й кругленький, русявенький, як мати; при┐здить на лiто додому було. Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше взнала, що ми - укра┐нцi i що в нас сво║ ║сть письменство. - Як-таки так, - каже, - що я досi й не чула про це!! В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", - та й замислилась. А пiшла до Сергiя та й каже: - Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала? Як стала у Великоросi┐ вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже й сво║┐ вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала сво║. А ранiш було як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й керсет надiвать. Мати було ┐й: - По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче. Тiльки всмiхнеться Оленка. Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в не┐ книги брать стала. I така була: Сергiй як нагада║ про що ┐й, чого ще не зна║ вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонi║-почервонi║ було. - Як же я, - каже, - мало читала! I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як ║сть у ┐х, та чита║-чита║ вже. Турбу║ться було, що у школi не дають таких книг. Ши║, вишива║ було, - рукодiлля, якого й у школi вчилась. Од роботи домашньо┐ мати ┐┐ увiльня║ було. -Не в сво║ дiло не мiшайся,-- каже було ┐й, - одного вже держись. Було щоденник Оленка веде. "Я, - було пише в щоденнику, - з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так пишуть у книгах". А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Гра║ Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слуха║ так. Почервонi║ було, та аж дрижати стане уся. - Ну, й музика, - каже було, - як вона душу пройма║! Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому. А в глибокi думки як заходить було! У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергi┐в, ще й сусiда близький його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику: "Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну, глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi? огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?" А раз прочитала Фламмарiона про небо. -- Так от, -каже до Сергiя, - де взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному! Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила, голубi плаття носила. Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" ┐┐, знай, ходила, та ще й балакучiша була до ┐х, нiж до не┐, матерi. А Оленка з матiр'ю якось негаразд почувала себе через ┐┐ вдачу, невпокiйну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була. Вийшла з хати та: - А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покушту║ш! - до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась. Почула це Палажка з сiней, взяло ┐┐ зло. Почала думать, як би помстить Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слуха║: десь кури кричать. Вийшла, - у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко сто┐ть. Неначе хто ┐х рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, - зачинена. Подивилась у дiрочку, аж... ┐┐ й кури. Палажка, аж з ┐х пiр'я летить, хворостиною ┐х ганя║ по клунi. - Божевiльна, що ти робиш? - Оришка до не┐. - Хай не ходять у клуню! - А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиря║ться Палажка, хмурить брови бiлi сво┐: - Заманила, - каже. - Помийниця ж ти якономичеська! -Оришка ┐й. Аж пiдскочила Палажка. VI Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило ┐й; навпаки, робило такою чарiвною ┐┐, так i нагадувало про щось духове в ┐й. А карi оченята ┐┐ були такi розумнi. Почало серденько так уже биться у не┐ i щiчки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, - пам'ятав, що вiн чоловiк. "От зiйтися б з таким, - дума║ Оленка було, - як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!" ксть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителю║ десь, церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергi┐в, де Грищенко, так позира║ з-за соняшникiв. А там грядки у ┐х мiж садками й мiж хатами. - Ну, якi воно, - дума║ було, - тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?" А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на ┐й: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля не┐, ягiдки дiста║, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар", "Дiвичi┐ ночi" чита║. Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, - Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Сто┐ть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй ┐х. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та: - Чита║те? - до Оленки. Всмiхнулась. - Читаю, - промовила так соромливенько. - А читання рiч гарна, - Грищейко ┐й. - Аякже! - Оленка йому. - Це ж таке ┐ство духовне. - Перегорта║ листочки та зирк-зирк на тужурку йому. Грищенко: - Чита║ш i, як би сказати, бачиш усе. Повела Оленка язичком по губi та: - Еге. I до неба ближче ста║ш. Почуття такi iнодi... - та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у не┐ саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були: - Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, - мати до батька, - а в тебе й нема того, щоб вибатькувать ┐┐, сяку-таку невiстку свою! Батько: - Та хоч ради недiлi свято┐ не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почу║... - А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? - батьковi мати. Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай. Оленка: - Яка яблунька гарна! - Встала та й iде за яблуньку. - Ще й хова║ться! - мати до не┐, - Дума║, що я й не бачу ┐┐; додому йди! Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула. - Не ходи! - напустилась мати у хатi на не┐. Батько й собi: - Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до ┐х. Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй ┐┐ "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiру║, у церквi поклонiв не б'║, свiчки не ставить та не часто й бува║ у ┐й; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiта║ i що дощ з пари. - В писанi┐ нема║ цього, - казав якось Михайло Сергi║вi, - це од невiрцiв усе; нiхто сил божих не зна║, а дощ бог да║, а не з пари. Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було. Усе було вiн Оленцi товче: - Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи. VII Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини. "Тодi я гаразд i не роздивилась на його, - дума║, - а вiн такий... про читання зразу почав". I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, яко┐ тепер думки про не┐, що тодi ┐┐ так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн! Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, ся║-ся║ в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленi║, то в долину збiга║, то в поле вискаку║, що жовтi║ проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють га┐. "Боже мiй! - дума║ Оленка. - Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою цi║ю". Щось забалакало ззаду. Оглянулась, - Сергiй i... Грищенко за нею iдуть. Затьохкало в не┐. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались. - Яка краса унизу! - Оленка до Грищенка. - А що, вас не били у хатi тодi? - вiн до не┐. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало нiяково ┐й. Сергiй це помiтив, про друге почав: - Читав я в газетi, - каже, - що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встро┐ть, та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну! Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це. Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позира║ йому: поглядiв комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та: - Iнтересний, - каже, - з степурiвським дяком спектакль був учора у нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... - Грищенко зареготiв, - i вiн чисто порвав. - За вiщо? - всмiхнувся Сергiй. - П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому: не вмi║ш - не сiдай, а вiн... хе-хе! "Карти на умi в його!" - подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на того, про якого я читала", - подумала. Сергiй глянув на сонце та: - Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле. Оленка: - I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись. Грищенко: - А он чорногуз який ходить! - карлючкою за вiтряк показав. - От якби рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з тополi перекидя. "А нащо уцiлив, спитать би тебе?" - подумала Оленка. Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще вернувсь, розказував, як той п'║ горiлку та як на головi вмi║ ходить. - Iнтересно, - каже. Оленка бiльш мовчала. "Хай... - було дума║, гуляючи з Грищенком, - кончу школу, далi одчиняться дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з душею". VIII Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля того, як ┐┐ Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у не┐ була, так пй i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi або переб'║ ногу курчатi ┐┐, як пiде до не┐, Палажки. Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у не┐, "ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi. Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки. - Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив ┐м! - грима║ на Михайла. - Хоч би це який кущ картоплi продать з тi┐ смужечки, що оддав ┐м, i то б же яка це запомога була! Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та. "Справдi, - почав думать вiн, - нащо попустив? Хоча... батькове ж слово... i не попускать не можна було... "Чти отця", - в писанi┐ сказано. Це... це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла Палажка, так воно й ║! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так... у якiй же я тут винi?! Пiдлизли пiд батька i все тут". Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувать у ┐х перестав. А робить ┐м погоду Палажка, вiн i не спиня║ ┐┐. Iнодi й сам ще як захватить ┐х кури з свого города, то аж сторчголов летять. Лайка, сварка i в хатi й надворi. "Бiднiстьi зло через те, - дума║ Оленка було. - Хай... - було розважа║ себе, - кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi, може, хоч трохи утихне гризня". Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Дiждала кiнця лiта, по┐хала. IХ Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише: "Кончйла з нагородою -║вангелi║ю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю ви┐дьте". Прийшов час i ┐хать. Запрiг Михайло конячку, по┐хав. Весело ┐халось. Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Ви┐хать з його, i станцiя зразу. Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на побiлiлому небi, а водокачка сто┐ть сувора така. Нема║ ще по┐зда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куня║. А бiля кущiв стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжа║. Надворi все свiтлiше ста║. - А дозвольте спитать вас...