к нива, як гори Широко┐ простори! Унiсоновий, розливний мотив пiснi нагаду║ старовину, нагаду║ предкiв, минувшину, але й сучаснiсть на тлi цього мотиву виступа║ як старовина. А на Запорiжжi, що межу║ з Горбайцями, у свiтлицi колись найбагатшого, опiсля двiчi розкуркуленого, а ось знов поверненого назад Михайлового зятя Андронiка, якого син Аникiй упав вiд нiмецьких бомб у Рiвному того ж дня, коли був попечений i Якiв, - п'ять столiв укритi бiлими, з червоними опасками настiльниками, а на них калачi та паляницi дерманськi з муки на жорнах мелено┐, та поливанi великi миси смажено┐ капусти, та гори краяного житнього, печеного на капустянiм листi хлiба, та пляшки старосвiтськi, ще Мостисько┐ гути, темно-зеленi, щоб не бачило око матовости трiшки припаленого перваку. Андронiк за всiх хазя┐в здiйма║ з Уляни вiнок, часту║ всiх чаркою вишнiвки, а потiм усi сiдають за столи - хлопець i дiвчина, хлопець i дiвчина, по парi, як голуби, як велiв сам Бог, причому хлопцi, мов для оздоби, кожний iз сво║ю фiнкою, а дiвчата, щоб не зостатись позаду, з серпами за поясом. Тиша велика i святочна запада║, а тодi всi з шелестом встають, i сивий, як голуб, Михайло "Отченаша" по-старосвiтському, зi слов'янська прочиту║, а Андронiк, щоб часу не гаяти, чарки глинянi, також давнi, iз запорiзько┐ гончарки старого Данила Гуци, налива║, а Бухало, наймолодший, Андрiй, пiдносить чарку i картавим голосом промову держить: - Ой плекласнi мо┐ женчики-бленчики, мо┐ дiвчатонька та чолнобливi┐! Ось ми й жито наше дожали! I снопи пов'язали! I в копи склали! Але нашi "визволителi" млини нашi на земки взяли, щоб ми хлiба не ┐ли, а щоб усе ┐м вiддали. А ми ось, бачте, жолна собi завели, а до жолен фiнки додали, а до фiнок сталевi лодзинки, щоб ними чолта клопити, щоб нам було веселiше на бiлiм свiтi жити! I за це нам, вам i всьому лоду нашому - щоб вiн жив, усiх пележив, як з води, як з лоси, i вовiки-вiки тличi слава! - Слава! Слава! Слава! Хлопцi випили, дiвчата пригубили. А як смаку║ смаженя з утроби свинячо┐! А капуста! А голубцi пшонянi у пелюстках квашено┐ капусти, закропленi шкварками, мов бурштином! Чарка тягне чарку, ворушить кров, зганя║ втому, а там, диви, i Михтод Гуцiв "з-за рову" iз сво║ю облiзлою скрипочкою-рипочкою, що на нiй ось уже двом поколiнням свою "польку-ойру" та "свинi в рiпi, свинi в рiпi" награ║, появився, а з ним i його одноока дочка Мокрина з бубонцем. Хлопцi з фiнками вхопили дiвчат попiд стан - i пiшли, i пiшли пара за парою ходором по току напiврозвалено┐ колективiзацi║ю клунi, з присвистом, притупом, а дiвчата дрiбно-босо такт вичiсують та спiдницями широко круги крають, мовби злетiти хочуть. На току лампа блима║, крiзь провалену стрiху клунi мiсяць дивиться, по засторонках, з обох бокiв току, дiтвори юрби, що товчеться там, мов купа чортенят, збиваючи куряву перележано┐ мерви. А на подвiр'┐ Михайло без шапки лисиною проти мiсяця свiтить i глухим, але все ще, як кажуть на Запорiжжi, гужим голосом мову веде, хвилософiю свою розводить, згадуючи сво║ i не сво║ бувале. - За царя, звiсно, такого не знали, - просторiку║ вiн iз сво┐ми сусiдами Гордi║м, Тимком та Феодосi║м, що все ще його слухають, - але за древнiх времен, як то ще за татарщини, як то старi люди - покiйний Никон Гуца, та покiйний Данило Гончар, та ляш отой, що повiсився... Я вже ┐х лише так, як у мряцi, пам'ятаю... Так тi, було, ями татарськi по лiшниках показували та розказували, як то люди в них ховалися. То ще вигода, що Дермань наш, хвалити Бога, осторонь шляхiв, а Запорiжжя - так його зовсiм у Бога за пазухою, для птахи лише вiльна дорога... За першо┐ вiйни, скажу вам, я тiльки раз солдата тут бачив у службi, за нiмцiв, що ото в революцiю прийшли, тiльки раз дво║ приходили за сiном, за Петлюри, кажу вам, так таки нi одного тут не бачив, хiба що отодi бiля монастиря, як ото пiдняли нашi блазнi повстання... За Будьонного нашi хлопцi, зда║ться, двох обдертусiв у болото пустили, бо десь там у комору Югенi Хведоровiй заплуталися... За Пiлсудського також був спокiй, лише Семена Андрошука трохи антики по лiшниках поганяли, все йому той його крейсер "Пересвет" не могли подарувати, бо ж вiн тодi трохи за Ленiна та за Троцького стояв, поки не вирiс та не став хазя┐ном... - То лише попервах... А що сталося потiм? - дода║ Гордiй, маючи на увазi часи Пiлсудського. - То зна║те, - веде сво║ Михайло, - потiм я вже не кажу. Поляки, зна║те, ║ поляки. Вони, бачте, в голову собi вбили давню Польщу, а теперiшнього так i не бачили... Жили, як кажуть, старим духом, ну, а воно вже кожному звiсно, що вода тече хоч у тiй самiй рiцi, але завжди iнша i кожний час сво║ з собою несе... Коли вже тi нашi хлопчиська та дiвки почали з тi║ю Укра┐ною носитися, та вишиванки вертати, та стрiлецьких по вечорницях виспiвувати - звiсно, полякам здавалося, що це ┐хню Рiч Посполиту кривдять, мовляв, як же так, хлопи гайдамаччину свою пригадали з усякими там Павлюками