I не один, може, раз скрипнули зуби, стискалися руки i, погрожуючи, тремтiли в повiтрi, - але то було тiльки ночами, тiльки ночами... Вдень нiхто нiчого не бачив, не чув. А на сорок i перший день знову побачили всi Мо┐сея, як вiн сходив з гори, несучи в руках святиню. I вiд того, що удосто┐вся видiти Господа, - прославилося лице Мо┐сея так, що не можна було людям дивитися на нього - як на сонце. I в екстазi, в божественному захватi упали всi люди на колiна. Арон же i всi князi сонму просили Мо┐сея, щоб положив вiн покров на лице сво║, бо не може зiр людський винести сяйва слави. I покрив лице сво║ покровом Мо┐сей, i тодi лиш наблизився до народу й почав говорити: - О Iзра┐лю, Iзра┐лю!.. Чи бачиш хоч тепер безумство хотiння свого? Що ж би було, якби справдi показався Господь простим людям лицем слави, лицем гнiву, лицем вищо┐ благостi? Нi, не завидуйте тим людям, що мають Бога робленого, не iстиннi то боги, працею-бо рук людських суть. А наш Бог - це ║диний iстинний, котрого лиця не може бачити око, а лише славу дiл його. Ось завiт його, списаний мною слово за словом! I високо пiдiймав угору Мо┐сей кам'янi скрижалi i повертався на всi боки, щоб видiли ┐х всi люди. - Ось скрижалi заповiдей! Ось святиня твоя, Iзра┐лю! Я писав так, як велiв менi Господь, - тому це не дiло рук людських, а дiло мудростi божо┐. Слухайте, люди, слухайте!.. Показав менi Бог на горi образ ковчега святого, що ма║мо робити собi. Славне й премудре дiло показав менi Господь, не те що ваш той дурний телець! Власними очима бачив я святиню, що хоче нам ┐┐ подарувати вишнiй, - i образ цей несу тепер устами сво┐ми до вух ваших i до серць ваших. Слухай, Iзра┐лю, як сказав менi Господь! Слухай i не пропусти жодного слова! "Зроби ковчег iз дерев негниючих, два лiктi i пiвдовжини, лiкоть i пiвширини i лiкоть же i пiввишини. I позолоти його золотом чистим, i всерединi, й зверху позолоти. А вiнця зробиш iз золота повитого й обiв'║ш навкруги. I кiльця вилл║ш йому золотi, й укрiпиш два кiльця по однiй сторонi й по другiй два кiльця. I носила зробиш iз дерева негниючого, i позолотиш золотом чистим, i вложиш носила в кiльця, щоб не хиталися вони там. I вiко зробиш до ковчега з чистого золота, а на нiм два херувими, з золота ллянi, один по однiй сторонi i другий по другiй сторонi. I розпроструть вони крила сво┐ над очистилищем i обличчями будуть зверненi до себе, а дивитися будуть на ковчег. А як буде те все готове, положиш до ковчега скрижалi мо┐, покри║ш вiком, i возглаголю тодi я до тебе звiдти, зверху ковчега, з-помiж двох тих херувимiв. I що скажу звiдти, да послуха║ нарiд мiй. Чу║ш, Iзра┐лю? Чу║ш славу святинi тво║┐, що превища всiх святинь поганських i славнiша всiх дiл руки чоловiка?.." I люди чули. Дивилися на закрите лице Мо┐сея, слухали той придушений голос, що виходив з-пiд покривала, - i радiли, й боялися. I все оповiв Мо┐сей. I яка ма║ бути трапеза й тарiлi для жертви хлiбiв, бо сказав тепер Господь: "Переповнився я всесожженнями вашими, i вже агнцiв i козлiв не хочу, а приносьте менi бiльше жертв безкровних". I якi мають бути тимiямники й возливальники i чашi, що ними буде возливатися жертва ваша, - i все те з чистого золота. I свiтильник дивний i прекрасний - шiсть гiлок виходить з нього: три з одно┐ сторони i три з друго┐ сторони, i по три чашi на гiлках тих в образi горiха, i щипцi, i пiдстави до свiтильника, i круги, i крини вiд нього - все те з чистого золота. Така краса захопила людей. Всi ясно бачили, що так докладно описати кожну подробицю може лише той, хто бачив сам те в руках господнiх. Описуючи скинiю, Мо┐сей сказав, скiльки буде там опон i якого розмiру кожна опона, скiльки навiть петель треба нашити на кожнiй опонi, й скiльки гакiв та гудзiв, i скiльки стовпiв буде тримати скинiю, i скiльки стоял до них срiбних, - все, все, до найменшо┐ дрiбницi. А потiм завiсами роздiлиться скинiя на три частi: двiр, доступний для всiх; святилище, де будуть входити лиш слуги Господа, i святе святих, де буде стояти ковчег завiту, а входити туди зможе лише сам первосвященик, на котрого Бог призначив Арона, брата Моiсейового. Всякий же iнший, хто посмiв би ввiйти до святого святих, - покараний буде смертю. А потiм почав Мо┐сей описувати ризи Арона й ризи синiв його, що будуть вiд цього часу священиками. I тут теж не забув найменшо┐ дрiбнички, камiнчика, рубчика, щоб усе було розкiшнiше, щоб людям слiпило очi й показувало величнiсть Бога та власну нiкчемнiсть. - "А як очиститься вже Арон священнодiяти менi, i сини його очистяться, вiзьмеш тельця ║диного i два барани непорочнi i вiзьмеш хлiбiв неквашених, змiшаних з олi║ю, i опрiснокiв, олi║ю помазаних, з муки пшенично┐. I приведеш Арона й синiв його перед дверi скинi┐ i обми║ш ┐х водою. I, взявши потiм ризи святi, облечеш в них Арона, брата свого, - i в хiтон, i в подир, i в ризу верхню, i на главу його возложиш клобук i дощечку золоту, на якiй написано буде: "Святиня господня", а