ра║ць сходiв, внизу у кухнi, переодягнутий у вечiрнiй одяг, Михайло наливав чарки "канадського клюбу" з джiнджiрелом i льодом. - Зна║ш, Михаиле, що вiн менi обiця║? Брильянтовий перстень за тисячу двiстi долярiв i по┐здку на Флориду. За брильянти! За Флориду! - пiдняла вона чарку. Вона була втiленням запашно┐, рожево┐ радости i запашного, рожевого щастя, Михайло спокiйно смiявся, я достосувався до загально┐ атмосфери, ми всi тро║ випили i почали збиратися до вiдходу. Марта, дарма що цiлий день приготовлялась, все ще не була готова, побiгла ще раз нагору до спальнi i довго там барилася... А мене Михайло покликав до телефону, дзвонила одна мало знайома панi i питала, чи я буду на балi, я був трохи здивований, а одночасно вдоволений - хтось десь i для чогось цiкавиться мною. Ми з Михайлом чека║мо. Але ось, у всiй сво┐й стихi┐, як пишний розпущений павич, сходить вниз Марта, я подав ┐й тепле, легке, зi сiрим каракулевим комiром пальто i ми, нiби тро║ жрецiв, якi збираються приносити криваву жертву, урочисто виходимо i сходимо вниз, де нас чека║ нове, блискуче чудо з назвою Шевролет. - То я маю сидiти сама? Нiколи! - протестувала Марта, коли ми намiрялися примiстити ┐┐ на задньому сидженнi. - Але вашi роби, - перечили ми. - Но-но-но! Це вам не вигорить, Павле, ви тут зi мною, - протестувала вона. - До ваших послуг, мадам! - вiдповiв я. Ми заняли задн║ сидження, Мартина сукня, як лютий звiр, загнала мене в самий кут, Михайло залишився сам за керiвницею. Вiдчувався пiднесений, густо-рожево-оксамiтний настрiй свята, змiшаний iз запахом французького одеколону, все бундючно настобурчене, вулиця, як звичайно в суботу, завантажена машинами, наше слухняне авто терпеливо i вперто продиралося крiзь гущу механiки, розливно й невротичне мигали неоновi реклями, був, мабуть, вiтер, бо хiдниками пiд ногами пiшоходiв, металось зграйками сухе листя. Ми з Мартою сидiли рiвно, як фараонська пара вирiзьблена на кольонах святинi, ┐┐ вольовий профiль з вольовим носом, час до часу обливався сяйвом свiтел, в темнотi зо всiх бокiв мигали кольори. Ми мовчали, але моя безбожницька думка бавилась спокусами уяви, нервова рука Марти мордувала мене сво┐ми дотиками, ┐┐ сукня наводила терор i я не мав сили розiрвати цi║┐ течi┐ ║днання з чемности, з приемности, з легковажности, ця гра виразно нас бавила i ми просувалися крiзь ту масу настрою i чим ми бiльше наближалися до готелю Парк-Плаза, що на розi вулиць Блур i Авеню Роуд, тим та маса ставала густiшою, гарячiшою, бентежливiшою. I ось нарештi вiсiмнадцять поверхiв готелю, а з ним не менша проблема паркування. Його офiцiйна паркувальна площа цiлковито вичерпана, залишалось шукати мiсця де iнде. Машини поволi пiд'┐жджали до входу готелю, висипали на хiдники одягнених у бальовi сукнi жiнок i вiд'┐жджали в невiдоме шукати для себе пристановища. Ми вирiшили не розбивати нашого товариства, одразу ┐хати за пошуками паркування, а потiм пiшки вертатися до готелю. За чверть години нам це пощастило осягнути, ми залишили нашу машину на однiй з бiчних вулиць i почали боротьбу з вiтром, що дув нам напроти. Особливо терпiли сукня й зачiска Марти, ┐┐ легкi, на високих тонких закаблуках атласовi черевички вимагали милосердя, ми з Михайлом дивилися на цей садизм природи, нас гризло сумлiння, щб ми все таки не залишили ┐┐ одразу в готелi, але ради не було i ми наполегливо прокладали нашу путь назустрiч слiпучому фасаду кiна "Унiверсiтi", яке горiло пожежею реклями фiльму "Антонiй i Клеопатра". Цiкаво чи кгипет мав сво┐ кiна? Нi. Але вiн напевно мав сво┐х жрецiв моди, чарiвну Марту, боротьбу з вiтром i готель Плазу з балем iнженерiв. Чому я не родився одночасно тодi i тепер, щоб мiг порiвняти. Другу чверть години ми затратили, щоб добитися до середини готелю, але ми цього доконали, заля була вщерть заповнена, зо всiх бокiв чулися нарiкання, було тiсно, пiвтемно, чорнi мармуровi стiни, висока заля, ряд свiтляних дискiв, що звисали з темноти, блискуча, освiтлена прожектором оркестра в далинi i безпервний, повiльний, густий танець в атмосферi диму, алькоголю, парфумiв. Знайти мiсце при столику не було надi┐, наша трiйця розгублено, без напрямку продиралася крiзь масу, траплялися знайомi, мiнялися привiтаннями i серед тi║┐ гущi облич я побачив одно, яке мене бiльше зацiкавило - округле, ластовинясте з мiцно пiдмальованими устами, обличчя Манi Зарубовсько┐, приятельки Лени, яка звичайно на мене гнiвалась i уникала зустрiчi. Але на цей раз, помiтивши мене, вона залишила свого партнера, протиснулася навпрост до мене i шепнула менi на вухо: - к Лена. - I не чекаючи вiдповiдi, знов поринула у розтанцьовану стихiю. - Що вона вам сказала, - швидко й сполохано запитала мене Марта i схопила мене за руку. - Комплiмент, - вiдповiв я механiчно. - Кого ви шука║те? - питала далi Марта. Я не вiдповiв, я дивився понад голови людей i менi здавалося, що я помiтив одно особливе обличчя, яке