ачить дiю, яка твориться раз на вiки, яка перетне старий свiт i вiдхилить завiсу в новий. I невже Володько ма║ увiйти туди першим - нi, одним з перших? Мабуть, так. Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться i виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв, нi отих коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв... I будуть вони заздрити тим, що колись метушилися, пружились i вмирали. "I все, що бачив ти, запиши", - казав дiд Юхим,- "а тi будуть вечорами читати i жахатимуться i думатимуть". Зле було, але сяйво вогнiв i перегуки гирл гарматних i ворох обня, яко┐ свiт не бачив - це ж не дiйснiсть. Це ж, чоловiче, казка. А що ║ бiльш привабливого вiд казки? А Володько сам переживав ту казку, бачив ┐┐ очима, торкався цiлою iстотою ┐┐ змiсту i переболiв кожне ┐┐ слово, писане вогнем i кров'ю. Не раз, бувало, ходив на мiсце бойовища. (На Валах у Дерманi). Казали люди, там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постатi, якi десь далеко, далеко в мороцi минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив костi, вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навiдмах тяла... Хтось i по нiй галазднув шаблюкою, впала до землi й увiйшла в не┐, тiльки кiстка лишилась валятися. Знаходив i речi. На "придатку" в Тилявцi виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загiн витяв упень ляхiв. Шабля груба, гнута, тяжка. I це було так давно. Тiльки книги однi згадують тi часи i барвно про них розповiдають. А бiльш нiчого. А це ж ось перед очима. Це не оповiдання, не сон. Це дiйснiсть. Бачив, як рускi лiзлм водхамм в Карпати, щоб там зложитж бiлi костi. Бралм Австрiю, Львiв, Перемишль, пiд Кракiв сягнули. Перемагали i зникали... Здоровi, вибранi були люди. Спiвали весь час, танцювали. I там десь лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах, гинули в Августовських лiсах. Ех, i полки ж були. Сибiряки, "стрiлкових полкiв", латишi, китайцi, черкеськi полки, кубанськi сотнi, донцi. Можна все зрозумiти. Можна зрозумiти, чому кита║ць носить косу, але зрозумiти цей шматочок часу... О, це не тепер буде зрозумiлим. Володько все це не зовсiм так розумi║, але приблизно так. В його головi колотиться туманна дума, повна гострих протирiч. Чув, що губить "отечество". Його iм'я вiдходить вiд нього, ста║ iнодi чужим, туманi║. Переставав вiрити в непереможнiсть "рускаво оружiя". Свята Русь, що в "крас║ царственной по лiцу землi пораскiнулась", тратить привабу i вiн все менше i менше болi║ ┐┐ поразкою. До отих "галiцiянiв - австрiякiв" чу║ бiльше притягливо┐ сили, нiж до кацапiв, татарiв, гирян, калмикiв, якi все ж таки були "рускiми". Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловiче, i йди далi... Володько вста║, йде шукати дров. По довгому блуканнi знаходить якiсь комердяки i пре ┐х до табору. Табiр димить, готу║ться обiдати. Коло свого огнища не заста║ всiх. Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч було чим поприв'язувати товар. Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше улаштуватись на наступну нiч. Усi чекають на сво┐ родини, якi мають от-от над'┐хати. Цiлу нiч кипiв бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских. Незабаром вернулася Катерина, пригнали з пашi товар. Горить вогонь, доять корови. У позиченому вiдрi пiниться i пару║ над палаючим огнем молошна каша. Зганяють миску, ложки. Сiдають всi пiдковою на сирiй землi й сьорбають ложками з одно┐ величезно┐ миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять, як звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки. Полудень мина║, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може, не тi║ю дорогою по┐хали. Може, туди на лiси, на Дермань до сво┐х подалися, а ┐х усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi здогади турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню безпорадностi та зневiри. Володько знов-таки не подiля║ ┐х горя. Але на всякий випадок вислали за мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i, якщо б ┐хали ┐х родини, вказали, де ║ табiр з худобою. Швидко мина║ повний метушнi день. Сонце заходить червоно. Вернулися дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь. Дiвки принишкли. Коло них знов в'ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в ┐х мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непоко┐ть Володька. Вiн цiлий день працював. Стягав i тесав кiлля, вбивав у землю, прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли. Понадувались, мов печерицi. Цю нiч табiр ┐х ма║ зовсiм пристойний вигляд. Корови поприв'язуванi, свинi загнанi до маленько┐ кошари. Палахкотить огонь. Дiвчата лягли всi гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли мiж них москалi. Цi кружляють навколо, мов голоднi вовки. Один солдатик Христом-Богом блага║: - Дурнi дiвки... Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя на вас полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних круп принесу... Направду принесу... - Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а самi стискаються, мов вiвцi, одна до друго┐. Володьковi тiсно, але натомлений i невиспаний минуло┐ ночi, вiн скоро вiдда║ться на ласку i неласку тяжкого сну. Прокинувся. Пiдняв голову. Зоряне небо, осiння роса, догорiле й тiльки злегка жарiюче вогнище. Земля вогка. По спинi пронизливо перебiга║ холод. Шкiра ┐житься. Встав, щоб пiдкинути дров на вогонь. Холодно, вогонь згаса║. Дров не хотiлося пiдкидати. Рiшив пiти собi геть. I Володько пiшов по таборi шукати лiпшого мiсця. Довго стоконя║ться мiж возами. Горять огнi, скрiзь повно сплячих людей. По годиннiй блуканинi знайшов пригоже мiсце. Великий огонь. З обох бокiв сплять люди. Посерединi диль з якогось будинка. Розкiшне розлiгся на нiм i думав заснути. Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом - спина стражда║. Задом - груди i живiт скаржаться. Не забув i про дому. От уже друга нiч в оцiй комашнi, а що там? Щоб часом дiйсно не стратились вони i не по┐хали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними дiвками. I таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловiк аж рано. Потребував диля на вогонь. Володько зiрвався, мов за║ць, i пiшов геть. До Свого табору прибув пiзно. Дiвки неймовiрно розгосподарились. Самi й в огонь дмухають i диму скоштували. Побачили Володька i всi юрбою: - Ааа! Володько! I де ти пропадав?.. Володько кинув гострим зором навкруги i зауважив торбинку з гречаними крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обiцянку москаля. Володько аж надто добре зна║, звiдки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки його уст, опали i на них ┐дка, iржава усмiшка. У думцi нищив ┐х самими мiцними докорами, якi ще тiльки iснують на свiтi. Володько тепер не Володько. Надувся i, в кожному разi, вiн мало не який-небудь поважний дядько або я знаю, хто. На дiвок можна i не звертати уваги. Шалихвiст Христя, що подiбна на вiтер i разом на захiд сонця перед бурею, взялась термосити ним, але нiщо не поможе ┐й. Вiн тепер i не дума║ постачати ┐м дрова. Хай самi собi йдуть шукати, коли такi розумнi. Вiн iде тепер сам на греблю виглядати сво┐х. Хай роблять тут осоружнi дiвчатиська, що ┐м заманеться. I це не погроза. Зовсiм нi. Володько оберта║ться i вiдходить. - О-о-о! Дивiться, дивiться... Здурiв хлопчисько,- затерендiла Катерина.- Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зрива║, мов iскра бочку пороху. - Сама ┐ж ту кашу! А я не буду ┐сти всяко┐ даровизни... - Тю-тю-тю! Здурiв! З ума з'┐хав... Але Володько вже не слуха║. Вiн швидко вiдходить в напрямку мiстечка й iде просто на кузню, що сто┐ть бiля сошi. Нiчого ще не ┐в. Не взяв зi собою нi хлiба, нi грошей. Твердо порiшив iти на греблю й не вертатись, поки не при┐де батько. Ось вiн уже коло кузнi. Довга шопа технiчно┐ майстернi. Дзвенить залiзо, гупають нараз кiлька молотiв, сичить i плю║ться жаром горнило. По кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхiвцi. Але що це? Нi, це ж неможливо... Зупинився i дивиться. Так! Так. Це ж батько. I як дивно. Мiж вершниками, на осiдланiй мiшком череватiй каштани! чвала║ батько. Довгi ноги бомбають i мало не торкаються землi. Дебела постать, на головi знайомий, засмальцьований вiд поту кашкет темно-зелено┐ барви. "Татусю!" - викрикнув хлопець у думцi. "Дорогi тату!" - Татууу! - гука║ вiн уголос. Матвiж огляда║ться, але не помiча║ одразу Володька. Тут пря кузнi стiльки того народу. - Я тут, тату! - вигуку║ вiн ще раз. Матвiй зобачив його i пiд'┐хав. Кобила впотiла, тяжко сапа║. Видно, шпарко чвалав. - Де дiвчата з худобою? - було першим запитом батька. - Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де нашi всi? - Нiчого, нiчого! Володьку; - викрику║ Матвiй.- Все добре! Ми ще всi дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австрiякiв вiдбито... Тепер додому з худобою! Матвiй нiби хлопчик радi║. Ця радiсть передалася й на Володька, - Додому! - крикнув вiн.- Чого ж тут капiти? Чудесно. Значить, все гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть i далi дома. Все-таки привабливе це, чорт бери, слово... Володько радi║, мало не пiдскаку║. Бiжить коло кобили i все розпиту║ батька, нiби вiн бозна-коли з дому. Виявля║ться - цiлу нiч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов бубон, гула. Але рiчка Iква не пустила австрiяку. Рускi окопуються. Володько готовий навiть i з дiвками помиритися. Але вони тепер зовсiм йому непотрiбнi. Ось вiн разом з батьком. Разом i до табору прибули на превелике здивування дiвок. - Оооо! - загули всi разом.