не до впедоби. Вiн звик щодня бiгти на вулицю, назбирати юрбу хлопчиськiв i гасати з ними по вигонi та садах. Видерти кубло птаха, обiрвати чужу яблуню чи грушу, зробити якусь капость... О, на це Максим перший майстер. Корнi║вi не раз приходилося вислухувати вiд сусiдiв за Максимовi вчинки, але пiсля дiставалося i самому справниковi досить. Корнiй не попускав вiжок. Всяка провина мусить бути вiдповiдно вирiвняною. Марiя в таких випадках мовчала, ┐й всi рiвнi, всi добрi. Не робила рiзницi мiж дiтьми, не заважала батьковi давати ┐м накази, але й не боронила нiчого дiтям. Надто не боронила Демковi ходити на гулянку. - Пiдрiс, хай погуля║,-казала вона. - Прийде час - i покине. Молодiсть ║ молодiстю... Найулюбленiшою дитиною обох Перепутькiв була Надiя. Слухняна, весела, гарна. Вста║ разом з матiр'ю, допомага║ ┐й, нiколи не ухиля║ться вiд працi. Вийде на город, копа║, поле, а при тому весело виспiву║. - В матiр вдалася,- казали старшi люди. - Це i вона такою спiвачкою була. - Краще було б, коли в батька. Не буде мати щастя... - Ет, _забобон... I все йшло, нiби машина, сво┐м порядком. Коли можна було, Демко йшов на музики. У нього навiть вус не висипав, але дiвчатка вже задивляються на стрункого чорноокого парубчака. Максим мусив пасти конi. Корнiй iшов на сходини громади, весь час возився з купiвлею землi. Марiя сидiла дома, приходили сусiдки, i розпочинався сейм. Обговорювали неприсутню сусiдку Химку, з Химки переходили на господарськi справи, далi про сватання та весiлля розмова, i так до вечора. Малий Лаврiн, жвавий, з iскристими оченятами стрибун, гаса║ десь, Бог його зна║ де, прилетить увечерi додому i мама║ ┐сти. Марiя любила свого мiзинчика, пестила i шанувала. Корнiй також нiчого проти не казав. У школi йде добре. Очi ма║ бистрi. Будуть люди. Треба буде на школи пiслати. Хай хоч один вийде яким дохтором. А мине свято - знов праця. Село цвiло, родило овочi, вiдпочивало i знов цвiло. Вже кiлька рокiв обминали пошесть i неврожай. Люди пiднялись, багатiли i ширилися. Росли мурованi хати, заводили хмельницi, купували машини. За пару рокiв прийшло до Корнiя перше горе. Демко пiдрiс на рекрута i мусить йти виконувати сво┐ обов'язки перед царем. Прийняли його до гармати i завезли на далекий Кавказ. Марiя гiрко оплакувала сина, нарихтувала йому торбу коржiв, ковбас та всяко┐ всячини. Корнi║вi прикро також. Позбува║ться найлiпшого помiчника в господарствi. Вiн ось купив було жниварку, i Демко сам з нею дуже добре вправлявся. На жнивах стiльки працi. Там робiтники, там сво┐. Скрiзь треба доглянути, скрiзь встигнути завчасно. Не доглянеш, то й не будеш мати. На Максима Корнiй не мiг сполягти. "Не буде з нього господаря, - казав кожному.Тiльки й зна║ вечорницi, гульню та карти". "Вирiс перший син, як i коли, того цар не знав. Цар зна║ тiльки тодi, коли йому треба мого сина,- розважала Марiя.- Прийде вiйна, потягнуть бiдачиська, i хто зна║, чи вернеться. Цар не зна║, скiльки слiз, скiльки горя, скiльки страху коштував мiй син. Нi. Цар того не зна║. I йому не треба знати. Нащо йому?" По вiдходi Демка, коли на Максима припало бiльше працi, вiн зовсiм вiдмовився "служити батьковi". - То ти, паршивцю, дума║ш, що то менi служиш! Дума║ш, що то я все для себе? Блазню ти вироджений! Пересварилися, i Максим покинув дому. Пiшов шукати легкого хлiба. Подався до мiста i там дiстав мiсце лакея при дворянському клубi. Корниiй мусив найняти чужого парубка до роботи. А навкруги тиша i спокiй. Гнат у монастирi виспiву║ тужливi iрмоси, чита║ "часи", Марiя ходить до церкви, як i ранiш, стане десь збоку i молиться за здоров'я свого сина. Часом бачить Гната, Гнат бачить Марiю. Не сходилися i не говорили. Про що говорити? Старе поволi забува║ться, а нового не варто порушувати. Тихо, i хай так буде. Доля спить, не цiкавиться. Чи зла, чи добра - все одно. Не кричiть, не будiть ┐┐, ходiть на пальцях... Село мовчить, село тихо працю║, село чека║... На дзвiницi воркують згра┐ голубiв. Свiтить ясно сонце, цвiрiнькають горобцi. Увечерi, коли запада║ сонце i надходить тiнь, капа║ i розлива║ться над селом лагiдний дзвiн. Сходить великий мiсяць, по землi стеляться густi тiнi вiд каштанiв, яблунь i волоських горiхiв. Перед загратованим вiкном Гнатово┐ келi┐ цвiте великий кущ рожi. Вiд куща пада║ тiнь i розсiваються при║мнi запахи. Свiтиться нафтова лампочка. Зiгнувшись, сидить при свiтлi Гнат i чита║... Мiсяць свiтить. VIII На полях хвилюються твердi тяжкi колоски золото┐ пшеницi i срiбного жита. Ще вчора ми жали на полi. Ще вчора натомилися, вернулися додому i спокiйно вiдпочивали. Сьогоднi йдуть з полiв дiвчата. На головах обжинковi вiнки. Поле вкрите довгими рядами пiвкiл. Лiтають урадуванi птахи i крячуть. На цi днi припало велике соняшне затемнення. Сонце не захотiло свiтити i почорнiло, а люди дивилися здивовано i пророкували бородачi, що настане брань велика i полл║ться скрiзь, як широка земля, людська кров. Стояв незабутнiй 