мене вразило, але воно дуже швидко знов розчинилося в масi. Терпка, гарячкова напруженiсть, требаб зiрватися й бiгти. - Ей, паничу! Що з вами? Чи ви мене чу║те? - непоко┐лась Марта. - Чую. Я вас чую, - вiдповiдав я непритомно. Оркестра зробила малу перерву, танцююча маса зупинилася, але не розходилась, чекаючи на другу половину танцю. За хвилину з глибини залi донеслась проймаюча мелодiя танго-роз i маса знов почала рухатись. - Вiдкривайте баль, - звернувся я до Михайла. Вiн запросив Марту, вона з ваганням погодилася, докiрливо глянула на мене i я залишився сам у гущi людей. Вiдчувалось багато надзвичайного, я любив феномени, фантастичнi реклями, лiтаючi тарiлки, любив гру серця. Вимагалось бiльшого ефекту i я почав шукати буфету. Продираючись крiзь масу людей, я ще раз наткнувся на Маню Зарубовську з ┐┐ гарними, оголеними плечима, якi пiд штучним сяйвом свiтляних дискiв, мали кольор старо┐ бронзи. - Вона вас шука║! - шепнула вона знов i так само зникла. Я рiшуче не мiг дати зi собою ради, це обурювало. Не пiти ж i не кинутись у прiрву. Я ще збiльшив зусилля, щоб прорватися до буфету, знайшов його у вiдлеглому кутi злiва вiд голосно┐ оркестри, обложеного армi║ю людей iз склянками ситого, лукулiвського настрою. Моя поява викликала сенсацiю, знайшлося багато знайомих. А! О! Давно не бачились! Купили нову хату! Гратулюю! Виклики, оклики, гратуляцi┐, нiби я перемiг боксера Лю┐са. У мо┐й руцi механiчно з'явилася склянка з рай-вiскi, появився друг i приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий що "оформив мою хату", який встиг оформитись також i виглядав, як американський футбольний м'яч з округлим теплим носом i бiлою пiнгвiновою манiжкою на тлi чорного, англiйського одягу. - Прогресу║мо, - казав Снилик. Як хата? Не бери цього поважно. Маю для тебе солiднiше дiло. Випий ось чарку i бери другу. Я сьогоднi "целебрую". А все таки в Роял Иорку було краще. Цей готель... Нiчого, нiчого. Мода... Щось, як вiршi Полусонцево┐, але там було де розгорнутись. Наша громада множиться. Хати йдуть, як нейлоновi панчохи, купив - двадцять, продав - тридцять. Раджу i тобi ворушитися. До нас пiдходили, вiдходили, творили гурти, реготали. Власник "Луцiв енд Брос Ко.", власник "Дженерал Клiнiнг", власник "Дженерал Вуд Стор". Безодня власникiв, мо┐ кишенi заповнились вiзитiвками, колишнi хлiбороби Укра┐ни, всiлякi в'язнi всiляких тюрем, таборяни Дi-Пi, нацiоналiсти, соцiялiсти, монархiсти, правi, лiвi, об'║днанi залею Парк Плаза, надхненнi рай-вiски i оркестрою Ябця Яблонського. Мене замотали у вир алькоголю i бiзнесу, нiби медальйон ватою, мо║ обличчя набрало кольору полуницi, язик розв'язався i молов, як жорна, що лиш не сип, здавалось я потрапив на iншу плянету i закрутився солодким крутiжем блаженного буддiйського раю. Та все таки я не зрiкався туманного намiру вирватися з цього буфетно-бiзнесового едему, бо десь там у непрогляднiй далечi майорiла одна згадка, яку я намагався пiймати рукою. Я робив зусилля прорватися i знайти щiлину у мурi бiлих манiжок, можливо я зробив щось в цьому напрямку i зовсiм не помiтив, коли i як, знечев'я, як привид, як царiвна пiдводного царства, з модерно-атомовою, сiро-попелястою зачiскою, появилася передiмною Лена. Наскiльки все таки жiнка вiдважнiше вiд нас, чоловiкiв, ║ство, вона стояла передi мною у моднiй, сiрiй, мiшкуватiй, а ля Париж, сукенцi, зi сартрiвською екзестенцiялiстичною усмiшкою, зовсiм незалежно i виразно дивувалася виглядом мо║┐ спантеличено┐ подоби. I ║дине, що мене рятувало вiд загибелi, це алькоголь з його чудодiйними властивостями позбавляти людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, нiби кат зi сокирою, ┐┐ широкi уста розтягалися у знiяковiлу посмiшку i я почув, нiби з-за стiни, ┐┐ гаркавий голос: - Не пiзна║те мене, Павле? - i простягнула менi руку, яка видалась менi неймовiрно довгою. - Чи я пiзнаю? О! Це ┐й-богу вона! Звiдки? Як? Коли? Лено! - я захлинався, нiби потопельник. - Шукаю вас цiлий вечiр, - далi чую ┐┐ намацально - реальний голос, нiби я чув його учора. - Де ви пропада║те? - Де пропадаю? П'ю. Ось з тими капiталiстичними акулами .А де ви тут взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! - театрально казав я, що ┐┐ бавило i вона-поблажливо пiдсмiхалася. - При┐хала навiдати друзiв, - казала вона. - А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловiк? Як при║мно звучить: чоловiк, газбенд, ман, муж! - Чоловiк, газбенд, ман - дома, - казала вона. - А ви, бачу, виключа║те себе з числа мо┐х друзiв. - Це хочете сказати - я? Провокацiя. - Ви так поставили питання... Не я. - Горда невиннiсть. Вибачте. А газбенд дома. I як ви могли? Забува║те куди ви попали. Чи ви зна║те, що ви мiж пiратами? Професiйними контрабандистами? Насильниками й людожерами? - Не забуваю. Менi саме такс товариство iмпону║. - Що вас тут розiрвуть? - Готова на розтерзання. - А коли ви з'явилися ? Маю на увазi