осика пуска║ першi пушинки. Тiльки дуб завзято i вперто хоронить спокiй, повагу, непоспiх. А над усiм небо прозоре, глибоке зi свiтлими хмаринами. На Володька наляга║ шал i вiн верещить без потреби: - Га-га-гаааа! Луна пiдхоплю║ його крик i тiка║ в глибiнь лiсу, жбурляючи ним довкруги, мов розбещений хлопчисько м'ячем. Перед ним зелена долина з озером, бiля нього здоровенний, трохи похилий за грань лiсу, дуб, над ним два велетенськi шулiки, що кружляють високо в повiтрi. Володько задира║ голову, i в ньому негайно прокидаються хижi бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього пiд пахвою у торбинi книга "С║ят║ль", а на другому, угорському схилi долини поле засипане людьми i звiдти чути спiв. Володько приклада║ до чола долоню, прижмурю║ очi i дивиться на той другий бiк. Його завжди манить кожний другий берег. Додому приходить Володько знеможений весною i приносить велику китицю рiзнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води i поставив ряст на вiкнi. У хатi нiкого нема, хто б тепер та сидiв у хатi. Батько й Василь у полi, мати й Катерина на городi, Хведот стереже вiд вороння коноплi,- ходить бiля грядок i чи треба, чи не треба, грюкотить поржавiлою бляхою. Одна Василинка ма║ ще вiльне право дибати де попало, набивати рота всiм, що трапиться, на що, звичайно, вiдзива║ться Настя: - Не руш то! Чу║ш? То бека! Покинь! Але Василинка ┐й не вiрить, ┐й так чудесно смаку║ ота звичайна грудочка землi, i при тому вона щось завзято розважа║. На городi безлiч працi: розробля║ться мiсце на грядки, Матвiй садить новi щепи, що бiжать он довгими рядочками вiд подвiр'я до долинки, копа║ться в долинi сажавка, обтика║ться вербовим кiллям, засаджу║ться грабовий живоплiт, буду║ться огорожа. I все то хворобливо й жадiбно чiпля║ться смачно┐, розкiшно┐, п'янючо┐ землi. Земля для всiх i всього. Земля найбiльше щастя - бiльша за любов, за життя. Земля найбiльший скарб - бiльший за золото i коштовнi речi. Земля - сон мiльйонiв поколiнь, казкове привабливе ║ство, мiстична сила космосу, наснага слабих i дужих. Золото, краса, любов, молрдiсть i вiчний учитель мудростi! От що земля. Бадьорого недiльного ранку, коли сонця, що в океанi води, коли полями по вусах жита качаються ледачi хвилi, коли собаки вилазять зi сво┐х буд, лягають у тiнi, розставивши широко лапи i висолопивши далеко язика, коли на порогах сiней сидять i заплiтаються дiвчата, такого недiльного ранку Матвiй i його син Володько повiльно, поважно ступають вузькою дорожиною в напрямку пiвночi, де над угорською долиною пасе Катерина на росу шiсть одиниць Матвi║вого достатку. Треба було в першу чергу прикупити худоби. Без худоби господар - не господар. Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiка║ вiд зору i десь там на обрiю запада║ в долину. Направо - мо║, налiво - мо║! Один лише вiтер ма║ право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до сусiдньо┐ межi i тiкати злягано далi. Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки моторних волошок, десь-не-десь заборсалось стебло кукiлю, з усiх напрямкiв - звiдти i звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви коники-стрибунцi. У далечi, на сходi, пiвночi i заходi сталевою масою застигли лiси. Матвiй зупиня║ться. Володько приклада║ до чола долоню i вдивля║ться в угорськi чагарники, що над ними велетенською сiрою баштою зводиться i в'яжеться з небом дим. Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть, що там мужицький молодняк пасе конi i залива║ться спiвом, таким же великим та просторим, як i сама земля. - Земля! - вирива║ться у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще п'ятнадцять назад... Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала... Iнакше й не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i ма║ш. Тепер iнакше. Сам зна║ш... Не малий. Радiсно чути оте "не малий", Володько пiдносить голову, випросту║ постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде - просту, вузлувату - твердi слова з твердих уст, оповiда║ться про рiд, про минуле, любить вiн те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть столiтнi дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i хащу: дикий звiр чу║ запах поту людини за плугом i з диким жахом тiка║ у безвiстi. Iшов плуг, iшов страшний мужик за плугом, розривав цiлину, визволяв сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось, побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда, долоня широка, кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд сонця пада║ на землю вiд його велетенсько┐ постатi. Нiколи та рука не обняла його - сина, не була щедрою на пестощi, та все-таки кожного року, коли "Христос воскрес", коли всi вiталися, син з величною втiхою брав ту руку i припадав устами до ┐┐ шорстоко┐, темно┐ твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя. Завжди i завжди гордий вiн сво┐м батьком. Он над шляхом за шором розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди, там бiжать з галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько. Хiба ж син не зна║? Вiн тiльки вдоволено посмiха║ться. У нього ще й досi босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило i живе великим життям, i обiця║ щедро воздати за твердi днi довгих рокiв, перебореш залiзною волею залiзних людей. - Ну,- каже батько,- пiдемо... Рушають i йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться димова башта i звiдки вирива║ться та розгорта║ться в просторах владна пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього. ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ Вiйна I Паринина Матвi║ва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-то║ i Кушка Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також сво║ пасовисько. Землi угорщан широко й далеко розляглися - долина, озеро, луги - луком вигнулись проти сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв заставились. Зруб пiд лiсом на другому схилi i молодий березняк. Границя широка, виразна, заросла морогом, твердо врiзалась в землю по цей бiк долини. На схилi розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах камiнь величезний, сiрий, нiби спина кита, випнувся на поверхню, обрiс мохом, порепався, зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським молотом i вiдбили кусень, що вайлом скотився додолу та в непевностi зупинився перед сiножаттю Михайла Турка. Пiд урвищем земля роззявилась i з ┐┐ пащеки вирiс коренастий дуб, розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднi║. Впало з небес i розбилось на кiлька куснiв великанське дзеркало, а соняшнi променi водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини. Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу - лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води сво┐ пiдносить i невпинною лавою розправля║ вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд брудною навалою, хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи. Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило i радiло, гибло нараз i мчало з водами в невiдому безвiсть. Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито хилилося в покорi, колосся торкалось глинкувато┐ землi, а маки передчасно обсипали сво┐ шарлатнi шати. Та коли води спадали, на поверхнi столочених трав лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й трiпотались безвладнi сотворiння. Тодi з Угорського i Тилявки баби, дiвки, пастушки-хлопцi з кошами виходили i голими руками пiдбирали карасiв та пiскарикiв. Звичайно за здобич бо┐ зводились - угорщуки й тилявчани,- перемагали сильнiшi, бо закон ┐х - закон хмар i буревi┐в. Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за це. Паринина Матвi║ва, Iвана Кушки i Хоми Ет-то║ межу║ з угорськими полями. За межею поле покате до долу - тiнь та мочар - власнiсть Григорка. Мужик земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло дерном, а восени, коли збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке не полакомився. Тилявчани, як найближчi сусiди, вривалися першими, угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали грiзнi бо┐, градом сипалось камiння, ломались на черепах дрюки... I так поколiння в поколiння. Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний вiд сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi босi ноги. Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут - межа в межу, а тому будь на сторожi. Добре, що паринина не межу║ зi "шкодою", на Ет-то║ також пасовисько i пасе там сво┐ четверо хвостяк "нiмий", на iм'я Роман, якого кличуть на мигах i звуть "нiмий",дебелий, мiцний хлопчисько, твердий, барви палено┐ цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi "маминi лобури" Хведько та Iлько - дванадцятеро худоби, один би не впас, а тому ┐х дво║, межа чiтка, креслена в планах, законом велико┐ держави суворо хоронена. - I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На сво║му хоч стань, хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний ма║ право на кусник права в собi. Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха май нагостро. "Ах, коли то воно скiнчиться",- дума║ не раз Володько. Дума║ всоте, втисячне - поле, поле й поле, посерединi буда, соломою крита, там мiх для спання, там лантухи на гичку, там палицi з лiски, цяцькованi ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ - буда схова║, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з двiрських штахетiв, i пошивав старими з пансько┐ клунi снiпками. На випадок вiйни - два склади зручного камiння припасено. Думи заважають Володьковi... Клятi, вiчнi, дурнi думи. - А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли! Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду. - Хто були тi запорозькi козаки? - питав Володько минуло┐ недiлi свою "госпожу" учительку, яку навiдував також лiтом та брав у не┐ книжки. - Такi були во┐ни... На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та царя православного ляхiв-║зу┐тiв, туркiв та татар шаблями воювали. - А що то ║ Укра┐на? - невгавав Володько. - То, кажеться, така область над Днiпром... Там десь коло Ки║ва. Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена. - Во-лодь-кууу! Володь-кууу! - чу║ зненацька хлопець. Зрива║ться, бо лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти. - Володь-кууу!.. - А чогооо?! - Угорщикиии! Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно за горбом тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i кричить... Небезпека! Сполох! Ворог на овидi! Володько зрива║ться i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу. Корови попутанi гицають, як тiльки можуть, з останнiх сил, а Iлько газдилить по ┐х клубах палюгою. З другого боку нiмий, також вiдганя║ скорiш сво┐ корови догори вiд границi. - До купи! Iльку! Згонь до купи товар! - кричить на бiгу Володько. - Ти! Ти! - вимаху║ руками на нiмого i показу║, щоб згонив i свiй товар до буди. Той помiча║ i вихором летить на вказане мiсце. - Гей, гей! - кричить Володько, розмаху║ товстючою палюгою i пре до границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий. Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко диха║. На чолi пiт. Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори вiд каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушкiв. Вони пасуть на толоцi, тому ┐х багато. В руках у кожного бук i торба камiння. Побачили противникiв i зупинилися. - Давай-давааай! Давай-давааай! - потрясаючи високо над головами буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони сво║ во║нне гасло. "Приймати? Не приймати?" - швидко працю║ Володькова думка, але нiмий уже белькоче i потряса║ палицею. - Давай-давааай! - викрикнув Володько i добавив лайку. А дерманцi клинцi, пекли жабу в ринцi, всiх дерманцiв запрягали, з печi жабу витягали! Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа! А вгорщани шмаркачi, пекли жабу у печi, батька й матiр запрягали, з печi жаабу витягали!.. Вiдчитали ┐м Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно, розмаху║ товстючою сво║ю палюгою i готовий з копита кинутися в бiй. Але Володько нi. - Камiння давай! - гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по камiння. Цього цiнного вiйськового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi пiдбирати те, що накида║ ворог. А той гнався вже щодуху вдiл до сiножатей. Ось вже гицають високою травою, добiгають до Григоркового вiвса i зникають. За пригорком ┐х не видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боцi, ще бiльше. Скiльки ┐х? Раз, два, три - п'ять, що бiгли ззаду, а спереду також з п'ятеро. Нападу треба сподiватися з бокiв i спереду. - Держiться, хлопцi! - затиска║ зуби та кулаки Володько. Нiмому наказ дивитися на правий вiдтинок, Хведька ставить на лiвий, а сам усерединi. - Не пiдпускати до себе. Камiнюками! На палицi не пiдемо... Вони нас злущать... ┐х утро║ бiльше... I тут блискавично приходить Володьковi нова думка. - Схова║мся! - сказав вiн.- За гно║м... На полi поскидано купками гнiй, i хлопцi миттю залягають за ними. Вискакувати зненацька, несподiвано. Володько подасть знак. Залягли. Очiкування. Пражить сонце. Володько запер вiддих i вслуху║ться у кожний гамiр, що доходить з долини. Серце нагально стукотить. По небi нечуйно сховзають хмарки... Мертво, непорушно стоять дубки. Зелений ┐х лист вiдблиску║ променем. У вiвсi стрекотять коники. Першими вигулькнули з-за горба тi, що бiгли навпростець. Лiве крило пiшло пiд гору яром, праве кущами, де розбитий камiнь. Просто через овес борса║ться тро║ обвiтрених чорнопиких з лишаями хлопчиськiв. У руках буки. Вибiгли на рiвнину: - Давай - даваай! - крикнули майже нараз. Нiхто ┐м не вiдповiв. Тиша. Всi три зупинилися. Вiддаль вiд границi - раз кинути каменем. - Хлопцi, вперед! - викрику║ Володько i зрива║ться, мов опарений. За ним зрива║ться Хведько, за Хведьком нiмий. Всi три стрiмголов летять проти напасникiв. Це було так несподiвано для угорщикiв, що вони не встигли хинути нi одного каменя. З мiсця пустилися навтiки. Стрибають вiвсом, тiльки постольцi мигають та набитi камiнням торбини гарцюють по задах. За ними навздогiн летять камiнцi, а нiмий на цiлу околицю реве сво┐м диким ревом. - Стiй! - гукнув Володько. З обох бокiв вигулькнуло ще кiлька угорщукiв, якi, пригнувшись, пруть на допомогу сво┐м товаришам. У вiддалi ста крокiв всi вони зупинилися. Володько i товаришi вперлись у них гострим лютим поглядом. Бац! - чiткий камiнчик вирвався з руки угорського лiвшуна, описав у повiтрi криву струну i чвякнув у землю. Володько вiдступив лиш два кроки i, пiднявши, сховав його в кишеню. - Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило тво║ значно краще, як у нашого кнура,- кричить Володько. Нiмий жбурнув i собi камiнчика. - Ти! Не кидай! - накинувся на нього Володько, показуючи на обмаль камiнцiв. Хай вони, мовляв, першi кидають. Це було гаслом наступу угорщан. Кiлька каменiв сипнулося на дерманцiв, якi не встигали ┐х пiднiмати. Кожний мусiв берегти себе вiд камiння... - Гурааа! - крикнули угорщани i всi сипнулися вперед. Дерманцi почали вiдбiй. Камiнцi сипляться градом. Нiмий озвiрiв i готовий з буком кинутися на напасникiв. Але в той мент кругла кам'яна галька бацнула його в суглоб право┐ руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камiнчика i попав угорщука в ногу. Той присiв одразу. Та не встиг Володько повернутися на крик нiмого, як в очах його сипнулись iскри. Над самим сво┐м оком вiдчув го стрий дотик камiнця. Хвильку нiчого не бачить. А коли вiдкрив очi, угорщани були пiд самим носом. Дерманцi рухнули навтiки. Угорщани за ними. Крик, свисти. Камiння сиплеться за втiкачами. Володьковi тече з чола пiт i кров. Нагнув наперед голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку вiд плям - мати не мусять знати. Нащо? Аж на горi зупинилися. Угорщуки добiгли до буди i там застрягли. Володько нагнувся. - Ах, Боже! - вигукнув плько.- Володьку! У тебе цiле чоло розколоте... - Ааа! То нiчого. Але я й йому рiзнув. Бачив, як бебецнув... Як снiп. При по воду!.. Iлько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, i по хвилинi з не┐ задимiло. - Володьку, Володьку! - кричить Хведько.- Твою буду запалили!.. Володько глянув туди, тримаючи праву долоню над правим оком. Через пальцi сочилася кров i маленькими пружками стiкала i капала. - От, зволочi! - з притиском вирвалось з його уст.- Васииилюю! Василююю! - почав гукати. Дим над будою звiвся, мов верблюд, двома горбами i все вище та вище вiдпихав блакить. Сонце смажило боки землi з найбiльшою увагою. Навiть пiльнi коники цвiркуни i весь народ трав'яний середнього лiта принишк. А буда розпустила огненнi крила i, здавалось, бажала пiд блакить за димом зверстися. Василя нiде не було. Це Володько лиш так, щоб настрашити угорщукiв, кричав. - Чекай, чекай, сто болiв тобi в ребра! - гука║ Володько.- Ми ще вам покажемо!.. Але угорщуки виразно святкували свою перемогу i, налюбувавшись видовищем огню, дико, рiзко викрикнули мерзенну лайку i побiгли... Бiгли стрiмко, сильно, як могли, нiби за ними хто гнався. Нiмий послав ┐м навздогiн сво║: - Та-та-ауааа! - та кiлька камiнчикiв. Iлько принiс у шапцi воду. Гнався, мов навiжений, бо вода утiкала. Володько мив чоло i цiле обличчя, але бракнуло води i вiн недомитий виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Iлька в Мозолянку. А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усiх. Пiдiйшли до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати. Нi одно┐ соломинки не лишилося. У повiтрi лiтали кусники ватри i чути запах згарених Володькових лахiв, що були захованi в будi. Разом з будою догоряв i день. Над лiсом знялося сонце, б'║ бо║м промiнняним на всi боки; тiнь вiд дубiв довша║, сяга║ спочатку паринини Кушки, далi розтяглася й до Матвiсвоi. На угорських полях хтось виспiву║ протяжну, голосну пiсню. I коли сонце запало за лiс та увiнчало його короною велетенсько┐ пожежi, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар. - А це ж хто такий дурний спалив буду? - здивувалась Катерина. - Угорщуки. Напали на нас чорти i геть усе розбили,- каже Володько. - А ви ж де були? Не могли ┐м накласти? - Добре не могли. пх десять, а нас три... Спробувала б ти ┐м насипати... - А над оком у тебе що? Господи? А сорочка! Дадуть тобi мати... Каменюкою дiстав, що? А що, коли б в око вгаздилив?.. Такi дурнi хлопчиська. - Ну, що ж... Вiйна... - Вiйна, вiйна. Шмаркачi такi i вже вiйна. Аби вам нарiзав у сiданку... Та якби нарiзав, знав би один з другим, як воювати. - Ет, що ти тут тямиш... А що ж? По-тво║му, вони нападають на нас, а ми... Що ми? Ма║мо ┐х ласки просити, що? Корови вели пов'язаними на ланцюгах. Дорожинка вузька, то треба обережно. Дома "зводини". Зводили клуню, i Матвiй кликнув людей, щоб помогли звести стовпи та платви. Сам перевiз половину пансько┐ клунi, сам додав матерiалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тiльки сам не потрапив звести. Кожна сила ма║ сво┐ межi. На зводини зiйшлося доста народу. Гармидер, жарти. По працi вечеря i чарка. У хатi мiсця мало, тому зробили столи з дощок у клунi. Клуня велетенська, не дильована, однi стовпи, платви, бальки та крокви. На крайнiй вiд сходу кроквi тичку з великою китицею квiтiв прибили. Обсiли навколо столу. Настя спiдницю пiдтикала, рукави позакачувала i носить мису за мисою. Матвiй ще не висох вiд поту, з прилиплою до спини сорочкою розлива║ горiлку. - Щоб сто лiт стояла, повно кiп мала, нi грому, нi огню не боялася! - пив дядько Стратон.