тлами,  i  надвечiр
з-за хмар таки виглянуло сонце.
   Воно було велике i засоромлене. Гроза обмила втому не лише з  вродливо┐
природи - я майже фiзично вiдчував, як  у  грудях  забрунькувала  радiсть.
Якась безпричинна i вже зовсiм нестатечна радiсть.
   Я сiв на лавку в скверику  i  усмiхався  деревам,  сонцю,  пошматованим
хмарам i перехожим. Потiм поруч зi мною сiла дiвчина.  Вона,  теж  радiючи
всiм ║ством, жадiбно впивала очима красу надвечiр'я.  На  ┐┐  безпроглядно
темних бровах втомлено присiли невидимi клаптики вологи, i вiд того  брови
стали трiшечки сивуватими i неймовiрно красивими.
   - Чому ви посмiха║тесь?
   Вона здивовано глянула на мене i вiдповiла
   - Хiба я знаю?
   Ми сидiли i посмiхалися всiм i всьому, а я - трiшечки - посмiхався лише
до не┐, i вона -  трiшечки  -  посмiхалася  лише  для  мене.  I  нам  було
прекрасно i весело, i мiж нами не було нiчого, крiм нiмо┐ щиростi.
   А потiм на нашiй лавцi сiв сивий-сивий чоловiк i теж заходився дарувати
всiм i всьому свою вечiрню посмiшку. Вiн не заважав нам, а ми не  заважали
йому - простору для посмiшок вистачало.
   - Боже мiй, до чого тепер  безсоромна  молодь!  -  зупинився  бiля  нас
перехожий, сповнений гнiву. Це був такий дисонанс у  надвечiрнiй  радостi,
що рiзонув навiть мо┐ немузикальнi вуха. Але я посмiхнув ся йому й мовив:
   - Це ви, мабуть, не про нас кажете...
   - Нi, я про вас! - Перехожий аж тупнув ногою.
   - Даруйте, але ми нiчого не робимо.
   - Хiба можна так зухвало показувати всьому свiту сво║ щастя?
   - У нас нема║ нiякого щастя, - посмiхнулася йому дiвчина.  -  У  нас  ║
тiльки радiсть.
   - I до того ж у кожного своя, - докинув я.
   - Ви обража║те людей, ви сво║ю поведiнкою на водите тiнь  на  теперiшню
молодь, - вичитував нас перехожий.
   - Хiба посмiшка може когось образити або накинути тiнь?  -  допитувався
я, хоч не сподiвався нi яко┐ вiдповiдi.
   Я знав, що вiн повчатиме нас, доки не зiпсу║ настрою i менi, i дiвчинi,
i вечоровi. А потiм пiде, задоволений собою так, нiби  й  насправдi  утнув
щось ду же гарне.
   - Ну, чого ви сидите перед очима у всiх i шкiрите зуби? - дошульпувався
вiн. - Хiба для вас мало закуткiв?
   - Чого це посмiшки треба шукати по закутках?
   - Бо треба поводитись пристойно.
   - Ви, певне, дума║те, що ми закоханi? - раптом запитала дiвчина.
   - У всякому разi, якiсь там фiглi-мiглi мiж вами ║,  i  не  треба  ними
муляти очi порядним людям.
   - Та ми навiть незнайомi! - засмiялася дiвчина.
   Вiд несподiванки вiн ледве не став кам'яним монументом.
   - Як? Ви навiть не знайомi? I  ви  сидите  поруч  i  посмiха║тесь  одне
одному перед очима цiлого мiста?
   Менi здавалося, що вiн репне вiд гнiву. Вiн так заходився шпарувати нас
банальностями, що навiть сонце спiткнулося i нахромилося на вiстря тополi.
Я хотiв уже заткнути вуха i сторчма кинутися куди влучу, але  тут  озвався
отой сивий-сивий чоловiк.
   - Якого дiдька ви прилипли до цих молодят? Нехай собi посмiхаються,  це
обража║ тiльки бегемотiв.
   - Через таких потуральникiв, як ви, i молодь у нас розбещена, - з жовчю
напереваги ринув захисник цнотливостi на сивочолого.
   - Та йдiть геть, бо покличу мiлiцiонера, -  втомлено  вiдповiв  той.  -
Зануда.
   - Це вас треба в мiлiцiю! Безсоромники! -  зарепетував  ображений,  але
таки ушнипився  йти,  i  за  хвилю  його  постать,  сповнена  обуренням  i
прописними iстинами, зникла за острiхом кущiв.
   А ми знову сидiли i посмiхалися. I небо реготало так, що аж видно  було
його червонi ясна.