Торонто. - Учора. - Грiшниця! Мiй телефон Джi-Ю 3252. - Звiдки могла знати? В телефоннiй книзi вас ще не ма║. Цiле Торонто зна║. Спитайте на вулицi першого газетяра. А де ви зупинилися? - У Манi. - Зарубовсько┐ ? Та що вперто мене бойкоту║? I не каже, за що. - А може ви зна║те, за що. - Я ще не ║ аж такий ясновидець. - Цiле Торонто зна║. - То кажiть! То кажiть! Щаслива i радiсна, мадам... - Соренсен. - Ясно - Соренсен. Нарештi. I щаслива. - Ясно, щаслива. Може запропону║те якийсь коктейль... Для бiльшого щастя, - казала Лена. - Вибачте! Розумi║ться. Що ви п'║те? Чи по старому? - На цей раз звичайна вiски. Без нiчого. - Пам'ятайте, що ви мiж пiратами. Розiрвуть. Я кинувся в атаку на вiски, проломив буфетну чергу, роздобув двi склянки "рай" зi содою i льодом (дабл i ще раз дабл!) i вирвався назад - переможний i радiсний, по дорозi натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тi║ю самою мiсi║ю, нагадав менi Марту, побачив Лену, все зрозумiв, вдоволено посмiхнувся i зайняв мiсце у лавах буфету. - Павле. Але я просила... - кинулась до мене Лена. - Чисто┐. Розумiю. Зараз дiстанемо ще. Вибачте. - Добре й так. - Зараз! Зараз! - метушився я невiдомо чому, зi склянками в обох руках, оглядався за мiсцем i на диво нам пощастило - столик залитий кольоровою рiдиною i заставлений порожнiми пляшками з дуже бурхливим кра║видом у кутi пiд чорною стiною. Я згорнув набiк пляшки, паперовою серветкою витер калюжi "севен-ап"-у... - Чи ж не чарiвне гнiздечко, - захоплено казав я. - Iдеальне, - смiялась Лена. - Лиш погляньте, що отам дi║ться, - вказав я на публiку. - Веселяться. - Чи ж не бурхлива радiсть? Бачите, що дi║ться з нашим Торонтом ? Чу║те ? Розтяжна, степова... Чудово! Отже за радiсть! - i ми пiдняли склянки. - За радiсть, - казала Лена. - Ох, та безбожна флейта. I як вона баламутить "Розпрягайте, хлопцi, конi". Тож ви також з Харкова! - З Харкова - казала Лена. - I скажiть... Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумлiння? Отже за зустрiч! - i я пiдняв склянку. Лена пила також. - Павле, - казала вона по хвилинi надуми. - Я нiколи вас не залишила. - Мовчiть! - стукнув я по столi кулаком. - Я вас не залишила, - спокiйно повторила вона сво║ i зосереджено дивилась на мене. I я раптом замовк. Менi видалось, що вона говорить якусь правду. Я вiдчув знайомi нотки ┐┐ мови... Нашi очi визивно зустрiлися, було замало свiтла, щоб бачити ┐х вираз, але я вiдчував. Наступило раптове вiдпруження. - Менi хочеться когось вдарити, - вирвалось у мене. - Перед вами стiл, - вiдповiла Лена. - Чортова справа! I кому це потрiбно? - лютував я. - Ви ж тодi обiцяли, - казала далi Лена. - До чорта ясного... Коли i що обiцяв ? - Телефонувати. - Куди i кому? - Ви! Менi! Пiсля балю в Каса - Ломi. Я ж просила. I дала вам телефон. I чекала цiлий день. I чому ви не телефонували? Я був п'яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубiв. Що справдi сталося? Чому я задубiв? Чому менi занiмiв язик? I я враз пригадав. - Я ж телефонував! - вирвалось у мене сливе розпачливо. Цiлий день. - Але куди i кому? - На Шша! - На Шша! Я ж вам... - i вона замовкла. Я мовчав також. Я зрозумiв. Вона дала менi телефон Зарубовсько┐, а я переплутав. - Леночко! Зна║те! Мене мало повiсити! Мене треба розiрвати на шматки! - викрикнув я, схопив свою склянку i випив до дна. Але мо║ оп'янiння швидко проходило, я був приголомшений, не мав нiяких слiв пояснення. Анi виправдання. Я вперше зрозумiв цiлу цю винятково безглузду, безмiрно судьбоносну ситуацiю. - Фу! - вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра? Вона подумала i вiдповiла: - Нi. - Прокляття! - вiдповiв я. Чому б вам не зiстатися? Один тiльки день. - Який сенс? - Сенс? - вирвалось у мене. - Як би ви це назвали? - Ма║те рацiю, ма║те рацiю. Вибачте. - Ви ж мене так добре знали. - Як i ви мене. Що власне сталося? - Мабуть помилка, - казала вона. - I ви не могли... перевiрити ? - Як було перевiрити? - казала вона. Не було часу. Не було сили. Я боролася... До останнього. Ви зна║те, що все це... Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподiватися. - Не треба. Я зрозумiв. Вина за мною i тiльки за мною. Я був ганчiрка. Сам не знаю... Я... Я... не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологiчна хиба. Ви зна║те, що я був... Зрештою, ви це добре зна║те. Я був ненормальний i я ║ тепер ненормальний, я був вирваний... Я вас люблю! Я вас... вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено! - Я мав руки спертi лiктями на стiл, голову обняту долонями, дивився невiдомо куди. Лена мовчала. - Можливо нiчого не сталося, - проговорила вона по часi. - Як ви це розумi║те? - глянув я на не┐. - Бо я ще та сама, - вiдповiла вона. - Як це справдi розумiти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Иорку. - Бо це правда, - казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама... Мене виповня║ мистецтво, iнакше