прибивав до нiг критого вiйськовою шинелею кожуха. Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став. Володько зупинився також. "Аа-о-у-е..." - видно, батько гука║. Вiтер рве на шматочки слова i розсiва║, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько, але син, хоч ти його вбий, не розбира║ нi одного пiвслова. Он батько маха║ рукою, одверта║ться i борха║ться далi. Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз оглянувся i йде назад. Тiкати? Стояти? Поки що сто┐ть хлопець i чу║: "Ве-рр-ни-ся!" Куди ж ? Вiтер люто шарпа║ i пре вперед. Зда║ться, коли б пустився та лiг на снiгову габу - понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову стiну. - Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому! Чу║ш?.. Наказую!.. Брав той наказ хлопець, як те останн║, що одно хiба поверне ним - проти вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння - додому. Матвiй пiшов далi. Син його сто┐ть на мiсцi й дивиться йому вслiд. Фi-уфiii-iii!..- ┐дко i хижо вчепився вiтер яко┐сь сухо┐ билинки i висвисту║ беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi нiг, нi колiс не видно. Зда║ться, щось над землею проти вiтру повзе. Щось, видно, надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них... Хто ж ма║ бути на них? Це пiдводи "земського обозу", що лазить отут кожний день i пiд мерзлими брезентами тяга║ сюди й туди якiсь клунки. Люди повлазили у кожухи, у валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм ┐м нiщо. Конi якось тягнуть отi возиська, що нагадують мажi середньовiччя. Шпицi в колесах затинкованi багном та зледенiлим снiгом. Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу вирвались козаки. До чорта, хiба в таку пору верхи ┐здити. Носи ┐м померзли, конi борюкаються з вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку сто┐ть чогось i чапить на холодi? Хто там ┐х зна║. Чи ж ┐м до якогось там Володька тепер? Кожний щось сво║ ма║. А Володько ось посто┐ть ще трохи, поки батько не зникне з зору й вернеться. Що ж йому ще залиша║ться? Не впаде ж отут серед снiгу i не дозволить вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно стукотить у дзвiнких грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому куснику м'яса. Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi окружена чорним рубцем лiсу. I там десь по тому вже боцi i батько Володька. Хлопець вернувся... Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i сво┐х справ "до чортово┐ матерi". Хто там, особливо за якiсь "барськi" стiльцi та бебехи, буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самi до носа вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не до свого дiла старий брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно вияснив, що "ото жiнка i малий полiзли" туди, а вiн сам "Богу душу винен" i хай який суд прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в життi чужо┐ соломини для себе не взяв. Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого. - Вайна, а он чьорт зна║т з ч║м л║з║т. ┐дi, старiк, домой i сiдi на п║чк║. От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима, i ротом, i вухами впива║ слова i з кожним згуком з душi його сповза║ тягар великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки якогось намулу... У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських полях риють окопи. День по день ходять до них сiльськi дiвчата та пiдлiтки хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця - все одно. Вiйна ж не сто┐ть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять рокiв мають, платять руб', дiвчатам усiм на гул п'ятдесят копiйок. Справляють дороги. Рубають молодий лiс i жердям встеляють дорогу. Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозi i присипають. Працi досить, та хiсна мало. Умерла тодi Марта - сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько на похорон ходив. Пiшла назяблася на окопах, дiстала якусь погибель, покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла. Мала вiсiмнадцять лiт. Саме тодi i Гнидку - бiлобiлетчика потягнули. А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом метелицi ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд жбурнув дикими теплими вiтрами. Щезли на вiкнах ласицi, поспiхом оголювалась земля, дорога погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку. Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожно┐ хати по двох, по трьох. Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його душить, у грудях пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов вiн у казьонний лiс i день по день сiче хворост на дорогу. Сажень - руб'. Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i навiть роздягатись не хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з "маршових рот". На Рiздво, першого дня по всеношнiй, люди святкувати захотiли. Не вийшли до працi. Саперне начальство двох верхiвцiв замiсть старости в наказ по селi пустило. Тi буревi║м пролетiли селом, вiд п'ят до очей в багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До кого в хати ввiгналися, застали людей при обiдi - столи, миски, горшки,- все стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той час якраз нiкого дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кiлька разiв нага║м. Пiсля лiсу Володько ходив "до окопiв". По вiдлизi знов притиснув мороз. Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi свiтанком встають. Мати варить "кiрпiчний" чай, Катерина, Василь i Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi. По полях копають глибочезнi ями, ярусами вкладають дерево, засипають землю. Копають окопи з ходами, блiндажами, скорострiльними гнiздами, перебiжками, захоронками. На весну, видно, наступу сподiваються. По цiлому запiллi фронту - йде чи повзе праця. Копають ями, ┐х заносив снiг, снiг розтавав i ями заливались водою, обвалювались, ринулись. Пiсля ┐х оправляють. Часто цiлу лiнiю окопiв касували i починали нову. Чому це так, пощо - Володько не мiг знати. Нiхто й iнший цього не зна║. На то ║ там вгорi iнженери. В мудрiсть тих iнженерiв навiть останнiй непомiтний хлопчина Володько не вiрить. Стiльки народу, стiльки працi - зайво┐, нерозумно┐. Стiльки грошей. Нiчого не робиться докладно, освоено. Знаряддя працi, якого цiлi гори навезли, не шану║ться, нищиться. Купи iржавих з вiдбитими ручилнами келепiв, лопат валя║ться без догляду, i ┐х розтяга║, хто хоче. Доглядачi сапери вiд найменшого до найстаршого дивляться на все "з наплюват║льной точнi зр║нiя". По блiндажах горять огнi i там гуляють з дiвками Бикови, Рикови, Колумба║ви. Пики в них повнi, червонi. Одягненi у довжелезнi шинелi, взутi у валянки, в папахах, з-пiд яких стирчить лиш нiс, пiд котрими безупинно димить махорчана цигарка. Деякi дiвки набирають собi багато "днiв". Iншим ┐х знов недоста║. Володько в сво║му пальтечку та чобiтках надто гостро вiдчува║ холод. На нього не зверта║ уваги нiякий Биков, а жене "у баранячий рiг". Тiльки Володьками й тягнулася праця, наскiльки ставало ┐х сили. Мозолi на хлоп'ячих руках, душевне огiрчення, злiсть на несправедливiсть. З Володьком сотнi iнших хлопчикiв, подiбних на виколупленi землянi брили. Всi вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки ┐┐ сiчуть у вiчi. Вiтер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою. Червоне буревiйне сонце поволi хилиться й спада║ за вашковецький лiс. У суботу в хатi Трохима Пацюка коло церкви "рощот" за цiлий мiсяць. Низька, простора кiмната. У передньому кутi пiд двома ярусами образiв довгий стiл. За столом штабскапiтан Смiрнов. Червона, випещена пика. Чуб ┐жаком, випущенi сiрi очi, на них пенсне. Борiдка - шпаньолка. Перед Смiрновим скринька новеньких, нi разу не вживаних банкiвок: двадцятип'ятирублiвки, десяти-, п'яти-, трьох- i однорублiвки. Побiч Смiрнова секретар з трьома личками. Перед ним список i рахiвниця. Вiд столу до порога черга, плече в плече, людей. Дiвки, старшi дядьки, молодi хлопцi. Обличчя ┐х цегельно┐ барви, чуприни розбитi, очi загнанi в сво┐ мiсця мiцно й рiшуче. Черга врива║ться коло дверей, якi ввесь час рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голiв. Все то за "получкою" за "днi" сво┐ прийшло. Кожний добре лiчив тi днi, випiкав ┐х жарiючою думкою на мозку. к мiж тими людьми тро║ з Матвi║во┐ родини - Катерина, Василь i Володько. Черга його, на щастя, не далека. Лiтера Д тут багато допомага║. Ось вiн уже добрався за порiг хати. Викликають: - Горпiна Гудз! - к!.. - Сколько дньов? - Двадцять... Ого, дума║ Володько. От бреше. Вона бiльше, нiж вiсiм днiв, не ма║. Та й то лиш по блiндажах з Биковим перекидалась. Цок-цок на рахiвницi - i новенька десятирублiвка у Горпининих руках. - Та, Хресто святий, ота Горпина ма║ щастя. Капiтановi замiтала пiдлогу, а диви...- шепочуть iншi дiвки. - А хiба тiльки капiтан?.. А з тим... як його, отим рудим Риком, чи як його... Хiба не бачила. - Софiя Гладюк! - викликують далi. - к! - Сколько дньов? - Та двадцять... Цок-цок. Софiя дiстала дрiбними. Вона й рахувати не ма║ часу. Скорше випихають геть, бо он ще сотнi ждуть. Раденька, що дiстала, бiжить надвiр, перед вiкном пiд свiтлом лiчить. - Маатiнко Божа! А, Хрестосвятий, вони менi рубля не додали. А грiм мене побий, коли не так. У дiвчини плач рветься. Але куди його бiгти, кому скаржитись? Он сидить той капiтан, але добийся до нього. Он вiн i виплату перервав, бо "диньчик" чай у глечику принiс i шклянку i блюдечко. Поставив шклянку, чай через цiдилечко блискуче процiдив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорба║ по трошки та малюсiнькими сухими коржиками закусу║. Володько ще вiд полудня нiчого не ┐в, але, дивлячись на блискучий чай i на сухарцi, йому зовсiм не хотiлося ┐сти. Не тi почування виринають. Капiтан i його срiбнi "пагони", i гудзики блискучi з орлами, i чай з цiдилочкою та коржиками, i тi купи грошей... Все те щось не з цього свiту працi. Це щось iншого. Це щось недосяжне нам усiм, що сто┐мо тут довгою чергою, щоб "получити" отi п'ять, десять, п'ятнадцять - по заслузi - рублiв. I люди коло нього, нiби пружини. Все "ваш' всок' бродь" та закаблуками цокають. Навiть отой з трьома личками, також в окулярах, а i той все: "Так точьно, ваш' всок' бродь! - Нiкак н║т, ваш' всок' бродь!.." Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячi... Тож там тисячi, ┐й-Богу, тисячi! I капiтан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з тi║┐, то з онтi║┐ коробки бере папiрець i да║ Гординi, Софi┐, Килинi, Ганнi. Кому скiльки хоче, як хоче, що хоче. "Боже, який я маленький проти того капiтана",- дума║ Володько.- Одно слово його - i мене нема". Нарештi: - Довбенко Владiмiр! - ксть! - викрикнув Володько i здригнувся. Тремтить, мов пропасниця його напала. Стояв у черзi, тиснеться наперед, шапку у руцi зiм'яв. - Сколько дней? - Двадцять.Вiн добре пам'ята║ - двадцять. - Ти вот, - почина║ капiтан, пiдперши лiвою рукою клинцеву борiдку, - уже бальшой. Сколько т║б║ л║т? - Я рождьон тисячу... i такого-то года,- мудро вiдповiв хлопець. - Да. Значiт, ти н║ малий. А кто т║бя так научiл врать?..- i очi впер на хлопця гострi i сердитi. Володько знiяковiв до болю. Врать? Що ж вiн "вре"? I його очам так зробилось, нiби ┐м соромно стирчати в головi. - Да! - пiдносить капiтан голос.- Ти врьош, как хiд! Сразу вiдно, что вором будеш!.. На, палучай i марш атсюда!.. Як Володько брав тi грошi i як зробив "марш отсюда", про це можуть краще розказати iншi, що за ним стояли. Сам вiн якось не пам'ята║ всього. Зна║, що вилетiв на подвiр'я. Зна║, що в темних сiнях зачепився кишенею за завертку дверей i як слiд розпанахав пальтечко. "Чорт його бери",- подумав вiн.- "Хай дереться. Уже ║ нова шинеля, i йому самi тато обiцяли одвезти ┐┐ до Шумська та перешити". Ось i грошi ║. Раху║ ┐х раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублiв цiлих, а ось чотирi по рублi. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав би десять. Десять рублiв все-таки - копiйка. А так вже зжився був з думкою - десять рублiв... Но... Пiдпер носа кулаком i... "а що його сказати татовi? Що подумають... що взяв собi рубля... Хто там ще репету║?" Репетував Хома Ет-то║. Перш усього йому перекрутили прiзвище. Написали Ет-то║. Який вiн Ет-то║. Ето║? Як його якась там дурна баба по-вуличному зве, то це не значить, що i в "бамаги" так записувать... - Моя фамилiя, ет-то║, Бондарець. Так, ваше благородi║. Так ║ правильно. Мiй ет малий без слуху, онiмiв, а хтось за нього пiдсказав i вийшло Ето║. Я його законний от║ц i прийшов за нього получить г║нгi. Бо що ет з нiмим. Його куди пхнеш - пiде, а находив вiн двадцять днiв по пiврубля (мало, чу║те, ваше благородi║, по п'ятдесят копiйок такому хлопцевi. Дуже мало) 10 рублi... Ет маю получити. Хома ще до свого "ет-то║" не любить докiнчувати слiв у родових вiдмiнках. Смiрнов подивився на такого говiркого чоловiка, зняв окуляри, витер, знов наложив. Пiсля грошi вилiчив i мовчки дав Хомi. Той хотiв одразу й полiчити., - Вон, вон, старiк! Вон! Пшол, гварят т║б║! Там пощiта║ш дома на п║чк║. Пхають Хому, але вiн опира║ться i раху║.- Ееее,- крикнув вiн коло дверей.- Так це, ет зв║нiт║, обман! Малий мiй лазив до отих окопiв... Ваше благородi║! Тут всьо вiсiм рублi... Такi ет щота менi... такi щота... - Куда прьош?! - визвiрився на нього солдат. Але Бондарець на таке не зважа║. - Ваш' благородi║,- кричить вiн,- тут ось ошибка случилась. Мiй малий нiмой. Його... - Кто там шумiт? - пружньо встав i ревнув Смiрнов, а очi його ще бiльше вип'ялись, нiби ┐х хто видув зсередини.- Пазвать ║во! Бондарця штовхнули в плечi, i вiн опинився перед самим благородi║м. - Так вот его ти врьош? - визвiрився Смiрнов, ах нижня челюстина подалася йому наперед. Юрба людей принишкла.- Ти вот шуметь вздумал? Бунтовать? Да? Атв║чай! Бунтовать хатiш? Салдат! - Слуш'ь, ваш' всок' броць! - Я,- не злякався, а смiло i навiть задавакувато почав Хома...- Я ет, ваше благородi║, тiльки за правду. У мене ет-то║ талько i ║сть ще один отой нiмой. Старший мiй сни упав пiд Варшавою, а середнiй кузнiцой у кавалерi┐ служiть. Я маю право за свого нiмого сина слово пiднять... - Малчааать! - скипiв одразу Смiрвов. Вiн нiби з пороху злiплений, а тут якийсь паршивець Бондарець пiдсунув сiрника. I очi, i брови, i борiдка - все танцю║ по обличчi. Кулак раз, два брязнув об стiл i кiлька банкнотiв пiднялось i в темний низ вертко спустилося. - Ти што, салдат?! Взять ║во! Завтра ми ║во, разпрасукiнаво сина, в православную в║ру обратiм! Хому вхопили, нiби вiн гарячий вуглик, i виперли... - Це кров моя! - гукав вiн.- Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет i слово не скажи!..