главу помажеш ║ле║м помазання. Синiв же Аронових пiдпережеш поясами i теж возложиш клобуки й помажеш ║ле║м. А потiм заколеш тельця перед Господом, i вiзьмеш кровi його, i помажеш на вуглах вiвтаря перстом сво┐м, а решту кровi вилл║ш коло стояла вiвтарного. I вiзьмеш жир утроби, i перепону печiнки, i нирки, i жир ┐х i положиш на вiвтар, а м'ясо тельця спалиш на вогнi поза табором, бо до того грiх торкнутися непосвященному. А потiм вiзьмеш одного барана, i нехай возложать на нього руки Арон iз синами сво┐ми, а ти, заколовши, пролл║ш кров навхрест довкола вiвтаря. Тушу ж розсiчи на частi й вимий тельбухи й ноги в водi i положи на вiвтар, це буде жертва Богу. I другого барана вiзьми, i на нього також нехай Арон з синами положать руки, а ти, заколовши, вiзьми кровi й положи на край вуха правого Ароновi, й на край руки право┐, i на край право┐ ноги, а також синам Ароновим на край правого вуха ┐х, i на край руки право┐, i на край право┐ ноги. А потiм вiзьмеш кров з вiвтаря й олiю помазання, покропиш тим Арона, ризу його, i синiв його, i ризи ┐х. I очистяться". I довго ще в кривавих подробицях описував Мо┐сей красу нового обряду. I безумцi, що жалiлися на простоту й убожество свого служения, мусили завстидатися тепер, бо бачили, що ┐х Бог потрафить зробити ще лiпше, нiж в кгиптi. А ковчег? Хiба то не краса? Скiльки золота, срiбла, камiння дорогого! Скiльки багряниць, вiсону, червлениць, фарбованих козячих шкiр! А скiльки громатiв, i цвiту смiрни, i кiнамона, i касi┐, i халвана треба на священну олiю! I як то дивно все мусить пахнути, бо такого ще й не видано нiколи. А той, хто хотiв би й собi зробити таке, - смертю вмре, бо то може нюхати лише Бог. - "А виконати ту всю волю мою, - так говорив далi Мо┐сей слова Господа, - доручаю Веселi┐ловi, синовi Урi┐, сина Орова вiд племенi Юдового. Наповню-бо його духом сво┐м, духом премудростi й розумiння, i поможу йому лити золото, срiбло й мiдь. I в кам'янiм дiлi йому поможу i в деревлянiм. У помiчники ж йому даю Елiава, сина Ахiсамахового з племенi Данового, цей буде шити з багряниць, червлениць i вiсону. Та й кожний, хто ма║ хист до чого, нехай потрудиться в тiм сво┐м хистi. А тепер... вiзьмiть вiд себе самих участь Господу, кожний по волi серця свого. Несiть Господевi й золото, i срiбло, i мiдь, i сiнету, i багряницю червлену, удво║ прядену, i вiсон тканий, i трихаптон, i вовну кiз! I шкури червонi, i шкури синi, i дерево негниюче! I тнмiям на освящення, i олiю на помазання! I камiнь сардiйський, i камiння дрiбне на ризу первосвященика i на подир. I всякий, хто ма║ премудрiсть в серцi до чого, нехай iде й робить, що заповiв Господь: i скинiю, i завiси, i покрови, i кiлки, i вере┐, i стовпи, i стояла! I опони двору, i стовпцi його, i трапези носила, i ввесь посуд ┐┐! I свiтильник для свiтла, вiвтар кадильний, i вiвтар всесожжения, i огнище його! I умивальницю! I опони двору, i стовпи його! I ризи святi Ароновi, i ризи священства синам його! Iди ж, о Iзра┐лю! Настав-бо час показати тобi любов до Бога свого й викупити прегрiшення сво║!" I диво дивне сталося! Товпою великою сунувся Iзра┐ль до кущ сво┐х i понiс багатство сво║, участь свою в дiлi Господа. I знов, як недавно, понесли перснi, i печатi, i обручi, i сережки жiнок, i нагрудник, i все, що мав хто золотого, вiддираючи прикраси з одеж, з iнструментiв музичних. I хто багряницю мав, i вiсон, i шнури фарбованi, i вовну - приносив; i хто мав срiбло й мiдь - приносив, i приносив також, хто мав дерево негниюче. I жона, що мала мудрiсть прясти, принесла пряжу свою, а жона, що вмiла робити вовну кiз, принесла пряжу свою. А князi принесли камiння смарагдове та iнше камiння дороге на ризу Аронову: i сард, i топаз, i сафiр, i агат, i аметист, i хризолiд, i онiкс, i берилiй. I нiс те все Iзра┐ль з радiстю великою в серцi сво┐м, бистрими ногами й з веселим ли-, цем, - i носив так увесь остаток дня, i лише нiч припинила поток жертволюбностi Iзра┐ля й усердi║ Богу його. Х Авiрон був при кущi приношення. Вiн бiгав, носив, вiшав, розкладав i помагав всюди, де треба було руки помочi. I радостi було повне серце його, бо чув вiн, що робить роботу Господа, i забулася тривога душi останнiх днiв. Правда, сини Левi┐ скоса поглядали на цього самозваного помагача; але що ним можна було поштуркуватися, як хотiлося, i звалити на нього найтруднiшу роботу, то це ┐х улагоджувало. Авiрон же тим бiльш радiв, чим бiльше роботи звалювали на нього, мовби викупляв тим свiй душевний грiх. I ходив, i все говорив сам собi: "Мирна робота Господевi, а не кров живущих", - i вiд то┐ фрази, несвiдомо повторено┐ десять-двадцять разiв, душа сповнялася тихою благос-тю й теплом, а уста хотiли спiвати. I лише як прийшов додому, й лiг, i вiдступила вiд нього кудись далеко при║мна господня робота в ясному свiтлi дня, а натомiсть нiч, мати всiх темних думок, обхопила його навколо, - о, знов прийшли вони, тi жорстокi думки, що мучили його останнiми