по┐здки, пошуки, шум i грюкiт. Кра║вид зрито┐ землi. Червона глина, пiсок, камiнь, цегла, бетон, залiзо Ну i що ще? Ще кипiння, ще юшка землi, повiтря неба, нервiв. I я в точцi кипiння. Бiля мене була Катруся, ми з нею несамовито кружляли бiля полум'я свiчки. Я мав вимовку, я мiг пригнатися запорошений, спотiлий, з червоним лицем, кинути кiлька слiв, щось на ходу з'┐сти, обiцяти скоро вернутися i знов зникнути. Були, правда, недiлi i днi вiдпочинку, я мiг повiдомити ┐┐ телефоном з неозначеного мiсця, щоб вона була готова, бо ┐демо на берег Васаги. Було дуже добре, коли я дотримав слова з точнiстю пiд години. Катря до такого звикла, звичайно все було готове, ми гналися десятою лiнi║ю, згодом повертали на двадцять четверту, швидкiсть сiмдесять, напрям Колiнгвуд. вздовж калейдоскопи кра║видiв, зелених долин, соснових га┐в, осамiтнених ферм, лiнивих корiв. Ми вганялися на широкий, плаский, завалений машинами, пiсковий берiг, ледве знаходили якесь мiсце, нашвидку переодягалися, бралися за руки i з дитячою верною, бiгли довгою мiлиною назустрiч хвиль, що котилися зi синiх просторiв затоки Юрiя. Холодна вода, свiжий бриз, молодi люди, гарнi тiла, сяючi очi i Катруся в ┐┐ стихi┐, одразу мiняли настрiй, ми бавилися, як дельфiни, безнастанно реготалися, виходили засапанi на берiг, падали на гарячий пiсок, пражились сонцем, щоб за хвилину знов зiрватися i знов гнатися до води. Верталися битi сонцем, катованi голодом, за┐жджали до першого лiпшого придорожнього за┐зду, набирали котлеток з цибулею, помiдорами, гiрчицею, хижо ┐ли i пили холоднi, газовi напо┐. А дома, звичайно, розходились "надобранiч". Який диявол мiг повiрити, що це було справдi так? Ми не вiрили самi. I не вимагали вiри. Нас несла бистра течiя невмолимости i ми вiдчували, що ║диний рятунок, це мiцна, тверда, витривала постава, а коли вже не хватало вiддиху, ми могли зважитись на святий, невинний поцiлунок, що набирав значення печатi духа вiрности, непрелюбодiйности, чистоти мислi, завдатку справедливости. Я переконаний, що моя партнерка не належала до на┐вних i сприймала цю лотерiю, як досвiдчений круп'║ певний сво║┐ перемоги. Чи мав я право сказати, що життя для мене ║ щось бiльше, нiж звичайний успiх. Розумiю, що мо║ вдаване пуританство i моя щира жертва фортунi успiху, багатьом видасться переборщенням захланности, але на виправдання, я мусiв би пригадати, що мiй характер формувався атмосферою, законами, практикою i культурою заперечення самого принципу характеру. Все у нас, включно до ребер, безжалiсно ламалося, ви родилися, росли i зрiли у безконечнiй ру┐нi i вiд вас вимагалося лишень одного: покори. I чим вам гострiше болiв зуб спротиву, тим ви менше могли сподiватися самоствердження незалежности. Я не знаю, чому ║ люди, якi так само не можуть бути свобiдними, як мурини не чорними, або кури лiтаючими. I я ще бiльше не можу зрозумiти, чому саме цi люди, зi сво║┐ цi║┐ iмпотенцi┐ творять культ, якому безконечно складають кривавi жертви. Iменем велико┐ свободи будувати велику несвободу, це основна насолода, наближена до сексуально┐, що у нiй запах живо┐ крови так само п'янить, як i запах вина. А тому хай буде вiльно менi, iменем неупокорено┐ людини, проголосили мораторiй мо┐х несплачених боргiв, спричинених вогнем, мечем, мором, голодом, ув'язненням i сьогоднi, увiйшовши у цей ясний, соняшний свiт свобiдно┐ безпосередности, я не маю сили стримати сво║┐ енергi┐ у межах пристойности. Зрозумiйте, що це проблема унiверсального значення. Моя енергiя була скована, мiй простiр був обмежений, мiй час був замкнутий. Передомною, за мною i надо мною тяготiв нiвелюючий закон передрiшення. Повторяю ще раз: я люблю будови, я люблю будiвництво. Але я не мав права будувати. Я мав право на "житлоплощу" наподобу кожно┐ тварини - нори, дiри, кута, пiвкiмнати, кiмнати. Це норма амбiцi┐ житлового рiвня у просторi мого минулого, а тому вирвавшись iз цих умовностей, я не можу не пити i не впитися вином цi║┐ ново┐ насолоди. В кiнцi червня, до речi дуже свiжого, мокрого, зеленого, моя будiвельна вiзiя перевтiлилась у цiлком наглядну, кольору сiрого каменю, червоно┐ цегли, темно - зеленого накриття зi широкими, переднiми, замазаними вiкнами, подобу, що дуже вигiдно i вражаюче конкурувала зi сво┐ми сусiдами на тлi тих зелених сосон i яблунь. Особливо робив переконливе враження ┐┐ широкий, розлогий фасад з його просторою верандою i сходами - по║днання старогрецько┐ клясики i модерного американiзму, з дуже при║много, сiрого, теплого зi жовтими прожилками каменю, що нагаду║ мармур - вiсiм трьохбiчних сходин, що спадали до заглиблення, у якому мав постати квiтник. Внизу з обох бокiв веранди великi вiкна з французькими дверима, якi виходили на бiчнi, низовi, бетоновi веранди з пiдвищенням, на якому розмiщенi вази для квiтiв. Загальна форма побудови не мирилася i не була конче спiвзвучна з бiльшiстю дооколичних, модерних будiвель. Дисонанс вносили боковi поперечнi