за Залiзняками, що ┐х у мiдяних котлах по Варшавах варили, як дичину... Що й казати! Люди ║ люди, а нашi ось самi для себе... Здавалося б, можна всiм жити, але виходить, що не можна. За царя, бувало, нiяко┐ тако┐ тобi Укра┐ни i в думцi не могло бути... Навiть, як кажуть, язика запретили, у школi було ту дитину на руське вивертали - што, та как, та сапог, та гаспадiн. Але що вийшло? Я сьогоднi дурний! Нi тобi Росiя, нi Польща, нi Укра┐на - нiмець iде i все горне пiд себе, i равс, i равс!.. Га? Ну, що ж тi хлопцi з тими копистками! Як Америка скаже - так i буде! У них там... Хах! Кажуть он по радiо, з Лондона - п'ять тисяч лiтакiв за одну нiч на Нiмеччину налетiло. П'ять тисяч! Шутка сказати! Хто вигра║ при такiй погодi? А вони ж iз Сталiним. - Ми вигра║м! - враз почувся голос ззаду, дядьки оглянулися, до них вiд дороги пiдходив Троян... - О, Якове! А де це й ти тут ходиш? - запитав Михайло, i якось йому, чути по голосi, стало, нiяково. - Та ось на бубон ваш пiшов... А хотiв би з вами, хазя┐, нащот жита... Он пожали, й молотити тра, але як.... - Та хiба як, - сказав Михайло, - до клунi - i молоти! - Заберуть, дiду! - Е! - Нiяке "е"... Бачили тi там лiтаки? Дивляться. А там прийдуть танки, i по житi... - А що ж по-тво║му? - Якщо хочете по-мо║му - давайте притягнемо паровика вiд чехiв та там-таки на Тимошiвщинi i змолотимо. А магазини нашi... - А як же з розплатою? - Та як з розплатою? Нiмець да║ сорок грамiв зерна на трудову душу, а ми ладнi додати ще й по пачцi махорки... - Ха-ха-ха! - зареготали дядьки. - То воно звiсно, - почухався дiд Михайло. - Зна║ш що, Якове, моя думка - додай до махорки пару штанiв та пару добрих халяв i забирай те жито куди хоч... Нам лише на пiдпалка зостав - i ми квити! - Та трохи гасу та соли, - докинув голос збоку. Iншi з ним погодилися загальним бурчанням, що нагадувало iржання голодних коней. Так i вдарили по руках. У клунi сво║ю чергою крутили польку аж курява вилася, мов з-пiд воза по курнiй дорозi, бубонiв дрiбно, лоскiтливе бубон пiд пальцями Мокрини, а Михтод, разом iз скрипкою, правою босою ногою вибивав розмiрене такт, бо вiн зна║ сво║ старе дiло, як бджола, що носить мед, або дяк Демид, що сорок рокiв чита║ тi самi "алiлуя". Надовго не вiдкладали, Троянова бригада одразу-таки взялася за дiло, як i було домовлено. Там-таки на Тимошiвщинi паровиком ночами при свiтлi смолякiв скрутили те жито, а як загуде було що у Дерманi чи Бущi - одразу били в щит, смоляки гасили, на руру клали дротяну шапку i чекали. А днями паровик, замаяний, мов молодиця, спочивав пiд зеленим дубом, поки бригада вчилася бити у фокус, як казав бригадир. День-що-день вiд ранку до смеркання, з перервою на Терешковi галушки, цiляли сво┐ми фiнками, бiгли вперед, бiгли назад, у центр клином врiзалися або сипали градом в одну точку. Командир був то┐ думки, що менше треба теорi┐, а бiльше, як казав, гарячо┐ практики, i тодi вийдуть солдати. I вечорами навiть Залiзняк мовчав, витягав ноги i лежав, як крокодил, нерухомо. А тут ще жито молоти, та нiчнi маршi з кропив'яними мiшками по цукроварнях, та гуральнях, та "ляндвiртшафтах", та всiлякi тi, здебiльша також нiчнi, маневри попри Пiвче, Острiг, Мизiч, Кунiв, Шумське, щоб, мовляв, кожний знав свою дорогу навiть заплющивши очi. Так, командир був, що й казати, трохи крутий, може, навiть закрутий часом, але кожний з його сотки вже й сам знав, що ┐х дiло також круте i делiкатними пальчиками його не вiзьмеш. А скувати з такого рiзного матерiалу щось одно цiле - також не проста штука. Той зi сходу, той iз заходу, той з чортом, той з дияволом, той раз тут, раз там, бо його сумлiння гризе, що вiн не там, то знов гризе, що вiн не тут, а то, диви, був-був - i десь, мов камфора, зник, а того на чомусь приловили, щось вiн десь там з кимсь про щось... Агентура, розвiдка, iнтриги, провокацi┐. Лiс. Земля. Природа. I... смерть. Нi, що не кажiть, а час крутий, вузлуватий, гужий. Чортiв час. дияволи цiлими полками на землю зiйшли, скинутi Богом з небес... Троян мусив набивати руку, що з кожним днем робилась сильнiшою, твердiшою. Оце ось на днях когось там дерманцi на вулицi приловили, йшов, мовляв, до Трояна в повстанцi, але, коли його як слiд обмацали, знайшли при ньому i се й те, а також, мiж iншим, невiдомо для чого, сло┐к iз стрихнiною i деякi папiрцi з печаткою рiвненського ес-де. Ще, правда, назагал скрiзь довкруги тихо, нiяких справжнiх операцiй, лише iнколи, то там, то там, продзижчить знайомий "шторх" з рiвненського лiтовища, що всiм уже набрид, роблячи, видно, розвiдку, але то не було справжн║. Хлопцi тодi кожний свого куща, як блоха кожуха, тримались i лише гострили зуби, як би того "шторха" на землю зсадити... Одначе в повiтрi, як казали, щось було чути, вiяло нiби згаром, нiби тiнь якась землею проходила. Залiзняк годинами чапiв за сво┐м "телефункегом", виловлював жадiбно з повiтряного океану кожне слово "фюрергавптквартiру", Москви, Лондона, слiдкував по мапi за всiма фронтами, лiнiями, населеними й ненаселеними пунктами, впертими боями пiд Ленiнградом, Сталiнградом, Старою Русою, Курською, Доном, Нарвiком, Добруком, Гвадаканалом, по Африках i Пацифiках, а потiм уже своя команда зведення робила, читала його перед бригадою при вечiрньому рапортi, i тодi навiть Терешковi було видно, що дiло фюрера капут, що воно з кожним днем грузне, i що прийдеться й собi вдарити, i що той час не за горами. I, хоч гострилось зуби на одно, зачепитись прийшлось за iнше. Одного прекрасного передвечора у вереснi, зда║ться, пiд недiлю дванадцятого числа, бригадний листоноша Грушка, якого звали також Святим Петром, бо носив вiн пошту з Дерманя, мов апостол, "пер педум", тобто пiшки, подав командировi конверта, що його той пiзнав з першого погляду. А в листi, що був у тому конвертi, повiдомлялося, що "вона" хоче побачення, що ма║ це бути в недiлю тринадцятого вересня (тобто завтра) о годинi сьомiй вечора, у селi Новмалинi, у якiй там хатi бiля школи, що пiд зеленим, залiзним дахом. Лист був написаний п'ять днiв тому, але забарився, i ось тепер нема часу для надуми, а треба дiяти з копита. I хоч не було там нiчого справдi наглого, нiчого, зда║ться, особливо важливого, однак Троян заметушився. Покликав Царенка, покликав молодшого старшину, що почав "висуватись" пiд назвою Булава, прочитав ┐м листа, сказав Булавi сiдлати одинокого верхового Буланого, гнати до Новмалина, за┐хати там до зв'язкового Потапа, розвiдати, що i як, i ще до ранку вернутися назад i скласти звiт. Сам Троян тi║┐ ночi також спав не дуже, лiзли мiркування, здогади, знав що "вона" кличе не задля гарного слова. Чому, думав, Новмалин, чому так спiшно, ┐хати чи не ┐хати, а як ┐хати, чи вернеться, а як не по┐хати, можна щось прогавити... На свiтанку пригнався на замиленому Буланому Булава. У Трояновiй землянцi свiтився огарок свiчки, всi три - Троян, Царенко й Булава - сильно димiли цигарками з доморобного, гульченського "турецького", були заспанi, сердитi. А коли сходило сонце, вони всi тро║ посiдали на селянський драбинячок, запряжений дрантивими, мишуватого вигляду кобилками, i вiзник Кобила повiз ┐х крiзь густу мряку Попiвщини вузенькою дорожиною в напрямку пiвденного сходу... Новмалин, щось за дванадцять чи п'ятнадцять, нiхто того не мiряв точно, як колись казали, верстов, для дерманцiв був не чуже мiсце, знали його, те колись лiсове, зелене i по-сво║му пишне село, за його широкий, прозорий став, за його млин-маримон, за його колись чомусь славетну, так звану двокласову школу, по-старому "училище", як i за веселих, жвавих дiвчат та хлопцiв, якi або сильно з дерманцями кохалися, або не менше сильно з ними билися. Дорога до Новмалина ще не так давно снувалась старим, тiнистим, спочатку, мов свiчi, сосновим, а далi дубовим лiсом, але в цi часи вiд того лiсу зосталися самi назви - Темний Бiр, Ведмеже, Вовче - i лише десь-не-десь невеличкi чубки лiсу мiж невеликими присiлками та закинутими хуторами. Грунт - пiсок або суглинок, мiсцями масний i родючий, мiсцями пiсний, кнопкий, пустинний, i лише долинами побiля спокiйних, прозорих струмкiв, що ще недавно були рiчками, стелились луги, вкритi свiжою, зеленою осiнньою отавою. Загалом мiсце далеке вiд головних шляхiв, як i Дермань, закинуте i, як i Дермань, розвинуте, багате, пишне, з давньою традицi║ю i культурою... У Новмалинi "в хатi бiля школи, що пiд залiзним, зеленим дахом", мешкав пан Шейн - званий, зрештою, довголiтнiй новмалинський "вiйт", колись обозовець, пiлсудчик, навiть, зда║ться, легiонер, в кожному разi, за Речi Посполито┐ "пожондни, льояльни" обиватель, а тепер враз фольскдойч, шеф району i власник млина-маримона - невеличкий, округлий, завжди усмiхнений чоловiчок з повним, блiдим лицем i великими, виряченими, водянистими очима. Усi зустрiчi цього тривожного часу на цiй територi┐, як парадоксальне правило, вiдбувалися при столi, при чарцi, при смаженiй ковбасi. Шеф району, фольксдойч i власник млина - у цей час бiльше нiж Кох, нiж Герiнг, нiж маршал. Його дiм, його комора, його стiл невичерпально повнi. Його простора, сонячна, з фюрером на почесному мiсцi свiтлиця також повна... Гамiр, смiх, спiв i дим цигарок вiд ранку до ранку, усе, мов каруселя, крутиться, вертиться, гомонить... Не було ви┐мку i на цей раз. Свiтлиця Шейна шумiла й крутилася, виповнена запахами смаженi, тютюну, алкоголю, а в густому диму, посерединi, стояв, мов корабель, величний стiл, заставлений посудом i пляшками. Довкруги стола згуслою, рухливою масою сидiли, напiвсидiли, стояли й вертiлися чоловiки i жiнки, так нiби вони тут сидять i вертяться споконвiку, мов зачарованi... Троян вступив у цю гущу досить обережно i досить непомiтно, зовсiм сам, бо Царенка з Булавою лишив десь там у заставi, на всякий випадок. Вступив i зупинився бiля порогу, нiчого спочатку не розбираючи: вже темнiло, свiтилась пiд стелею велика нафтова