часами, i Авiрон питав сам себе: "Невже насiння брата сходить в мо┐й душi, й квiтне, i да║ плiд?.." Авiрон порiвнював два сво┐х настро┐ при сповненню волi одного й того ж Бога: один - той, що з ним вiн убивав чоловiка, i другий - той, що з ним вiн робив сьогоднi ввесь день коло кущi приношень. Як темно було тодi на душi, як рвалася вона на частi, згадуючи безповоротнiсть, невмолиму безповоротнiсть вчинку, - остiльки тепер було тихо, молитовне... "Мирна робота Господевi, а не кров живущих..." ...I думка чiплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода ворушить поросле мохом млинове колесо. "Що благо?.. Благо - спiвання, й хвала душi, i плач радостi; благо - задоволення роботою сьогоднiшнього дня й благословення ближнього, що призива║ вiн на главу твою за помiч йому, за радiсть йому, за спокiй йому. Благо - любов моя до матерi, до батька, до брата мого; благо - кохання мо║, яким люблю я очi Асхн, i тихий невинний шепiт маленьких уст ┐┐, i бажання душi ┐┐... А що неблаго?.. Неблаго - муки душi мо║┐, стогiн i плач безповоротностi; i безумство подiй, i спомин ┐х, i безсоннi ночi; i прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за скорботу його. I озлоблення неблаго тво║, i ненависть моя, i скрипiння зубiв. I меч, i нiж, i вигляд кровi на сонцi. ...А Бог - великий! А Бог - мудрий! А Бог - благий!.. ...I тепер питаю я себе: чи може пiд'яремний родити овна? I телець чи може родити льва, а дерево горчичне дати плiд з каменя? I так само ж - чи може Бог благий велiти неблагая, i радуватися з тьми, i з ненавистi радуватися, й тiшитися прокльоном i распрею людей?.. О нi!.. Я умножу насiння тво║, - сказав Господь; а не сказав - розсiкайте один одного на частi. Чоловiк любить карати за грiх, - а Бог?.. Вiн такий сильний, що не потрiбу║ кари. Чоловiк вигадав справедливiсть, - а Бог?.. Бог вигадав вiчнiсть, у котрiй никнуть усi справедливостi, котра сама - справедливiсть. Чоловiк скував собi меч для десницi сво║┐, а Боговi меч - око його, котрим вiн загляне в душу тобi, й освiтить, i покаже грiх твiй перед тобою. А м'язня його - слово його, що промовить тобi до глибин тво┐х душевних i гасить вогнi бунту". ...I так пливла думка за думкою, i перед очима викривалася велика, необ'ятна картина... омани... З самого початку! З самого виходу з кгипту! Кожний день, кожний час - омана, омана, омана!... Омана - iменем Бога, влада - владою його, слово - словом його!.. I сама можливiсть цього була така страшна, що Авiрон похолов увесь, i закутався з головою, й гнав вiд себе тi руйнуючi думки. Вони палили його, мов вогнем, i затримували дихання в грудях, але приходили, приходили, приходили... I розкривали перед очима малюнки минулого, i пiдводили пiд них iншi пояснення, а при тiм згадувалися слова Датана й смiх Корея i все те, що обурювало його ранiш. I пригадалося, як Корей повторяв на дрiбнiшу скалю деякi штучки Моiсе║вi, - i вiд того всього хотiлося крикнути й тiкати свiт за очi, мовби можна було втекти вiд самого себе. - Дай менi сон. Господи! - тремтячим шопотом молив Авiрон. - Дай менi сон. Господи, щоб не збожеволiв я в цю нiч, щоб зосталися сили ще послужити тобi... Але сон не йшов, i думки, як дикi гi║ни жеруть верблюда, рвали на частi душу Авiронову... XI А на другий день, як тiльки блиснуло сонце, побiг Авiрон до кущi приношення. Думав - буде перший, але де! Iзра┐ль уже прокинувся i вже нiс свою жертву на свiжого Бога. Вiд ранiшньо┐ прохолоди при║мним трепетом здригалося тiло. Така рожева була пустиня, i такi веселi, повнi вiри й радостi обличчя стрiчних, що стидно стало Авiроновi за сво┐ нiчнi думи й за кощунство сво║... I вiн постановив випросити прощення в Бога роботою. - Я буду багато робити. Господи, i ввесь час молитися тобi, i ти простиш мене тодi, - правда? - Так просто й щиро питав вiн Бога; i пiсля то┐ бесiди тихо й просто стало на душi. Жертволюбнiсть Iзра┐ля не заснула й уночi, i цiлу нiч готували люди те, що мали нести завтра, i нетерпеливо дожидалися першого проблеску дня, а дiждавшися, потяглися довгою низкою до кущi приношень i несли, несли, несли... Те, що назива║ться ощаднiстю, мов щезло з сонму iзра┐льського, нiхто не ховався за спину другого, нiхто не був хитрий i дрiб'язковий, нiхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, i як блудний син, повернувшися до батька, з подво║ною силою працю║ на отцiвських ланах, - так i Iзра┐ль, повернувшися до Бога свого, дiлом i жертвою старався знову заслужити собi милiсть. Тут же, коло кущi, зiйшлися мудрiшi й старiшi Iзра┐ля i Ароновi сини, майбутнi священики - Надав, Авiюд, Елеазар, Iтамар. Стояли мудрiшi й старiшi й розмовляли, i кожне слово ┐х було долею народу, будучими днями його, i споко║м дiтей, i пiснею дiвчини. А до них пiдiйшов старий, як сонце, i бiлий, як сонце, юдей. Вiн, мов святиню, тримав обома руками ремiнь з великою золотою пряжкою й питав: - Де положити? - Але його нiхто не чув, бо всi зайнятi були роботою