а те, що я не  мiг  знати,
що це за гостя, в менi щось  болюче  здригнулося.  Я  дивився  на  Катрусю
здивовано i питально. - При┐хала твоя кузинка, - додала вона. Одного разу,
при однiй нагодi,  я  пояснював  Катрусi  фото  Лени,  як  мо║┐  одружено┐
кузинки. Вона також знала, що та сама кузинка  вiдвiдувала  мене  минулого
року зi сво┐м чоловiком. -  О!  -  вирвалось  у  мене,  я  намагався  бути
спокiйним, але Катруся напевно бачила, як мiнявся вираз мого обличчя. -  А
деж вона? - нарештi запитав я виразно збентеженим голосом. - Там у тебе, -
вiдповiла вона. - Коли ж вона при┐хала? -  запитав  я  знов.  -  Зараз  по
полуднi, - вiдповiла вона. - Вибач, Катрусе, -  сказав  я  i  без  поспiху
вiдiйшов.
   Менi здавалося, що Катруся стояла i дивилася за мною,  я  ж  iшов  дуже
повiльно, розтягав дорогу, боровся з навалою почуттiв,  мо║  серце  билося
приспiшено, багато плутаних думок тиснулося до голови.
   Я пiшов, як звичайно, як i кожного  вечора,  коли  вертався  з  роботи,
наперед глянути на мо┐ квiти, особливо на тi, що вимагали яко┐сь допомоги,
але на цей раз моя увага нiяк не  була  звернена  на  квiти.  Я  намагався
знайти рiвновагу почуттiв i  пробував  бодай  приблизно  встановити  лiнiю
поведiнки. Як i чому вона тут появилася, що це направду мас  значити,  якi
┐┐ намiри i як маю на все реагувати? Питання, питання й питання i  хоча  я
┐х так часто, i так докладно передумував, я не мав нiколи i не  мав  тепер
нiяко┐ вiдповiдi.
   Я входив, не як звичайно, бiчним кухонним входом, а пiднявся сходами на
веранду, мав штучний, натягнутий вигляд, хотiв увiйти головним  входом  до
великих сiней i враз побачив  ┐┐  у  широких  вiдкритих  дверях...  I  був
здивований. Та сама висота, струнка постать з трохи поблiдлим, обвiтреним,
неплеканим обличчям,  яку  я  знав  колись,  але  одягнута,  вона  була  у
потертих, зiмнятих, вузеньких темно-сiрих штанях, у пожмаканiй  бiлiй,  не
дуже чистiй блюзчинi i  витоптаних,  не  чищених,  без  обцасiв  i  панчiх
шлапаках. п┐  лице  було  не  плекане,  губи  потрiсканi,  волосся  довге,
прямовисне, давно не чесане. ┐┐ обидвi руки були захованi в кишеннях.
   Побачивши мене, не змiнила пози, стояла далi на мiсцi,  на  устах  мала
демонстративну, знiяковiлу, визивну, а заразом понижену посмiшку. А коли я
пiдiйшов до не┐ зовсiм близько, ми  якось  спонтанно  кинулись  в  обiйми,
довго мовчазно, без поцiлунка, тиснули  одне  одного,  я  був  зворушений,
збитий з пантелику, не знав що казати, що почати. - Лена!  -  вирвалось  у
мене нарештi. Де ти тут взялася?
   - Я тiльки що з  Парижа,  -  вiдповiла  вона  з  тi║ю  самою  винуватою
посмiшкою. При┐хала поглянути на яблунi, - додала вона до цього. Я  деякий
час  мовчав,  лишень  здивовано  дивився,  вiдчував,  що   вона   цiла   в
противенствах i, не знав, що сказати.  Вона,  нiби  пишалася  собою,  нiби
хотiла мене чимсь приголомшити, на лицi гнiв, образа, злоба. I, здавалось,
я бачив ┐┐ так дуже недавно, можливо вчора,  ми  зустрiлися  там  на  тому
озерi, час нагло обiрвався,  минуло  багато  мимолетних  днiв,  нiчого  не
змiнилося. Навiть те ┐┐ лахмiття видавалось  знайомим,  цiлком  у  тонi  i
ритмi нашого спiльного стилю поведiнки.
   - А мене не сподiвався, - здавалось продовжувала вона якусь свою  думку
в голос.
   - Сподiвався, - вiдповiв я пiдкреслено.
   - Але заскочений, - казала вона тим же iронiчним тоном.
   - Можливо. А ти сама ? - питав я нетерпеливо.
   - Як бачиш, - вiдповiла вона.
   Я хотiв було запитати "а де ж янголятко",  це  слово  врiзалось  у  мою
тямку, але ┐┐ вигляд нiчим не зраджував вигляду Мадонни,  скорiше  це  був
вигляд громадянина з пiд мостiв Сени в Парижi.  I  я  стримався  зi  сво║ю
цiкавiстю i натомiсть запитав: - Це нова мода? - i вказав поглядом  на  ┐┐
шати.
   - Нi, - вiдповiла вона.
   - Яке це ма║ значення? Iдеологiя, символiка, Сартр, Толстой ?
   - О, нi... Просто. Так вигiднiше. Я посмiхнувся. Вона бачила,  що  мене
це не перекону║, що сприймаю це не як простоту,  а  як  ускладнення  i  як
примху, зрештою, вона знала на це мо┐ погляди, а  тому  ми  цi║┐  теми  не
розвивали. Я спохватився, що вона  ж  моя  гостя  i  заметушився,  щоб  ┐┐
вiдповiдно прийняти. - Але ж... Лено! Вибач! I  що  за  розмови!  Ти  ж  з
дороги.
   - Нi. Не голодна. Катруся мене накормила, - вiдповiла вона.
   Я глянув здивовано. Катруся? Вони вже знайомi?  I  напевно  розмовляли?
Лена, як звичайно, вiдгадувала думку. - О, вона  чудова!  Вона  менi  дуже
подоба║ться.
   - Ви розмовляли ?
   - Дуже довго. Вона мене зустрiла, як твою кузинку.
   - Але сiдай, - сказав я. Я вказав на велику вiтальню, на  мiй  великий,
улюблений, мишатий фотель в кутi пiд лямпою з рiзьбленим, покритим шкiрою,
столиком. Вона обережно, недопасовано  сiла,  виняла  зi  сво║┐  пом'ято┐,
витерто┐ торбинки якiсь французькi цигарки в поганому опакованнi,  дiстала
цигарку, я подав ┐й запальничку, пiдставив попельничку i сказав: - Чи можу
щось запитати?
   - Чому нi.
   - Де те янголятко, про яке ти писала?
   - О, ти чудовий! I ти повiрив?
   - Чому не мав вiрити ?