стiни з великими вiкнами i трохи пiдвищеним, одноплощинним, похиленим на один бiк дахом. Це був незвичний мотив i виправдувався вiн внутрiшнiм призначенням простору - злiва, це було здогадне атель║, а на протилежному боцi, не менш здогадна бiблiотека. Цi два простори вiдогравали основну ролю цiлого цього пiдпри║мства, а тому в ┐х жертву було принесено стiльки святого трафарету загально принятих мешканевих норм. I можливо вперше за цiле мо║ життя я вiдчув гостру, его┐стичну насолоду i незграбно приховану гордiсть, що ця мешканева споруда припасована на мiй зрiст i крiй, що саме так я хочу виглядати на цiй землi. Нiякi замки, палаци, а така ось стисло розмежована i доцiльно продумана шкаралуща мо║┐ фiзично┐ i духово┐ iстоти. Розумi║ться, я мiг втискатися у один кут з однi║ю постiллю, можливо я мiг би виповнити палац на двадцять кiмнат, але те i друге не було б мо┐м конкретним цiлеспрямованим мешканням. Це лиш була чи була б випадковiсть. Недопасований одяг. Нормально я вимагаю стiльки простору i стiльки мiсця, у якому б я був анi стиснений, анi розгублений. Мiсце ┐жi, мiсце працi, мiсце вiдпочинку, мiсце розваги, мiсце родини, мiсце дружини, мiсце дiтей, мiсце гостей. В цьому клясичному, iсторичному, фундаментальному розподiлi простору мешкання я бачу основну вимогу людини всiх часiв i всiх просторiв, що вмiли, хотiли i мусiли будувати чи то пiрамiди, чи то пантеони, чи лазнi Каракалi, а чи будови Европи й Америки, взагалi всiх тих, для яких будiвництво й життя були нерозлучними вимогами. Менi можуть сказати, що ║ ще люди, якi взагалi не вимагають мешканевого простору, або вдовольняються заблощиченою "житлоплощею", але цi люди правдоподiбно мають насолоду в самому голому фактi бути на землi з титулами "Божого сотворiння". Це ┐х незаперечне право. Але, на жаль, я мушу ще раз i ще раз ствердити, що до цi║┐ породи людей абсолютно не належу. З ними у мене стiльки ж спiльного, як i з усiм iншим живим i мертвим на цiй плянетi i признаюся, що вигляд колiбрi з ┐┐ фiлiгранним листочком гнiзда, я бiльше шаную, анiж вигляд мешкання багатьох двоногих сотворiнь мо║┐ власно┐ зовнiшньо┐ подоби. В кiнцi мiсяця червня, саме коли розпочались першi лiтнi громовицi, моя хата була пiд дахом i цiле нутро було виповнене грюкотом молоткiв, якi не давали менi нiде спокою. Коли я мав час, я приходив на будову, втискався до ┐┐ середини, вiтався з людьми у синiх, потертих комбiнезонах, переважно iталiйського походження, якi вимощували помости, вставляли дверi, закрiпляли шафки, лагодили кухню, встановляли убиральнi, чистили сходи i нарештi барвили. Кольори кiмнат мо║ дошкульне мiсце, я вибирав ┐х тижнями, я зовсiм губився, коли доходило до рiшення, признаюсь я не мав вирiшально┐ думки, а тому часто дiяв на слiпо. Ще тодi, коли мав дiло з мо┐м першим мешканням на вулицi Глен, я давав легко з цим раду, бо все, що там робилося, безперечно годилося iз загальним тоном, але тут одразу виникла гостра черга суперечностей, бо ж хотiлося конче зробити все "не так", знайти iншу точку бачення i обов'язково зчинити революцiю кольорiв, щоб засобами терору знайти те щось небувале. Як, наприклад, мала б виглядати моя бiблiотека - робiтня ? Я погодився на пропозицiю само┐ будiвельно┐ фiрми, що в такому випадку найкраще було б шалювання з червоно┐ сосни - затишно, вигiдно, солiдно. Багато мороки виникало з атель║. Що це мало б бути? Велика, на весь поперек, з двома широкими вiкнами i похилою стелею незграбна кiмната пiд кольор меду. Малось на увазi Лену з ┐┐ екстремними нахилами, наприклад, вона твердила, що ┐й подоба║ться чорний кольор стiн, з чим я не мiг годитися засадничо i вибрав гарячий, чи краще солодко-мiшаний чай з медом i можливо також чоколядовим тортом. Коли б вона тут опинилася, вона напевно все це змiнила б за сво┐ми смаками, наприклад, могла б закрити високу передню стiну великим панно з мотивами ┐┐ улюблено┐ символiки народження, або iнших абстрактно - символiчних дивоглядiв... Вона завiшала б усi стiни картинами i мала б багато сонця з виглядом на квiтник, який ма║ бути закритий вiд сусiдньо┐ оселi висадом ту┐. На цiй половинi зосередженi всi домени господинi дому, як малий будуар, кухня, ┐дальня, ванна, включити й майбутню дитячу кiмнату, що тим часом виконувала б функцiю мало┐ вiтальнi з ┐┐ широким вiкном i кра║видом долини. Друга, схiдня половина призначена для мене, за вийнятком загально┐ велико┐ вiтальнi в густо оливкових тонах з цiлою скляною стiною i розлогим виглядом на пiвдень з сусiднiм парком, його тополями i великою, плакучою вербою. Двi поруч спальнi, роздiленi бiлою, пiд мармур, ванною i нарештi ┐┐ величнiсть робiтня завершували весь цей комплекс мо║┐ приречености, включаючи сюди i невтральну територiю сiней, паперованих пiд небiлену, сиру ряднину з ┐х ма║статним виходом на арену веранди i менш ма║статними бiчними сходами до просторiв пiдвалля. До речi, цiле те пiдвалля я вiддав у повне володiння