- але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах i той за┐кнувся на пiвсловi. Кажуть, кров так i полляла йому через шпакуватi вуса i бороду геть-чисто перебарвила. А Смiрнов бiльше не мiг виплачувати. Пiсля такого хвилювання хто б мiг виплачувати. Люди масово рухнули додому. - I треба було йому за якогось рубля знiмати бучу! - сердився хтось... - Н║║║! Я несогласен,- перечить другий.- Тут перву ролю гра║ справедливiсть. Хiба ж не сукин син отой самий капiтан... - Та це ж звiсно. А хiба вони не всi такi? пздив я оце до штабу на стiйку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а вiн, таку його мать, визвiрився до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома зовсiм i не маю. А якби й просто на в'язцi сiв... Що, йому вiдлетiла б?.. То-то... То зветься вiйна. Один на фронтi в мерзлому багнi лежить, а другий, бач, на в'язцi соломи не сяде... Бо, бач... Ееет! Тьху!.. Порядки... - Що, чу║те, про отого капiтана говорять, то тiльки "мразь i стид". Живе ото в школi. До нього нiби всi отi вищi члени з'┐жджаються. Позавiшують, каже, вiкна червоним. На столi пляшок повно, "Боже цара" ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'┐ли, роздягли ┐┐... Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нiчого собi, а от до чого докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили... Володько верта║ться додому i слуха║, що гуторять. Бачив i сам вiн, що за школою багато бляшанок з добро┐ риби, з овочiв, з рiзними написами валя║ться. Горпина хвалилася, що вино туди "ящиками" привозять. "Чорт його бери, того рубля",- вертиться у хлопця думка. Добре, що принаймнi й тi дiстав. А рубля вiн дома ма║, доложить i все батьковi на перешиття шинелi вiддасть. Там, де село кiнча║ться i починаються хутори, зустрiча║ Володько "маршовi роти". Сьогоднi пригнали ┐х видимо-невидимо. Нiби повiнь залили вони село, кричать, матюкають. Все молодi кацапчуки, що говорять з прихрапом у нiс, ковтаючи слова. Одягненi добре. Новi до самих п'ят шинелi, вовнянi сiрi шапки, добрi з довгими халявами чоботи. Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж i женуть. Володько йде повз лави воякiв i, зда║ться, не буде ┐м кiнця. Йдуть i йдуть, топчуть дорогу. Все по чотири, навантаженi. Бряжчать металевi речi. Дома застав повно. Увiйшов до хати i, зда║ться, попав у густий чагарник з живих дерев. На лавцi, на печi, на миснику - скрiзь, де тiльки ║ якесь мiсце, гори наплечних мiшкiв, пояси з патронташами, мокрi шинелi, газовi маски, лопатки,сокири. Пiд плитою вже топиться, а на плитi два здоровеннi баняки води. Пiд комином безлiч котьолкiв i в кожному щось З харчiв видно. - Ага! Вот, вот! Мальчiк паявiлса... Р║бат', р║бат'! Вот нам мальчiк за булкамi сб║га║т...загуторили солдати. - Хош', малиш, за булкамi iтi? Да? - Да! - кивнув головою Володько. - Р║бат'.' - загукав один солдатик,- Давай д║нгi. Мальчiк за булкамi йдьот. - Пачьом булкi? - Да чьорт зна║т. Па десятi, что ль... - Мне две. - Мн║ трi! - Нам с Грiшкой п'ять. - Да н║ галдiте вс║, как л║шi║! Па парядку! Мiтька! Падай маю сумку. Вот та, каторая с пятном... Да н║ брасай на голаву! Вот, сукiн син, мать твая в║дьма, нiкак рускiй чал'║к н║ де║ржiт парядка! - П║труха! Да, разтаку твою в самам д║л║! В м║ня там сирь, а ти заднiцу туди прьош!.. -Ей, щенкi! Н║ арiт║! Вот мальчiк ждьот! - встав i крикнув старший солдат. Вирвавшись на вiльний простiр з купою марок у руцi, Володько знов жене в село. Дивне вiдчування. Зда║ться, село змiнилося, зникло. Неймовiрно велика кiлькiсть людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрiзь ворушиться. Дим над стрiхами зводиться, подвiр'я гудуть, вовтузяться, дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розта║ снiг i рiденька грязюка збiга║ у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди. Своя мова зникла. п┐ залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглi, мов барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого мiсяця. Подекуди миготять зорi. Коло бувшо┐ шкальнi черга за булками виповза║ кiнцем аж на дорогу. До не┐ прилипають все новi i новi кiльця. Але Володько не дурень. Вiн зна║ ходи до крамницi i по короткому часi з мiшком булок на плечах верта║ться додому. Тут чай на столi. Пару║, димить. З вояцьких облич стiка║ пiт. Булки розхапали, i почалася жерня. Володько заробив пiврубля, але це його не так особливо тiшило. Нема де сiсти, а вiн i так цiлий день мерзнув надворi. За ча║м розмови i сварка. Найшовся старший вояк, який розносив начальство. В той час хтось застукав у вiкно. - Хазя┐н! Хазя┐н! Вийдi, ат║ц!.. Матвiй почув голос "бiловусого фуражира". Накинув кожуха i витиснувся надвiр. - Ти, ат║ц? - Я. А що таке? - Матвiй бачить, що фуражир не сам. З ним ще один кiнно-гарматник. - Прiнiмай, старiк, нас нач║вать! - Ну,знизу║ плечима Матвiй.- У мене й так повна хата. Навiть сiсти нiде... - Н║ лаб║зь, ат║ц. Ми всю д║р║вню с'║здiлi... Там ║щьо хужей тво║во. У сараях людi сплят... Що робити? Завiв конi до клунi, а люди втиснулися до хати. Вояк далi розмову веде. - ...