Рим епоху Рейну, Сени i Темзи... У простори Атлянтику i Тихого океану. Ця течiя мене зобов'язу║ i коли я в ┐┐ засягу фактично й юридичне, я важу ┐┐ вартостi унцiями найвражливiшо┐ ваги, бо менi зда║ться, що наша плянета не була б багато варта без цього плодоносного дiяння. А пiсля цього вiдбулося наше з Катрсю жорстоко - педантичне заручення, яке кiлька мiсяцiв пiзнiше, завершилось не менш педантичним, суворо - формальним, за всiма приписами й вимогами свiтських i не свiтських урядiв i законiв... весiллям. З великим, бурхливим приняттям, урочистими тостами, численними подарунками, голосною музикою i танцем до ранку. Це була щедра i заслужена данина Катеринi i тiтцi Ен, якi не уявляли iнакше цi║┐ процедури i було зворушливо дивитися, як виряджалося Катрусю в цю дорогу, нарядивши ┐┐ у надмiрно розкiшну робу тяжкого срiбно - бiлого брокату з черевичками пiд цей кольор i бiлий, летючий вельон зi сяючим брильянтами вiнчиком. Мiй, кремово┐ барви сако, з бiлою весiльною квiткою, пишнi чорнi штани з ляковими черевиками i бiлi, елястичнi рукавички творили з мене елеганцiю гiдну голiвудських фiльмiв, або журналiв моди. Наш вiнчальний кортеж блискучих машин тягнувся сливе на милю, а старенький, добрячий пан-отець Фiлiмон з церкви св. Володимира, що при вулицi Батерст в Торонтi, вiд щирого серця "вiнчав нас духом святим", урочисто "возлагав на главу вiнцi" пiд надхненне "Iсаi║ ликуй" розкотистого хору диригента Головенка. Моя хата цi║┐ ночi, назовнi i внутрi, пишалася, нiби циганка, кольорами й огнями, обложена армадою барвистих авт з гомоном музики i зi зривами смiху, а цiла картина сво║ю динамiкою творила сумiш репiнських запорожцiв i пiвнiчних вiкiнгiв, одягнених у фраки i брокати, атакованих бурею музики i вогнем власно┐ крови. Я був захоплений красою цих людей, вони незалежнi i свобiднi, а мiж ними вражаючою точкою вирiзнялася Катерина. Моя гарна, мiцна, справжня дружина. Цього жовтня на балi iнженерiв у готелi Роял Иорку, ми з Катериною виступали, як законно оформлена пара повноправних громадян, все бiля нас i в нас влягалося, вiдпадали й забувалися довголiтнi нашi збурення, заживали i го┐лись шрами двобо┐в, втихали i вiдходили в небуття жалi i болi, все ставало неповоротною минулiстю, у якiй виростали й майорiли в туманнiй далi замки вiчно┐ легенди про молодiсть. Ми вперто вростали у шир i твердь, наливались соками, нестримна сила нестримного гону прокладала нам дорогу, для нас це було безнастанною грою в чергуваннi днiв i ночей вiд ранку до ранку, у постiйному русi часу, карбованого биттям серця. Кожна секунда - частина вiчного, у якiй ми зi швидкiстю свiтла несли себе у простiр безконечного. Життя тодi гарне, коли свiдоме, без зумисних перешкод раю чи пекла, на шляхах проложених мудрiстю людей, якi вiд правiку були досконалiшими будiвничими, нiж корали чи бобри, i якi не конче здавалися на ласку неба, вважаючи ┐┐ частиною свого дозвiлля, коли лежали нагi на гарячому пiску пiд пальмами зелено - синьо┐ лагуни Гавайського едему. У цiй мiстерi┐, можливо, у ┐┐ ядрi, крутилися також i ми з Катериною. Рано вставали, пiзно лягали, вiдходили i приходили, гарчав мотор, дзвенiв телефон, приходив листоноша, лiтали ластiвки. Ми вiдпочивали, любилися, тiшилися, сумували. Такий щоденний крутiж i вiн нам подобався. Наш давнiй iдол - баль iнженерiв, якому ми щороку призначали частину часу, поту i навiть крови, цього року видався для нас з Катериною, щось як ще