип'ять евакуйовують, - нарештi видихнув син, i очi його зволожились. Мати вiдiрвалася вiд стiни й стояла так iз щiткою у вiдстовбурченiй руцi, мовби то не жива людина була, а зафiксована в глинi чи бронзi скульптура. - Он машинами, автобусами забита траса, - знову вистрiлив по нiй словами, як автоматною чергою, син.- Кажуть, що й Чорнобиль та навколишнi села будуть вивозить. Нiбито в радiусi тридцяти кiлометрiв. Радiацiя сильна пiшла, та ще й вiтри дмуть як скаженi. Скотину теж вивезуть, i колгоспну, i людську. - А ми ж як? - Стара опустила руку iз щiткою у вiдро та так i лишила ┐┐ там.- А ми ж як? - повторила безгучно самими губами, i по ┐┐ смаглявому виду розлилася блiдiсть, а навколо не┐ i в нiй розсипалися дзвони. Вже не чула, що вiдповiв син, бо вони били i били на сполох, коли добiлила льох та криницю, коли прошкувала на цвинтар, коли впала на колiна мiж батькiвськими могилами i затужила, заквилила ча┐но, вiдчуваючи такий самий бiль, як i того страшного тижня, коли батьки, мовби змовившись, залишили ┐┐ i бiлий свiт майже одночасно, побувши в розлуцi лише три днi. Сонце ховалося за терни i вперше за останнi роки не тiшило Настю. Сiдало неначе в якусь криваву хмару. Бiда повзла навпрошки, робила кола, вони ширшали, як вiд кинутого у воду каменя. Настя чула вже помахи ┐┐ чорних крил i зловiсний регiт не десь, а в себе за спиною. I вперше вiдчула себе безсилою зарадити цiй бiдi. Нема║ в не┐, Настi-Спасительки, того зiлля, то┐ сили в руках, яка переходила з не┐ у немiчних i перетинала путь недуговi. Понад столiття за ┐┐ родом ходить слава рятувальникiв. Почалося все з Настиного прадiда Iвана, прозваного Iваном-Розумовичем. Розповiдали ┐й, що коли вiн народився, то вiдразу встав. Його вважали всi диваком i бурлакою. Вiн не тримався дому i сiм'┐. Замолоду чумакував, а коли зiстарiвся, блукав по селах зимою i лiтом в однiй i тiй же свитинi, постолах, спав там, де його заставала нiч, ┐в те, що йому дадуть люди, як старцевi. Мав славу не лише дивака, а й пророка. Це вiн вiщував страшне майбутн║ полiщукам. Коло нього i на вигонах, i на ярмарках збирався люд. Настi втямки, як якось на тройцю вiн стояв на вигонi - невеличкий, рухливий, сивенький дiдок, якому повернуло на дев'ятий десяток. Навколо нього зiбрався натовп. Чадили люльками чоловiки, обступили колом його молодицi, дослухалися до розмови парубки й дiвки. Дiд тримав Настю за руку. I сказав вiн тодi таке: "Якщо обминуть одну могилу, до не┐ од нас рукою подать, то й бiда обiйде. А як поруйнують ┐┐, то буде лихо страшне. Не помилу║ нi старого нi малого. Смертi не видно буде, а люди падатимуть, як мухи. Отру┐ть вона землю, воду, небо. Будуть отут мертвi города i села. А у нашому селi позастаються тiки коти, собаки та кури". Дядьки гиготiли й вертiли пальцями бiля скронь. Що, мовляв, вiзьмеш iз божого чоловiка. Молодицi багатозначно перезиралися й теж вiдходили. Дiд мовби й сам засумував од тих слiв. Сiв на колодах коло чийогось двору, посадив ┐┐ собi на руки i сказав: "Буде й таке, що люди нi у що не вiритимуть, тiльки у грошi. Душа i совiсть буде, як оце моя свита". I вiдтягнув полу свитини, схожо┐ на решето. Доживав вiку коло найстаршо┐ дочки, Настино┐ баби Соломi┐, знаменито┐ бранки, яка теж рятувала людей травами i якоюсь силою, що йшла з ┐┐ рук. Мала той дар i Настина мати Софiя. Всi вони вiдлетiли услiд за пророком Iваном та полiськими журавлями на безгрiшнi острови, залишивши ┐┐, спасительку i берегиню, на грiшнiй землi серед живих i для живих. Рiдко якого дня коло ┐┐ двору не стоять машини. Настина сила йде лише на добрi справи. Нiколи ┐┐ зiлля та вмiння не служили нi злу, нi людськiй гординi, нi заздрощам, нi лихим задумам. Тих, що переступали порiг ┐┐ хати з недобрими намiрами, Настя випроваджувала за ворота i сердилася, мовби й сама торкнулася скверни. Бо вона, Настя-Спасителька, Настя-Рятiвниця, Настя-Берегиня, поставлена вартового коло ворiт людсько┐ долi, коло ворiт спасiння i милосердя. Бо вона вiрить у грiх i розплату за заподiяне зло. Вона не зробила i вже не зробить жодного грiховного кроку. Бо цей край для не┐ безмежно любий, i земля, в якiй поховано великий ключ ┐┐ роду,- свята. Вона зна║ на нiй кожну деревину, квiтку, зелину. Вона вiдчува║ тi мiсця, з яких сила земна переходить у людину, i зна║ й тi, якi забирають ┐┐ в людини. Стара дивилася на вечоровий свiт. З очей сотався тихий зойк, з них брала початок рiка безмiрно┐ печалi i впадала прямо в зелене рiчище лугiв. ...Микола чекав ┐┐ коло ворiт. - Де це вас так довго не було? - До роду свого ходила,- сказала стара, i голос ┐┐ затремтiв. - Недавно приходив голова i брав з усiх розписку, щоб нiхто нiкуди в цi днi не ┐хав, не ходили в гостi. Сидiли побiльше в хатах. Не виключено, що i нас будуть вивозить. Настю-Спасительку обвiяло якимсь крижаним вiтром, наче вона опинилася в буревiй у голому степу. Вiн забив ┐й дихання, i вона ловила повiтря вiдкритим ротом. - Казав менi один знакомий мiлiцiонер, що бiльше як двi сотнi людей повезли "Iкарусами" з Прип'ятi на Бориспiль, а звiдти лiтаком - на Москву. Облучилися, получили сильнi дози. Думаю, що i наш Сергiй там. Вiн же в нiчну робив. Микола дивився кудись повз матiр, а вона все хапала повiтря, з якого навiжений вiтер раптово вивiяв весь кисень. Звела очi до неба й побачила, як красиво й грацiйно лiтають у надвечiр'┐ журавлi над Прип'яттю. Озвалася, повертаючись з пасовища чиясь корова, зайшлося десь собача. I вiд того безжурного й щасливого весняного вечорiння, в якому стiльки краси i нi краплi радостi, ще бiльше заквилила ┐┐ душа. Збiгали днi. Вiтри розвернулися й почали несамовито дути з пiвночi на пiвдень, мовби у них було диявольське завдання рознести бiду якнайдалi, щоб усiм вистачило. I переступила порiг ┐┐ древньо┐ хати з добрим домовичком у коминi тяжка звiстка, яко┐ боялася, але чекала, як приречений страти: у великодню суботу по обiдi будуть вивозити ┐хн║ село. Зiгнали до колгоспу й вiдправили всю худобу, тепер дiйшла черга й до людей. Голосили у верандi Саня й Свiтлана, схлипували внучата Василько та Оленка. Покрикував на них роздратовано Микола. Лише Настя затято мовчала. Вона виплакала за цi днi рiчку слiз, i очi були сухi й пекучi. Никала по дворi, по городу. Завважила в березi Микитину постать i стрепенулася - дiд косив траву. Не вiрячи сво┐м очам, швидко задрiботiла стежкою i стала неподалiк. - Косиш? - мовила зрадiло. - А он голова сiльради ще три днi назад казав, що вся трава заражена i боронь боже нею годувать скотину. Микита оперся на держак i глянув на не┐ вицвiлима очима. - Де видно, що вона заражена? Як