У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк, чи офiцир - все одно. Дiстiплiна то дiстiплiна, але не наша. У нас солдат - грязь, багно, сплювак,афiцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч сапогом по лицi - нiчаво, афiцир салфеткою тавос пiдпира║. Два рази був у плiну, два рази втiк. Три рани дiстав. Тепер пiду i посвищу... Сам в полон пiду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого невидимого царя, штихом i груддю захищав. Там он Распутiна робота наривом на Росi┐ сходить. Цариця у дворцi гуля║, а ти йди, бийся, по Карпатах дерись. От наженуть дiтвори... Ну, от ти! Ти, жовторотий? - Чаво? - витрiщив очi молоденький кацапчук. - Зна║ш ти, куди йдеш? - В║стiма. На фронт. - Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, однi ратицi лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч i виложать. З Пiтера, з Владiвасгока, з Бердичева, з Самарянських степiв - всiх дуракiв зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, яко┐ свiт не бачив. I вже, зда║ться, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурiя - все ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячi верст ногами сво┐ми робив. А коли кiнець? Спрашую: коли кiнець? Далой!.. I зненацька в цю саме мить, коли всi напружено слухали промовця, тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всi замовкли. Лампа згасла i хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула i майже умлiла. Мала Василина, що спала на полу, прокинулася i почала плакати. - Какой там сукiн син балу║т? - реве з темностi густий голос. Блиснула бензинова запальничка й освiтила хмарку диму, що поволi розповзався над головами солдат. Деякi з них поблiдли на папiр. Виявля║ться, "бiловусий фуражир" обурився мовою солдата i пострiлом револьвера припинив ┐┐. -Ти што, мать твою разтаку! - накинувся фуражир на промовця. Бунтавать? Бунтавать вздумал? Зна║ш, что за такi║ розгавори дають? Н║ вiдiш, зд║сь д║тi... - А ти кто такой? - смiло, вперто i виразно пита║ промовець.- Супчiк? Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукiн син, н║ вiдал. Плюю я на тва┐ угрози. Ми║ всьо равно, хоть с║водня, хоть завтра пулю в лоб вганi. Плювать мн║ на всю ету ва║нную жiзнь! Вiжу, рило твайо вот как разнесло, ряжка хоть памо┐ вилiвай!.. Вiдрубав i тиша. I що ж? Нiчого. Тиша, нiби всi скам'янiли. Фуражир виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого пiхтура за горло, але тут, нiби по командi, стало мiж ними кiлькох солдат. - Н║║║т, братци! Драться дудкi. Схопили обох i погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на лавi коло столу. Пiсля цього напружена мовчанка. Далi хтось щось заговорить уривком лайки. Матвiй i родина на полу, коло печi. Всi нагострили цiкавiсть. Матвiй бiльше байдуже, Настя уже хотiла кинутися розбороняти. Василь, Володько i Хведот з виразом недовершеного страху, цiкавостi i навiть якогось вдоволення. Клалися спати. Несли солому i хто де мiг, схилив голову. Володько чув надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настiльки проймаюче, що уривки втомлено┐ думки весь час чiплялися бачених i пережитих людей i картин. Перший раз почув кiлька незнайомих слiв. Перший раз бачив огонь в очах вояка, який сказав простими i певними словами те, що та┐ла в заледенiлому нутрi бiльша частина солдатсько┐ маси. I як рiшуче! Якi очi! Якi зморшки коло кутикiв уст i як цiпився кулак. Це, чорт бери... Сон, виплата, Смiрнов... Знов новенькi банкiвки. Чорний простiр i безлiч вояцьких облич у папахах, з торбами. Пострiл. Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повiтря i почали рiвно й мiрно гойдатись, нiби спокiйне море пiсля ущухлого буревiю. V Чорний простiр без початку i кiнця, сiрi клуби туману в сприсках стрiльних iскор, що вириваються i зникають. Земля була не влаштована i дух Божий - всеможний шум несеться в серединi всього i лиша║ по собi творчi початки. Як дiлилось свiтло i тьма. Як радiв i яснiшав етер. Як завертався перший раз хаос, задзвенiв у пружнiх руках Великого Майстра, що дув на прискаючу вогнем масу сво┐м натхненним подухом творчостi. Клались гори вправо й улiво, океан вздовж сяючим плесом опав, вiдбив блакить i жбурнув в далечiнь i ширiнь. Родилась людина. Брав Майстер першу частину землi - як основу. Брав Вiн також частинку вiд дерева живого i вiд мертвого каменя. Брав воду солону i не забув барву вiд лiлей, i вiд рож пахучих, i вiд фiалок весни... I ще не все. От сто┐ть твiр перед очима Творця, ма║ вигляд, барву, але не ма║ того, що зветься кров. I тодi брав Творець частинки вогню, та дiлив ┐х на барву i тепло. Зачерпнув роси, з пiднебесних височин, що впала була на лист рослин, змiшав з барвою вогню. Далi все запалив. I вийшов твiр прекрасний. I сказав Творець: - Насолода творчостi хай буде вiчною. Хай нiколи не буде вiднятий менi мiй рiзець. Я буду безконечно нищити тебе, мiй великий твiр, щоб мав змогу безконечно творити наново. На ось i вложи у груди тво┐ цей червоний злiпок. Барви його - барви вогню. Йому властивi властивостi хижого звiра i невинного ягняти. По цiй сторонi його добро, по цiй зло. Вони ║ тим коромислом, на котрому спочива║ тягар життя. Увага! Вiдкрий сво┐ очi i вуха! Бач i чуй! Щум океанiв, пралiсiв, спiви птахiв, рокоти грому брязнули зi всiх бокiв. Небо дивилося синiм оком i вiдбились у нiм квiти, дерева, мов у дзеркалi. I сказав Майстер: - Збери всi шуми, спiви, вигуки i вибери з них найлiпше. Це буде тво┐м словом. I всi барви, якi ║, якi я складаю в число днiв мого творення, хай будуть доступнi оку тво║му. Я так хочу! Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло свiт. Найбiльшим даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко - людино... Полем iде Матвiй. Захiдний вогкий вiтер протиска║ться до чорно┐ плотi землi i жере хрусткий соковитий снiг. Гарматнi рокоти трiпотливо мiшаються з першим спiвом жайворонка. Повiтря кра║ лiтак, що пряму║ над жолобецький лiс. Там гу-понуло кiлька вибухiв, на котрi вiдповiв дрiбним цокотом скорострiл. Маршовi роти, що вилазили з лiсу, лягли, мов кошена трава. А лiтак все кружля║. Ось вiн над головою Матвiя. Став чоловiк, задер галову: "Дивись, рiзун його ма', гармидер..." - i не договорив. Щось неймовiрне брязнуло в його вухах. Дикi дзвони дзвонили навкруги, пiтьма з блискавками линула у порожнечу свiту i вже не хотiлось йому бiльше нiчого. Клякнув до чорно┐ лати землi, що вилiзла з-пiд снiгу, руку праву вiдкинув вiд себе, на лiвiй лежала голова. З-пiд рiдкого волосся на чолi виступила червоно┐ барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенiсся, лiве око i покапала на землю. - Тааатууу! Тааатууу! - женеться i гука║ Володько. Бiжить через поле, грязюкою. Земля рветься за його чоботятами i розлiта║ться закарвашами навкруги. Вiн вже не чу║ нi лiтака, що все ще кружля║ у блакитi, нi вибухiв, зривiв, нi крикiв, що несуться з-пiд лiсу. Здалека бачить вiн, що там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, i серце його йокнуло таким рiзким болем, якого ще не вiдчував нiколи. Тисячi тисяч вибухiв шаленими рокотами згучали в його вухах, але всi вони не торкались його нутра. Цей один трiпонув ним цiлим. Затремтiли руки, ноги. У очах чорний дим вився дивовижними клубами. - Тааатууу! Тааатууу! Прибiг. - Таа!..впав на батька. На руках, на ногах, на тiлi купи грязюки. Дивно i страшно лежить голова. У горлi Володька засiкся вiддих, i вiн не зна║, що робити. Судорожно стиска║ батька, а колiна його вгрузли в землю. - Тату, тату! - вирвалося нарештi в нього.- Ой, тату?! Що з вами?! Вiн знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола i на нiй лишилась одна пляма. Вiн швидко тернув нею об штани. "Ой!" - вирвалось у нього, нiби йому пекло. А батько непорушний... Але переляк, окам'янiлiсть змислiв, вiд чого, здавалось Володьковi, окам'янiла також цiла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей i навiть затримавсь. Чу║... Так!.. Б'║ться! З неуявно┐ глибини доходять, удар за ударом,- кроки батькового серця, i Володько переконаний, що це б'║ рiвним бо║м могутня чорна земля. Дикий i розгублений побiг в напрямку сво║┐ оселi, з подвiр'я котро┐, незважаючи на небезпеку, бiгли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всi блiдi, всi окатi, i вiтер, як на те, пружно б'║ проти них. Коли добiгли, батько вже дивився. Дивився рiвно й спокiйно. Очi темно-синi й яснi, а Володько перший раз надмiрно звернув увагу на той погляд, що дивився просто у вiчнiсть неба. Земля мокра. Колiна Матвi║во┐ родини вгрузли в ┐┐ поверхню. Жах, надiя, благання Бога. Нi, це не родина. Це сам-один Матвiй у сво║му великому продовженнi. Це вiн - безперечно, вiн. I той жахливий рев "Юнкерса", що летiв з висоти, i тi вибухи, що гулкою луною стрясали лiсом, не в станi стлумити непереможного бажання жити... Вiн жив, хоч не раз, бувало, виривалось з уст його: "Чесна людина смертi не бо┐ться. Страшно хiба те, що ти переконаний, як ще багато дiла не довелося довести тобi до кiнця. А решта..." I правда. Матвiй не брехав. Спокiй, який спочивав на його обличчi, пiдтверджував силу його душi... Так. Такi люди, як Матвiй, не кидають сво┐х слiв на вiтер. Кажуть те, що виходить з ┐х глибинного переконання, i замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом стирчало воно в думцi. Мати пiзнiше казала: -I от, кажуть, що нема чуда. Хiба ж то не чудо?.. А пiдiть-но, людоньки, та подивiться... Яму таку вирило, що кiнь схова║ться, а "його" тiльки приголомшило i дещо на лобi дряпнуло. Кому не суджено - Не вмре. От дивiться... казали: ее, що йому... Вiн старий, його на "позицiю" не заберуть... А тут нечиста сила "аропляна" принесла, i на тобi позицiю... Матвiй кiлька днiв лежав. Володько не вiдходив вiд його леговиська. Видумував, що б батьковi дати по┐сти. Бiгав до "лавки" i принiс булки. Матвiй усмiхнувся. Володько, безперечно, нiколи не забуде тi║┐ усмiшки. Вона розвiяла той чорний липкий острах, що твердо залiг у душi хлопця. - Еее, цим мене не накормиш. Булка - пiнка, а менi щось поживного треба,- сказав Матвiй. Мати зарiзала дво║ курей. - Не першина менi,- говорив батько.