Бахуса й Домовика, як тим, що командують царством розваги i царством добродiйности, як електрика, вода, газ поруч з двома коморами для домашнього майна. Магна - магнiссiма бар, що його мав намiр розписати полтавськими, старо - козацькими чи краще запорiзькими фресками, займав бiльшу половину цього простору, i вiдзначався широкими вiкнами з виходом на малу, нижню, бетонову веранду. Спiшу додати, що з кiнцем червня i початком липня все це, вiд верху до низу, уявляло лишень одну суцiльну картину найлiричнiшого безпорядку з дуже незначними натяками на якесь завершення i ви зна║те, як не легко доводити речення до точки, коли хочете, щоб воно звучало вiдповiдно до ваших вимог. Ви, мабуть, також зна║те, як не легко ставити точку над i, а вже найдошкульнiшим болем голови в таких випадках ║ та частина ритуалу, що зветься меблюванням i декорацi║ю, особливо, коли ви належите до впертих i непоправних бунтарiв проти конвенцiоналiзму. Де, наприклад, дiстати канапи, фотелi i все таке iнше, якi б були слухняними рабами ваших дволичних i многоличних, а часто безличних вимог i примх естетики, оригiнальности, вигоди. Кажуть, великий Бальзак вимагав конче, щоб його широка, покрита червоним плюшем лежанка викликала у його любовницi маркiзи (прiзвище забулось) любовний шал на перший погляд. Признаюсь, я не мав аж таких тиранських вимог вiд сво┐х лежанок, але так само, як i той генiяльний сибарит, я був невилiчимо заражений переконанням, що меблi й декорацi┐ можуть вiдогравати генеральнi ролi не лишень у Голiвудських фiльмах, але й у наших буденно-щоденних побутових iнтермедiях. Але вже з кiнцем липня, ця проблема значно дозрiла i перетворилася у невилiчиму гангрену хвилювання. З наближенням вiддалi, вона перетворилася у вражливо - делiкатну аферу на тлi не дуже блискучих фiнансових можливостей. Це вимагало розважности, рiвноваги, непоспiху. Наглiсть у таких випадках смерти рiвна. Вибирати канапи i вибирати наречену сливе та сама функцiя. За допомогою вда║теся до вiдповiдно┐ лiтератури, що ┐┐ в англiйськiй мовi ║ невичерпальна кiлькiсть i нарештi у вас поста║ амбiтний плян, що його годi вложити в одну п'ятирiчку i щоб вдовольнити наглiсть i сяко-тако заставити зяючу порожнечу, ви дозволя║те встелити помости м'якими килимами мишатого кольору i набути кiлька генеральних куснiв обстановки, пiсля чого ваше мешкання вигляда║, як ляндшафт мiста Торонта, зi широкою площею будиночкiв, мiж якими, в рiзних мiсцях нiби Гулiвери серед лiлiпутiв, повзносяться будови - гiганти передвiсники майбутнього мiста. Що я мав робити, наприклад, з атель║, якого призначення вiтало цiлковито в стратосферi мiстерiйности. Щоб залякати його моторошну порожнечу, я повiсив на його широких медових стiнах чотири малюнки Лени, якi здавалось, бажали увiйти у тi стiни i розчинитись у ┐х безоднi простору. Що мав робити з книгозбiрнею? Збiрка мо┐х авторiв кишенькового видання, не дивлячись на ┐х блискучiсть популярности i слави, виглядала б на полицях мо║┐ книгозбiрнi, як гурток морських свинок у стайнi для слонiв. Всi тi книги я залишив у старiй мо┐й хижi, там для них мiсце, а простори ново┐ альма-матер зiсталися без ужитку. З вiрою, що на них прийде час. А покищо в однiй з мо┐х спалень, яку я назвав кабiнетом, примiстилась не лишень моя "бед-континентал" постiль, а також мiй новий магоневий робочий стiл, мiй чорний телефонний апарат, мiй "фiлiпс", мо┐ два шкiрянi стiльцi i одна канапа... З деяких причин я конкретно почав цiкавитись мистецьким малярством, мо┐ порожнi стiни десяти кiмнат виразно цього вимагали i я прийшов до певного переконання, що хоч-не-хоч, а менi прийдеться перейти на угоду з тим найекстремнiшим з екстремiв цi║┐ штуки, бо iнакше мо┐ стiни залишилися б фатально голими. З цим ще буде багато мороки. Не всi зо мною погодяться, що мода в таких випадках переважаз мистецтво i коли мода свариться з мистецтвом то остаточна лава присяжних - "вокс популi - вокс де┐" - виправду║ моду. Я перегортав сторiнки найкращих каталогiв мистецтва - Шагал, Брок, Клеве, Котаво iтд, iтд. - всi вони в один голос, устами Леона Лянга, запевняли мене, що тiльки Пiкассо i його епоха це альфа i омега найвозвишенiшого мистецтва. I в одному я мушу з ними погодитися, що, наприклад, у мо┐й хатi найкращi з кращих Рафаелiв, виглядали б безнадiйно розгубленими i в порiвнаннi з кльовном Бюффе, не дивлячись на його дерев'яний червоний нiс, творили б заперечення основ естетики. Також у зв'язку з цим, я оглянув кiлька крамниць малярства i взагалi мистецтва на Блур i на Ионг, я побував у мiськiй галерi┐ цi║┐ штуки, вiдвiдав кiлька вистав картин, я говорив з деякими знавцями цi║┐ культури, як професором Керр, Кандинським, Собко. В загальному я почав розумiти, що для рiвноваги почуттiв, ║ конечним розумiти синтезу вартостей в дусi, часi i просторi. Iнакше вартостi загублять силу дiяння i ми зависнемо в порожнечi збайдужiння. Балянс вартостей - балянс нашого щастя. Так