   Вона не вiдповiла одразу, вiдсутньо думала, втягала i випускала  дим  i
по часi сказала: - Це просто була примха. Ти мусиш мене знати. Дума║ш,  що
ось тепер я при┐хала до тебе? Я при┐хала побачити, як цвiтуть  яблунi,  як
будеш ти реагувати на мiй новий вигляд, побачити що тут дi║ться. А тебе...
Повiр... Я вже забула.
   - Чи також примха ?
   - Нi. Гола правда.
   - Гола правда?
   - Сумнiва║шся? Наше минуле? Ми ж не бачились, Фата-моргана.
   - Ти зовсiм розгубилася. Париж тебе обдурив, - сказав я i вiдчував,  що
в менi нароста║ обурення, що хочеться сказати правду. -  Ти  обернулася  в
мавпу i вигляда║ш, як паризька проститутка.
   - То що я? Мавпа чи проститутка? - питала вона спокiйно.
   Я намагався бути також спокiйним. - I те, i друге. I щось трет║...
   - Ти дуже не любиш Парижу?
   - Менi байдуже.  Там  самi  генi┐.  Все  знаючi...  I  краще  знаючi...
Детрити.
   - Гнила Европа, - спокiйно iронiзувала Лена.
   - Нiяка Европа. Шостий континент. Самостiйна i iзольована плянета.  Без
повiтря i вiддиху. Де дурiють з нудоти.
   - О, як зворушливо. Бiдний Париж!
   Менi хотiлося бiльше лаятись, сказати щось дiткливе, наговорити  багато
поганих, брудних слiв, але  Лена  поглядала  на  мене  крiзь  дим  гiрко┐,
погано┐ цигарки з такою раззброюючою, незалежною i щирою iронi║ю, з  такою
безпосередньою вищiстю i поблажливiстю, що це вiдбирало у мене  слова.  Це
мене ще бiльше сердило, я не мав ┐┐ акторських талантiв, але я почав також
натягати маску iронi┐, байдужости,  незалежности,  я  засiв  у  новенькому
фотелi насупротив не┐, заложив ногу на ногу, не курив,  але  взяв  до  рук
аметистового кольору попельничку з чеського скла, бавився нею i  чекав  на
┐┐ мову.
   - О, Павле! Ти все таки чудовий! - вирвалось у не┐.  Чи  дозволиш  менi
тут у тебе переночувати ?
   Мене дивувало, що до цього часу, вона не виявила  нiякого  зацiкавлення
мо┐м мешканням i нiодним словом не зрадила сво║┐ про нього думки.
   - Переночувати ? - здивувався я.
   - Невже не дозволиш ?
   Я повiльно вiдложив свою попельницю, повiльно звiвся на ноги, повiльно,
сюди й туди зробив кiлька крокiв по мо┐й кiмнатi. Лена безучасно сидiла на
сво║му мiсцi, докурювала цигарку i косим поглядом позирала в мiй бiк.
   - Переночувати. Залишитися! Назавжди! - вирвалось у мене.
   - Що мала б тут робити? - обiрвала вона мене одразу.
   - Ма║ш там атель║, - вiдповiв я на це  певно.  Вона  похитала  головою,
посмiхнулася i сказала: - Не для мене. Замале, затiсне, заблискуче.
   Я вiдповiв на це мовчанням, я знав, що це лиш гра, я  виглядав  напевно
смiшно, мо║ становище  наскрiзь  фальшиве,  але  нiчого  з  цього  не  мiг
змiнити. - Вибач, - сказав я. Я тiльки що з роботи  i  мушу  вечеряти.  Чи
дозволиш запросити й тебе? - Я був внутрiшньо збентежений i невдоволений i
стримував себе вiд нових  вибухiв.  Лена  все  це  добре  бачила  i  добре
розумiла, ┐┐ роля була значно простiшою,  бо  вiдповiдала  ┐┐  природi,  а
також була добре награна. Я був, як  i  завжди,  не  дуже  допасованим  ┐┐
партнером i, як звичайно, терпiв поразку.
   - Все це так дивно, - казав я за вечерею у мо┐й малiй ┐дальнi, з  вiкна
яко┐ було видно цвiтучi яблунi, якi цвiли, барвiли i все виглядало  свiжо,
легко, привiтно. Ми ┐ли приготовану, як звичайно, Катрусею вечерю,  яку  я
на цей раз сам лишень пiдогрiв - куряча юшка, картопляна з кислою сметаною
салата i теляча печеня... - I ║дине, що менi хотiлося  б,  казав  я  далi,
якось це зрозумiти. Чи це конче треба, щоб це наше спiльне  велике  добро,
було так збабране? Чому, для кого, для чого? Чому ми створили  цей  клубок
непорозумiння ? Ми ж могли б органiзувати дуже гарне, дуже цiкаве  i  дуже
оригiнальне життя. Чому, чому, скажи чому, це не сталося ?
   - Я iнколи також про це думала, - сказала  Лена,  але  зна║ш,  до  яких
висновкiв я доходила? Менi здавалося, що мiж нами нiчого не забабрано,  що
кожний з нас пiшов такою звичною i природньою для нього дорогою. Iнакше не
могло бути. Ми мали сво┐ дороги, ми ними йшли i одного разу вони  на  мить
схрестились. Чи ти ка║шся, що мене зустрiв?
   - О, нi! О, нi! - казав я. Навпаки. Ця наша зустрiч... Благословенство.
Принаймнi мо║. Менi лиш хотiлося, щоб це дало наслiдки.
   - Якi наслiдки ?
   - Одруження. Родина.
   - Чи я хоч трiшки подiбна на матiр родини ?
   - Чому нi?
   - А тому, що я не хочу i не можу бути  матiр'ю  родини.  Я  мистець.  Я
вiльна, абсолютно вiльна, безвiдповiдальна, жива iстота. Але чи це не дало
тобi направду нiяких наслiдкiв? Маю на увазi, добрих наслiдкiв.
   - Саме тому. Що дало. Дало. Все що бачиш, це  ти!  Все  ось  кругом,  -
показав я рукою довкруги.
   - I дуже гарно, мiй милий Павле. I дуже гарно. I повiр, що я хотiла  б,
щоб ми одружилися. I навiть дуже хотiла. I був час, що я  була  рiшена.  I
може це було велике наше щастя, що так не сталося, бо я ось  сьогоднi,  як
ти кажеш, паризька проститутка, але це було б сталося  також,  коли  б  ми
були одруженi. Ми вже б давно розводились i давно були б ворогами.  Чи  не
пригаду║ш, як я тобi казала ще там на Сiмко, що  з  мене  нiколи  не  буде
добро┐ жiнки, але навiть  добро┐  коханки.  То  ж  я  без  статi.  Що  мо┐
сексуальнi пориви лиш пориви i бiльше нiчого. Що це  хвилевi  подразнення.