- Дядько Матвiй! Боже! Очi, дивись, горять. Де вся та надутiсть, заплаканiсть. Дядько Матвiй з'явився, мов добрий дух визволення. Обступили його, шарпа║ кожна до себе, розпитують навперебiй, що й вiдповiдати не встигнеш. А Матвiй не той, що завжди. Нi суворих очей, нi брiв насуплених. Теплий i привiтний, мов пшеничний пирiг. Коли ще вiстку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завiскали, мов без ума. Тi, що товар на пашу погнали, миттю назад прилетiли. Матвiй закомандував худобу зганяти i в дорогу. А тим часом торбину з харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашн║. На вогнi варилася каша... - Чому дiвчатам не даси м'яса? - запитав Володька батько.- Що ти, найголоднiшяй, чи що? - А вiн тут не хотiв ┐сти!..- зауважила котрась. - А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна... Де взявся в батька такий лагiдний голос? Диво дявие. А на дiвок глянув Володько докiрливо. В очах його вогко. - Ех,вирвалося в нього.- Що тут казати?.. I бiльше не сказав нiчого. Дiвки вдячнi йому. Дивний такий. Iнший, напевно, он як усе розплескав би. Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бiчними дорогами. Володько чув велику втому й батько кiлька разiв давав йому каштанку. - пдь! Менi вже геть зад облiз. Пер, мов вiтер. Ночей, дубило його ма', не спав. Володько ┐хав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета i був надзвичай говiркий. На половинi дороги Володько пiд'┐хав до нього. - пдьте ще ви, тату! Я вже вiдпочив. - Но, но... пдь, ┐дь... Несли до рiдних хат втому i радiсть. Якi чарiвнi отi своя хата i все навкруги. Як при║мно сiсти на лавi за знайомим столом. На нiм миска тлусто┐, гарячо┐ юшки. Заклопотана мати з усмiшкою на устах i сльозою в оцi. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче нiздрi. Уривнi оповiдання. I, зда║ться, нема сили, яка б могла розiрвати цей маленький гурт людей з назвами: тато, мама i дiти. IV Почалося нове життя в сусiдствi фронту. Гарматнi перегроми поволi стали улюбленою музикою... Село жило вiйною. Школа втiкла... Згра┐ дiтвори пасуть по лiшниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять "у кухнi" i дiстають порцi┐. Осiнь швидко мина║. Шляхом снують обози, лiтають козаки зi штабу корпусу, що зупинився й осiв у Жолобках. Розпочина║ться попит на овес та сiно. "Ага,- дума║ Матвiй.- Уже не йдуть самi до них, не просять. А скiльки то знищили того вiвса"... Матвi║вi, отому мужиковi, що ма║ поломленi працею руки, мозолi в долонях, вiдколи ┐х носить; тi очi, де безодня змагання, муки, впертостi. Йому все ясне. Вiн бачить, мов на долонi, цiлу подiю i не тяжко розумному оковi оцiнити ┐┐. Бачить i зна║ людей - чужих i сво┐х... I вiн казав: - Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росi┐ хазя┐на!.. А без нього все "нипочом"... Це був тяжкий i суворий присуд. Але iншого в Матвiя не знайшлося. Вiйсько, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. I та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились i вибивались зi сил, справною та твердою рукою тримали стерно гiгантського корабля. - Кров така,- Казав вiн.- Татарська!.. У Суражi за Шумськом "база поповнення". Тонка одноколiйка зв'язу║ ┐┐ з Острогом. Гарматний говiр не вмовка║. Пiшли "маршовi роти" на "пополн║нi║". Тилявка на серединi дороги мiж фронтом i запасовою базою. Майже кожного дня надвечiр дiти зриваються з гамором i женуться пiд жолобецький лiс. - Москалi йдуть!.. Знайомi незабутнi слова. А з лiсу висуваються роти - одна за другою, без крику i пiсень. Це ж не "первi бо┐". Тепер iдуть бородатi сибiряки, молоденькi кацапчуки з Рязанi, Вологди, В'ятки, хто зна║, з яких кра┐в, яких земель. Раси, говори, барви... У Тилявцi нiчлiг. "Квартир'║ри" розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвi║во┐ хатинки втискали вiд 5 до 12. Менше не можна було, бiльше не влазить. По приходi в село "роти" розпочинають торгiвлю. Новенькi "сапагi, палатки", ватовi "фуфайкi", штани, в'язанi "кальсони". Салдат i душу чорту продасть! Да! Мiняють на старе, продають, за що тiльки можуть. - Старiк! М║няй сапагi!.. Давай какi║-н║буть, лiш би на ногу абуть... - А вам же... - Плювать. У Крем'янце новия дадут. Н║ пустять умiрать у старих... I мiняли. На дрантя, на непотрiб з доплатою "два ц║лкових". А роти виходять зi села, мов ограбованi. Вiдходять i не вертаються. Полон, смерть, ранения... З Крем'янця потяги тягнуться i "маршовi роти" розвозять по "тилу" калiками. В полон гатили тисячi. Землю кiстками забрукували. Що ближче зима, то бiльше в селi "фуражирiв". Уже й на солому попит. Ячмiнь також у моду пiшов. Продав Матвiй першi п'ятдесят пудiв вiвса по "руб i двадцять". Ну, це вже цiна, але й ще не справжня. Фуражир бiлий папiр до пiдпису тиче Матвi║вi. - То нi, господин фуражир. Не пiдпишу. - Пiшi, ат║ц. Усьо равно... Пiшi! - Ее, н║... Не можу. Характер не дозволить. - Крутой ти д║дя. Ну, ладна... I пише розписку з цiною два рублi за пуд. Дивиться на те Матвiй: нечесний пiшов народ. Але... I пiдписав. - Н║ бось, ат║ц. Нiкто т║бя н║ трон║т. А жiть i нам нада. - Крадуть, аж курить,- казав пiсля Матвiй.