минало це мо║ навантажене пружнiстю лiто, я був здивований швидкiстю його кiнетично┐ дi┐, мо║ особисте ║ство мiняло форми. Я був щасливий, що моя бiологiя витримувала всi цi навантаження i я не мусiв вдаватися до лiкарiв. Було цiкаво спостерiгати, як вiдходив день за днем, як наростав новий лад. Я вростав у це нове мiсце тiлом, серцем, нервами i коли я бачив фундамент мого будинку я бачив себе самого врослого в ту землю на березi цього озера. I коли сходило чи заходило сонце, я вже називав його мо┐м сонцем i було при║мно сприймати його щедрi благодатi, не дарованi з ласки, як жебраковi, а брати як основу сили, визначено┐ для мене у космосi, як рiвноправнiй його частинi. I прийшла осiнь. Ця мелянхолiя i туга на цей раз звучала мажорно, як передгра мо║┐ велико┐ особисто┐ драми. Я люблю цей ситий настрiй, символом якого були всi п'ять мо┐х яблунь, якi демонстративно виявили свою щедрiсть цього великого сезону. пх гiлля гнулося вiд тягару плоду, вiтер намагався помогти ┐м i цiла ┐х територiя вгорi i внизу була засипана ┐х запахом i кольорами. Не було кому користатися з ┐х щедрости i можливо вони мали причину бути невдоволеними. пх тiло, ┐х серце i ┐х душа видали все що могли, а ми байдуже згорта║мо на купи ┐х дари i залиша║мо на ласку стихiй. Зрештою осiнь цi║┐ благословенно┐ землi, особливо ┐┐ початок, завжди вражаюча щедрiстю дарiв, кольорiв, запахiв, листя облива║ться пурпуром, залитi сонцем дерева нагадують рубiни, ситi вивiрки витанцьовують канкани. Все бавиться, живе й не живе, все жарту║ i провоку║ жарти. Я iнколи, недiльними ранками, бував дома, дозволяв собi вiдпруження, валявся довше в лiжку, загублений у сво┐й новiй "житлоплощi" з книжкою в руцi, або одягнутий у пiжаму, домашнi виступцi i картатий халат, я блукав по кiмнатах, важив ┐х порожнечу, мiркував над ┐х долею, ходив вiд вiкна до вiкна, вдивлявся у знайомi кра║види, якi видавались менi завжди новими i був переповнений почуттям вдоволення, а разом остраху. Вдоволення завжди родить острах, бо┐мось так само великого щастя, як i великого нещастя, одного, щоб не згубити, а другого, щоб не знайти. У цi днi я був вдарений вдоволенням, це була велика солодка рана, це бiль трiюмфу перемоги. I ║диного чого не було... Я оминав це iм'я. Воно загостро врiзалося в мою рану щастя i вносило затру║ння. Це вимагало яко┐сь неймовiрно┐ операцi┐, на яку я не мав сили зважитись. Це був такий ранок, така млява, засолодка iдилiя, такий шматок неповторно┐ гри вдоволених iнстинктiв. За вiкном мо║┐ новенько┐ рожево-помаранчево┐ кiмнати з ┐┐ тяжкими брокатовими помаранчевими завiсками, глибоко i насичено дихала сильна осiнь. Сонце зливою свiтла заливало яблунi з ┐х барвами плоду, заносило запахом сосни i шипшини, радiо на Сi-Бi-Ел передавало концерт Моцарта камерно┐ оркестри з Ванкуверу. Моя спальня-робiтня мала тро║ дверей - до ванно┐, до велико┐ порожньо┐ робiтнi i до велико┐ вiтальнi. Цi останнi лишаються переважно вiдчиненi, вони продовжують мiй простiр i частинне вiдкривають кра║вид головно┐ веранди. Це, мабуть, було по дев'ятiй годинi, мiй будильник цокотiв спокiйно на нiчному столi i нiхто ним в цей час не цiкавився. Я був заглиблений в "На лезi бритви" Сомерсет-Моума - автора близького вiдчуттями того свiту, що менi вiн чомусь iмпону║ далекими й широкими обрiями глобальних засягiв з ┐х перспективами безконечно┐ молодости i сили. Я був сам i не сам, я нiколи не буваю сам, я не знаю вiдчуття самоти i коли хочу бути на хвилинку осамiтненим, звичайно створюю штучно наставления самоти. Зараз мала прийти Катруся, вона це добре пам'ята║ i також зна║, що мо┐ недiльнi ранки належать менi. Вона звичайно приходить заднiм входом до кухнi i ┐дальнi, я звичайно чую ┐┐ тихий спiв, що завжди ┐┐ супроводжу║, вона варить каву, застеля║ стiл ┐дальнi, подзвоню║ порцеляною... Цього ранку було iнакше. Вона увiйшла переднiм входом через веранду, нiчого не наспiвуючи, пересiкла стовп сонячного сяйва велико┐ вiтальнi i зупинилася на порозi мо║┐ спальнi. I була вона одягнута не у звичайний одяг, а мала на собi домашнiй, вишневого кольору, сатиновий халат, який плястично видовжував ┐┐ струнку постать i хвилястими спадами сягав до самого помосту. п┐ обличчя було свiже, очi i уста смiялися, волосся зачесане догори i зав'язане ззаду червоною стрiчкою. В руцi вона мала велике, яскраво-червоне яблуко. Я був знiяковiлий, я звик до Катрусi, я бачив ┐┐ кожного дня, я нiколи не був здивований i раптом це збентеження одним тiльки виглядом на тлi того сяйва i тих кольорiв. Я помiтив ┐┐ тихе наближення не так поглядом, як вiдчуттям. Я швидко вiдложив книжку i вiдчув сво║ серце. Воно по сво║му здрiгнулося. - Добрий ранок, - привiталася вона спокiйно. - Добрий ранок, - вiдповiв я запитально. Вона спокiйно пiдiйшла до мого лiжка, загадково й лукаво посмiхалася, мала незвичний, знiяковiлий вигляд, очi ┐┐ блищали острахом. - На! - сказала вона i простягнула на долонi яблуко. Я