Чи ти не бачив мо┐х постiйних тем - жiнка, що родить. Це лиш  моя  далека,
внутрiшня, атавiстична туга i  бiльше  нiчого.  Я,  розумi║ться,  могла  б
дiлити з кимсь постiль, могла б  впадати  у  пристрасть,  зрештою,  ти  це
зна║ш... Я могла б також родити. Моя бiологiя цiлком в порядку...  Але  я,
моя  психологiя  до  цього  не  достосована.  Мо║  покликання.  Моя  мрiя.
Зрозумiй, що мо┐ примхи не конче  примхи  ..  Це  моя  доля.  Призначення.
Приречення. Я така. Це бiльше нiж я. I по сутi, я дуже проста.  Я  дитина,
що бавиться ляльками. Вiдриваю ┐м руки, ноги,  голову,  щоб  заглянути  до
середини. Чи хотiв би ти весь час мати бiля себе таку  збиточну  потворку.
Нi хвилини спокою. Безупинна невротика,  вiчна  гiстерiя.  Мене  цiкавлять
ситуацi┐, витiвки, гримаси, погляди, свiт, банани, маски, кривляння.  Я  з
цього роблю тiсто i печу отi коржики "для святого крокодиля", про  якi  ти
писав.  Я  кожного  дня  хочу  бути  в  iншому  кiнцi   плянети,   бачити,
втомлюватись, знов бачити, падати, плакати,  кричати.  Мене  втомлюють  тi
самi маски i мiж iншим, ти ║ ║диний... Но-но-но!
   Чому, наприклад, мене цiкавить Париж? Просто тому, що там кожного  дня,
без найменших зусиль, я  можу  бути  свiдком...  Ба!  Учасницею  тих  двох
вiдомих комедiй - божесько┐ i людсько┐, що про них  хтось  так  писав.  Це
може свiт штучний. Можливо ти не вижив би там нiодного дня, коли  б  бачив
Мулен Руж - марiонеток, що цiлi столiття вимахують  ногами.  Ти  ║  живий,
нерозбитий атом, ти ║ втiлення логiки,  але  я  мумiя  фараоншi  облiплена
бальзамами i саме тому, мiй милий, оцей мiй  протест.  Я  не  хочу  нiяких
штучних прикрас у мо║му безобразiю. Я хочу ║днати древнiсть i сучаснiсть в
самiй собi, шукати надчуття,  позачуття,  пiдземелля,  влазити  в  камiнь,
дряпатись в могилах, розривати кiстяки. Навiщо це,  ти  спита║ш?  На  все.
Чому плачемо, чому смi║мося, чому робимо вiйну? Це те саме.  Здасться,  щи
тi древнi парижани знають все. Там  нема  молодих.  Там  самi  самi  мудрi
дiди-старiйшини.
   Мiй милий! Те, що звемо "модерне мистецтво" не конче  модерне  у  наших
просторах  часу,  воно  модерне  в  неолiтi,   палеолiтi,   взагалi   мова
iнстинктiв, вiдрухiв, печерних фресок, кам'яно - вiкових  людей.  Сьогоднi
ми повернулись лицем взад, любу║мось минулим, кожному хочеться бути як  не
новогвiнейським дикуном зi свинячим кликом  у  носi,  то  в  кожному  разi
сучасником пiрамiд, мумiй. IЦо там  Толстой,  що  Сартр.  Це  лиш  натяки.
Опрощення пiде за всi межi можливого i одного разу, ще  за  нашого  життя,
Дiор покаже моду з кам'яного вiку, а на тронi Францi┐ сидiтиме король  без
штанiв з каблучкою в носi. Це протест, це конрта  -  прогрес,  це  свiдоме
протиставлення Америцi. Патлатi дiвчата й бородатi школярi, це лиш  ходяча
символiка, це транспаренти де-революцiй. Чи ти не бачив людей в  сандалах.
що йдуть походом двiстi миль i протестують проти ато-мово┐  бомби.  Чи  ┐м
так, дума║ш, шкода "сучасно┐ цивiлiзацi┐"? Або "життя мiльйонiв громадян"?
пм нiчого, абсолютно нiчого не шкода, коли вони протестують, то роблять це
з мистецтва для мистецтва, ┐м при║мно почуватися у шкурi святих  Антонi┐в,
великомученикiв Зосима й Саватiя, вони хотiли б попасти на iкону.  Старий,
древнiй -  ходяча  мумiя  фiлософ,  пiдданий  екс  -  бритiйсько┐  iмперi┐
вiкторiянсько┐  епохи,  лорд  Бертранд  Артур  Вiльям  Россел  велично   i
ма║статично очолю║ цей прецесiйний сандально -  босий  похiд  винахiдникiв
древности. Це все поняття. Закономiрнiсть.
   Ти диву║шся, чому я також з ними. Чуюся зобов'язаною. Мене кличе  кров.
Модерним мистецтвом займаюсь  не  я,  а  ти.  Люди,  що  роблять  сучасне.
Будинки, дороги, компютери, джети, телевiзори. Влазять  до  атому.  Летять
поза  землю.  Це  ║  дiйсне,  сумарне  мистецтво  часу,  деякi  скульптори
намагаються вловити його у форму скульптури, змонтовано┐ з розторощених  у
аварiях авт. Цi до Парижу не йдуть. Тi йдуть у прерi┐ Альберти, на бiгуни,
на Амазонку, попiд дно океану. На мiсяць. На  плянетi  ║  два  антиподи  -
Париж i Ню Иорк. Одним потрiбен перший,  iншим  другий.  Я  бачила  той  i
другий. Ню Иорк з висоти Iмперського Стейтового будинку i Париж з  глибини
Латинського кварталу. I вибрала... Бачиш. Чи ти можеш з цим погодитись?
   Ми, голубе, нерiвна пара. З рiзних  епох.  Наша  зустрiч  випадкова.  -
Закiнчила вона  сво┐  сентенцi┐  зниженим,  приглушеним  рефреном.  Я  був
здивований i потрясений... I не тiльки пожирав ┐┐ думки, але й спостерiгав
та любувався ┐┐ замурзаним, залиша║ним, немитим обличчям,  яке  нагадувало
голову розбито┐ химери щойно викопано┐ з старогрецьких розкопок.  Я  бачив
┐┐ у таких рiзних позах, у рiзних настроях, але такою,  як  це,  бачив  ┐┐
вперше. I повiрив.
   I я корився.  Я  не  мав  чого  сказати.  Та  мова  мене  роззбро┐ла  i
роздягнула.  В  певному  мiсцi  я  вибачився,  пiшов  до  сво║┐   робiтнi,
зателефонував Сниликовi, щоб вiн вiдложив нашi трансакцi┐  з  поземком  на
iнший час, потiм вийняв з буфету пляшку австралiйського вина i просив свою
гостю перейти зi мною на веранду. Це, можливо, найкраще для нас мiсце.  Ми
можемо розчинитися в кра║видах, бачити зелень, квiти, людей, машини.