- Краде, хто може. Мiльйони злодюг... Не буде добра, ох, не буде. А фуражири, офiцери обозiв впасенi, мов кабани. Матвi┐в знайомий, з бiлими вусиками "батаре║ць", завжди на┐жджа║ за вiвсом, ячменем, соломою. Заночу║, замовить курку, заплатить добрi гропгi. Вечором чай жлуктить, "Кузьму Крючкова" розкурю║ - Ех, жiсть, жiсть! - вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулi.Вiжу, ат║ц, ти на всьо свой глаз iм║║ш... Панiмаю... Но вайна сволоч разлажiла рускава челав║ка... Кут║рма пашла... Гнiйот наш челав║к... - Бо нема хазя┐на... От воно! - вiдповiда║ певно Матвiй. - Да. Может, ти i прав. Царiшка наш растерялся... Вот би т║бя, ат║ц, на царя... Аа! "Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!" - думав Матвiй. Вiн такого зовсiм не мав на думцi. Цар царем. Царя нiхто й не вважав господарем. Цар собi цар. Сидить i царю║, от нiби архiрей при Службi Божiй у церквi. Господарi iншi - мiнiстри всiлякi. Але тi нiнащо звелися. Хто зна║, що за мiнiстри там, але армiю паничиками бiлоручками, що нi бе, нi ме не тямлять, запхали. Лiзе тобi отаке в окулярах з тоненьким носиком - хлюст хлюстом... Тут огонь, смерть, а воно з "сестрами" (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить... Пошли таке в бiй. Дай в його команду народ. А ними всi штаби, всi обози запханi. Цигарки, перстенi на пальчиках, сестри, подушки... Тьху! - теж вояки! Почали пiдводи зi села в "наряд" брати. Селяни це стiйкою звуть. Заберуть пiдводу до штабу, поставлять на добу, i дощ не дощ, снiг не снiг, стiй, чапи, поки який хлюст зi сестрою на гулянку не зволить про┐хатись. А спробуй, слово скажи... Морда твоя трiщатиме, бо така нечисть запальна, мов порох. Нерви... Все нерви. Безсоннi ночi з бабами. Одеколон, що пили, мов воду. Спирт зi шпиталiв сестри викрадали i пропивали, лярви проклятi. Це твориться по цiлому запiллi фронту. А там на фронтi тисячi тисяч вмира║. Кров лл║ться, де тiльки глянь. I це бачить дядько i кожна дитина. "Паничики" - стало лайкою. - Ех,- каже, бувало, Матвiй,- хоч i кажуть, що не буде з Iвана пана, але я думаю, що з кожного Iвана лiпший був би пан, як отi хлюстх... Нема в них кровi живо┐. Шкiра ┐х поту нiколи не пропускала, а пiт з'┐сть людину. Працею вигониться пiт з нутра... Ого. Матвiй навiть i до такого дiйшов. I як не дiйти. Хiба ж людина дерево чи тварина безмовна. Хiба ж йому очi не так на свiт дввляться, як у мудрого сотворiння, що бачить бiле, чорне, добро i зло? От тiльки життя сутужне пiшло. Снiги раннi вергнули з неба. Маршовi роти йдуть тьма-тьмою без настанку i кiнця. До Матвг║во┐ "халупи" десяток впхнуть i повернутись нiде. Сiм душ сво┐х, десять чужих... Сiдають i так сидячи сплять. Дихати нема чим. Коли б хоч махорнею не чадили. Вечором плиту розпалять, "кип'яток" на чай варять, жлуктять кацапи по двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам Матвiй у самий кут заб'║ться, десь на пiч. Там справжня лазня. За махорчаним димом його зовсiм i не видно. Настя коло плити душиться. Груди ┐┐ диму не переносять. Кашель усi нутрощi вирива║. Москалики просять: - Купi, матушка, палатку. Дьошово. Полтiннiк даш i б║рi. - Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не зна║мо, де ┐х дiвати. - Трiдцать кап║║к дай i берi... Всьо одно на фронте брошу... - Та кажу ж, що нема куди дiвати. Ось дивiться, у нас усе з палаток. I штанята лобурям з палаток поробила. I старого палатками вбрала, i сама з нiг до голови в палатках... - Ех!.. Н║гд║ i картiшкi сигарнуть-та!.. Скотская, мать ║йо поп║рьок, жiсть! Хахли н║ ум║ють жiть... Багати║, а дуракi... - Зач║м, ат║ц, iзбу такую вистроiл? Лесу, что ль, мала'ть? - виспiву║ ярославець. - Ми тiльки у тисячу дев'ятсот тринадцятому году сюди перебралися,- вибачливо i старанно заявля║ Матвiй десь з-за хмар, з найвищого престолу хатини.- "Невмоготу" було все разом. Банк платили, довги великi мали, проценти сплачували. Думали, це все "на врем'я" тiльки, а тут вiйна "грянула"... - А тж i вайну по шапк║... Строй i толька... й,- дода║ в'ятчак. - Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всi "плотники" на фронтi, а з бабами яка робота... - В║стiма,замика║ саратовець,- Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ занятся хатiт... А нам-та вот плажiтся некуда... Вот жiсть, т║тка ║я с ума сашла... На что матушка кржхт║ла, када рiдiла?.. Вот уже етава нiкак не ждала, чтоб нам i картiшкi разлажiть н║гд║ била... - Ех, Валинь, гром ║я бей, проклятую! - люту║ ряза-нець,- У нас-та... Вабче Хахландiя н║ страна, а нсдара-зумл║нi║... На кой чорт защiщать ║йо... Рязань мая далеко... Пусть ║йо н║мец берьот!.. П'ють чай. Перед кожним мiюечок цукру. За┐дають булочками. До чаю яблучка кришать. Хахландiю останнiми словами здоблять, Матвi║вi хатчину "в щепкi розпльовують" i все "угли радния" згадують. Кожному, видно, сво║ нав'мi... Матвiя духота з печi жене, дим очi вигриза║. Але й на полу мiсця нема. Його дебела постать стражда║. Костi за день досить натрудяться i нема де розiкласти ┐х для вiдпочинку. На полу в кутi дебелий вояк розлютився, розклав "в║щевой м║шок", вийма║ сало i ┐сть. Матвiй пiдсiда║ до нього й вибачливо поясню║, чому вiн таку малу хату ма║. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому мiсцi буду║ться. Вояк до┐в добрий шмат сала i собi почав. - Те║,почина║ вiн з протягом. Видно, полтавець...- От ти там бiлобрисий,- тика║ вiн пальцем у рязанця...- Чово так розкодкудахтався? Якого чорта халяву свою з рiдкими вусами дереш... Волинь ти ла║ш, Хахландiю розносиш... А зря... Жалко, чорт бери, що топчется ти тут сво┐ми клишавими лапами. Старика от руга║ш... Але коли, так сказати, правду за чуба взяти, та тобi одному з другим перед балами тво┐ми поставити, то вийде, що ти один з другим тiльки й життя взнав, що тут. Н║-н║. Не дуйся. Оце ти в себе коли бачив? - згрiб полтавець у широку долоню торбину цукру i потрусив нею над головою...- Дулю ти в себе бачив. Ча║м без сахару заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Т║рп║нi║! Злiсть мене бере, що ви, сукини сини, влiзете в чужу хату i вда║те, що гаспада якiсь... А дома в курятнику коптився, при лучинi вошi лущив, на полатях боки вiдлежував. Ось тобi зайдеш у якiй-небудь Рязанщинi... Мiхайловка, чи Вшiловка, чи якась Розплю║вка в лiсах заборсалась. Iзба сто┐ть. Улiз i не зна║ш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудростi розводить. Далi податi. Двоетажна така тобi хванаберiя на двадцять душ, як у тюрмi. Йдуть спати i. батько наказу║ синовi: ти вот, Мiшка-та, не трясi са снахой ц║лу ночь... Вам би всьо, щенкам, курал║сiть!..Щоб не змилитись, бо мати у лаптях спить... Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь... Бачу, дмешся, правда очi тобi коле. Полтавець у силу входить, руки в хiд пустив i колотить кулаками дим. Повiтря нагаду║ океан на мапi. Кацапи лютують, але полтавець мiцно держить стерно сво║┐ мови. Кацапськi слова з прихрапом, з присвистом носа переда║... - Та ти,каже,- бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку? Чи зна║ш ти, де вона росте i з чого н роблять? Ти он навiть не зна║ш, з якого боку ┐сти ┐┐, он i зараз знизу почав. Та у вас навiть ложками не вмiють ┐сти, а кладуть у рот лопаточками. Рязанець нарештi не видержу║. - Врьош ти, сукiн син! Вот как заеду в твою ряжку... - Фi-фi-фi! Тiльки пiдходь! Як мазну у твою сплювачку!.. А це ти бачив?..- розгорнув полтавець хустинку, а там Георгiй i медалiя... Це вплинуло на рязанця. - Замовк! Так, так,- каже полтавець.- Краще от замкни сво║ рило й мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво Хахландiю защипаю? Тьху! Грiм тебе ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собi до чортово┐ матерi в свою Кацапiю i не псуй тут воздуха. Ая? За що ми вою║м? А за що наш брат кров лл║? За Волинь? Н║║т, брат. За мазурськi багна, за Варшаву, за Карпати! Ти от, сукин син, напевно, по околодках прошлявся, а я третiй раз на фронт йду, п'ять ран i оцю чепуху "за атлiчi║" дiстав... Ех, ви, ви! Сохами землю дряпа║те. Дерев'яною бороною скородите, а дереш носа... Хами ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобi ще - поко┐в не виставив, що ти хоч раз на жiсть у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!.. Полтавець розiйшовся до того, що, здавалось, зiрветься i почне бити всiх тих кацапiв. Щоки розчервонiлись, очi заблищали. Слова вилiтають з уст, мов удари сокири. До сварки вмiшався вусатий бесарабець. Цей слухав, слухав: - Ша, кiндер! Да ну вас до ста бiсiв! Якого диявола розприхалися... Брось! - Н║║! Я йому докажу, що... - Та брось, Ковал║нко! Надоть тобi з всякою задницею на рожни спиратись... А ти, Лаптьов, також ослом таким видався... Якого, мать твоя кобила, дурака втелила!.. Молчать!.. Полтавець замовк i сiв на сво║ мiсце. Рязанець двадцяту чашку чаю. Бесарабець, щоб згладити прикрий настрiй, розпочав "врать". - Еее, ввобче вiйна роз'┐да║ нашого брата. Коваленко чи Лаптьов, чорт, диявол - всiх однаково в грязюку все топче! - закро┐в бесарабець. Почав я, братцi, з самих, так сказати, Карпат, коли нашого брата послали в первi бо┐ на австрiйця. Не вiйна це була, а церемонiяльний марш, парада. До наших нiг клались Галич, Львiв, Перемишль. Закинули вуздечку на Карпати й дайош В║ну!.. Славу руско┐ збро┐ несли на кiнцях штикiв, а пiснi ж, зна║те? Лунали чортом по всiй землi, як гукнемо, було,- хоч то горб, чи камiнь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив - все одно йохне нутро тво║ i вогонь очима вулканом виприсне. У тисяча дев'ятсот п'ятнадцятiм на Новий рiк були ми в горах Карпатах, на верхах, по яких лиш вiдьми на мiтлах" шугали... Стояли, значить, у лiсi, мов ведмедi, вкритi льодом. Я був собi хлопчак от такий, як он... (тикнув на Василя). Щiчки рум'янi, вус засiвавсь. Горiв усякими любвами преподобно┐ мироносицi квгенi┐ Петровни, любвиобильно┐ матрони славного мiста Кишиньова. Зiрвала мене рожевого, як квiтку, а я чурбан - чурбаном, сльози лив, вiршами признання скиглив i думав вiшатись, бо згубив, мовляв, красу невинну. Та, треба сказати, кров моя i душа, i все, що хочете, були на мiсцi, владу. А серце, нiби новий годинник у чистiй ватi, чулось м'яко i цокотiло до всiх, включно квгенi┐ Петровни, такими згуками, що тепер посвищи... Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собi чоловiк жив, поле орав, жiнку бив, з жидами лаявся - два роки, тьху, нюх табаки. Але в нас... У нас, брат, два роки пiдземного благод║нствiя, коли над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з перкальового юнака станеш отаким ведмедем - ║ж первий ║сьм аз. Вуса тобi таким ось рогом попруть, лоб зчугунi║, очi - олово, дивись не дивись, нi думки, нi страху, нi сумлiння в них, бо все там сiрою масою злилось, от як пiнявий сплювок. I тодi ти зна║ш одно: гину я, все гинь, i чхаю я на все те, хоча б воно бозна-яким там свiтом звалося. Пригадую, останнiй раз того самого карпатського Нового року батал║й наш польову Службу Божу в лiсi на галявi отакiй ширiзнiй зi снiговим паркетом вiдбув. Пригадую, ялицi отак у двi стiнi восковою колонадою в саме сiре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим кадильний вiд самого престолу димiв i попик наш у всяких, честь честю, ризах голоском розкамарiнскiм Божi слова розтягав аж до наших вух. А ми, мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синiми носами... Ех, i народ був! I церкву, i Слово Бога на шпилi Карпат у часточках самого серця, Пана нашого, винесли. I я там стояв i чув, що погони мо┐ крилами ростуть i хочуть пiдняти мене понад усе. I чув, що в душу мерзлу i мерзенну знов теплота ладану просяка║ i розводить лють мою воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всi у снiг колiнами i многолiття ринними голосами виводили... I тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то всi, i я, i батюшка з хрестом, i весь старшинний персонал, мов листя, до землi припали i душами вп'ялися до ┐┐ грудей. - Здорава! - перервав котрийсь слухач. - Двадцять трупiв лишили на галявi. Змiсило черепи... Ех!.. - i оповiдач майнув пальцями лiво┐ долонi.- А раненi от так i повзали по власнiй кровi, мов моржi. "Даб║йт║! Братци! Даб║йт║! Хрiста радi!" Кий чорт добивать стане, хоч би ти кишки сво┐ по цiлiй галявi розволiк. I так чоловiк спрашу║: Бог чи чорт сильнiшi на цiй самiй землi? I тут чоловiк i торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська менажерiя. Так? Чи так? Куди от пiдеш, чого не вiзьмешся - всюди рука твоя торкнеться сажi з пекельного горiла. I чоловiк стане чорний, як отi челюстi печi, випаленi вогнем. I серце його ствердне й нерви всi зникнуть. Тому я й кажу: не видержимо, братцi. Повстанемо один на другого, будем, як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всiлякого... Бог, чорт, дiвоча краса чи гнiйна утроба розбитого чоловiка - все на одну пiшло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, i нашi голови закрутяться, i ми всi крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, i нашi вiитовки, i наших старших, i нашi заслуги... Потопчемо нашими чобiтьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах несли, що в серцях сидiло теплим розумним словом i що вело нас на смерть... Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд - мiльйон на мiльйонi - втратив бажання далi тягнути лямку оцього скотського животiння... Бесарабець скiнчив. У хатi тихо. Пики солдатiв сторчали, мов омамленi. Пiсля всi ворушилися, всi загомонiли, всi ловили поглядом: "Ну? Як ти?" - "А як ти? Що скажеш?" "I звiдки вiн узявся такий тут розумний?" - подумав Володько, який не слухав, а жлуктив цiлим сво┐м ║ством слова солдата. - Ей, братва! - кричав котрийсь знадвору,- Сюди!.. Половина мужви знялися i в хмарi пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворi мороз. Велетенських розмiрiв мiсяць хвойно злетiв на широчiнь небес i зупинився. За лiсом, за пiдлiсом, там, де угорське озеро, гудiло, гуло, клекотiло, здавалось, мороз i мiсячне сяйво тнуть i трощать лiси, мерзлу землю, кам'янi гори i саме склепiння неба, яке час вiд часу, нiби смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва. Кулемети лiчили одним тягом. Гармати наподоблювали дiда, що зайшовсь страшним коклюшем, посинiв, зачмихавсь i вже невстанi зупинити шаленого пориву... З глибини, десь з-пiд лiсу, нiби з придушених подушками ротiв, виривалось глухе: "Урааа! Урааа! Урааа!.." Солдати збились тичбою, повитягали ши┐. Мiж ними молодики безвусi, отi перкальовi юнаки. Всi наслухують говору заходу, який, здавалось, iде сюди якимись та║мними пiдземними ходами. - Iш надайот! - зауважив котрийсь. - Да. А завтра-то i ми iспробу║м н║м║цкаво перца... - Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носi крутить,- додав той самий полтавець.