о неслухняних склянок з мармелядою, витирати в кухнi посуд. Я нiколи не подiзрiвав, яка це при║мнiсть витирати посуд, коли його ми║ якась особлива партнерка. Iнколи це може видаватися, що ти гра║ш на пiянiно в чотири руки якусь музику. Всiлякi тi варiяцi┐ поглядiв, тi фуги рухiв, тi консонанси окремих слiв, все це вклада║ться у рапсодiю про Паганiнi. Але наша музика не тривала довго, по тижневi, а властиво по дев'ятьох днях, вернулася панi Сомерсет, ┐┐ хвороба попустила, лишень ┐й було заборонено пити й курити - найсуворiшнй присуд, з яким вона ледве чи дасть собi раду. Я, очевидно, вернувся до мо║┐ принишкло┐ хатини, яка безнадiйно втратила для мене всi сво┐ принчди. Зате я набув щось багато бiльше, можливо найбiльше, можливо рiшальне... Я ще, очевидно, не здавав собi справи у цих мо┐х розшуках, дослiдах, спостереженнях, але я виразно вiдчував, що я починаю вростати у якийсь певний грунт. Катруся, звичайно маломовна, по деякому часi ще бiльше замовкла, ┐┐ вся мова перейшла до очей, до рум'янцiв щiк, до мелодi┐ рухiв. Коли я вечорами, або ранками вертався з працi, моя хатина була насичена Катрусею, як губка водою, все там мало ┐┐ запах, на всьому намацально вiдчувалась ┐┐ присутнiсть Всi мо┐ речi, моя бiлизна, мо┐ одяги, мо║ взуття, моя ┐жа. Вона входила до мене не питаючись, вiдходила не питаючись, наповняла мою уяву не питаючись, бунтувала мою кров не питаючись. I взагалi ┐┐ бiографiя це бiографiя мого приречення. пй двадцять п'ять рокiв. Вона розвинена i здорова. Вона не мала товариства. Вона вiддана сво┐й господинi. Вона вдячна долi. Вона ┐здила iнколи на забави до Торонта. Вона шукала пари. Через не┐ Снилик дiстав цей "об'║кт" продажу. Через не┐ я набув це мiсце. Через не┐ я i пiзнав панi Сомерсет. Сам Господь Бог - Пантократор, на сво┐й ласкавiй долонi, пiдносив менi цей неоцiненний дарунок. Лишень... Поза цим... Десь там гень за тим озером, як схiд сонця, у тому просторi рiки св. Лаврентiя, за тими тисячами островiв, лежав град хмарочосiв, стояла Монт-Роял i сонячний, осiннiй день, i шелестюче i ржаве листя i готель ля Саль. I ще те Сiмко з блискавками i громами, як один страшний суд i присуд. Нi. Це було невловиме добро, вийнятково брильянтини перстень пiзнань, наддосвiтнiй свiт огненних горiнь. I я не певен, чи Катруся могла бодай припускати, що щось таке на землi iсну║. Вона бачила стiни мо║┐ хатини, бачила дивовижнi на них малюнки, бачила фотографi┐ розставленi по всiх кiмнатах, бачила мою порожнечу, мою самоту i тугу, мою заворожену печать добра i зла, застиглого в мо┐х очах, як тяжiсть каменю. Хто мав порушити цi забльокованi границi вiдсутности пана цi║┐ господи ? До цього додалося ще одно дiйство: я дiстав вiд Снилика повiдомлення, що вiн ма║ для мене новий "об'║кт", про який я просив його недавно - вийнятково занедбана споруда хати в захiднiй частинi Торонта, трохи бiльша розмiром вiд мо║┐ попередньо┐ з гаражем, але в такому мальовничому образi, нiби там була повiнь i вона довший час простояла пiд водою. Я не вагаючись кинувся на цю жертву, як шулiка, як шакал, як акула. Все це я мав взяти у сво┐ руки i привернути йому нормальний вигляд. Протягом трьох тижнiв, вiд кiнця сiчня до половини лютого, я не вертався до Оквiлу, я жив у бруднiй, порожнiй хатi, був загнаний, забутий, задрипаний, як колгоспний герой працi, але протягом двадцять одного дня, весь той зачумлений "об'║кт", що коштував менi тринадцять тисяч, обернувся в "суб'║кт", швидко побiльшив свою вартiсть i додав до мого рiчного бюджету двi i пiв тисячi готiвкою, яку я негайно направив на погашення частини свого заборгування. З тебе будуть ще люди, казав дуже авторитетним тоном мiй пречарiвний Снилик, лишень я не думаю, що це найiдеальнiший засiб стати мiльйонером. Ми вечеряли з ним у одному китайському ресторанi на "Лейк-шор" i снували сiтку плянiв майбутнього. Нi-нi-нi! Ми повиннi взятися за щось поважнiше, ще не знали детально за що саме, але в кожному разi не зачумленi старi будинки. Хоча будинки взагалi це все таки поважна порцiя, головне ж той пiд ними грунт. Тi шматки площi нашого пречудового континенту. Снилик мав повнi руки готових плянiв, вiн знав, що у мене пiд носом буду║ться Форд, що трохи далi за автострадою вгнiзджа║ться Рокефелер, що здовж дороги виростають з години на годину "фольксвагени", "гуд'┐ри", "голянд-кенедi║н", "ан-глокенедi║н", "вестiнггавзи" - така безконечна черга безконечних назв з такими головокружними фантазiями. Ми зi Сниликом сидiли непомiтно, мали вигляд на озеро, покрите частинно льодом, а частинно дикими хвилями з бiлими гривами i мiркували, як догнати фордiв й рокефелерiв. Не було вже часу, земля крутилася i до нас, але ми все таки, навченi досвiдом наших перших дитячих крокiв, вдавали також божевiльних доляро-робiв... А коли я знов появився у мо┐й хатинi на Оквiлi, панi Сомерсет вiдмовилась мене пiзнати. - Хто ви такий? Де ви були? У якому госпiталi ви лежали? Скiльки ви стратили