лампа, бачив багато людей i разом не бачив нiкого. I враз з диму виринула i пiдiйшла до нього у пiввiйськовому одязi розчервонiла, як звичайно, повна життя i огню Вiра. - А! А! Панi i панове! Панi i панове! Увага! Увага! Великий командир Троян! - проголосила вона на весь голос, i все ┐┐ бурхливе товариство враз завмерло. I всi голови, всi очi звернулися в його бiк. I вiн почув себе мов пiд обстрiлом. А потiм уже враз заплескало, загуло рiзними голосами: - Браво! Браво! Було дуже театрально, патетично, шумно. Трояна пiдхопили, потягли, посадили, пiднесли склянку "чисто┐", мису капусти. Мусив пити, але не знав до кого. Не роздумуючи, випив сам, узяв першу-лiпшу ложку, загорнув нею, мов лопатою, до рота капусту. Швидко наповнювався настро║м, а разом з тим, мовби з туману, почав перед ним виринати повний, у сво┐й ситiй красi стiл i все, що було на ньому й бiля нього. I, крiм мис, пляшок, склянок, величезного, обгризеного iндичого кiстяка, що урочисто, мов розбитий корабель, лежав серед столу, вiн побачив довкруги багато облич, а мiж ними дво║ особливих - пурпурово-червоних, мiцних, округлих, на коротких, товстих шиях, що ┐х Троян одразу визначив як не тутешнi. Вони були спокiйнiшi, з лукавою iронi║ю у глибоких, сiрих очах. Нарештi Троян помiтив i самого господаря, що звiдкись виринув i помпезно, мов во║вода, вiдрекомендувався польською мовою, а заразом вiдрекомендував свою дружину i дочку, назвавши ┐х обох Стасями. - Слишалем, пан бил польскiм уланем? - запитав Шейн, потрясаючи Троянову руку. - Нiм зосталем i тераз, - тим самим тоном по-уланськи вiдповiв Троян. - Пьонти пулк уланув подгорянскiх, тшеця дивiзiя, тшецi корпус, перша армiя, генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскi! - А, то пан - улан! - вирвалось у молодо┐, повненько┐, кругленько┐ русявки, що сидiла тут же в товариствi молодого пана в пенсне. - Так, ласкава пан║нко! - зiрвавшись на ноги, вiдрапортував Троян, так якби враз iз цим узяв пiд козирок i брязнув острогами. - Прошен сядачь, прошен пана сядачь! - спiшила зi сво║ю мовою господиня дому. - То наша друга цуречка Зося, а то ║й нажечони, пан Грабовськi. А те паньство... - А, вони знайомi! - перебив ┐┐ пан Шейн. - То панi... - звернулась вона до Вiри, - я ще з вами сама не знайома. Ми тут цiлий день, але я ще не знаю, як вас... - Ядвiга! - перебила ┐┐ Вiра, щоб задовольнити цiкавiсть господинi. - О, панi Ядвiга! А той пан?.. - звернулась вона до одного округлого обличчя. - Качан! Фьодор Качан! - озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом. - В такому разi я буду пан Халявсысий! - вiдповiв на це Троян, i всi зареготались. - Сюди, пане Халявський! - покликала його до себе Вiра, що сидiла через дво║ стiльцiв вiд нього. - кстем, моя найясн║йша панi Ядвiго! - вiдповiв Троян i пiдсiв до Вiри. Вiра представила його i другому червоному обличчю, що назвало себе просто Борисом. Заговорили всi разом, i всi, за вийнятком Бориса i Качана, по-польськи. Борис i Качан час вiд часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише вiдповiдали: - Н║ разум║м! Нiчаво не разум║м, проше пана! - Вони тут нiчого не розумiють, - загомонiла молоденька русявка, яка враз опинилася злiва бiля Трояна, що йому дуже сподобалось. - Чи не з Рязансько┐ часом? - запитав Троян Качана. - Н║т! З другой старани. Сталiнград! - А! А! Сталiнград! Сталiнград! Волга! - загомонiли всi разом. - Волга! - викрикнув Шейн. - Да! Матушка! - додав Борис. Волга, Волга - мать радная! Волга ру-у-уская река! - затягнув Троян, а всi з мiсця пiдхопили: Н║ вiдала ль ти подарка Ат данскова казака! - Ах, Волга! - гомонiла русявка. - Яка то ма бичь в║лька жека! - Бальшая! - зрозумiв Качан. - Як тши Вiсли? - сказала русявка. - Какi║ тши! Штук пять давай! - захоплювався Качан. - А то все одно! Яка, панове, рiзниця! - сказав Шейн, i в його голосi вичулась нотка образи. - Випиймо краще по однiй... Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по однiй! Жнiй, Вал║нти, ║ще раз, як у нас казали! Ха-ха-ха! - А яку рангу ви мали в уланах? - запитала Зося Трояна дискретно, пiвшепотом. - Всього поручник! - вiдповiв вiн автоматично. - То пан - поручник! Я ображена! - Вельми шкода! Смiю запитати, яка тому причина. - Що ви до мене не говорите, а все з тi║ю панею... - Рацiя, рацiя! Несправедливiсть очевидна i мусить бути направлена! - i вiн обернувся до русявки. - Вас, зда║ться, звуть?.. - Просто Зося! - В такому разi, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? - вказав вiн на двi поруч, червону i бiлу, пляшки... - Скорше цього, - вказала вона на бiлу. - Наша - чиста. Рiдний "Бачевський"... - Го-го-го! "Бачевський"? Звiдки? - Татко ма║ все. Старi запаси... - Бачу, бачу! I навiть з янголом! А багато тут, крiм вашого татка, нiмцiв? - запитав Троян досить одверто. - Татко? Нiмець? Який же вiн нiмець? Вiн поляк! Був, ║ i буде! А нiмцiв тут нема║, зовсiм, лише до┐жджають, i то зрiдка. Лише