один непроминальний i, можливо, нарештi останнiй, епiзод драми минулих рокiв... В його розгарi, знов таки бiля буфету, де звичайно збиралася сметанка нашого бiзнесу, передiмною, як докiр сумлiння, появилася Лена. Дуже в ┐┐ стилi. Несподiванка. Шок. Здивування. Я ледве втримав рiвновагу. У гарнiй, дорогiй, виразно моднiй, короткiй сукнi, соковито пiдмальованi уста, фантастично збурене волосся. Мо┐ очi виглядали напевно, як очi крiлика. - Аалльоо, Паавле! - свiдомо, театрально розтягала слова, оздобленi вiдомою iронiчною, як турецький перець, усмiшкою. Я вiдчув обурення. - Лена! - вирвалось у мене спонтанно i це звучало, як докiр. - Не пiзнав? - продовжувала вона свою мефiстофельську ролю. - Ти не в Парижi ? - ще одне мо║ фурiозо. - Як бачиш, - спiвала вона. - Що тут робиш? - розгублено питав я далi. - Танцюю, - вiдповiдала вона зi шармом скинутого з неба янгола. Я дивився, бачив i не вiрив. Тонка, струнка, фiлiгранна, великi, змiнливi, тепер майже сiрi очi, пiдкресленi юнiстю. Фантастично, неймовiрно, приголомшуюче. Менi вiдобрало мову, вона це бачила, на ┐┐ обличчi, як на реклямi цигарок, вигравав шибеничний гумор. - Чи можу гратулювати? - питала вона. - Дякую, - вiдпорно сказав я. - Щасливий? - питала далi з почуттям вищости, нiби розмовляла зi школярем, який успiшно склав iспити i дiстав диплом зрiлости. - Розумi║ться, - казав я з ноткою демонстрацi┐. А ти? - О! Як звичайно. У мене на це сво┐ поняття. Ще кiлька гiрких питань i солодких вiдповiдей i я довiдався нечуване: виходило, що моя ця сама чарiвна вiдьма, до речi дуже загорiла i здорова, цiле минуле лiто провела у нас сливе пiд боком на озерi Сiмко у славетньому котеджi "Коломия". - О, це довга i марудна iсторiя, - казала вона на мо║ "як це сталося?" Ну, а Монтреал, а Париж, а всi тi глобальнi затi┐? Вона посмiхалася зводницькою, шовковою усмiшкою. - Це ще не тiка║. Плянету я ще держу за хвоста. Але коли б ти бачив... Коли б ти бачив... - Слухаю. - Мою вулканну динамiку. Я готова до ново┐ виставки. I тут у Торонтi. У залях мiсько┐ галерi┐... I вона передала менi вибагливо оформлене запрошення власно┐ композицi┐ на мiсяць листопад дня чотирнадцятого. - Колосально! - вирвалось у мене все ще скептично. - А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове мiсце не лишень для купання... Для надхнення також. Я навезла з Европи купу iдей i все це там перетворилося в мистецтво. До речi, дякую за Сезана. Це був ще один шок. -Ти його дiстала? - швидко запитав я. - Розумi║ться. I дякую. Королiвський дар. I ще раз дякую. Мiж iншим, той Сезан, зовсiм випало з голови... До цього часу не переконаний чи це не звичайна фiкцiя, пригадую розмову з Катрею на цю тему, ми дослiвно не були готовi сприймати це, як дiйснiсть, це виглядало фантастично, можливо звичайна примха Лени i ми рiшили позбутися його найлегшим способом - вислати його на ┐┐ адресу. Вона його вiдкрила i ┐й вiн належить. I ми щасливо вислали... I щасливо забули. I нi коли про це не згадували. I навiть не знали, чи вона його дiстала. Менi лиш хотiлося, щоб вiн був не лишень випадковим мiтом, а також доказом, що життя може мати несподiванки добро┐ волi i велико┐ при║мности, тим бiльше, що я був перед Леною, як не кажи, весь у боргах i можливо, я нiколи не вiдчував цього так дiткливо, як саме на тому балi, коли вона стояла передiмною так сильно озбро║на великiстю незалежности. - Надiюсь, що вiн... Що твоя виставка... Розумi║ться. Розумi║ться! - я