фунтiв? - Я ┐здив на Сант-Агате-де-Монт на лещета, - сказав я переконливо. Катруся знала причини мо║┐ вiдсутности, моя хатка на курячих нiжках стояла чепурна, як звичайно, ┐┐ казковiсть з голiвкою Нефретете нiяк не постраждала, панi Сомерсет, також поблiдла з великими попiд очима синцями, сидiла у мо║му гранiтному фотелi i ми вели гiдну уваги розмову. - Як почува║тесь мiсiс Сомерсет? - питав я ┐┐. - Лявзi, - казала вона сердито. - Не смiю навiть курити. Але ви мусите бути вдячнi, що мене скрутило. - О! Ледi! Це жорстоко! - протестував я енергiйно. - Яке жорстоко! Мали нагоду спати з такою дiвчиною, - казала вона. - Лишень пiд одним дахом. I не так завдяки вашiй недузi, як завдяки духам, - далi перечив я. - Ой, тi менi духи! Кетрин також все скида║ на духiв, але хто до дiдька вам повiрить. Коли я була у вашому вiцi я брехала направо й налiво, як сука. Я мала трьох коханцiв - судiть самi! А Кетрин за вами гине. - О, ледi Сомерсет! - Не кажiть менi ледi, не кажiть менi Сомерсет. Кажiть менi Ен! А за Кетрен я вам дякую. Добре що ви ┐┐ берегли вiд тих духiв, ┐й вже час. А наша буда таки вигляда║ моторошно, колись це був "контри гавз", бо жили ми у Торонтi при вулицi Блур недалеко вiд Батерст. Там тепер школа краси, а колись це був наш замок. А що до бiблiотеки. . Мiй милий! Йдiть, берiть, просвiщайтесь. Ви перша жива iстота, що пiсля смерти мого чоловiка нею зацiкавилась. Кому тепер потрiбнi Бронте, Дiкенс, Байрон! Змилуйтесь над нашим вiком! Звiдки ви родом? - З Укра┐ни. - Чула. А де це ║? Росiя? - СССР. - Для мене тi лiтери порожнiй звук. Я знаю Росiю i була в Петербурзi. I як вони, скажiть, могли це перезвати на... Ах! Не мо║ дiло! Ви любите книги? Йдiть, берiть, ось вам ключ. День i нiч. Коли хочете. Разом з Кетрен. Дiвчина, як данський сир... ┐й треба... О, розумiю, розумiю! I вас розумiю. Всi тi там по стiнах абстракцi┐? Чи не ║ це часом конкуренцiя мо║┐ Кетрен? Я був зворушений цi║ю мовою, вона була зворушена також. - Павле! Не берiть цього сентиментально: жити треба просто, - казала вона. Це я була мiзерно-забльокована, але бачите, що сталося. Зiрвалася. Зависоко лiтала. По смертi чоловiка... Ще була молода... Втрiскалась до фiльмового артиста - божество, зна║те тi часи. А був красунь - розумi║ться. За ним тягнулися сотнi багато кращих за мене, а мiльйони вiн мав сво┐. Ви┐хав до Англi┐ Я лiтала через океан, як метелик. До Лондону, до Парижа, до Токiо, до Ка┐ра... Кани, Рiв'║ра... Обсмалила крила i стала смiшною. - Ви не були смiшною, - вирвалось у мене спонтанно. - Смiшною! Дурною! Не змiряла сил. На цiле життя зiсталась калiкою. З'┐ла сама себе, пропила нерви, прокурила легенi, нiодного щасливого дня. Скажете любов ? Не кажiть смiшного. Пасiя, патологiя... Гангрена, що зжира║ тiло i душу, iдiть до психiятра i лiкуйтесь, чим можете. За всi сво┐ по┐здки тiльки й маю, що знайшла ту Кетрен, оте дiвча, що живе зi мною, якому я отруюю життя тiльки тому, що воно не ма║ де подiтися. Я мушу говорити, пити, курити, кричати, дебошити. Не раз лежу п'яна, як свиня, а вона сидить надi-мною, як ангел, i прибира║ за мною гидоти. Вона каже, що батька ┐┐ заслали, що матiр вкрали, а я кажу: росiяни, можливо, жахливi, одержимi бiсом, але я жахливiша вiд них. Дурна та Кетрен! - Протестую! - вирвалось у мене. - Ви божевiльний! Проти чого протесту║те? - казала Сомерсет. - Кетрен не дурна! Кетрен щаслива! - Ви подвiйно божевiльний! Яке щастя? - Вам служити! Бути з вами! Мати бiля себе таку людину! - Нiсенiтниця! - викрикнула вона. - Не люблю таке чути! А зрештою - досить. Розплакалась! Вам треба вiдпочити. Добранiч! - I вона швидко встала i швидко вiдiйшла. Я провiв ┐┐ через город до дверей ┐┐ дому. Ми мовчали. Був великий мороз, свiтив ясний мiсяць. Купами, як смiття, горiли зорi. IV З Катрусею мав клопiт, чого i треба було сподiватись. Вона прибирала мою берлогу i готовила вечерi. I мала свою манеру поведiнки. Лишала записочки пiд подушкою - "спи гарно, Павле", або на столi "смачного, Павле", або при дверях "добранiч, Павле". Стелила мою постiль, нiби це був вiвтар, готовила ┐жу, нiби священнодiяла. п┐ цi таланти наводили на мене сполох, я ставав ┐┐ боржником i не знав, як протиставитись. Я весь час був зайнятий, ми рiдко бачились, а як бачились - признаюсь: вона була пречудова, налита, як зрiла ягода, мала здорове, свiже, пружне тiло, яке пашiло жагою i якого, ще раз признаюсь, менi бракувало, як дихання й повiтря. Iнодi здавалось, що не видержу, забивало вiддих i вона це бачила, чула, розумiла, чекала, вiрила, ┐┐ лазурнi очi були прозорi i яснi, промiнюючi, обiцяючi. Але я знав ще одно: ┐┐ любов значила одруження, вона не надавалася на нiяку iншу ролю i я не мiг би собi на щось iнше дозволити. А для одруження я не був готовий. Даремно, даремно. Я не був ще готовий. Можливо, що на перешкодi стояло те саме, про що недавно говорила Ен - пасiя, патологiя, гангрена, але я це мав i мусiв з цим рахуватись. Я