командант... Але i той "наш"... - Наш? Що значить? - З Познанщини. Фольксдойч. I ма║... польку секретарку... - Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю... наречена? - Щось так... Пан Грабовський при┐хав недавно... Вiн так само партизан... У мене був iнший... Також улан. Дванадцятого полку... З Крем'янця... I також поручник... - I де подiвся? Зося зiтхнула: - Забрали! В полон забрали. I десь вивезли... Мабуть, на Сибiр... - А чи ви зна║те, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на фронтi?.. Зося глянула на Трояна, очi ┐┐ заблищали i побiльшали. - О! Пане поручнику! То ви воювали? - I залiзного хреста маю! - Не може бути?! - При нагодi перекона║тесь. Зося швидко обернулась до свого нареченого i почала щось iз ним говорити. Троян дискретно позирав у ┐х бiк, обертався до Вiри, що розмовляла з Качаном, пiдливав "Бачевського"... Довкруги все шумiло, господиня й господар бавили гостей. Зося, що ┐й Троян знов пiдлив до чарки, обернулась до нього i сентиментальним тоном почала оповiдати, як то у них тут було до вiйни, якi при┐жджали гостi, бували навiть генерали, i навiть сам пан во║вода при┐жджав на полювання до Суразьких лiсiв... А пан поручник, ┐┐ наречений, був ад'ютантом генерала дивiзi┐ Стропчинського, а ┐й самiй було тодi всього сiмнадцять рокiв, що було то велике кохання, щастя... А вiн був високий... стрункий... А який чемний! А вихований! А який вершник! - Це його i забрали? - запитав делiкатно Троян. Зося прикусила уста. Не вiдповiла. Очi ┐┐ миттю заблищали сльозами. - Розумiю вас, панно Зосю! - Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон... страшний. - Але ще буде! Ще буде! - загадково промовив Троян i стиснув ┐┐ руку. - Пане поручнику... Я б хотiла... частiше... з вами... бачитись... Ми ж тут сусiди... Ви ж з Дерманя? - З Дерманя. - Знаю. Я там була, i не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там iнколи влаштовували танцi у тiй великiй залi семiнарi┐... - Ну, от... То ми, можна сказати, зовсiм близькi... сво┐! На цей раз потиснула руку панна Зося. Вiд не┐ несло сво║рiдним теплом, вона, нiби окрилена, непомiтно, легко, привабливо, подаючи скляночку маринованих рижикiв, нахилилась у його бiк, а вiн розповiдав уривчасто й плутано про Дермань, пiдливав ще щось у ┐┐ маленьку кришталеву чарочку, запрошував ┐┐ ще раз пiднести ту чарочку i ще раз випити, а потiм перейшов з Дерманя на шовковi панчiшки, шоколаду Веделя, вальси Шопена i далi на хтозна-що - на кроликiв iз малиновими очима i ангорського кота, що лазив попiд ногами i терся об Троянову халяву. Хвилина мляво┐, п'яно┐ тишi, а потiм Зося впалим голосом запитала: - Так, пане поручнику? Коли? - Так! Скоро! I при тому вони обмiнялись поглядами, вiд яких мiг би загорiтися сiрник. А згодом, геть згодом, але цього ж вечора, коли все i всi виповнились по вiнця, у загальнiй метушнi, крутежi й шумi, Троян несподiвано натрапив на самого господаря i, вiдтиснувши його трiшечки набiк, досить категорично почав з ним таку дипломатичну розмову: - Зна║те, пане во║водо... - почав вiн тоном, що його можна було розумiти i так i сяк. - Но-но-но! - перебив його жартом на жарт Шейн. - Я ще нiколи не був во║водою. - Але ним будете! У вiльнiй i незалежнiй! - рiшуче твердив Троян. - Що ви! Що ви! - перечив Шейн. - Сонце свiтить, земля крутиться, i все пiд мiсяцем можливе, як казав, зда║ться, великий кита║ць на iм'я Кон-Фу-Дзей, - резолютно заявив Троян, на що господар погодився. - Певно, певно, пане поручнику! - i подав йому цигарку "Оверштольц". - Маю до вас справу! - рiзко змiнив Троян тон. - Слухаю! - вiдповiв, так само змiнившись, Шейн. - Не знаю лише, звiдки починати... з голови чи з хвоста... У нас тут по кущах розвелося чимало хлопцiв. Ви зна║те? - Трохи. - А у тих хлопцiв розвелося чимало вошей... Ви це, напевно, також зна║те? - Ха-ха-ха! - засмiявся дрiбно Шейн. - А ви, напевно, також зна║те, що вошi так само люблять, скажемо, нафту, як ми з вами, скажемо, нашого найбiльшого вождя... Пардон! Ви мене розумi║те? - Мф! Мф! - вiдповiв Шейн i затягнувся димом цигарки. - А я чув... Менi хтось сказав... Зда║ться, чи не той. самий пан... ваш майбутнiй зять... не пам'ятаю точно, що у вас того продукту, тобто нафти, ║ чималi запаси... Менi потрiбно з пару бочок такого нектару. - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Я розумiю, я розумiю... - Але й це ще не все, - не вмовкав Троян. - Щоб ми з вами були й надалi добрими сусiдами i друзями, ви мусили б докинути до тих бочок з нафтою кiлька центнерiв соли - цього вошi, розумi║ться, не вживають, але ми iнколи потребу║мо цього мiнералу для iнших санiтарних акцiй... Шейн знов зареготався, йому ця мова подобалась. - Розумiю, розумiю! - сказав вiн уже виразною мовою. - Так коли? Так як? Дiло любить порядок! - Справа трiшки скомплiкована... Але ми зробимо! Зробимо, пане поручнику. Деталi ще обговоримо... Зайдете до млина... - Ага! Коли дiло дiйшло до