сво║ю, а мудрi - мудрiстю сво║ю. Старий знову спитав, дивлячись ясним поглядом дiтей: - Де положити цей пояс? Облягав вiн рамена отцiв мо┐х i праотцiв мо┐х, бо прийшов до родини нашо┐ з незгаданих вiкiв. Як ока свого, берегли ми його в землi кгипту, кажучи собi: лiпше ми самi будемо в неволi, нiж наша святиня. А вмираючи, батько передав менi цей пояс на смертельному лiжку й сказав: "Слухай, сину мiй первородний! Щастя дому твого не покине i здоров'я - тiла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день, у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде свiтлим днем роду твого. I не погине твiй рiд, i не пересохне молоко в сосцях дочок кущi тво║┐, i не поточить черв'як дерева твого, доки буде з тобою святиня..." Так говорив менi перед смертю отець, i я робив по слову його, i не посiщав Бог гнiвом сво┐м дому мого. А тепер... без страху вiддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото пiде на ноги херувимiв, чи на крила ┐х, чи на вiнця, чи на петлю завiси святого святих, те збереже дiм мiй вiд немилостi Бога... так само, якби й у мене в кущi був пояс цей. Тож приймiть дар роду нашого, о мудрi, хай буде й моя лепта в сокровищах Iзра┐ля. I побожно старий поцiлував святиню й давав ┐┐ в руки комусь iз старших. Але тi такi були захопленi сво┐ми рахунками, що вiдмахувалися вiд дiда, як вiд мухи. - Та чого ти лiзеш ще тут з сво┐ми ремiнцями? Бачиш, скiльки куп всякого дрантя, кидай туди, потiм розберемо. Старий не зрозумiв спочатку, а потiм... мов стерявся якось... Лице стало таким маленьким-маленьким, жалiбно усмiхненим, i пояс тремтiв у руках: вони не пiдiймалися кидати святиню. I бачив все те Авiрон, i пiдбiг до сивого дiда, й сказав: - Отче, дозволь i менi поцiлувати святиню твою, й будь певний, що Господь справдi збереже твiй дiм вiд нещастя, як берiг i до цього дня... - i Авiрон, побожно поцiлувавши золото пояса, бережно прийняв його з рук старого. - Хай благословить тебе Бог, сину, не знаю, з чийого ти роду. Припильнуй же, прошу, щоб нi одна крихта золота не пропала й не втопталася в бруд робiтнi, ти, певно, будеш помагати найголовнiшому майстровi при його роботi - О нi! - тихо якось, усмiхнувшися, сказав Авiрон. - До того Бог сам вибира║ найдостойнiших, а я... я щасливий, що можу робити хоч те, що роблю. Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних хлопцiв Бог не вибиратиме, то кого ж вiн вибере? А втiм - його святая воля... А левiти бачили те все, штовхали один одного лiктями та пiдсмiювалися: - Чи чули ви, хлопцi, як вiн обiцяв милiсть божу цьому старому дурневi? Сам Мо┐сей не вмiв би лiпше вив'язатися. - А як вiн смоктав засмальцьований ремiнь, мов уста коханки! Авiрон не хотiв того слухати i ще ревнiше взявся до працi. А жертва пливла й пливла. Несли чашi, й блюда, i зуби слоновi; несли тонкi санiрськi дошки кедровi, i кипарис, i певг Ливана, i дерево з Басанiтиди i з островiв Хетрим-ських; i вiсон Попестрений, правдивий ║гипетський, сiнету й багряницю з островiв клiсе; i мiдь, i залiзо архиденян-ське, i залiзо з Асi┐ла, стактi й пестроту з Фарсиса. I мiро, i касiю, i перший мед, i ритину. i вовну блискучу з Мiлета. I вино хельвонське, i олiю, i семiдал. I савське, i равське камiння дороге: сардiй, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспiс, сафiр, лiгiрiй, агат, аметист, хризолiд, берилiй. онiкс, - i всього без числа. Одна жiнка прийшла й стала на колiна; в ┐┐ вухах блищали великi дорогi сережки, але ┐х не можна було вийняти, бо звичай роду велiв, щоби сережки тi нiколи не здiймалися; i тому мати, чiпляючи сережки найстаршiй сво┐й дочцi, залютовувала ┐х цiлком, - i лиш тодi, як знов треба було передавати найстаршiй доньцi, вони розпаювалися й переходили так само на молодi вушка. Жiнка стала на колiна перед Веселi┐лом i просила, ще той узяв сво┐ прилади та розлютував сережки. - Я не маю доньки й досi. А хоч би й мала, то сказала б ┐й: "Сережки тво┐ пiшли на святиню Iзраiлеву"; Веселiiле! Поможи ж менi скорше принести мою жертвуй Боговi. Але Веселi┐л був заклопотаний i велiв якомусь хлопцевi┐ розпаяти тi сережки. Хлопець узявся невмiлою рукою й двiчi торкнувся розпаленим залiзом м'якого вуха жiнки, але вона не випустила звуку. А серед групи старшин пiдiймалися все бiльшi й бiльшi суперечки, змогав все дужчий гамiр. Iнодi мудрi Iзраiля починали так кричати й гнiвно розмахувати руками, що здавалося, от-от вони почнуть битися i вчiпляться один одному в сивi бороди, але не раз увесь той джергiт стихав, i чутно було лише якiсь рахунки. Найбiльш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами старий юдей. Вiн хапав Мо┐сея за руки, I щось швидко-швидко показував йому на пальцях рук i нiг,пiдбiгав до купи, хитав на руцi то одну рiч, то другу, пiдганяв тих, що стояли коло важницi й переважували жертву Iзраiля, жестикулював, присiдав i викрикував: - Тридцять талантiв i вiсiмсот сорок п'ять сиклiв золота! Та де ми те будемо