1914-й. Засурмили в сурми, задзвонили в дзвони. Заiржали конi, заплакали матерi й нареченi. Матерi! Чого ви плачете, матерi? Шкода вам ваших синiв? Не плачте, ┐х мiльйони в Росi┐. Жiнки Невже не обiйдетесь без ваших чоловiкiв? Загинуть? Не журiться. Росiя дасть вам iнших! Дiвчата! Утрiть вашi яснi, гарячi з кохання очi i смiйтеся. Вашi коханi пiшли на герць i вернуться героями! Йдуть, йдуть чисельнi сини, чоловiки й коханi, ┐х проводять батьки, матерi з дiтьми та дiвчата. На полях парадують пiвкопи, а дорогами конi iржуть i тисячi мужицьких нiг збивають хмари куряви. Iдуть - обози, батаре┐. Iдуть козаки i висвистують. - Прощайте, матерi, жита, пiвкопи i дiвчата! Пiшет, пi-i-iшет цар герма-а-анской, Пiшет ру-у-ускому царю-у-у-у... Я Рос║-║-║ю заваю-ю-у-ю, Сам в Рас║-║-║ю жiть пайду-у! Рвуться виспiви пiд небо, топчуть мужицькi ноги курянi дороги, iржуть конi, й виблискують на сонцi багнети. Тяжкi батаре┐ двигтять i насуплено повзуть пiд напором шести слонокопитних коней. Проти сонця, на пригiрках за селом, стоять матерi, батьки i дiвчата. Приклавши долонi над очi, напружено пускають понад стернями та пiвколами свiй зiр, туди, де йдуть, хвилюються й спiвають мужицькi полки й батаре┐. У церквi служать панахиди. Кадильний дим i тужний спiв. Диякон у чорнiй ризi пiдiйма║ правицю i гучним голосом проголошу║: - кще молiмся о на полi бранi убi║нному, христолюбивому во┐ну, за вiру, царя i отечество життя сво║ вiддавшому, Дiомiду, i подаждь Господи рабу тво║му вiчную пам'ять! - Вi-i-iчную па-а-ам'ять... Вi-i-iчную пам'ять...- розлива║ться пiд високим склепiнням церкви. Люди клякають. Злiва, коло колони, перед великим образом припала до кам'яних плит Марiя, ┐┐ ридання, уривнi i рiзкi, торкають iнших матерiв христолюбних во┐нiв. Згуки "вiчно┐ пам'ятi" заглушають материнський плач. Клуби кадильного диму повiльно знiмаються, сягають склепiння банi i розпливаються. На правому криласi у довгому чорному одязi сухенький старий чернець тонкими устами швидко нашiпту║ молитву. Вiн не бачить ридаючо┐ Марi┐. Нi, вiн не бачить ┐┐, але вiн зна║, за кого моляться сьогоднi, i зна║ також, що Марiя ║ тут i що Марiя плаче. Чому ж чернець не пiдiйде до плачучо┐ i не скаже: - Марi║! Встань. Згадай велику Матiр, яка стояла пiд хрестом розп'ятого Сина i чекала Його смертi... Чому чернець не нагада║ Марi┐ цих слiв? Вiн же _пам'ята║ ┐х. Не забув. Чернець не може пiти до Марi┐, не може сказати ┐й слiв потiхи. Он сто┐ть також Корнiй. Вже не той, що тодi. Нi. Не той. Дебелий з сивиною чоловiк. У його великих втомлених очах повно смутку. На чолi його багато глибоких рис. Це роки i праця вирiзьбили ┐х... Хтось вернувся з германського фронту i оповiдав, що бачив на власнi очi, як пiд Варшавою нiмцi захопили руську батарею i як великий нiмець у шпичастiй шапцi прохромив Демка "штихом". Марiя не могла лишатися самою в темнотi. Перед нею ставав образ, як нiмець пробива║ штиком ┐┐ сина. Одного разу пiшла до льоху по капусту. Зверху ще не було темно, але в льоху була пiтьма. I коли Марiя спустилася по сходах униз, Корнiй, що був саме у кухнi, почув з льоху сильний i рiзкий крик. Побiг туди i знайшов на долiвцi непритомну Марiю. Мов дикий звiр, закричав, кинувся до не┐, схопив на руки i винiс наверх. Холодною водою i розтиранням пульсу повернули Марi┐ свiдомiсть. Марi║!.. Боже, Марi║! Що тобi сталося? Марiя дивиться на людей, що зiбралися навколо не┐. Дивиться, щось пригаду║ i почина║ плакати. Аж пiсля, коли ┐й вернулася мова, розповiдала: - Входжу, зна║те, до льоху, нiчого собi не думала. Там ще трохи яблук загнило, i думала: переберу ┐х та повiдкидаю гнилi. Вступила, чу║те, аж у тому, другому, льошку раптом передi мною мигнув Демко. Блiдий, страшний. Його нагнав величезний нiмець i втемидив йому... Боже, Боже!.. Не можу цього казати. Не можу, люди мо┐. Не маю сили... Я крикнула i впала- Минуло багато чорних днiв, уложених у мiру тижнiв. Одного разу приносять Корнi║вi листiвку. Чита║... - Марi║! Марi║!.. Демко живий!.. Бiжить Марiя. - Де? Корнiю! Де вiн? - тремтить Марiя, рве вiд Корнiя папiрець...- Де, Корнiю? Тут? Тут це написа- но? О, очi! Чому ви не вилл║тесь, коли не можете навiть бачити того, що там написано!.. Читай! "Дорогi┐ папаша i мамаша. Жив, здоров, кланяюся низьким, до само┐ землi, поклоном i цiлую вашi свiтлi┐ очi, сахарнi┐ уста i бiлi┐ руки. Знаходжуся в плiну у нiмцiв. Пришлiте, як можете, житнiх сухарiв". - О сину мiй! Житнiх сухарiв! Ой Боже, Боже! Де ж видано, де ж чувано, щоб було так вже скрутно. Житнiх сухарiв. Та чи я жалуватиму тобi пшеничних i чого тiльки захоч. Та я тобi хурою на край свiту завезу. Ой, людоньки мо┐! Чу║те, як страждають нашi сини!.. Марiя плаче. Корнiй витира║ "свiтлi очi". Сусiди тошнiють. Як же то мусить бути, коли вже люди навiть житнiх сухарiв не мають. Як це мусить бути!.. - А ми за нього вже i панахиду вiдправили, оплакали, як покiйника. - Не дай Бог, щоб десь там з голоду згинув. Краще