затинався, як школяр, який погано вивчив лекцiю. - А тобi там не було скучно? - нарештi вирвалось у мене. - На Коломи┐? О, Павле. Я не мала часу. - Мала товариство. - Розумi║ться. Мольберт, палiтра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розмiри його тривання, але поки що... Га-га! Я вiд раня до вечора... А до того купалася, ┐здила човном. Таке багате дiяння. - Самовигнання в осамiтнення. - Повiр, що нам iнколи цього тiльки й браку║. Пiсля Парижу... Пригадую, ти говорив про простiр майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечiнь, пралiс, бiгуни. Але я була також i в Ню Йорку. I вгадай чому. - Також втеча ? - Нi. пздила зi Сезаном. I уяви: вiн здав iспит. Оцiнка: сто п'ятдесят тисяч! На хвилинку я далебi отетерiв, мо┐ очi напевно сильно побiльшились, це звучало провокативно. - Тiшуся, що вiн себе виправдав, - хотiлось звести мову на жарт. - I "Коломия" стала мо║ю. Я ┐┐ купила - при┐жджай, побачиш, - Там тепер змiни, змiни, все перевернуто, навiть не впiзна║ш. Недавно мала репортерiв Ти напевно не читав. У мене був вiдомий Мек... Мек... МекКонор. - Це менi нiчого не каже. - А вiн тебе зна║. Це редактор мистецтва "Меклiну". Приятель Дейвiсона. Говорили i про тво║ прийняття. Шкодую, що мене там не було. Панi Сомерсет вiдома колишня протекторка мистецтва. - Ти вирiшила направду мене приголомшити. - Це ще далеко не все. Мене вирiшили познайомити зна║ш з ким? Слухаю. - Гантiнгом Гартфордом. - Порожнi звуки. - Добродiй мистецтва. Збудував село для мистцiв Косбоа бiля Лос Анджелес за проектами Лойда Врайта. - О! Врайта. Знане iм'я. Бачив його проекти в "Лайф-i". Феноменальнi. А взагалi, це, скажу, головокружнi новини. Як i коли i... - Багато поту i нервiв. Менi пропонували переселитися до Косбоа. Там, мовляв, пречудовi умови. Але я ┐х знаю... Я ж вiдвiдала i Грiнвiч Вiледж, i Лiвий Берег в Парижi i Бель Ер... Це все, розумi║ться... Довгi бороди... I все таке... Але чи я конче мушу з одно┐ нудоти переселятися в iншу? Засадничо не зношу унiформности... А коли ще вiдвiдала тебе... Того останнього видання.. Пропало. Я рiшила жити по-сво║му. Ти дав менi поштовх. Менi стало соромно вiчно вдавати когось. Тепер мо┐м завданням - незалежнiсть! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрi║ю - вилiзти на Медiсон Евеню i маю деякi дотики. Гратулюй. Але чому ми сто┐мо ? Чому не запрошу║ш на танець ? Ми танцювали i це так пронизливо пригадало попереднi нашi зустрiчi, що мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. - Як там мама? - питав я, щоб розвiяти цей настрiй. - Нiчого Дякую. Вона звикла. I помирилася. - Не забула ще мене? - О, нi. Ти був завжди ┐┐ фаворит. - Я мав iнше враження. - Помиля║шся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева. Нi-нi-нi! - А що доктор? - питав я далi. - Вiн також не здивований. Моя найпрекраснiша модель. Зробила з нього недавно кiлька нарисiв, був у мене на "Коломи┐", йому вона подоба║ться. Жива проблема людини майбутнього. I мiж iншим, також твiй добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не дивно, а вiн, можливо, найкраще тебе розумi║. А взагалi я знайшла сво║ мiсце i вiрю у сни. Пригаду║ш мiй сон у тебе на канапi7 Ти вiдгадував, що це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове мiсце органiчно пов'язане з кра║видом i освячене мо┐м першим коханням. Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, мiж нами справа далеко не скiнчена... Менi тво┐ проекти дуже iмпонують, а я маю деякi також. Наприклад, збудувати щось... щось... Якийсь такий "вiледж" для нашого мистецтва? Чому б тобi не стати Гартфордом? - Дуже iмпонуюча роля, лишень... - Що лишень? Така безодня, тих всiляких мистцiв... письменникiв... артистiв... науковцiв. Це ж в дiйсностi скарб - один шматок Сезана - сто 'п'ятдесят тисяч. А скiльки дасть одна книга! Це ж робить з нас пантократiв землi i неба. А мiж iншим... Там на Кесвiку... знаю будинок. Над озером. Парк. П'ять акрiв. Вiсiмнадцять кiмнат. Кра║види... За одного Сезана? - Вона дивилася на мене сво┐м знаним, заповненим видимим чаром зором i я розтавав, як вiск, у мене щемiло пiд кожною жилкою. Вона була невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чiта з гарячим, сiрим оком. Вiсiмнадцять кiмнат! Кра║види! Парк! Над озером! Це щось, як пошесть, у мене заро┐лося вiд нових плянiв i я зрозумiв iдею Лени в ┐┐ дiйсних вимiрах у цьому найновiшому виявi. п┐ пiдроблення пiд мо┐ смаки пiсля ┐┐ паризьких ескапад напевно не було випадко вин трюком i, танцюючи з нею твiста манерою звичайно┐ польки, у мо┐й уявi заповнявся берег озера Сiмко людьми мистецтва i науки. Я зовсiм вiдрухово мiцно притиснув ┐┐ до себе, вона глянула менi у вiчi i побачила вiдповiдь. Це була мрiя - знаю, але що не ║ мрi║ю, як зерно початку i взагалi, як промiнь променiв ма" бутнього свiтла. - Але де Катерина? Я ┐┐ не бачу, - раптом змiнила мову Лена. Катря в цей час захоплено танцювала свiй черговий твiст з черговим адоратором, ┐┐ звинне, здорове тiло, нiби метелик квiткою, бавилось стаккато крови, м'язiв i звукiв, а коли це нагло урвалося, все довкруги зупинилося i ми з Леною вдалися шукати ┐┐ i знайшли розчервонiлу, захоплену i щасливу в гуртi молодих людей, обсотану серпентином з букетом червоних рож i великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до не┐, обняла ┐┐ мiцно i радiсно викрикнула: - Яка я рада вас знов бачити! Ви чудова! А Павло казав, що ви в Парижi. Ми вас часто згаду║мо. А де ваш чоловiк? Лена, здавалось, була приголомшена, дивилась на Катрю з виразом розгублення... - Вiн дома. А я вам вдячна... - намагалась вона втримати рiвновагу. - Щасливий, що може пускати вас саму. Мене б на таке не хватило, - смiялась гарно й барвисто Катря. - Вiн мене зна║. Я дуже безпечне сотворiння, - - казала Лена. - О, я вiрю, я вiрю... Але, Павле. Маю iдею. Такий чудовий вечiр. Але вiн ось кiнча║ться... А хочеться ще. пдемо до нас. I з нами Лена. - Але, шановна панi... - почала Лена з виразним намiром протесту. - Нiяка панi, нiяка шановна, а ваша кузинка Катря. I нема мови. пдемо! Запрошуй, Павле, наше товариство... Така нагода. Святку║мо! - перебила, вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном. Така мова на всiх вплинула, вона менi подобалась також, наш настрiй виразно вимагав жертви, баль направду за годину кiнчався, а наше товариство нiколи не звикло розходитись одразу пiсля гiмну, ми завжди за┐жджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату. I це рiшило. Далебi така премудра мудрiсть долi, що вона зi всiма сво┐ми безконечно рiзними i незчисленне численними, добрими й недобрими несподiванками могла обдарувати вас одного разу затишною й довiрливою домою, у якiй зараз за порогом, разом з песиком Мiркою, на вас чекатиме запобiгливо-ласкава благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами го┐ти втому i наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домiнiя