- Як зiрвав грижу, живота рiзали, кишки на мiсце впихали. Три тижнi одною юшечкою жив. Як подума║ш... Цiле життя - одна вiйна... Руку вибив... Ет... Видно, iнакше годi. Надворi сильно вигравало сонце. По кiлькох днях Матвiй звiвся i дибав пiд клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися i впиралися цiлим тягарем пахучi променi. Рiй раннiх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янцi бовхали "зiнiтки" i рев лiтакiв нагадував осiннi гармидери молотилок. Але це ж весна. Так. Особлива, але все-таки вона - та сама, що викликала квiти з чорнозему i небо барвила наново. Маршовi роти йшли тепер ночами. Але йшли без кiнця. А скiльки, кажуть, залiзною дорогою перли ┐х. О, весна зрушить "┐х". Не будуть вони далi стояти на мiсцi. Кажуть, генерал Брусiлов за дiло взявся. "Тамтi", видно, пронюхали також. День по день лiтаки пускають, нишпорять, скидають бомби. Парки все стрiливо пiдвозять. "Бiловусий фуражир" i безлiч iнших силою видирали в людей те останн║, що десь лишилось. Видирали солому, навiть гнилу. Сiна нiхто й не питав. - Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австрiяку трохи туди далi,- говорить Матвiй. - Вибйом, ат║ц, вибйом... Ти толька саломи н║ жалей. У Карпатах ║щьо н║ такi║ д║ла бивалi. Камандiр наш, бивала, как наставiт батарею - лiбо л║с рубi, лiбо гори раскапивай. I рубiлi, i раскапивалi. Да, да... Снасiлi гори, а сн║гу бивала аршiн аль два. За ночь всьо сн║сут. А сасни там - что чудо одно. I кто т║бя такую пасадiл здесь? - ругаються салдати... А зд║сь... Пустякi... Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й розлилася океаном по садах, полях та лiсах. Птаство всiляке хоралами бризка║, та кому то потрiбне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огнi, все в русi, все у працi. Матвiй видужав i знов по рiллi тупчеться. Володько в полi, Василь у полi, Катерина в окопах, мати на городi. Спали знов у клунi. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На нiй покотом спали солдати, воюючи поки що з легiонами блiх. Забирали також худобу. Цiкава iсторiя з Рогатою випала. п┐ мобiлiзували останньою, бо бiльше по закону не мали права мобiлiзувати. Лишилася одна тiльки корова. Рогату потягнули силою. Нi одна тварина так вперто не змагалася, як вона. Не хотiла виходити з хлiва. Москалi били ┐┐ нагаями. Настя залилася слiзьми. Матвiй краще пiшов собi геть, щоб не бачити. Корову витягнули на шлях i погнали. Вона вперто оглядалася, жалiбно мукала. Але яке здивування постало в усiх, коли вечором перед дверима хлiва знайшли Рогату. Прибiгла i так протяжно, нiби людина, заголосила сво┐м добрим коров'ячим голосом. Настя одразу пiзнала ┐┐ голос i вибiгла. Бiдна тварина. Уся в багнi. На спинi раз коло разу бруднi пруга вiд нага┐в. - О, ти, моя мила корiвко! - сказала Настя й обняла корову за шию. Тварина незграбно тернулась головою об ┐┐ запаску. Корову пустили до хлiва, але другого ранку за нею все одно прийшли i забрали. Настав травень. На полях вже хвилi гарцюють. Фронт нiби затих. Сонце горiло по-лiтньому й обiцяло першi майовi сльоти. Тi║┐ ночi, як i завжди, Володько спав у клунi. У кутi, коло задньо┐ стiни приробив собi полик, i це дещо спасало його вiд блiх. Батько спав у другому кiнцi. Москалiв якраз не було. Серед ночi Володько прокида║ться. Через шпари дилiв видно захiд, що горiв пожежею. Звiдти рвались дрiбно вибухи, нiби хтось бубонiв у якийсь велетенський бубон. Земля виразно тремтiла. Скорострiльна трiскотня злилася в один звук з лопотом рушниць. Володько зiрвався i вибiг надвiр. Над селом пролiтав цепелiн. Шляхом гналися вершники, а пiсля промчало авто. I цепелiн, i верхи дерев вiдбивали вiдблиски рефлекторiв. Здавалось, там горить i валиться у безодню земля. - Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! - сiпали серiями гармати. Чути, як стрiльна довбали поверхню планети. "I там впакували всiх тих, що цiлий мiсяць гнали",- думав Володько. Але видовисько, якого ще направду не бачив, i хто зна║, чи не навмисне вiн родився в такий час, щоб бути свiдком заповiдженого Страшного Суду. А це ж вiн i був. Он змi┐ рвуться у чорну небесну глибiнь, вигинають барвнi хвости, плюють iскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з преiсподньо┐ i порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дуднiли гирла сталевих потвор... Матвiй також прокинувся, вийшов i зупинився у дверях клунi. Володько помiтив довгу бiлу постать i пiдiйшов до не┐. - Бачите, тату, що там робиться? - приляканим голосом пита║ син. - Бачу, бачу, сину! - на диво спокiйно вiдповiда║ довга бiла постать.- От так вигляда║ вiйна. Затям, а виростеш, розкажи iншим. Хай все-таки знають. Про це й варт знати. I бiльше батько не сказав нiчого. Стояв i мовчки наслухував, як дуднiла земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь. - Здорово пражить,- сказав вiн.