вже хай вiд кульки, нiж вiд голоду... О, то правда. Найстрашнiша смерть - цесмерть вiд голоду. Не дай Бог навiть вороговi вмирати такою смертю... Пiсля того Марiя напекла сухих коржикiв на маслi, вложила у скриньку, дала туди ковбасу i вiдвезла на пошту. Там зважили i сказали, що тiльки третина того, що вона привезла, може бути переслана, а ковбасу прийдеться зовсiм викинути. - Але ж, люди добрi... Це ж для мого сина. - Ми зна║мо. Але це нiчого не значить. Не можна. - Та я для нього цiлу хуру можу послати. Слава Богу, ║ досить, а вiн голоду║. Ми ма║мо, скiльки хочете. У нас хлiба ще нiколи, поки сто┐ть свiт, не бракнуло, а там же голод. Ви ж зна║те, що там голод... Люди не мають чого ┐сти. Мiй син сидить i чека║, сидить i весь час сподiва║ться, що _ми вишлемо йому, що ми допоможемо, а ви тут не допуска║те, не хочете, щоб я помогла свому синовi. Поштовий урядник не мiг вияснити Марi┐, чому вона не смi║, скiльки хоче, вислати синовi хлiба. Вiйна. Двi держави б'ються. Не можна висилати туди хлiба, не смi║мо ┐х пiддержувати... - Але ж там i нашi сини...твердить Марiя. Обкра║на, маленька посилка пiшла. Через кiлька днiв Марiя вислала другу посилку. Прийшла листiвка, i в нiй не говорилося нiчого, чи одержав вiн тi посилки. Було знов те саме - вишлiть менi житнiх сухарiв. Марiя ламала у вiдча┐ руки. Вона ж висила║. Де тi посилки? Куди вони дiваються? Марiя посилала далi. Посилала i чекала вiдповiдi. Чекала довго, вперто. Щодня виглядала пошту, ходила сама до старости, до волостi. Нема║. Йшла велика вiйна. Забирали все нових новобранцiв. Йшли маленькi хлопчики, старi батьки. Середнiй син Марi┐ пiшов добровольцем i вештався десь при обозах. Прийшли додому у вiдпустку. Але вiд Демка нiяких вiсток. У селi тиша i смуток. Замовкли спiви, нiхто не жениться, рiдко хрестини. Лиш деколи хтось вмирав, але панахиди правилися щодня. Вмирали не дома. Вмирали десь далеко, i там ┐х хоронили. Не було, при тому кому плакати i кому втiшати. IX Поволi, непомiтно пiдкрадався 1917-й... Зима непев- на. Метелицi, вiдлиги. Розта║ снiг, залива║ водою яри, луги. Вдарить мороз - i знов замерза║ все. В окопах сидiли раненi й перераненi. В окопах молоденькi хлопчаки у постолах. Йдуть у наступ i гукають на допомогу маму. На села натискали все новi й новi вимоги. Приходи- ли калiки, оповiдали, кляли, рвали з грудей вiдзнаки геройства i топтали калiченими ногами. _Тихий люд щетинився, набирався лютi, розправляв пазури. З-пiд непорушних, забутих сiл вилiзав жорстокий звiр. Березень. У церквi дзвонять. Чого у церквi дзво- нять? Дядьки надягають "шинелi" (хто тодi не мав шинелi) i квапляться до церкви. Виходить на амвон пiп i проголошу║: - Брати i сестри! Наш цар iмператор всеросiйський Микола II зрiкся царського престолу. Вiднинi наша держава буде зватися республiкою!.. Народ шумiв, як лiс пiд натиском бурi. Коло церкви з'явився ранений "унтерцер". У нього на бiлому перев'язi прикрiплена до ши┐ рука, на чолi великий червоний свiжий рубець. Вилазить на церковну огорожу, i з його уст поперше зрива║ться: - Товаришi!.. Люд здригнувся. Цього слова ще нiколи не було чути. Так не говорив нiхто. "Цар наш, iмператор всеросiйський, не вiдрiкся вiд свого престолу. Його скинули з нього. Нами правили всяки┐ буржу┐ i капиталiсти. Три роки лили ми кров на фронтi. Далой вiйну! Далой буржуазiю! Далой помiщикiв! Вся земля, за яку нашi брати три роки ллють свою кров, складають сво┐ голови по всiх фронтах, вертаються додому вiчними калiками,- та земля мусить належати нам! Чу║те? Нам, селянам, тим, що на нiй працюють!" - Правильно┐ - гукнув народ. Гукнув з глибини, з переконання... - Тепер наста║ новий час. Почина║ться свобода... - Правильно! - гука║ народ.- Свободи! Давай свободи!... Бiгли на дзвiницю, били в дзвони, гукали - хай жи║ революцiя!.. Попи виголошували свободолюбив! проповiдi, виклинали кровопийцiв-царiв. Ченцi стали революцiонерами. Хто не чув у словах, що та земля, за яку три роки лили ми на всiх фронтах кров, ма║ належати тим, хто на нiй працю║,- велико┐ неухильно┐ правди? Кому не промовляли до серця - геть криваву вiйну! Миру дайте! Бажа║мо миру!.. Всiм. Не було контрреволюцi┐. Всiм революцiя. Пiд селянськими стрiхами гуторили на всi лади про землю. Земля, земля й земля. Дайте нам землi! Той, хто дасть селянам землю, той здобуде душу народу! Треба землi, мало землi, народ не може без землi! За що ж тодi вою║м? За що? Нащо взагалi цiле життя, цiла та iмперiя, яка ма║ безлiч землi, а селянин тиснеться на клаптику поля, де не ма║ мiсця поставити порядний будинок? Революцiя! Робiть революцiю! Землi-i-i! Землi-i-i!.. I стала небувала ще революцiя. Лiто минуло, осiнь. Надходить зима. Сонце свободи ярко горить над цiлою iмперi║ю. Нащо ж фронт? Доки фронт? Зима i фронт. Досить!.. I рухнув фронт. Рухнув раптом, мов крига веле- тенсько┐ рiки, весною. Мiльйони сiрих, обурених, з зачовганими окопною грязюкою обличчями людей, рухнули в запiлля i