   СIРИЙ ПАКЕТ

   Коли по┐зд смикнув вагони i Слава скочив на пiднiжку, ми збилися докупи
i скандували щосили.
   - Славi - слава! Славi - слава!
   Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось  кричав,  але  ми  не
чули i не хотiли чути, - тодi вiн висолопив язика i скорчив таку  гримасу,
що йому могла б позаздрити мавпа.
   Таким вiн i пiшов з мого життя, а якщо  повернеться,  -  то,  я  певна,
таким самим. У мене в сумочцi лежав  сiрий  пакет.  Цю  коштовнiсть  Слава
вручив менi вже на перонi i попрохав:
   - Прочита║ш, коли по┐зд удаль загуркоче...
   Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стiльки  лиха
i непри║мностей, що повинна б ненавидiти його, як  кажуть,  усiма  фiбрами
душi. Передусiм вiн недолюблював мою маму, а  вона  платила  йому  тi║ю  ж
монетою так щедро, що навiть при ньому казала менi:
   - Коли вже ти вiднадиш оце опудало?..
   Слава реготав i дражнився:
   - Ображаючи мене, тьоха Зiнет, ви обража║те майбутн║. Ми - ваша  змiна.
Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Iсавом, я ще швендятиму по  землi
i вноситиму посильний вклад у розвиток цивiлiзацi┐...
   - Боже мiй, цей дикун базiка║ про цивiлiзацiю! - драматично  вигукувала
мама.
   У мене на столику сто┐ть Славине фото, яке я сама  в  нього  попросила.
Мама ненавидить цей вiдбиток,  бо  Слава  на  ньому  нiби  живий.  Лукавим
поглядом спiдлоба огляда║ вiн наше житло, i зда║ться, що  з  його  великих
губ  ось-ось  зiрветься  насмiшка.  Невеличку  бородавку   бiля   носа   я
перетворила на симпатичну коричневу мушку,  i  вiд  цього  Слава  став  ще
чуднiшим.
   ...Ми поверталися з вокзалу, потiм довго ще в  нашiй  квартирi  харчала
радiола i дзвенiли чарки, але все було не  так,  як  ранiше.  А  може,  це
тiльки менi було не так, а всiм iншим -  так.  Може,  iншi  попрощалися  з
Славою навiки ще на вокзалi. Може, iнших вiн  не  образив  так,  як  мене,
отi║ю мавпячою гримасою.  Я  чекала,  що  вiн  хоч  попроща║ться  зi  мною
по-людськи. Кривляка!
   Коли всi нарештi розповзлися по домiвках, я, стомлена, сiла на канапу i
роздерла пакет. Роздерла зубами, бо нiколи було шукати ножицi. Роздерла  i
дiстала з пакета... конверт! Звичайнiсiнький поштовий конверт з  маркою  в
чотири копiйки. Менi хотiлося побити  вчителя,  котрий  навчив  Славу  так
красиво, ка-лi-гра-фiч-но писати. На конвертi були слова: "Розкривати лише
в тому разi, якщо коха║ш". Жахливим калiграфiчним почерком  написав  Слава
цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Фiлолог!
   Спочатку я кинула конверт на пiдлогу i  люто  топтала  його  ногами.  Я
мстила тому кривляцi за чотири довгих роки, що вiн забрав у  мене.  Забрав
свавiльно, вiроломно i кат його зна║ для чого.  Чотири  порожнi,  нiкчемнi
роки! Тисячу чотириста  шiстдесят  один  день  морочив  менi  голову,  щоб
пiднести в дар оцей жалюгiдний конверт вартiстю в п'ять копiйок!
   Потiм я вхопила конверт i розiрвала його. Нi, звичайно, не на шматочки,
я просто дiстала з нього мiкроскопiчно малий аркушик паперу i прочитала:
   "Ще цiлий  рiк  ти  колекцiонуватимеш  у  залiкову  книжку  дорогоцiннi
автографи екзаменаторiв. Я чекатиму  тебе  цiлий  рiк  (Нахаба!  Я  чекала
чотири роки! Одну тисячу чотириста шiстдесят один день), хоч не  знаю,  чи
зважишся ти кинути Ки┐в задля якогось  пришелепкуватого  баламута.  Але  я
чекатиму. Я кохаю тебе до божевiлля. Слава".
   I все. Бiльше нi слова. Навiть клякси не знайшла я на  цьому  холодному
клаптиковi паперу. Вiн таки справдi божевiльний. Завтра  ж  куплю  гамiвну
сорочку i вiдправлю йому термiновою посилкою. Нехай носить на здоров'я!
   Невже зараз вiн уклався на свою плацкарту i спить?..


   ПСИХОЛОГIЧНИЙ ПОкДИНОК

   В Опанаса Шворня завжди збиралася лiтературна публiка. Невизнанi  генi┐
всiдалися за круглим столом i починали дискусi┐. Цi словеснi по║динки були
такi гарячi, що за якихось пiвгодини кiмната наповнювалася димом. А диму ж
без вогню не бува║.
   Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати свiт
новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точнiше, позиченого в
сусiдки) стiльця i закалатав:
   - Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс.
   - Як? - пiдвiв голову гуморист.
   - Гм, - чиркнув сiрником послiдовник Ремарка.
   - Що? - перепитав сатирик.
   - Коли? - недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину  виявити  сво║
обдарування.
   - Валяй, - пiдвiв пiдсумок реалiст.
   - Ну, то слухайте. - Шворень хотiв стати  на  стiлець,  але  сусiдка  з
дверей показала йому електричну праску, i Опанас змушений був продовжувати
з пiдлоги. - Вчора я пiдслухав прощання двох закоханих. Як ви дума║те,  що
говорила дiвчина  юнаковi?  Певен  -  не  вгада║те:  вона  просила,  майже
благала, щоб вiн не ┐хав автобусом, а йшов  пiшки.  Так  от:  нехай  кожен
логiчно обгрунту║ це ┐┐  прохання.  Хто  буде  найближче  до  iстини,  той
переможе.
   - А хто буде арбiтром? - не втримався вiд запитання реалiст.
   - Я дiвчину приведу, - роз'яснив Шворень. - Хто перший?
   Усi замовкли. За хвилину поет пiдвiвся з мiсця i закотив очi пiд  лоба.
Вiн належав до новiтньо┐ школи, яка, - на заздрiсть  тим,  що  вiдмовилися
вiд роздiлових знакiв, - творила красу, користуючись лише останнiми.
   Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири
коми - От вже й iстина вiдома.
   - Генiально! - вигукнув Шворень i так заплескав у долонi, що на  смерть
перелякав рудого кота,  який  дрiмав  посеред  столу  i  був  його  ║диною
прикрасою.
   Пiсля цього взяв слово послiдовник Ремарка:
   - Вона знала, що в той вечiр вiн випив багато вина i пива.  Отже,  йому
на кожнiй зупинцi доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього
слабкий сечовий мiхур.
   Сатирик теж не примусив себе довго чекати:
   - Вiн не мав постiйно┐  прописки  i  до  того  ж  був  п'яний.  Дiвчина
боялася, що в автобусi його затрима║ мiлiцiя. Вона, по-мо║му, спекулянтка.
   Реалiст, почухавши тiм'я трохи бiльше, нiж  слiд  було,  випалив  одним
духом:
   - Вона ревнувала його до кондукторшi. Не встиг вiн знову пiднести  руку
до тiм'я, як затараторив гуморист:
   - Вона працювала з ним в однiй установi. Була дуже скупа. Вона боялася,
що юнак потрапить пiд автобус. В такому разi з усiх працiвникiв збирали  б
по карбованцю на вiнок, а дiвчина не бажала розлучатися з карбованцем.
   Цей феноменальний дотеп  так  розсмiшив  Шворня,  що  на  нього  напала
гикавка. Нарештi, зiбравши всi сили, щоб подолати регiт, Опанас  звернувся
до сусiдки:
   - А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до i-i-i-стини?
   - Найближче до стiни сидить оте опудало, - сказала Паша  на  замрiяного
поета. - Але я не розумiю, для чого таке дурне запитання?
   - Я питаю, хто з них найближче був до правди?
   - Та всi плели  чортзна-що!  А  я  просила  хлопця,  щоб  вiн  не  ┐хав
автобусом, бо хотiла, щоб стояв  вiн  зi  мною  до  свiтанку.  А  останнiй
автобус вiдходить дуже рано - всього  о  першiй  годинi  ночi.  Дiйшло?  -
вiдповiла Паша i, показавши язика невизнаним генiям, вибiгла геть.