нiколи не думав, що Катруся на щось подiбне спроможна, що вона зможе так переконливо виконати цю трафаретну сценку з тим яблуком, яка мене проникливо проняла i змусила порушити найнезрушимiшi мо┐ святощi. Я взяв те яблуко, воно було направду спокусливе. - Вкуси! - смiялась вона. Але я не встиг вкусити. Катруся кинулась, як була, на мене i тодi яблуко випало з мо┐х рук, а Катруся, мабуть налякана, цiла тремтiла i зовсiм розгублено шукала у мене захисту. Вiд кого вона тiкала i чого боялася? - Закрий мене, закрий мене! - лептала вона. п┐ пружне, тепле тiло згоряло i в'януло, нiби бите вогнем. Пiзнiше, вона поясняла цю пригоду так: - Я, казала вона, скаржилась на тебе тiтцi Ен, а вона запитала: Чи ти читала Бiблiю? Нi, вiдповiла я. Вiзьми i прочитай - Мойсея, глава третя, роздiли третiй, четвертий i п'ятий. Я взяла, прочитала i менi сподобалось. Чи ти гнiва║шся ? Я попросив також Бiблiю. Дивись, кажу, за роздiлами третiм, четвертим i п'ятим, слiдують роздiли шостий, сьомий й дев'ятий. Чи ти не бо┐шся? - Коли ┐х не боялась Пра - ква, чому б мала боятись я? Ми смiялися i були щасливi. Катруся могла прийти рано, могла прийти серед дня, могла прийти вечором, могла прийти серед ночi. Ми пiзнали "добро i зло" i покинули наш рай, в якому так довго мучились. А наша пречудова тiтка Ен, яку Катруся кликала "мам", пiсля сво║┐ санаторi┐ була щаслива нашим щастям i була переконана, що наше одруження це лиш питання часу. Це тримало ┐┐ на дусi, Катруся ┐й призналася, що Бiблiя помогла, вона твердила, що мужчини взагалi не знають мудрих дорiг до пiзнання добра i зла, але ┐м треба помогти. А ми обо║ замолодi i засильнi, щоб не стати iдеальною парою для народження iдеального продовження вiчности у вiчному. Прекрасна Ен! Вона бачить життя ясно, просто й логiчно, але не сво║. Сво║ вона пройшла в темностi. Для не┐ ми з Катрусею, вихiд у яснiсть. Ця наша яснiсть занадто разюча i пiсля довгих рокiв невблаганного затемнення, вона ┐┐ екзальтоване вабила. З нею було вийнятково при║мно сидiти довгими осiннiми вечорами перед нашим ватрапом велико┐ вiтальнi, яку ми спiльними зусиллями привели до дуже iмпонуючого вигляду з ┐┐ м'якими тонами свiтел i при║мним, хвилюючим теплом, коли назовнi у соснах шумiв вiтер i било у вiкна дощем, а ватран безтурботно жарiв i поблискував вогнем. Ен було абсолютно заборонено алькоголь, але ми пили добрий, англiйський чай. що його приносила нам Катруся на срiбнiй, старовиннiй тацi у рококових, порцелянових, тонких, як папiр, чашечках. Ен любила цей чай i цi чашечки, один ┐х вигляд створював у не┐ ┐┐ прояснюючий, елегiйний настрiй, який вона так любила переживати. - Дуже люблю цю вашу берлогу за ┐┐ новiсть, але чашечки мусять бути давнi. Модернiзм для мене лишень назовнi. Взагалi, не люблю речей. Мене вони втомлюють. Ми любили ┐┐ слухати. п┐ оповiдi були неповторнi, ┐┐ мова ненаслiдувальна. Нiколи не щадила себе, коли вимагалось точностi. - "Я була брудна. Я курвила". Вiдкривала гарнi i не конче гарнi сторiнки лiтопису i в чомусь нагадувала Скарлет з роману "Проминуло з вiтром" Маргарети Мiчел. п┐ життя також проминуло з вiтром, але не дивлячись на його трагiчнi нотки, воно було i багате i гарне. Вона бачила свiт, знала людей. Вiнстон Чорчiл, Муссолiнi, Фербенкс. Бернард Шов, не були для не┐ винятком. Вона летiла на вогонь, ┐┐ любовнi пригоди коштували мiльйони, свого кумира не називала по iменi, а тiльки "вiн", "той", "його", мала нахил до гiстеричности, до вульгарних ексцесiв, вони були гострi, вражаючi, яскравi. Вона могла летiти за сво┐м коханком до Ка┐ра, наймати детективiв, заставати "його" в обiймах коптiйських красунь, набити йому морду, вернутись до Оквiлу, гiрко плакати, писати розпачливi листи i благати ласки. Вона хотiла знати, що це таке коптiйськi жiнки, перегортала енциклопедi┐, докопувалась, що це нащадки давнiх ║гиптян i купила в Олександрi┐ ту саму голiвку Нефертете, що сто┐ть тепер по серединi мо║┐ порожньо┐ книгозбiргi, як символ унiверсально┐ краси i сили. Коли тi коптiйки мали схожiсть до тi║┐ голiвки в тому клобуку, тодi я розумiю любовника мо║┐ приятельки Ен, як також розумiю ┐┐ розпач, бо ця сама Ен, коли б ┐┐ посадити на трон фараонiв, могла б гiдно заступити Нефертете, як не красою то гiднiстю й величнiстю володарности. Моя дорога панi Ен належала до раси, яко┐ володiння простягалося вiд кiнця до кiнця свiту i саме це давало ┐й силу велико┐ великодушностi, i тако┐ ненаситнссти добра i зла, як ласки так i жорстокости, як високого лету так i низького падiння. Вона нарештi шукала забуття в алькоголi. I можливо присутнiсть простоти Катрусi i мо║┐ тваринницько┐ живучости надавали ┐й силу поборотися з тi║ю безглуздою пристрастю i спробувати втiлитись в ролю щасливого материнства, якого вона не зродила, а знайшла пiд ногами сво┐х свiтових мандрiв. - Любов, казала вона, жорстока сила. Вона розрива║ жертву, як лев козу. Нема милосердя. Це стихiя. Можете бути