розпочали шалений герць по розтрощенiй iмперi┐. У селi обоз "третього розряду". Спокiйнi, бородатi обозники варили чай, кашу, лаялися i слухняно виконували сво┐ обов'язки. Блиснуло сонце свободи. Бородатi обозники пiднялися, нашорошились, рвали на собi "пагони", рвали "кокарди" з сiрих зiм'ятих кашкетикiв. Сотня возiв, двi сотнi вибраних киргизьких коней. Збруя, майно. Далой вiйну! Додому. Кинули вози, конi. Вибрали комiтет i почали грабувати село. Бородатi дядьки! Ви, що ви робите? Новий рiк. Церква наповнена людом. У монастирськiй церквi на самому передi в шапках два матроси пiд час служби курять цигарки. Курять i посмiхаються. Свобода ж! Коли, як не тепер, встругнув би чоловiк таку штуку. Люди дивляться, тошнiють. ┐х охоплю║ жах. Чому ж не проваляться у землю тi страшнi грiшники, тi блюзнiри? Чому не спаде з неба вогонь i не пожере ┐х? Нi! Вогонь не впаде i не пожере. На криласi "во Хреста крестiтiся" спiвають, а з натовпу людей мужньо i певно вирива║ться Корнiй Перепутька i зупиня║ться коло матросiв. - Просимо, товаришi, вийдiть з церкви... - А ти кто такой? - От сукин ти син, хто я такий! Ма║ш!..- I матрос звалився з скривавленою пикою на помiст. Товариш його вхопив револьвера. Ба-ах!.. Гримнув пострiл. Куля посвистiла вгору i пробила крилатого херувимчика в склепiнню церкви. Рейвах, крик, але служба не перерива║ться. Матросiв ногами викопують з церкви. А надворi бiгають озбро║нi бородатi обозники, розбивають дверi монастирських льохiв, викочують бочки сушених слив, виносять з магазинiв муку i все, що там ║. З церкви рине народ. Селяни жахаються видовиськом на дворi, але одночасно ┐м ста║ шкода. Як так! Хто смi║ грабувати те, що належиться ┐м. Гей, фронтовики! Де ви? к. Тут ми!.. Фронтовики кидаються на магазини, на льохи. Дядько в шинелi силиться здвигнути на плечi мiшок з борошном. Пiднiма║, кричить, мiшок розв'язу║ться, i борошно засипа║ дядьковi голову, очi. Кида║ все i ла║. Долиною розлилася пожежа. Палахкотить у ранкових святочних туманах монастирська клуня, напхана немолоченим збiжжям. Люди оточують пожежу, див- ляться. ┐м робиться навiть весело. Вогонь, дим. Рвуться навколо ручнi гранати, стрiляють старi обозники. Це ж свято. Це новий, перший революцiйний рiк. Справляють свято революцi┐. Чому ж не тiшитися? Як не радiти! Навiть ще мало. Бiльше треба. Ми весь, ми старий мiр разрушим до аснованья, а затем ми наш, ми новий мiр настро┐м, кто бил нiчем, тот будет всем...- виспiвують фронтовики. Так треба. Мало це ще. Бiльше давай! Спалити все, що нагаду║ спокiй, добробут. Революцiя!.. Обозники йшли селом, вибирали слив'янки, вишнiвки, напивалися, стрiлялися. А за селом, по безкра┐х снiгових полях снували кiстяки вибраних киргизьких коней. Це ж не вiйна. Це революцiя. Не треба коней. Зайвi ви тепер, спокiйнi, терпеливi, з во║нними таврами сотворiння. Ви пройшли крiзь гори Карпати, ви вивозили нас через мазурськi багна. Ви все йшли, йшли,- в дощ, сльоту, метелицю. Ви не нарiкали, не скаржилися, не робили революцi┐... А за те ви, милi, спокiйнi сотворiння, викинутi тепер за село, на чисте поле. Вам_ навiть не дозволено наближуватися до села. Ви ходите по снiгових завiях, шука║те сухi стебла билин, огризу║те, як знайдете, якiсь дерева. Виголоднi, i кожний день наближу║ вас до страшного безславного кiнця. Он село, i там ви бачите скирти сiна, соломи. Ви зупиня║тесь серед снiгу i метелицi, витяга║те довгi ши┐ i боляче домага║тесь у людей ┐жi. Вашi голоси рiжуть застигле, заморозене повiтря i не долiтають до вух людей. Тодi ви поволi самi наближа║тесь до села, дума║те, що вас так само, як не почули, не помiтять. Дума║те, знайдете хоч якусь стеблину, зайву, викинену на гнiй, i зi смаком з'┐сте ┐┐. Нi, конi. Ви помилилися. Ви ще не встигли наблизитися до людських будiвель, як там вже вас помiтили озлобленi вашою настирливiстю до ┐жi люди. Вони вибiгають з кiлками i без найменшого спiвчуття гатять по ваших випнутих ребрах. Тож вам болить. Ви гостро вiдчува║те страшну несправедливiсть i дума║те, якi жорстокi i якi нерозумнi ви, о люди! Ви женете нас на виразну смерть, а хто, як не ви, завинив, що ми мусимо вмирати тут, на ваших полях?.. I конi - карi, гнiдi (переважно гнiдi) - розходяться на всi сторони, тремтять вiд холоду, витягують ши┐. Он йде чудесний примiрник киргизького рисака. Колись за ним ходив бородатий тамбовець, кормив його вiвсом, крав у мирних жiнок сiно i давав йому. Кликав його лагiдно Ваською i чистив згреблом та щiткою. Тепер нема║ тамбовця. Кинув усе, бо почув революцiю. А кiнь ходить по полю. Три днi не вдалося йому нiчого дiстати до свого невибагливого шлунка, а на третю нiч, серед морозу i метелицi, загрузит одною ногою у снiгову намету, так довго пручався, намагаючись визволити ногу, що знесилився, впав i, розiгрiвши рештками свого тепла снiг до само┐ землi, бiльше не встав. До ранку снiг замiв Ваську. Лишився невеличкий снiговий горбик. Один, другий, багато горбикiв. То