Пiдемо спать! - байдуже закiнчив вiн i пiшов до хати. За ним i решта пiшли. Лиш один молодик довше стояв i вслухувався у мову вiйни. "Назад" не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених. Iдуть цибатi кiстяки по грузькiй дорозi в черевиках з обмотками. Хочеться дивитись на них з витрiщеними очима, такi вони дивнi, чужi й не нашi. - Хл║ба! - просить i протяга║ жовту ручиську. На долонi металевi грейцарi. На чорта вони. Сховай. На шмат хлiба... А, мадяр? Не дiстанеш, коли мадяр... А також гнали до штабу й зi штабу дезертирiв. Це народ iнший. Розплювательний - вишкребки велико┐ iмперi┐. Приводили таких до штабу, клали, один козак всiдався на карк, другий на п'яти, третiй вкладав на дезертирську спину - двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвiйно - вiдповiдно до того, скiльки раз без дозволу частину свою залишив. А козачнi в Жолобках повно. Рослi, стрункi, з кучером на двадцять п'ять. Дiвоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила пiд серцем козачого сина. Кров волинських лiсiв i придонських степiв зливалась в полум'┐ кохання i тремтiло серце, i палали очi, ноги самi в танець несли пiд козачу гармонiю. У цi днi Володько пережив подiю, що поклала йому на душi незабутнiй i незлiчимий рубець. Все перегорiло i попiл розвiявся. Не розвiявся тiльки отой змiст, який ма║ в собi кожна подiя. Весна, лiто, осiнь, зима кружляють навколо людини, що сто┐ть в серединi всього, а змiст подiй лиша║ться в колi i творить повiтря людини, творить ┐┐ клiмат. Стiл безногий, стократ проклятий, i купа книг, якi Володьковi руки зняли з-пiд вояцько┐ пiдошви, наробила гамору. Вернувся нiби хтось до двора... Кажуть, знайшов порожнi поко┐ зi стiнами, на яких однi плями вказували на минувшину. Пiшли по селу запити та перепити. Докотилося i до Матвi║вого хутора, бо ж Зiнька Кущина "хрест святий i приссяибо" власними (от хай повилазять, як нi) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стiл. I вона, Зiнька Кущина, подумала собi: це, певно, з двора. А хай йому частець. Пiдiткнула спiдницю вище колiн i стрiмголов до двора. Спiзнилася. Не знайшла бiльше стола для себе. Ну, чекай. Вона тiй Настi западеннiй не подару║. Понеслася i все чисто, де треба, розказала. Настю нiхто не чiпа║, але Матвiй таки дiстав "повестку" тодi-то й тодi явитись до штабу корпусу - Жолобки, дня i т. д. У штабi суд i розправа. Те i друге короткi, стислi i без того, що зветься жалiсть. Кажуть (це всiм на злiсть тiтка Зiнька пустила), там кладуть двадцять п'ять у певне мiсце, заплати за "вбиток" i кiнець. Матвiй чутки легковажив, але "повестка" й козаки, якi вже знали, що в таких випадках робити, повергли його у тьму i морок кромiшний. Йти туди, спускати латанi штани на такому-то сивому роцi житття... Нi. Це трохи забагато. Нi, не брав, не крав, нi соломини чужо┐, нi, навiть у думцi. В розглядах його - як далеко не сягають вони - все було, лиш не було нi одного зерна, що та┐ло б у собi корiнь нечистого дiла. Путь його, довгий i встелений тернами, йшов вiн власними ногами i кривавi слiди, що лишались за ним, були його слiди, литi з його кровi. I от пiсля тi║┐ "пов║сткi" Матвiй раптом вгруз сам у себе. Вiн взяв папiрець у руки, розглянув його, очi дивно погасли. Глянув на жiнку, на Володька i знов загорiлися вогнi очей, як колись у днi Лебедщини. Кров його збурилась i закипiла. От вони! От вони, тi винуватцi. Сидять перед його зором i клiпають сво┐ми дурними балами. Скоч на них звiрем i стратуй. Знищ разом з ганьбою i соромом. Нi. Матвiй цього не зробить. Уже не той вiн, що був колись. Рука його, може, i мiцна, але воля трiснула i подалася виразно. Встав мовчки, брязнув дверима i пiшов до клунi. Через малюсiньку незамерзлу латку в тахлi вiкна Володько бачить батькову постать, лисину без покриття зi жмутком рiдкого довгого волосся, яке патла║ i перегорта║ поривний пiвнiчний вiтер. Спина його виразно гнеться, мов ресора, пiд великим тягарем. Зда║ться, вiн несе десятипудовий мiх пшеницi... Навiть, зда║ться, ноги його слизькаються... Батьку! - кричить Володькова душа. Баатьку! I рве щось те, що сидить у хлоп'ячих грудях, чого не змела нi вiйна, нi солдати; рве його груди гостродошкульним гаком... А слiв нема. Слiз також нема. У грудях, нiби рiка замерзла, ломить свою поверхню i спина║ одну на другу гострокантi крижини. Володько хлiб жував, i коли батько вийшов, рот перестав працювати, кусник хлiба застряг у зубах, а решта, що був у руцi, лiг на кра║чку столу i лежить. Всi закамарки його душi наповнив гiркий дим згару, який гриз сумлiння, як гризе кислота залiзо. А час бiжить. Настав обiд. З'явилася на столi миса тлусто┐ зi салом капусти. Нiхто не торка║ться нi столу, нi ложок на нiм. Пара капусти, мов зменшена хмара, пiднiма║ться й урочисто розклада║ на боки сво┐ патли. Розпочали Василь з Катериною, якi грiха за собою не чули i якi, може, й грiшно тiшаться з горя матерi та ┐┐ улюбленця. - Йди-но клич тата,- озвався Василь навмисне до Володька. Володько щойно прокинувся. Вiн спав i очi спали. А прокинувшись, щось там накинув на плечi i пiшов до клунi. Рипнув i вiдхилив тяжкi на дерев'яних бiгунах половиннi дверi. Тихо тут, нiкого нема. - Тату! - несмiло промовив вiн. Нiхто не вiдгукнувся. Все мовчить такою впертою суворою мовчанкою. - Тату! В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кiлька соломин на чупринi. Син нiколи не бачив сумнiшого видовиська, i нiщо в свiтi не проймало його так гостро й боляче, як та картина зiгнуто┐ дебело┐ постатi з отими невинними соломинами на чупринi. - Ну? Чого ти хоч? - пада║ батькiв запит. Володько дивився йому у вiчi ясним, теплим поглядом. Батько глянув також i зiр ┐х зустрiвся. I як дивно. Цього Володько нiколи б не мiг пояснити. I чого з очей його викотились отi сльозини. Дивно i ще раз дивно. Коли ж вiн отак з нiчого перед батьком плакав? Таж нiколи. А то глянув i сльози пустив, а пiсля цього рухнув на батька, пiймав його руку i голосом розбитим: "Ой, тату, тату!" - просив. - Я ж не знав...