дiвати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два таланти й тисяча шiстсот сiмдесят сиклiв срiбла уже! Уже тепер! А далi ще скiльки буде? Вiсiмдесят п'ять талантiв i двi тисячi сто п'ятнадч, цять сиклiв мiдi. Та куди ж то все, куди?.. Мо┐сей слухав його, морщачи iнодi брови, а потiм рiшуче виступив наперед i крикнув: - Бачить Бог охоту Iзраiля й жертволюбнiсть дочс його. Досить уже ма║мо золота, i срiбла ма║мо доситi i мiдi, i багряниць, i червлениць. Вистачить на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несiть уже бiльше, - чу║те? I там далi, i всюди по сонмовi скажiть, що вдоволився вже Господь жертвою народу свого i не noтpiбy║ iльше... I побiгли левiти в усi сторони, кричачи слова Мо┐сея, i чув iх Iзра┐ль i засмутився. Бо були такi, що не встигли принести дару свого, i такi були, що принесли мало та укоривши себе за скупiсть, хотiли ще додати до спасiння свого. I бiгли жiнки й здалека кидали на купу сво┐ дорогоцiнностi, а левiти лаяли жiнок, кричали на них i вiдганяли геть. За хвилину ще перед тим вони готовi були лаяти кожного за скупарство, прикликати кару божу на лiнивих до дарiв, а тепер уже били за жертволюбнiсть. I мов торг який зчинився коло кущi приношення, i боляче було Авi ройовi дивитись на все те. Вiн поглядав на Мо┐сея - чи не зробить пророк тому кiнець, але Мо┐сей вiв якусь серйозну розмову з мудрими Iзра┐ля й не помiчав зайвого усердiя слуг божих. Авiрон пiдiйшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме в ту хвилю Мо┐сей закiнчив свою розмову i якось машинально, ще пiд владою думок, положив руку на голову хлопця. I так солодко зробилося Авiроновi вiд того дотику м'яко┐ старечо┐ руки, мовби вiн ┐в мед i цiлував при тiм Асху. - Це твiй син? - спитав Мо┐сей старого Елi ява. - Ти сказав, пророче. - Певне, буде помагати тобi. - Буде, але менш. Бо я маю до помочi другого, старшого, той лiпше вмi║. - А ти хотiв би працювати коло роботи Господа? - спитав Мо┐сей Авiрона. У того захопило дух вiд несподiванки, i вiн не вiдповiв нiчого. Та Мо┐сей i не чекав вiдповiдi; вiн звернувся до Веселi┐ла: - Ти ма║ш якого хлопця собi до помочi? Побiгти куди, подати. - Нi, - суворо вiдповiв Веселi┐л. Вiн взагалi був якийсь тяжкий, непри║мний i бiльш мовчав, мов сердився на цiлий свiт. - Ну, так вiзьми оцього хлопця. Вiн, певне, придасться тобi: я вже другий день бачу його тут, i вiн так охоче береться до роботи. - Менi однаково, яку вiвцю брати, чи чорну, чи бiлу. Мо┐сей знову погладив Авiрона по головi й ласкаво сказав: - Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усiм слухай Веселiiла й заробиш благодать не тiльки собi, а й усiм, кого любиш. ...Не знав Авiрон - чи на землi вiн, чи на небесах. Першим почуттям його було впасти в порох i цiлувати ноги Мо┐сея, але вiн не посмiв, лише такими очима подивився на пророка, що той усмiхнувся ще ласкавiш. Все переплуталося в очах Авiрона, станули сльози. Радiсть його була така, що не вмiщалася в грудях, рвалася наверх в якiмсь крику, русi, в сльозах. Вiн прийме участь в роботi Господа! його рука доторкнеться святинi цiлого народу! Будуть нести ковчег перед сонмом, i, бiжачи, спiватиме Iзра┐ль пiсню хвали: будуть ставити на землю - i мiсце те стане вiдтодi святим; будуть цiлувати люди край завiси святого святих, i приносити жертву трепету, i виповiдати все та║мне сво║, все болюче сво║, все величне сво║... А вiн, цей молодий, нiкому не вiдомий Авiрон, буде дивитись i говорити собi: там були мо┐ руки... Моя десниця торкалася лиця херувима, устами котрого говорить тепер сам Господь; моя рука рiзьбила вiнця святинi, моя рука обвивала святий покров! I Господь не забуде того, хто давав свiй труд на роботу йому, хто жаром серця свого розпалював вугiлля на вилив i, роздмухуючи, не жалiв грудей. I як прийде час потреби - воззову Господа мого! "Боже! - скажу, - чи пам'ята║ш той час, коли я робив ковчег твiй, славу iменi тво║му?" I скаже Господь: "Пам'ятаю. Скажи, слуго мiй вiрний, чого хочеш тепер вiд мене, i я дам тобi". - "Я хочу Асху... Тiльки ┐┐ я хочу. Боже мiй... ┐┐ очей, ┐┐ уст, ┐┐ любовi..." - "То бери ж собi Асху, слуго мiй чистий. I стада ┐┐, i любов родичiв ┐┐. Я не забуду тебе нiколи, i трави тво║┐ не зсушу, i стад не виморю спрагою". - "А я посвящу тобi. Боже, первенця свого й десятину молодого-свого..." Авiрон забув, де вiн i що з ним. Левiти давно вже показували пальцями на нього. - Дивiться, дивiться!.. Вiн теж, як Мо┐сей, чу║ нечутнi глаголи Господа й голоси труб небесних. О, який же вiн ма║ бути дурень!.. Звiдки затесався вiн до нас, не зна║те браття? Потiм усi розiйшлися по кущах на обiд, лише один Авiрон не мiг ┐сти й подався до сво║┐ мило┐ пустинi. О мила мати пустиня!.. Тобi горе - тобi й радiсть! Сонце так страшно напекло камiння, що воно дихало жаром. Авiроновi здавалося, що то камiння нiме посила║ йому сво║ спiвчуття, чим може. На далекiм обрi┐ пiдiймався стовп пiску, - Авiроновi здавалося, що то пустиня сама шле