особистого вимiру зi свiжими тонами кольорiв, стриманими свiтлами, м'якими килимами, магiчними лiнiями стилю, у якiй ви знайдете безлiч несподiванок у виглядi кота, картин, меблiв, родинного щастя, дитячих горщикiв разом з глибиною фiлософi┐, зiбрано┐ на полицях книгозбiрнi. Пiсля довгих блукань у просторах безгрунтя атомово-нуклеарно┐ доби, така чарiвна точка на твердiй землi не може не зайняти центрального мiсця у кругах нашого зростання. Пропозицiя Катерини ┐хати до нас пiсля балю не була примхою, ┐┐ зустрiли овацiйно, не робило труднощiв розшукати наших друзiв i по короткому часi валка машин заклопотано виплутувалась з невротично┐ метушнi нижнього мiста на прямiшi й свобiднiшi дороги набережжя. Промiжне, у зривах вiтру до кiкна сипало дрiбним дощем, чорна, як копальня вугiлля, нiч була обвiшана спалахами барвистих реклям, якi з фурi║ю драконiв, накидались на все живе, озбро║нi ковбасками Свiфта, мукою Робiн Гуда, бензиною чотирьох рож, напо║м кока-коля i цiлою невмолимiстю iнших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторi, до якого в глибину тiкали мокрi, блискучi полотна асфальту, завантаженi колонами стрiмкобiжних машин. Скiльки разiв i за яких тiльки погод я не ┐хав цi║ю дорогою, яку я знав, як старого букварця, i яка завжди викликала у мене почуття подиву сво║ю надмiрнiстю по║днання вогню, металю й кольорiв i в якому людськi iстоти розчинялися, нiби сiль у кип'ячому кiтлi. I хотiлося знати, якi саме причини викликали цю симфонiю руху, чому бiжать мiльйони твердих гумових колiс по твердому бетонi, ким i для чого пущенi вони бiгти по цiй упокоренiй поверхнi, пiд якою загрозливо та┐ться бездонна маса вогненного розчину залiза й базальту. Вража║ сила твердi, на якiй невтомно здвигаються велетенськi споруди будiвничого гону маленько┐ людини з ┐┐ незломною волею, вложеною у цилiндри черепiв i цилiндри моторiв. Ця дорога простяглась стрiмко вперед, вона пройде попри залiзнi гути Гамiльтону, крiзь висотнi мости затоки озера Онтарiо, здовж глибокого корита Нiягари, пересiче границю, вирветься на простори Стейтiв Америки i там далi, побiля Гудзону, з розгону врiжеться в залiзо-гранiтне тiло Ню Йорку. пхати нею, значило бути частиною цього унiверсу, який з точнiстю компютора виконував вимоги мо║┐ волi. На цей раз я вiв свого потужного "Меркурiя" зi спокiйною певнiстю, в ритмi цiлости, мо┐ руки звично тримали керiвницю, мо┐ очi зосереджено скерованi впе ред... Минались перехрестя, вiядукти, написи, збiгались i розбiгались лiнi┐ дороги, швидкомiр показував шiстдесят, метромет множив цифри, прожектори заливали сяйвом мокрий асфальт. За мною, цим же темпом, рухались машини мо┐х друзiв i машини взагалi. Нас ┐хало поруч тро║ - Лена мiж мною i Катрею. Коли ви┐хали на автошлях клисавети, я включив радiо-апарат. Натрапили на концерт - перший номер бемоль - мiнору Чайковського, ми сидiли рiвно, мовчазно, на нас балевi одяги, ми дивилися у простiр. За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкiсть, зробили круг, залишили авто-шлях i повернули на лiнiю дев'ять. Кiлька хвилин пiзнiше, ми спокiйно в'┐жджали у нашу рiвну, довгу, висаджену високими соснами, алею Матiяса. Ще мить i швидкомiр нагло спада║, метромет застига║ на пiв зворотi, прожектор рiзко мi ня║ напрям i на секунду в його гострому сяйвi виринають з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомi зариси, вугли й лiнi┐ мого дому. Торонто, 1963 - 66 КIНЕЦЬ