   - Дуже при║мно, - казала Лена. Чи зна║ш, яка менi пригадалась ситуацiя?
   - Цiкаво.
   - Мiсце в квангелi┐, коли диявол виводить Христа на вежу i показу║ йому
чудове довкiлля.
   - О! - вирвалось у мене. Але давай вип'║мо i  за  лишимось  друзями,  -
додав я.
   - Навiщо нам бути друзями? - питала вона подразнена.
   - Нема потреби. Так просто. Пiсля  тво║┐  мови...  Але  чи  варто  бути
ворогами?
   - Але й не друзями. Це значило б, що минуле було для  нас  малозначним.
Що його можна замiнити дружбою. Ти сам казав не писати святочних карток, i
я це оцiнила.
   - Чи ворожнеча краще визначить вартостi, нiж дружба?
   - Абсолютно, - казала вона подражнено й закурила цигарку.  Аж  тепер  я
помiтив, що вона була дуже втомлена, ┐┐ нерви напруженi, ┐┐ вигляд  сiрий.
Менi було шкода, що я так ┐┐ зустрiв i хотiлося це направити.
   - Я знав, я чекав... Я тобою жив. I нараз що ? Вороги?
   - Два смертельнi антиподи. Якi борються далi. Ти не тiльки мене  чекав.
Ти також боявся. Ти панiчно боявся. I тодi на Сiмко.
   - Не точне визначення... Не боявся, а бентежився.
   - Чого? - питала вона i мускули ┐┐ щiк нервово грали.
   Чи не досить було причин ? Один той Трухлий... Я не  докiнчив  речення,
Лена несподiвано встала, швидко пiдiйшла до мене i вдарила мене в лице.  I
несподiвано вiдiйшла до будинку. Для мене це був справж  нiй  шок,  нiчого
подiбного не мiг сподiватися Я був остаточно розгублений.  Спочатку  хотiв
було також зiрватися i бiгти за нею, але чомусь стримався i це було добре.
Не легко було збагнути, що вона зробить далi.  Най  правдоподiбнiше,  вона
так само вiдiйде, як i прийшла,  а  цього  менi  нiяк  не  хотiлося.  Таке
фатальне обiрвання на пiв словi...  Нi-нi-нi!  Я  мусiв  щось  зробити.  Я
нашвидку випив ще чарку вина, зiйшов униз i мав намiр  увiйти  до  будинку
заднiм входом. I коли я вийшов з-за рогу на другому боцi, я  побачив  Лену
за будинком пiд яблунями. п┐ вигляд  був  дуже  розгублений.  А  помiтивши
мене, вiдрухово i швидко побiгла менi назустрiч, кинулась менi  на  шию  i
схвильовано казала: - О, Павле; Вибач! Як можеш - вибач! Я сама  не  знаю,
що зi мною дi║ться.
   - Передовсiм вибач менi, - тим  самим  тоном  казав  я.  Це  моя  вина,
абсолютно моя i я не можу собi цього дарувати. Може зайдемо до мене.
   Я завiв ┐┐ до свого кабiнету i вказав на софу. - Ти втомлена. Приляж. I
як можеш, засни. Нiчого не думай. Все буде добре. Я вiдiйду.
   - Я ж хотiла побути з тобою. Чи ти зна║ш, що у мене нема║ цигарок?
   - Я там, зда║ться, маю. Зачекай.
   Звичайно я мав цей продукт для гостей у вiтальнi, але  на  цей  раз  не
було. Я знав, що вона не зможе витримати довше без  курення  i  нiчого  не
залишалося, як по┐хати до мiста й купити. - Леночко,  -  казав  я,  вибач,
цигарок нема, але негайно будуть, ┐ду до мiста.  За  чвертi.  години  буду
назад. Чи зможеш витримати?
   - Я ще маю одну.
   - Ну, от. Закури, вiдiтхни... Тут ось ма║ш  прекрасну  лектуру...  -  Я
подав ┐й першу лiпшу книжку з тих. якi я мав для засипання - ''Чужинець  з
Арiзони", чи щось подiбне.
   Лена погодилася, я негайно вiд'┐хав, крiм  цигарок,  мав  iншi  справи,
чверть години витягнулась тричi i коли я вернувся - Лена спокiйно спала на
тiй самiй софi, як була одягнена, повернута на бiк, ноги пiдiгнутi, голова
на кра║чку вишито┐ Катрусею подушки, лiва  долоня  пiд  щокою,  права  мiж
колiнами, "Чужинець з Арiзони" на  килимi  помосту,  з  невинним,  дитячим
виразом свого замурзаного обличчя.
   Я вiдiтхнув з полегшею. Признатися, Лена  мала  рацiю,  закидаючи  менi
боягузство. Я i на цей раз боявся. Здавалося, що коли повернуся, вона може
зникнути. ┐┐ поведiнка могла бути дуже непередбачена.
   Але вона ось не зникла, вона ось тут, на мо┐й софi, невинно-дитяча i не
хотiлося вiрити, що це та сама моя  довголiтня,  довгождана,  виплекана  й
вимрiяна химера, яка спричинила менi стiльки глибоких, вражаючих потрясень
i яка лишила в мо┐й iстотi на все життя свiй чiткий вiдбиток.
   Така мила, рiдна, близька, а разом така невловима iстота, що ┐┐  я  так
дiткливе й iнтимно пiзнав, так вражаюче  вiдчув,  так  наскрiзне  пережив.
Деякий час я стояв i дивився. Може б взяти ┐┐ i кудись  вiднести.  Може  б
покинути все i пiти за нею байдуже куди. Я був переконаний, що  вона  саме
цього вимагала. Я шукав i знайшов мiсце, будував  гнiздо,  а  вона  шукала
простору, спiвгри елементiв хаосу i космосу.  Вона  прибула,  щоб  вдарити
мене. Це був вияв розпачу i безсилля супроти мене.  Ми  будемо  завжди  це
пам'ятати.
   Тепер ми не ма║мо iншо┐ розв'язки, як та "антиподнiсть", мiж нами тепер
не океан i не пiв глобуса, мiж нами  тепер  сумлiння  i  закон.  Мiж  нами
Катруся.
   Було тепло, я залишив  ┐┐  не  прикритою,  пiдставив  стiлець,  положив
цигарки, сiрники, попельничку... I вийшов.