постiйно виймав одну фотографiю у чорнiй, сатиновiй пiжамi i вона так гостро пригадувала Сiмко, що у мене крутилась голова, нiби я дивився в безодню. Щоб забезпечитись перед Катрусею, я поставив ту фотографiю на свому нiчному столику, я говорив про не┐ навiть з Зiною, яка вийшла замiж за солiдного торгiвця, сильно згрубла i поводилась, як московська купчиха, повчаючи мене, що вона, тобто Лена, "поступила зi мною нечесно". Катруся приняла фотографiю у чорнiй пiжамi як належне зло i тiльки одного разу дуже обережно, нiби торкаючись павутиння, вона питала: - Хто вона? - Одна малярка, - вiдповiдав я. - Ваша наречена? - Нi. Сестра? - Також нi. - Любов? - запитала вона по короткiй перервi зниженим голосом. На це я не вiдповiв, що значило знак згоди, Катруся мовчала також, лишень спустила очi, якi, здавалось, на хвилинку згасли. Але це пiзнання не вплинуло на ┐┐ поведiнку. Вона знала, що в цьому ║ щось невиразне. Любов? Минула любов? Далека любов? А життя - життя i воно дикту║. Воно ма║ вчора, сьогоднi, але ма║ й завтра i Катруся добре знала, що кожне завтра може принести нам несподiванки - недобрi чи добрi... I вона трiпотливо насторожена, як дика пташка, на сторожi свого гнiзда, чекала свого завтра. Нi, Катруся не змiнила сво║┐ поведiнки, а як змiнила, то, зда║ться, ще ┐┐ загострила. Здавалось, вона цiнила мо┐ почуття, нiби вони були ┐┐ власнi, вона злилася з мо┐ми наставленнями, затратила рiзницю мiж мо┐м i сво┐м i це ставило мене у становище оточення. Я почував iнколи, що мо║ ║ство поволi розчиня║ться i поволi зника║, як окрема самостiйна дiя... I що поразка моя неухильна. У цих умовах годi було оминути господу панi Сомерсет, вона вже цiлком стояла на мо┐й дорозi, ┐┐ бiблiотека була вимовною причиною i разом непереможним магнетом. Деякими недiлями я заходив до не┐ i бушував там, як садист. Це була особлива насолода забратися до тi║┐ похмуро┐ за денного свiтла, обшито┐ брунатним шалюванням, зi запахом тлiнного паперу, святинi i в ┐┐ та║мничих, глибоких, мало не злитих вiд довгого стояння лавах книг знаходити якусь несподiвану рариту, яких була незчисленна кiлькiсть i погрузнути у ┐┐ свiтах, промiрах i просторах. Мiй батько був учитель i без сумнiву це вiд нього я успадкував цю ненаситну жадобу знання. А ледi Сомерсет чи тепер просто мила Ен, сидячи у сво║му затишному будуарi, одягнута у просторий, теплий, ватовий халат, нiби султан турецький, приймала мене з великодушною поблажливiстю до мо┐х книголюбних нахилiв i крикливо-прихриплим голосом, нiби пiсля перепою, питала: - Що ви там робите? - вона мала на увазi бiблiотеку. - Оглядаю книги, - спокiйно вiдповiдав я. - Слухайте, молодий чоловiче! Чи ви часом не iмпотент? Там на нього чека║ гаряча, як грiм, дiвчина, а вiн возиться з книгами. Я цього не розумiю! I не розумiю... Не кажiть, не кажiть! А може краще скажiть: що у вас там за лубом? Кажiть! Все кажiть! Я сидiв проти не┐ на низькому, м'якому стiльчику i якраз мав у руцi книжку Теккерiя "Роман без героя". - Це для вас! Це якраз для вас! - гримiла далi панi Сомерсет, у вiдповiдь на мою розгублену мовчанку. - А, я знаю... Ви там з тими сво┐ми... Чи ви вiрите справдi в любов? - I не дозволивши менi на вiдповiдь, вона одразу вiдповiдала сама. - Я в це не вiрю! Я це сама пережила! Я знаю! Я знаю! Це велика брехня! А що ви вiрите... - Я розкрив було рота, щоб сказати, що це не правда вiри, але вона не дозволила. - От ви будете читати у цього самого Теккерiя, що це ║ страшна iлюзiя. Власне iлюзiя! Це уро║ння. Це такий паралiч реального... О, мiй Боже, мiй Боже! I як це ми люди не можемо збагнути, що... Ну скажiть, ну скажiть! .. Менi було не легко висловитись вистачально по-англiйськи, я шукав потрiбнi слова, у поспiху не мiг ┐х знайти i мiй вигляд напевно зраджував велику розгубленiсть. Я дуже добре розумiв ┐┐ намiри i ┐┐ тенденцi┐, одначе не мiг дати ┐й остаточно┐ можливости виконати ┐┐ завдання. Одруження Катрусi було тепер для не┐ "головне питання кожного ┐┐ дня, але я мусiв вдавати турка i уникати справжньо┐ вiдповiдi. Я говорив про те i про це, про любов, як силу, як частину природи, як невiд'║мну окрасу розмноження роду, як поезiю, красу взагалi, мистецтво. Панi Сомерсет прекрасно це розумiла, але вимагала не краси й не поезi┐, а звичайно┐ прози. Мене знов виручив Снилик. Ми з ним безперерви були на лiнi┐. Я не мав дома телефону, але я мав його у себе на роботi, як також я мав його на кожному кроцi мо┐х стежок. Внедовзi, при кiнцi березня, пiзно вечором, бiля години дванадцято┐, у мене на роботi задзвенiв телефон. Я пiдняв слухальце i на мо║ "гальо" почув голос Снилика. Був помiтно втомлений, але як звичайно повний завзяття. - Слухай, Павле! Маю для тебе нову забавку. - Якась рудера ? - запитав я. - Но... Не так аж образливо. Прекрасна хатка на сiм кiмнат з гаражем... I з виглядом на озеро. Ха-ха! - казав Снилик. - А цiна? - Цiна твоя. П'ятнадцять грен. Можливо, можливо! Можливо спустить... Але