багатi, вченi, мудрi, великi сильнi - нема вибору. Чим ви сильнiшi - тим безсилiшi. Це такий же закон, як закон гравiтацi┐. Не можемо його обiйти. Ви ма║те також сво┐ клопоти. Це було сказано тоном велико┐ п║реконливости, що виривалась з тiла, мозку, кости, серця, я не мав вiдповiдi, лишень стверджував згоду мовчанням. - Можна цього й не мати, - казала вона пiсля перерви, занурена сама в собi з поглядом впертим у полум'я ватрана, але це не значить, що це не так. Великi трагедi┐ побудованi на iстинах, а ними ║ великi почуття. Знаю i вашi клопоти, о, я ┐х знаю. I не тiльки те, що ваша мати вмерла з голоду "великих iдей"... Ви самi голоднi яко┐сь правди i може ви ┐┐ - хто зна║ - знайшли разом зi мною. Ми мали Iндiю, ми мали Маркса... Кого, кого ми не мали. Але не тiльки Колюмб вiдкривав цю землю, ┐┐ вiдкривали Кiд Рiнго, доктор Голид║й Бет Местерсон. Може ви зна║те такого дивака Коннела - ║пископа англiкансько┐ церкви. Вiн хотiв схрестити Христа, Маркса, Ленiна, Дзержинського i створити гiбрид модерного суперхристиянина пристосованого до клiмату занепадницько┐ Европи нашого часу. Чи ви помiтили що змiшавши любов i ненависть ви можете створити новий атом доброчинности. Наша доба не любить просто милосердя. Вона замiня║ його системою УНРА, IРО, ОН, по║днанням Сталiна, Ель Капоне. Це все перетворення й перетворення субстанцiй духа вiд епохи в епоху. Може ви бачили в Ка┐рському музе┐ мумiзовану голову фараона Рамзеса Другого, а разом з цим може зна║те святиню Нубiйського Нiлу Абу Сембiлу, де висiченi з каменю чотири голови цього ж володаря. Мум'я й камiнь це така ж синтеза, як i Будда та... скажемо. Вiнстон Чорчiл. Кажете - боротьба кляс. Це те саме, що мумiя фараона. Це боротьба за тривання, за силу, за збереження. Маса каменю чи маса людей вимагай утривалення. Нашi розмови повторялися, переходили з теми на тему. А головне, шукали, як вона казала синтези. По║днання минулого й сучасного. - Люблю свiжiсть думання, казала вона. I свiжiсть мешкання. Моя берлога занадто запорошена. - Цi порохи вартi терпеливости, - зазначував я. - Можливо. Але коли це лиш iсторiя... - Наша кра┐на ще не ма║ iсторi┐. Ви напевно ще пам'ята║те пiонерiв Торонта. - О! Розумi║ться. Багатьох, - оживилась вона. - За тисячу рокiв... - За тисячу рокiв! - перебила вогiа мене. Ви дума║те? Тепер кожний мiсяць - столiття. - Наша iсторiя закрою║ться на довгу мету. Це буде iмперiя надземних, поземних i пiдземних дорiг, гангарiв, полярних гаражiв, мiжплянетних летовищ. Генеральний штаб атомово┐ доби. - О-го-го! - Я не знаю, я не знаю. Це вже будемо не ми, мiй милий друже, - казала вона, заплющивши очi, нiби намагалася щось уявляти. - А чому не ми? Вашi предки осво┐ли цю землю i надали ┐й стиль i тон. Добрий стиль i добрий тон, - казав я. - О ви! О ви! Ви мрiйники. Але я вам вiрю. О, я вам вiрю! Скажiть... Яку ви любите музику ? - несподiвано запитала вона. - Грiга, - вiдповiв без надуми я. - I я також. Зайдете до мене - почастую вас "Пер Гiнтом". Нашi люди не завжди вас розумiють. - А чи ┐м конче треба нас розумiти. Важливiше, щоб ми розумiли ┐х. Вони нам нiчого не боргують. I ┐м не конче треба вiдчиняти нам всi дверi, буде краще, коли ми навчимося вiдчиняти ┐х самi. Наша стара Европа зобов'язу║, вона навчила нас зарозумiлости. - Не нарiкайте на вашу стару Европу, - казала вона. - О, нi! Це не нарiкання. Це чванство. Вибачте. Цi розмови, кажу, повторялися i стали необхiднiстю наших вза║мин, iнколи при цьому була також Катруся, яка уважно до всього прислухалася, але сама не забирала слова. Тiтка Ен сво║ю ма║статною незалежнiстю викликала у Катрусi почуття незаперечного авторитету, але разом з цим ┐┐ мовчазна покора була великою ┐┐ перевагою, можливо, над нами всiма. В кожному разi, вони любили мо║ товариство, а я любив ┐х, лишень я не мав для цього вистачально часу. Нашi рiдкiснi зустрiчi були при║мним вiдсвiженням наших вза║мин, але поза тим я по старому любив свою его┐стичну самоту, виповняв нею весь свiй простiр, розбавляв ┐┐ музикою i згадками про Лену, з якою вiд весни обiрвались усi контакти. Iнколи ця ┐┐ вiчна присутнiсть у мо┐й пам'ятi ставала для мене обтяжною i я вже шукав можливости ┐┐ забути. Вона напевно вже стала матiр'ю того "янголятка" i напевно ┐┐ наставления до мене змiнилося. Весь той гльобальний, унiверсальний i абсолютний простiр, який лiг мiж мною i нею, давав вистачально спроможности заглушити нашi старi болi. Вона вiдiйшла до Европи i тим самим розчинилася у тому ностальгiйному свiтi. Тепер це лиш спогад, що з кожним днем все далi i далi вiддаля║ться у простiр часу. Пригадую Европу з останнього враження - затока Ля Манш повита серпанком першо┐ осени, розторощений Гамбург i далекi береги Британi┐, яка видавалась втомленою, зачарованою, заморською царiвною... А разом бiль, i туга, i розпач. Вiдчував, як рвалось корiння тисячолiть в глибинах мого ║ства з переконанням, що мо║ вигнання в цi простори океану закри║ назавжди