млина - чи не вдалося б нам так з пару мiхiв тако┐ питльованки? На галушки? Що? - Щось зробимо! - Так мiхiв з п'ять! - додав Троян, i на цьому конференцiя закiнчилась. Але не остаточно. Година була пiзня i вимагала завершення цього прекрасного пiдпри║мства. Безпосередньо пiсля розмови з Шейном до Трояна пробралась Вiра, чи пак Ядвiга. - Чого вимага║ ясновельможна? - запитав вiн ┐┐. - Багато, капiтане. По-перше, розмови з отими героями, - вказала вона у димовий простiр, в якому десь там плавали Борис i Качан. - А це ж про що? - запитав Троян. - А от вони тобi скажуть. - Щось як наказ? - Лише iнструкцiя. - Вiд батька? - Може, й вiд батька. - А я гадав - нiченьку хочеш зi мною переночувати. Спiшив. Зна║ш оцю: "Я би тебе переночувала, переночувала, коли б я ся зради не бояла, зради не бояла"?.. - Що скаже Зося? - Зося - параграф сам по собi. - Бачу... А ось i товариш Качан! - змiнила тон Вiра. - Товаришу Троян, - з мiсця почав Качан. - Слухаю, товаришу Качан. - Товаришка... Ядвiга рекомендувала вас як найвизначнiшу фiгуру тутешнього партизанського руху... - Трохи переборщена рекомендацiя, товаришу Качан, але слухаю, - вiдповiв Троян. - Нiчого, нiчого. Гаразд. Справа така: посила║мо на цей терен серiю з'║днань, i було б бажаним, щоб ви встановили з ними дiловий контакт. З нашими союзниками поляками такий контакт уже iсну║. Залиша║ться ваш сектор. Можете ви залишитись тут до завтра? - Можливо, - вiдповiв Троян. - Гаразд. Завтра цю справу й обтяпа║мо. Головне, тут розвелись жовто-блакитнi... От нам i треба ┐х виполоти... - Щось так, - вiдповiв Троян. - Отже, завтра! Товаришка Ядвiга влашту║. Закурюйте! - i простягнув Трояновi пачку махорки. - Махорка? - запитав Троян i вiдмовився. - Махорка - перший сорт! - А все-таки махорка. - Ну... тягни сво║... нiмецьке... А нащот того... напишемо завтра... - На кий чорт тут ще писати, товаришу Качан? Домовимось - i кляпа. Перейшли на iншу, буденну, мову, влилися назад у загальний тон i настрiй. Нiч iшла, минала, було так, як i завжди в тi днi i тi ночi, коли люди оберталися в якомусь, кожний окремому i всi в загальному, круговоротi, коли мiрою часу був алкоголь, що в ньому розчинялись почуття, наростали фантоми, видива, якi мiняли й замiняли реальне, тверезе, земне. Другого дня, вже зрання, вiдбулась дiлова нарада, обмiнялись iнформацiями, дiстали iнструкцi┐. Завданням Качана на цьому теренi було утворити так званий спецвiддiл, який мав би зайнятися лiквiдацi║ю мiсцевого буржуазного нацiоналiзму, а передусiм - буржуазно-нацiоналiстично┐ верхiвки, тобто iнтелiгенцi┐. Троян з усiм автоматично й беззастережно погоджувався. Домовились спiвробiтничати i навiть щось пiдписали, але коли все скiнчилося, Качан сказав Вiрi: - Щось вiн менi, той твiй Троян, не зовсiм подоба║ться... Надто вiн хитрий, на пицi в нього написано... - Зате ти не хитрий! Одразу з тi║ю iнтелiгенцi║ю полiз. Кому це потрiбно? - вiдповiла з неприхованим презирством Вiра. - Передай Шульцовi його стоянку i зазнач, щоб як слiд потрiпали. Буде зговiрливiший... III З берiз пада║ дрiбний, як риб'яча луска, жовто-рудавий i жовтогарячий лист. Пiд однi║ю з них, горбатою, з довгими, старими косами, яку Залiзняк прозвав Вiдьмою, сидить, спершися на стовбур, вiстун Кобила, чита║ останн║ число газети "Волинь", спльову║ пiсля тухлого капусняку, що його мали сьогоднi на обiд, i ла║ться: - Щоб уже ┐м тi язики покрутило, клятим! - Що, молишся? - пiдходить до Кобили стрiлець Iржавець з фiнкою на ши┐, у шапцi набакир, що лише чудом трима║ться на потилицi. - Ну ж, скажу тобi, нiмота! Чув не раз: культура, культура! Мавпу видумали! А тут, диви, таке... Тьфу! Пiд Сталiнградом бо┐! Бiля Ленiнграда бо┐! Пiд Канадою бо┐! В Африцi бо┐! I диви: напали на Козин, загнали в церкву двiстi п'ятдесят люда i спалили! Iржавець сто┐ть над Кобилою, дивиться на нього згори i спокiйно каже: - Генi┐. Все тому, Кобило, що тепер у свiтi самi генi┐! - Та-а-а, - протягу║ Кобила, - генi┐... - i ще раз спльову║, вийма║ з нагрудно┐ засмальцьовано┐ кишенi губну гармошку, обтира║ ┐┐ долонею, приклада║ до уст i почина║ награвати: "Чи я в лузi не калина була..." Iржавець слуха║, втягу║ носом свiже повiтря. Iнколи подиху║ лiнивий вiтрець, стряса║ листя берези, в повiтрi нiма, молода, глузлива осiнь... А трохи далi у цьому ж березняку, розлiгшись i розсiвшись, хто де попав, ось уже двi години вiдбува║ться нарада штабу бригади. Вiд часу Троянового домовлення з Качаном минуло пару тижнiв, але не могли нiяк намацати, де саме загачився той "спецвiддiл". Аж нарештi знайшли його у знанiй осадницькiй колонi┐ Янова Долина, що на Горинi побiля Костополя, кiлометрiв за шiстдесят по прямiй лiнi┐. Добрих три днi маршу, коли оминати битi шляхи, - через Гiльче, Тайкури, Олексадрiю, Берестовець. Тепер майже все готове - розвiдка, плани. Залиша║ться тiльки день "iкс". Нарештi i його визначено. Вiвторок, двадцять дев'ятого вересня. Жереб кинуто. Мости