   НЕЙМОВIРНЕ IНТЕРВ'Ю

   Ранком Шворня розбудив телефонний дзвiнок. Опанас узяв трубку.
   - Слухаю.
   - Шворень? Це з редакцi┐ "Поетичний дрiб'язок". Зараз до вас прийде наш
кореспондент. Зустрiньте його у всеозбро║ннi.
   Опанас  кинув  трубку  i  зарядив  пугача.  Скоро  в  кiмнату  ввалився
незграбний i заяложений юнак.  Його  руда  морда  була  обдерта  i  вкрита
вуграми. Дивився спiдлоба полохливо, але нахабно.
   - Добрий ранок! Ягоди поспiли. Не ждали?  А  я  от  -  нiжним  тiлом  у
вiконце влiз i став.
   - Хто ти? - дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцiльного
виродка.
   - Я репортер. Я гiбрид поезi┐ та прози i газети незаконний син. Ясно? Я
мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в мо┐й збiрцi  "Лакований
бруд". Спробуйте зрозумiть.
   - Ви з "Поетичного дрiб'язку"? - нарештi вибрав паузу, Шворень.
   - Я скроплюю там поетичну палiтру. Питання перше: де, коли, яким  чином
ви народилися?
   Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
   - Мене мати не родила, я родився сам. Мiй талант - це мускули  машиннi,
голова - лабораторний лабiринт. Я останн║ слово науки. Стою край  шляху  в
жовтiм молоча┐ - вiдсидiв за дiлом я в  калинi.  Да,  бувало.  Ех,  летить
жирафа понад житом. До речi, де пройшло ваше дитинство?
   - Я народи...
   - Ага. Я й забув. Бiля хати я серцем порожнiм напуваю  голодних  гусей.
Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не зна║те? Ну,
от. Талант - це... Стривайте, я вiдхилився. Отже, де ви навчалися?
   Балакучий виродок навiть не збирався замовкнути.
   - Я знаю, що прийде мiй час i на мою сорочку трiпотливу ручища покладе.
Шо? Мене диву║ ваша нескромнiсть. Ви не смi║те перебивати гостя,  особливо
мене. Ага! Я взнав тебе по голосу i звуку. Крокую  рибною  землею,  скидаю
чоботи сушить. Гарно? Сам собi заздрю. А ви зна║те: сiно пахне космосом  i
бронзою, що менi на пам'ятник кують. До вас не дiйде.
   У Шворня трусилися руки, вiн гарячкове виробляв план дiй.
   - Над чим ви зараз працю║те? - захлинався "терорист". -  Я  очима  чую,
вухами я бачу, на мо┐й долонi всесвiт спочива║.
   Вiн пiдiйшов до дзеркала, глянув у нього i здивовано запитав:
   - Це що за злодiй? Вбивця? Грабiжник?
   - Генiй, - просичав, Шворень.
   - Справдi? А я гадав, що тiльки я...
   - Дайте  йому  руку,  -  порадив,  Шворень.  "Терорист"  повернувся  до
дзеркала i простягнув руку... Шворень стукнув його  карафкою  по  тiм'┐  i
жбурнув гостя за дверi.
   Хвилину було тихо. Потiм пiд мiцними ударами дверi затрiщали i в  свiжi
щiлини ввiрвався житт║стверджуючий вiрш:

   Зорi кукурiкають в квасолi,
   Сiрiус присiв на перелаз.
   В ковдрi неба в зорянiм наколi
   Вiз я Ки┐в милiй напоказ.

   У Шворня не було вибору. Вiн кинув писати  вiршi.  Двiйник  бiльше  не
з'являвся.