- ковта║ Володько слова, лiтери, точки i зупинки разом з солоними сльозинами, якi нагальне ринуть з очей. - Ви... Я... Тату... Я сам пiду в штаб. Я... Я... Я розкажу... Хай мене й б'ють... Iй-богу, тату, пiду... Батько анi не поворухнувся. Сто┐ть дещо похило, i лiва рука пiднята в напрямку сина. Пiсля чоло його зсунуло гармонiю зморщок, заглибило ┐х, пiднятi на цiлих два сантиметри брови. Очi такi великi i такi все-таки добрi виринули звiдтiль з отi║┐ ями. Володько ж зна║, що пiд тими бровами, за тими зморшками i мiшечками барви новелу ховаються батьковi дзеркала, в яких свiт i вiн сам, Володько, вiдбивалися у справжнiй величi натури буття, без ║дино┐ струнки фальшивих барв чи тонiв. На те якраз хтось над'┐хав. Через шпари дилiв видно надворi двох вершникiв на цибатих спiтнiлих конях. Один пiд'┐хав пiд вiкно i знайомими словами загукав: - Хазя┐н! Ат║ц! Дома ти?.. Матвiй вийшов з клунi. - Здраст║, ат║ц! Ми вот апять к тяб║...- зрадiв "бiловусий фуражир". - Салому iм║║ш? Ц║ну палучiш... - Солому? Нi. Не маю...- проговорив Матвiй. Вiтер сипле зi стрiхи дрiбний снiг, який чiпля║ться неприкрито┐ Матвi║во┐ голови. Володько це помiтив, здмухнув сльози, стрибнув до хати i винiс батьковi вовиянку. -Да ти, ста рiк, н║ упрямся. Зна║мо дело - салом iм║║ш... Н║ врi... Полна тяб║ упрямiтся, как д║вка под. в║нцом... Два рубля за пуд палучiш... Пудоф двадцать надоть... - Ну,сказав Матвiй.- Два рублi тепер не гропгi, але солому свою я вам покажу. Як хочете.- I повiв фуражира пiд ожереду. Це була купа промокло┐ овсяиицi, яку розтягнули були солдати й яку пiсля пiдiбрав. Солома запрiла i змерзлася. Фуражир вийняв шаблю i ткнув нею пару разiв у солому. Пiсля жменю висмикнув i глянув... - Нiчаво! - сказав.- Б║рьом... От самаво утра ║здiм, нiгд║ саломи н║т... - Як хочете... З цим вершники вiд'┐хали, заявивши, що завтра при┐дуть по солому. - От бач,сказав Матвiй Володьковi i Василевi, який також вийшов з хати.- А треба було, дубило ┐х ма', все нищити. Мене те все вже дурним робить... - Ходiть, тату, ┐сти,- сказав Володько. - Ходiть, бо капуста холоне,- додав Василь. ┐в Матвiй мовчки i мало. По┐в i знов на двiр подався. Володько слiдкував за батьком, пильнував кожного його кроку. Третього критичного дня Матвiй вибрався до штабу. Зрання зiрвався вiтер i мело снiгом. У штабi треба бути "в дев'ять часов". Але годинника нема, сонце також не свiтить, тому ранок застав Матвiя i Володька, який разом з батьком не спав цiлу нiч, на ногах. Ах, i нiч то була. Володько бачив не раз, як нагай офiцера здiймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв струнко, не смiв захищатися i тiльки очi та уста вказували, що в тiй людинi ║ душа i все те, що чинить вираз болю. I от на мiсцi такого вояка Володько уявляв собi батька. I ще гiрше. Там кладуть, знiмають штани... Ууу! Хлопець цiпив зуби, обертав головою i з уст його рвались куснями згуки... Нi, нi. Володько пiде, впаде, розкаже все... Де ж тi пани? Де, в чорта, тi пани? Може б, вони не тягнули його батька, який нiколи ж не був на панському дворi, який навiть не зна║, як виглядають тi поко┐. Панський двiр аж за селом i за долиною. Чого б туди батько ходив. То тiльки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для родини бiду. Ранок. Батько чомусь заговорив, не ║ такий сумний, як минулi днi. Говорить за всякi господарськi справи, щоб усе було в порядку, наколи б його задержали, чи що... Але хiба це Володьковi втiха? Мати, мов у воду опущена. Пече картоплянi млинцi й очi ┐┐ мокрi. Батько з'┐в кiлька. - Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся. I одяга║ться. Вийшов, не сказавши нi слова. Володько також накинув вiдоме сво║ "пальтiшко", що з великого зробилося малим i з нового аж надто старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i барви ┐х - сама невибагливiсть та суперечнiсть... Хто зна║, куди збира║ться Володько, i яке кому дiло, куди вiн збира║ться. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать - батькова постать. Слiди його одразу замiта║ вiтер, хоча Володько широко ступа║, щоб попадати чобiтьми на тi самi мiсця. Чи бачив батько свого послiдовника? Хто зна║. Вiн не оглядався. Йшов усе далi полем. Вiтер напирав йому в спину,