раджу взяти. Tiп топ! При певних тво┐х... Ти розумi║ш. Двi-три тисячки можеш залучити. Другого дня я вже ту забавку оглядав, третього пiдписав "оферту", а четвертого брався до роботи. Це вимагало лишень звичайно┐ поверхово┐ уваги, а за тиждень цей самий Снилик привiз сво┐м Фордом нового купця, якогось еспанця i ми погодились на сiмнадцять тисяч. - Вел, - казав Снилик. Не велика здобич, а все таки здобич. - I головне, що мене при тому найбiльше розiбрало, це розмiри мого дiла. Вони видались менi жалюгiдно малими. Десь приблизно в тому самому часi, ми сидiли зi Сниликом i мо┐м новим приятелем Медиком у "грiлi" мого, знов таки старого приятеля Пилипа Стецика, що при вулицi Квiн, один блок на захiд вiд Батерст, у його найзатишнiшому "сальонi", пили дешеву каву i обговорювали дивовижну, як на нашi умови, справу - заснування ново┐ будiвельно┐ компанi┐. I на диво, це була моя iнiцiятива, до речi не останньо┐ дати, бо ще будучи у Ванкуверi, я познайомився з деякими нашими, не дуже велико┐ фахово┐ грамотности людьми, якi мали вже чималеньку компанiю, яка в рiзних мiсцях того пречудового мiста, будувала не менш пречудовi бонгала... Менi це дiло подобалось. Будiвництво, це мiй коник взагалi. Я iнколи впа┐даю в iстерику, коли бачу гарну будову. Тим бiльше, що в Торонтi вже було кiлька наших очайдухiв, якi цим дiлом досить успiшно займалися. Один мiй товариш, земляк, з якихсь старих часiв емiгрант, який мав обтятi пальцi лiво┐ руки, вже на старостi рокiв, "впав на думку", що замiсть обтинати пальцi на чужiй роботi, чи не краще занятися будiвництвом, як вiн казав, на власне копито. Останнього лiта, вiн пiшов за сво║ю мудрою радою i власними силами, з не дуже великим капiталом, вiн збудував п'ять мешканевих котеджiв в околицi компанi┐ Дженерал Моторе i заробив не бiльше, не менше, - десять тисяч чистогоном. Це, казав вiн, нiяка ще сума, iншi на такому дiлi виробляли три рази стiльки, але по-перше я ще не мав досвiду в цiй роботi, а по друге, я такий досвiд набув, а за це треба платити. I я йому вiрив. Я сам намiрявся набувати досвiд i що менi шкодило - моя надмiрна обережнiсть. Я боявся рискувати, а це в рискованому дiлi, найбiльший риск. Не дивлячись на те й на це i на все iнше, ми заложили трiюмвiрат Снилик - Данилiв - Медик - перший: торговельний досвiд, другий: два й пiв акра будiвельно┐ площi, третiй: будiвельна освiта. Чого бракувало - будiвельного капiталу. Але Снилик вроджений оптимiст, вiн постiйно повторяв ту саму iстину, що капiтали ростуть на вулицi Квiн, на полях, на автострадах, в телефонних книгах i треба лиш нагнутися, щоб ┐х пiдняти. Можливо, вiн мав рацiю i що нам залишалося - доказати це на практицi. Нагнутися i пiднести. I в кожному разi, наша чарiвна трiйця з грiлу Вiкторiя при вулицi Квiн, мала на увазi саме цим дiлом невiдкладно зайнятися. Рiшено i пiдписано. Наша розмова не тривала бiльше години. Ми встали з-за столу i, протискаючись через маси людей бiля бару, вийшли на мокру, брудну вулицю, зайшли за рiг вулицi Маркгам, де чекало на нас авто Снилика, всiлися до нього, гучно трiснули дверцi, авто рушило i побiгло вверх до вулицi Дандес. Це було мiж першою i другою годиною дня якогось, вже не пригадую числа в кiнцi березня. Тим часом надходила весна. Як я вже, зда║ться, згадував, я назвав сво║ мiсце в Оквiлi "Коломия" i при в'┐здi до не┐, на однiй з мо┐х сосон, я примiстив табличку з цi║ю назвою, виписаною чорними готичними лiтерами на брунатному тлi, запозиченою, розумi║ться, з прапам'ятного котеджу Лисого на озерi Сiмко. Сама ж Коломия, як така, не мала для мене нiякого меморiяльного сентименту i лишень Снилик, який, вда║ться, походив родом з околиць того символiчного мiсця, був цим пiдлещений i сприйняв це як мою данину патрiотизму старим нашим рiднокрайовим закутинам. Отже йшла весна... Вона заздалегiдь наводила на мене панiку. Я бачив мо┐ здичiлi яблунi, нестриженi живоплоти, завалене сухим бадиллям поле. Що мав з цим робити? Залишити й надалi на волю Божу, як домену фазанiв, зайцiв та всiлякого зiлля, а чи пробувати привести його до яко┐сь цивiлiзовано┐ подоби. Тим часом я ще не мав на це остаточного рiшення, поле чекало долi, сонце лило на нього сво║ тепло, воно оживало i швидко на очах мiняло барву. Зi сiрого воно ставало сивим, зi сивого зеленим. Згра┐ перелетних барвистих птахiв невiдомих пород наповняли його гамором. Я ж шукав рiшення i був зайнятий. А в тому також купiвлею авто-машини. Ця справа давно непоко┐ла мою вражливу амбiцiю, засадничо вона була дуже проста i дуже зрозумiла, але для мене вона спричинила багато метушнi. Це далеко не те саме, що купити черевики, або штани, це щось подiбне до того, як колись купувалось коня, чи вибиралось наречену. Це безпосередня жива справа, авто це частина нашо┐ природи, автостради, вулицi, гаражi ними заповненi, ┐х бiльше нiж людей, нiж собак - журнали, радiо, телевiзiя, неоновi свiтла спiвають ┐м такi ж оди i пеани, як