-- до панка до того Михайло,- чи швидко вже по┐зд? Панок: - А тобi ж куди, на заробiтки кудись? Всмiхнувся Михайло: - Нi, дочку виглядаю з школи. Зупинився панок: - Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло: - Училася з панськими дiтьми. Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи йому. Всмiха║ться Михайло. Походжа║ панок, Михайло й собi поруч з ним. Прийшов по┐зд, чмиха║ сто┐ть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висува║ться з зелених присiнок корзиночка. Держить ┐┐ панночка в голубому. Рученята такi бiлi у не┐, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визира║ у не┐. А на щiчках i рум'янчик ║сть. Виходить, всмiха║ться. - Здрастуйте, тату! Пiдбив Михайло сiнце ┐й на возi, ряденцем заслав, по┐хали. По вигону сивi║ роса, а там он за вербами так небо пала║, - сонечко сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли. Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"- помаху║ костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках виробля║, зустрiча║ сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витина║ тако┐. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi вигра║ на кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки! - Який же тут рай! - всмiха║ться Оленка. - Рай, справжнiй рай!.. А там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим. Михайло: - Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам. - I у второкласнiй можна менi,- Оленка йому. Помовчала, далi: - Менi так i казано. - Усмiхнулась. - В отця Полi║вкта я це була. Як була, розказала. А на станцi┐ бiля того города, де живе отець Полi║вкт, Оленцi пересадка була. По┐зда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами i знайомий до того,спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили ┐┐. Чиста кiмната, олива горить. Вийшов отець Полi║вкт, повний, очi вузенькi, благословення ┐й дав, усмiхнувся - впiзнав Оленку; рiк тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець Полi║вкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, сто┐ть перед ним та: - Це вже я кiнчила, - так потихеньку до його. Вiн: - Ага... Що ж, трудно вчиться було? - Нi, так... Погомонiли трохи, далi Оленка: - Я б вас прохала... як тепер пристро┐ться менi вчителькою? Отець Полi║вкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв ┐┐ у науку у цю, усмiхнувсь та: - Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать тiльки треба, старших поважать... - Ранiш "ти" ┐й казав, тепер обминав це слово. Не забула Оленка й про те, що ┐й доведеться запомагать батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона: - А чи й у второкласнiй можна менi?.. Помовчав Полi║вкт, далi: - Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в однiй. - А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi? - Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким. - Такий добрий... - Оленка до батька. пдуть. Ось якийсь домик визира║ з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик. "От, - дума║ Оленка, - буду вчителькою так у селi у второкласнiй; житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним". Михайло: - А ║вангелiя в оправi золотiй тут? - на корзинку показу║. Кивнула головою Оленка, всмiха║ться. - Отож гляди ┐┐, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле ви┐хали. Сонечко вранiшн║ золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он i там га┐ по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi. А он десь церква бiлi║ в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi. - Який же мир божий гарний! - скрику║ Оленка. Дорога повилася й повилася житом, синi║. Жито молоденьке, блискуче, так зеленi║ - пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався. Могила висока така. "Могила... - замислилась Оленка. - Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?!" Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi, рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало... Бричка ось ┐де навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганя║. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз - синя околиця. - Студент Кочурин, - батько Оленцi. Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник ┐х, розказував про ┐х батьковi в хатi при ┐й. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi чимсь ║сть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi. "Що, якби познакомиться з ними?" - подумала Оленка. Дачники в ┐х часто бувають. Учитель з гiмназi┐, Савка казав, часто бува║: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка ║сть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав. Поздоровкався Савка, про┐хали. "Боже мiй, - подумали, - невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищо┐ освiти! Таке ║сть гарне пишуть про ┐х. Рай, мабуть, з ними". Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий сто┐ть, "Вербовка" чорнi║ на дощечцi. - Здрастуй, рiдне село! Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде; Парася бiжить. - Здрастуйте! А ось уже й тин. Хата старенька вигляда║ з-пiд грушi, зеленi║ садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом чорнi║. - А як повиростало усе! - скрику║ Оленка. - Рожа он як зацвiла! В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер. - Рiднесенька хата! Мати самовар блящаний ухопила, налива║ надворi; Парася - школярка уже - угiллячка з печi дiста║, батько вигiряг конячку, чкурнув за булкою в лавку. Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так ┐й весело, любо, таке ┐й рiдне усе, - розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки. I тут почалось. - Куди ти? - мати од самовара до не┐, так суворо. Почервонiла Оленка, зупинилась. - А вам що? - пита║. Мати: - До сяких-таких не ходи! - Ось киньте-бо це! - Не йди, я тобi кажу! - Та поки ж це буде? - махнула рукою Олейка, пiшла. Мати: - Та не дозволю ж я, - кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких, та до ворогiв мо┐х ходила! - Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках у хатi сво┐й. Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, - там недалеко хата од хати i дверi напроти дверей. - Що там таке? - обзива║ться. - Не мани, сяка-така, дитини мо║┐, сво┐ми втiшайся! - З ума зiйшла? - Оришка ┐й. Палажка: - Ось тобi, о! - крутить дулi, да║ Оришцi. Якiсь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться, став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар, нiхто й чаю не пив. Х Обгорта║ Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий вiн бридкий ┐й: так нерiвно город роздiля║ i за ним такi вороги живуть! "Хоч устругнуть його трохи", - дума║. Подивилась до Василево┐ хати - не видно нiкого та за соняшниками не дуже й примiтне ┐┐, нахилилась, клю║ шарiвницею обнiжок той. Так гарно ┐й, таке ┐┐ усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок, пiддовбуючись пiд його, рiвець прогорта║. "Хай трохи-потроху обвалю║ться у наш бiк, - дума║, - до ворогiв посува║ться: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло". Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь. Побачив - скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок Михайлових загорта║. - А, сякi-такi!.. - кричить. Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить. - Що то ти робиш!- визвiривсь на Василя. Василь: - А то он що пороблено? - показу║ йому зазубнi. Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те зна║. - Що ж там? Нiчого! - Василевi вiн. - А, так нiчого тобi! Горне Василь з грядок його землю та зачiпа║ й картоплю йому. - Рятуйте! - кричить Михайло. Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той - Семен Остапчук. Чоловiк багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi. Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи. - Що таке? - пита║. - Подивiться ось, - Василь до його, - що воно пороблено обнiжковi це? Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, i пообiщав Михайло. Всмiхнувсь Остапчук та: - Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь: - Як нiчого? - крикнув на Остапчука. Остапчук: - Чого ж кричать?.. На кого кричиш? - з серцем до його. Вiн: - А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло: - А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того! - А тобi що до того? - гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко. - Ширший, да, - додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь: - Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на Остапчука. - Не тикай!.. З ким ти потикавсь? - Остапчук до його. - А що ж? Остапчук: - Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд лiзти. - Що ти? Що слiд лiзти? - скипiв Василь. - Що ти, чорт рудий, пiддрочку да║ш? Дивиться Остапчук, почервонiв, далi: - Що ти? що ти менi оскорбленi║ наносиш таке?! - закривав,- Чу║ш! - обернувсь до Михайла.- Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь. Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiха║ться Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову: - А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? - почав до Михайла. Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та: - Подарував старий йому трохи... пiдлiз. - А документа ж нiякого в його нема од старого? - Нема. Стиснув Остапчук плечима. - Дивуюсь, - каже, - тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владi║м нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки. Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно: - Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в цiм... доказать сяким-таким! Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi! - Чого ж, - каже до не┐, - можу дать стежку. - Повернувсь до Михайла:- Тiльки тут от що: того, що як там було в вас - чи подарив йому батько, чи як, - згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стiльки города собi. Мовчить Михайло, в землю дивиться. А Палажка: - От спасибi вам! - до Остапчука. - Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас. Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може. - Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, - навча║ Михайла. - Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре? - Не знаю... коли б... - Михайло почухавсь. - Що "коли б"? - Коли б грiха не було тут. Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та: - А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний. Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi: - Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба ламать i... на Василя- захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й скопував ще. Палажка: - I тебе сi та тi й вигадували такого менi... - почала кричать на Михайла. Зареготiв Остапчук. - Подумайте,- каже,- над цим.