- Кажуть, австрiяки у цементовi ями позалазили... Але i там ┐х дiстануть. А Володько виразно уявляв собi тих австрiякiв, як вони сидять у цементових ямах, а на них з неба сиплються стрiльна[13]. Раз коло разу б'║. Тi гнуться, припадають до землi, кривлять тремтячi губи, очi лiзуть наверх. Ось уже пробили накриття тако┐ ями. Гепа║ останн║ стрiльне, прорива║ться в яму i - гууух! Пiд саме небо вулканом летить земля, а в нiй руки, ноги, голови австрiякiв. Стояли так мовчки довго. Нарештi рушив рукою батько: - Ну,сказав вiн. - Все одно нiчого ми не зробимо звiдсiль. Це не вiйна, а правдивий Страшний Суд. Ходiмо. Пiшли всi три до клунi. Але хiба ж можна в таку нiч спати? Аж над ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день принiс першi наслiдки бою. З села чути глухий гамiр, який все збiльшу║ться. По короткому часi за клунею справжнiй Вавилон мов. Через шпари стiни клунi Володько пiзна║ тих самих австрiякiв. Пригнали чомусь аж сюди за село i лишили, видно, вiдпочинути. Пiд клунею i по обох сторонах дороги повно чужих воякiв, а мiж ними про┐жджають козаки. Володько зiрвався швидко, натяга║ на себе штани i бомбою пре на шлях. Оооо, скiльки ┐х. Якi дивнi люди... Вони всi звiдти. От, дiйсно, дивно. Ще вчора, ще цi║┐ ночi вони були там. Якi чорнi ┐х лиця i як багато на них навантажили всяко┐ всячини. - Хлопчику! Може б, ти менi принiс кусник хлiба? - вста║ з мокрувато┐ землi i зверта║ться до Володька один австрiяк. Володько оторопiв. Очi не хочуть вiрити i вуха, мабуть, помилилися. Вiн так гарно сказав по-нашому, що Володько дiйсно мусiв здивуватися. Володько зна║ ж добре, що в Австрi┐ нашi люди ║, але що вони i воювали за не┐, i вмирали, цьому нiяк не хочеться вiрити. Як може наш чоловiк битися за якусь мадярську Австрiю? Володько зiрвався i побiг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем хлiба в руцi. До нього пiднялося зi землi безлiч полонених. - Гл║ба, гл║ба!.. - Хлапечку! Дай коусечек! - Брот!.. Гиб мiр... Боже, скiльки тих рук. Долонi все. На кожнiй з них грошi, годинники, ножики. Деякий ковдру простяга║ i тиче пiд самий нiс. - Гетьте! - кричить Володько.- Ей, ви! Наш! Нате!.. "Наш" ледве продерся наперед i дiстав хлiб. - к то мадяри? - пита║ Володько. - Всякi, хлопче. Всякi... Ось на тобi...- i тика║ кiлька нiкелевих монет. - У нас таких грошей не потребуються,- сказав хлопець.- Можете ┐х викинути. Проклятi мадяри! - вирвалось у нього мимохiть...- Це ж вони вiшали наших людей! - добавив по коротенькiй перервi. Полонений наш паку║ у рот хлiб. Iншi заздрiсне дивляться на нього... В той час пiдходить до Володька якийсь цибатий вояк... - Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останн║ Володько розiбрав зовсiм виразно. - Чех? - сказав вiн.- Не вмiю по-чеськи, але он стоять мо┐ тато. Вони вмiють... Але чех, видно, не зовсiм розумi║ Володька, щось говорить словами, з яких Володько чу║ дуже багато твердих i шиплячих звукiв. В той час Настя винесла в решетi кiлька бохонцiв розкраяного хлiба i розда║, кому попало. На не┐ сипнулися всi i сотнi рук тяглися наперед. За хвильку розiрвали все. Примчав козак. - Ей, старуха. Закройсь там. Куда ┐х кармiть. Всех н║ накормiш. Настi вiддають, хто що може: ковдри, новi запаснi черевики, плащi, шатра i навiть заячi муфти... - Тоже во┐ни, чьорт б║рi! - зауважу║ козак. - пх н║ ва║вать, а на багамоль║ наслать би... Iш сколько на нiх барахла. Навючiлi, словна аслов... Але що Настi до того, чи вони можуть воювати, чи нi. Вона зна║ одно: люди ┐сти хотять, аж почорнiли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як тi люди стiльки видержать... А Володько згадав солдата, що повiдав про "них". I ось вiн мiж "ними" сам, ходить, бачить, чу║ ┐х, до речi, прикрий запах. "У них, що вояк, що офiцир - все одно"... Може, i так. Все в них не так, як у нас. Он ┐х муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо ┐х кличуть солдати згiрдливо "пан"... - Ей, ти, пан! Iм║║ш часи? Тащi, разтаку твою!.. "Пан" i годинник вiдда║. Нащо йому отi "часи". Тут у Росi┐ хто по "часах" живе, коли тут стiльки сонця. А що тодi робитиме сонце? - Паднiмааайсь! - на цiле горло кричить спереду козак i показу║ нагайкою, як пiднiматися. Люди поволi рухаються, зводяться i йдуть... Iдуть, iдуть i йдуть. Зда║ться, кiнця нема. Гармати ще бовхають, але, вида║ться, вже далi. В полудень пригнали ще одну партiю полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скiльки ┐х тисяч було. Йшли, як хотiли Деякi пристають, падають на дорозi, дещо вилiгуються i йдуть самi далi. Скидають все зайве, непотрiбне i кидають, де попало. Дiти бiжать пiсля й пiдзбирують, але не так всякi речi, як набо┐, яких також багато валя║ться по дорозi. Минуло ще двi ночi. Шляхом вiд Жолобецького лiсу потягнулися першi обози. Це знак, що "нашi" вiдiгнали австрiйця, ┐дуть пекарнi, парки. За ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гiрше за вс