лежать i спочивають вiчним сном незнанi во┐ни велико┐ вiйни. А Корнi┐в Сiрко, коли ночi морозянi i прозорi, коли свiтить гострим поглядом великий набубнявiлий мiсяць, а по деревах нервово осiдають i ┐жаться випари працьовито┐ вертухи Землi, коли сад обер- та║ться у кораловий чагарник i сто┐ть непорушне, зачаровано, залитий мiдяним зором неба, тодi старий Сiрко вилазить зi сво║┐ нори, волоче за собою кострубату тiнь, протикаючи м'якими лапами снiговий цiльник, виходить на край коралового гаю i тут, увiткнувши пащеку у мiсяць, заходиться довгим i пронизливим во║м. З долини, там, де колись били камiнь, викочу║ться та розклада║ться по снiгу димовий валун. Час вiд часу виприску║ в небо i знов зника║ подратована вогняна пляма. Низько над землею розлива║ться ледь чуйна хвилька самогонного випару. У кудлатих, притрушених iне║м папахах сидять на каменюках дядьки i вичiкують перваку. Перед ними двигтить i буриться череватий куб. В його холодильнику люлюка║ передвiсник дядькiвських мрiй. пх чола напинаються, очi втикаються в одну точку, нiздрi нервово виграють. З печi приска║ вогняне сяйво, б'║ по залiзних носах, по мiцних вичовганих вилицях та непорушних олов'яних очах. Дядьки чекають перваку. Першi ударники революцi┐. Першi з останнiх, яких не розтрощив фронт, якi загусли, закам'янiли, злилися всi в лавину вулканiчного вибуху гнiву, обурення i нечувано┐ мерзоти. Френчi, чоботи й галiфе. Крекотом потряса║ планету страшний росiйський мужик. Земля Укра┐ни дуднить вiд тупоту орд революцi┐. Крицевими дорогами у далечiнь несуться по┐зди. За обрiями моргають заграви пожеж i розливаються сердитi рокоти гарматних передгромiв. Демко, син Марi┐, трупом лiг. Чекала, видивлялася. Горiли й виливалися старi очi. Даремно. Зате вернувся Максим. Серед очей гранатних i скорострiльних бiлих зубiв вбирався молодий селюк у бiльшовицьку шкуру. З тупоту вояцьких чобiт, з випарiв фронтових мiтингiв вирвався й шубовхнув вiн, з гранчастим чолом, у розхристаний, шалений тан. На ньому френч i галiфе. Цегельно┐ барви обличчя крите шорсткою щетиною. Пiд носом колюча пляма рудуватих вусикiв. У кишенi шестибiйний наган. I що йому Бог Саваоф i вся небесна канцелярiя? Звiв нагана, бацнув раз, i дутий ки┐вський образ розсипався на скалки. Скам'янiла Марiя, не поверне язиком. - Ну что ж, мать? Чево таращiш глаза? Iдола тво║во разстр║лял,- i додав мерзотну лайку. Марiя не знайшла слова. Вийшла у темнi сiни i там плакала. Здавалося, не образа, а ┐┐ розстрiляв Максим. Ох, якi у нього очi! Дитино, дитино! Якi в тебе очi! Червонi, а у батька твого синi були. Корнiя не було дома. Марiя зiбрала скалки образа, залiпила ранене мiсце стiни i заставила похапцем iншим образом. "Хай вiн не зна║. Хай краще не зна║..." I Корнiй не знав. "А все-таки воно так не пройде. Бог не прийде ки║м карати",- дума║ Марiя. I вiд того дня носила у собi страх. Вiд того дня бiльше клякала перед образами, теплiше молилася. Ходила навшпинь- ках, боязко. Голос тихшав, а очi та┐ли неспокiй. Був це рiк дев'ятнадцятий... Кудлатi каштани, ялиннi шуми корилися сокирам. Розбитими догорали кiстяки розтягнутих дворiв. - Ей, Сидоре! Куди "картопляна" тягнеш? - Трру!.. Що ка? - i зсову║ з чола шапку на потилицю. Пiтно пiд нею. -_ Куди, кажу, оте волочиш? - Хай йому кат, поки вложив! Ото-то намучився. От привезу... Досить в буржуазi┐ настоявся. Хай ще посто┐ть i в мене... Вйо, булана!.. Х Твердою, вправною рукою вiв Корнiй розхитану свою господарку. Вигнав кiлька кубiв самогону, але скорше на брагу для худоби, нiж собi Весна наближа║ться. Поле знов тягне. А Максим не лишився дома. Посварився з Марi║ю i Корнiем, назвав ┐х контрреволюцi║ю i подався. Лаврiн ходить до школи i вечорами чита║ вголос Кащенка. Корнiй слуха║ i втира║ сльозу. - Так жалiсно написано, що Господи. Ах, коли б тепер козаки... Надiя давно дiвка. Вернувся з вiйська додому славний одинак матрос Архип Панькiв. Побачив Надiю i, заходив. Вiн не простий парубок. Бачив свiт, Кронштадт, "Аврору", самого Ленiна чув. Останн║ - правда, сумнiвне, бо вернувся перед "Октябрем", але хто буде перечити. Надходить весна. -_ Ах,_ коли б вже яка тверда власть прийшла,- зауважу║ Корнiй.- Сiяти он треба, а вони кожний день мiтинги i мiтинги... Укра┐ну якусь видумують... - Тату! - кричить Лаврiн.Are ж ми козаки! Москва зруйнувала нашу Сiч. Укра┐на поверне козаччину... - Сiяти треба, хлопче... Козаки козаками, але поле не чека║. А вiддiлитися вiд Расе┐ не жилаю. То значить, що i Сибiр не наша буде. Захоч куди по┐хати, а тут тобi границя. Нi, сину... Не жилаю такого... - Сибiр! Сибiр! На чорта нам та Сибiр! - Земля там добра i багато... - Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалi i нас поженуть туди, як гнали в старi часи козакiв... - Всьо его чепуха i ║рунда,- заявля║ Архип.