- Взяв цiпок, пiшов. Почалося справжн║ пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й зна║, що гризе йому голову: - Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слуха║-слуха║ Оленка це, почне вбалакувать матiр: - Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця? - А тобi чого треба? - визвiриться мати на не┐. - Кончила вчення, мiсця шукай! "Ну,було дума║ Оленка, - коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, - скажу,та цитьте!" XI Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полi║вкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться. А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебува║ у батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, - невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн при┐хав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города. Пiвдня. Прихожа Полi║вктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, - видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полi║вктiв голос; балака║ так повагом з кимсь. - Любов до ближнього, - каже комусь, - любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, - велика рiч. I ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбать про не┐. "Милий отець Полi║вкт, - дума║ Оленка,-про яке святе дiло вiн дба║!" А серце тiльки тьох-тьох у не┐: що то вiн про мiсце ┐й скаже. Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа. Оленка до не┐: - Доложiть отцю Полi║вкту, що я хочу бачить його: Панасенкова, скажiть.- Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладу║. - Так i Панасенкова тут?- чуть отця Полi║вкта. - Пам'ятаю... там така... - почав до когось, - по науках у школi не було кращо┐ за не┐. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з не┐. Чу║ це Оленка, всмiха║ться. "Значить, коли за таку ма║ш мене, - дума║, - подба║ш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць сво┐х до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду ┐м книги гарнi читать. Пiдiйду до сi┐, до тi┐, всмiхнуся до не┐, вiзьму за щiчку ┐┐. Боже! Як я ┐х буду кохать!" - Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так ┐й гарно зробилось. Вийшов якийсь батюшка од отця Полi║вкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою: - Iдiть хто... - каже. Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полi║вкта. Дверi зiстались одхиленi, Оленка сто┐ть бiля комина i ┐й видно: отець Полi║вкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його. "Яке ж низькопоклонство!" - подумала Оленка. - Ваше високопреподобi║! - почав Грищенко до отця Полi║вкта. - Заставте за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе ось... - Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс ┐┐ отцю Полi║вкту, сто┐ть, знiтивсь перед ним, голову набiк. "Як же i принизився!" - подумала Оленка. пй аж соромно стало. Подививсь у те прошенi║ отець Полi║вкт, далi: - Гаразд, голубчику! - та й положив на стiл його. Поцiлував Грищенко ще раз отця Полi║вкта в руку, вийшов, всмiха║ться. Дивиться Оленка на його. "Цуцик ти, цуцик, - дума║. - На двох лапках ста║ш. До чого це воно? Хоч i начальство ж отець Полi║вкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не школярi ми вже!" Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення. Сказала "здрастуйте" та й сто┐ть, усмiха║ться. Полi║вкт зворухнув рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та: - Розумна стала дуже, - про себе нiби, хоча почула i Оленка це,почервонiла, мовчить. Вiн. - Що вгодно? - так сухо до не┐. Оленка: - Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще? Насупив брови отець Полi║вкт: . - Не чуть... - А коли ж буде чуть? - Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще ║сть до мене? - гукнув до дверей. Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од його. На пiшохода дожидав ┐┐ Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий такий. - Ну, слава богу, - почав до Оденки, йдучи, - прийняв прошенi║ i "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителю║, бачив я сьогоднi йото, такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда. "I ти задоволений, - дума║ Оленка про Грищенка. - Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi- хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, - аби цуцик!.. Де ж обiцянка хоч?" Толока. Будяки проти сонця так червонiют┐". Роззира║ Грищенко сюди-туди, всмiха║ться. Оленка нiчого, повiсила голову, йде. "Так он воно що! - про Полi║вкта дума║.Ось яка любов до-ближнього!.. "Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, ║сть любов тiльки до честi од ближнього! I за неоддання ┐┐ ви так одпиха║те од себе його! I ви ще служителями Христовими себе вважа║те!" Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазя┐н один послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг повбивали. "Убивцi! - подумала. - Хто й служив би йому, ви й того уб'║те". Пригадалося ┐й i те, що нагорода у не┐ - ║вангелiя позолочена. "Нащо ви хоч золотите ┐┐!" - подумала. Другого дняi i ранок ще, а в хатi гризня. Мати на батька: - Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба! А батько: - Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого. Вона знов про город йому. "Чого ж тепер сподiваться менi? - дума║ Оленка. - Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?" Вийшла з хати, стала на порозi. "Та що ж робить-таки?"