привiт йому; i бiлi костi верблюдiв, i перо розiрваного, орлом птаха з сухою на кiнчиках кров'ю, i маленька морська черепашка, бозна-коли занесена до цього моря пiщаних зерен, - усе то були не слiди смертi, а свiдки, радiснi свiдки спiву душi. Ноги пекло, дихати було важко, та Авiрон не помiчав нiчого того. Легко ступав вiн по пiску, й старався поглянути в саму середину сонця, - i не мiг, i, тихо смiючися, закривав потiм очi рукою: червонi, синi, зеленi, жовтi плями починали грати перед заплющеними очима, i хлопець ставав, бо йому починало здаватися, що от пiд ногами прiрва, що вiн уже наступа║ на скорпiона. I знову вiн тихо смiявся, бо знав, що нема тут прiрви, а тiльки пiсок, гарячий рухомий пiсок. А ставши - стояв уже непорушне i, не вiдiймаючи руки вiд очей, слухав, як шумить далекий табiр, як у┐дливо гавка║ на когось пес, а вгорi, високо, пiд самим сонцем, клекоче орел. А потiм тихо-тихо вiдводив руки вiд очей i, мов новими, мов тiльки народженими очима, бачив i рожеву пустиню, i безкра┐й простiр неба, i товпу бiлих кущ Iзраiля, а ген далеко - високу, велику кущу самого Мо┐сея. I чув прихiд Бога в душу, i переповнявся молитвою, i, впавши на колiна, говорив: - О, Адонай!.. О Господи вседержителю. Боже отець наших, Боже Аврамiв, Iсакiв i Яковлiв! Ти, що небо i землю сотворив iз усi║ю ┐х красою, i море зв'язав словом повелiння твого, i запечатав безодню страшним i славним iменем тво┐м! Ти, що вивiв Iзра┐ля з дому роботи, i узи неволi нашо┐ розрiшив, i зв'язаного зробив свобiдним, - дякую тобi!.. Дякую тобi за милiсть твою, за наближення тво║. Положив ║си руку iзбрання на главу мою й розверза║-ши передi мною та┐ну святинi... Недостойний я. Боже, недостойний. О, яке ж безконечне милосердя тво║, ти, Боже вишнiй, многомилостивий!.. I це я клоню колiна серця мого перед тобою i молю тебе, високий, не осуди мене за нищий дух мiй i не погуби близькiстю тво║ю... ...I плакав Авiрон, i молився, i переповнений був щастям. I якби тут був Мо┐сей - о, якими сльозами омив би тепер Авiрон ноги великого пророка, якими поцiлунками оцiлував край свято┐ одежi його! А ввечерi, як зайшло сонце й погас короткий пiвденний сумерк, викликав Авiрон непомiтно Асху з шатра, й пiшли вони далеко-далеко, в пустиню. Зоряна нiч радiсно окутала ┐х, i м'яко обвiяв тихий вiтер... Зiйшов мiсяць, освiтив молоду любов i зрадiв нiжному шепоту ┐х... - Як люблю я тебе, Асхо!.. Як люблю я тебе, сестро моя!.. За те я тебе люблю, що тобi повiряю душу й чую, як б'║ться серце тво║ у вiдповiдь на мою радiсть... I за те я тебе люблю, що рано шукаю очима за тобою i розцвiтаю, коли ти мимо йдеш до води... I за те люблю тебе, що, стоячи на молитвi, можу згадати iм'я тво║ й сплiтати його з iменем Всевишнього... - Не говори-бо так, то гнiвить Бога, - тихо шепотiла Асха, притуляючись до милого, а сама хотiла, щоб ще, i ще, i ще говорив вiн так без кiнця. - Нi, цим не прогнiвлю я Бога, i за такi слова вiн не буде карати мене. Чи не вiн створив i тебе, й мене, й пустиню оцю, i небо, i мiсяць? Чи не вiн ростив i тебе, й мене десь на рiзних кiнцях кгипту, а потiм з двох протилежних сторiн поставив на одну стежку, щоб ми мали зустрiнутися? Чи не вiн, як уперше кинув я свiй зiр на тебе, шепнув менi до вуха: "Це Асха... це твоя Асха..."? А тобi чи не вiн же тихо сказав: "Це Авiрон, твiй Авiрон, котрого ти будеш любити й назовеш чоловiком сво┐м..."? I з очима, повними слiз, сказала Асха: - О так!.. Це вiн!.. Це Господь... Це Адонай!.. I тихо всмiхалася мати пустиня, благословляючи святу молоду любов, а там, далеко-далеко позаду, перекликалися вартовi в юдейськiм таборi... XII А на другий день почалася робота господня, а з нею те, чого не знав, не умiв назвати Авiрон... О, чому вiн не ослiп на обидва ока, чому не оглухли вуха його, чому не вiдсохла рука! Закипiла робота: ткали, пряли, шили, рiзали, рубали, кували, рiзьбили... Такого ще не бачив Iзра┐ль. Вiн бачив будiвлю великих пiрамiд кгипту, бо сам ┐х будував, бачив будiвлю несходимих храмiв ║гипетських, бо сам на сво┐й спинi возив i камiнь, i мармур, i пiсок. Бачив вiн i тисячу-тисяч робiтникiв, бачив, як пiдiйма║ться вгору лiс рук людських, як мурашками повзають людськi тiла по громадах пам'ятникiв. I бачив, як гнеться дерево i як гнеться спина чоловiка, коли йому тяжко, чув, як машина кричить i стогне, протестуючи, а чоловiк... ще мовчазнiший ста║, хiба лише непрошена сльоза збiжить разом з краплею поту по щоцi та затремтить тiло вiд ║гипетського скорпiона. I над тьмою працюючих рабiв завжди висiло мовчання, важке - як грозова хмара, оте страшне рабське мовчання. Не було чутно жартiв молодi й смiху дiвчат, не чулось радiсного поклику при кiнцi роботи, бо не було ┐й i кiнця, - вона була безконечна, ця робота рабiв. I нiхто не збiгав по дошках скорим охочим кроком, нiхто не випереджав товариша; а коли хто й бiг, то це, певно, було дво║: юдей та ║гиптянин-наглядач з скорпiоном у руцi... I казали старi