Гура! - Гураа! Вiват! Хай жи║! - пiдхопили хлопцi. Чарка за чаркою кружляла навколо столу. Побажання, жарти, а далi вдарили пiсню. Впала роса i туман спустився нечуйно та розклався вигiдно над долиною. Та туман яром котиться, Гей! Краще жить нам хочеться!.. Зоря вирвалась з само┐ глибини неба i, розтявши синю дорогу, внизалася у сталеву лiсову стiну. Туди ж добiгають, вдаряють i пiнявою луною котять у глибiнь хащi, розлогi парубоцькi пiдголосники. Стратонiв Максим, Хомiв Мирон, Василь, а за ними старшi - збили вирву шалену, широку, незрiвняну нi з чим. Ет-то║ звiвся за столом на куцi у порваних штанях ноги. Свiтло лампи б'║ в його заплилi маленькi очi i вони клiпають та горять, нiби сполоханi, а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким залiзним п'ястуком звелася догори i твердо лягла на ляду столу. - Слухайте! Ет-то║, хочу сказати... Цитьте там! Гей! Замовкнiть! Хочу сказати... ет-то║ - ми "сьогодня" звели клуню! Так. Ми звели клуню. Всi ми, всi що ║, ет-то║, за цим столом. Ми звели клуню Матвi║вi Антоновичу Довбенковi, которий - всi зна║мо - господар - дай Бог нам усiм таким бути. Да! Ето в║рно. Господар вiн чесний, зв║сно, порядошний i слово ма║ тверде i важке. Скаже i руб... Кожне слово - грошi... От все одно, що, примiром, аблокат який, що перед самим судьйою царським вста║ i рiже межи очi правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога нi до порога. Так сказано у святих древнiх книгах.. А тому встав я сьогодня отут, щоб якось, як то кажуть добрi люди, та й, ет-то║, закон нашо┐ землi хоче - встав, щоб випити ще одну чарку за здоров'я нашого товариша i господаря Матвiя... Многая лiта! На пiдтримку всi гримнули: "Многая лiiiта, многая лiiта!" - Стратон аж руку пiдняв, нiби регент, i розмахував нею поволi за спiвом. Матвiй заскочений i знiяковiлий. Його дебела постать завовтузилася поза плечима гостей... - Ет,помахував вiн незручно лiвою рукою, бо у правiй пляшка з горiлкою...- Все то нi до чого... Ет!..- i знизував вибитим плечем. - Чоловiк, зна║те,- казав вiн,- на те й родиться, щоб бути добрим i порядним господарем... А що ж, а як же ж!.. А я робив, скiльки мiг... Дiти виростуть, хай далi роблять... так. А Володько, поприв'язувавши ланцюгами корови, жадiбно накинувся на миску паруючих галушок з молоком. - Господоньку, Господоньку! - загомонiла Настя, глянувши на його чоло.- I хто тебе отак позначив? Ти, вiтрогоне! Володько краще змовчить. Сидить на порозi, бруднi колiна повилазили зi штанiв, на колiнах гаряча миса. Сьорба║ ┐┐ i наслуху║ гармидер у клунi. I при║мно йому бачити батька i його радiсть. Зда║ться, Матвiй святку║ якийсь особливий урочистий день. На рожевуватому тлi вечiрнього неба чiтко зарисовуються вiзерунки кроков його гордостi - клунi. Опiвночi люди розiйшлись i рознесли по хуторах сво┐ виспiви. Ще довго то там, то iнде знiмався i падав невтомний уривок пiснi, нiби борюкаючись iз упертою тишею, освiченою тяжкими, мов мiдь, вiдливами мiсяця. Завтра буде знов день. Встане сонце i встануть люди. I Володько також встане пiсля настирливого матiрнього: - А вставай-но... Вставай!.. Чу║ш, ти? - Ах... Я ще трошки посплю... Ви вже подо┐ли корови? "I як ┐м хочеться так рано вставати",подума║ вiн. - Ну, ну... Ти-но вставай. Он уже всi погнали... Сонце вже он куди вигналось... Вiн пiднiме i розвi║ тяжкий кам'яний сон i вми║ холодною росою, зiбраною з листя маку: руки, очi, побiжить по молодiй конюшинi, щоб освiжити набряклi за нiч ноги. А поки що вiн спить так мiцно i так невимовне солодко. Матвiй спить також. Спить надворi пiд недавно злеженою повiткою. Настелив на трiсках соломи, i логовисько готове. Спить, як i завжди, горiлиць. Сiре пасмо мiсяця прорвалось через дiрку повiтки i всiлось плямою, мов розбещений кiт, на твердiй його бородi. Довжелезна, широка тiнь Жолобецького дубового лiсу швидко коротшала. Над лiсом спаялося безлiч невидимих жерцiв, якi урочисто зносили на небесне склепiння велетенське огненне свiтило. Земля трiпалась, мов пiймана пташина, розгортала окраси, бринiла барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, ма║статно маяли сво┐ми просторими полотнищами. Володько бадьоро ступа║ босими ногами по сухiй, холоднуватiй дорожинi i веде на ланцюгу четверо - цугом худоби. За ним Катерина тягне другу чвiрку. Йде близько коло корови Лисо┐. Праву руку положив ┐й на хребтi. Це велика червонаво┐ мастi з лисиною на головi, спокiйна з добрими дурнуватими очима тварина. Належить вона Катеринi, бо дiстала вiд дiда Юхима, коли вiдходила вiд нього. З Лисою зв'язана Манька. Вона дуже подiбна на ту, яку колись продав Матвiй на купiвлю землi. Така саме на масть, та сама порода, навiть куцохвоста. Цi двi корови - гордiсть Матвi║вого господарства. Решта - дрiбницi, хiба ще Рогата. Корови повiльно i байдуже ступають, ┐х широкi ратицi потрiскують вiд великого тягару. День буде жагучий, як i всi попереднi. Гарячi променi стрижуть прудко по рештках роси, яка цi║┐ ночi надто неврожайно випала. Лиш червiнь сонця i загар мiсяця, на котрому воно прип'яте, пiдкреслено голосять непевнiсть дня, якусь змiну, якусь ворохобню... - Ах, коли б дощ... Так його, людоньки, треба... Так, чу║те,- тошнiла Настя. - Дощу треба! - казав Матвiй при зустрiчi з сусщом.