дума║. Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою. "Хiба знов до Полi║вкта пiти? - дума║.-- Так... сто┐ть пак iти до такого?! Проситься в iншу ║пархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полi║вкти! Хiба,.. в земську школу вдариться?" Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi ║сть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, ┐дучи додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали. "А що, якби це до Кочур сходить? - дума║. - Люде теж багатi, освiченi, не попiвсько┐, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не пристро┐ли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша?" Прокралась до Сергiя Оленка. Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються. Порiшили в недiлю сходить до Кочури. XII Прийшла й недiля. Ранок. Посила║ батько до церкви Оленку, не йде. Полi║вкт ┐й на думцi. "Чого я пiду, - дума║, - коли служителi церкви такi!" - Безсовiсна! - батько на не┐. - Хiба ж можна до церкви не йти? Це Сергiй усе тебе зводить з ума! - Отож... - Палажка од печi. - Там не тiльки Сергiй у бога не вiру║, а сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли ┐┐ й бачили! А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить ┐й трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запиша║ться так, а вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люде, чия я мати. Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке зараз на ┐й, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе празникове мов найчистiше, - надiла: приношене-таки й ситцеве. "Нiчого, - дума║, - до людей освiчених iду: не поди-йують". На вигонi ждав Сергiй ┐┐, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито сто┐ть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлi║-цвiте. Мед пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти. Балка ось. Хтось вибiга║ велосипедом iз не┐: бiла сорочка, картуз бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiга║... - Здрастуйте! - до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергi║м. Познакомив з ним i Оленку Сергiй. Вiн: - Ху! Ухекався так... катаюсь... - Вийняв платок з кишенi, утира║ лоба. - Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? - до Сергiя. Сергiй: - А так... ходимо... - збрехав поки що. - Засидiлись?.. Чита║те, мабуть, усе? - Не дуже, - Сергiй йому. - Книг нема║ таких. - Помовчав. - У вас там не можна б розжиться яко┐ коли? - Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуля║мо в нас. I ви... - звернувсь до Оленки студент. Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж ┐й i треба. Почервонiла та й очi в землю. - Не стiсняйтесь,- студент ┐й, - я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ята║те? - А коли б же й справдi до вас забрести? - Сергiй до студента. - Хоч i зараз ходiмте. Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, - дума║, - як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить ┐х. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"... "Дякую", - скажу. Картини в ┐х ║сть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в ┐х ║сть, пограю... так бажа║ться... так давно вже грала". - Що ж, ви кончили школу ту? - студент до Оленки. - Кончила. - Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти ма║те. Що ж тепер робить дума║те? Помовчала Оленка, далi: - Не знаю й що. - Як! Знання сво┐ в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте. Всмiхнулась Оленка: - Не знаю тiльки, де б працювать. - Чого? - З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ. - О! - зареготав студент. - Знали з ким мать дiло! Киньте попiв. - А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительсько┐ можна туди? - А чому ж? Хоча... знайомство ║сть яке в вас? - А якби до вашого батька звернуться? - Звернiться. Познакомлю. Всмiха║ться Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", - дума║. - I вам, зна║те що! - студент до не┐. - Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання, визволять од смертi ┐х. Дивиться Оленка. "Боже мiй,-- дума║. - Яке ж велике дiло полегчать людям страждання, визволять од смертi ┐х!" - Помовчала: - А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з мо║ю освiтою? - Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри мо║┐, звернiться: та скаже, як там. "Так от! - дума║ Оленка. - Що, якби пiдготовиться? А можна ж так: учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!.. А студент? - Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грi║ од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все..." Серденько так забилось у не┐. Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленi║ в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'┐ сто┐ть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко гра║ в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощано┐ визира║ акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так луна║ в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться ┐й i плакать, i смiяться. "Люде, - хочеться крикнуть. - Нащо зло на свiтi здалось?" Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконi, саме чаюють, блищить самовар. Так Оленцi боязко-радiсно. Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон ┐х веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких! -Здрастуйте! - Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. С