була зелена, так i ║. Був i у мене той пацан, вчепився з тею розпискою. I одно: молока не пийте, козу не пасiть. Зараз же, каже, заведiть у хлiв. То я при ньому завiв свою годувальницю, та за косу та в берег. Тепер ношу ┐й щодня готовеньке. Не вмер Данило, дак галушка задавила. Микита засмiявся, оголюючи прокуренi пеньки i червонi ясна. Настi вiд тих слiв i смiху стало враз затишнiше, спокiйнiше, i вона сказала: - Ге, не по┐демо, кум, iз сво┐х гнiзд? Де це видано, щоб у великодню суботу тiкать iз села? Куди нам ┐хать i од чого уже рятуваться? Год туди, год сюди. Хiба не однаково? - Таким, як ми, кума, вже з печi на лежанку треба ┐хать. Понаробляли сукинi сини людям горя, а тепер як чорт од ладану тiкають i людей женуть. Занапастили землю продажнi душi. Щоб вислужиться, i рiдних дiтей та внукiв не пожалiють, - проклекотiв старий. - Там же в тiй Прип'ятi пошти одна молодь i дiти. Як воно таке опасне, то нащо ж його було у такiй гущi робить?! - запитала у вiтру Настя-Спасителька, вiрячи, що вiн ┐┐ слова вiднесе туди, де чинять всевишнiй суд, змушуючи безгрiшних нести отвiт i покару за те, що роблять малi i великi грiшники. Неподалiк радiсно й велично лiтали журавлi над молодими травами, i знала Настя-Спасителька, що нiхто тi трави не толочитиме цього лiта, не толочитиме багато лiт. Вони засiватимуться, зеленiтимуть i вмиратимуть без людей коло Прип'ятi, в лiсах, по шляхах... I лише пам'ять землi i трав воскрешатиме тих, що ходили, смiялися тут i любили. Люди самi себе вигнали з раю лугiв i лiсiв, согрiшивши ║диний раз, але непоправно. Так думала Настя-Спасителька, проводжаючи очима сiрих журавлiв, якi робили вже над нею якiсь немов прощальнi кола. Твердо вирiшила, що не по┐де. Збiгла нiч, збiг досвiток. Вона нагрiла в печi окропу, скупалася в ночвах, переодяглася у нову вишиту сорочку, нову спiдницю, вив'язалася бiлою терновою хустиною i заходилася мiсити великодн║ тiсто. Саня прочинила дверi, глянула на пiч, в якiй палав вогонь, на свекруху, що мiсила паски у всьому новому, i проказала: - А що це ви, мамо, заходилися пекти? - Паски, дитино. Хiба ти забула, що завтра великий празник? То тiльки у тридцять третьому великодня не знали.... - Ох, я забула вже, на якому свiтi живу. Он дитина цiлу нiч рвала, прокричала без упину. Таке зiв'яле стало, як травичка. Микола завiз ┐х у Iванкiв, врачi сказали, що це може бути вiд радiацi┐. У Св║тки молоко пропало. Зчорнiла вся. Настя вiдiрвала очi вiд дiжi и тупо дивилася в стiну. На нiй мовби хтось знову прокручував кадри документально┐ хронiки. Вирувала рiка, i по нiй ступав ангел докору i прокляття, ангел непрощення з лицем ┐┐ правнучки. Стара ще бiльше стиснула вуста. Невiстчина звiстка закрутила й затягла на нiй ще одне нестерпно болюче перевесло. Рухатися можна, а дихати було все важче. Невiстка вийшла, i через якусь хвилю вбiг Микола. Хукнув на руки, погрiв ┐х коло челюстей. - Я ж казав ┐й: поменше вивозь дитину надвiр, не суши пелюшок i повзуночкiв на вулицi, а вона, дурна коза, хiба ж послуха║! Дитина прямо як мертва. Провисла в хатi тиша, тiльки схлипувало й глухо постогнувало пiд ┐┐ руками тiсто. - Мамо, нащо ви оце затiяли? - прорвалося до Настi, як з колодязя.