- Земля, як гнiт, тверда. - Ну-да, ну-да! Дощику брак,- вiдповiда║ сусiд.- День по дню пражить, як у пеклi. Володько це чу║ зо всiх бокiв впродовж тижня. Пашня завчасно поспi║, не налл║ться й засохне зерно. А це ж вiдомо... I коли пасе товар вiн, час вiд часу позира║ на небо, на хмарки, що викочуються з-за лiсу. Дiйшовши до пiвнеба, вони розпливаються. Хлопець схвильований. Вiн ма║ досить цiкавих особистих справ, якi безперечно захоплюють, але "брак дощу" турбу║ його навiть тодi, коли про це не дума║. Цiла його iстота вiдчува║ "брак дощу", бо це вiдчува║ земля, жито, пшениця, корови i все живе. А хiба ж вiн не одно, не цiлiсть iз тим усiм, що його оточу║? На згарищi сво║┐ буди, свого, як вiн назвав, куреня, стояв довго i з болем у серцi мiркував над тим, як помститися над нахабними напасниками. - Чекайте! Прийде лиш осiнь... Тодi побачимо... Пригнав "з роси" раннiм, бо сонце смажило, як у кiтлi. Задумав обсадити садок дубочками, але для того треба ┐х виплекати. У одному кутi саду завiв шкiлку i зносив туди з лiсу молоденькi дубочки. Обережно з землею викопував малюсiнькi деревця, приносив у шапцi додому, садив рядочками i поливав. Та не дивлячись на удатнiсть, з якою вiн пильнував сво║┐ шкiлки, дубочки в бiльшостi одразу в'янули, жовкли i курчились листочки на вмираючих деревцях, якi вiн любив i плекав. Треба було йти знов у лiс i приносити новi на мiсце завмерлих. - Що то ти там ото витворя║ш? Ти!? Камлуку ти! Дума║ш, що тут лiс виросте? - журила його мати...- Краще он пiшов би та ряднисько зiлляччя коровам припер. Пригнав з пашi, як дошки... Не бачиш? - Я думаю,розважав Володько,- що дубочки в господарствi пригодяться. Хiба нi? Виростуть, а лiсу тодi не буде, вирубають. Мати всмiха║ться i вiдходить. А батько взагалi не мав часу до таких справ втручатися. Дяка Богу, ма║ досить клопотiв, аби тiльки голова та руки витримали. "На день" погнав Володько, коли над лiсом вiд заходу купчились потужнi куснi вайлуватих хмар. "Ах, коли б вони не розiйшлися... коли б не розiйшлися?" - думав. Ступав бадьоро, радiснiше. Сонце оточене зi всiх бокiв. Воно вперто змага║ться з велетенськими, сiрими хмарами, що бажають наповзти на нього i задушити... Iди, iди, дощику, Наварю я борщику... Поставлю на вербi, Будуть ┐сти гороб'┐. Ще й останеться тобi... - виспiву║ Володько. Вiн задира║ високо голову i впива║ погляд у хмари. I вони його, зда║ться, слухають. Повiльно, мов отара летючих мамутiв, зсовуються кострубатi велетнi i зливаються в одну, сталево┐ барви масу... Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темнi║. Повiтря застига║, лиш час вiд часу, ледь помiтно, гусне, то знов рiдне, нiби там вгорi хто по ньому топчеться i душить. I коли небо прийма║ барву старо┐ бронзи, коли почина║ вирувати, вибухають першi упередливi громовi рокоти. Сонце згасло нараз. Шарпнувся вiтер. Знов i знов на чорнотi неба хтось блискавично креслив i стирав огненнi знаки. "Фiii! Фiii!" - брязнув вiтер. По дорогах пiднялася курява. Верхи дубiв розпатлались. Пв житах i пшеницях заплигали згра┐ лютих тигрiв. Володько не сто┐ть, не сидить. Вiн бiга║, стриба║, голосно виспiву║ якусь пiсню, яку щойно видумав i яку зараз забуде. Голос його бореться з вiтром. Волосся, сорочка рвуться з намагою зiрватись i вiдлетiти пiд хмари. Корови злазяться докупи... Крап-крап, крап... Одна, друга, десять... На вiдкриту голову луплять хльосткi краплини. Трiснув грiм - гуррур! - покотилося горою... Хтось вiдкрив там заставу i дощ прудкий, скiсний, змiшаний з градом сипнув на землю... Володько нижиться... Мiцнiше, мiцнiше! По чупринi, на чоло, щоки i бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тiло чу║ холоднi струми води, яка стiка║ по ногах додолу. Небо рiшуче розбурилось i громи вигравали свою велику музику, що так личила до сiро-бронзових дубiв. I Володько не вiдчува║ прикростi. Навпаки. Йому зда║ться, що це ще мало. Йому далi спiвати хочеться, i коли б дощ не так плюскав у рот, вiн заспiвав би щось подiбного до того, що дi║ться навколо. Буревiй так само зник, як i навалився. Остання черевата хмарина вiдкрила сонце, i воно бризнуло на свiт свою горiючу мiць. Бризнуло свiтлом, теплом, розсипалось барвами коштовних каменiв по всьому, що росте. Бризнуло, щоб пiдняти з долини i з-над Жолобецьких та Угорських лiсiв тяжкi валуни туману. Озеро вже вилилось, i вода свавiльно толочить трави. А навкруги свiжо, невинно, так нiби волошки, маки i все, все зненацька вiдчуло молодiсть i засмiялось дзвiнким радiсним смiхом. Другого дня ранком Матвiй квапиться обiйти поле i поглянути на те, що полишили вчорашнi веремi┐ неба. Гей! гей! Усмiшка широка сама напина║ уста. Роса дзвенить... "А пшениця, рiзалма, таки вилягла. Казав не давати гною... Кiлька кiп полеглицi буде..." - мiрку║. А жито муром сто┐ть, лиш дещо вклонилося сходовi, по котрому вже гарцю║ свавiльне сонце ранку. Зiтха║ широко, легко. М'язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самi довгою, росяною межею - вздовж, впоперек i назад вздовж. Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не для грашкiв. Вмiститься живого золота досить. Ось тiльки стрiху поши║, та дещо нових делiв з осичини наколе, та подилю║, бодай вiд "фронту"... Хай хоч вiд дороги вигляд пристойний прийме... А збiжжя увiйде до не┐... То, що увiйде, то увiйде... II Прийшла цього гарного лiта вiйна. Шлях вiд Крем'янця до Шумська не битий, але широкий. Вiд Матвi║вого хутора пiшов вiн просто полями на схiд i врiзався в саму гущу Жолобецького лiсу. Одного ранку ви┐хав звiдти козацький полк. Конi гиржать, списи вiдблискують у сонцi, шаблi бряжчать. Курява вiд комонникiв товстою ковдрою кри║ стернi i пiвкопи налiво. Люди там, жiнки з пишними грудьми, пiдтиканими спiдницями, позакачуваними рукавами, дiти-пастушки, старе й мале збiглось до шляху. Конi ритмiчно помахують головами, пирхають... Спiтнiлi ┐х груди виграють вальками вип'ятих м'язiв. Копита м'яко топчуть шлях i збивають куряву. Вершники бадьорi й веселi. Гору кучерiв над лiвим ухом кри║ напнутим дашком круглий кашкет, який дивом дивним трима║ться потилицi. Через груди навхрест рушниця, шабля i "патронташ": Ширiзнi штани з червоними лампасами. - Дальоко ║що австрi║ць? - О, далеко! Там,- махали люди рукою... - пй, красотка!.. Пайдьом с намi!.. На н║мца!.. Дiвчина закрива║ хвартушком очi. - Йдiть самi... Хiба вас мало?.. О, немало, ┐дуть - лава за лавою - мiцногрудi, усмiхненi. I де тi конi плекалися, яка земля ┐х викормила? Боже, яка та, мабуть, велична земля! Додому верталися люди поспiхом. Хтось засапаний, без кашкета, побiг полями. - На сходку! Всi на сходку! Вiйнааа! "Вiйна, вiйна!" - побiгло полями. На магазинському чорному зрубi прилiплена широка "бамага-об'явленi║". Така сама "бамага" на церковних воротях i коло Гершка на перехрестi до паркана старого Соловiя тiстом прилiплена. Дядьки збивають коси, кладуть серпи. У кожного вираз непевностi. Вулицями, якими про┐хали комонники, пiшли селяни. Пiшли поважнi дядьки, пiшли ┐х жiнки, ┐х дiти. Коло "шкальнi" збори. Старшина чита║ вголос царський наказ. Дехто кашкета стягнув i цупко трима║ його в задубiлiй вiд напруження, долонi. - Так, значить, "перший разряд - червонобiл║тчики" завтра раненько, з харчами на три днi, ви┐хати до во┐нського начальника,- закiнчив сво┐ми словами старшина. На дерманських хуторах "перворазрядчикiв" усього один - зять-приймак Тараса Здорова, що оце у Великодню з Манчжурi┐, де служив пограничником, вернувся. Нiчого сказати - пристойний i поважний "москаль". Одяг темно-синiй з зеленими нарукавниками та вильотами. Параска Тарасова ходила, мов пава, коли бiля не┐ побрязкував острогами ┐┐ довгоочiкуваний... I от на... Але, що ридала - що голосила, руки ломала i билася об землю. А вiн ┐┐ пiднiмав, на руках нiс, цiлував при всiх - малих i старих. Коло шкальнi чекають, тримаючи у кулаках пужална, пiдводчики. Вози високо вимощенi. Конi байдуже помахують хвостами. "Перворазрядчики" вириваються з обiймiв матерей, жiнок, наречених. Пiдводи рушають. Голоснi виспiви ридань зносяться над селом. А шляхом з Жолобецького лiсу знов висунулись полки. На цей раз пiхоти... - Москалi! Москалi йдуть! - пронеслось селом. Володько, Хведот, Хведiр, плько i все, що могло бiгти, бiжить назустрiч "москалям". Ва-ку'... Да ва кузнiце! Ва-ку'... Да ва кузнiце... а кузнiце малади║ кузн║ци. Вирива║ться з сотень уст розлогий вояцький спiв. Здоровi з загорiлими обличчями люди. На плечах у кожного мiшок - "вещевой". Через плечi навскiс згорнута калачем "шинеля" з пiдв'язаним до не┐ "котьолком". На головi кашкет з овальною трибарвною "кокардою". На поясi патронташi, лопатки, келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене. Спереду ┐дуть баскими випасеними кiньми надутi старшини. При боцi у кожного шабля, мапа i далековид. - Ой, йой-йой! Скiльки ┐х! - вирвалося у Володька. Переднi вже на верству вiд лiсу, а заднi ще бозна-де. Йдуть, йдуть. Бряжчать котелки. Рота за ротою виступа║ з лiсу. Пiснi, жарти. Одна рота нарiзу║ весело┐. Звинний, барчистий з кирпатим носиком "москалик" вибива║ спереду гопака. - Браво-браво, Бондаренко! Дай лиха закаблукам! - пiдбадьорю║ його якийсь "прапорщик" в окулярах. А Бондаренко вигупу║ тяжкими закуреними чоботиськами, виплеску║ в долонi. Пiт з нього лл║ться зливою, промокла навильот "гiмнастьорка", кашкет ледь трима║ться на злиплих пасмах волосся. Спереду чути команду. Роти зупиняються. Вiдпочинок. Бондаренко вiдгуляв сво║... - Маладец, Бондаренко! - пiдходить до нього старшина.