i Де-борi Кер чи Фредовi Астеровi, i як зi всiм цим одразу розiбратися, особливо коли ви не мали належного досвiду. Спочатку я мав намiр дуже пуританський. Щось винятково скромне, якийсь з друго┐ руки фольксваген за триста долярiв. Щось, що возило б мене туди i назад мiж Торонтом i Оквiлом. Але як тiльки я торкнувся цi║┐ справи, до речi дуже обережно, нiби початкуючий музика торка║ться струн скрипки, як вона одразу брязнула i загула на сто голосiв. Торонто ма║ сотнi мiсць, заставлених барвистими, як великоднi крашанки, вживаними автами, всi вони блищать сво┐ми кольорами пiд зливою свiтла i неонових реклям, всi вони рвуться до рук, всi вони готовi вести вас на край свiту, всi вони кокетливо, як балерини, манили й заражали вашi естетичнi смаки. Вимагалось тiльки вiдваги, яко┐ я, признатися, не мав, триста долярiв, якраз моя цiна, але триста долярiв не моя амбiцiя. Вагаючись, я вдаюся до одного з мо┐х таборових знайомих, який працював у однiй фiрмi при вулицi Бей. Вулиця Бей це вулиця фордiв, крайслерiв, даджiв, шевролетiв, каделякiв, ┐х розмiщено там за склом, як iкони святих, i коли ви там появля║тесь, ви одразу вiдчува║те непереможний вплив ┐х магiчно┐ сили i глибоку пошану перед ┐х ма║статом. Я зайшов до великого за склом магазину, над яким неоновi свiтла висвiтлювали форд! форд, форд! монарх, монарх, монарх! меркурiй, меркурiй, меркурiй! Це свiтло било, як молоти, по мо┐й уявi i коли я опинився за склом цi║┐ мiстерi┐, я почував себе, як святий Данило, в печерi з левами на картинi Рубенса. Мене одразу зустрiв мiй знайомий, якого я ледве пiзнав, я читав його рекляму в однiй з газет, я говорив з ним по телефону, я бачив його ще кiлька рокiв тому, коли ми появилися у цьому просторi, але тепер у цiй атмосферi вiн виглядав зовсiм вiдмiнно. Вiн мав на собi дуже елегантний темно-сiрий, прекрасно кро║ний з прекрасного матерiялу одяг з бiлим, як перший снiг, комiрцем i розкiшною, шовковою, темно-бронзовою краваткою. Вiн був свiжо, дбайливо голений i старанно чесаний, його темне волосся блищало чистотою i, здавалось, вiн став вищий ростом. Вiн дуже приязно зi мною привiтався, завдав кiлька стандартних питань "гав-ду-ю-ду", повiв мене в глибину мiстерi┐, показав серiю моделiв, пояснив ┐х привiле┐, вiдкривав i закривав мотори, роз'ясняв i з'ясовував дiяграми. А щоб вiн рекомендував менi конкретно? Форда, вiдповiв вiн без надуми. Форд це Америка. Це символ. А також довiр'я. Крайслер, Каделак, Дженерал Моторе - без сумнiву. Це марка. Розумi║ться. Але Форд, це також фiлософiя... Мудрiсть, поезiя. В цiлiй людськiй iсторi┐ ви не знайдете цiкавiшо┐ епопе┐ розвитку цивiлiзацi┐, як у цих чотирьох лiтерах. Той самий мiй знайомий обвантажив мене цiлинi оберемком вiдповiдно┐ лiтератури, видано┐ на найлiпшому крейдяному паперi з превражаючими iлюстрацiями цих чудес, якi представлялися на тлi розкiшних будинкiв, пречудових кра║видiв, надзвичайних iсторичних мiсць, як Римський колiзей, як паризькi бульвари, як побережжя Монте-Карльо, як лагуни Гава┐в i завжди в супроводi найвибагливiших красунь у найвибагливiших одягах. Тексти цих публiкацiй належать до клясики лiтературного мистецтва, як i Гомер чи Шекспiр. "Невгамована елеганцiя! Цiлковито нова порода дорожнього хижака, породженого Меркурi║м. З ║вропейським вiдчуттям стилiзацi┐. З характерними прикметами форми, знаними лишень у дорогих марках. Приклад: завуальованi головнi свiтла, - стандарт! Послiдовнi заднi поворотнi сигнали, - стандарт! 289 куб. цалiв. У-8, - стандарт! Узгiдненi сидiння, - стандарт". Iтд, iтд... Цей пеан простягався на цiлу сторiнку друку, а коли дiйшло до цiни, то виходило, що цiла ця казкова розкiш вiддавалася майже задурно, за вийнятком невеличкого завдатку i зовсiм непомiтних мiсячних сплат. У наслiдку цих баляд на подвiр'┐ мо║┐ "Коломи┐" появився справжнiй, новенький, блискучий фордiвський "Меркурiй", кольору, за мо┐ми поняттями, "рембль-грiн - 108", тобто, на цей час, модерного сiро-зеленого чи краще оливкового вiдтiнку, який найбiльше промовляв до мо┐х вибагливих естетичних вимог. Нiякий вживаний фольксваген а широка, як степ, i вигiдна, як канапа, пружня, елегантна машина, яка нечуйно й елястично, як ангорський кiт, сковзала новенькою автострадою королеви клисавети. З дозволом на ┐зду не було труднощiв, ще в таборах я брав курси шоферства, у Ванкуверi я був власником старого Олдсмобiля, а тому, без нiяких особливих зусиль, я дiстав iнструкторське благословення тут же недалеко у Куксвiлi i ║диного, чого бракувало - це справжнього гаражу, бо моя ославлена шопа, яка бездоганно виконувала обов'язки дровiтнi, могла лишень ображати гiднiсть мого Меркурiя, цього спритного сина Зевса i Ма┐... Але й тут знадобилось втручання Катрусi... Панi Сомерсет запропонувала менi один зi сво┐х просторих гаражiв, у якому мо║ божество почувалося зовсiм вигiдно й щасливо. Отже я мав радiсть - велику, рiдкiсну радiсть. Це був раптовий, революцiйний крок