я б... здохла. Я глянув на не┐ i хотiв вгадати ┐┐ справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рiвним поглядом. - Так. Я та сама. Ви для мене той самий, - казала вона. - Можете працювати? - запитав я спокiйнiшим тоном. - Дуже добре. - Вiн розумi║? - Дуже. - А як мама? Вдоволена? Напевно. - Не знаю, Можливо. Вона в нас нiма. Говоримо на митах. У цей час хотiлося сказати дуже i дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснсне. Але не було нiяко┐ для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг мо║┐ долонi, але вона була поза межами досягнення i я не мiг ┐й нiчого, абсолютно нiчого сказати. Як знайти доступ, або вихiд, або вхiд, або вiдхiд, щоб вона зрозумiла. I я знав, що вона розумiла, i напевно так само, як я, i так само нiчого, крiм коротких, холодних, сухих слiв не могла сказати. Ми замовкли. За нами i бiля нас бушувало те чорне море музики, танцю, спiву, розкритi i закритi пристрастi гойдалися, як хвилi великого окоану, набридлi та одноманiтнi. Ми сидiли в кутi, пiд стiною, заваленi i заставленi масою нiг, спин, животiв, голiв, рук, нами на щастя нiхто не цiкавився i ми на щастя нiким не цiкавились. Я вигнав з пам'ятi все, що було до цього, я заставив всi входи сторожею сво┐х най iнтимнiших проблем, я мав на досяг долонi Лену... I завтра ┐┐ не буде. - На якiй мовi говорите? Дома. - запитав я ┐┐. - Англiйська. Трохи нiмецька. - Лена Соренсон, - вiдповiв я. - Вам це подоба║ться? - Це так ║. Iнтернацiональне. Ми проти Iнтернацiоналу. - Можливо проти. Але ми Iнтернацiонал. - А як там мiй портрет? - Висить на стiнi. - Поруч з вашим? - Нi. - I не скаржиться? - Iнодi. - Як саме? - По рiзному. Я з ним воюю. Дуже настирливий. - I ма║те успiх. - Не дуже. - А чому? - Ах, Павле! - То може затанцю║мо? Така грiзна Ча -Ча. - Зна║те, що я ┐┐ не зношу. А ви без музики? - О, нi. Маю "Фiлiпса". - О... Зачекайте. То ж ви власник ново┐ хати! Гратулюю. - Дякую. Хто вас iнформував? - Маю розвiдку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весiлля? - Не маю наречено┐. - Наречених безлiч. Он у тiй гущi... - А як по вашому з любов'ю? - Виберiть християнську. До ближнього. - Може подумати. - А до речi... Ви писали чудовi листи. Чому перестали ? - Бо я не письменник, а механiк. I стратег. - Стратег чого? - Бо┐в за одну... мрiю. - О, я вас знаю... Хороший Павло... апостол. Проповiдник любови. - Не конче до ближнього. - Будемо мати i це на увазi. - Лено Сопенсен. - Вам сподобалося мое прiзвище. - Щоб не забути. - Це заучить, як погроза, що можете забути. Але я не забуду. Пам'ятайте. - Для мене цього не досить, - казав я. - Ми купили дорогий спогад... А все решта можливо не таке сутт║ве. Iнколи люди каються, що не вмiли зберегти вартостей, а по-мо║му найбiльшою нашою вартiстю ║ все те, що ми з вами пережили. - Для мене цього не досить, - повторив я вже сказане. - Ви гарно вмi║те писати... листи. Згода ? - Але ж ви "не вмi║те писати". - Зате вмiю читати... I розумiти. - Це значить говорити з порожнечею. - О, як це суворо сказано. Пам'ятайте, що де б я не була i що б че робила, я буду з вами. Може це звучить сентиментально, але разом правдиво. Павле! Одружiння це найбанальнiша справа. - Не для мене. - Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалiсно. Коли б всi люди так на це дивилися - не було б сiмсот мiльйонiв китайцiв на землi, а в небi не було б спасiння... вiд цi║┐ повенi грiха. - Таким я ║. Я вибрав спротив. Не кiлькiсть, а якiсть. - Кiлькiсть, якiсть - яка рiзниця. Головне... Не знаю, як це назвати. Чи це може бути "щастя"? Якщо це ║ взагалi. - По-мо║му ║. За далекими свiтами, за глибокими морями, за високими горами. Чи наша зустрiч не був гарний доказ? - Ви були зi мною щасливi ? - питала вона по надумi. - Нi. - А чому ? - Бо ми не скiнчили початого. - В такому разi ми ма║мо ще надiю. Коли б скiнчили - що далi ? - Розумi║ться, коли б дивитися крiзь такi окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене по║днання, злиття. Маю на увазi два бiгуни. Якась умовна вiчнiсть, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кiнця. I не це хотiв сказати... Не кiнця, а закiнчення, чи продовження, чи тривання. До кiнця всiх кiнцiв, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустрiч з вами, з першо┐ хвилини нашого знайовмства, я вiдчув приречення. Ми мусiли бути цiлiстю. Мене не треба переконувати, що ви не були б iдеальною жiнкою, матiр'ю, дружиною, я не шукав у вас саме iдеального iдеалу, але я шукав i знайшов щось значно бiльше, чого не висловиш словами, але що виповня║ мене по самi вiнця i що робить мене щасливим. Може це i ║ любов. В кожному разi це одна з найбiльших дорогоцiнностей, за яку безконечнi поколiння людей вели, ведуть i будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне. - О. як це гарно, Павле! - вирвалось у не┐ ┐┐ знане речення, яким вона звичайно висловлювала сво║ захоплення. Нашi очi зустрiлися, ми