юде┐: важкий камiнь пiрамiд, але ще важча - робота рабства. А тепер? Мов не тi люди! Всi очi радiють, всi уста смiються. Спiвають молодi жiнки й дiвчата, змиваючи багряницi, але в слова побожного гiмну влива║ться сонце дня, молодiсть, - i тужливий плач, зложений в рiк тяжко┐ неволi, ста║ гiмном свободи й життя. Молодi хлопцi копають ями, носять землю, пiсок, стругають дерево, палять вогнi, - i сухий хмиз палав на двох вогнях, а хлопцi ще та ще пiдносять великi купи, а уста ┐х не закриваються, а очi не перестають шукати дiвочих очей. Приходили старi, поважнi люди i з ласкавою усмiшкою приглядалися до роботи молодих. Хiба iнодi хто з робленою суворiстю крикне: - А то що? Хiба так роблять? Ех ви! Не так ми робили колись! Ану, дай лишень лопату, нехай я покажу тобi, як я робив тодi, коли мав таку бороду, як у тебе. I, жартуючи, вiддавав юнак лопату старому, а той, мов справдi чуючи в собi поворот давнiх сил та завзятостi, рив i копав, як вiсiмнадцятилiтнiй, усе приговорюючи: "От як у нас робили! От як ми робили... От як!.." А молодь смiялася довкола, закликала старого до спочивку; от уже хтось пiдкотив камiнь, хтось лагiдним рухом бере лопату з рук, - i старий, справдi втомившися, сiда║. - Ех-хе! Не тi лiта! - говорить вiн i смi║ться, i довкола всi смiються. I сонце смi║ться, дивлячись на те з неба, i вiта║ дитячу радiсть Iзра┐ля й запал його. Так було довкола кущi роботи, а в нiй самiй... в нiй вiдбувалося священне та┐нство найважливiшо┐ роботи, - i в тiм та┐нствi брав участь Авiрон. О, чом же. чом не перестало його серце битися вчора, - там, на пустинi, в час молитви? Чом не засипали йому пiски очей, бо вiн не бачив би того, що бачить тепер? Суворий чоловiк був Веселi┐л, головний майстер, призначений самим Богом i поблагословлений Моiсе║м. Вiн дуже добре знав сво║ ремество й та┐ни його, i тому, що вiн так багато знав дрiбних речей, мозок його вже не обхоплював цiлей. Господь нiколи не говорив до його душi, i в сво┐й роботi Веселi┐л завжди бачив тiльки роботу, - чи то був. телець Арона, чи то були херувими Мо┐сея. А до того мав ще вiн вдачу, як i всi ремiсники, погано лаятися, - i це була дiйсно його вдача, частина натури: один спiва║ при роботi, другий жарту║, третiй мовчить; а от Веселi┐л лаявся. I що поганiй вiн лаявся, що крутiшi слова вигадувала його вбога фантазiя, - то лiпше робилася робота i легшi, кращi виходили речi з-пiд рук. От i сьогоднi Веселi┐л був чомусь лихий, а через те i лайка його наперчилася вдво║. Вiн кляв усе, що тiльки приходило йому на думку - чи то були живi особи, чи такi, що не вiдчували його злоби. Сьогоднi все було не так, i глина, що вiн ┐┐ мiсив, була нi до чого не здатна, - i вiн кляв i тих, хто йому приказу║ робити щось iз не┐, i тих, хто не мiг вiдшукати лiпшо┐, i самого себе, що взявся на свою голову за таку дурну роботу. Вогонь горiв зовсiм не так, як повинен був горiти, увесь матерiал був нiчого не вартий, а вже найгiршим нещастям був Авiрон. Це була просто кара божа, а не помiчник! Бiг, коли треба було йти повагом, i навпаки - посувався, як черепаха, коли треба було летiти стрiмголов. Нiчого не вмiв - анi подати, анi приготовити; питався по двадцять разiв про те, що мусiв би сам зробити, i не питав власне тодi, як те доконче було треба. Казали йому принести одне, вiн приносив зовсiм що iншого; казали йому зробити так, вiн робив цiлком навпаки. Коли треба - його не було в кущi, i навпаки - зовсiм не потрiбний, вiн завше попадався на дорозi й плутався пiд ногами. Веселi┐л кричав, лаявся, бризкав слиною й кидав у бiдного хлопця, чим тiльки попав. - Та якi ж духи зла звалили тебе на мою голову? Який дурний батько породив тебе, а ще дурнiша мати вигодувала тебе? О, то мала бути дiбрана пара! Я б сказав, що тво┐й матерi лiпше було б взяти молоду свиню до грудей i вигодувати ┐┐ власним молоком, нiж отакого йолопця, як оце ти. I хто мене покарав тобою та оцi║ю ще дурною роботою, в якiй найбiльш розумний чоловiк за тисячу днiв не зможе добратися анi до найменшого смислу. Той старий дурень Мо┐сей переходить уже на дитячий розум i не зна║, що вже йому вигадати. Таж вилив я одного Бога, - навiщо ж вiн спалив його i попсував стiльки матерiалу? Може, скаже, що погана була робота? Так нехай вiн спробу║ вилляти лiпше. От хотiв би я подивитися на того Бога, що вийшов би з-пiд рук Мо┐сея або ще бiльше безглуздого брата його - Арона. Ну-ну! Ото був би Бог!.. Але вiн зна║, стара бестiя, що в сонмi нема бiльше чоловiка, котрий змiг би так зробити, як я, та й дурить людей: сам Господь, каже, показав менi на Веселi┐ла, як на слугу свого! Хе-хе... Я йому сказав це. Ти дума║ш, нi? О, я не маю кого боятися! Так прямо й сказав: "Мiг би ти, - кажу, - хоч тут не тулити Бога свого". А вiн розсмiявся та й шепче: "Не можна, братику, iнакше, - так треба", - i каже... О, вiн зна║, шельма, що говорити й де. Умi║ нарiд тримати в руках. Бач, скiльки людей набив за те, що поклонялися Богу-тельцю, а