вперед. Я почувався в сiдлi. Я помножив свiй засяг простору, я неймовiрно збiльшив швидкiсть. Жити швидко, багато, пружньо - вимога й заповiдь доби, жити, щоб зникав час i простiр, щоб затерлись границi вiддалiв, щоб пекло i рай злилися i засiли мирно на лавах Об'║днаних Нацiй в Ню Иорку. Але чи можливо справдi досягнути рiвноваги добра i зла? Знайти середн║ аритметичне мiж правдою й кривдою i урядове скасувати митну сторожу мiж життям i смертю? I коли нашi предки вже знали потойбiчний простiр, як ми зна║мо тепер Америку, коли вони посилали за покiйником його жiнку, коня, прислугу, запiканку i кашу зi салом, то чому б нам не спробувати ще один Меркурiй, який, за теорi║ю релятивности i практикою електронних компюторiв, зумiв би перевозити нас у позапростори до життя вiчного без пересядки на ложi смерти... Тим часом я мав справжню велику радiсть. В парi з нею до мо║┐ "Коломи┐" завiтала ще одна завжди очiкувана подiя - лист вiд Лени. Невiдомо з яких побуджень вона робила цi рiшення писати менi, розумi║ться з допискою "нiколи не забуваюча" i з виразним наставлениям, що нашi стосунки нiяк не згасли i нiколи не згаснуть. Це пiдливання оливи до вогню наводило на мене тяжку, гнiтючу вiдповiдальнiсть, мо║ вагання набирало сили закону. На цей раз вона гратулювала за "Коломию" i повiдомляла, що "ми також пере┐хали" й подавала адресу "Монт-Роял", чи не тi║┐ само┐ "монт" з яко┐ ми з нею оглядали те мiсто, з тими супер-урбанiстичними кра║видами. А також повiдомляла, що мала виставку, що нацiональна галерiя закупила двi ┐┐ картини, що вона збира║ться знов до Европи. На тлi цих повiдомлень моя "Коломия" хиталася, нiби ┐┐ корабель потрапляв зненацька у дикий вир буревiю. Мене проймало почуття Ка┐на, я не мiг примиритися з успiхами Авеля, тьмарилось сонце, залягали густi тiнi. Але час не стояв. Яка благодать, що нас женуть - згода - незгода - вперед! Кiнчався березень, обiцяла бути гарна весна, по новiй автострадi королеви клисавети напроти Оквiлу Форд будував чергову свою фiлiю у виглядi казкового, срiбного палацу, у мо┐й хатинi задзвенiв телефон, на протилежному боцi мо║┐ "Коломи┐" за рiчкою загарчав бульдозер, розчищались джунглi, плянувались новi побудови. Не було спроможности не реагувати на цей поступ. Ночами, на роботi i дома я думав, я викликав Снилика, я радився з фахiвцями. Приходила i вiдходила Катруся, приходила i вiдходила панi Сомерсет, тепер тiтка Ен, якi безоглядно снували проти мене змову й посягали на мою свободу. Сво┐ми жiночими сейсмографами вони без слiв непомильно вгадували коливання мо┐х центрiв. - Павле! Кава! - Чистий, голубиний голос. Вiдчинялися наростiж дверi i я бачив ┐┐ у всiй ┐┐ пишнiй, повнiй, зрiлiй красi - силует за моделем Венери Мiлосько┐ у бiленькому, легкому хвартушку, що його легко торкав i порушував раннiй, свiжий вiтер. Зо всiх бокiв замкненим перстенем облягав ворог, його стратегiя досконала, його тактика непомильна. Тiтка Ен подво┐ла сво┐ вiзити i останнього разу дала менi ясно зрозумiти, що ┐┐ Катруся не ║ бiльше прислуга, що вона ┐┐ дочка, що вона адоптована. - Час i вам прийняти якесь рiшення, - казала вона. п┐ мова звучала категорично. Я посмiхався виминаючою невиннiстю, але на ┐┐ устах тримтiла погрозлива невмолимiсть - Скiльки вам рокiв ? - питала вона демонстративно - У мо║му життi не було рокiв, - вiдповiдав я на це тим же виминаючим тоном. - Не кажiть нiсенiтниць! Ви людина зрiла! Можливо збоку моя постава виглядала маньякально, але я вже мав рiшення. Будуватися! Вростати у твердь. Iдея будуватися просякла мною наскрiзь. Скинути нашарування пасивности. Перед зором вiдкривалась безмежна Америка мiж двома океанами, в мою душу проникав ритм Ню Иорку. Будови, гiганти, дороги, мости, машини. Я був неможливо жорстокий, коли доходило до цi║┐ точки. Будуватися, значить жити за власною подобою, не гнатися за легким дешевим вiдрухом. Мене небезпечно спокушало видовище мого сусiдства за рiчкою, де на очах виростала фантастична споруда зi широкими скляними стiнами, розкритими кра║видами, кокетливими терасами... Чому б це не був я? Мо┐ телефоннi розмови зi Сниликом набрали загрозливого розмiру, я був рiшений будуватися. У цих саме днях до мо║┐ хатини пiд'┐хала стара, обдрiпана, трьохтонка джi-ей i з не┐ без поспiху вилiз присадкуватий добродiй у чорних окулярах, який подав менi вiзитiвку - "Сарабiнi i Ко - Бюльдерс енд Девелоперс оф Модерн Говм Комюнiтi". Дуже при║мно. Чим можу служити? Чи не ║ я власником оцього поземку? Я пiдтвердив. Його фiрма розбудову║ весь цей терен i мала б намiр заокруглити свою територiю по цей бiк рiчки. Чи не мав би я намiру продати цей шматок грунту ? До певно┐ мiри це збiгалося з мо┐ми намiрами, лишень останнiм часом вони поважно вiдхилилися вiд сво║┐ мети. Мiй всезнаючий Снилик минуло┐ осени пророчив, що за два - три роки я дiстану по десять тисяч за кожний акр, але його пророцтво шалено розминулося з часом. Останнiй мiсяць, останнi тижнi, а