дороги назад. Чи моя Лена зможе ┐х вiдкрити? Чи нашi тисячолiття минулого не потягнуть нас за собою? Вона ж у тiй сво┐й землi предкiв, з тим сво┐м "янголятком". I враз, не хотiлося вiрити, коли одного вечора, прийшовши з роботи, я знайшов у сво┐й поштовiй скринцi чималий конверт летунською поштою, адресований зi Стокгольму, самий вигляд якого викликав у мене пропасницю. Щастя, що поблизу не було Катрi. Я нетерпляче розiрвав конверт у якому, крiм листа, було багато витинок зi шведських газет i який, з величезною виразнiстю, нагадав менi Лену навiть, здавалось, ┐┐ запах. I писала вона дослiвно таке: "Коханий Павле! Не знаю, як почати, що почати, але знаю, що мiй довгий, впертий терпець урвався i я мушу Тобi писати. Тужу за Тобою, як тужила завжди, а вiддалення, якого я шукала, як лiку, спричинило лишень загострення болю. Здалека наше минуле вида║ться казкою, а наша остання зустрiч пiд тими яблунями, якi в мо┐й уявi цвiтуть завжди, лиша║ться незабутнiм сном. Я мусiла тiкати, бо боялась гiстерики, мiй добрий чоловiк терпiв тяжко, i ми погодились на цю розлуку, як курацiю. Я обiцяла йому "поправитись". I мала чималий успiх... У Стокгольмi менi вдалося органiзувати виставку (довiда║шся, як що зможеш зрозумiти, з газетних витинок), пiзнала багато цiкавих людей i все, здавалось, гаразд, за вийнятком... Але я тримаюсь, змагаюсь, терплю, не здаюсь. Ти зна║ш, яка я нерозумно вперта. Привiт МОпМ яблуням. Напевно давно одцвiли i вродили червонi, червонi - хотiла б вкусити. Озвися! Вiчнiсть Тебе не чула. Твоя завжди - завжди Твоя, неможливо Твоя! "Нiколи не забуваюча"!" Пiсля цього, що мав робити? Пiти й повiситись? Що сказати Катрусi? Як зустрiтися з тiткою Ен? Як вiднайти рiвновагу? I що це за така пошесть загнiздилась у мо┐й природi? Лист прийшов сливе напередоднi славетного балю iнженерiв у тому знаменному готелi Роял Иорку, на якому я i цього року невiдмiнно мусiв бути, на цей раз з Катрусею. Лист прибув вчасно. Куля далекого прицiлу. Атентат на мiй спокiй. VI Але все таки ми з Катрусею танцювали на балi iнженерiв, тiтка Ен виряджала нас на цю iмперзу з такою увагою, нiби вiд цього залежала майбутнiсть всього людства. Вона дмухала, чарувала, вимовляла закляття... Катруся мала широку, рожеву, брокатову сукню i нагадувала чи не саму Марлен Мунро, а я пишався новеньким вечоровим, чорним одягом з слiпучо бiлою манiжкою i виглядав не гiрше мiнiстра ┐дена в часи його молодих рокiв. А коли ми виходили з дверей будинку тiтки Ен, де на нас чекав мiй освiтлений "Меркурiй", ми виглядали, як королiвська пара, яку ма║ вiтати салют гарматнiх сальв. Коли ж ┐хали заповненою машинами автодорогою в напрямку Торонта, Катруся сидiла поруч мене, як зачарована принцеса, яку чарiвний принц визволив з лабет заморського царя Салтана i вiз пiд вiнець. Вираз ┐┐ блаженного обличчя зраджував гордiсть, щастя i безпечнiсть. Я вдячний долi, що вiдомий пострiл зi Стокгольму не заторкнув ┐┐ зачарованости, менi пощастило обiйти цю подiю мовчанням, а самий мiй лiричний, розгублений вигляд не викликав пiдозрiння. Чи мав я моральне право на цю дволичнiсть, хай вирiшають боги небес. На балi було видимо - невидимо землякiв обох статей, з перевагою молодi, якi зосереджено i вiддано танцювали пiд вiдому оркестру Березовського, що ┐┐ вiд входу не було видно за масою барвисте одягнених рухливих фiгур, що ритмiчно плавали у залитому димом просторi. При широкому рухливому буфетi, заставленому величезною кiлькiстю пляшок i склянок, я зустрiв легiони представникiв нашого молодого бiзнесу, якi за останнi пару рокiв набули стилю сво║┐ касти, мали повнi округлi переважно густо-рожевi обличчя, масивнi торси i загадковi погляди з не дуже стабiльними рухами. Мiж ними багато знайомих, якi зустрiчали мене бурхливими привiтаннями "як ма║мось", замовлялись звичайно новi склянки рай чи скач? Звичайно рай iз севен-ап, або джiнджерел i звичайно з льодом. Зi мною невiдступне була Катруся i це визволяло мене вiд надмiрного впливу буфету, ми постiйно спiшили на поклик оркестри, мiшалися в загальний коктейль, вiталися зi знайомими, танцювали ча - ча... Не вiдомо, чому я не бачив шановного Снилика, хоча вiн обiцяв "там невiдмiнно бути", але несподiвано наткнувся на не менше шановну Зiну, яка танцювала обтягнута щiльно блискучою, як парча, сукнею зi сво┐м новеньким, щойно з пiд вiнця, чоловiком дуже виразного iталiйського типу. Налетiла також й Галина Дуб, також щасливо одружена з власником яко┐сь майстернi i напевно нарештi вдоволена долею. А також, з певно┐ вiддалi, уникаючи наближення, помiтив мою чарiвну супротивницю Маню Зарубовську, яка все ще гнiвалась на мене i напевно була конфiденцiяльною кореспонденткою мо║┐ стокгольмсько┐ вiзi┐. За других вiдвiдин буфету наткнувся нарештi на Снилика. Це був фурор! Забивало дух. Його оточили молодi студентки, вiн фундував коктейлi, вiдбивався вiд танцiв, мав облиту вином бiлу манiжку, на правiй щоцi виразний