- Вот тебе руб' на водку! А как водку т║п║р чертi п'ют, а чесним людям не дают, так вип'║ш чаю. Понял? - Так точно, ваш' бродь! - тягнеться Бондаренко. - Спасiба! - Рад стараться, ваш'бродь!.. Направо й налiво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякi бiжать далi, ген туди в долину. - Ех, води! Дай, браток, води! Сонце смажить навмисне. Вiд Матвi║вого хутора бiгом несуть дво║ вiдер води. Нiби сполохана зграя зелених птахiв, все зiрвалося i женеться назустрiч водi. - Варатiiсь! Сукiни сини! Стооой! - горлають старшини. Дехто зупинився, але iншi бiжать. Вiдра з водою трима║ Катерина. Сотнi рук з "баклажками" простягнулося догори. - Води! Дай, брат, одiн глаток! - Не л║зь! Куда прьош! Н║ вiдiш, человек упал... На голову!.. - Сукiни сини, всю разберут! Чернушка, д║вушка-красотка! Остав для меня!.. - Задушите! Назад! - гука║ Катерина. Дружнiм хором матюкiв заревiла воячня. Заднi перли наперед, середнi назад. Посерединi, облита водою, з порожнiми вiдрами, Катерина. З'явилося кiлька вершникiв на цибатих огирях. Замаяла над головами нагайка. - Разайдiiсь! Разайдiiсь, сукiни д║тi!.. Щасливий воячисько з розхристаними волохатими грудьми дiстав повну баклажку води i, перевернувши ┐┐ над головою, вилива║ все у широко вiдчинений рот. Зненацька вершник. Нагайка знялася i оперезала голову вояка. Баклажка випала з рук. На обличчi рiзкий знак, а вояк труснув головою, вдарив матом i здивувався. - За что? - Хотiв було змахатися. - Марш, сволоч! Нельзя пiть води! Слихал?.. Володько надзвичайно здивований таким видовищем. Так бити просто по лицi... Нi... Цього не можна зрозумiти... А той клишавий дурень нiчого. Подивився зляканим сiрим поглядом, витягнувся, мов стовп. Вся вода з баклажки на землю витекла. А люди бiжать зi всiх бокiв на "москалiв" дивитися. Крик, лайка, запах поту i вiдпадкiв. Вiйна. За пiхотою посунула гармата. О, таких коней Володько i нiхто з його приятелiв нiколи не бачив. Конi, так конi. Копито, мов баняк. Шiсть таких потужних звiрiв тягнуть гармату. Крутi верченi посторонки пружно натягнутi. Велетенськi колеса повiльно котяться по м'якiй дорозi. Дванадцять батарей пройшло. О, як заговорять вони десь там за Поча║вом! Пiшет, пiiiшет цар германской, пiшет рууускому царююу... Я Расс║ею завоююую. Сам в Рас║ею жiть пайду... Виспiвують гарматчики... Отв║чаа║т цар наш б║елой, Ми Рас║е┐ н║ дадiм; Соб║ром ми войска много Пайдьом н║еемца воювааать... Нiч впала, а вiйсько все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кiнця i краю. Де його стiльки набралося? Звiдки? Цiла земля, небо, дерева, все нiби змiнилося. Все принишкло, занiмiло. Лиш вiйсько одно - рота за ротою, батарея за батаре║ю, ескадрон за ескадроном, мов залiзна топлена маса, плило в пащеку заходу, над котрим розгорялась неймовiрна в розмiрах i барвах пожежа. Другого дня недiля. Сонце встало, як i завжди - весело, барвно i свавiльно. Вiйсько урвало свiй похiд. Лиш дорога, втоптана тисячами нiг, зберiгала слiд особливого значення. Матвiй вигнав на поле товар, лишив там Катерину i вернувся. Зняв свою святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з пружним сталевим обручиком всерединi. Раз-два шурнув по ньому щiткою... - Пiдеш до церкви? - пита║ Настя.- Сьогоднi у нас не правиться... (Звикла якось до того, що не кожну недiлю правилось у свому селi). - Пiду до Башковець. Може, почую що... Володьку! Не хоч зi мною? Ого! Чому нi. Володько звинувся, мов опарений. - Ось тiльки трохи помию ноги, тату! - аж викрикнув. - Ну, скорше, поки його дiйдемо. Йшли селом, опiсля долиною, лугами з покошеною осоковитою травою. Йшли майже мовчки стежкою. Матвiй спереду, а Володько за ним. Матвiй крок, Володько два, але хiба що... - А як ви дума║те, тату? Поб'ють нашi австрiяку? - пита║ хлопець. - Хал║ра така. I чого йому вiд нас треба... - Може, й поб'ють... Хто наших коли побив? Чого треба? Хлiба. Всi на наш хлiб зазiхають. Тям це... Село Башкiвцi вп'ялося, мов клiщ, мiж двох розток долини i добiга║ пiд "казьонний" лiс. Церкiвця нiби забавка. Маленька, ледь визира║ з патлатих лип, що оточили ┐┐ навкруги. Пiд липами цвинтар: хрести скiснi, безладно розсипалися... Народу зiйшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службi о. Клавдiй вийшов над церковнi схiдцi i заговорив: - Милi брати i сестри во Христi! Хмара велика насува║ться на Руску землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку, щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших жiнок i дiтей. Лютi полчища, як сарана, насуваються на нас з огнем i мечем та несуть смерть... Усьому смерть! Усьому живому - смерть i ру┐ну. Вже опалилося небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна кров, вже заянчали нашi дiти, катованi лютими за┐рськими мадярами. Вже тяжка ганьба торкнулася наших дочок i сестер... Нашi святинi, хра