   Спочатку до вiтальнi. Ця кубатура простору не давала можливости  вияву,
зробив кiлька, сюди i туди, крокiв по м'якому килимi, неспокiй  зростав  i
вигнав мене на веранду. Довкруги  багато  трiпотливого,  теплого,  дiючого
руху. Як знайти опертя? Здавалось, я потрапив у порожнечу безповiтряного i
безгравiтацiйного се редовища, я шукав зосередження, щоб вирватись  з  цьо
го  крутiжу.  Як  i  кожно┐  п'ятницi,  було  багато  всiляких  справ   до
полагодження, я пiшов униз до  нижнього  телефону  i  почав  на  всi  боки
дзвонити, а в тому також до Катрусi. Просив вибачення, що не можемо  зараз
бачитись. - Нiчого, нiчого. Роби сво║  дiло,  -  вiдповiла  вона,  хоча  з
голосу було чути, що це ┐┐ тривожило.
   Це був такий незвичний вечiр, мiж двома силами. Я був дуже одинокий,  я
мусiв вибирати, мене мусiли ненавидiти, я боявся спричинити кривду,  хотiв
бути справедливим, вимагалось мудрости - найгiрше навантаження для  м'яких
i не мудрих.
   Признаюся, менi хотiлося мати бiля себе частину  простору,  з  якого  я
вийшов фiзично, Лена  була  б  не  лишень  жiнка,  вона  доповняла  б  мою
одiрванiсть i визволяла б iз самоти. Нiяка iнша жiнка на плянетi  не  може
┐┐ заступити. Коли я зливався з нею - зливався весь - тiлом i духом,  нашi
корчi насолоди опiкали, як вогонь, того самого протуберанця,  вирваного  з
того самого джерела.
   Як мiг ┐┐ зректися? За яким  правом?  Що  вона  "антипод",  що  вона  в
просторi, що ┐┐ набридають тi самi обрi┐, банальнiють тi самi обличчя. Але
чи це для мене виправдання? Яке мо║ дiло до того, що ┐й подоба║ться Париж,
мумi┐ Рамзесiв, чародiйнi маски Африки - яке мо║ дiло. Не маю претенсiй до
┐┐ вподобань, а маю претенсi┐ до не┐ само┐ - очей,  уст,  грудей,  стегон,
поглядiв. I ║дине справжн║ питання: чи хоче вона мене?
   Чи вона хоче мене? Чи  вона  "мене  любить",  а  чи  справдi  прилетiла
побачити, як цвiтуть яблунi? Господи Боже! Навiщо ти  сотворив  лукавство?
Чому обов'язково неправда мала б  первородне  право  визначати  правду?  Я
абсолютно переконаний, що вона прилетiла з  Парижа,  щоб  вдарити  мене  в
лице, а не бачити яблунi. Всi тi минулi роки зосередились в тому ударi  за
те, що я не був вистачально сильний загнуздати i оговкати ┐┐  космогонiчнi
вибухи. Нас призначено на злиття, рука Божа гнала  нас  довкруги  плянети,
щоб звести лице в лице.
   Передомною  та  сама  дилема,  чи  повернути   назад   цiлу   ескадрилю
призначення, а чи вiддатись на волю вiтрiв? Бiля мене  невiдступне  стояла
мармурова Катруся з ┐┐ бiленьким фартушком, яка тримала  мене  при  землi.
Яка широка твоя земля! Якi гранiтнi простори! Не  бiйся  обрi┐в.  За  ними
тво║ королiвство.
   Це  був  той  мiй   другий   простiр   -   простiр   цвiтучих   яблунь,
протуберанцевих вибухiв, який творить богинь i  богiв,  мiти  i  заповiдi,
живий мармур, океани i музику. Всi цi дерзання  я  пережив  пiд  час  тi║┐
вiчности, коли у мо║му кабiнетi на шорсткiй, новiй канапi, спала Лена, а я
ходив замкнений у клiтку веранди i не помiтив, як заходило i зайшло сонце,
як погасли вершки тополь, як погрузли в темноту будови, як затихли мотори,
як з побiльшеним грюкотом пролетiв на Ню Иорк вечiрнiй експрес...
   Звичайно, такими вечорами пахнiли бози i навiть  петунi┐...  О  десятiй
було вже темно зовсiм i моя стара хатина з  ┐┐  шопою,  творили  незграбнi
тiнi, над якими почали писати сво┐ зигзаги чорнi сполохи кажанiв.
   У  вiтальнi  за  широким  вiкном  свiтилася  одна  лямпа  пiд  червоним
абажуром, ┐┐  свiтло  освiтлювало  лишень  широку  спину  бронзово-жовтого
фотелю, залишаючи темноту саму для себе. Я  зайшов  до  середини  нечутно,
знайшов у кухнi вино, вернувся до вiтальнi, присiв пiд лямпою, налив  вина
i так сидiв. Я мав намiр читати останн║ число "Юнайтед Стейтс  енд  Ворльд
Рiпорт",  але  думка  була  далi  завантажена  iншим  i   журнал   лишався
недоторкнутим на столику.
   У такiй позi застала мене Лена.
   - О, як я спала! - казала вона все ще заспана. Я  забулася.  Здавалося,
що я все ще на лiтаку. Так спала, так спала.
   - Чи вип'║ш чарку вина? Чи щось ┐сти? - спитав спокiйно я.
   - О, не знаю, - сiдаючи насупроти, казала вона. Може краще ┐сти.
   Вона закурила цигарку, я вийшов до кухнi, вiднайшов  ┐жу,  помаранчевий
сок i принiс до вiтальнi. - Ууу! Я голодна! - казала вона. Налий  вина.  Я
звичайно не п'ю в цей час, але зараз хочеться. I ти також. Менi снилося...
Якiсь будови.  Нiби  в  Харковi...  Нiби  з  пап'║  маше...  Ясно-зеленого
кольору. Менi часто сняться фантастичнi будови. Чи вмi║ш вiдгадувати сни?
   - Ти будеш дома, - казав я. Матимеш сво║ мiсце.
   - Я? Нiколи! Це смiшно. Дякую за цигарки. Я  вже  вiдвикла  вiд  цих...
Менi так солодко спалося... Таке чисте  повiтря.  Ти  ма║ш  справдi  гарну
хату. А що та хатина з музе║м?
   - Сто┐ть.
   - Зо всiма скарбами?
   - Нi. Скарби зоховано де iнде, а хатина творить мороку.  Сто┐ть  не  на
властивому мiсцi i творить дисонанс... А разом шкода руйнувати.
   - Залиши ┐┐. Вона така живуча. Я часто ┐┐ згадувала. Хотiла б мати таку
десь на безлюддi на краю пралiсу з ведмедями. Не думай, що  я  лиш  Париж.
Але досить про мене. Скажи щось про себе.  Ти  ж  ма║ш  повно  плянiв.  Чи
дума║ш тут лишатися? На вiки вiчнi?
   - Так, - вiдповiв я спокiйно.
   - Цiкаво чому?