особливо останнi днi показали виразно, що питання цих акрiв, це питання не рокiв, а годин. I саме цей фактор поважно вплинув на мо┐ намiри. Постало багато нових питань, а мiж ними i це, чи я мушу конче тi акри продавати. Ми вже мали нагоду зустрiчатися з нашим трiюмвiратом i думати про власну будiвельну базу, але коли б навiть не це, я маю всi данi, що мо┐ акри можуть стати поважною пiдставою занятися будiвництвом навiть на власну руку. Саме тепер над цим я думав. А коли я запитав представника Сарабiнi i Ко про цiну, вiн без надуми подав десять тисяч за акр. Це значило, що моя цiна може бути значно вищою. Скiльки треба капiталу, щоб почати будувати на власну руку? Вiдповiдь Снилика була: сто тисяч. Я мiг на сво┐х акрах розраховувати на десять будiвельних об'║ктiв. - Гаразд пане... - Артурi, - пiдсказав менi мiй гiсть. - Артурi. Маю вашу адресу i в короткому часi ви дiстанете вiдповiдь. - Добре. Дякую. Надiюсь позитивну. Тим часом допобачення! Не встиг ще пан Артурi завести свою джi-ей, як я вже набирав число Сниликового телефону. - Гальо! Тут Данилiв... Так i так. По десятцi за акр... - Що ж ти на це ? - Хотiв би зустрiтися з тобою... - Сьогоднi вечором. О пiв на восьму. Грiл Вiкторiя. Я мав нiчну змiну о годинi одинадцятiй. За дня я мусiв звичайно спати. Але була така спокуслива провесна, що я не мав вiдваги тратити днi. Представник Сарабiнi i Ко збiльшив пульсацiю мо║┐ крови i я вдесяте виходив на терени мо┐х володiнь до того мiсця, звiдки почина║ться схил до рiчки i де я плянував положити межу мо║┐ майбутньо┐ резиденцi┐. Це було засадничо вiдважне пiдпри║мство, я мав намiр задержати за собою цього пiв акра здовж але┐ Матiяса поруч з оселею панi Сомерсет в тiнi тих прекрасних сосон i тих яблунь з кра║видом на пiвдень, на долину, на плакучi верби, на рiчку i мо┐ джунглi над рiчкою. Уявлялась картина новенького бонгало на вiсiм-десять кiмнат з розгонним баром у пiдвальному просторi, великими на всю стiну переднiми вiкнами i з виходом на розлогу вiдкриту веранду з балюстрадою, вазами i широкими сходами зi сiро-жовтого сирого каменю зi заднiм подвiр'ям, оточеним зеленими травниками i клюмбами квiтiв. I саме ця уро║на картина, яка стала для мене iдеалом, гальмувала цiле мо║ пiдпри║мство разом з будiвництвом, панi Сомерсет i Катрусею. Бо в центрi всiх мо┐х невральгiчних мрiй я бачив один тiльки фокус - Лену. Без не┐ все це не мало сенсу... Анi опертя, клiмату, стилю. Я бачив ┐┐ на нашiй соняшнiй, заповненiй квiтами, верандi у ┐┐ бiлому, поляпаному барвами робочому халатi з палiтрою перед мольбертом, я бачив ┐┐ вечiрньою добою у темно-сатиновiй пiжамi й кiмоно у нашому са льонi, погрузлу недбало у глибокому, кольору слоново┐ кости фотелi з книгою, освiтлену широким кругом свiтла зi стоячо┐ лямпи, я бачив ┐┐ у легкiй домашнiй накидцi зайнятою в ┐┐ просторiй, завiшенiй, як картинна галерiя, робiтнi, я бачив ┐┐ у довгiй, прозорiй, нiчнiй сорочцi нашо┐ ясно┐, легко┐, просторо┐ спальнi.. Я бачив ┐┐ спокiйну, величну постать на тлi нашо┐ барвисто┐, соняш'но┐ оселi з ┐┐ вишуканими кольорами, при сходi i заходi сонця, при мiсячних ночах, за злив, громiв i блискавок, за лагiдних, мирних, теплих вечорiв i ночей. Лена стояла у центрi, у центрi всiх центрiв, у найуявнiшiй уявi, у мо┐х тiльцях крови, у вiддиху, у смутку i радощах, у мрiях i дiлах щоденних. А разом стояла виразна дiлема: або то вона, Лена, або то будiвництво, фiрма, Катруся, панi Сомерсет. Або то я продаю частину сво┐х акрiв i будую свiй пiдхмарний замок, або то задержую всi акри, одружуюсь з Катрусею, закладаю родину... Ха - ха... Якi привабливi перспективи. Коли б не цей туман невiдомости, в якому я заплутався з душею й тiлом. Бо ж де ║ та моя чародiйна фiкцiя Лена, за якими далями, просторами, океанами? Чи вона справдi вернеться - туман, туман i непрогляднiсть. Iнодi здавалося, що вона ось тут на досяг руки, що вона лиш вийшла i зараз буде назад, а знов iнодi, пiд час мо┐х депресiй i зневiри, я був переконаний, що вона вiдiйшла i розчинилася в просторi назавжди. Де дiйснiсть? Куди скерувати погляд? Розумi║ться, я люблю будiвництво, це стара моя пасiя, маю в руках добрий початок, бачу мету... I разом... Засадничо, ця тема була основною наших нарад зi Сниликом. Вiн мав найбiльше досвiду в таких оправах, а також викликав у мене найбiльше довiр'я. Пiсля всiляких мiркувань, i не без мого натиску, ми прийшли до переконання, що моя iдея будiвничо┐ фiрми ║ дуже добра, реальна i виправдана, але ми ще до не┐ не цiлком готовi. Потрiбного нам основного капiталу годi одразу дiстати, це було б понад нашi спроможностi, а будувати два-три будинки це не вихiд з положення. Це можна робити без нiяко┐ фiрми, власними руками. Чи не краще зачекати, торгувати далi, чим дасться, а за рiк за два, мiцнiше пiдкувавшись, приступити до справжнього дiла. Це було рiшення опортунiстичне, воно мене не вдовольняло, я не мiг чекати, не було часу, поле не могло лежати, я