   БIЛI ПРИВИДИ

   Бiлi  привиди  заходили  до  вестибюля,  гупотiли  незграбними  ногами,
ляскали долонями, i молочнi хiтони осипалися з них на пiдлогу.
   - Оце так зима! - вигукували однi, бо  фантазi┐  на  бiльше  в  них  не
вистачало.
   - Привiт вiд Прадiда  Мороза!  -  намагалися  жартувати  iншi,  кидаючи
вологi пальта через бильце гардероба.
   Лiна автоматично посмiхалася ┐м, бо треба ж бути  ввiчливою.  "До  чого
всi  вони  нуднi  i  невиразнi",  -  прялася  думка.  Нуднi  i   невиразнi
пiднiмалися в танцзал i приймалися монотонно шлiфувати паркет,  залицятися
до таких самих нудних  i  невиразних  дiвчат  або  збивалися  табунцями  i
страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого.
   Нi-нi, Лiна не зневажа║ ┐х, просто ┐й  страшенно  жаль  оцих  бундючних
гиндикiв, що з дня на день тринькають свiй час та енергiю  на  танцюльках.
Так, саме на танцюльках, бо вона не смi║ кощунствувати i називати  танцями
оце шаркотiння.
   - Про що задумались, мiледi? - рве Лiнине  прядиво  занадто  вкрадливий
голос. Ага, це той самий, що  вчора  i  позавчора  намагався  полонити  ┐┐
дотепами й мiмiкою, взятими напрокат з iндiйських фiльмiв.
   - Ви знову забули цигарки? - обмина║ очима його цукеркову посмiшку.
   - Ви влiпили прямо в десятку, мем.
   - Номер? - збагачена його iнформацi║ю, Лiна  добува║  з  право┐  кишенi
дешевого iмпортного пiвпальта замусолену пачку "Казбеку".  Нема║  сумнiву,
що цей галантний джентльмен смалить звичайнiсiнькi гiльзи, котрi  щовечора
набива║  якимось  дешевеньким  тютюном.  Але  з  якою  помпою  вiн  стука║
мундштуком цигарки об коробку! Як велично чирка║ сiрником!
   - Може, ви пiднiметеся зi мною на один танець?
   - Нi, я не опущуся до цього.
   - О, ангел показу║ зуби! Але все-таки?
   - Слухайте, - каже вона роздратовано, - це гардероб, а не колекцiонерня
комплiментiв з позаторiшнiх фiльмiв.
   - Громадяни, будьте вза║мно ввiчливi, - мета║ лозунг чемний кавалер.
   -  Вiдвiдувачi,  не  заважайте  працiвникам  виконувати  сво┐  службовi
обов'язки, - ультрачемно посмiха║ться Лiна.
   - Може, ледi назвуть сво║ iм'я?
   - Макбет.
   - Я чекатиму вас бiля виходу.
   - Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товариствi
однi║┐ з балерин. - Лiна показу║ пальчиком угору.
   - Ты меня не любишь, не жалеешь...
   - Гурток художнього читання працю║ у вiвторок i п'ятницю пiсля третьо┐,
- да║ йому безплатну довiдку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний  фокс,
i тоненька цiвочка людей потягнулася за одягом.
   Лiна ненавидить свою "професiю", але ┐й страшенно подоба║ться одягати i
роздягати людей. Щось ║ в цьому магiчне й незрозумiле, i коли вона нарештi
пiдшука║ собi справжню роботу, ┐й ще довго ввижатимуться  букети  людських
облич, смiятимуться, сумуватимуть i проситимуть очi. Кiнець  кiнцем  сюди,
крiм професiйних шаркунiв, знiчев'я забива║ться i чимало гарних хлопцiв та
дiвчат. Куди не зажене нудьга! Може, i ┐й колись доведеться марнувати сво┐
вечори в отакому танцзалi, i помирати вiд нудотних та порожнiх  розмов,  i
вислухувати комiсованi комплiменти, i танцювати, "як поведе партнер"...
   Хух!.. Нарештi останн║ пальто, останн║ "до побачення". Можна й  додому,
але в тьотi Пашi сьогоднi жах  скiльки  роботи  -  нанесли  снiгу,  багна,
накидали недокуркiв бiля урн. Лiна  пурха║  по  вестибюлю,  а  тьотя  Паша
бурчить i проганя║ ┐┐ додому.
   - Може, тебе хтось ще й чека║...
   - Хто чека║, той дочека║ться. - Лiна торохтить совком, шаста║ вiником i
обстрiлю║ тьотю Пашу кулеметними чергами  вражень,  а  та  докоря║  ┐й  за
нерозсудливiсть.
   - Колись i кортiтиме, щоб залицялися, та нiхто не захоче...  Дiвування,
воно стече, як вода навеснi...
   Лiна похапцем одяга║ться i  водночас  перекону║  тьотю  Пашу,  що  вона
зроду-вiку i не подума║ виходити замiж, бо тепер тiльки  й  чути,  що  про
розлучення, а путнiх хлопцiв дуже мало.
   - Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти  тямиш,
мов коза в рогозi...
   Бiля виходу ┐┐ справдi чека║ бiлий привид. Вiн iде поруч,  i  вiд  його
розв'язно┐ галантностi не лишилося й слiду.  Мимрить  щось  про  погоду  i
неоковирно жарту║. Лiнине роздратування  дрiма║  в  найтихiшому  закапелку
душi.
   - Менi подоба║ться, що ти не лама║шся i не  кривля║шся,  -  каже  бiлий
привид.
   - То чого ж сам гра║шся в дендi?
   - А так...
   - I мене чекав "а так"?
   - Трiшечки "а так", а трiшечки не "а так".
   - - Менi не треба тво┐х трiшечок!
   - А менi треба!
   - Слухай, ти негiдник чи нi? - ставить вона питання руба.
   - Може, й негiдник, але не дуже, - зiтха║ хлопець, i вони замовкають, i
йдуть поруч, i думають про сво║.
   - Можливо, я дурень, - раптом каже Недуженегiдник.
   - Дiйсно, це ймовiрно, - погоджу║ться Лiна.
   - А ти розумна?
   - Хтозна. Мама каже, що я злюка.
   - Твоя мама - великий чоловiк!
   I вони йдуть, а мiсто спить, а снiг валить  i  валить,  i  лiхтарi  вiд
снiгу такi чуднi й казковi, що Лiнi зда║ться, нiби вона  ступила  на  iншу
планету. I скiльки загадок i несподiванок  чекають  ┐┐  в  цьому  дивному,
незнайомому, бiлому, рiдному мiстi!
   Вiн так i не посмiв узяти ┐┐ пiд руку i попрощався  бiля  пiд'┐зду,  не
прохаючи, як iншi, постояти з ним "хоч хвилинку".
   Лiна впала на бiле як снiг простирадло i зiтхнула тривожно й  легко.  У
снi в не┐ з очей росли фiолетовi квiти.