   - Бо це для мене вихiд. Канада незнана земля, проблема США й  Британi┐,
а для мене незамiнимiсть. Мiстерiйна, загадкова, iнтригуюча. Я починаю лиш
жити. Безпосереднiсть, яснiсть, свiжiсть. Кра┐на,  в  якiй  родиться  нова
раса. Чи не дума║ш, що одного разу сюди пересунуться центри  епох,  на  ┐┐
гранiтi постануть пiдземнi й надземнi  арсенали  енергi┐,  зникне  пiвнiч,
зася║ ще одне сонце. Менi зда║ться, що майбутн║  людство  пересунеться  на
полюси.
   - Чому на полюси? - питала здивовано Лена, яка цим цiкавилась.
   - Бо там багато порожнього мiсця. Як тiльки  рiшать  проблему  тепла  i
свiтла... Канада, iдеальний для цього плацдарм. Атомовi  тепло-генератори,
штучне сонце, необмеженi космодроми, станцi┐ стратосфер, мiжплянетнi вузли
дорiг. Де iнде для цього не хватить простору.
   - Це, як рамон Жюль Верна, -  казала  Лена.  Але  погоджуюсь.  Це  може
статися.
   - I незадовго.
   - Ти завжди був мрiйником.
   -  Лишень  замалим...  вiдповiв  я.  Сюди  приходили  великi  мрiйники.
Ню-Йорк, Голiвуд. Приходила людина п'ять  футiв  -  п'ять  iнчiв  росту  з
малою, обдертою валiзкою i здвигала "Парамонт", "Метро  Голдвiн  -  Ма║р".
Рiки доларiв з усього свiту 3 нафтово┐ ропи, урану, залiза, а то навiть iз
звичайно┐ карикатури, добрий мрiйник творить Волт  Дiснея,  Гаррi  Купера,
Генрi Кайзера. А це лиш скромнi початки. З кожним  роком  населення  цього
простору зроста║ на шiсть мiльйонiв, тодi, як площа  скорочу║ться  два-три
рази. Куди дiватимуть енергiю? В  глибину  i  висоту.  Трансконтинентальнi
дороги пiдуть пiд землею, транслетунськi у стратосферу. Наша Канада - дуже
коштовний гранiт. Кожний ┐┐ фут, одного разу, буде дорожчий, нiж один  фут
Ню Йорку.
   Чи ти вiриш в загробне життя? - запитала несподiвано Лена.
   - Нi, - вiдповiв я без надуми.
   - А Шекспiр вiрив.
   - По перше я не Шекстпiр, а друге, я не переконаний, що вiн вiрив.
   - Це також простiр поза нами.
   - Це не моя домена. I я не берусь ┐┐ визначати.
   - Нiколи не дума║ш поза той бiк?
   - Думаю. Лишень не роблю з цього конкретно┐ проблеми. Це не мiй  вимiр.
Для мене важливiша  вiддаль  до  центру  планети,  нiж  до  центру  пекла.
Об'║ктивно, i це простiр,  але  в  час  стратосферних  летiв,  це  звучить
казково.
   - А питання Бога?
   - Це окреме питання. Воно було  однаково  актуальне  в  часи  людини  -
молюски, як i в часи папи Пiя Дванадцятого. До нього не  можна  нiчого  нi
додати, нi вiдняти. Я вичитав з "Рiдер Дайджест", що сонце горить над нами
п'ять,  чи  скiльки  там,  мiльярдiв  рокiв  i  буде  горiти  ще  сiмдесят
мiльярдiв. Бог сотворив сонце. I чи тiльки одно... Всi сонця, всiх  сузiр.
Яке я маю право робити з цього питання?
   - Але простiр поза нами iсну║ ?! Там далi... Коли стратимо свiдомiсть?
   - Ми бачили багато трупiв, але чи бачили кiнець  свiдомости?  Це  закон
нашо┐ плянети, який iсну║ на Юпiтерi.
   - Маю на увазi особисту свiдомiсть.
   - Чи моя особиста свiдомiсть аж така  важлива,  щоб  iз-за  не┐  мiняти
закони цiлостi? Коли гасне моя особиста свiдомiсть - гасне все...  Але  не
гасне  свiдомiсть  цiлости  -  минулого,  теперiшнього,  майбутнього.  Мiй
простiр в цiлостi непомiтна мить. Тканина цiлости не обрива║ться через мою
смерть, а iсну║ без обмеження завжди. Отже  мiй  "особистий"  поза-простiр
зникаюче неiстотний, як не iстотний простiр електрона у мо┐й уявi. А  якщо
вiн i ма║ сут║ве значення, то хiба у суб станцi┐ генетичного розумiння, що
його офiцiйно звуть дсоксирiбонюклейк есiд ДНА. I це покищо все.
   - Але чи iсну║  простiр  трансцендентний?  Позагробовий?  -  домагалася
вперто Лена.
   - Я не знаю, - вiдповiв я коротко. Вона чомусь  хотiла  чути  вiд  мене
щось остаточне. - 3 тамтого боку ще  нiхто  не  вернувся,  -  додав  я  по
хвилинi мовчання.
   - Але туди вiдходять, - не здавалась Лена.
   - Вiдходять. Рослини, тварини, люди... Це велике незнане.
   - Скажи, Павле, що ти робиш на заводi  Форда?  -  раптом  змiнила  вона
тему.
   - Витискаю каросерi┐. Покриття авто-машин. к такi преси i одним з них я
командую. Натискаю гудзика.
   - Це вражаюче.
   - I морально виправдане.
   - Я не перечу. Я лиш дивуюся.
   - Що в цьому дивного ?
   - Хiба те, що ти мiг би  витискати,  скажемо,  печатки  свого  духа  на
гранiтi часу.
   - Це банальнiсть. Мене бiльше диву║, що ось ти прилетiла з  Парижу,  ми
дискуту║мо i не торка║мось сутi. Я на це ждав. I чекав вiдповiдi.
   - Ти добре зна║ш мою вiдповiдь. I зна║ш, чому вона така.
   У мене обiрвалася мова i я замовк. Запала напружена, вагальна мовчанка.
У мо┐й головi швидко снувалися протидiючi уривки думок, цiла  iстота  була
паралiзована гiпнозом абсолютно┐ неспроможности знайти бажаний вихiд. Лена
це бачила, ┐┐ це також обеззброювало, з не┐ помiтно спадала ┐┐  нерозлучна
маска цинiзму, вона виразно намагалася знайти  бодай  вiдповiднiшi  слова,
щоб висловити "те остаточне".
   - Ти погодився б на мене ще й тепер ? - питала вона, щоб виграти час. Я
глянув на не┐ здивовано. - Ну, добре. Я розумiю, - продовжувала вона. - Ти
розумi║ться ждав. Ти не вiрив, що  ми  розiйшлися.  Ти  все  вiрив,  що  я
вернуся. I я це знала також... I також вiрила. I навiть  ось  "вернулася".