для вiдступу спалено. До цього не прийшло легко i просто. Крiм технiки операцi┐, що забрала аж два тижнi безперервних вправ, Троян мусив сам внутрiшньо себе пiдготовити. Вiн, як сказано, не належав анi до романтикiв, анi до дешевих, примiтивних iгнорантiв. Вiн мiг дивитися i мiг бачити. Вiн вiдкривав другий фронт, входив в одвертий конфлiкт з найнебезпечнiшим контрагентом партизанки. Одначе вiн все-таки рiшився. Контра спем сперо! Його маленька армiя вирушила в похiд о дев'ятiй годинi вечора. Нiч не була погожою. Мiсяць був за хмарами, дув захiдний, досить настирливий вiтер, накрапав дощик. Земля i небо, узгiрки, лiси i долини зливалися в монотонну сiрiсть. Бригада трьома вiддiлами посувалась долиною, оминаючи Дермань, в напрямку пiвночi. Йшли, зда║ться, навмання, але, крiм тих вершникiв, що двома ледве помiтними точками то появлялися, то розчинялися у темрявi ночi, двома окремими дорогами йшли стежi, що тримали постiйний контакт з бригадою. Пiд ногами якась польова дорожина, стерня, свiжа рiлля, потiм, мабуть, луг, невеличка хвиляста рiчка, а там знов дорожина на двi колi┐, що ┐┐ дехто з дерманцiв пiзна║ як ту, що веде до Лебедiв, до Гiльча i далi в напрямку Рiвного. Але бригада дуже мало користа║ з дорожини... Доходить до першого яру й заверта║ ним влiво... Тут роблять першу, пiвгодинну, зупинку. Бiйцi можуть перекурити, але щоб нi одного анiде огника, нi одного звуку. Командир хоче переконатися, як вигляда║ його вiйсько з нiчно┐ вiддалi, виходить на узгiрок, метрiв на триста, i зупиня║ться. Хвилин десять вдивля║ться й вслуха║ться в темряву ночi, але, крiм шуму вiтру, що шарпа║ полами його шкуратянки i наполегливо штурму║ найближчий лiсок, не чути й не видно нiчого. I по-сво║му командир вдоволений сво║ю маленькою бойовою силою. Вiн саме так хотiв. Це мала бути справжня модерна вiйськова одиниця. I вона такою ║. Ночували, тобто днювали, у лiсi пiд Тайкурами, точно за планом. Сiрий, негожий день минув, як хвилина. Бiйцi мiцно спали, не зважаючи на негоду. Друго┐ ночi перетяли найрухливiший шлях Рiвне - Ки┐в бiля села Бiла Криниця, серед чистого поля. Перебiгали малими з'║днаннями в коротких перервах шляхового руху. Другого дня погода покращала, провели той день в яру на захiд вiд Олександрi┐, а на третю нiч бригада десь коло друго┐ години зупинилась серед лiсу. Це був лiс справжнiй - сосни, дуби. Було та║мничо, глухо. Небо прояснилось. Крiзь вiття вгорi мерехтiли зорi. Вiдчувалось рiку, тягнуло вогкiстю, повiтря було свiже i гостре. Вiд вуха до вуха пройшла команда: лягати. Бiйцi шукали кожний для себе кращого мiсця, нiхто з них ще не знав, що буде далi. пх командири десь зникли, кудись вiдiйшли в темряву, десь там, мабуть, вiдбували нараду. Були всi здивованi, коли раненько, з зорею, всiх пiдняли, вперше за час походу дали гарячого чаю, мiцнiшого, нiж звичайно, i снiданок. I одразу пiсля снiданку командири з'║днань, кожний окремо, почали роз'яснювати мету маршу. Перша зустрiч Трояна з Качаном вiдбулася наступно┐ ночi коло десято┐ вечора, на диво успiшно, майже мирно. Спокiйно з рiзних кiнцiв, пiд прикриттям темряви, ввiйшли Трояновi бiйцi до Яново┐ Долини, мирно зняли всi застави качанцiв, дiловито брались хата за хатою, пiдiймали сонних, у пiдштанцях спецвiддiлiв, зводили ┐х в одне мiсце бiля каменоломень, зносили ┐х пашки, ┐х гранати, ┐х кулемети. Гурт ┐х, двадцять четверо люда, як встановила наперед розвiдка, скинутих кiлька тижнiв тому на парашутах, переважно московцiв, iнкорпоре знаходився пiд контролем троянцiв. З самим Качаном, правдиве прiзвище якого, як виявилось, було Макаров, прийшлося трохи поморочитись. Його знайшли в школi, за столом, у товариствi знаного Бориса i ще трьох iнших, незнаних. Трудилися. Перед ними лежали карти-спецiалки i iншi папiрцi. А коли у вiкнах i дверях, мов мара, появилися троянiвцi i впало гостре "руки вверх!", качанiвцi за звичкою вхопилися за револьвери. Тому мусило впасти кiлька легких пострiлiв. Троянiвцi у сво┐й подобi робили враження. Здавалось, вони зiтканi були з самих автоматiв i гранат. Остаточна розмова з цим п'ятичленним штабом вiдбулася через два днi пiсля того, аж бiля лiсового села Цумань, на якомусь хуторi. Троян, як князь, сидiв за столом, на покутi, пiд образами, у сво┐й шкуратянцi, незважаючи на досить високу температуру, мiцно, на всi гудзики, защiпнутий, при револьверi; бiля нього, справа i злiва, за порядком, сидiли Залiзняк, Царенко, Булава, не минаючи й Терешка, що разом з вiстуном Хотином, який перший вiдкрив увесь цей скарб, творили лаву присяжних... Качанiвцi прибули з дротяними пов'язками на руках, зайняли мiсця серед хати на стiльцях, п'ять автоматчикiв тримали бiля них почесну варту. Йшов суд. На цiй процедурi настоювали всi, а особливо Терешко, мовляв, треба дiло робити за ┐х власними рецептами, тобто - нiчого без суду. А до того суд ма║ бути справжнiй, тобто народний, тобто революцiйний, на народну честь