   БЕНКЕТ НА ТОКУ

   Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам:
   - Що в тих iнститутах, ┐дрi його навиворiт, тiльки думають?  Понавчають
усяких дiвок, а тодi ма║ш з ними рахубу. Нi побалакать, нi виматюкатися.
   Кучерявий секретар  сiльсько┐  Ради  Трохим  Канiвець,  якого  в  жнива
одiрвали вiд паперiв, повчально замiтив:
   - Положим, без матiрщини прожить можна. Оно жiнки ж не матюкаються...
   - Так то ж баби,  -  скорчив  порепанi  губи  Омелько.  -  А  в  нашому
чоловiчому дiлi без цього важко.
   Прийдеш рано до тракторiв, зразу ж тебе обступають з усiх бокiв -  того
дай, цього дай, отого дiстань. А де  вiзьмеш?  З  носа  ж  не  висяка║ш...
Пошлеш ┐х усiх к такiй матерi, i якось мов легше стане.  А  хлопцi  дадуть
тобi здачi, то й самi пiдбадьоряться. - Вiн пихнув цигаркою, вивалив густу
хмару диму. - В нашому дiлi без цього нiззя.
   Парубки дружно загиготiли,  Данило  аж  навприсядки  зайшовся,  Омелько
обминав оте капосне "нiззя", мов турок сало. I якщо воно таки  випурхувало
з його рота,  всi  знали,  що  бригадир  тракторно┐  бригади  чимось  дуже
клопочеться. "Нiззя" - то його вуличне прiзвисько, i Омелько вже  не  одну
пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося  чимало
любителiв заправитися надурняк.
   - Чого iржете? - вилаявся Омелько. - Однак тепер самогону не сискать. А
балакав я оте до чого? Прийшла сьогоднi до мене агрономша та й каже:
   "Ви дума║те що-небудь, коли трактори на оранку пуска║те?" - "А  що?"  -
питаю. "А те, - вона  менi,  -  що  ондечки  ваш  Федько  посеред  борозни
"рятуйте" кричить. Трактор зупинився". - "Е-е, баришня, -  пояснюю  ┐й,  -
тут не думки потрiбнi, а запчастi". - "Ти диви, - прикида║ться янголом,  -
а я думала, що до трактора, крiм запчастин, ще й голова не зашкодить".  Ну
мене й за┐ло. "Багато таких премудрих тут вешта║ться, - одказую агрономшi,
- та тiльки за весь ┐х розум копiйку нову жаль дати". Ну, а потiм зiрвався
язик з цепу, i я, значить, закрутив ┐й кiлька обичайок. Вона попервах рака
спекла, а потiм оговталася i каже: "Матюкаться можна й ворону  навчити.  А
трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вмiти. То  везiть  Федьковi
пальне. Механiзатори менi!" Я ледве  не  провалився  вiд  сорому,  а  вона
смi║ться очима i промовля║: "Як будете матюкатись, то поскаржусь, що  поле
засмiчу║те. Вiд матюкiв же бур'ян росте".
   - Ну це вже вона залива║! - вигукнув Трохим.
   - Я теж казав ┐й таке, - провадив сво║ Омелько. - А вона  гомонить,  що
про це i в книжцi написано.
   - А може, й правда, - озвався лiнивий на слова здоровань Данило. - Менi
батько теж казали, що земля любить  усе  чисте  -  i  зерно,  i  слово,  i
совiсть.
   - То може, до не┐ треба й руки печатним милом мити? - пирснув Трохим.
   - Для чого? - щиро здивувався Данило. - Хiба то бруднi руки, якщо в них
земля в'┐лася?
   - Руки треба мити до ┐жi. Гiгi║нiчно. - Трохим вставив учене слово.
   - А бiдова ж дiвка i на язик клепана, -  захоплювався  Омелько.  -  Щоб
скинуть оце рокiв п'ятнадцять, оддав би  жiнку  сусiдовi  i  до  агрономшi
пiдсипався б. Але нiззя, - зiтхнув чоловiк,  i  знову  звалився  на  нього
мiшок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир  любив  свою  Олену
шалено й несамовито. Колись посмiв  ┐┐  вдарити,  вона  забрала  руденьких
близнят й майнула до матерi. Вiн благав ┐┐ повернутися,  став  навколiшки,
але марно. Тодi Омелько лiг пiд ворiтьми й сказав, що не встане i рiски  в
рот не вiзьме, доки Олена не простить йому.
   - А не простиш, то вмру. Тiльки перед смертю собi кулака вiдрубаю.
   Вiн лежав колодою бiля ворiт два днi i двi ночi, - добре, що лiто було,
- а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тодi  Олена  й  забрала  його  в
хату.
   - Ой, скажу тiтцi, - давився реготом Трохим,  -  доведеться  вам  язика
рубати.
   - Ну, вона не така дурна, як ти, i понiма║, де в жарт, а де до дiла,  -
насупився бригадир. - А на тво║му мiсцi я не ловив би гав. Таку дiвку,  як
агрономша, не зустрiнеш, хоч три днi пiшки шмаляй.
   - Що це ви, дядьку,  мене  тут  висвату║те?  -  сполохав  тиху  балачку
грудний дiвочий голос. - Ще подумають, нiби я вас найняла. -  Вона  стояла
перед хлопцями  i  грала  карими  очима.  Губи  яснiли  посмiшкою,  а  нiс
задиркувато стирчав угору.
   - Та це я не про тебе, - огризнувся Омелько. - Яка з тебе  краля,  коли
ти пiдстрижена?
   Примхливiсть вiдразу як вiтром здуло, i  на  ┐┐  рожевому  обличчi  вже
малювався iнший клопiт:
   - Чи йтиме ще машина в село?
   - Та ждемо ж оце. Тут хiба на одну ходку лишилося, - сказав Данило.
   Всi почули себе нiяково i мовчали. Сонце з-за  обрiю  прощально  махало
червоною косинкою,  i  дiвчина  впивалася  тим  прощанням.  Вона  втомлено
присiла на  ручнiй  каламашцi  та  й  засумувала  пiд  перехресним  вогнем
парубочих зiниць.
   - А в якiй же книжцi  написано,  що  вiд  матюкiв  бур'яни  ростуть?  -
порушив мовчанку Данило. Дiвчина повела бровою  на  Омелька.  "Ич,  старий
брехун, а казав - не про мене теленькав", - торжествував ┐┐ погляд.
   - Забула, як зветься. Дуже давно читала. - Вона  знову  була  весела  i
жвава, i нiхто не повiрив би, що дiвчина взагалi сумувала колись. - А чого
ви, хлопцi, такi похнюпленi? Не обiдали, може? Так  у  мене  цiлий  вузлик
ласощiв усяких. - Вона  спурхнула  з  свого  сiдала,  блискавично  послала
газету i припрошувала. - Хто не бо┐ться, що  причарую,  ┐жте!  Тiльки  щоб
потiм називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре?
   Вони вiдщипували вiд окрайця  дрiбнi  шматочки,  кидали  ┐х  у  роти  i
дякували ┐й очима не за ┐жу, а за щирiсть.
   У небi вже проростали першi зорi, а в душах крiзь кiрку  настороженостi
проштрикувалися першi пагони довiр'я. I  капоснi  цвiркуни  пiдгледiли  те
проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вiрили  ┐м  i
спросоння виплигували на тiк, щоб на власнi очi пересвiдчитися в тому.
   Коли довгождана машина намацала сво┐ми довгими  вiями  каламутний  тiк,
бенкет каламашки вже закiнчився, i Омелько Гужко подавав  на  десерт  щось
дуже легке й  при║мне,  бо  всi  наввипередки  пред'являли  йому  паспорти
щиростi - посмiшки.