дивилися крiзь морок одне одному в глибину глибин i хотiли сказати правду правд... Мiж нами запала мовчанка, яка тривала деякий час, нашi склянки були допитi, збоку далi, бушувала цiлковито п'яна заля, мiж нами лишалася недосказанiсть. - Чи мiг би просити? - перебив я мовчанку. - А чи ви вже все сказали? - запитала вона. Менi здавалося, що вона не наставлена на танець. - Пригаду║те, як ви часто казали: я це вже чула? Чи ми вже все сказали? - Я помилялася. - Не можемо все сказати. Не в нашiй силi. - Котра година? - Скоро кiнець. - Ну, так iдемо. I ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсiм iнакше, нiж колись. Я чув ┐┐ такою, як звик ┐┐ чути, вона мала сво║рiдне темпо, дивне дихання, виключнi дотики, ми робили засво║нi кроки, посмiхалися знаною вибагливою посмiшкою... Iнколи забувалися i тодi нашi тiла механiчно зливалися, я гостро вiдчував ┐┐ дихання i биття ┐┐ серця i при тому не мав сумнiву, що вона органiчно, навiки, безповоротньо моя. У цьому танцi нас застала година дванадцята i "Боже хорони королеву". Все зупинилося i стояло непорушно. Ми з Леною трималися за руки. п┐ примхлива зачiска була порушена. Бiля нас стояло довкруги багато людей. Впотiлi, зiм'ятi, гарячi. Коли скiнчився гiмн все знов змiшалося, лишень ми стояли далi тримаючись за руки. - Ну? - сказала вона i глянула менi у вiчi. - Не будемо сентиментальнi, - повторив я знане ┐┐ прислiв'я. Вона кивнула головою. Я потиснув обидвi ┐┐ руки i сказав: - Допобачення Лено! - Вона вiдповiла: - Допобачення, Павле! - I ми розiйшлися з цього мiсця. Я вiдiйшов перший. Не оглянувся i не бачив, коли i куди вiдiйшла вона. Iсну║ один такий, можливо, фiзичний закон: наше тiло ста║ тяжким, ноги наливаються оливом, м'язи вiдмовляють послуху. Саме цей закон дiяв в мене з неймовiрною силою. Останнi мо┐ слова я витиснув крiзь цiлу небулю туманности, в менi вiдбувалися космiчнi процеси розбиття сузiр, я нiчого не думав, а тiльки маячив. Але все таки я пригадав, що у мене було якесь товариство, а в тому також Марта, яка за цi пару годин перестала зовсiм для мене iснувати. Я пiшов, чи краще незучаснено поплентався ┐х шукати i не був здивований, коли хтось менi сказав, що вони вже давно вiд'┐хали. Не тяжко уявити, що думала про це Марта, але мо┐ власнi протиставлення були такi великi, що виповнили цiлу мою свiтосферу i для iнших не залишилось простору. До дому я ┐хав трамва║м Блур, без пересiдки, сам один i я мiг цiлу дорогу перебувати в туманностi мого зачаровання, передумувати все бачене i сказане i марити чорти-зна якими дикими надiями. Уявляю, як тодi виглядав i можливо назва iдiот найбiльше менi личила. До┐хавши до Гай-Парк авеню, я залишив трамвай далi поплентався здовж улюбленою але║ю. Головне, що було порожньо i безлюдно, здовж хiдникiв сонно стояли машини, бiльшiсть будинкiв понуро спала, тмяно i абстрактно свiтились лiхтарi i поривно дув пiвнiчний вiтер, який, як сiрий, дурний кiт, ганявся за кожним сухим листком. Пiд ногами, по старих, зачовганих плитах хiдника, було повно тих нервових шелестiв, що ┐х продуку║ кожна сумлiнна осiнь. На цiй широкiй, анатомiчнiй вулицi я найбiльше вiдчував Лену. Я уявляв, що вона йде поруч зi мною, що вiтер пiдрива║ ┐┐ сукенку, я бачив ┐┐ гарнi, елястичнi лiнi┐, ┐┐ гнучку реклямно - вражаючу постать. Менi хотiлося вгадати, якi саме сили приковували ┐┐ до мене, ким i для чого я вибраний нести цей тягар, через безмежну вигорiлу пустелю туманно┐ далекости i безнадi┐. О! Це ганебно! Лено! Я не сентиментальний, я дико на┐вний i стихiйно щирий. Я не квапився одразу до дому. 1) Щоб не зустрiтися одразу з Мартою, 2) щоб довше побути з Леною, 3) щоб подумати i видумати вихiд. Я виразно зрозумiв, що мо┐ маленькi пляники, якими я до цього часу питався, безнадiйне нiщо. що я мушу дерзати значно бiльше, що Марту я мушу назад залишити, а Лену назад здобути. Це ║ закон законiв i вiдступу нема. Бурi не бурi, громи не громи, а я ламаюся вперед. Бачили ви коли, бодай на екранi телевiзора, гiгантський сталевий танк, який бездушно, вперто, наослiп продира║ться крiзь лiсову хащавину, лама║ пальми i банановi дерева на якомусь островi Тихого океану? Засадничо, це я. Не дивлячись на мо┐ мiмознi прикмети тонкошкiрого лицемiра. Я був вдоволений, коли всi вiкна мого приголомшеного будинку були безоглядно темнi i я не мусiв одразу наражатися на зустрiч з Мартою. Я не думав, що вона вже спала безтурботним сном, але був переконаний, що вона втекла, замкнулась, стероризувала Михайла за те, що вiн минулого року, такого то дня i тако┐ то години не виконав такого то ┐┐ завдання, нарештi розплакалась, що "вiн" мало нею турбу║ться i тепер десь прича┐лась за дверима i наслуху║ за кожним звуком будинку. Коли я обережно, як тать, пiднiмався наверх, сходи пiд мо┐ми ногами не скрипiли, а кричали гвалту, на що щiлини дверей спальнi Боярiв погрозливо свiтилися, наводили на мене терор i намагалися видати