Але протягом цього часу життя завзято працювало,  щоб  нашi  дороги  назад
затерти. Ми не можемо вернутись. Ти мене розумi║ш. Я боюсь сказати Нi, але
й не можу сказати Так. Бачиш, яка границя. Я заскорузла, обмазана  фарбами
вiдьма, ти новенький, сяючий бiзнесмен. Я не та гола  жiноча  матерiя  для
постелi, для кухнi, для пологiв, для мадонности. Я не Гомо, а Гомо-Монстр.
Це був би шантаж, коли б ти на це погодився. Не чекай чуда.  Без  мене  ти
творець, зi мною пустоцвiт.
   Але все, що писала тобi в листах - чисто┐ води правда.  На  мене  часто
находить туга, що я не можу дати ради. Ми Гордi┐в вузол, така... О, Павле!
Вибач таку мову. Я говорю не так. Ми такi  близькi.  Але  яка  це  година?
Одинадцята? За годину вiдлiта║ мiй лiтак. Чи можу викликати таксi?
   Я не  протестував,  не  робив  розпачливих  рухiв,  не  вимагав  бiльше
вияснень, ┐┐ лiтак до Монтреалу вiдлiтав о годинi дванадцятiй  i  тридцять
п'ять хвилин з летовища  Малтон,  яких  двадцять  п'ять  хвилин  ┐зди,  я,
розумi║ться, визвався ┐┐ вiдвезти i ми почали  старанно,  по-родинному,  з
почуттям смутку збиратися в дорогу. Ми сперечалися за сендвiчi, яких  вона
не хотiла брати, чи ма║ надягнути плащика, чи не буде ┐й холодно, чому  не
причеше волосся, чи будемо й далi зустрiчатися.
   Потiм ми дiлово виходили з будинку, я гасив усi свiтла, закривав дверi,
обережно всiдали до авта, обережно, стримано, серед нiчно┐, сторожко┐ тишi
починав сво║ ча-ча-ча мотор, обережно натискалось на  газ,  машина  поволi
висувалася на вузьку, легко освiтлену  алею,  повертала  влiво  i,  майже,
беззвучно набирала розгону з легкими на  вибоях  гойданнями.  Лена  сидiла
бiля мене рiвно, випростано,  застигло,  руки  зчепленi  мiж  ногами.  Нiч
гарна, тиха, свiжа, дорога спорожнiла.
   Коли ми ви┐хали на автошлях королеви клисавети, я почав питати Лену, що
вона робила в Стокгольмi. Малювала. Робила виставку. Мала успiх. В Парижi?
Також малювала. Не мала успiху. Як жила?  Все,  що  нажила  в  Стокгольмi,
прожила в Парижi. Дуже цiкаво. Наша розмова спокiйна, незучаснена, дружня.
   На летовищi небагато руху, ми мали хвилин двадцять  заявих,  присiли  у
кав'ярнi з виглядом на аеродром, випили каву, за чверть години до вiдлету,
попрощалися.
   Прощалися просто за руку. - Добранiч, Павле, - казала вона,  знiяковiло
посмiхаючись. - Добранiч, Лено, - казав я. - Дякую за  гостину,  -  казала
вона. - Щасливо┐ дороги, - казав я.
   Я провiв ┐┐ до виходу на аеродром, вона сховалася вниз  на  сходах,  ще
раз  показалася  внизу  з  iншими  пасажирами  у  смiшному,   незграбному,
куценькому плащику з маленькою, на подобу малярсько┐ скриньки, валiзкою. Я
мiг бачити, як вона  входила  по  схiдцях  до  великого,  чотиромоторового
лiтака Транс-Канадсько┐ лiнi┐.  З  мого  мiсця  вона  видалась  маленькою,
залишеною, освiтленою свiтлом летовища плямкою, яка поволi, без оглядання,
дiйшла до входу лiтака, тут нашвидку оглянулась, навмання махнула рукою  i
зникла у темному отворi.
   Я зачекав поки те могутн║, червоно-бiле, крилате  сотворiння,  яке  так
спокiйно забрало у сво║му нутрi  мою  Лену,  не  почало  поволi  рухатись,
обережно, незграбно повернулося, виповзло на свою  довгу,  сiру,  бетонову
трасу,  прибрало  розгону,  вiдорвалося  вiд  поверхнi  землi   i   швидко
розчинилося у засiяному дрiбними свiтлами, темному просторi.
   Як тяжко помиритися  з  дiйснiстю,  що  фактично  все  на  нашiй  землi
пiдпорядковане цьому самому невмолимому законовi зустрiчi  й  розставання.
Все так проходить i так вiдходить - безмежна, безбережна, бездонна i вiчна
течiя не визначеного i не збагнутого нiким i нiколи буття.



   VIII

   Цей повiтряний  напад  Лени  тривав  усього  сiм  годин,  але  всi  мо┐
дотеперiшнi пляни й надi┐ були  розгромленi.  Прилетiла,  зчинила  бурю  i
вiдлетiла.
   Вертаючись тi║┐ ночi  з  летовища,  я  одночасно  вертався  з  далеко┐,
кiлькарiчно┐  мандрiвки  пiд  знаком  Лени.  Я  був  голодний,  втомлений,
розбитий, зневiрений. пхав зрезигновано бiчними,  порожнiми  дорогами  без
поспiху i без мети, пересiк кiлька поперечних лiнiй, ви┐хав на шлях двiйку
i механiчно звернув над озеро звiдки розгортався  широкий,  чугунно-темно┐
барви кра║вид води i неба, обрамований  злiва  далекими  вогнями  великого
мiста. Я знав  це  мiсце,  я  любив  тi  обрi┐,  я  iнколи  вдавався  сюди
вiддихнути, тут  стояла  пара  бетонових  лавиць  i  звичайно  тут  бували
переважно молодi люди... Але ця нiчна година  була  мовчазна  i  спокiйна,
нiби чорна гранiтна плита в глибинi пiдземелля, на якiй  були  вирiзьбленi
недосяжнi iстини надi┐. Далекi,  невидимi  береги,  жовтий  диск  далекого
мiсяця i довга, мiдяна смуга далекого  сяйва  по  безмежно  рiвнiй,  легко
розгойданiй поверхнi води.
   Звичайно, це не була несподiванка, я знав i я чекав, i я був вдоволений
рiшенням, iнакше не могло бути... I цинiзм,  i  святiсть  i  всi  тi  iншi
чесноти - все це входило у гру мо║┐ ненаситно┐ наснаги, хотiлося  по║днати
поземи i простопади i дати ще один вимiр земного покликання.
   Але тепер усе змiнилося. Я намагався про  те  не  думати.  Мене,  як  i
завжди, незвично вражала сила й динамiка руху земного, я готов признати це
божеством поганського стилю, як частину найвищо┐ щедрости творця всесвiту.