- Настайот новая власть, власть рабочих i крестьян. Нiкакiх москалiв i нiкакiх козакiв. Вс║ равни, вс║ братья. Что за Укра┐на такая взялася? Пять л║т на флот║ прослужiл, з товарiщамi с адново кат║лка ║л, братом називал, а т║п║р д║лiться. - Москаль нам нiколи не був брат,- спереча║ться Лаврiн. - Вони знищили наше козацтво, московський князь Андрiй Боголюбський у тисяча... - А, ║рунда! Т║п║р нiкакiх тобi княз║й. Все равни. - Ну, щодо вс║ равни,- вставля║ сво║ Корнiй,- то вже, Архипе, пробач. Тут уже не те... Бо як, скажемо, який-небудь там свинар може рiвнятися з таким генералом, чи що... Абсурд... По-мо║му, вже досить то┐ революцi┐. Треба б до дiла. От би тверду власть завели, а то чорт зна║ що. Кожний день новi оголошення та оголошення, а властi нiяко┐. Що хоч, то й роби... Якусь там Центральну раду завели i тiльки знай - радять. Де власть? Де, справду║ться, власть? От саме главне. Коли хочуть селянам дати землю - правильно. Не перечу. Селянам надо землi, потому вони безпартiйнi хлiбороби. А далi закройсь, i кiнець, i всьо. I нарештi "тверда влада". Настав гетьман. Покликали дядькiв до волостi i "потребували" вернути все, що забрали у пана. А як його тепер повернеш? Хiба ж Галка чи Прiська може вернути отi перини, якi вже давно попорола i поробила з них сво┐м дочкам подушки на придане? Хiба ж Сидiр у станi повернути "картопляна", коли вiн давно не iсну║ на свiтi? Стояв, стояв у шопi, заважав, а нарештi: "I на якого бiсового батька притягнув оте доробало! От не було кому мене бити!.." Взяв сокиру - трах, трах, i з "картопляна" трiсочки. А тепер поверни... -_ Воно панятно... Плохо було, када всьо майо твойо. Розтащили, розбили, а тепер нема. Але хiба людина все може знати? Нащо ж тодi давали слабоду? От тобi й слабода. Дали, а тепер ти, селянине, вiдвiчай! Несправедливо. Далой!.. Чагарниками, ярами з обрiзами, "кольтами" та поiржавленими "максимами" повзуть повстанськi тiнi, тримаються землi, наслухують. Нiч. Тиша. Станцiя он. Видно - при┐хав по┐зд, гуде свисток i хрусталiють огнi. - Хто там, сукин син, закурив? - шипить ватаг.- Замри!.. Чорнi тiнi припадають до землi, завмирають. Стан- цiя як на долонi. По рейках маневру║ по┐зд. Пiд великими лiхтарями повiльними кроками сюди й назад ступа║ чорна постать в шоломi з на┐женим багнетом. Повстанським обрiзом бере ┐┐ на цiль. Навколо тьма, а лiхтар свiтить. Обережно!.. "Бах!.." Блиснула i ревнула темнота. Чорна в шоломi постать згорбилася, мов кишеньковий нiж, i припала до землi. Повстанцi бiжать. З-за залiзничного валу брязнув "кольт", загаркали обрiзи, трахнуло кiлька бомб. Ми не шука║м параграфiв, ми самi творимо закон... Тi там заметушилися, сиплють з по┐зда i розсипа- ються в пiтьмi. На ранок лишилися вони розсипанi по нерiвному бруковi, мов потоптанi лантухи. Сталевi шоломи впираються об камiнь i закривають очi. Iван Казмирець дбайливо обмацу║ трупа, шука║ "часiв" i ла║ться поганим словом, що сволоч не ма║. Вже хтось витягнув. - Iван! - гука║ його товариш Середа Хоть.- Оберни його. У нього ще й на с... кишеня... -Iван обернув. Дарма. Там книжечка i збiрка фотографiй. Розсипав ┐х, сплюнув i покрив матюком. Минула тверда влада, i настала знов м'яка. На мурах оголошення. "Вся влада, укра┐нський народе, у тво┐х руках. Виконай свiй святий обов'язок, стань у ряди народно┐ армi┐" - скиглить плакат. Укра┐нсь- кий народ гурту║ться пiд плакатом. - Знов голошения, пiдсвiчення та постачання. Ану читай, Петре... Знов шиються чортовi буржу┐ пiд мужика. Петро поволi чита║, а укра┐нський народ за кожним словом заходиться вiд реготу. - Який йому дурень пiде сповняти обов'язок, в'язало б його до банти. Цар як хотiв брати, не просив, а брав. - Та й то не йшли,- добавля║ другий. - Табакою засипав очi, а не йшов, а ха-ха-ха!.. - Кажуть, якийсь лам║щик Петлюра знайшовся. Двадцять п'ять тисяч десятин на Полтавщинi ма║... Зв║сно, чого хоче... --А Грушевський, дума║ш, що? Капiталiст. У Ки║вi миловарний завод. Сам на ньому работав. - Зв║сно, чортова буржуазiя. Сидiв дома, випасав черево, ти лив на фронтi кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не пiдведеш. Село Гнилориби захотiло сповнити свiй обов'язок, дало "наряд" i повезло сво┐х геро┐в у ряди народно┐ армi┐. Повiтове мiсто сорок верстов. При┐хали. - Де тут приймають у войсько? До укра┐нського нiби войська голосимося. Де тут присутствiя? Показали. Там бiгають жижлики у галiфе з цигарками в зубах. - Товаришi селяни! Наша влада поки що не ма║ збро┐, а тому не може вас прийняти, ┐дьте назад... - От тобi i влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А то - тьху! - не власть. Влада якась... -_ А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що у нас, дома нема роботи? Хоч би, рiзун йому в ребра, в зуби заглянув та папера якого дав... Знав би бодай, що на комiсi┐ був... З'явився чужий матрос, i - мiтинг. Вилiз. - Товарищi! Куди ви при┐хали? Повертайтесь назад, берiть аружi║ i гонiте проч всякi║ влади. Пом║щiкi, капiталiсти! Там з севера наступает настоящая власть, которая н║сьот на сво┐х красних знамйонах велiкiй лозунг - земля i свобода