мене на екзекуцiю конкляве чеснот, що закаптурено засiдало за дверима. Я швидко по злодiйськи, тiкав до сво║┐ кiмнати, обережно закривав за собою дверi, не свiтив свiтла, не роздягався, а чим скорiш бiг до вiкна, вiдчинив одну його третину i стояв закам'янiло проти ночi, вiтру, прохолоди. Внизу, залитi блiдим сяйвом лiхтарiв, стояли в черзi "Меркурiй" i Форд", а напроти через вулицю, на городi сусiда, маяла в темнотi на шнурах залишена нанiч бiлизна. VI Яка справдi дивовижно - незбагнута дорога вiд вулицi Авiяцi┐ в Харковi на Укра┐нi, де я родився, до цi║┐ ось вулицi Глен в Торонтi, Онтарiо... Через Микола┐в на Чорному морi, через Ванкувер на Тихому океанi, ┐┐ найкраще простежити на глобусi здовж п'ятдесято┐ паралелi - Ванкувер, Харкiв, десятки тисяч кiлометрiв вiддалi... Але справа тут не у вiддалi, а в часi. Мiй час - час анти - розуму, анти - правди, анти -людини, засадничого проти, час коми. Невротичнi правди i гiстеричнi закони в клiматi iнквiзицi┐ творили iнферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя стало кредитовим бiлетом i ним платилося за кожний невчасний вислiв. Сорок мiльйонiв батькiв, матерiв i сестер принесено цьому в жертву. А в тому також мо┐х батька й матiр. Я ж опинився в порожнечi, мiж небом i землею, без права на власне мiсце. Мо┐м завданням було знайти таке мiсце i я його знайшов. Третього жовтня 1948 року, вiйськове - пасажирське, бачу також i себе. Менi тридцять чотири роки, у мо┐х руках двi валiзи. Я легкий, молодий, здоровий... Я на березi Америки, в Канадi з призначенням Ванкувер. Америка для мене не просто Америка, а амбiцiя, фантазiя, iдеал. Належу до тих, що шукали тут правди, свободи - кращi i гiршi, святi i грiшнi, але завжди сильнi i завжди рiшучi. Всiдаючи вечiрньою порою в Галiфаксi до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмiрного зворушення. О шостiй годинi, пiд смеркання, потяг рушив, вiсiмсот пасажирiв, десятки мов i рас i невiдомiсть простору. Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера, ковбойськi фiльми. С це свiт, що виломився з iстокий корабель американсько┐ фльоти "Генерал Стюарт" у годинах раннiх причалив до причалу мiста Галiфаксу. На його покладi 810 пасажирiв з таборiв Дi-Пi Нiмеччини. Сiрий, туманний ранок, скиглення мев, рев сирен, запах вугiльного диму, невиразнi зариси побережжя. Мiж цими прибульцями, у сiрому пом'ятому плащi, рi┐, покинув традицiю, знайшов сво┐ власнi дороги i пiшов далеко наперед у простори нових епох. Так, далебi, не легко окреслити той насторожений настрiй, що весь виповня║ мою iстоту. Можливо, жалiю, що я вже не належу до тих перших, якi пройшли цей континент. Це було так недавно. Пралiси, озера, дикi рiки, прерi┐, iндiяни, комарi. Сьогоднi мене везуть вигiдним, теплим спальним повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Бiля мене все солiдне, спокiйне, привiтливе. Увiйде людина у темно-синiй унiформi, запита║ чи менi вигiдно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях картка з номерком i призначенням i за п'ять днiв i п'ять ночей, вона заведе мене на другий кiнець континенту. За вiкном вже нiч, потяг бiг i кричав, мов гiгантська потвора. Довкруги втомленi, зiбганi, мовчазнi обличчя. Хотiлося б розгадати ┐х думки, звiдки вони i хто вони i чого залишили минуле. пх очi зраджували пережите. Вони не здивованi, байдужi, смутнi. Можливо вони все ще бачать табори Колими, Авшвiцу, гарячi пристрастi, холоднi бункери, танки, лiтаючi фортецi. Неймовiрнi свiдки неймовiрного суду, що його скликано судити вiки i епохи. Потяг женеться далi, на ранок вiн перетяв границю Сполучених Стейтiв, земля вкрита iне║м, минають будови, га┐, поля, ферми. Згодом знов вернулися до Канади, а на вечiр зi зменшеним темпом, обережно в'┐жджа║мо до великого мiста Монтреал. Пiсля Европи, при║мно бачити цiле, не зруйноване мiсто, нiде нiяких ру┐н, яскравi неоновi реклями, многолюднi вулицi i безконечна кiлькiсть моторових возiв. На перонi чути англiйську, французьку, нiмецьку, укра┐нську мови, я пручаюсь з кожним написом, мо┐ настро┐ розгубленi, почуття осамiтнення. Пересiдання на нормальний "Кенедi║н Пасифiк" - експрес, якого завданням пересiкти континент i викинути мене на березi Тихого океану. Неймовiрнi простори, гранiт, рiки, озера i лiс. Вони лежать спокiйно, вони стоять задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподiваються. Земля жива й насторожена, вона пляну║ свою казку майбутнього i розказу║ ┐┐ вiтрам, деревам, водi... I довга, провокуюча дорога крiзь гранiт i лiси до людського серця i мiзку. То знов появляються i розгортаються до обрi┐в прерi┐, покраянi ланами й дорогами, де i звiдки взялися тi майстри, що зробили з цього таку шахiвницю. Царство тракторiв, пшеницi i тяжких, дiйних коров. I широкого, синього неба. А далi велетнi гiр i сяючi снiгом шпилi. Бритiйська Колюмбiя з ┐┐ купами порвано┐ на кусся плянети. Цiла розпука, що пiсля Бенфу, нiч