знак мальованих уст i цiлу купу наплутаного на ши┐ серпантину. - Чи ти часом не з Гава┐в? - запитав я його. - А! Катруся! - заспiвав вiн у вiдповiдь. Не було часу на запити. Катрусю вирвали i понесли вихором у танець. Снилика полонили студентки. I в такiй дикiй вирвi я опинився лицем в лице з Мартою. Вона була повита у хмару жовто-гарячого серпанку зi сяючими очима на рожевому, як бальон, обличчю з дуже виразними кармiновими устами. - О, нарештi! - викрикнула вона надхненно. - Що це ма║ значити? - запитав я театрально. - Нарештi побачила вас. Цiла вiчнiсть. Це так дотриму║те вашi обiцянки? - казала вона. - Хiба це було давно? - Скажете, не давно? Цiлий рiк чекаю. - Мене це зворушу║. Чи не дозволите на ча - ча ? - Ми танцювали цей гротесковий танець тупання на одному мiсцi одне проти одного, Марта грала очима, тупала ногами, вихилялась торсом, я намагався триматися ритму, щоб не випасти з ладу, а коли це тупання скiнчилося, Марта взяла мене пiд руку i сказала: - Але ви, Павле, направду родженi в сорочцi. - Як це треба розумiти? - I де ви берете тих красунь? - Ласкава Божа долоня. - Зрадьте й менi ┐┐ та║мницю. - А може ви ┐┐ зна║те. - Коли б знала - не просила б ласки iнших. Iнколи ми не зна║мо, що ма║мо. - Можливо, можливо. Чому нiколи не заглянете? - Зна║те, якi ми завантаженi. - Чи ви для всiх такi завантаженi? - На жаль, для всiх. I для себе самого. - А чи ви хоч коли згаду║те? - Навiть багато. - А чи догаду║тесь, що вона за вами тужить? - Як смiю? - I тужить, i чека║, i даремно вигляда║. - ┐┐ голос здригнув i урвався, у мене забракло слiв, настала мовчанка. Заграла знов оркестра, на цей раз танго, i ми танцювали вдруге. Я вiдчував ┐┐ тепле, пружне тiло i здавалося, що воно випромiньовуе якесь особливе хвилююче i п'янюче вiбрування... I при цьому я гостро i дошкульно вiдчував Лену. А коли скiнчився танець, я вiдвiв Марту до ┐┐ товариства, привiтався з Михайлом, що сидiв при столику i був весь понятий гарячою дискусi║ю з якимсь добродi║м у великих окулярах. - А як по тво║му, Павле, - питав вiн мене. Чи ми повиннi тут лишитися назавжди, а чи вертатися назад, як що буде нагода? Ми ось тут з iнженером Семковим ведемо про це дискусiю. - Я ще не маю рiшення, - вiдповiв я. - Ви ще вага║тесь? - запитав мене iнженер. - Скорiше - про це не думаю, - вiдповiв я. - А я думаю, - казав iнженер. I переконаний, що нiхто з нас i при нiякiй погодi назад не вернеться. Бояр ось твердить, що нас там чекають. Хто i для чого ма║ нас там чекати? - Напевно ║ й такi. Та справа там не скiнчена, - вiдповiв я. - Але яке нам до того дiло? - казав iнженер. - Велике. Ми там дещо залишили, - вiдповiв я. - Хiба не знанi могили предкiв, - казав iнженер. - Це також аргуменг, - казав я. - Хiба для тих, хто дивиться взад, - казав iнженер. - Щоб бачити наперед, треба конче дивитися назад, - вiдповiв я. - Але що нам тут браку║? - питав вiн далi. - Нiчого. За вийнятком минувшини. Менi ця мова, а особливо ┐┐ тон, а головне мiй тон, не дуже подобався, а тому я вiдiйшов. При вiдходi iнженер подав менi чарку вiски зi содою. Ми пiдняли чарки. - За згоду! - казав вiн. Ми випили, а Марта заперечила: - Але я з вами не погоджуюсь! Чи потрiбна нам згода? - Ми не говоримо про вас, шановна панi, - казав iнженер. Я не дослухав кiнця цього дiялогу i вiддалився. У цей час велика заля виглядала нiби в нiй бушував гураган Дора, у рiзних ┐┐ кiнцях вже лунали степовi, розлогi пiснi i нагадували укра┐нське село, коли набирали рекрутiв. Я пив помiрковано, мене стримував "Меркурiй" з його гаслом "хто ┐де - не п'║, а хто п'║ - того везуть", але Катря пила i впилася, i була чудова. п┐ розхапували на танець, а в тому навiть Снилик, заприсяжений ворог "теперiшнiх танцiв", який встиг вирватись вiд сво┐х юних поклонниць i запопадливо крутився з Катрусею у дикому вальсi. Катруся була екзальтоване захоплена, вона закладала менi за шию руки, прилюдно цiлувала i казала: Я те-бе лю-б-лююю! Чому ти такий? - Всi нас вважали за наречених i ми тiльки й чули: Коли ваше весiлля? Коли нарештi у вас гуля║мо ? Коли, коли, коли. О те коли! Заперечень не було. Але "коли" дискретно замовчувалось. О годинi четвертiй рано ми були дома, по дорозi, в товариствi Снилика, Медикiв i Боярiв, ми затримались у китайському ресторанi на Лейк Шор-i, з'┐ли вечерю з рiзних "шрiмсiв", випили добру каву, багато, голосно гомонiли, Марта вимагала ┐хати до не┐, Снилик залицявся до Катрусi, Медики намагалися стримати нашi бурхливi темпераменти в межах пристойности, китайцi поглядали на нас загадково, ми довго не могли розстатися, довго прощалися, жiнки облiпили нас сво┐ми кармiнами, а коли все таки розiрвалися i коли ми з Катрею прибули до нашого дому, вона вiдмовилась йти до себе, а обнявшись, пiд мажорний осiннiй шум вiтру, головними сходами, через веранду, як два злитi у один привиди, побрели до мого зачарованого темнотою дому. I тут Катруся, як була у сво┐й брокатовiй сукнi, кинулась н