без огранiченiя! Управлять вамi будут вашi сав║ти, котория ви самiiз с║бя виберете. Нiкакiх Петлюр, нi Грушевських. Нашiмi вождями ║сть борци за пролiтарiат товарiщ Л║нiн i товарiщ Сталiн. Онi несут вам велiкую iдею - марксiзм. Ето значiт - вся власть рабочему i крестьянскому трудовому класу. Вся пом║щицкая земля, вс║ фабрiки i заводи, вс║ з║мни║ i н║б║сни║ багацтва - всьо его прiнадл║жiт вам, ви должни ║во получiть. Сов║цкая власть всьо ето вам даст. I когда настанет марксiзм, когда совецкая власть укр║пiтся i вибросiт iз нашей Расi┐ всю буржуазную сволоч, тагда только наступiт настаящiй на земле рабоче-крестьянскiй рай. Тагда только загасподствують не гаспада Петлюри, не гетмани, не Грушевськi║ - вся ета контрр║волюцiонная банда, а загосподству║те ви, крестьяне. Тогда не будет iной властi, кроме вашей властi, i будете делать всьо, что вам будет угодна... Да здравствует рабоче-крестьянская власть! Да здравствует марксiзм i ║во велiкiй насiтель товарiщ Л║нiн!.. Скiнчив. - А говорить, сукин син, добре,- гуторять дядьки.- А може, i справдi. Хто його зна║? Вернулися дядьки до села бiльшовиками. А де ж укра┐нська влада? Що робили жижлики у галiфе з цигарками у зубах? Стояли, придивлялися мiтинговi i боялися нарушити демократичнi засади ново┐ влади... XI Архип Панькiв навiдувався до Корнiя частеньк.- Одночасно пiдробляв самогон. Видно, до чого то хилиться. Лаврiн вiв з Архипом завзятi бо┐ за козаччину i за сов║тську владу. Обидва однаково вiрили, лише в рiзнi справи. Корнiй нi туди нi сюди. У нього поле, а решта його не цiкавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слiд була та можна було працювати. Лаврiн же домагався абсолютно┐ самостiйностi Укра┐ни. Читав про козакiв i твердо вiрив, що, як тiльки буде Укра┐на, одразу стане козаком. Нарештi Архип посватав Надiю. Спочатку хотiв одружитися без попа, але Марiя i чути не хотiла про те. - Всьо равно,махнув Архип рукою.- 3 попом так з попом... I обвiнчалися у церквi Самогону було досить, i весiлля випало на славу. В той час зi сходу погрюкували вже гармати. Дядьки шепотiли, що йде "настояща" селянська власть. На весiлля прибув звiдкись Максим, випив добре i розпочав промову. Почав з "релiгi┐, що ║ "опiум народу", i перейшов на подружжя. "Соцiалiзм несе нам нове життя. Жiнка не буде бiльше рабою чоловiка. З ким захоче, з тим буде спати. Вiнчатися не потрiбно. Все то забобони, видуманi попами... Любва всяка i тому подобие не iсну║. к тiльки задоволення полових потреб..." - Що вiн там торочить? - шепче дядько, на вухо другому. - А чорти його знають. От п'яний меле. Навчився ж... А Максим жарить далi. Вiд полових потреб перейшов на господарку. "Марксизм дасть людям змогу менше працювати, а бiльше мати. Замiсть коня i вола прийде трактор, зоре поле, потягне молотилку, ви- роблятиме електрику..." - Розжу║ i сам в рот вкладе,- перебив якийсь дядько. Всi зареготали. Максим перервав свою промо- ву i злiсно зиркнув на дядька. А той, червоний i веселий, раптом вста║ i шкварить: - Все то, Максиме, непочом... Все то панська видумка. У нас кажуть: як постелешся, так i виспишся. Як робитимеш, так i будеш мати. Земля, хлопче, така рiч, що коли на нiй не працюватимеш i коли не любитимеш ┐┐, не поможуть тобi нiякi трахтори. На землi перший трахтор - людина. Так? Щоб ти i знав, що так. Зна║мо, який з тебе був господар, i зна║мо, скiльки ти на тому розумi║шся. Ходив, шлявся, а тепер прийшов нас учити. А щодо жiнки, то, як ти хоч, можеш класти ┐┐, з ким'тобi захочеться, але я краще вмру, нiж захочу мати з такою, пробачте, лярвою щось до дiла. Той твiй сiцiлiзм, чи як там його звеш, назви лiпше ледарстврм i розпустою. Це буде лiпше... - Правильно!.. Верно!.. - загомонiли дядьки.- Ро- дити i жерти, звiнiть за вираженiя, потрапить i свиня. Тiй все одно. Шлюбу нема, родин нема, мерлин нема. Здохла, i закопали в землю. Але подозвольте. Як-неяк чоловiк ║ чоловiк. Створено його по образу iподобiю Божiю. - А хiба вони вже знають Бога? - вирива║ться третiй дядько.- Для них всьо як ║сть природа. А хто то, рiзун його мамi, створив природу? - Ото-то. А коли б то, Корнiю, так сказав мiй син, я б його викинув одразу за дверi. То тiльки дурень може таке казати. Чесна i розумна людина такого не вимовить... Шмаркач вiн ║. Дурень!.. I я бiльше не хочу на такiм весiллю бути... Дядько так розкричався, що всi гостi збурилися, музики перестали грати, дiвчата зовсiм замовкли. - I в кого воно, Господоньку святий, вдалося! - тошнiла Марiя. - Ото так завсiди. Скiльки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нiчого не помага║. Вродиться такий виродок... Корнiй далi не видержав, пiдiйшов до Максима. - Слухай-но, ти, мудрагелю! Коли ти менi зараз не виберешся до чортово┐ матерi, то я кликну людей, щоб викинули тебе за дверi. Геть менi з мо║┐ хати! Бач, шмаркач найшовся! Вчити задумав! Максим почервонiв, кричав, але, бачачи, що знахо- дить мiж дядьками мало спiвчуття, плюнув, вилаявся