i сумлiння, за параграфами iнтересiв тих, що судять. Троян, що в таких випадках не переносив гротеску, мусив скоритися перед голосом народу i перший раз у сво║му життi перебрав роль найвищого суддi. Суддi вимагали сповiдi пiдсудних: хто вони, якого роду, звiдки прийшли, чого прийшли? Макаров не хотiв сповiдатися. На вигляд того самого Трояна, що з ним ще так недавно, у таких пречудових обставинах випивалося таку прекрасну чарку, його i так тверда душа ставала зовсiм кам'яною, i вiн мовчав, мов проклятий. Троян пояснював, що мова в таких випадках конечна. Тут конче треба дещо вияснити. Наприклад, як це так, на його, Макарова, думку, з тi║ю буржуазно-нацiоналiстичною iнтелiгенцi║ю? Як вiн розумi║ те слово "лiквiдувати"? I для чого це треба робити? Качан-Макаров уперто мовчав. Залiзняк, що виконував роль оскаржувача-прокурора, методично, пункт за пунктом, почавши з глибин iсторi┐, десь вiд царя Петра, через царицю Катерину, i iнших, i iнших монархiв iмперi┐, доказував закам'янiлому Макарову, що лiквiдацiя буржуазно-нацiоналiстично┐ iнтелiгенцi┐ вiдбува║ться вже ось добрих три сотнi рокiв. Було б цiкаво, казав вiн до бездушного Макарова, пiдвести нарештi якийсь баланс цiй справi. Все-таки три сотнi рокiв. Це не три днi i не три роки, а триста! Залiзняк .пiдкреслював цю цифру, вона йому, мабуть, дуже заiмпонувала. А одночасно Залiзняк, з йому лише властивою театральнiстю, перерахував рiзнi лiквiдацiйнi моменти, згадуючи при тому рiзнi iмена. Почав вiн бозна-вiдколи, десь вiд Полуботка, а закiнчив нашими днями, пiдкресливши особливо останнi десятилiття, коли-то злiквiдованi "цiлi мiльйони буржуазно-нацiоналiстично┐ iнтелiгенцi┐". Залiзняк на┐вно питав зв'язаного дротом Макарова, що вiн собi про те дума║. Чи може якийсь народ отак собi слухняно, по-овечому вiддавати себе пiд такого роду лiквiдацiю? Качан, тобто Макаров, понуро, суворо мовчав. - Так! Розумiю! Мовчиш! Росiю велику, мовляв, збира║ш! Велику iдею шириш! Нову Америку вiдкрива║ш! I що ж тодi при таких масштабах варта укра┐нська iнтелiгенцiя? Лiквiдiровать! Лiквiдiровать! На Сибiр! Куля! В потилицю? У густiй як смола тишi, при каганцi на коминку, при тiснотi, при автоматах i бомбах, при випарах поту в хатi було як пiд плитою могили. Глибока тиша, i лише тi слова: "Лiквiдiровать! Куля! Сибiр!" Вони бряжчали, мов залiзо. По глиняних стiнах, здавалось, повзли примари. Тiнi патлатих голiв розписували покуть i стелю. Кволий каганчик на коминку i недогарок свiчки на столi ледве перемагали сувору понурiсть цi║┐ незвично┐ картини. Говорив не лише Троян i не лише Залiзняк. Весь суд хотiв виговоритись. Качан i його товариство почали дрiмати, а згодом i зовсiм поснули, бо попереднi ночi ┐м не прийшлось виспатись. Не було для того настрою i обставин. Один iз качанiвцiв, що сидiв пiд теплою грубою, не втримався, полетiв наперед головою i аж на долiвцi викрикнув: - Ух! Йому помогли звестися автоматчики пiд "акафест", що його, як добрий дяк, високим голосом вичитував Терешко: - От перед нами, товаришi, сидять п'ятеро катюг, що прийшли з Москви нас мордувати. З оцих папiрцiв, що лежать передi мною, бачу, що вони закро┐ли цю справу з розмахом. Тут ось, чорним на бiлому, не бiльше не менше двiстi п'ять iмен. Учителi. Урядовцi. Кооператори. Редактори. Священики. Письменники. Селяни. Усiх ┐х оцi п'ять кретинiв мали, як вони кажуть, злiквiдувати. Без суду, без засуду, без вини. Оце ось створiння з червоним баняком на бичачому карку, що назвало себе, пiд хахла. Качаном, зветься Макаров - бувший чекiст, бувший гепеушник, а тепер енкаведист. Зрештою, його як облупленого знають там, на сходi, особливо тi, що перейшли ки┐вську експозитуру енкаведе, особливо в роки так звано┐ лiквiдацi┐ куркуля як класу. А оцей його кумпан, що ма║ вигляд гоголiвського чорта, що назива║ себе Борисом, ║ в дiйсностi Крючков, i походить з Пензи, i ма║, як i Макаров, чимало всiляких орденiв, що ┐х вiн дiстав за укра┐нськi душi, тисячi невинних жертв, якi, незважаючи на свiй лисячий вигляд, замордував власними руками. Решта - це ┐хнi, так би мовити, учнi, практиканти, що прийшли вправлятися на наших шкурах. А тому я, як бувший концертник, як випускник рiзних Лук'янiвок, Луб'янок, Соловкiв i iнших подiбних заведенiй, як абсолютний знавець ┐хнiх намiрiв i ┐хньо┐ практики, пропоную не бавитись з ними довго, а чесно розстрiляти, обмити руки i поставити Боговi свiчку, що вiн послав ┐х до нас. Чи згода, товаришi? Це справило враження. Нiхто не сподiвався тако┐ мови саме вiд Терешка. Почався рух. Троян вимагав ще запитiв. Терешко перечив, мовляв, запитати можна й опiсля, а тепер час тiка║, нiч, треба кiнчати дiло i - спати. Один з присутнiх - русявий, розпатланий, iз засохлою бiля уст кров'ю - попросив слова. Качан пiдвiв свою тяжку голову i глянув на нього суворим поглядом. - Говори! - сказав Троян. - Я вас, товаришi, - почав русявий ламаною укра┐нською мовою, збиваючись, мов