   НАпВНЕ ДIВЧИСЬКО

   Вiтер лагiдно пiдштовхував ┐┐  в  спину.  Вона  вимахувала  сумочкою  i
загравала  з  вiтром  -  пiдставляла  йому   рум'янi   щоки   або   раптом
обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював ┐┐ непорочний стан.
Дiвчина вiдчувала, що на нiй схрещуються цiкавi  погляди,  i  ┐й  це  явно
подобалося. Може, вчора, а може, тiльки но ранком  вона  вiдкрила  в  собi
жiнку i трепетно переживала це вiдкриття.
   Вона нiби вдруге народжувалася  на  свiт.  На  сiруватих  великих  очах
раптом заiскрилася блискуча вогка поволока, коноплянi пасма волосся чомусь
понiжнiшали i прищулилися до лобика, а тiло стало таким легким i слухняним
що вона й сама дивувалася, як це вiтер не вхопить ┐┐ на сво┐ легкi  лапатi
крила i не понесе кудись далеко-далеко.
   Дiвчина  була  об  тiй  порi,  коли  кожного  манить  щось   загадкове,
незбагненне i та║мниче. Вона ще не знала, що та загадковiсть i та║мниця  -
поруч, що то звичайна потреба юностi кохати i бути  коханою.  Вона  тiльки
знала, що прагне чогось дуже гарного i ще не звiданого, чогось такого, без
чого й жити не варто.
   Дiвчина  йшла  на  роботу.  Цiлий  вечiр  i  ранок  маги  начиняла   ┐┐
iнструкцiями i годувала повчаннями, а вона дослухалася  лише  незрозумiло┐
бентеги свого ║ства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись  вона
й до школи йшла вперше, а потiм це  стiльки  разiв  повторювалося,  що  аж
обридло.
   - Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, - наставляла мати. - Тримайся  його.
Робота чиста i люди там гарнi.
   Подума║ш, люди там хорошi! Нiби в iншому мiсцi  нема║  ще  кращих.  Ось
вона сто┐ть в автобусi, i всi на не┐ дивляться такими добрими очима.  Хiба
в поганих людей бувають добрi очi? I  взагалi  хiба  погана  людина  стане
дивитися на гарну?
   Вона випурху║ з автобуса i,  заграючи  з  бiлим  снiговi║м,  бiжить  до
заводоуправлiння.
   - Де тут завком? - довiрливо запиту║ у вахтера.
   - Це, дочко, на  третьому  поверсi  праворуч,  -  каже  вiн  ┐й  цiлком
серйозно, як i личить вахтеровi говорити з дорослою людиною.
   - Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозi
доповiда║ вона вже пiдтоптаному чолов'язi  з  темними  очима  i  галявиною
серед чорно┐ чуприни.
   - Ага. Дуже при║мно, - вiдповiда║ той i мiря║ ┐┐ лiнивим поглядом. -  Я
голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш Крекотень,  для  вас  -
Микола Панасович.
   Вiн запалю║ цигарку i не дуже доречно запиту║.
   - Де вчилися друкувати?
   - У мами. Вона друкарка.
   - Сiдайте за машинку.
   Вiн дикту║ ┐й метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети,  а  потiм
безбарвним голосом пiдбадьорю║.
   Добре. Молодець. Зрiдка це нам ставатиме  в  нагодi  А  тепер  пiдшийте
газети, бо тут справжнiй кавардак. - I просту║ до свого кабiнету.
   Оксана мугиче пiсеньку про снiг i вiтер, газети трiпотять  в  ┐┐  руках
сiрими крилами i слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом
огина║ стола з пiдшивками i заходить до кабiнету.
   - Миколо Панасовичу, газети пiдшитi.
   - От i добре.
   Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
   - Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з друго┐ години. Зараз
зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал,  у  голосi  його  лiнь  i
втома.
   - А що менi робити? - вихоплю║ться в не┐.
   - Не спiши поперед батька в пекло, - несподiвано переходить на "ти".  -
Будеш потрiбна - скажу.
   Знiчев'я вона горта║ пiдшивки газет,  друку║  листа  знайомiй  у  село,
скорботно  загляда║  в  маленьке  дзеркальце.  Часом  ┐┐  виклика║  Микола
Панасович:
   - Надрукуй список заочникiв.
   - Знiми копiю з цього листа. Два примiрники.
   Стiка║ день.  Проповза║  тиждень.  На  незриму  вiсь  часу  намотуються
одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стука║ серце.
   - Коли вже я почну щось робити? - пита║ вона одного разу.
   - Ти прекрасно справля║шся з обов'язками.
   - А хiба в мене так i не буде справжнього дiла?
   - Справжнього дiла? - Микола Панасович навiть осмiха║ться. - На┐вне  ти
дiвчисько. Кожне дiло справжн║. Так нас учать.
   Вона почина║ щось палко доводити, а вiн поблажливо  i  докiрливо  хита║
головою. Йому смiшно чути ┐┐ докази. Вiн - син свого  часу.  Колись  якось
висунувся, його пiдняли i посадили в це крiсло. I вiн сидить.  I  сидiтиме
без жодних нарiкань, доки не пересадять в  iнше.  Як  це  завжди  бува║  з
людьми низько┐ культури i убого┐ душi, совiсть його не турбу║. Вiн  навiть
зверхньо  дивиться  на  людей,  особливо  неспокiйних,   i   вважа║   себе
незамiнимим. Порожнечу справдi нелегко замiнити чимось.
   - Зна║те, Миколо Панасовичу, - несподiвано для само┐ себе каже  Оксана,
- завтра я не прийду на роботу...
   Вона не чу║, що вiн бубонить ┐й услiд.  Вона  вже  бiжить  по  схiдцях,
сумочка викреслю║ кола, а в грудях ожива║ щось незмiрно  дороге  i  нiжне,
вiдвойоване в байдужостi.
   Оксанi знов хочеться, щоб на не┐ дивилися. I справдi, в  автобусi  вона
ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий.  Вiн  зводиться  з  мiсця  i
пропону║:
   - Сiдайте, будь ласка.
   - Я зараз сходжу, - пряму║ дiвчина до виходу, - почуваючи на собi  його
незвичайний погляд. Перед тим, як зiйти, вона озира║ться,  раптом  показу║
парубiйковi кiнчик язика i виплигу║ на асфальт.
   Вiтер пiдхоплю║ Оксану на сво┐ бiлi крила, вона кокету║ з ним i  зовсiм
не дума║ про те, що мама страждатиме вiд ┐┐ нерозважного вчинку.