мусiв дiяти i то зараз. Так чи так. Цiлу нiч на роботi я власне про це лиш думав, а другого ранку, коли я пробудився дома пiсля кiлькох годин сну, я одразу подзвонив Сниликовi. - Ральо, Степане! Я рiшився! - На що ти рiшився? - Продати два акри! Ти що, здурiв? - Зда║ться... Але я все таки продам! I доручаю цю справу в тво┐ руки. Вимагай п'ятнадцять за акр. - Що дума║ш робити з грiшми? - Викинути... На смiття. - Нема часу на жарти. - Думаю будуватися. Для себе. - Зачекай. Я там буду! Перемогла Лена. Катруся, розумi║ться, не була вта║мничена у цi мо┐ вiдчаяннi рiшення, вона, як завжди i як звичайно, педантично i вiддано робила у мене порядки i по сво║му очевидно прямувала до сво║┐ виразно┐ мети. Менi було соромно за себе, я уникав з нею розмов i довших зустрiчей i намагався вдавати невинну жертву величезного завантаження працею. Цього ж пiдвечора прибув Снилик. Вiн мав заклопотаний настрiй, зда║ться мо┐ пляни йому не iмпонували особливо, досвiдченим оком вiн ще раз оглянув мою територiю, зацiкавився справами далi за рiчкою, переважно мовчав, роздумливо дивився i коли вiдходив, нiби мiж iншим, з докором у голосi запитав: - Навiщо тобi будуватися? Ти не ма║ш де жити? - Як навiщо? - питав я здивовано. - Хiба для примхи, - казав вiн далi. - Змарнувати грошi. Зроби лиш око до тi║┐ он дами, - кивнув вiн головою у бiк мо┐х сусiдiв, i ма║ш будинок. А грошi в бiзнес. - Я й роблю бiзнес, - вiдповiв я. - Твiй бiзнес... Якась напевно примха, квiтники, поезiя... Який це бiзнес ? - к рiзний бiзнес. Що для кого... - Шкода тво┐х талантiв.. - Саме тому. Хочу ┐х вивжити. На цей раз ми з ним, можливо вперше, не зiйшлися в поглядах. Вiд'┐жджаючи, вiн заявив, що дешевше, як п'ятнадцять тисяч за акр, цього тепер не можна пустити. Той он сусiд, можливо, дав би й бiльше. Треба б лишень зачекати... Я не перечив, я спокiйно доручив цiле це дiло в його руки, ми попрощалися дiлово i як тiльки вiн вiд'┐хав, я негайно викликав телефоном сеньйора Артурi, пропонував йому звернутися в нашiй справi до мого посередника, а одночасно просив подати менi докладнi iнформацi┐, за яких умов його фiрма могла б збудувати хату для мене особисто. - Завтра, о одинадцятiй годинi я буду у вас, - вiдповiв на це Артурi. Я вiдчув виразно течiю мого дiяння. Це був прорив. Я був рiшений. I коли це сталося, всi мо┐ гамуючi комплекси розступилися набiк i на мене найшло гарячкове бажання акцi┐. Я вже власними силами, не чекаючи Артурi, почав розробляти пляни мо║┐ будови. Я переглянув безлiч всiляких журналiв з проектами, iлюстрацiями, описами будинкiв, квiтникiв, посаджень, родiв рослин, комбiнацiй форми. Я вже бачив будову, подiлену на частини з ┐┐ кольорами стiн, з ┐┐ висотою, шириною, розмiром вiкон, кiлькiстю дверей, розподiлу кра║видiв. Я вже бачив розлогiсть сходин, виложених зi сирого, жовто-сiрого з прожилками каменю, що нагадував мармур, я вже вiдчував враження цiло┐ будови, поставлено┐ на цьому ще порожньому мiсцi, обсаджено┐ вiчно-зеленими рослинами гостроверхих туй, розлогих боровцiв, округлих довгошпилькових сосон. Я вже вiдчував запах рож, засаджених двома вигнутими рядами здовж заднього за┐зду перед сходами. Я виходив ще раз на мiсце, де мало це чудо постати, i я вже кроками вимiряв його довжину, ширину, напрямки, вiддалi. Менi хотiлось, щоб мо┐ високi сосни здовж але┐ Матiяса гармонiйно давали основне тло будови, щоб мо┐ яблунi залишились, заразом допасованi до цi-лости, щоб моя стара хатина затримала сво║ мiсце. Весь цей день до самого вечора я вiддав цiй мо┐й вiзi┐, а потiм на роботi моя уява невгавала дiяти, переходячи до меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фiранок, до кольору килимiв. Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятiй рано з роботи, благо я тепер беру свiй простiр, мiж Торонтом i Оквiлем, значно скорiше, це виносить менi не цiлу пiв - годину особливо, коли раннi дороги вiдкритi для руху. До десято┐ години я сплю, а годину пiзнiше, недбайливо одягнутий i постiйно заклопотаний, зустрiчаю сеньйора Артурi, який прибув точно сво║ю джi-емкою, говорив дуже поспiшно i розложив передi мною десятки альбомiв з проектами плянiв, рисункiв, фотографiй - один кращий другого, найвибагливiшо┐ творчости нащадкiв i сучасникiв Леонардо да Вiнчi, Джiо Понтi, Пьера Лю┐джi Нервi, з ┐х найвражливiшим вiдчуттям форми i стилю, якi за двадцять п'ять тисяч кошторису на власнiй дiльницi, могли вдовольнити дуже вибагливi смаки архiтектурного умiння. Я залишив цi проекти у себе i знов до самого вечора i цiлу нiч пробавився ними. Хотiлось знайти щось, дати справжнiсть, збудувати вартiсть. Мо┐ нерви напруженi, серце билось мiцнiше, чоло горiло. Я мушу наситити жагучий голод на добрi речi, створений на мо┐й старiй бать кiвщинi... А разом, здавалося, що моя нова батькiвщина вимага║ вiд мене вiдповiдного вкладу... I при тому я мав дивне вiдчуття всемогутности: я мiг створити не лшиеиь цей будинок, я мiг стати Морганом,