закрила цей ма║статичний катаклiзм вiд мого гарячково-ненаситного ока. Але з ранком потяг елястично врива║ться у стихiйно-величну долину Фризера, що нагаду║ епоху динозаврiв. Ввижалося, що з ┐┐ гiгантських га┐в червоно┐ сосни, неграбно висунуться бронтозаври, здiймуться почварнi ящурi й заревуть мастодонти. Забувалося, що ┐деш найдосконалiшим потягом нашо┐ цивiлiзацi┐ i не вiрилось, що тут же поруч бiгли асфальтовi дороги, бiлi будiвлi, телеграфнi стовпи i барвистi написи. Останнiй ранок мо║┐ дороги океану й континенту, два тижнi часу i мiльйони вражiнь. На диво ясний, прозорий, рахманний, обiцюючий. Скорiше встаю, уважнiше голюся, одягаю найкращий одяг, зав'язую найпривабливiшу краватку. I готовий до найсудьбоноснiшо┐ зустрiчi. Нарештi i сама зустрiч. Година дев'ята i сорок п'ять хвилин ранку. Субота. Восьме жовтня. Цi дати, як граничнi, кам'янi стовпи, врiзались у мою тямку. Величезний, впотiлий дiзелевий льокомотив зупиня║ться. Багато людей i мiж ними тро║ мiцних, повнолицих добродi┐в, якi кинулись менi назустрiч. Моя матiрна мова виразно зазвучала в повiтрi. Мiй на грудях квиток нарештi виконав свою ролю. Добродi┐ кинулись до мене i ми обiймались, нiби рiднi брати, якi цiлу вiчнiсть не бачились. Далi, звичайно, ми ┐хали просторим, не дуже новим автом, я сидiв спереду з мо┐м "спонзором" Сенишином, який вiв машину, а нашi друзi, зi сво┐ми власними машинами, творили нам ескорту. Минали багато вулиць, багато машин i нарештi довга до само┐ затоки вулиця висаджена кленами й каштанами з однородними будинками i бiля одного з таких будинкiв, ми зупинилися. Не встигли ми висiсти з авта, як бiля нас набралося багато iнших чоловiкiв i жiнок, всi мене голосно вiтали, я почувався геро║м, який вернувся переможцем з поля бою, ми гармiдерно входили до гарного, чистого, просторого будинку, мене засипали питаннями, я почувався розгублено, пiд мо┐ми ногами все ще хитався Грунт. I вимагалося вiдпочинку. Але про таке не було й мови. У просторiй ┐дальнi препишно, незалежно i визивно стояв широкий, бiлий, заставлений посудом стiл з парою тузинiв стiльцiв, i все це разом з драпiжною гостиннiстю чекало на мою настовбурчену iстоту. Згодом я опинився на головному мiсцi стола, я був приголомшений стихiйною кiлькiстю ┐жi, рiзноманiтнiстю пиття, чисельнiстю гостей обох статей, ми пили, ми ┐ли, ми пiдносили тости, ми виголошували промови, з мене зроблено сенсацiю року, найбiльшу людину столiття, опiсля все перейшло на вокальну частину церемонi┐ i нашi гордi, буйнi, степовi i гiрськi пiснi розлягалися широко над затокою св. Георгiя i напевно досягали Гавайських островiв. I це протягнулося далеко до пiзньо┐ ночi, i коли я, десь по другiй годинi, лягав до сво║┐ бiло┐, чисто┐, просторо┐, а головне не рухливо┐, постелi, я був не тiльки смертельно втомлений, але разом цiлковито переконаний, що час мо║┐ безцiльно┐ мандрiвки скiнчився, а почався час шукання певного, остаточного мiсця на цiй благодатнiй, ситiй землi. А згодом, з почуттям гордости i вдоволення, мене обвозили оглядати пречудове, амфiбiйне зелено-iржаво-бронзове мiсто розложене на зазубнях широкого побережжя зi снiжно-перламутровими верхiв'ями гiр, бiлими на схилах будiвлями, гостроверхими секвоями, мiстерiйними тотемами, дзеркальними водами. Я ще не бачив бiльш вражаючого по║днання творчости стихiйних сил природи i людського плянування, у якому б хмарочоси природного гранiту i хмарочоси залiзо - бетону, на тлi сiро-синього моря, творили таке панорамне зосередження краси i ма║стату. Одначе цей закуток нашого континенту, зо всiма його слiпучими далями обрi┐в, з його рухливими кораблями i спокiйними причалами, не став мiсцем мого остаточного оселення. Не можу сказати чому. Коли нам визначаються путi, нiхто не зна║, чи ма║ це бути путь Магеляна, чи Емануеля Канта, а чи звичайного волоцюги з пiд мостiв Парижу. Чоловiк, який вибрав мене з таборiв, у якого я почав працювати, як механiк авто-майстернi на iм'я Iван Сенишин, не дивлячись на його королiвську для мене зустрiч, не був призначений долею на мого супутника життьових вимог. Ми зiйшлися з рiзних бiгунiв плянети, з рiзних заложень душi, ми по рiзному бачили кольори, по рiзному чули тони. А тому ми мусiли розiйтися. Це мусiло статися з неухильнiстю смерти чи биття серця. Чи вмiв я працювати i чи працював вистачально? За мо┐ми поняттями вмiв i вистачально, але нашi з Сенишином амбiцi┐ нiяк не мирились. Вiн нiяк не хотiв повiрити, що я при┐хав до Ванкуверу не тiльки "доробитися", не тiльки мати "гавз", "кару", багато на стелi, багато в холодильнику, але також довiдатись, хто був Джордж Ванкувер, чого вiн тут шукав, чого смiявся Бернард Шов, чому плакав паяцо. Для Сенишина подiбнi проблеми видавалися верхом безглуздя i я його розумiв... Але вiн не розумiв мене. Взагалi, я не знайшов тут, чого шукав. За професi║ю, я майстер корабельного будiвництва, але закон вимагав i я на це