   =====================================================================

        Архип Тесленко. Оповiдання



   СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ

   I

   У селi Вербiвцi  живе  чоловiк  iз  жiнкою,  може,  хто  зна║,  Михайло
Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там
вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у
хазя┐на грамотного, грамоти вивчивсь: чита║ письмо святе, житiя.  Жiнка  в
його нижченька за його, тiльки огряднiша  якась,  Палажкою  звуть.  Живуть
страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка  таки  й  ненавидить  Михайла.
Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А  сама
нечепурна удалась. То колоскiв у полi  пiсля  не┐  зоста║ться  багато,  то
бур'яну на грядках; хата часто не заметена в не┐, на лавi наляпано.
   - Чепурнiшою буть треба! - iнодi ┐й скаже Михайло.
   - Кнюх поганий, монах! - вона зразу на його.
   Михайло:
   - Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!..
   Ото в його лайка така.
   Вона йому - дулю або ухопить палюгу та палюгою його.
   Так i живуть. А побрались, -  кажи  ти!  Хоча  так  i  брались  вони...
Палажка десь аж у якономi┐ у Потiпаки служила, i зроду-звiку  вони  вперше
побачились, як Михайло уже з паляницею до не┐ прийшов.
   Ще любить справки Палажка, а тут i ┐сти  нiчого:  поля  з  пiвдесятинки
всього; така люта усе.

   II

   Була у ┐х донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там
таке: оце як Палажка що  робить,  пряде  абощо,  було,  то  Оленка  торка║
пальчиком роботу ┐┐ та:
   - А як воно це?!.. А з чого воно?
   Букварець купив ┐й Михайло,  зробив  ┐й  указочку;  прийде  зима,  ║сть
вiльний час, Михайло:
   -  Ану,  Оленко,  грамоти  вчитися,   ану   грамоти...   Оленка,   таке
манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiда║:
   - Це "а", а це "б",  -  чита║  за  батьком.  А  ранок,  вечiр  настане,
Михайло:
   - Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi... Бозя папки дасть, здоров'ячка
дасть.
   Ста║ опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто  плаче
було. Матерi бо┐ться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у ┐х.
Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:
   - Господи помилуй, алiлуя! - хоч там i не те сто┐ть,  чита║,  та  ще  з
протягом, як батько.
   На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:
   "Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слуха║.
   А надокучить ┐й дома сидiти, до  дiдуся  Гната  було  побiжить,  батька
Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться,  жив  при
Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз -  при  Василевi,  старшому
синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстро║нiй хатi. Не вжив  у  Михайла
старий через Палажку, що  й  до  його  сувора  була  i  добрим  словом  не
обiзветься нiколи було. Бiга║  до  дiдуся  Оленка  було.  Дiдусь  було  по
головцi  погладить  ┐┐,  гостинчика  дасть  ┐й  якого,  яблучко  абощо.  З
Сергiйком  подружила  Оленка.  А  Сергiйко  -   Василiв   хлопчик,   трохи
старшенький од не┐. Дiдусь було з  киcличок  дубових  чорнило  пм  робить,
соломинкою писати бублички вчить ┐х було. Був грамотненький.
   Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу ┐┐.  Страх  охоча  до  вчення
була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi.
   Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня ┐й малось вчення кiнчать.
I тут у пiст яка несподiванка трапилась ┐й.
   пхав через Вербiвку у школу второкласну, що ║сть бiля Вербiвки  у  селi
одному,  наблюдатель  ║пархiальний  над  школами   церковними   протоi║рей
Полi║вкт Сохановський. За┐хав i у вербiвську церковноприходську школу,  де
вчилась Оленка. Спереду  сидiла  вона,  така:  в  керсетинi  черкесиновiй,
платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так  допитливо.  Отець  Платiн,
сельськйй батюшка, показав на не┐ отцю Полiевктовi.
   - Оце, - каже, - й вона, що вчиться на всi цi села найкраще.
   Отець Полi║вкт, товстенький, руденький:
   - Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, - до не┐.
   Почервонiла Оленка, а  проте  не  злякалась.  Встала,  прочитала  йому.
Похвалив, далi:
   - А як, дiвчинко,  по-руському  буде:  "хлеб  наш  насущний  даждь  нам
днесь?"
   Одрубала йому: так i так, каже. Спитав ┐┐  ще  про  Адама  щось,  якусь
задачку напам'ять задав, i це одру-бала.
   Вiн:
   - Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона:
   - Хо-о-чу, -так з протягом.
   Отець Полi║вкт:
   - Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там  ми
одiшлем тебе в бiльшу школу нiж  ця...  на  стипендiю,  що  ║сть  на  нашу
║пархiю: учиться на шкiльний кошт, розумi║ш?
   Так  радiсно  всмiхнулась  0ленка,  засоромилась  та  й  оченята   вниз
поставила.
   Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував ┐й, як  готовиться  треба.  Вона
дiтей йому поглядить, се-те, i така: чита║, чита║ оце та:
   - Коли б уже  швидче  одiслали  мене  в  школу  ту  бiльшу,-до  батюшки
було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там?
   Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:
   - А якою я, - каже, - буду тодi?