Це загнуте луком побережжя всипане вогнями дорiг i будiвель на тлi  нiчно┐
безоднi з плямою мiсяця, в глибинi яко┐ в рiзних напрямках проходили  тiнi
продiравлених свiтлом кораблiв, лiтакiв, потягiв i тисячi автовозiв.  Хiба
не щастя бути частиною такого космосу?
   А Лена не вернеться.  Цi  блискучi  дороги  неволять  ┐┐.  Вона  любить
бездорiжжя. Космiчний лад не ┐┐  лад.  Я  любив  ┐┐  тiло,  ┐┐  лiнiю,  ┐┐
несподiванiсть, ┐┐ протоплазму i твердiсть безформно┐ форми. Але цього  ┐й
мало. I ми мусiли зректися боротьби мiж нами i пiдписати мир.
   Я довго, довго над цим думав, дарма що намагався не думати.
   Я при┐хав до дому бiля друго┐ години ночi, вiд'┐жджаючи,  здавалося,  я
згасив було всi свiтла будинку, але одно з них у вiтальнi все таки не було
згашене i воно слабо свiтилося рiвним, спокiйним тоном на тлi ночi,  i  це
надавало будовi живо┐ сили. Я  залишив  авто  на  сво║му  подвiр'┐  i,  як
звичайно, зiйшов униз до квiтiв. На  травi  була  роса,  квiти  дрiмали  в
темнотi пригашеними кольорами, всi довкруги будинки були  згашенi,  лишень
свiтилося одно вiкно у тiтки Ен i  ясно  блищали  окремi  свiтла  лiхтарiв
вулицi. Деякий час я стояв i вслухався  у  довкiлля,  хотiв  вловити  мову
ночi, не багато того зрозумiв лишень поглибив тугу i  пiшов  поволi  вверх
сходами на веранду. За кiлька хвилин пiсля цього у вiтальнi згасло свiтло,
але загорiлося i довго горiло одно з вiкон на другому  боцi  будинку,  яке
належало до мо║┐ спальнi.
   Цей драматичний епiзод мав тi  добрi  наслiдки,  що  вияснив  остаточно
становище Катерини. Вона терпеливо чекала дня й години, коли це станеться,
була переконана, що це  станеться,  не  хотiла  знати,  що  дiялось  з  ┐┐
загадковим вибранцем, анi його мiстерiйною кузинкою,  яко┐  фотографi┐  до
останнього дня здобили його робочий стiл. Вона бачила,  мовчала,  терпiла,
чекала. Вона навчилась чекати,  була  загартована  чеканням,  це  була  ┐┐
основна зброя, вона перемогла нею Ен Сомерсет, вона  здобула  мене.  Мила,
дорога чекальниця.
   Весь наступний тиждень я послiдовно зникав вечорами,  просто  з  роботи
┐хав до Торонта i  проводив  час  в  нарадах  з  мо┐ми  партизанами  нашо┐
будiвельно┐ спiлки. Нашi справи  набирали  форми,  менi  особисто  вдалося
набути нову дiлянку грунту, я обвантажився  новими  боргами.  Час  наглив,
машинерiя дiяла , а життя видавалось коротким.
   Найближчо┐ суботи ми  з  Катериною  танцювали  на  приняттi  у  Степана
Снилика, який несподiвано набув i вiдкрив сезон свого  нового  котеджа  на
озерi Сiмко, що його назвав "Ялтою"  i  який  знаходився  на  протилежному
березi Кесвiка насупроти вiдомо┐ "Коломи┐". Озбро║ний далековидом,  я  мiг
на другому березi бачити на сонцi бiлий пiд синiм дахом будинок i  навiть,
здавалось, уявляти себе з Леною на його  пологiй  верандi.  Деякий  час  я
зосереджено вдивлявся у ту визначену точку мо║┐ долi, яка стала  зворотною
силою мого приречення на цьому континентi. Вiд не┐ почалося  нове  речення
ново┐ д┐i, яко┐ перший роздiл драматично закiнчився на летовищi Малтону  Я
лиш надхненно i зобов'язано вдячний долi за цей солодкий удар i можу тепер
з непомильною певнiстю твердити, що без таких шокiв наше життя не  було  б
багато варте
   Цього гарячого червневого дня там на "Ялтi" було пара десяткiв  гостей,
був буфет,  звучала  музика,  крутився  танець,  гомонiв  смiх;  по  озерi
навiжено шугали моторовi човни i рожевi, молодi людськi силуети. Життя  не
знало й не любило перебо┐в i я не мав сили i не мiг йому протиставитись.
   А внедовзi я дiстав запрошення на п'ятнадцяте червня з'явитися у одному
урядi мiста Торонта, де у не  великому  будинку  на  другому  поверсi  при
вулицi Бей поблизу Блуру дуже  солiдний  суддя  канадське  -  королiвсько┐
юриспруденцi┐  у  сво┐й  урочистiй  чорнiй   робi   у   присутностi   двох
виструнченнх велетнiв у червоних мундирах i широких капелюхах  охоронникiв
правопорядку, казав менi положити руку на Бiблiю i повторити слова присяги
на вiрнiсть i послух кореневiй та ┐┐ домiнi┐  Канадi,  пiсля  чого  вручив
менi  документ,  який  стверджував,  що  "Павло   Данилiв   ║   канадським
громадянином, на пiдставi акту про  канадське  громадянство  i  що  вiн  ║
управлений  користатися   всiма   правами   i   привiлегiями,   як   також
пiдпорядкову║ться   вiдповiдальностi,    зобов'язанням    та    обов'язкам
канадського громадянина".
   Роджений у царствi всiх Росiв, iмператора Миколи II Романова, пройшовши
крiзь роки Ульянова - Ленiна, Бронштайна - Троцького. Джугашвiлi  Сталiна,
я вибрав нарештi  Де┐  Грацiя  Регiну  Елiзабет  II  -  володарку  Велико┐
Британi┐  й  усього  Комонвелту.  Довга,  нерiвна,  складна  дорога,   яка
закiнчилася щасливо.
   Говорячи про право, обов'язки, про демократiю  i  свободу,  приходиться
часто дивуватися, що цi привабливi, дорогоцiннi, самозрозумiлi  i  конечнi
привiле┐ людини, даються так не  всiм  i  так  не  легко  i  менi  при║мно
ствердити, що доля призначила мене до вибраних. Тим вражаюче, що я походжу
з простору плянети, у якому цi поняття не мають дiючо┐ сили. I  менi  дуже
пiдкреслено здавалося, що цього дня, я переступив унiверсальну межу певних
поироднiх володiнь i тим самим  зайняв  мiсце  у  просторi  тих  поколiнь,
вiкiв, тисячелiть, що прокладали через Нiль i Евфрат, через  Атени  i