матюком i вийшов з хати. Весiлля йшло далi, але дядьки ще довго гуторили про порушенi тут справи. Бацила розкладу родини натрапила на свiй грунт. Настав початок кiнця. Днi Марi┐ скiнчилися. Сонце так саме сходило i заходило. Але знаки на сходi все бiльше i бiльше вказували наближення. Йшов, ступав i перемагав жорстокий дух ру┐ни, i не було йому спину, бо анi Корнiй, нi Марiя, нi сотнi, тисячi Корнi┐в i Марiй не знали i не могли знати, що близиться ┐х занепад, ┐х кiнець... Книга про хлiб__ -_ Як перестрiляють, вiзьмеш, Марi║, хлопця, i пiдете, перевернете на Довгiй конюшину. Я покосив ┐┐ вчора, i хiба вони дадуть довести до пуття. А я пiду на сходку. Чогось знов десятник загадував. Знов якась контрибуцiя, грiм би ┐х побив... - Та не барись на тiй сходцi. - Не барися на сходцi. Добре тобi казати - не барися... Там тобi як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися. У полудень стрiляти перестали. Марiя бере вила i йде з Лаврiном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кiлька кiннотникiв везуть червоний прапор. На возах лежать i сидять люди. Розхристанi сорочки, загорiлi волохатi груди, немитi лиця, чорнi бруднi руки. Гра║ ручна гармонiя, i хриплий високий голос виспiву║: Ех, Укра┐на, да хл║бародная... Марiя i Лаврiн перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рiвняються з нею. - Ех, бабка! Харош кл║в║р? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!.. Марiя стала i витрiщила очi. Сотня "ребят" сипнула на Марi┐не поле i з галасом та метушнею рвали, розкидали i топтали кiньми покоси. - Господоньку! Що це твориться? Що то за люди при┐хали?.. - Малчi, бабка!.. Теп║р сав║цкая власть. Н║ бойсь, товарiщ Л║нiн всьо заплатiт. Он т║б║ всю пам║щiцкую землю отдал, а ти крiчiш... - Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!.. - Малчi, старая!.. Ето вiйна!.. Марiя дивиться, як твориться вiйна. - З ким, люди, вiйна? Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною i з гармидером потягнувся далi. - Пiдемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас. Ленiн заплатить. Марiя i Лаврiн пiшли додому. Ввечерi вернувся зi сходки Корнiй. - Ну що там? - пита║ Марiя. - Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться вiддати корову... - Як то? Кому? - Та кому ж! Сав║цка власть. Пiвдня, сукин син, говорив i поголосували за "развьорстку". Нам записали корову. - А чому ж ти не боронив? - Ага, вборониш... Чорта два вборониш!.. Марiя оповiда║ за конюшину. - Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! - кричить Корнiй. - Не всю. Розтермусили i втоптали в землю... - От тобi й власть! Не дурно до не┐ пристав наш Максим. Там, видне, всi такi господарi... Чому ж ти нiчого не казала?.. - А чому ж ти нiчого не казав за корову?.. Мовчать. Що казати. Почина║ Лаврiн: - А я казав, що Укра┐на лiпша. Були петлюрiвцi... - Мовчи ти менi з тими петлюрiвцями. Також вояки! Воювали, воювали i пiддалися бандi шарпатюг!.. Тра було строгий режим, i все... А то оголошення щодня... Нi, он не оголошують, а деруть... Через кiлька днiв десяцькi заказали по селi вести на мобiлiзацiю конi. - Подурiли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть конi, чим засi║мо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти пiсля... Не мав часу старий розважати. Скорше веди сво┐ конi. Сов║цка влада потребу║ ┐х. Дума║ Корнiй: "Вести? Як хто не поведе, буде пiслано воякiв- червоноармiйцiв i не тiльки заберуть конi, а i все, що вважатимуть за потрiбне. Це не жарти. Що ┐м, таким шарпатюгам. Нiчого не зробиш, треба вести. Прощай- те, мо┐ коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви менi, а тепер заберуть, i хто зна║, яка нова революцiя заморить вас голодною смертю..." Сiв Корнiй на коня i повiв. Комiсiя довго не загля- дала в зуби. Вiдв'язали одного коня, дали кусник па- перу - i до побачення. Бiльше тебе не треба. Привiв Корнiй додому замiсть двох коней одного. -_ Щоб вас Бог побив!.. Злодi┐, гарештантюги, грабiжники... - Так, стара, почалося. Розживемося тепер,- каже Корнiй.- Була вiйна - не зломила, то прийшли банди голодранцiв, якi доконають. - Ах,_ доконають, доконають... Видно, що докона- ють. - Але погибнуть i самi. Що ж жертимуть? Тож не для себе тiльки людина працю║... - Або вони за це думають. Або та сарана, що летить над землею та нищить все до пня, дума║, що ┐стиме завтра? Так i вони. Хiба ж то вiйсько? Де i хто коли бачив таке вiйсько? Якiсь онучарi - не вiйсько... I коли зробили ще одну реквiзицiю лишкiв та дiйшли - "все на революцiю", дядьки не видержали: - То рiзал-ма, нарiкали на Петлюру, а воно був рай проти того большука. - Ее-е!.. Що й казати... - Не було кому вчити народ... - Не вчити, а бити. То було нарiкали, що пiдводу, яку вiзьмуть на пару днiв... А цi, дивись, зовсiм забирають... - А ще, люди, не те прийде. Кажуть, вони хочуть весь народ обiбрати, бо всi мають бути рiвнi. А як зробиш, щоб усi були рiвнi? Дати бiдному не д