   III

   Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту,  аж  у  Великоросiю  десь.  А
школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська  там.  В  одному
вони й домi, кажуть.
   Присила║  Оленка  додому  письмо  незабаром.  "Как  я  рада!  -   пише,
по-руському, звiсно, пише, - прийомний екзамен  здала!  Татусю,  мамусю!..
Вивчусь, - знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi  й  мене  настановлять
учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах  квiток,  питиму
чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання
менi панське дали. Та зразу, як при┐хала я, то так тут i  обступили  мене,
розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та  я  боюсь-боюсь,  а
вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по ┐й i iде.  Та
все у ┐й так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем  у
школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi,  й  нема.
Та в коридорi й гуля║мо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!"
   На лiто, в кiнцi весни, при┐жджа║ додому Оленка. Платтячко синеньке  на
┐й, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радi║,  цiлу║ться,
сюди-туди роздивля║ться. Побiгла в садочок, до квiточок припада║,  зазира║
до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою,
вийняла я║чко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, да║.
   - На рiздвянi святки це там,-каже, - ялинка була: свiчечок-свiчечок  на
┐й, - каже, - та цяцьок.
   Сахарцю дiстала, да║:
   - Наоставляла, - каже, - од пайки.
   Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:
   -  "Тарас  Бульба",  -  каже,-шкiльний  подарок.  Тетрадки   повиймала,
показу║:
   - Чистописання це, - каже, - а це ось диктовка...-- щебече. Тiльки  вже
багато слiв руських вжива║, яких i не второпають батько та мати.
   Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле
ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.
   Почали гомонiть по селу:
   - Так от, - кажуть, - щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того  у
пани дочку увезеть.
   Всмiха║ться Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чу║ вже й нiг пiд
собою.
   - Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж
пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покри║м,-почала до Оленки. А
до Михайла:
   - Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю
менi!

   IV

   При┐жджа║ було й щолiта додому Оленка.  Сумне  тiльки  життя  ┐й  було.
пство: борщ,  хоч  видивись,  картопелька,  цибуля,  часник,  що  аж  хата
провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно,  поночi  в
┐й. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще  побiльшав.  За  вгород  гризти  почала
батька мати. А чого за вгород?
   Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя  йому
спокiйнiше, нiж у Михайла,  жилось,  що  Оришка,  жiнка  Василева,  людина
кращо┐ вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн,  умираючи,  сказав
Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир,  Михайловi
ж сказав не  перечить  цьому.  Поховали  батька  брати,  худiбчиною  стали
дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать  братовi  бiльше  города,  та
така батькова воля - попустив.
   - I сякий, i такий, - почала на Михайла Палажка, - таке вбожество дома,
а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi
та тi б попускали тебе.
   Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.
   - Пiдлiзли сякi-такi до старого, - почала думать про ┐х,  почала  бабам
хвалиться на улицi, - пiдлизалися до його, що вiн  ┐м  так  сказав  города
узять.
   Перестала до ┐х i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до ┐х: не
любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить
до ┐х.
   - Не ходи, - було каже ┐й, - нехай пiдлизи, вороги  мо┐  не  втiшаються
тобою, баришенькою мо║ю.
   Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'┐ дядьково┐ до дiдуся
не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було:  до  дядини
Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж  мати,  така
невеличка, балакуча, се-те ┐й розкаже було, де що  чула  абощо.  А  дядинi
Оленка було про город, де вчиться, розказу║.
   - Все таке у йому... електричество, - каже, - i свiтять, i бiгають ним.
Ну й люде, - диву║ться було, - до чого дiйшли!
   А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було
побалакати Оленцi.
   - Що то та грамота, вчення! - було  йому  каже  Оленка.  -  Вченi  люди
розумнi такi. Хоч, - каже, - i тi вчительки, що там учать нас! Такi  любi,
тихi та знають багато всього: балакать  тобi  про  вiщо  як  стане  котра,
слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як ┐х прирiвняти до  себе,  настiльки
освiченiшi вони. Та по квартирах у  ┐х  так  гарно:  гра║  музика,  книги,
картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi,  як  на
┐х життя глянеш i домашн║ сво║ пригада║ш.
   Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти  тако┐  освiти,
як тi вчительки. З книгами й не розлуча║ться нiколи було. Нiгде  ┐х  брать
було у сво║му селi, у Степурiвку ходила, сусiдн║ село. Там  у  старенькому
панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере  було
у не┐ Оленка засмальцьованi, порванi книги, чита║  у  садочку  у  себе  на
столику. Та такою до книг була i в школi вона. За┐хала раз було до не┐  ┐┐
шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про не┐ Михайловi.
   - Там, - каже, - така Оленка ота: вивчить урок, сiда║ за книгу,  яку  з
шкiльно┐ книгарнi взяла. I вечора для читання ┐й  мало,  а  й  серед  ночi
чита║  вона.  Оце  як  поснуть   уже   всi   ученицi,   то   вона   встане
потихеньку-потихеньку, бо забороня║ться це, лампу пiдкрутить, чита║.

   V

   У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендi┐ теж. Сергiй, що
ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь.  З  второкласно┐
вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких  собi
уже роздобув, i рiдною мовою писаних.
   Таки