погодився, перебути рiк у мого ручителя. Я став авто-механiком, спочатку помiчним, а згодом фаховим з намiром одного разу стати незалежним. I не кажу, що ця роля менi не сприяла. Я мав що ┐сти, у що одягнутися i не тiльки ладив авта, а й ходив на засiдання "Народного дому", помагав ставити "Наталку Полтавку", спiвав Петра, дописував до "Свободи", залицявся до всiх дiвчат i завiв старого, надiйного, кремово┐ барви, "Олдсмобiля". По роковi тако┐ чинности, я вже почав мiркувати про власнi дороги, плянував власне пiдпри║мство, Сенишиновi це не конче смакувало, вiн почав дорiкати, скаржитись, не хотiв мене вiдпустити. Я не мав намiру з ним сперечатися i щоб зiйти з очей, почав думати про iншi мiсця цi║┐ широко┐ землi. Так чи iнакше, по двох несповна роках, пiсля не дуже дружньо┐ розмови з мо┐м господарем, навесну у кiнцi квiтня, я залишив Ванкувер. Для Торонта. У Торонтi я мав приятеля таборових часiв Степана Снилика. Ми були з ним у контактi, вiн писав менi пеани про сво║ Кольорадо, не мiг нахвалитися сво┐ми успiхами, повiдомляв, що туди з'┐жджа║ться чи не цiла нова емiграцiя i, пiсля деякого вагання, я продав свого "Олдсмобiля", спакував валiзи, заручився квитком Транс-Канадсько┐ повiтряно┐ лiнi┐ i пустився ще раз через континент назад. Це була велична увертюра до мого Торонта. Я вертався, як король з iноземних вiдвiдин, зав-зятюще ломав англiйську мову, я читав "Лайф", я розмовляв з пасажирами про Котаею, я мав на собi новенький одяг, а в кишенi книжку Канадсько-королiвського банку. У Торонтi мене нiхто не зустрiчав, але на летовищi Малтон я взяв таксi i направився просто на вулицю Маркгам, де Степан Снилик замовив для мене примiщення у мого прекрасного земляка Пилипа Стецика, який вже встиг обложитися гiпотеками i стати власником на десять кiмнат будинку, знизу до верху виповненого, як дорожна валiза, такими ж, як я, мадрiвцями. Я заняв кiмнатку розмiром пуделка сiрникiв, без вiкна, зi скляними дверима, що виходили на маленький балькончик поруч з мiнiятюрною, зашкленою верандою. Цим урочистим актом, я збiльшив цифру населення цього гостинного дому на вiсiмнадцять, я мав заклопотаного земляка-господаря, пречудову його панi господиню, ┐х зворушливу донечку Оксанку i лiнивого, сивого кота "Сталiна", який дiстав це грiзне iмення за те тiльки, що замордував канарка мо║┐ сусiдки, колишньо┐ акторки Лiдi┐ Парфен. А сам будинок, як назовнi так i знутра, виглядав велично. Його пишнi вхiднi дверi були зашкленi кольоровим склом, його сходи нагору були застеленi м'яким, мишато┐ барви, килимком, вiн мав гомiнку, завжди заняту, убиральню i завжди занятий, з двома вiдгалуженнями, телефон. Ззаду за будинком красувався невеликий шматок тiнистого городу, там цвiло чимало квiтiв, росли помiдори i буяв широкий, пишний кущ бозу. Перший роздiл мо║┐ епопе┐ був закiнчений. Починався другий. У пошуках за працею, яка тривала пару тижнiв, я мав менше щастя нiж у Ванкуверi, з автомеханiка, я став машинiсто-механiком чоколядно┐ фабрики "Ровнтрi", що на вулицi Стерлiнг, з не дуже принадними умовами трьох рiзних змiн, якi мiнялися що-три тижнi. Вростання не тривало довго. Наша етнiчна група ряснiла безлiччю потрiбних i менш потрiбних партiй, груп, парафiй, товариств, скрiзь вимагалось дiлових людей i по короткому часi, я вже набув звання активного громадянина i мо║ iм'я вимовлялося з певним акцентом. I не лишень активного громадянина, але й не менш активного холостяка, привабливого кандидата на жениха. З наших втiкацьких таборiв на┐хало чимало не лишень вовкiв-сiроманцiв, але й не менше сiроманок - вовчиць, на забавах, на балях ро┐лося вiд агресивних наречених i моя кiмнатка штурмувалася армiями прекрасно┐ статi з не меншою наполегливiстю, нiж англiйська фортеця Мальта за останньо┐ вiйни. Не знаю, чому любов втiлюють у вигляд Венери, коли на дiлi, це жорстокий Тома де Торквемадо саме тодi, коли вiн допиту║ i палить вiдьом. I от на полях цих судьбоносних бо┐в, в розгарi най-впертiших змагань за бути чи не бути мого парубоцтва, на краю прiрви мого одруження, я несподiвано, дивовижно i провокативно зустрiв Лену. ЛЕНА 1 Моя Олена, яку буду звати автентичне Леною, не мала мiтологiчно┐ бiографi┐, за не┐ не змагалися царi i не було спалено Тро┐, але ┐┐ минуле до певно┐ мiри оповите не менш фантастичною мiстикою, нiж i Олени дочки Зевса i Леди, дружини царя Менелая, бо i вона належала до тих загадково-чудодiйних сотворiнь, яким приречено творити легенди i приносити в жертву не одну Трою. Досить часто трапля║ться, що химерне життя, нi з сього, нi з того, втне з вами дивовижну штуку, напутать на химерне дiло, наведе затемнення думки, оплута║ глузд i зробить з вас гротескового паяцика вашо┐ власно┐ пристрасти. I це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути здiйснення вашо┐ най-припабливiшо┐ мрi┐... Це може лишитися вашим найкращим спогадом... Це може стати легендою вашого життя. Мiстерiя мо║┐ Лени