- Кому це все зараз треба? В три часа ви┐зд. Кому вони тепер нужнi тi паски з ренгенами? Настя затято мовчала над дiжею i все вiддалялася i вiд сина, i вiд його слiв. Микола вийшов i у верандi кинув до дружини: - ┐й-богу, з матiр'ю щось не те, наче тронулися. - А тут недовго,- схлипнула Саня. Настя готувалася до свята так, як завжди, як звикла це робити роками. Повиробляла калачi, паски. Поки вони пiдходили коло тепла, зварила iз консервованих вишень кисiль, пофарбувала в манiйцi i цибулиннi яйця й поставила на столi. Посадила все в пiч i стояла край столу й дивилася на крашанки, поки не зарябiло в очах. З хати на подвiр'я виплив запах випеченого хлiба i розiйшовся навсе'бiч, сiючи сум'яття в полiщукiв: а може, балачки про сьогоднiшню евакуацiю - лише сон, а реальнiсть - оцей запах спечених Настею-Спасителькою пасок? Дiстала з комори кошик, застелила його рушником i склала в нього печене й варене. Пiде на всеношну та раненько й посвятить. Микола знову тихо переступив порiг, глянув на кошик i сказав надтрiснутим, глухим голосом: - Мамо, хоч ви душi не травiть, i так жить не хочеться. Куди ви ото готу║теся? Скоро ┐хать треба! Ви що, онiмiли? Настя нестямним поглядом дивилася у вiкно на оббиту целофаном криницю, розквiтлi вишнi, жовтi цяточки кульбаби, на прибитих бiдою бджiл, що шукали воду i падали в траву. - Це ж, мамо, ненадовго. Днiв на п'ять. Я й сам би не пережив, аби надовго, - схвильовано проказав Микола. "Не на п'ять i навiть не на рiк, а навiки", - прокричав у нiй вiщий голос. Настя-Спасителька ще нi разу не помилялася у сво┐х вiдчуттях, бо мала великий дар, над яким довго, може, вiками, трудилася ┐┐ щедра полiська природа. Коли машина зупинилася коло двору, Настя була далеко в лiсi. Сидiла на вогкому пеньку й дивилася на далеку просiку глибоко запалими очима. Не бачила й не чула, як ┐┐ всi шукали, кликали, заглядали в льох, на горище. Не бачила Настя, якi заплаканi очi в сусiдiв, як голосила Саня посеред подвiр'я, як Микола вiдв'язав Рябка, вткнувся лицем у собачу морду й надривно ридав. Не чула, як пес моторошно вив услiд машинi. Вона не втiкачка, вона просто стара журавка з перебитим крилом, що вiдстала вiд свого ключа... п┐ мовби приморозило до того пенька. Сидiла, аж поки споночiло i зiйшов мiсяць. Натикаючись на гiлля, йшла лiсом до села. Бiля крайньо┐ хати стала, прислухалася. Валують собаки, кипить травнева нiч, i загляда║ у двори здивований мiсяць. Просто люди сплять, то й не свiтяться вiкна, i вона, Настя-Спасителька, не втекла до лiсу, а збирала там первоцвiт i сон-траву людям на лiки та оце припiзнилася. Ось тому й скрада║ться до свого двору, щоб нiкого не розбудить. Рябко, зачувши господиню, кинувся прожогом до не┐, заскакав, заскавулiв зрадiло. Оперся на стару лапами, лизав ┐й руки, щоки. Вона теж обняла його й притисла до грудей. Стояли посеред подвiр'я, посеред високо┐ ночi i безмiрно┐ самотностi людина й собака i грiли сво┐ми тiлами цю обезлюднiлу великодню нiч. А потiм зайшли разом до хати. Настя прилягла на лiжку, а собака лежав на пiдлозi. Хтось невидимий гасив по черзi зорi, як свiчки. Коли згасла остання i з небес було знято важку темну попону й одягнуто легку блакитну, взяла Настя-Спасителька кошик з пасками та крашанками i пiшла до церкви. Кричали по дворах пiвнi, яких полишали полiщуки в надi┐ що скоро повернуться. Настя-Спасителька толочила зловiсну