мене й не чiпнув, хоч, правду кажучи, кого першого треба було б покарати, як не мене та Арона: Арон приказував, а я робив, а дурнi людиська лише лобами в землю били, та й уся ┐х вина. А Мо┐сей, бач, анi брата не чiпнув, нi мене. А чому? Бо розумний чоловiк. Бо зна║, що якби зо мною яка пригода трапилася, - хто б робив йому тодi всячину? I херувимiв оцих пришелепуватих, i чашi, i свiтильники, i стояла, i ковчег, i всякi iншi витребеньки. Авiрон слухав - i не знав: чи то дiйснiсть, чи то, може, кошмар, тяжкий гнiтючий кошмар... Святиня Господа опльовувалася брудними словами ремiсника, уста вирiкали хулу на саме iм'я вседержителя! До такого не доходив нi брат Датан, нi сам безбожний Корей, i нiхто, нiхто на землi... I Бог це чу║? I мовчить? I мовчатиме? I простить? I забуде? I не спалить живцем?.. Та де ж тодi всi слова Мо┐сея? Де сила i гнiв господнi? Де правда тодi? I з дико поширеними очима стояв Авiрон у кутку шатра, мов ударений чим тяжким у голову, i шкода було на нього дивитися... В шатрi було тихо, бо Веселi┐л чомусь замовк i, пильно зайнятий, лише iнодi ║хидно кривив лице. Нараз вiн голосно розреготався i крикнув: - Ану, каро моя небесна, iди сюди! Авiрон не двигнувся з мiсця. - А йди, калiко, як майстер тебе кличе! - нахмурюючися знову, крикнув Веселiiл, а сам смiявся. Автоматично, мов дерев'яний, пiдсунувся Авiрон. - Дивися, яке личко в цього херувимчика! - i майстер показав рукою на свою роботу. Авiрон глянув i... одскочив. Вiн мало не крикнув. ...На нього дивилося щось таке страшне, така потвора, що вiн затулився вiд не┐ руками... Перекошений рот, гостре пiдборiддя, накриво закарлючений нiс, довбанi дiрки замiсть очей, вугласта голова, - i на всiм печать чогось такого бридкого, розпусного, найогиднiшого, що хотiлося вибiгти на свiже повiтря... - Що це? Що це?.. - ледве чутно, весь дрижачи, спитав Авiрон. - А що, ти не бачиш? Це ж херувим для Мо┐сея. Це святиня Iзра┐лева, котру вiн так хотiв лизати... - I Веселi┐л смiявся, i смiялася огидна почвара перекошеним ротом, i смiх iх був однаковий. - I це... i це так i буде?.. - Атож як? - i ще дужче реготав Веселi┐л, i ще дужче реготав херувим, а з розiрваного його рота мов виходив тяжкий сопух. - От ми поставимо це божество тут у куточку - казав далi Веселiiл, вiдтягуючи статую вбiк, - нехай прийде Мо┐сей та подивиться. Бажав? Хай ма║! Я зробив доброго Бога, i зробив непогано, - а вiн палити? - прошу! Сiдайте самi за роботу та й лiпiть, а я вам не дурень дався, що сьогоднi один брат одне бовкне - роби так, а завтра другий брат друге бовкне... А я б мав всякого бовкуна слухати? Нi, дякую красно. Я вже не маленький, у мене онуки вже бiгають. Саме в цю хвилину ввiйшов Мо┐сей. - Ну, як тут у тебе, старий муркало? А там пiшла робота... страх! - i Мо┐сей розсмiявся. Але в смiху тiм було щось таке, що ножем рiзнуло серце Авiроновi. Це вiн уперше чув, як хихоче великий пророк, - i бодай би не чути нiколи! Це був смiх переможця. Моiсей побiдив Iзраiля - i знову, тепер, зда║ться, вже надовго, став паном його. "Треба лише розумiти дух народу i впору приходити до сповнення менших його бажань, а тодi вiн сповнить велике тво║ бажання - бути вiчним тво┐м рабом!" Так говорив кожний рух Мо┐сея i горда радiсть очей його, i вiдчув те в смiху Авiрон... - А це що ти тут наробив? - спитав Мо┐сей, зупинившися перед херувимом, притуленим до стiни. I ждав Авiрон, що нахмуряться брови великого пророка, що блискавиця вийде з очей i поразить святотатця, що покажеться ж правда господня... Але нiчого не сталося... Замiсть гнiву - вибух смiхом Мо┐сей i реготав, упершися в боки, аж хитався всiм дебелим тiлом сво┐м. А Веселi┐л, зберiгаючи серйозну мiну, хоч очi в нього бризкали смiхом, говорив роблено суворим голосом: - Це ж Бог тобi. Я тобi добре зробив тельця, - навiщо ти спалив його? А херувимiв я робити не вмiю. I дво║ старих стояли й реготали з святинi Iзра┐ля, з уповань на нього... - А цей дурник пита║: чи це так воно й зостанеться? А що ж, кажу, йолопе, гада║ш, що буду переробляти? А не дiждеш нi ти, нi твiй Мо┐сей! - I знов старi реготали здоровим, дужим смiхом мiцно┐ старостi. А потiм узяв Мо┐сей янгола i, поплескуючи його по носi, вiд чого нiс зробився зовсiм нi на що не похожим, сказав: - Ану-ну, покажи цьому молодиковi, що значить сила господня, котру дав тобi в руки Господь! - I знову вони реготали, аж сльози виступали у них на очах. Зручним рухом пiдхопив Веселi┐л янгола, поставив його перед собою й почав водити пальцями по лицi. I здавалося, що грався вiн, роблячи безлiч непотрiбних рухiв: то вивертав кумедно палець, то врiзувався в глину твердим, як залiзо, нiгтем, то швидко-швидко тер одне мiсце i все не переставав приговорювати всякi дурницi. Вiдхиливши голову та прищуливши очi, приглядався до роботи, аж нарештi, рiзким рухом вiдкинувши ввесь корпус, вiдiйшов Веселiiл i крикнув: - Ану, дивися тепер, дурню! Авiрон глянув - i не знав, що тут сталося сп